Розділ 9 Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні

Місце  і структура  ринку  цінних паперів у фінансовій системі України

Види  цінних паперів та їх класифікація

Операції комерційних банків з  векселями

Державно-правове регулювання ринку цінних паперів

Банки-суб'єкти  фондового ринку

9.1. Місце і структура ринку цінних паперів у фінансовій системі України

Розвиток економіки країни постійно потребує мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Цей процес здій­снюється, як правило, на ринку фінансових ресурсів. Водночас ринок фінансових ресурсів — це загальна назва системи ринків, що зосереджують попит і пропозицію на різні за своїм характе­ром платіжні засоби.

Ринок фінансових ресурсів об'єднує три складові частини: кредитний ринок, валютний ринок і ринок цінних паперів. Кож­на з цих складових частин синтезує в собі певну групу ринкових відносин, що взаємопов'язані в межах загальної системи.

Кредитний ринок — це механізм відносин між юридичними осо­бами, які потребують коштів для свого розвитку, з одного боку, та організаціями і громадянами, які можуть надати такі кошти, — з другого.

Цей ринок виконує кілька головних функцій. До них нале­жить, по-перше, об'єднання дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створення потужних грошових фондів. По-друге, трансформація цих коштів у позиковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування капіталовкладень сфери матері­ального виробництва економіки країни. По-третє, надання кре­диту державним органам і населенню для вирішення таких важ­ливих завдань, як покриття державного дефіциту, фінансування житлового будівництва тощо.

Таким чином, кредитний ринок дає змогу здійснювати нагро­мадження, обіг, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між сферами національної економіки.

Водночас кредитний ринок — це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. Кредитні угоди опосередковуються кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установа­ми), які беруть у борг, і навпаки, надають грошові позики, а та­кож інвестиційними чи аналогічними організаціями, котрі забез­печують випуск і обіг боргових зобов'язань, що реалізуються на специфічному ринку цінних паперів. Таким чином, у межах кре­дитного ринку розрізняють ринок грошових ресурсів (готівки) та ринок боргових зобов 'язань.

Валютний ринок — це механізм встановлення правових та економічних відносин між споживачами та продавцями валюти. Попит на іноземну валюту відбиває міру залежності національної економіки від імпорту і зумовлюється конвертованістю тієї чи іншої валюти.

Конвертованість Конвертованість — це гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. За умови повної конвертова-ності будь-яка фізична особа може фактично без перепон брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, вільно продавати, купу­вати та обмінювати національну валюту на іноземну відповідно до ринкового курсу без обмежень чи втручання держави.

Ринок цінних               Ринок цінних паперів охоплює частину кредитного ринку (зо-

паперів: _             крема, ринок позикових боргових інструментів, або ринок бор-

['в^ЛииЯий           гових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Цей

біржовий              ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інстру-

і позабіржовий      ментів, інструментів власності, а також їх похідних. До боргових

інструментів належать передусім облігації, векселі, сертифікати.

До інструментів власності — всі види акцій, а до їх похідних — оп-

ціони, ф'ючерси та інші аналогічні цінні папери.

Таким чином, ринок інструментів позики як елемент кредит­ного ринку є сферою відносин, що стосуються позикового капі­талу, тоді як ринок інструментів власності стосується відносин щодо власного капіталу, тобто пайових внесків у статутних фон­дах підприємств.

Ринок цінних паперів умовно поділяють на первинний і вторин­ний, біржовий і позабіржовий [4, 22].

Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій (випус­ків) цінних паперів, на якому здійснюється їх початкове розміщен­ня серед інвесторів.

Межі первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі-продажу того чи іншого цінного папера. На цій стадії емітент (організація, що випустила цінні папери) передає майнові права на свою власність (частину власності) іншим осо­бам, одержуючи грошові кошти для інвестицій.

Як правило, більшість цінних паперів (отже, і майнові права, що в них виражені) згодом переходять від одного власника до ін­шого — відбувається подальша їх купівля-продаж, інші операції, що залежать від кон'юнктури ринку і в свою чергу впливають на неї. Іншими словами, цінні папери надходять у обіг. Обіг цінних паперів — це прерогатива вторинного ринку.

Одне із найважливіших завдань первинного ринку полягає в тому, щоб звести до мінімуму ризик інвестора. На це спрямовані вимоги щодо опублікування інформації про емітента, підготовки проспекту емісії, реєстрації цінних паперів та відповідних даних у фінансових органах тощо.

Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними.

Біржовий ринок нерозривно пов'язаний з поняттям фондової біржі. Практично ці терміни — тотожні. Під ними розуміють ри­нок з найвищим рівнем організації (як правило, вторинний), що максимально сприяє підвищенню мобільності капіталу та фор­муванню реальних ринкових цін на фінансові вклади, які пере­бувають в обігу.

Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржою. У більшості випадків на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть ви­ставляти свої активи на біржу.

 

9.2. Цінні папери: класифікація, види

В умовах становлення ринкової економіки широкого застосу­вання в господарській діяльності суб'єктів підприємницької ді­яльності набувають цінні папери. Спектр їх використання — як господарський оборот у межах України, так і сфера зовнішньо­економічної діяльності. Цінні папери можуть бути використані для проведення розрахунків, а також для забезпечення (напри­клад, застави) платежів і кредитів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фон­дову біржу» від 18 червня 1991 р. зі змінами та доповненнями цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право воло­діння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, ви­плату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можли­вість передачі грошових або інших прав, що випливають з цих доку­ментів, іншим особам.

Цінний папір є специфічним товаром. Як і будь-який товар, він має споживчу вартість і ціну. Споживча вартість цінного па­пера полягає в тому, що вона приносить прибуток у вигляді ди­відендів, відсотків чи певного майна.

Ціна, за якою цінний папір перебуває в обігу на ринку, на­зивається курсовою ціною. Курси цінних паперів є досить ди­намічними, змінними і, як правило, не збігаються з їх номі­налом.

Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового характеру. Але на відміну від ін­ших документів, які фіксують певні права (боргові розписки, за­повіти, страхові поліси тощо), цінний папір може бути реалізо­ваний лише шляхом його пред'явлення. Іншими словами, цінний папір — це такий документ, пред'явлення якого обов'язкове для здійснення засвідченого ним майнового права.

Залежно від способу визначення уповноваженої особи цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.

Іменний цінний папір — це документ, виписаний на ім'я кон­кретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене цим па­пером право. Цінний папір на пред'явника не містить зазначення про конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-який держатель цінного папера є особою, уповноваженою на здій­снення закріпленого цим папером права.

Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або якщо в них спеціально не зазначено, що вони не підлягають пе­редачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід права за цінним папером до ін­шої особи). Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом фор­мі і повинен мати всі необхідні реквізити, перелік яких встанов­люється законодавством. Поліграфічне виконання бланків цін­них паперів (папір, спосіб друку, засоби захисту) має відповіда­ти встановленим вимогам.

Водночас слід мати на увазі, що згідно з Указом Президента України «Про облік прав власності на іменні цінні папери та де­позитарну діяльність» від 25 травня 1994 р. № 247/94, зі змінами та доповненнями, встановлено, що випуск цінних паперів може здійснюватися як у паперовій, так і безпаперовій формі (у ви­гляді записів у електронних базах даних).

У цінному папері мають бути чітко визначені права володіння або відносини позики чи визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право його законний власник. Як зазнача­лось, це може бути одержання доходу у вигляді дивідендів, від­сотків чи певного майна.

Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, ін­шим особам. Способи передачі та можливі обмеження щодо неї залежать від виду цінного папера і можуть бути різними — від вільного обігу до повного індосаменту або до заборони передачі іншим особам.

Здійснення права, засвідченого або передбаченого цінним па­пером, можливе лише шляхом пред'явлення останнього. Тому втрата цінного папера, за загальним правилом, зумовлює немож­ливість реалізувати втілене в ньому право. Водночас Закон «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає можливість відновлен­ня іменних цінних паперів. Відновлення втрачених іменних цін­них паперів проводиться державними органами, підприємствами, установами, організаціями, що випустили ці папери.

Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, може в по­рядку, встановленому ст. 276—284 Цивільно-процесуального ко­дексу України, просити суд визнати цей папір недійсним і від­новити її права на нього. Заява подається до районного суду за місцем знаходження установи,  що видала цінний  папір на пред'явника. Розглянувши справу, і за наявності законних під­став, суд виносить ріщення про недійсність втраченого цінного папера. Це рішення є підставою для видачі заявникові цінного папера замість визнаного недійсним.

Відповідно до ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» в Україні можуть випускатисй і обертатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх республікансь­ких і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобо­в'язання України; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Акції

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвід­чує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в цьому товаристві та право на участь в уп­равлінні ним, дає право його власникові на одержання частини при­бутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції поділяють на види, правова суть яких полягає в тому, що акції одного виду дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі в акціонерному товаристві. За ознакою класу акції поділяють на привілейовані і прості. Залежно від пе­редбачених статутами товариств обмежень прав відчуження роз­різняють також іменні акції і акції на пред'явника.

Прості іменні акції — акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акцій. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни, які в принципі вільно розпоряджаються ними (продають, передають, дарують, обмінюють, відчужують іншим способом), але з додержанням певних правил. Так, обіг іменної акції фіксується у книзі реєст­рації акцій, що ведеться товариством. У ній зазначаються відо­мості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про влас­ника, час придбання акції, а також про кількість таких акцій у кожного з акціонерів.

Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визнача­ються іменні акції, які підлягають вільному відчуженню іншим особам, і ті, що не підлягають цьому. Якщо в акції спеціально не зазначено, що вона не підлягає передачі, така акція пере­дається шляхом повного індосаменту.

Акції на пред'явника обертаються вільно, тобто без індоса-ментних процедур. Акціонерне товариство у книзі реєстрації ак­цій фіксує лише загальну кількість акцій на пред'явника.

Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і не­суть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Приві­леєм є насамперед переважне право на одержання дивідендів. Річний розмір дивіденда фіксується у відсотках номінальної вар­тості акції і виплачується у розмірі, зазначеному в ній, незалеж­но від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. Якщо прибутку відповідного року недостатньо, дивіденд ди за привілейованими акціями виплачуються за рахунок ре­зервного фонду. Водночас, якщо розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам за простими акціями, перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Привілейовані акції дають їх власникові також переважне право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного то­вариства в разі його ліквідації.

Оскільки власники привілейованих акцій ризикують менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом (якщо інше не передбачено стату­том акціонерного товариства), власники'привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Привілейовані акції не можуть бути випущенні на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Питання, строків і порядку виплати дивідендів належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товарист­ва і не може бути передано іншим органам управління товарист­ва. Рішення про виплату дивідендів, належить до категорії пи­тань, які вимагають трьох четвертих голосів акціонерів (прий­мається простою більшістю за умови присутності акціонерів, які володіють понад 60 % акцій).

Підставою для виплати дивідендів є рішення про розподіл прибутку. Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачена можливість виплати дивідендів від акцій за рахунок прибутку, який залишається після .виплати податків, інших обов'язкових платежів, відсотків за кредити банків і облігації.

Виплата дивідендів проводиться один раз на рік за підсумками календарного року.

Облігації

Облігація — це цінний папір що засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього, цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованих відсотків (якщо інше не передбачено умоваг ми випуску).

Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Громадяни придбавають облігації тільки за рахунок особис­тих коштів, а підприємства — за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за бан­ківський, кредит.

В Україні випускаються облігації'таких видів:

— облігації.внутрішніх респуйійкадеькщ і місцевих позик;

— облігації підприємств.

Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випу­скаються на пред'явника. Рішення про іх випуск приймається Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У рішенні по­винні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщен­ня облігацій. Кошти, одержанні від реалізації зазначених обліга­цій, спрямовуються відповідно до державного і місцевих бюдже­тів, до позабюджетних фондів місцевих рад.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх пе­редбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Рішення про випуск облігацій під­приємств приймається емітентом і оформляється протоколом, який повинен містити такі реквізити:

—  найменування цінного папера — «облігація»;

—  фірмове найменування і місцезнаходження емітента;

— фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації);

—  номінальну вартість облігації;

— строки погашення, розмір і строки виплати відсотків (для від­соткових облігацій);

—  місце і дату випуску;

—  серію і номер облігації;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це осо­би, печатку емітента.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купон­ний лист на виплату відсотків.

Доход від облігацій усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Доход від облігацій цільових позик (відсоткових облігацій) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які ви­пущено позики.

Якщо ціна товару до моменту його одержання перевищувати­ме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазна­ченою в облігації, а при одержанні дешевшого товару — різни­цю між вартістю облігації та ціною товару.

За облігаціями підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що залишилися після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів.

У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов'язання з виплати доходів від відсоткових облігацій, надан­ня права придбання відповідних товарів або послуг за безвідсот-ковими (цільовими) облігаціями чи погашення зазначеної в облі­гації суми у визначений строк стягнення відповідних сум прова­диться примусово судом або арбітражним судом.

Порядок викупу облігацій усіх видів, крім цільових, визнача­ється при їх випуску.

Казначейські зобов'язання України — це вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах се­ред населення, засвідчують внесення їх власником коштів до бюдже­ту і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускаються такі види казначейських зобов'язань:

—  довгострокові — від 5 до 10 років;

—  середньострокові — від 1 до 5 років;

—  короткострокові — до одного року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових каз­начейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів Украї­ни. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобо­в'язань приймається Міністерством фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх ви­пуску.

Порядок продажу казначейських зобов'язань встановлюється Міністерством фінансів України, виходячи з часу їх придбання.

Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямову­ються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу від казначейських зобов'язань та їх погашен­ня здійснюються відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов'язаннями — Кабі­нетом Міністрів України, за короткостроковими — Міністерст­вом фінансів України.

Ощадні сертифікати

Ощадні сертифікати — письмовий документ банку про депону­вання коштів, який засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний дого­вірний відсоток на визначений строк) або до запитання. Законо­давством передбачається видача як іменних сертифікатів (обігу не підлягають, а їх продаж (відчужений) іншим особам є недій­сним), так і сертифікатів на пред'явники.

Доход від ощадних сертифікатів виплачується при пред'явг ленні останніх для оплати в банк, що їх випустив.

Якщо власник сертифіката вимагає повернення депонованих коштів по строковому сертифікату раніше обумовленого в ньому строку, то йому виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Приватизаційні папевн

Приватизаційні папери — особливий вид державних цінних па­перів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, дер­жавного житлового фонду, земельного фонду. Вони можуть бути тільки іменними.

Порядок випуску та обігу приватизаційних паперів визнача­ється Законом України «Про приватизаційні папери» від 6 берез­ня 1992 р., а також іншими нормативними документами. Так, за­провадження в обіг приватизаційних майнових сертифікатів (цін­них паперів, які засвідчують право власників на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних під­приємств) у паперовій формі було здійснено згідно з зазначеним Законом, а також відповідно до Постанови Верховної Ради Украї­ни «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і поси­лення контролю за її проведенням» від 29 липня 1994 р., Указу Президента України «Про введення в готівковий обіг привати­заційних майнових сертифікатів» від 21 квітня 1994 р. № 178/94. Видача приватизаційних майнових сертифікатів здійснюється в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі прива­тизаційних майнових сертифікатів, затвердженим наказом Націо­нального банку України від 2 грудня 1994 р. № 204 (зі змінами, внесеними наказом від 14 листопада 1995 р. № 106).

Приватизаційні папери мають містити такі реквізити:

— запис про приналежність приватизаційного папера до України;

—  найменування органу, що випустив папір;

—  зазначення виду приватизаційного папера, серії та порядко­вого номера, дати випуску і строку використання;

—  номінальне значення приватизаційного папера у вартісному, обчисленому, виходячи з відновної вартості майна, що при­ватизується, та (або) натуральному вираженні, або в умовних одиницях;

—  прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання власника;

—  відомості про документ, що посвічує його особу;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це осо­би та відбиток печатки установи, яка видала папір.

У приватизаційних паперах є також інформація про умови і порядок їх використання та про права власника.

Приватизаційні папери використовуються громадянами Украї­ни тільки шляхом їх обміну на паї, акції, інші документи, що вста­новлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного папера з обов'яз­ком відображення змісту обмінної операції як у самому привати­заційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного папера. Угоди, укладені з викори­станням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених За­коном України «Про приватизаційні папери», є недійсними.

Громадяни мають право використовувати приватизаційні па­пери одного виду в різних сферах приватизації шляхом забезпе­чення їх взаємного конвертування. Конвертованість приватиза­ційних паперів у період приватизації забезпечується встановлен­ням коефіцієнтів для перерахунку номінального значення папера одного виду при його конвертуванні в інший.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зо­бов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначе­ну суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

Основними учасниками вексельних правовідносин є векселе­давець, векселедержатель і платник. Залежно від того, хто є плат­ником за векселем — сам векселедавець чи третя особа, розрізня­ють два види векселів: простий і переказний.

Простий вексель — це складений за чітко визначеною фор­мою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе аб­страктне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю), або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель ще називається трата (чек). У цьому ви­падку учасники вексельних правовідносин називаються так: век­селедавець — трасант, перший набувач векселя, векселедержа­тель — ремітент; платник — трасат. Таким чином, переказний вексель (трата) — це складений за чітко визначеною формою до­кумент, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропо­зиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, вексе­ледержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Вексельне зобов'язання створюється одностороннім волеви­явленням з боку векселедавця. Вексель як цінний папір має такі особливості. Передусім він є дуже формальним документом. Щодо нього діє правило: чого немає у векселі, того не існує. Де­фект форми векселя зумовлює його недійсність без попередньо­го визнання цього факту судом. Цю особливість векселя ще називають вексельною [2, 19]. Водночас недійсність векселя є відносною, оскільки через недоліки форми він визначає тільки вексельну силу, але не є перепоною для розгляду його боргово­го документа іншого правового характеру, наприклад, боргової розписки.

Вексельна сила — це процесуальний і матеріально-правовий елементи. Процесуальний аспект вексельної сили проявляється в існуванні спеціальних процесуальних норм, які застосовуються при розгляді спорів, які випливають тільки з вексельних зобов'я­зань. Наприклад, це вимога про здійснення протесту векселя у встановлені строки до заяви відповідного позову в арбітражному суді. Позапроцесуальний (мат.еріально-правовий) аспект вексель­ної сили проявляється в існуванні ряду спеціальних норм мате­ріального права, які не застосовуються для регулювання інших правовідносин.

Боржник за векселем зобов'язаний у встановлений у векселі строк зробити платіж незалежно від того, чи одержував він що-небудь свого часу від кредитора. У результаті цього кредитор по­трапляє в особливо сприятливе становище — не потрібно дово­дити свої права. Боржник за векселем може захищатися проти кредитора тільки з використанням тих заперечень, які безпосе­редньо випливають з вексельного законодавства. Боржник не має права будувати свої заперечення, виходячи з підстав видачі век­селя. Кожний набувач векселя може передати його за індосамен­том іншій особі. Порівняно з цивільно-правовою уступкою пра­ва вимоги індосамент має ряд особливостей. При цьому індосант залишається відповідальним перед усіма наступними набувачами, якщо не вніс до тексту індосаменту відповідного застереження.

Вексельне законодавство містить особливі норми, які регулю­ють вексельне поручительство (аваль). Вексельна строгість змушує кредитора також додержуватися всіх формальностей і строків, встановлених вексельним законодавством. Упущення за векселем не приймаються навіть тоді, якщо вони були допущені під впли­вом непереборної сили.

Складання векселів

Положення про переказний і простий векселі (затверджено постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341) прямо вказує на зміст векселя. Пункти 1 і 75 цього положення містять такий перелік обов'язкових відомостей.

1.  Найменування «вексель», яке включається в текст докумен­та. Найменування документа векселем зазначається двічі: в тексті і над ним.

2.  Просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначе­ну суму (п. 1 положення) або просту і нічим не обумовлену про­позицію сплатити певну суму (п. 75 положення). Вексель є до­кументом, який значно відрізняється від інших цивільно-право­вих угод.

Наприклад, підставою платежу за договором купівлі-продажу є сам договір і факт передачі майна. Таким чином, покупець пла­тить тому, що він купив майно. А боржник за векселем зобов'я­заний у зазначений у ньому строк зробити платіж тільки тому, що вексель видано. У векселі не зазначається матеріальна підста­ва боргу, що виражено словами — «нічим не обумовлена пропо­зиція сплатити певну суму» (для переказного векселя) і просто нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму» (для простого векселя). Предметом вексельних зобов'язань завжди є гроші, а не товари і цінні папери.

Вексельна сума повинна бути зазначена у векселі досить чіт­ко, наприклад, «триста гривень». У документі не можна зазнача­ти, наприклад, що платник повинен заплатити від 200 до 300 гри­вень. До вексельної суми можуть включатися відсотки за час обігу векселя, який підлягає оплаті за пред'явленням, чи через такий-то час після пред'явлення. Вексельна сума має бути зазначена прописом чи прописом і цифрами. Якщо є розбіжності між су­мою, зазначеною цифрами, і сумою, зазначеною словами, пра­вильною вважається сума, написана словами. Якщо допущено розбіжності між зазначеною декілька разів сумою прописом чи цифрами, правильною вважається найменша сума. Ніякі виправлення вексельної суми не допускаються, навіть якщо вони заві­рені підписом векселедавця.

3. Найменування того, хто повинен платити (платника), за­значається тільки у переказному векселі (п. 1 положення). У про­стому векселі цього реквізиту немає. Пропонуючи платникові провести платіж за векселем, векселедавець (трасант), по-перше, переносить свій борг на іншу особу, якій робиться пропозиція вступити в зобов'язання. По-друге, векселедавець сам вступає в зобов'язальні відносини з першим набувачем векселя. Це зобо­в'язання характеризується таким. У разі відмови платника-вико­нати пропозицію векселедавця про оплату векселя векселедавець зобов'язаний сам провести платіж грошової суми за векселем. Таким чином, зобов'язання векселедавця набуває умовного ха­рактеру: «Я сам сплачу за векселем, якщо платник відмовиться платити». Згода платника сплатити за векселем оформляється у вигляді акцепту в місці, спеціально відведеному для цього на лицьовій стороні векселя. Акцепт може бути виражений словами «акцептовано», «прийнято», «сплачу» з обов'язковим підписом платника. Простий підпис платника на лицьовій стороні вексе?-ля також означає прийняття векселя.

До здійснення напису про акцепт платник не є особою, зо­бов'язаною за векселем. До нього направлена тільки пропозиція векселедавця. Він стає зобов'язаним за векселем тільки з часу здійснення акцепту. Після цього платник називається акцептан­том. Пред'явлення векселя до акцепту — це право, а не обов'я­зок зацікавленої особи. Реалізувати таке право можна в будь-який час до закінчення строку платежу.

Платник може обмежити акцепт частиною суми. На іншу су­му вексель вважається неприйнятим. Вексель вважається неприй­нятим у таких випадках:

—  якщо платника неможливо знайти за зазначеною адресою;

—  платник помер (для фізичних осіб);

—  у разі неспроможності платника;

—  якщо у векселі зазначено: «неакцептовано», «не Прийнято» тощо.

У випадку неакцепту векселя векселедержатель набуває пра­ва на здійснення протесту в неплатежі і на дострокове задово­лення своєї вимоги.

Відповідно до п. З Положення про простий і переказний век­селі цей цінний папір "може бути виданий на ім'я векселедавця, маючи на увазі, що векселедавець у цьому випадку може призна­чити платником за переказним векселем самого себе. Такий век­сель має назву переказного векселя «на себе» чи «переказно-про-стого векселя».

4. Зазначення строку платежу. Строк платежу — обов'язко­вий реквізит платежу. При визначенні строку платежу потрібно дотримуватися правила про єдність платежу, маючи на увазі, що строк платежу за векселем може бути одним для всієї вексельної суми. Строк платежу за векселем має бути зазначено. Можливі такі варіанти щодо цього.

—  Строк «на певний день» (наприклад, «ЗО травня 1998 р.»).

—  Строк «у такий-то час від складення векселя» (наприклад, «через шість місяців після складення цього векселя»).

—  Строк «за пред'явленням».

—  Строк «у визначений строк після пред'явлення» (наприклад, «через два місяці після пред'явлення векселя платникові»).

Тривалість строку платежу за векселем не обмежується. Вод­ночас векселедавець має право робити особливі застереження стосовно векселів строком «за пред'явленням». Наприклад, строк платежу може настати «за пред'явленням, але не пізніше 1 груд­ня 1998 р. » Вексель, в якому строк платежу не зазначено, роз­глядається як такий, що підлягає оплаті «за пред'явленням».

—  Зазначення місця, в якому має здійснитися платіж. Вексель може підлягати оплаті за місцем проживання трасата (за пе-реказним векселем), за місцем проживання векселедавця (за простим векселем) чи в іншому місці, визначеному у векселі.

—  Найменування того, кому або за наказом кого платіж має бу­ти здійснений.

—  Зазначення дати і місця складення векселя. Вексель, в якому не зазначено місце його складення, визнається підписаним у місці, визначеному поряд з найменуванням векселедавця.

—  Підпис того, хто видає документ (векселедавця). Відсутність такого підпису в простому векселі і трасанта в переказному векселі робить цей цінний папір беззмістовним. Без підпису немає письмового зобов'язання. На відміну від тексту вексе­ля підпис векселедавця має бути поставлений власноруч.

Над підписом, якщо вексель складено юридичними особами, потрібно зазначити найменування юридичної особи, посаду, прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, яка підписує век­сель від імені суб'єкта підприємницької діяльності.

Передача векселя______________

Порядок передачі векселя регулюється п.п. 11—20 Положен­ня про переказний і простий векселі. До безумовних переваг векселя можна віднести спрощений спосіб передачі прав по ньому з допомогою здійснення особливого передатного напису на звороті векселя — індосаменту. Особа, яка уступає свої права, на­зивається «індосант». Особа, яка набуває права, називається «ін­досат». Передача векселя за допомогою індосаменту суттєво від­різняється від цивільно-правової уступки права вимоги. Це такі відмінності.

— Індосамент має бути здійснений тільки на звороті векселя чи на особливому додатковому аркуші — алонжі. Договір уступ­ки права вимоги може бути здійснений як на самому документі, права якого передаються іншікг особі, так і окремо він ньоіО. Для здійснення уетупки права вимоги за цивільно-пра­вовою угодою слід укласти окремий двосторонній договір (ст. 197—202 Цивільного кодексу України), Для передачі век­селя досить здійснити односторонню угоду — індосамент.

—   Вексельне законодавство допускає здійснення бланкового індосаменту, який не містить імені нового набувача. Уступка права вимоги не може бути здійснена шляхом бланкового на­пису, вона може бути тільки іменною;.-.;

— Здійснюючи індосамент, індосант бере на себе абстрактне зо­бов'язання, подібне до того, яке робить векселедавець при видачі векселя. Тому індосат отримує самостійне право вимо-» т за векселем, незалежно від прав його попередників. Про­ти вимог нового векселедержателя не можуть бути висунуті заперечення, зв'язані з дефектом прав попередніх держателів векселя. Наприклад, якщо держателем векселя є недієздатна особа, то перший векселедержатель не може висунути до неї ніяких вимог. Водночас, якщо недієздатна особа передасть такий вексель за індосаментом, індосат може вимагати від ін­досанта виконання своїх обов'язків. Таким чином, здійснен­ня індосаменту на звороті має такі самі правові наслідки, як і видача нового векселя. Така ситуація у разі уетупки права вимоги неможлива.

—  У результаті здійснення індосаменту індосант, як і векселе­держатель, бере на себе абстрактне зобов'язання перед будь-яким наступним векселедержателем. При уступці права ви­моги кредитор відповідає, тільки перед своїм безпосереднім наступником. Індосант; як і векселедержатель, відповідає не тільки за дійсність переданої вимоги, а й за платіж, за його фактичне здійснення. Звільнення від цього зобов'язання можливе тільки шляхом включення до тексту індосаменту спеціального застереження.

Протест векселя і стягнення по ньому

Під вексельним протестом розуміють офіційно засвідчену ви­могу платежу і його неодержання.

Існують такі види вексельного протесту:

—  протест переказного векселя про неакцепт. Мета протесту — створення у^ов для дострокового задоволення вимог креди­тора;

— протест у неплатежі за простим і переказним векселем. Юри­дична мета протесту ттг збереження прав зворотних вимог до зобов'язаних за векселем осіб.

Чинне законодавство передбачає необхідність пред'явлення векселів у нотаріальні контори для здійснення протесту про не­платіж на наступний день після закінчення строку платежу за векселем, але не пізніше 12 годин наступного після цього стро­ку дня.   ,;..„ .     203

Нотаріальна контора у день прийняття векселя, до протесту пред'являє платникові вимоги про платіж чи акцепт цього век­селя. Якщо після цього робиться платіж, то нотаріальна конто­ра не робить протесту, а повертає вексель платникові з напи­сом встановленої форми на самому векселі про одержання пла­тежу. Якщо платник робить помітку про акцепт на переказному векселі, вексель також повертається векселедержателю без про­тесту.

Якщо протест здійснено своєчасно, то настають такі наслідки:

—  судові органи мають право виносити рішення за позовами, які грунтуються на опротестованих векселях;

—  настає відповідальність за простим векселем осіб, які їх під­писали, а за переказним векселем — осіб, які їх підписали і протестанта (векселедавця).

Усі ці особи, крім індосантів, які написали перед своїм підпи­сом слова «без звернення на мене», є солідарними відповідачами перед векселедержа'гелем. Векселедержатель має право пред'яви­ти позов до всіх зобов'язаних за векселем осіб (право регресу) чи до одного з них, незважаючи «а порядок розміщення підписів цих осіб на векселі, Особа, яка оплатила вексель, звертається з вимогою до інших осіб і, отримавши гроші, передає особі, яка їх сплатила, опротестований вексель,

Векселедержатель за опротестованим, векселем може вимага­ти сплати:

— несплаченої суми векселя з відсотками, якщо вони були обу­мовлені;

—  6 % річних з дня строку платежу;

—  витрат за протестом, поштових та інших витрат;

—  пені в розмірі 3 % за день.

Право на пред'явлення позову обмежується певним строком, який називається вексельною давністю. Чинне законодавство встановлює різні строки для різних учасників вексельних- ораво-відносин. Так, позовні вимоги, які випливають з переказного векселя проти акцептанта, погашаються після закінчення трьох років з дня строку платежу.

Позовні вимоги векселедержателя проти індосантів і векселе­давця погашаються після закінчення одного року з дня протес­ту, здійсненого у визначений строк, або з дня строку платежу, у разі застереження про оборот без витрат.   -

Позовні вимоги індосантів один до одного і до векселедавця погашаються після закінчення шести місяців, рахуючи з того дня, в який індосант оплатив вексель, або-з дня пред'явлення йо­му позову.

Перерва давності має силу лише- щодо того, проти ааагобуло вчинено дію, яка переривав давність.

 

 

9.3. Операції комерційних банків з векселями

Комерційні банки здійснюють операції з векселями відповід­но до «Порядку проведення банками операцій з векселями», за­твердженого Головою Правління Національного банку України 25 лютого 1993 р. із змінами і доповненнями, внесеними поста­новою Правління Національного банку України від 2 червня 1997 р. № 171.

Відповідно до цієї постанови комерційні банки мають право здійснювати з векселями такі операції:

1.  Кредитні:

— врахування (дисконт) векселів;

—  видача позичок до запитання під забезпечення векселів;

—  рефінансування вексельних операцій.

2.  Комісійні:

—  прийняття векселів на інкасо для одержання платежів і опла­ти векселів у строк;

—  зобов'язання оплатити вексель за платника (доміциляція);

—  гарантування оплати векселя (авалювання).

Вексельні кредити — це банківські операції по врахуванню (дис­конту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення век­селів. Кредит надається за заявою векселедержателя, яка подаєть­ся, як правило, до банку, в якому йому відкриті рахунки.

Врахування векселів і позички під заставу векселів є актив­ними операціями банку.

При розгляді можливості надання вексельного кредиту банк зобов'язаний переконатися, що клієнт буде спроможний своє­часно повернути кредит. Для оцінки і аналізу платоспроможності використовуються дані бухгалтерського обліку і звітності осіб, зобов'язаних векселями, дані інших банків, послуги незалежних аудиторських служб. Підприємствам, які допустили векселі до протесту, вексельні кредити, як правило, не надаються.

Векселі подаються до банку з реєстром, форма якого встанов­люється банком. Векселі у реєстрах мають бути розташовані, у порядку строків їх оплати, починаючи з найближчого.

Держатель векселя при внесенні векселя до реєстру зобов'яза­ний зробити іменний індосамент на користь банку. Якщо на век­селі останній індосамент був бланковий, то він переводиться в іменний на ім'я банку також бланковим індосаментом, перед яким має бути залишено достатньо місця для того, Щоб банк міг поставити штамп (напис): «Сплачуйте за наказом ... банку». На­пис на ім'я банку доречно робити ще й для того, щоб унемож­ливити використання векселя при його втраті або викраденні.

Подані векселі перевіряються з позиції їх юридичної та еко­номічної надійності. З юридичної точки зору перевіряються пра­вильність заповнення усіх обов'язкових реквізитів, повнота сплати вексельного мита, повноваження осіб, які підписали вексель, а також справжність цих підписів. Векселі» які видані в інших державах, повинні відповідати вексельному законодавству цих країн. Якщо вексель виписаний- іноземною мовою, то, прийма­ючи його до врахування або в заставу, банк повинен вимагати завірений нотаріусом переклад тексту векселя.

Метою перевірки економічної надійності векселя є встанов­лення повної впевненості в йога оплаті. Крім перевірки загальної кредитоспроможності клієнта, піддягає аналізу економічне стано­вище індосантів, які зробили? написи на векселі. Для цього вико­ристовуються усі наявні можливості банку, в тому числі послуги аудиторських організацій і дані тих банків, у яких відкриті основні рахунки індосантам. До врахування під заставу і рефінансування приймаються тільки векселі, видані юридичними особами на під­ставі здійснення реальних товарних та комерційних угод.

Векселедавці при видачі векселя мають сплатити на користь бюджету мито встановленого обсягу.

Врахування (дисконт} векселів

Врахування, або дисконт, векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явникові, а платіж одержує тільки із настанням за­значеного у векселі строку.

Економічною суттю операції врахування є дострокова грошо­ва реалізація векселя його держателем банку і переведення ко­мерційного кредиту в банківський.

За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми век­селя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачу­ється зі знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбав­ши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк пла­тежу, називається врахуванням, або дисконтом. Дисконт — слово італійського походження/івЬнй» перекладається як «знижка». Вра­ховуючи вексель, банк одержує його у своє розпорядження, стає кредитором-векселедержателем з усіма правами і обов'язками'ос­таннього.

Векселі, які враховуються, повинні мати не менше як два під­писи, тобто векселедавця і першого векселенабувача. кількість передатних підписів свідчить про надійність векселя (чиД.бііїьще, тим краще). Обов'язково потрібно перевірити.безперЄ;£Їін$ті пе­редатних індосаментів, визначити законність водрданіЦ. вексе­лем. Законним власником векселя є та особа, на ім'я якої вчи­нено останній індосамент, або пред'явник, якщо останній/ індо­самент є бланковим.

Щодо строків, то перевага надається короткостроковим век­селям, які менше. залежать,.. від змін економічного становища клієнтів і загальної господарської кон'юнктури.

Не приймаються до обліку векселі, додані юридичними осо­бами, векселі яких опротестовувалися за останні 6 місяців

Векселі, що не відповідають вимогам банку, викреслюються з реєстру і повертаються клієнтові. Після цього реєстри розгля­даються керівником банку і за наявності кредитних ресурсів на реєстрі ставиться напис з дозволом і зазначенням щодо кількості і суми векселів, які приймаються до врахування.

Реєстри і прийняті векселі направляються для подальшої об­робки до кредитно-вексельного відділу. Прийняті векселі реєст­руються у спеціальній книзі врахування векселів, яка щороку від­кривається банком, а реєстраційний порядковий номер векселя з цієї книги проставляється банком на лицьовій стороні самого векселя і у реєстрах навпроти запису кожного векселя.

Сума, яка підлягає утриманню на користь банку як дисконт, розраховується на підставі відсоткової ставки врахування век­селів, і розмір встановлюється банком за узгодженням з векселе-держателем.

Для своєчасного одержання платежу за врахованими векселя­ми банк веде нагляд за строками настання платежів, для чого складається спеціальна відомість. При одержанні платежу у відо­мості роблять відповідні позначки, а вексель повертають платни­кові.

Якщо платіж приймається достроково, то платникові повер­тається відповідна сума дисконту за дні, що залишилися до стро­ку (звичайно, не менш як за 7—10 днів), але, виходячи із ставки відсотка банку, що сплачується за кошти за поточними рахунка­ми. У разі оплати векселів після строку платежу платник понад вексельну суму платить банку за прострочені дні пеню і 6 % річ­них, а також витрати на опротестування, відсилання повідомлень тощо. Після цього банк видає вексель платникові.

Банк може прийняти платіж за векселем, що відправлений ним до нотаріуса для опротестування і ще не повернений нота­ріусом до банку. У цьому разі банк, прийнявши належну суму, вручає платникові лист до нотаріуса про видачу векселя пред'яв­никові листа без оплати. На вимогу платника банк має зробити на векселі позначку про те, від кого саме надійшов платіж за век­селем.

Неоплачений у день строку платежу вексель банк повинен передати наступного дня до нотаріуса для опротестування. Ця вимога є категоричною: ні за яких обставин не можна передава­ти вексель для опротестування раніше від дня, наступного за днем строку платежу банку. Водночас якщо пропущено цей день, хоча й не з вини банку, то стає неможливим опротестування. Як­що строк платежу або строк відправки векселя на опротестуван­ня збігається з встановленими законодавством днями відпочин­ку, ці строки переносяться.

Векселі з описом передаються нотаріусу до опротестування. Опротестований вексель повертається від нотаріуса до банку з написом про опротестування, після чого банк подає письмову вимогу векселепред'явникові про оплату векселя у строк від 3 до 7 днів.

При невиконанні цієї вимоги банк може припинити креди­тування векселепред'явника за усіма видами позичок і звертаєть­ся до суду про примусове стягнення боргу за векселем.

Позички, забезпечені векселями

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту є позички, що видаються під заставу у формі відкритого рахунку у визначено­му відсотковому відношенні заборгованості клієнта стосовно по­даного ним забезпечення.

Банки можуть відкривати клієнтам за їх заявою спеціальні позичкові рахунки, де відображають суму наданої позички під за­безпечення прийнятих векселів.

Позички оформляються без зазначеного строку або до настан­ня строку погашення векселів, що приймаються в заставу. Така по­зичка може надаватися шляхом видачі клієнтові чекової книжки.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення спеціаль­ного позичкового рахунку не на їх повну вартість, а на 60—90 % їх номінальної суми, залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові, зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред'явлених ним векселів.

Погашення позички за спеціальним рахунком під векселі ро­бить саме той, хто користується кредитом, після чого йому по­вертаються із забезпечення векселі на суму, відповідну до внесе­ної на погашення боргу. Якщо від самого клієнта кошти не над­ходять, на погашення позички обертаються суми, які надходять на оплату векселів.

За спеціальним позичковим рахунком позичальник сплачує відсотки, як за користування звичайними позичками. Спеціаль­ний позичковий рахунок є рахунком до запитання, і це надає право банкові в будь-який момент вимагати від клієнта повного або часткового погашення позички або внесення додаткового за­безпечення векселями. Це повинно бути обумовлено в кредитній угоді. При наданні кредиту за спеціальним позичковим рахунком під векселі позичальник видає банку зобов'язання, виконання яких є обов'язковою умовою для користування кредитом.

Погашення позички може здійснюватися шляхом перераху­вання коштів за розпорядженням клієнта з його рахунку або шляхом зарахування платежів, що надійшли від векселедавців за векселями, які знаходяться в забезпеченні позички, безпосеред­ньо на позичковий рахунок.

Якщо в процесі користування кредитом за спеціальним по­зичковим рахунком клієнта серед забезпечення будуть виявлені векселі підприємств, проти яких учинені протести, то банк спо­віщає про це пред'явника і пропонує йому викупити векселі оп­ротестованого векселедавця або замінити їх у тижневий строк ін­шими надійними векселями. Невиконання цієї вимоги спричи­няє закриття цього кредиту.

Інкасування банками векселів

Здійснення                  Банки виконують доручення векселедержателів і беруть на себанком інкасо де відповідальність за пред'явлення векселів у строк платникові і одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертається боржникові. У разі ненадходження платежу вексель повертається векселедержателю, але з опротестуванням неплате­жу. Отже, банк відповідає за наслідки, які з'явилися через невчинення протесту. Якщо при врахуванні векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи вексель (з мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він бере на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений термін і пе­редати його власникові векселя. Роль банку полягає лише в точ­ному виконанні інструкцій клієнта-векселедержателя. За здій­снення інкасо банк одержує комісійну винагороду. Він також має право на відшкодування витрат за відправку, одержання векселів і одержання платежу, якщо платіж за векселем потрібно одержа­ти в іншому місці.

Доміциляція векселів____________

Доміциляція  — призначення платником за векселем будь-якої  третьої особи, а такі векселі називаються доміцильованими. Зов­нішньою ознакою доміцильованих векселів є напис на лицьовій стороні векселя «Доміцильований» або «Платник-(банк)» і під­пис доміциліата.

Банки можуть за дорученням векселедавця або трасата здій­снювати платежі за векселем у встановлений строк. Банк у цьо­му разі на відміну від інкасування векселів є не одержувачем пла­тежу, а платником. Виступаючи як доміциліат, банк не ризикує, оскільки він сплачує вексель лише в тому випадку, якщо плат­ник вніс йому раніше вексельну суму або якщо платник має у нього на своєму рахунку достатні кошти і уповноважує банк спи­сати з його рахунку суму, необхідну для оплати векселя. Інакше банк відмовляє в платежі, і вексель опротестовується звичайним порядком проти векселедавця. За оплату векселя банк як особ­ливий платник може стягувати комісійні, а сплачені векселі від­силає клієнтові.

Авалювання векселів____________

Аваль — вексельна порука, через яку особа (аваліст), котра здійснила її, перебирає на себе відповідальність за виконання зобо­в'язання будь-якою зобов'язаною за векселем особою — акцептан­том, векселедавцем, індосантом. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь-якому подальшому етапі його обігу. Банк може здійснити авалювання векселя на підставі договору з будь-якою зобов'язаною за векселем особою.

Аваль виражається за допомогою напису на лицьовій стороні векселя або на додатковому аркуші (алонжі): «Вважати за аваль», «Як аваліст за (назва юридичної особи, за яку видано аваль)», «Авальований» та будь-яким іншим рівнозначним написом, який підписується авалістом. В авалі обов'язково має бути зазначено, за кого він виданий, інакше він вважається виданим за векселе­давця.

Аваль векселя банком здійснюється тільки після ґрунтовної перевірки його юридичної та економічної надійності. Аваль не втрачає своєї сили внаслідок недійсності зобов'язання, за яке він був наданий (недійсності підпису юридичної особи, її фінансо­вої неспроможності тощо).

Договір між банком і клієнтом щодо надання останньому ава­лю на векселі укладається на строк, який визначається залежно від строку платежу за векселем. Договір може передбачати вста­новлення комісійної винагороди банкові за здійснення авалю.

У разі неоплати платником пред'явленого йому векселя век-селедержатель звертається з пропозицією про оплату до банку-аваліста. Після оплати авальованого векселя банк-аваліст набу­ває права регресної вимоги проти особи, за яку він надав аваль, а також проти усіх зобов'язаних за векселем осіб.

Після належного протесту векселя про неплатіж, здійсненого векселедержателем, останній набуває права звернення позову до всіх зобов'язаних осіб, у тому числі до банку-аваліста.

Інші документи, що мають ознаки цінних паперів

Розглянуті види цінних паперів, визначені в ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є вичерпним пе­реліком, який уявляється невиправдано обмеженим. Адже в ци­вільному обороті беруть участь й інші документи, які за своїм призначенням можна було б віднести до цінних паперів. Це — ін­вестиційні і компенсаційні сертифікати, чеки, коносаменти тощо.

Інвестиційні  сертифікати

Відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвес­тиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94, інвестиційний сертифікат є цінним па­пером, який випускається виключно інвестиційним фондом або інве­стиційною компанією і дає право його власникові на отримання до­ходу у вигляді дивідендів.

Компенсаційні  сертифікати

Компенсаційні сертифікати можуть використовуватися для придбання акцій акціонерних товариств, що створюються в про­цесі приватизації державного майна відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України «Про порядок обігу сертифікатів, отрима­них фомадянами України як компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишньо­го Укрдержстраху» від 7 лютого 1998 р. № 161.

Чек

Чек застосовується для здійснення розрахунків у безготівко­вій формі між юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за одержані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмо? ве розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде рахунок, сплатити чекодержателю за­значену в чеку суму.

Коносамент

Коносамент є товаророзпорядчим документом, що засвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним у ньому ванта­жем і одержати останній після завершення перевезення. Коноса­мент головним чином застосовується при здійсненні шрсьЙЙс перевезень і є доказом прийняття перевізником вантажу, зазна­ченого в цьому документі.

Таким чином, охарактеризовані документи мають ознаки цін­них паперів, але в законодавчому порядку такими не визначені [5, 137].

Крім того, досить поширеним об'єктом торгівлі на фондово­му ринку є депозитні свідоцтва та варанти.

Депозитне  свідоцтво

Депозитне свідоцтво — це цінний папір, який підтверджує, що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, котрі зберігог ються в одному з банків, та має право на одержання дивідентів, а також на частину активів цієї корпорації у випадку її ліквідації. Депозитні свідоцтва надають можливість доступу корпорацій на іноземні фондові ринки.

 

Варанти — специфічний вид цінних паперів, котрі випускають­ся разом з привілейованими акціями і облігаціями і дають власнико­ві право на купівлю простих акцій за обумовленою ціною упродовж встановленого періоду (як правило, кілька років). Цей інструмент дає змогу акціонерному товариству знизити процент регулярних виплат за облігаціями чи привілейованими акціями, оскільки на¹ дає можливість інвесторам одержати прибуток на різниці куреій простих акцій у разі її зростання порівняно з обумовленою у ва­ранті.

Об'єктами фондової торгівлі є також опціони та ф'ючерси.

Опціон — угода (контракт) між партнерами, один із яких ви­писує і продає опціонний сертифікат, а другий купує його, тобгпо отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати пев­ну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (опціон на купівлю), або ж продати їх (опціон на продаж). Головною особливістю оп-ціону є те, що його власник одержує право купити чи продати акції за попередньо погодженими умовами, а продавець контрак­ту бере на себе обов'язки щодо його виконання.

Ф'ючерс — контракт, згідно з яким особа, що уклала його, бе­ре на себе зобов'язання після закінчення певного строку продати клієнтові (або купити в нього) відповідну кількість фінансових інст­рументів за обумовленою ціною. Однак на відміну від опціону роз­рахунок після закінчення строку ф'ючерсного контракту є обо­в'язковим.

Депозитні сертифікати, варанти, опціони, ф'ючерси набули значного поширення на фондових ринках Заходу. Цілком імовір­но, що незабаром вони з'являться і на фондовому ринку України.

 

9.4. Державно-правове регулювання ринку цінних паперів

Важливим аспектом характеристики правового режиму цін­них паперів є державне регулювання їх ринку, тобто здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів визначені Законом України «Про державне регу­лювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р. Згідно зі ст. З зазначеного Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у таких формах:

— прийняття законодавчих актів з питань діяльності учасників ринку і цінних паперів;

—  регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обо­в'язків їх учасників;

—  видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення профе­сійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за нею;

—  заборона та зупинення на термін до одного року професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності ліцензії на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здій­снення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформація про випуск цінних паперів;

—  контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації ви­пуску цінних паперів та інформації про випуск цінних папе­рів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбаче­них такою інформацією;

—  створення системи захисту прав інвесторів і контролю за до­держанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

—  встановлення правил та стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх додержанням;

—  контроль за додержанням антимонопольного законодавства, системи ціноутворення на ринку цінних паперів та за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів тощо.

Відповідно до зазначеного Закону під поняттям «професійна діяльність на ринку цінних паперів» мається на увазі підприєм­ницька діяльність щодо перерозподілу фінансових ресурсів за до­помогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, тех­нічного, консультаційного й іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переваж­ним видом діяльності.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватися такі види професійної діяльності: торгівля цінними паперами, депозитар­на діяльність, розрахунково-клірингова діяльність, діяльність з управління цінними паперами, діяльність з ведення реєстру влас­ників іменних цінних паперів, діяльність щодо організації тор­гівлі на ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, що є державним ор­ганом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Вер­ховній Раді України. Основними функціями цієї комісії є:

—   формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних па­перів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національ­ного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

—  координація діяльності державних органів з питань функціо­нування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

—  захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо за­побігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законо­давства у межах своїх повноважень;

—  сприяння розвитку ринку цінних паперів;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблен­ня пропозицій щодо його вдосконалення.

Для виконання покладених на неї завдань Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку наділена широкими повно­важеннями, зокрема щодо застосування заходів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Так, вона має пра­во накладати на юридичних осіб штрафи в розмірах, встановле­них зазначеним Законом, за випуск в обіг та розміщення не за­реєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних папе­рів, за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законо­давством, за ненадання, несвоєчасне надання або надання свідо­мо недостовірної інформації, за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення пору­шень щодо цінних паперів. Окремо в цьому законі визначені підстави та міра відповідальності за адміністративні правопору­шення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів.

 

 

9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку

У ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено здійснення банками таких функцій, як випуск пла­тіжних документів і цінних паперів, купівля-продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, операції з ними, а також здійснення довірчих операцій — залучення і розміщення коштів та управління цінними паперами за дорученням клієнтів.

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» зазна­чається, що діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів виз­нається посередницькою діяльністю, здійснюваною банками, а також акціонерними товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності.

Відповідно до вимог названих нормативних актів кожен ко­мерційних банк має обумовлену можливість вибору, якими саме видами діяльності він займатиметься: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною та іншими видами діяльності, пов'яза­ними з перерахованими вище, передусім консультаціями, збері­ганням, обліком і веденням розрахунків за операціями з цінни­ми паперами.

Здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, що видається Державною ко­місією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу, визначається Міністерством фінансів України.

Аналіз діяльності банків України свідчить, що не всі банки скористалися своїми правами в повному обсязі. Такий дозвіл видається на певних умовах: банк має здійснити оплату оголо­шеного статутного фонду, крім того, комерційним банкам не дозволяється здійснювати діяльність щодо випуску і обігу цін­них паперів, якщо в їх статутному фонді частка якого-небудь торгівця цінними паперами перевищує 5 % або частка юридич­ної особи, учасником якої є торгівець цінними паперами, пере­вищує 10 %. Банк, що здійснює діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, не може безпосередньо чи опосередковано во­лодіти майном іншого торгівця цінними паперами вартістю по­над 10 %, у тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 % ста­тутного фонду.

Функціонування фондового ринку зумовило обрання бан­ківськими установами певних видів послуг: одні з них пропону­ють увесь спектр послуг, передбачених чинним законодавством (зокрема Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»), інші — зосередилися на наданні окремого виду послуг, тобто тя­жіють до певної спеціалізації.

Провідні комерційні банки є одним із засновників Українсь­кої фондової біржі, більшість із них зареєстрували на біржі свої брокерські контори. Інші банки зосередили свої зусилля на емісії власних акцій та на розгортанні різних комерційних операцій з цінними паперами на позабіржовому ринку.

Література

1.  Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. — М., 1994.

2.  Гордон В. М. Вексельное право: Сущность векселя, его составление, передача и протест. — Харьков, 1926.

3.  Кравець В. М. Інкасація боргових вимог у рахунок акцепту переказ-ного векселя. — К., 1997.

4.  Фондовий ринок України: Навч. посібн. / За ред. Краузе В. В. — К., 1994.

5.  Щербина В. С. Правовий режим цінних паперів в Україні. — К., 1998.

6.  Цінні папери в Україні. За ред. УФБ. — К., 1993.

7.  Лисенков Ю. Переказний і простий вексель. — К., 1998.