Розділ 7 Кредитні зобов'язання
Поняття кредитних зобов'язань
Правова природа кредитного договору
Поняття, сторони і форма кредитного договору
Відповідальність сторін за кредитним договором
7.1. Поняття кредитних зобов'язань
У ринковій економіці товарно-грошові відносини обумовлюють існування зобов'язань, що пов'язані з наданням на умовах повернення грошей або майна, визначеного родовими ознаками. Це дає можливість поповнювати обігові кошти учасників товарно-грошових відносин.
Зобов'язання, які виникають у зв'язку з наданням грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення, називають кредитними зобов'язаннями.
В юридичній літературі тривалий час ведеться дискусія про роль кредитних зобов'язань у цивільних правовідносинах. Одні автори вважають, що кредитні зобов'язання виконують допоміжну функцію, яка пов'язана з обслуговуванням основного зобов'язання щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг [12; 6], інші автори вважають кредитні зобов'язання автономними і виділяють їх у конкретні види договірних правовідносин [7; 9; 11; 15].
Зобов'язання щодо кредитування виникають не тільки тоді, коли є факт надання грошей або майна на умовах повернення, а й тоді, коли сторона основного зобов'язання (купівля-продаж, підряд та ін.) надала іншій стороні відстрочку виконання зобов'язання (сплатити грошові кошти, передати майно, виконати роботи, надати послуги).
Є дві основні форми кредиту — грошовий і комерційний [5, 421—422; 6, 322—323]. Грошовий кредит — це відносини щодо передачі грошей або речей, які їх заміняють, у власність боржника із зобов'язанням останнього повернути еквівалентну кількість грошей або речей.
Комерційний кредит — це відстрочка виконання зобов 'язання за основним договором (купівля-продаж, підряд, надання юридичних послуг).
Відповідно до ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» операції по залученню та розміщенню грошових вкладів і кредитів можуть здійснювати тільки банки. Але питання про те, що тільки банки можуть надавати грошові кредити, на сьогодні є спірним і однозначно не вирішеним у законодавстві.
Право власника кредитувати інших за рахунок власного майна або майна, що перебуває в його в повному господарському віданні (оперативному управлінні) випливає з його повноважень власника, які зазначені, зокрема, у статтях 2, 4, 19, ЗО, 37—39 Закону України «Про власність». До майна юридичних осіб належать основні фонди та обігові кошти в національній та іноземних валютах. Це, зокрема, випливає зі статей 1, 22—29, 34, 35, 39 Закону України «Про власність», ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», ст. 13 Закону України «Про товарну біржу».
Отже, надавати грошові кредити в Україні, крім банків, можуть підприємства та інші юридичні особи, незалежно від організаційно-правової форми їхньої діяльності і форми власності на їхнє майно.
Визначаючи кредитні відносини банків та інших суб'єктів, слід зазначити, що останні мають право кредитувати тільки за рахунок власних коштів, а банки мають виключне право надавати грошові кредити за рахунок як власних, так і залучених коштів (п. 1 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Такий висновок випливає з тлумачення чинного законодавства.
Деякі фахівці пропонують віднести грошові кредити, які надаються суб'єктами підприємницької діяльності за рахунок власних коштів, до комерційних кредитів [8, 176].
Підсумовує дискусію щодо форм кредиту проект Цивільного кодексу України, який визначає дві основні форми кредиту — банківський (ст. 1115) і комерційний (ст. 1118). Відповідно до зазначених норм банківське кредитування здійснюється спеціальним суб'єктом — банком або іншою кредитною організацією.
Банківське кредитування як форма кредиту достатньо висвітлене в юридичній літературі [4, 191—212; 16, 232-235]. Ми спинимось на кредитних договорах, які опосередковують відносини банків та інших кредитних організацій по наданню грошових коштів позичальникам кредитів.
7.2. Правова природа кредитного договору
Щодо правої природи кредитного договору у фахівців немає єдиної точки зору. Одні вважають його самостійним договором цивільного права [7, 40—55; 10, 69; 5, 434—437], інші — різновидом договору позики [1, 58; 3, 43; 15, 213—218]. Основна теоретична проблема тут пов'язана з реальністю та консенсуальністю кредитного договору, а також його односторонністю та двосто-ронністю.
На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфимова [8, 182—184]. Розбіжність у поглядах вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався на підставі подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив на заяві підпис про видання кредиту. Прибічники «реальності» кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.
Прибічники «консенсуальності» договору банківського кредиту розглядали зазначений підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту здійснення підпису керівником банку.
«Визначення договору реальним і одностороннім, — зазначав Є. Г. Полонський, — привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану» [10, 116].
Слушною є позиція М. М. Агаркова, котру підтримує більшість фахівців. Аналізуючи ст. 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р., він писав, що вони «регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі «попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики» (попередній договір позики). Попередній договір позики може бути двостороннім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. У разі одностороннього попереднього договору позики, зобов'язання виникає тільки для однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту в формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)» [1, 82].
Аналіз ст. 1115 і 1117 проекту Цивільного кодексу України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — це різновид договору позики.
У ч. 2 ст. 1115 проекту цього кодексу прямо говориться, що до відносин за кредитним договором застосовуються правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачене правилами для кредитного договору і не випливає із його суті.
7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору
За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а позичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питання спірне, основна теоретична проблема тут стосується реальності і консенсуальності кредитного договору.
На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зробити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий висновок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 37 від 21лютого 1996 р.) тощо.
Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Цивільного кодексу України (ст. 1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаченою ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди-тодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі порушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Водночас позичальник має право відмовитись від одержання кредиту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором.
Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'язок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні законодавство передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.
Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними обсягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідносини між консорціумом та позичальником (позичальниками) регулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасниками. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юридичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.
Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, позичальник сплачує за кредит відсотки. їх розмір і порядок сплати визначається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.
У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.
Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення відсоткової ставки Національним банком України. За таких обставин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з передбаченої договором ставки [14].
Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквартально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.
Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.
Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України на залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з видачею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не передбачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредитодавцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, передбачені ст. 48 Цивільного кодексу України [14].
На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами укладають структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного кодексу України).
Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].
Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.
Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути:
— забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;
— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);
— оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту);
— економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.
Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.
Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником як стороною кредитного договору може бути особа, яка має спеціальні властивості. Так, позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий кредит надається фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг. Ломбардний кредит надається Національним банком України комерційним банкам під забезпечення державних цінних паперів, випущених Міністерством фінансів України, список яких затверджується Правлінням Національного банку України. Як виняток, за рішенням Правління Національного банку України, під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися й інші цінні папери.
Кредитний договір має особливий предмет, яким завжди виступають кошти (національна або іноземна валюта). Відповідно до кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати позичальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені договором, у власність (повне господарське відання, оперативне управління). Інші речі, визначені родовими ознаками, не можуть бути предметом кредитного договору.
Саме цим кредитний договір відрізняється від договору майнового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повернути індивідуально визначену річ. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні купюри.
Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредит у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надаватися для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції, а також фізичним особам-резидентам при наданні споживчого кредиту.
Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.
Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (валютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку в установленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості сплатити борг позичальником, він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.
Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту.
Залежно від умов надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості тощо визначають різні типи кредитних договорів [6, 343—344].
Контокорентний кредит — класична форма кредиту [2, 421-524}. Він надається позичальникові у різних формах: у Готівковій формі, банківського переказу тощо.
Акцептний (рамбурсний) кредит використовується, як правило, для поповнення обігових коштів. При акцептному кредиті позичальник оформляє переказний вексель, зазначаючи платником банк. Банк акцептує цей вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання строку платежу по ньому.
Авальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кре-дитодавцем гарантій виконання позичальником грошового зобов'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосередковує купів-лю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.
Форма кредитного договору. Чинні в Україні закони, які регулюють кредитний договір, зокрема, гл. 33 Цивільного кодексу України і Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Щодо цього питання в нинішніх умовах потрібно виходити з норми п. 15 Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.).
Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.
Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.
Проект Цивільного кодексу України — (ст. 1116) передбачає просту письмову форму кредитного договору. Особливість форми кредитного договору за проектом Цивільного кодексу полягає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного договору недійсним.
Відповідно до ст. 820 Цивільного кодексу Російської Федерації, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі. Вбачається, що стосовно цього є певні переваги норми ст. 1116 проекту Цивільного кодексу України — адже обов'язкова письмова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту у разі, якщо кошти фактично будуть надані без належного оформлення договору.
Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим потрібно враховувати, що статутні документи юридичних осіб часто встановлюють обмеження повноважень керівників при укладанні кредитних угод на значні суми. У літературі з цього приводу були висловлені думки про те, що підписання кредитного договору особою, яка не має відповідних повноважень, само по собі не тягне визнання кредитного договору недійсним [8, 186].
Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, із якої одночасно випливають обов 'язок кредитодавця надати кредит і обов 'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити відсотки на неї.
Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільовий характер.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.
Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.
Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.
Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного договору є ст. 1117 проекту Цивільного кодексу України, яка передбачає можливість односторонньої відмови від надання кредиту кредитодавцем або його одержання позичальником.
Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.
При вирішенні спорів, пов'язаних з відповідальністю поручителя (гаранта) перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.
Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 Цивільного кодексу України.
Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.
Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими статтями 174 та 175 Цивільного кодексу України.
Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.
Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаранта сплати основної заборгованості позичальника та сум відсоткової ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.
Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зокрема, виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).
Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом.
Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).
Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.
При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ста"вки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.
Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітражний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.
Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.
Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 зазначеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.
Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону України «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно.
Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.
Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.
Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.
Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичальником, у арбітражного суду нема правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.
Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 зазначеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заставу» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.
Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовувати ст. 48 Цивільного кодексу України.
Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'язання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про заставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).
Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у випадках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»).
Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється банком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянського (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство».
Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відповідно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.
Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодер-жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.
7.4. Відповідальність сторін за кредитним договором
Зобов'язання за кредитним договором повинні виконуватися відповідно до умов договору та вимог закону.
Відмова в односторонньому порядку від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускаються. Якщо одна з сторін кредитного договору допустила невиконання, вона несе за це відповідальність.
У кредитних угодах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін. У кредитних договорах кредитодавець може передбачати відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу, а також відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку.
У разі порушення зобов'язання і за наявності збитків запо-діювач повинен їх відшкодувати. При цьому під збитками відповідно до ст. 203 Цивільного Кодексу України розуміються витрати, зроблені стороною, якій заподіяні збитки, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані доходи, які б вона одержала, якби зобов'язання контрагентом було виконано.
Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок неналежного виконання кредитного договору і відшкодування збитків, не звільняє від виконання зобов'язання в натурі.
Література
1. Агарков М. М. Основи банковского права.
М., 1994.
2. Банковскш портфель / Под ред. Ю. И. Коробова и др. — М, 1994. — Т. 1.
3. Вильнянский С. И. Кредитно-расчетньїе правоотношения и финансо-вьій контроль. — Харьков, 1955.
4. Воронова Л. К., Мартьянов И. В. Советское финансовое право. — К., 1983.
5. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого: В 2-х т. - М., 1997. - Т. 2.
6. Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова: В 2-х т. — М., 1993. — Т. 2.
7. Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1959.
8. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.
9. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельнне видн обяза-тельств. — Л., 1961.
10. Компанеец Е. С, Полонский 9. Г. Применение законодательства при кредитований и расчетах. — М., 1967.
11. Куник Я. А. Кредитнне и расчетньїе отношения в торговле. — М., 1970.
12. Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательствах. — М., 1950.
13. Новосьолова Л. А. Кредитні договори в арбітражному суді // Бізнес і банки. - 1993. - № 9.
14. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів: Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. за № 02-5/706.
15. Флейшиц Е. А. Расчетньїе и кредитньїе правоотношения. — М., 1956.
16. Цивільне право: У 2-х т. / За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобрової. - К., 1996. - Т. 2.