Розділ 10 Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю

 

Поняття  валютного  регулювання  та  його  мета

Валюта  і  валютні операції

Валютний  ринок. Операції з  купівлі та  продажу іноземної  валюти

Ліцензування  валютних операцій

Розрахунки  в іноземній  валюті

Валютний  контроль

10.1. Поняття валютного регулювання

Система валютних відносин є базовою в структурі сучасної економіки. Від функціонування цієї системи значною мірою за­лежить розвиток народного господарства. Складовими частина­ми національної валютної системи є такі її елементи, як націо­нальна валюта і ступінь її конвертованості, режим валютного курсу, стан валютної ліквідності країни, порядок використання резидентами міжнародних засобів обігу та платежу, регламен­тація міжнародних розрахунків, режим національного валютного ринку. Суттєву роль у цій системі відіграють національні органи валютного регулювання і контролю, серед яких традиційно важ­ливе місце посідають центральні банки країни [8, 222].

Функціонування валютної системи здійснюється через спе­ціальний механізм, правова регламентація якого становить зміст валютного регулювання. Проблема валютного регулюван­ня є актуальною не тільки тому, що держава відіграє в ньому ключову роль, а й тому, що ці питання впливають на економіч­ні показники діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, зачіпаючи певною мірою інтереси кожного. Валютне регулю­вання виступає як комплекс заходів (законодавчих, адміністра­тивних, економічних та організаційних), як складова валютної політики держави, спрямованої на встановлення порядку про­ведення операцій з валютними цінностями і входженням у сві­товий валютний ринок [3, 11].

Існує думка, що сьогодні в Україні втручання держави в еко­номічну сферу, передусім у сферу валютного регулювання, є над­то значним. Справді, адміністративні методи безпосереднього ке­рування економічними процесами продемонстрували в багатьох країнах світу свою неспроможність враховувати інтереси всіх суб'єктів господарської діяльності. Проте історичний досвід також свідчить, що ігнорування ролі держави в регулюванні еко­номіки призводить до глобальних кризових явищ у суспільстві. За сучасних економічних умов простежується об'єктивна тен­денція до міжнародної кооперації виробництва та розширення міжнародної торгівлі, що обумовлено виходом процесу концент­рації і централізації капіталу за національні кордони.

Хоча обмін грошей є таким же старим, як і самі гроші, ва­лютні операції у їх сучасному вигляді беруть свій початок при­близно з 1880 р. Це час, коли в результаті тривалого розвитку ви­никла грошова система, еталоном цінності в якій стало виключ­но золото, замість золота та срібла. Довіра до нової системи зростала одночасно з її поширенням, що на практиці привело до здійснення міжнародних платежів шляхом дебатування або кре­дитування іноземного рахунку замість фізичної передачі дорого­цінного металу у вигляді монети. З появою телеграфу, телефону та телетайпу з'явились технічні можливості для здійснення між­народної валютної торгівлі на професійній основі.

Сучасні міжнародні валютні відносини регламентуються Ста­тутом Міжнародного валютного фонду (МВФ), що набрав чин­ності 27 грудня 1945 р. Останні зміни до нього вносились у 1976 р. Можна сказати, що у Статуті МВФ зафіксовано основні норми та принципи міжнародного валютного порядку.

Розширення міжнародних зв'язків, зростання інтернаціоналі­зації господарського життя зумовлюють об'єктивну необхідність обміну одних грошових одиниць на інші. Саме це створює спри­ятливі умови для обігу національних валют, які мають найбільшу купівельну спроможність, стабільність, тобто високий ступінь конвертованості за межами країн-емітентів. Реалізація цієї необ­хідності відбувається через такий особливий механізм, як валют­ний ринок, де під впливом попиту та пропозиції стихійно фор­мується валютний курс.

У зв'язку з цим зростає роль національного законодавства у визначенні статусу іноземної валюти, порядку її обігу з урахуван­ням необхідності забезпечення пріоритету обігу національної ва­люти і захисту її купівельної спроможності, у врегулюванні інших чинників, що впливають на конвертованість національної валю­ти, яка є необхідною умовою для успішного включення країни у міжнародний поділ праці і міжнародну торгівлю, для захисту еко­номічних інтересів держави в системі міжнародних економічних зв'язків. Валютне законодавство, яке являє собою складову час­тину внутрішньої і зовнішньої економічної діяльності держави і спрямоване на валютне забезпечення прогресивного економічно­го розвитку та підтримку її стійкого міжнародного валютно-фі­нансового становища, є відображенням валютної політики дер­жави [1, 29]. Отже, поглиблення міжнародної економічної інте­грації та структуризація валютного ринку кожної країни потребує виваженої політики державного регулювання економіки та пев­ного втручання державних органів у валютно-кредитні та фінан­сові відносини.

Мета валютного регулювання — підтримка економічної ста­більності та утворення міцної основи для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операції обміну валюти. Політика валютного регулювання реалі­зується через механізм валютних обмежень і валютного контро­лю. У всьому світі валютні обмеження передбачають певні захо­ди щодо регулювання валютних операцій резидентів і нерези­дентів країни. Валютне регулювання передусім спрямоване на організацію міжнародних розрахунків, встановлення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютни­ми цінностями і, крім цього, є формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни.

Найбільш поширеним методом валютного регулювання зов­нішньої торгівлі в світі є обов'язковий продаж валютної вируч­ки від експорту за національну валюту. Продаж експортної ви­ручки центральним валютним органам або її репатріація є обо­в'язковим в Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Данії, Норвегії та Туреччині. З травня 1987 р. французькі компанії-резиденти ма­ють право відкривати валютні рахунки як у французьких, так і в іноземних банках. Проте кредитне сальдо цих рахунків не повин­но перевищувати 25 % обороту фірми з іншими країнами [9, 336]. Тому можна сказати, що наявність валютного регулювання і кон­тролю з боку держави є не просто світовою практикою, а об'єк­тивною економічною необхідністю.

Безперечно, поряд з загальними рисами об'єктивний процес валютного регулювання в кожній країні має свої особливості, і Україна тут є яскравим прикладом. Обмеження обігу валютних цінностей полягає в тому, що для них встановлені особливі пра­вила. Особливістю України в цьому плані є наявність значної кількості підзаконних актів, які регулюють цей процес.

 

10.2. Валюта і валютні операції

Поняття валюти і валютних операцій мають як загальнотео­ретичний, так і юридичний зміст. При цьому слід зазначити, що юридичне визначення цих категорій, як правило, в кожній країні закріплюється в її законодавстві, а тому зміст цих категорій мо­же дещо відрізнятися залежно від правових традицій та еконо­мічної ситуації в країні.

У загальнотеоретичному розумінні валюта — це грошова оди­ниця, грошові знаки держави або кредитні та платіжні документи. Валютними операціями у цьому розумінні є діяльність підпри­ємств, банківських та фінансово-кредитних установ, юридичних та фізичних осіб з приводу купівлі-продажу, розрахунків та надання в кредит іноземної валюти. Основа валютних операцій — міжнарод­на торгівля та міжнародний рух капіталів.

Що стосується юридичного значення, то в Україні ці засади були закладені з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р. (далі Декрет № 15-93). У цьому документі були закріплені термінологія, принципи та порядок контролю з боку держави в сфері валютного регулювання.

Ст. 1 Декрету № 15-93 містить визначення практично всіх ос­новних термінів, що застосовуються у валютному регулюванні. У зв'язку з цим варто звернути увагу на запровадження Декре­том № 15-93 такого поняття, як «валютні цінності». Під валют­ними цінностями розуміють:

—  валюту України;

—  іноземну валюту;

—  платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, ку­пони до них, бони, векселі (трати), боргові розписки, акреди­тиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

—  платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, ку­пони до них, векселі (трати), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінан­сові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

—  банківські метали.

Слід також зазначити, що Конституцією України (статті 92, 99) запроваджено нові правові поняття «національна валюта України» та «грошова одиниця України». В Указі Президента України «Про грошову реформу в Україні» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. та­кож міститься поняття «національна валюта України».

Згідно з Декретом № 15-93 до валютних операцій належать:

— операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між рези­дентами у валюті України;

—  операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням забор­гованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

—  операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересилан­ням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

При здійсненні валютних операцій з метою запобігання порушень чинного законодавства завжди потрібно чітко усві­домлювати правовий зміст понять, що застосовуються для виз- ' начення тих чи інших категорій. Так, наприклад, зазначений Декрет містить спеціальні визначення суб'єктів валютних опе­рацій, таких як «уповноважений банк», «резидент», «нерези­дент».

Під «уповноваженим банком» розуміють будь-який комерцій­ний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

До «резидентів» належать:

—  фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, осо­би без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебу­вають за кордоном;

—  юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

— дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні пред­ставництва України за кордоном, які мають імунітет і дипло­матичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підпри­ємницької діяльності.

«Нерезиденти» — це:

—  фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, осо­би без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебува­ють на території України;

—  юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

— розташовані на території України іноземні дипломатичні, кон­сульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжна­родні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Як свідчить практика, при використанні понять «резидент» і «нерезидент» не виникає труднощів. Проте іноді не звертається увага на різний правовий статус представництв іноземних юри­дичних осіб, який залежить від здійснення або нездійснення ни­ми на території України підприємницької діяльності.

Валютні операції між учасниками валютного ринку немож­ливі без обміну валют та визначення їх пропорцій. Під обміном однієї валюти на іншу розуміють купівлю та продаж іноземної ва­люти за національну або інші валюти. Пропорції їх обміну встанов­люються через їх котирування, що в свою чергу означає визначення та встановлення курсу іноземної валюти щодо національної. Це співвідношення між двома валютами не може бути величиною постійною, оскільки попит та пропозиція на валютному ринку постійно змінюються [7, 12].

В Україні порядок визначення і використання курсу валюти України є компетенцією Національного банку України. Відповід­но до ст. 8 Декрету № 15-93 для валютних операцій використо­вуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у ва­люті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком України.

На виконання зазначених повноважень Національним бан­ком України прийнято Порядок встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют, який за­тверджено постановою Правління Національного банку України за № 129 від 18 березня 1999 р. Згідно з цим Порядком Націо­нальний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до долара США як середньозважений курс за операціями комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на голов­них валютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та фіксингу Європейського центрального банку поточних крос-курсів валют до євро, а також крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках. Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які обмежено використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних ва­лютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних ва­лют, встановлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до до­лара США, встановлених центральними (національними) банка­ми держав СНД та Балтії, а також поточних крос-курсів відпо­відних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета «Ріпапсіаі Тітез».

 

10.3. Валютний ринок. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти

Поняття валютного ринку є економічною категорією, яка у загальному розумінні визначає систему соціально-економічних та ор­ганізаційних відносин з приводу купівлі та продажу іноземних валют і платіжних документів, що виражені в іноземних валютах. Валют­ний ринок можна визначити також як певний механізм, через який здійснюються розрахунки в іноземній валюті. Основу цьо­го механізму складають офіційні фінансові центри, в яких про­вадяться операції з купівлі-продажу валют і валютних цінностей на основі попиту та пропозиції учасників торгівлі.

Валютний ринок являє собою переважно міжбанківський ри­нок, оскільки саме банки є установами, через які здійснюються розрахунки, та тому, що в процесі міжбанківських операцій без­посередньо формується курс валюти. Банки як учасники цього ринку обслуговують міжнародний обіг товарів та послуг, форму­ють валютний курс під впливом попиту та пропозиції і є провідниками економічної політики держави. У діяльності комерційних банків організація та проведення міжнародних розрахунків, опе­рації з іноземною валютою і касовому обслуговуванню клієнту­ри посідають важливе місце [1, 186].

Залежно від обсягу та характеру валютних операцій, кількості валют, що використовуються, а також рівня нормативно-право­вого регулювання валютні ринки умовно поділяють на світові і на­ціональні. У світових валютних ринках у зв'язку із зростанням ролі окремих регіонів нерідко виділяють регіональні валютні ринки.

Світові валютні ринки обслуговують рух грошових потоків у міжнародному платіжному обороті, забезпечуючи при цьому між різними країнами рух товарів, послуг та перерозподіл капіталів.

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових по­токів усередині країни і обслуговують зв'язок із світовими цент­рами. Залучення національних ринків до операцій світового ва­лютного ринку залежить від міри інтеграції економіки країни у світове господарство, від становища її валютно-кредитної систе­ми та системи оподаткування, рівня валютного контролю та ва­лютного регулювання, стабільності політичної системи.

Функціями валютного ринку є:

—  обслуговування міжнародного обігу товарів, послуг та капіта­лів;

—  формування валютного курсу під впливом попиту та пропо­зиції;

—  утворення механізму для захисту від валютних ризиків;

—  використання державою валютного ринку як інструменту для здійснення грошово-кредитної та економічної політики.

Основу нормативної бази для формування внутрішнього ва­лютного ринку України склали свого часу Декрет Кабінету Міні­стрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., Декрет Кабінету Мі­ністрів України «Про тимчасовий порядок використання надхо­джень в іноземній валюті за № 16-93 від 19 лютого 1993 р., а та­кож ряд нормативних актів Національного банку України.

Формування валютного ринку в Україні, як у всіх посткому­ністичних країнах, пов'язано з реформуванням економіки. З по­чатком економічних реформ виникла необхідність подолати ві­дірваність виробників готової продукції від світового ринку. Для вирішення цієї проблеми потрібно було створити відповідні пра­вила поведінки для суб'єктів господарської діяльності в нових умовах.

Правові засади організації торгівлі іноземною валютою в Україні встановлені Декретом № 15-93. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію Націо­нального банку України, мають право від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному рин­ку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів, а також за свій рахунок здійснювати операції з фізичними осо­бами з купівлі та продажу готівкової іноземної валюти.

Відповідно до п. 1 ст. 6 вищезазначеного Декрету Національ­ний банк України визначає структуру міжбанківського валютно­го ринку, а також порядок та умови торгівлі на ньому іноземною валютою. Тобто ці питання належать до виключної компетенції Національного банку України.

На підставі зазначених повноважень Національним банком України розроблені Правила здійснення операцій на міжбан -ківському валютному ринку України, затверджені постановою Правління Національного банку України за № 127 від 18 берез­ня 1999 р. Відповідно до їх положень безпосереднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України дозво­ляється лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:

—  Національний банк України;

—  уповноважені банки (комерційні банки, які одержали ліцен­зію Національного банку України на право здійснення опе­рацій з валютними цінностями);

—  уповноважені кредитно-фінансові установи (які одержали лі­цензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

—  валютні біржі.

Українську міжбанківську валютну біржу, як постійно діючий центр по проведенню на території України операцій з купівлі та продажу іноземної валюти уповноваженими банками, було ство­рено на підставі постанови Правління Національного банку Украї­ни за № 50 від 8 червня 1993 р. Зазначена біржа не займається ко­мерційною діяльністю і не має на меті отримання прибутку.

Відповідно до п. 2.1 Правил здійснення операцій на міжбан­ківському валютному ринку України суб'єкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб (як за готів­кові, так і за безготівкові кошти) та за дорученням клієнтів у разі виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами та в ін­ших випадках, передбачених чинним законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти є відповідні документи, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (дого­вір тощо).

Слід зазначити, що відповідно до положень названих Правил та ст. 5 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» валютні кошти, придбані у встановленому по­рядку через уповноважені банки або інші кредитно-фінансові ус­танови, повинні бути використані резидентом протягом 5 робо­чих днів з моменту зарахування цих коштів на його валютний ра­хунок на цілі, зазначені у заяві на купівлю валюти.

Окремо варто зупинитись на питанні обов'язкового продажу іноземної валюти, що надходить на користь резидентів України. Національним банком України запроваджено цей захід у зв'язку з тим, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України про­довжували затримувати продаж експортної валютної виручки та інших валютних надходжень, що спричиняло суттєве зменшення обсягу операцій на міжбанківському валютному ринку. Відповід­но до постанови Правління Національного банку України «Про введення обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів — юридичних осіб» за № 349 від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період до стабілізації ситуації на ва­лютному ринку України 50 % надходжень в іноземній валюті пер­шої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України на користь резидентів — юридичних осіб підлягають обов'язковому продажу через уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи на міжбанківському валютному рин­ку України за винятком випадків, передбачених у цій постанові.

Уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові ус­танови, здійснюючи операції з купівлі-продажу іноземної валю­ти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також дотримуватись додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, по­винні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України відповідно до повноважень, що закріплені у п.1 ст. 6 Декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про систему валютного регулювання і валют­ного контролю» та у п. З ст. 44 Закону України «Про Національ­ний банк України». Зміст цих обмежень полягає у такому.

При здійсненні операцій на валютних ринках банки постійно частину своїх ресурсів у валюті, яку вони продають, вкладають у найбільш ліквідну валюту. При цьому змінюється співвідношен­ня вимог та зобов'язань банку в іноземній валюті, яке визначає його валютну позицію. Якщо вони рівні, валютна позиція вва­жається закритою, а якщо не збігаються — відкритою. Відкрита валютна позиція може бути «довгою» (вимоги перевищують зо­бов'язання) і «короткою» (зобов'язання перевищують вимоги). Стан валютної позиції є головним чинником валютного ризику, тому правове врегулювання цього питання сприяє стабілізації економічної ситуації через мінімізацію валютних ризиків окре­мих банків та банківської системи в цілому та запобігання спе­кулятивному тиску на валютний курс.

Окремо слід зазначити, що Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України Національний банк України, виходячи із стану валютного ринку та методів і принципів його регулювання, визначає порядок застосування суб'єктами цього ринку курсу гривні до іноземних валют. Тобто йдеться про регулювання дій суб'єктів міжбанківського валютно­го ринку України щодо обмеження розміру маржі між курсами купівлі та продажу іноземних валют і комісійної винагороди.

 

10.4. Ліцензування валютних операцій

Ліцензія — це дозвіл, що видається відповідним спеціально упов­новаженим державним органом, на здійснення певних видів діяльнос­ті, які згідно з чинним законодавством потребують ліцензування.

У Положенні про порядок видачі банкам ліцензій на здій­снення банківських операцій, затвердженому постановою Прав­ління Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р. ліцензування визначається як порядок видачі банкам дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодав­ству України, а також їх діяльність не загрожує інтересам їх клі­єнтів. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національ­ного банку України. Філії комерційних банків здійснюють бан­ківські операції за наявності відповідно оформленої довіреності головного банку і дозволу регіонального управління Національ­ного банку за місцем знаходження філії банку.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 Національний банк ви­дає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Слід зазначити, що операціями банків, що підлягають ліцен­зуванню, вважаються банківські операції, перелічені у ст. З Зако­ну України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Національного банку України. У Положенні про поря­док видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій йдеться саме про конкретні банківські операції, що потребують ліцензування, в тому числі про операції з валютними цінностями.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 індивідуальні ліцензії ви­даються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валют­ної операції на період, потрібний для здійснення такої операції. У зв'язку з цим виникає запитання, чи потрібно уповноважено­му банку одержувати індивідуальні ліцензії. Якщо йдеться лише про суто банківські операції, зрозуміло, що банк діє тільки в ме­жах генеральної ліцензії. Проте варто зауважити, що банк, маю­чи специфічний статус, може здійснювати й інші операції, які не пов'язані з банківськими операціями і які прямо не заборонені законом. Тобто банк у певних правовідносинах може виступати як звичайний суб'єкт господарської діяльності. Так, ст. З Зако­ну України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. встанов­лено, що підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не супере­чить чинному законодавству, а особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Саме в цих випадках може постати питання про одержання упов­новаженим банком індивідуальної ліцензії. Наприклад, пошире­ним випадком одержання уповноваженими банками індивідуаль­ної ліцензії Національного банку України є здійснення уповно­важеними банками інвестування за межі України.

Вимоги, які висуваються до комерційних банків при одер­жанні ними генеральної та індивідуальної ліцензій, є різними. Це пов'язано з тим, що генеральна ліцензія є безстроковою та при­значена для здійснення необмеженої кількості операцій, а інди­відуальна ліцензія надається для здійснення лише однієї операції.

Не всі валютні операції потребують одержання індивідуальної ліцензії Національного банку. Виключний перелік випадків, які підпадають під режим індивідуального ліцензування, міститься у п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93. Водночас на практиці виникає бага­то труднощів щодо з'ясування точного змісту валютної операції, що підлягає ліцензуванню. Це пов'язано з тим, що у чинному за­конодавстві не за всіма випадками такого ліцензування існує чіт­ка регламентація порядку одержання зазначених ліцензій.

Найбільш чітко врегульовано питання ліцензування операцій щодо здійснення інвестицій за кордон. Ці питання регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Указом Президента України від 13 вересня 1995 р. № 839 «Про інвестування майно­вих цінностей резидентами за межами України». Відповідно до зазначених нормативних актів інвестування валютних цінностей ліцензується Національним банком України, а здійснення інве­стицій у вигляді іншого майна та майнових цінностей ліцензу­ються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, функції якого згідно з Указом Президента України від

15  грудня 1999 р. № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» передані Міністерству економіки України. В Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцен­зій на здійснення інвестицій за кордон, яка затверджена поста­новою Правління Національного банку України за №  122 від

16  березня 1999 р., також чітко визначено, що Національний банк України видає ліцензії не на всі інвестиції за кордон, а лише на ті, що за своїм змістом є господарською операцією, яка передбачає придбання суб'єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їх похідних в обмін на валютні цінності.

Оскільки здійснення валютних операцій передбачає, як пра­вило, участь у цих операціях декількох осіб, то може постати пи­тання про те, хто саме з суб'єктів конкретної угоди зобов'язаний одержати відповідну індивідуальну ліцензію. Відповідно до п. 5 ст. 5 Декрету № 15-93 одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснен­ня іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

 

10.5. Розрахунки в іноземній валюті

Правове регулювання проведення розрахунків в Україні ство­рювалось і розвивалось в міру розвитку та становлення України як незалежної держави. Основні труднощі були пов'язані з від­сутністю досвіду та традицій державного будівництва безпосеред­ньо в Україні. Крім цього, проблема полягала у створенні влас­ної фінансової системи та запровадженні власної грошової одиниці. З поступовим виходом України із зони функціонування російського рубля та з появою тимчасової розрахункової одини­ці — купонокарбованця — виникла необхідність обумовити і пра­вове поле функціонування та обігу національної валюти. Декре­том Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регу­лювання і валютного контролю» закладено для цього правові засади, а також розроблено певну чітку систему, де порядок роз­рахунків в іноземній валюті є одним із найважливіших елементів.

З прийняттям нової Конституції України правова регламента­ція всіх правовідносин в Україні, в тому числі щодо проведення розрахунків, набула нового рівня. Зміцненню та оздоровленню си­туації на фінансовому ринку України сприяло також і проведен­ня згідно з Указом Президента України «Про грошову реформу в Україниі» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. грошової реформи.

Відповідно до зазначеного Декрету, який був першим спеці­альним фундаментальним законодавчим актом України в сфері валютного регулювання, валюта України є єдиним законним за­собом платежу на території України, який приймається без об­межень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено актами валютного законодавства України. Рези­денти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених законодавством України. Саме ці обмеження мають місце при використанні резидентами України іноземної валюти як засобу платежу. Як зазначалося, об­меження, зокрема у валютному регулюванні, виявляються або у прямій забороні на здійснення певних операцій або шляхом за­провадження ліцензування. Так, для використання іноземної ва­люти на території України як засобу платежу потрібно мати спе­ціальний дозвіл, тобто отримати відповідну ліцензію Національ­ного банку України.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що в міру станов­лення України як самостійної держави зростала необхідність зміцнення її грошової одиниці, яка є невід'ємним атрибутом кожної незалежної і економічно стабільної держави. Тому посту­пово звужувалося коло резидентів, які отримували ліцензію на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Так, наприклад, згідно з Указом Президента України за № 711/95 від 3 серпня 1995 р. «Про внесення змін до Указу Пре­зидента України від 22 серпня 1994 р. № 457» Національному банку було доручено внести зміни до порядку видачі індивіду­альних ліцензій на здійснення валютних операцій, враховуючи, що з 1 серпня 1995 р. раніше видані дозволи на здійснення роз­дрібної торгівлі та надання послуг на території України за готів­кову іноземну валюту припинили свою дію. Після проведення грошової реформи індивідуальні ліцензії Національного банку України на проведення операцій в іноземній валюті на території України видаються лише у виключних випадках.

Використання відповідної валюти як платежу між резидента­ми і нерезидентами України регулюється ст. 7 Декрету № 15-93, відповідно до якої у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Здійснення розрахунків між резиден­тами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Якщо нерезиденти України здійснюють свою підприємниць­ку діяльність в Україні через свої представництва, то взаємовід­носини між резидентами і нерезидентами України підносяться на новий рівень. Відповідно до положень Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, яка затвер­джена постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р., зазначеним представництвам відкри­вається рахунок у національній валюті типу «П». Резидент може розраховуватись з нерезидентом у валюті України за умови здій­снення таких розрахунків через представництва нерезидентів, що мають рахунок типу «П».

Варто зазначити, що в результаті певної лібералізації зовніш­ньоекономічних відносин встановлено, що розрахунки між рези­дентами України та резидентами країн, що входили до складу ко­лишнього СРСР, можливі у валюті України без одержання відпо­відної ліцензії, якщо це передбачено контрактами.

Розрахунки в іноземній валюті з нерезидентами мають низку особливостей, які відображені у Законі України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Основне призначення цього Закону — запобігти незаконному відтоку з України товарів та коштів.

Відповідно до вимог зазначеного Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, за­значені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декла­рації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (по­слуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, на­дання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Переви­щення зазначеного строку потребує індивідуальної ліцензії На­ціонального банку.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах від­строчення поставки, в разі, якщо таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, також потребують індивідуаль­ної ліцензії Національного банку України.

Варто зазначити, що Закон України «Про порядок здійснен­ня розрахунків в іноземній валюті» регулює порядок припинен­ня зобов'язань між резидентом і нерезидентом шляхом виконан­ня. Проте це не виключає можливості припинити зобов'язання іншим шляхом, у тому числі зарахуванням. Відповідно до частини четвертої ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну ді­яльність» суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають пра­во укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами Украї­ни. З огляду на те, що ст. 217 Цивільного кодексу України є чин­ною, ніяких загальних обмежень щодо припинення зобов'язан­ня зарахуванням не встановлено.

Загальновідомо, що основою ринкових правовідносин є при­ватна власність та свобода підприємницької діяльності, які в свою чергу грунтуються насамперед на принципі вільного розпоряд­ження власником своїми коштами та майном. Проте ця свобода в умовах суспільного устрою не є анархією, а навпаки, має чітку правову регламентацію. Ця регламентація містить певні обмежен­ня, в тому числі для власників щодо розпорядження ними своїми коштами. Одним з таких обмежень є процедура безспірного стяг­нення коштів з рахунків суб'єктів підприємницької діяльності.

У зв'язку з внесенням змін до ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та до ст. 381 Цивільного кодексу Украї­ни списання в безспірному порядку з банківських рахунків юри­дичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяль­ності може здійснюватися тільки у випадках, встановлених зако­нами України.

Це знайшло відображення і в сфері валютного регулювання. Національним банком України розроблено Порядок безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з рахунків в іно­земній валюті суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків) на території України, затверджений постановою Правління Національного банку України за № 261 від 10 жовтня 1996 р.

Відповідно до цього Порядку безспірне стягнення та безакцептне списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих суб'єктам підприємницької діяльності в уповноважених банках України, виконуються лише в таких випадках:

—  згідно зі ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України (у разі визнання боржником претензії в іноземній валюті);

—  на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів в іноземній валюті, прийнятих судами України, судами інших країн, міжнарод­ними судами, які є обов'язковими для виконання на терито­рії України відповідно до міжнародних договорів або чинно­го законодавства України, якщо інший порядок не передба­чено міжнародними договорами;

—  згідно з вимогами Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових пла­тежів» від 21 січня 1993 р. № 8-93 у разі недостатності коштів у грошовій одиниці України на рахунках недоїмника або його дебітора для погашення сум недоїмки.

Безспірне стягнення та безакцептне списання коштів у вище­зазначеному другому випадку має свої процедурні особливості.

Так, стягнені кошти в іноземній валюті (за винятком випадків, коли одержувачем коштів є нерезидент або уповноважений банк, що надав кредит в іноземній валюті) у триденний строк підляга­ють продажу уповноваженим банком платника за грошову оди­ницю України згідно з вимогами її валютного законодавства, а одержані від продажу кошти в грошовій одиниці України пере­раховуються уповноваженим банком платника на розрахунковий рахунок стягувача.

Нині досить часто трапляються ситуації, коли у визнаного су­дом боржника по зобов'язаннях у грошовій одиниці України на момент виконання судових рішень на його рахунку у національ­ній валюті немає коштів, хоча водночас на рахунках в іноземній валюті цього боржника кошти є. Відповідно до ст. 121 Арбітраж­ного процесуального кодексу України арбітражний суд за заявою сторони має право до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання, змінити спосіб та порядок його виконання. Тому в цьому випадку кредитор може зверну­тися з відповідною заявою до арбітражного суду, про що має бу­ти винесена ухвала і видано відповідний наказ.

 

10.6. Валютний контроль

Поглиблення економічних реформ, поява нових форм влас­ності, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, зростання кількості експортерів додають нові елементи в практику госпо­дарської діяльності, в тому числі негативні.

Утворення чіткої системи економічної стабільності є трива­лим процесом і передбачає нові та вдосконалення вже існуючих структур державних органів влади, до функцій яких входить за­безпечення економічної стабільності і нейтралізація реальних або можливих загроз для національної економіки. Світовий досвід свідчить про те, що успішний розвиток внутрішнього валютного ринку здійснюється, як правило, за активної регулюючої участі держави і ефективного контролю за валютними операціями з бо­ку уповноважених органів. На практиці це реалізується через закони, що регламентують найбільш важливі сфери діяльності держави та наділяють її органи відповідними контрольними функціями, відповідно до яких можуть вживатися заходи обме­жувального характеру для захисту економіки від кримінальних елементів, а також негативного впливу з боку іноземних держав.

Лише побіжний огляд щорічних звітів Міжнародного валютно­го фонду «Про конвертованість та валютні обмеження», що вихо­дять з 1950 р., показує, що в більшості країн — членів фонду зберігаються, як і раніше, численні обмеження правового та/або фактичного порядку, які ускладнюють або забороняють обмін на­ціональної валюти на іноземну або підпорядковують переведення національної валюти за кордон певним обмеженням. Майже всі держави протягом своєї історії обмежували на більш або менш тривалий строк міжнародний рух платежів і капіталів. Навіть США, які з часів Бреттон-Вудської конференції 1944 року нале­жать до прибічників свободи міжнародного руху платежів та капіталів, запроваджували з 1966 р. по 1974 р. «зрівняльний податок» («іпіегей е^иа1І8аїіоп Іах») на купівлю іноземних цінних паперів громадянами США. Метою цього податку було введення обмежен­ня купівлі іноземних цінних паперів американцями [11, 22].

Становлення та розвиток валютного ринку, особливо в краї­нах з нестабільною економікою, є неможливим без ефективної системи контролю. Валютний контроль можна охарактеризувати як діяльність держави в особі органів валютного контролю, що спрямована на забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій. Забезпечення державою дотри­мання зобов'язаними суб'єктами правових норм про валютні операції є гарантією законності відповідної діяльності.

Інтервенції на валютному ринку шляхом мобілізації держав­них валютних резервів, маніпуляції відсотковими ставками та ви­користання міжнародних ринків капіталу є частиною арсеналу заходів, що рекомендовані різними міжнародними організаціями для протистояння дефіциту зовнішніх платежів та захисту курсу валюти. Держава може втручатися в обмін з зарубіжними країна­ми також адміністративним шляхом. Це втручання може набира­ти форми простої централізації усіх розрахунків із закордоном, коли національна валюта конвертується в іноземну валюту лише адміністративним шляхом за курсом, що визначається органами державної влади [6, 289].

В Україні валютному контролю підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів. Валютний контроль здій­снюється також за виконанням резидентами зобов'язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, що знахо­дяться за межами держави.

На практиці ефективність валютного контролю залежить пе­реважно від якості інформації, якою володіють відповідні упов­новажені органи держави щодо торговельних потоків та пакетів зобов'язань і боргів. Ця інформація може забезпечуватись зобо­в'язанням резидентів здійснювати будь-яку операцію із закордо­ном через уповноважених посередників (банки), які зобов'язані давати про це звіт відповідним уповноваженим державним орга­нам [6, 293].

Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 (далі Декрет № 15-93) від 19 лютого 1993 р. органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержу­вати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здій­снення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті, а також про майно, що підлягає декларуван­ню, у межах повноважень, визначених ст. 13 цього документа.

Відповідно до зазначеної ст. 13 Декрету № 15-93 органами ва­лютного контролю в Україні є:

— Національний банк України;

—  уповноважені банки;

—  Державна податкова адміністрація України;

—  Державний комітет зв'язку та інформації України;

— Державна митна служба України.

Залежно від своїх функцій зазначені органи мають різний об­сяг повноважень у сфері валютного контролю.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами. Державна податкова адміністрація здійснює фінансовий  контроль за валютними операціями, що провадяться резидента­ми і нерезидентами на території України. Державний комітет зв'язку та інформації України здійснює контроль за додержан­ням правил поштових переказів та пересиланням валютних цін­ностей через митний кордон України. Державна митна служба України здійснює контроль за додержанням правил переміщен­ня валютних цінностей через митний кордон України.

Питання щодо відповідальності за порушення валютного зако­нодавства регулюються ст. 16 Декрету № 15-93. Цією статтею встановлено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи ви­користання валютних цінностей як засобу платежу або як заста­ви, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до вимог валютного законодавства наявність та­кого дозволу (ліцензії) є обов'язковою, тягнуть за собою адміні­стративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним за­конодавством України.

Так, наприклад, згідно зі ст. 162 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, якщо вартість предмета незаконної операції не пере­вищує двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати, — тяг­нуть за собою накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти міні­мальних розмірів заробітної плати з конфіскацією валютних цін­ностей.

У Кримінальному кодексі України зазначеним питанням при­свячені ст. 80 «Порушення правил про валютні операції» та ст. 80^і «Приховування валютної виручки». Відповідно до ст. 80 незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж по­рушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах (неза­конна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у значному розмірі, якщо вартість предмета цієї операції переви­щує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати), — кара­ються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією валютних цінностей, або виправними роботами строком до двох років, або штрафом до ста мінімальних розмірів заробітної пла­ти з конфіскацією валютних цінностей.

Ті ж дії, вчинені організованою групою або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, чи у великих розмірах (незаконна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у великому розмірі, якщо вартість предмета цієї опе­рації перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати), — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і валютних цінностей.

Враховуючи складність та актуальність питань валютного ре­гулювання, а також з метою забезпечення однакового підходу судів до застосування законодавства про порушення правил про валютні операції та у зв'язку з питаннями, які виникають при су­довому розгляді справ цієї категорії, Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції» за № 5 від 18 квітня 1997 р. Відповідно до п. З цієї постанови виз­начено поняття незаконних валютних операцій, що перераховані у ст. 80 Кримінального кодексу України:

—  скуповування — дії, пов'язані з одноразовим чи багаторазо­вим оплатним придбанням валютних цінностей у власність;

—   продаж валютних цінностей — це їх оплатне відчуження іншим особам;

—  обмін — операція, в процесі якої сторони передають одні ва­лютні цінності взамін на інші;

—  використання валютних цінностей як засобу платежу — це розрахунок ними за товари, послуги, об'єкти права інтелек­туальної власності тощо;

—  використання валютних цінностей як застави полягає в їх пе­редачі та прийнятті в рахунок забезпечення зобов'язань.

Наведений перелік незаконних валютних операцій згідно з зазначеною постановою Пленуму Верховного Суду України є ви­черпним, а тому інші операції з валютними цінностями, не за­значені в диспозиції ст. 80 Кримінального Кодексу України (роз­мін, позика, дарування, передача за заповітом чи отримання у спадщину тощо), не містять складу злочину, передбаченого цією статтею.

Згідно із вимогами ст. 80^і відкриття або використання за ме­жами України валютних рахунків підприємств, установ та органі­зацій без дозволу Національного банку України посадовими осо­бами підприємств, установ та організацій, що діють на території України чи за їх дорученням іншими особами або особами, які займаються підприємницькою діяльністю, незалежно від форм власності, а так само будь-якою іншою особою, яка є громадя­нином України і постійно проживає на її території, або прихо­вування валютної виручки — караються позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на той же строк, або штрафом до п'ятисот офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією вкладу і валютної ви­ручки.

Водночас фінансові санкції не варто ототожнювати з адміні­стративною відповідальністю, до якої притягують фізичних осіб відповідно до Кодексу України про адміністративні правопору­шення. Фінансові санкції за порушення валютного законодавст­ва застосовуються відповідно до вимог Декрету Кабінету Мініст­рів України «Про стягнення не внесених у строк податків і не­податкових платежів» за № 8-93 від 21 січня 1993 р. і стягуються до Державного бюджету України незалежно від строку давності. Ці санкції як міра відповідальності за порушення валютного за­конодавства застосовуються Національним банком України. Ос­карження дій Національного банку щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку.

Усі фінансові санкції залежно від порядку їх встановлення поділяють на санкції, що визначені в самому Декреті № 15-93, та на санкції, що встановлюються безпосередньо Національним банком України.

Національний банк України є головним органом валютного контролю, що здійснює контроль за додержанням правил регу­лювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не віднесені цим Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій органу валютного контролю згідно з законодавством України про валютне регулювання. Національний банк України, крім прямих контрольних функцій, також здійснює наступне:

— здійснює державну валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;

—  складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний ба­ланс України;

—   контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

—  видає у межах своєї компетенції обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

—  нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цін­ностей для здійснення державної валютної політики;

—  видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

— встановлює способи визначення і використання валютних (об­мінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

—  встановлює за погодженням з Державним комітетом статисти­ки України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

—  забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Для реалізації своїх повноважень у сфері застосування фінан­сових санкцій Національним банком України була прийнята Ін­струкція про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Мі­ністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 16010/1568 від 30 лип­ня 1993 р.

На сьогодні цей документ втратив чинність і зазначені питан­ня регулюються Положенням про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного ре­гулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 212 від 4 липня 1997 р. (діє в редакції по­станови Правління Національного банку України за № 280 від 20 липня 1998 р.).

Перевірки з питань додержання валютного законодавства проводяться всіма державними органами валютного контролю та правоохоронними органами в межах їх компетенції. За результа­тами перевірок складаються акти перевірок, які у випадку вияв­лення порушення валютного законодавства надсилаються до те­риторіальних управлінь Національного банку України за місцем проведення зазначених перевірок. Працівниками департаменту валютного контролю та ліцензування Національного банку України або уповноваженими працівниками територіальних уп­равлінь Національного банку України здійснюється аналіз отри­маних матеріалів перевірок (у разі необхідності може супровод­жуватись повторною перевіркою на місці) і при підтвердженні факту порушення валютного законодавства складається протокол встановленої форми, який вручається керівникові перевіреної ус­танови. Крім того, від посадових осіб перевіреної установи бе­руться письмові пояснення щодо кожного факту порушення.

Після проведення зазначених процесуальних дій і встанов­лення факту правопорушення на підставі протоколу порушення валютного законодавства приймається постанова про притягнен­ня до відповідальності винної особи за порушення валютного за­конодавства. Ця постанова надсилається порушнику, який про­тягом п'яти днів після її отримання має перерахувати суму штра­фу до Державного бюджету України. В окремих випадках з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків постановою Правління Національного бан­ку України для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів, але такий строк сплати штрафів не може перевищувати двох років. При цьому слід зазначити, що зменшення розмірів сум штрафних санкцій не допускається.

У разі несплати суми штрафу у зазначений строк постанова про притягнення до відповідальності надсилається до органів Державної податкової адміністрації України за місцем знаход­ження порушника і сума штрафу стягується відповідно до вимог чинного законодавства.

Матеріали про порушення валютного законодавства розгляда­ють і приймають відповідні рішення щодо застосування санкцій (залежно від розміру відповідальності) начальники територіаль­них управлінь Національного банку України, директор відповід­ного департаменту Національного банку України, Голова Націо­нального банку України.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кре­дитних установ, а також, якщо сума штрафу перевищує суму, еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту Украї­ни за обмінним курсом Національного банку України на день ви­явлення порушення, застосовуються виключно на підставі поста­нови Правління Національного банку України.

Як зазначалося, уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерези­дентами через ці банки, тобто на уповноважених банках лежить відповідальність за законність валютних операцій, що здійсню­ються його клієнтами. Уповноважені банки є єдиними недержав­ними органами валютного контролю. Це пов'язано з тим, що банк є організацією, основне призначення якої — посередництво у переміщенні коштів від кредиторів до позичальників та від про­давців до покупців. Практично увесь грошовий обіг у господарсь­кому обороті здійснюється через банківську систему і жоден інший орган чи установа не має такого оперативного і повного доступу до інформації стосовно операцій, пов'язаних з обігом коштів. Враховуючи таке монопольне становище банківської си­стеми як єдиного організму в сфері розрахунків, та об'єктивні за­кони функціонування держави, які полягають в покладанні пев­них обов'язків на всіх суб'єктів, на яких поширюється суверенітет цієї держави, уповноважені комерційні банки України отримали певні обов'язки щодо контролю своїх клієнтів. На банках лежить обов'язок передусім запобігти проведенню тієї чи іншої незакон­ної валютної операції, а якщо це неможливо, то поінформувати про це уповноважені державні органи.

Специфіка уповноважених банків полягає також у тому, що вони самі є суб'єктами підприємницької діяльності і активно здійснюють валютні операції. Тому не випадково у валютному законодавстві багато уваги надається порядку здійснення валют­них операцій комерційними банками.

Відповідно до вимог Положення про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України за № 15-93 від 19 лю­того 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо здійснення функцій органу валютного контролю за опера­ціями своїх клієнтів тягне за собою позбавлення генеральної лі­цензії Національного банку України на право здійснення валют­них операцій або накладення штрафу в розмірі 25 % від суми коштів, які були використані резидентами і нерезидентами під час проведення через ці банки валютних операцій з порушенням чинного законодавства.

За інші порушення валютного законодавства комерційними банками, такі як здійснення певних операцій без наявності генеральної або індивідуальної ліцензії та порушення порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, пе­редбачається відповідальність у вигляді штрафу, сума якого є рів­ною сумі (вартості) валютних цінностей проведеної операції, пе­рерахованій у валюту України за обмінним курсом Національно­го банку на день здійснення таких операцій, або позбавлення ліцензії Національного банку на право здійснення валютних опе­рацій.

Стосовно діяльності уповноважених банків як органів валют­ного контролю при запобіганні проведенню їх клієнтами ва­лютних операцій з порушенням чинного законодавства не існує якогось особливого механізму. Банки повинні перевіряти опе­рації своїх клієнтів на відповідність їх чинному законодавству і у разі виявлення порушень законодавства не здійснювати таких операцій.

Якщо йдеться про діяльність уповноважених банків як орга­нів валютного контролю стосовно надання певної інформації відповідним державним органам, то тут ситуація дещо складніша, оскільки для виконання цього обов'язку уповноважений банк повинен чітко знати процедуру надання цієї інформації та її об­сяг. Як приклад такої регламентації можна навести Інструкцію про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за екс­портними, імпортними та лізинговими операціями, яка затверд­жена постановою Правління Національного банку України за № 136 від 24 березня 1999 р. Два розділи цієї інструкції спеціаль­но присвячені контрольним функціям уповноважених банків та порядку надання інформації державним органам.

Положення цієї Інструкції передбачають комплекс заходів, щодо посилення повинні здійснити уповноважені банки у разі ненадходження на рахунок резидентів виручки в іноземній валюті за експортними контрактами. Нездійснення зазначених функцій валютного кон­тролю тягне за собою застосування до банків фінансових санкцій у вигляді штрафу, що передбачено ст. 16 Декрету № 15-93.

Повертаючись до загальної проблеми валютного контролю, слід зазначити, що необхідний обсяг та порядок здійснення та­кого контролю безпосередньо залежить від стану економічного розвитку та рівня правової свідомості і правової культури сус­пільства. Водночас потрібно підкреслити, що в економічно роз­винених та демократичних країнах вплив і втручання держави у валютні правовідносини не зникають, а лише змінюються за своєю формою.

Література

1.  Антонов Н. Г., Пессвль М. А. Денежное обращение, кредит и банки. - М., 1994.

2.  Банковское дело / Под ред. Лаврушина О. И. — М., 1992.

3.  Валютний рьшок и валютное регулирование / Под ред. Платоно-вой И. Н. - М., 1996.

4. Глухов В. В., Бахрамов Ю. М. Финансовнй менеджмент. — СПб., 1995.

5.  Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

6.  Мишель П. Международньїе зкономические, валютньїе и финансовме отношения: Пер. с фр. / Общ. ред. Бабинцевой Н. С. — М., 1994.

7.  Носкова И. Я. Международньїе валютно-кредитнне отношения. — М., 1995.

8.  Основи банковского дела / Под ред. Мороза А. Н. — К., 1994.

9.  Пресняков В., Соколов В. Валютное регулирование в зарубежньїх стра­тах // Год планети. — М., 1994.

10.  Сапожников Н. В. Зкономическая основа и правовая природа валют­ного контроля // Дело и право. — М., 1996. — № 8.

11.  Збке В. Международное валютное право: Пер. с нем. — М., 1997.