Частина четверта Аграрне право зарубіжних країн Розділ XXIX АГРАРНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
§ 1. Поняття, зміст і джерела аграрного права
Аграрне право як самостійна галузь науки і навчальна дисципліна існує в багатьох зарубіжних країнах. Інститути аграрного права являють собою або спеціалізовані форми інститутів цивільного, адміністративного, торговельного, судового права, або сукупність нових для буржуазного права інститутів, які регулюють виробничі відносини у сільському господарстві.
Поділяючись на такі його частини як приватне і публічне, сільськогосподарське право охоплює значну групу правових відносин. Одна його частина — приватне сільськогосподарське право у своїй більшості становить сукупність "сільськогосподарських" норм цивільного права, що виділилася в самостійну підгалузь. Головний зміст цієї частини сільськогосподарського права становлять норми, які регулюють правовий режим сільськогосподарської власності і перш за все земельної власності, його основні інститути, правове становище суб'єктів у сільськогосподарському виробництві (юридичних і фізичних осіб). Сюди входить сільськогосподарське право (право власності, сервітутів, застави, узуфрукта, спадщини та ін.), а також сільськогосподарські договори.
Існування приватної власності на землю, всупереч побоюванням деяких теоретиків, не вступає у протиріччя з громадськими інтересами, оскільки вона давно втратила "необмежений характер" і служить об'єктом активного і різнобічного державного регулювання, яке контролює земельний ринок і обмежує можливість зловживань і негативних процесів, що мали місце в минулому.
Що ж до досить широкої публічної частини аграрного права, то її виникнення пов'язане з активним втручанням держави у розвиток сільськогосподарських відносин. Багато проблем, які не в змозі вирішити приватні сільськогосподарські підприємці почала брати на себе держава. Це — перш за все, регулювання відносин щодо створення сільськогосподарської інфраструктури (дороги, меліорація, електрифікація, комунальне обслуговування, загальнонаціональна організація науково-дослідних робіт, впровадження нової техніки і технології, створення системи збуту, транспортування і переробка сільськогосподарської продукції). Публічне втручання регулює розвиток низки галузей сільськогосподарського виробництва, коли вони стають нерентабельними або стратегічно важливими. Тут застосовуються спеціальні відносини щодо фінансування, кредитування і оподаткування, регулювання розмірів сільськогосподарського виробництва, структурної перебудови сільського господарства, регулювання сільськогосподарського землекористування, основних умов праці в сільському господарстві.
Значне місце у публічному втручанні займає економічне стимулювання розвитку сільського господарства і заохочення державою господарств через субсидії та кредити для проведення виробничих процесів, збуту продукції, вдосконалення сільської інфраструктури.
Крім економічних методів існує ряд адміністративно-примусових засобів здійснення аграрного законодавства, в тому числі: кооперування, здійснення заходів щодо консолідації та меліорації земель, організації сільськогосподарського ринку збуту сільськогосподарських культур тощо. Значного поширення набула практика виробництва щодо ліцензій сільськогосподарських продуктів, установлення збутових квот та культур тощо. Значне поширення має практика виробництва щодо ліцензій сільськогосподарських продуктів, установлення збутових квот та збутових пулів по продажу сільськогосподарських продуктів, примусове підпорядкування їх правилам, не кажучи вже про правила карантинні, зонування тощо, за порушення яких установлюються кримінальні та адміністративні заходи покарання. До заходів адміністративного впливу відносяться і здійснювані багатьма капіталістичними державами планування або програмування розвитку сільського господарства. Протягом останнього десятиліття у капіталістичних країнах набуло широкого застосування планування аграрних перетворень у національному і міждержавному масштабі. Особливо слід зазначити "зелені плани" Західної Європи: план Любке та Ертеля в ФРН, план Веделя у Франції, план Мансхолта для ЄЕС та ін.
У зарубіжному праві поки не утвердилась єдина назва галузі права, що регулює відносини у сільському господарстві. І наука за рубежем однаково використовує в ряді мов термін аграрне, сільськогосподарське право, які найчастіше вживаються як синоніми.
Поряд з аграрним правом і перетинаючись з ним, виділяється сільське право, ставиться питання про утворення агро-продовольчого права, що призводить до плутанини.
У більшості випадків під аграрним правом розуміють сукупність норм, що відносяться до сільського господарства, приватного і публічного права, які регулюють відносини у сільському господарстві. Однак таке визначення встановлює лише межі між правом, що регулює відносини в промисловості і сільському господарстві, не визначаючи обсяг регулюючих відносин. Сфера дії аграрного права по-різному трактується зарубіжними законодавцями і теоретиками права. До сфери регулювання аграрного права відносять перш за все рільництво, лісове господарство, внутрішнє риболовство, переробку і збут сільськогосподарської продукції виробниками. Аграрне право регулює діяльність сільськогосподарського підприємства і сільськогосподарського підприємця, колективні інтереси у сільському господарстві, їх виробничу діяльність і саме функціонування колективів.
У СІЛА діє кілька концепцій аграрного права. Одна з них, наприклад, як на критерій спирається на сферу дії аграрних відносин. Вона спеціально підкреслює, що аграрне право являє собою таку особливу сферу відносин, яка діє лише в сільському господарстві і містить спеціальні сільськогосподарські норми і правові акти, і де своєрідно переломлюються загальні принципи діючого права. Друга концепція характерною рисою визнає додаток цієї галузі права до специфічних суб'єктів права, якими є сімейні ферми. Інші концепції визнають лише окремі групи відносин в галузі сільського господарства й обмежують його відносинами в галузі сільськогосподарського оподаткування, використання сільськогосподарської власності. У ряді випадків сюди відносять лише правові акти сільськогосподарських органів, таких як федеральне міністерство сільського господарства та його периферійних органів.
Переважна більшість аграрників-юристів у США сходяться на тому, що до аграрного права відносяться три правові категорії:
- загальні правові акти і норми, які традиційно стосуються чотирьох основних правових джерел: конституційного права, писаних законодавчих актів, судових рішень і, нарешті, адміністративного або відомчого законодавства, що застосовуються й в інших галузях (наприклад, регулюючі права придбання ферми), така більшість норм Уніфікованого торгового кодексу США;
- спеціалізовані правові норми призначені для регулювання відносин сільськогосподарських виробників, які визнаються винятком у системі загальних норм права;
- спеціальні правові норми, що становлять систему державного регулювання сільського господарства.
До сфери аграрного права перш за все відносять рільництво та тваринництво. Крім того, сюди часто включають рибальство та лісове господарство, полювання, транспортування, переробку і збут сільськогосподарської продукції, що здійснюється самими виробниками.
Термін "аграрне право" вживається інколи у широкому значенні, охоплюючи сукупність норм, що належать до сільського господарства. Сюди відноситься в цьому випадку все законодавство, яке регулює сільське господарство.
Межі аграрного права особливо розпливчасті на стиках сільськогосподарського виробництва і промислової переробки сільськогосподарської продукції, індустріального і традиційного виробництва сільськогосподарської продукції. Тут немає достатньо однакового і точного визначення економічних і соціальних відносин, які входять до поняття сільського господарства, що регулюються сільськогосподарським правом і становлять зміст його норм.
Звичайно з метою розмежування вдаються до визначення, запропонованого в законодавстві або виробленого в процесі кодифікації. В Італії при цьому посилаються на Цивільний кодекс 1942 р., який визначає сільське господарство як "оброблення землі, лісоводство, тваринництво і пов'язані з ним заняття". Французьке законодавство про сільське господарство, кодифіковане в таких документах як Сільськогосподарський і Лісовий кодекси і яке містить норми цивільного, адміністративного та інших галузей права, відносить у сільськогосподарському кодексі до аграрного права регулювання правового режиму земель (консолідація, меліорація земельних ділянок), сільські дороги, водні джерела; регулювання сільськогосподарського виробництва, полювання і рибальства, функціонування об'єднань у сільському господарстві, правовий режим сільськогосподарського кредитування, сільськогосподарської оренди: праці і соціального забезпечення, професійної підготовки, проведення наукових робіт і викладання сільськогосподарських предметів у навчальних закладах, організацію і діяльність державних служб. У лісових кодексах регулюється порядок надання і використання лісів, власність на ліси тощо.
На думку проф. Ж. Мегре, центральну і основоположну групу у французькому аграрному праві утворює сільськогосподарське право. Сюди відноситься перш за все право власності на землю, що обробляється, і відповідні інститути: про збільшення земельних ділянок, законодавство про землі, про сільськогосподарські об'єднання, лісові ділянки, товариства з освоєння земель, про полювання. Сюди ж він відносить законодавство про тваринництво і сільськогосподарську продукцію, соціальне законодавство й законодавство, що регулює виробничі відносини всередині селянської сім'ї, законодавство про сільськогосподарські кооперативи, приватні акціонерні товариства у сільському господарстві, об'єднання сільськогосподарських виробників, різні товариства, які мають економічні інтереси у сільському господарстві, в тому числі й у галузі ринкових відносин щодо збуту сільськогосподарської продукції, страхування від стихійного лиха, законодавство про працю у сільському господарстві, про організацію управління сільським господарством.
До сільськогосподарського законодавства Ж. Мегре відносить також і відносини в галузі меліорації земель, вилучення земельних ділянок для суспільних потреб, про сільськогосподарські узуфрукти, спадщину сільськогосподарської власності, оподаткування.
Виділяючи аграрне право у самостійну галузь, ряд французьких юристів підкреслюють видання в останні роки великих сільськогосподарських законодавчих актів, які мають самостійне значення, і суттєво виходять за межі колишнього аграрного законодавства. Більше того, самостійність його у цій країні підкреслюється створенням спеціального судового та управлінського апарату, який слідкує за виконанням сільськогосподарського законодавства.
У більшості зарубіжних країн аграрне законодавство становить окрему галузь законодавства. Воно включає аграрні, земельні, лісові та водні кодекси, розділи цивільного законодавства, що стосуються успадкування сільськогосподарської власності.
В основі цих галузей у багатьох країнах лежать аграрні кодекси (Франція, Мексика, Уругвай, Аргентина та ін.). Там, де сільськогосподарське законодавство не кодифіковано, існують досить розвинуті форми інкорпорації сільськогосподарського законодавства, наприклад, у США. У багатьох країнах видано обширні спеціалізовані сільськогосподарські закони (ФРН, Франція, Англія, Італія). Джерелами сільськогосподарського права в системі континентального права є сільськогосподарські закони, норми наднаціонального права на основі підписаних урядами угод, норми звичаєвого права, корпоративні та адміністративні норми, прийняті синдикатами виробників, державними і судовими органами з питань сільського господарства.
Аграрне законодавство ФРН будується на основі розроблених у 1955 р. плану Любке, потім у 1971 р. — плану Ертеля щодо реорганізації структури сільського господарства. Центральне місце в аграрному законодавстві ФРН займає аграрний закон від 5 вересня 1955 р., який називався ще Великою Хартією "Мазпа Спагіа". Він створює загальні правові рамки для державного регулювання у сільському господарстві. Раніше видані закони про кредитування орендаторів від 5 серпня 1995 р., про сільськогосподарську оренду від 25 червня 1952 р., про структуру ринку від 16 травня 1969 р., про збутові фонди від 26 червня 1969 р., про регулювання сільськогосподарської заборгованості від 26 червня 1957 р., детально регулюють окремі положення в галузі сучасних аграрних відносин. Ці закони являють собою спеціальні акти, присвячені питанням перебудови аграрних відносин в галузі реорганізації сільськогосподарського виробництва і сільськогосподарських ринкових відносин.
Основу французького аграрного законодавства становлять сільськогосподарський, лісовий та цивільний кодекси, які регулюють питання сільськогосподарської власності, оренди, трудових відносин, кредитування та ін. Аграрне законодавство Франції зосереджує свою увагу на регулюванні питань структури сільськогосподарської власності, удосконалення орендних відносин, створенні сільськогосподарських спілок та органів управління сільським господарством. При цьому основні напрями аграрної політики Франції, сформульовані у Законі про сільськогосподарську орієнтацію від 4 липня 1980 р. і спрямовані у достроковому плані на розвиток економічного і демографічного розвитку країни і передбачає підвищення конкурентоздатності сільського господарства, його вклад у розвиток економіки країни, збільшення його експортної власності, закріплення молоді в сільському господарстві, з метою стабілізації сільськогосподарського населення, поліпшення умов життя землевласників через стимулювання розвитку сімейних господарств, які становлять основу сільськогосподарського виробництва.
Істотно впливає на італійське аграрне право і законодавство проголошення і здійснення з початку 60-х років так званих "зелених планів" у національному масштабі, а також планів у цій галузі, що виробляються в рамках ЄЕС. Це і міжнаціональні стандарти і ціни на сільськогосподарську продукцію, і рекомендації щодо організації і структури виробництва та багато іншого, пов'язаного з обсягом виробництва та організацією сільськогосподарського ринку цих країн.
Англо-американське аграрне право включає крім статутного законодавства велику кількість судових прецедентів. Воно менш кодифіковане, але в цілому досить добре систематизоване в рамках статутного законодавства, де аграрне законодавство виділяється окремими великими розділами. Аграрне законодавство СІЛА являє собою одне з найбільш детально розроблених у системі законодавства розвинених країн. Нині воно вийшло далеко за межі цивільного права. Федеральне публічне законодавство сьогодні — це в основному зосередження в різних розділах зводу законів Сполучених Штатів з питань сільськогосподарської діяльності. У зводі законів СІЛА регулюються питання правового режиму сільськогосподарської діяльності, використання державних земель, лісів, вод, кредитування, виробництва і збуту сільськогосподарської продукції, розвитку сільськогосподарської інфраструктури, сільськогосподарського експорту та ін. Власне сільськогосподарським або фермерським правом регулюються питання сільськогосподарської власності, земельної оренди, договірних відносин фермерів в межах вертикальної інтеграції, що розвивається. Однак ці питання піддаються сильному впливу державного публічного регулювання. Значне місце в регулюванні сільськогосподарських відносин займає і прецедентне право.
Більшу частину в зарубіжному аграрному законодавстві займає законодавство про примусове регулювання сільськогосподарського виробництва в масштабах галузі сільського господарства або його окремих частин, таких як зернове, м'ясне, молочне виробництво тощо, регулювання збуту сільськогосподарської продукції, встановлення стандартизації цін на сільськогосподарські продукти.
У СІЛА періодично, починаючи з 30-х років, видається законодавство, яке регламентує обсяги виробництва і збуту основних сільськогосподарських культур. Спочатку воно було спрямоване на обмеження виробництва сільськогосподарської продукції в умовах перевиробництва, нині воно стимулює розвиток сільськогосподарського виробництва заходами субсидування і кредитування виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Суворі заходи щодо регламентації виробництва і збуту проводить Англія, ФРН, Японія, Франція та інші країни.
Аграрне законодавство в основному здійснюється двома методами. По-перше, адміністративно-публічним впливом на проведення структурних змін через оренду, упорядкування розмірів сільськогосподарських підприємств, примусове здійснення меліорації і заходів щодо усунення черезсмужжя і збільшення земельних володінь, по-друге, економічним впливом, через систему кредитування, надання податкових привілеїв, регулювання ринкових відносин і головним чином цін. Причому, в рамках ЄЕС ця галузь аграрних відносин, як правило, регулюється на загальноєвропейському рівні.
Аграрне право як господарське і торговельне становить самостійну галузь права, однак питання щодо його самостійності до цього часу залишається спірним. Більшість зарубіжних аграрників вважають, що нині аграрне право, яке складається з двох частин — приватного і публічного права, — є в певному аспекті об'єднаним і має високий ступінь самостійності, оскільки у кожній самостійній галузі економіки і соціальному житті суспільства завжди виникає особлива галузь права. Визнання самостійності аграрного права призводить до виділення його і як самостійної навчальної дисципліни. У Франції, ФРН, США, Італії, Іспанії та інших країнах створені посібники і навчальні курси аграрного права, які вивчаються у сільськогосподарських і юридичних навчальних закладах. Серед цих робіт, зокрема, у Франції треба виділити тритомний курс аграрного права проф. Жанна Мегре, курс аграрного права Л. Лорвелле, підручник аграрного права Жанна Моро, в Італії — нариси аграрного права проф. Джигастонне Болла, підручник проф. Джовані Галлоні, працю Д. Вінколі "Право сільськогосподарського виробника", у ФРН — курс аграрного права проф. К. Крешеля, в Іспанії — підручник аграрного права проф. Бальяріна Марсиаля і курс аграрного права Санза Харкі, в Англії — курс аграрного права Дж. Стефансона, у США — підручник аграрного права Дж. Юргенс-мейєра та сільськогосподарське право в матеріалах і судових рішеннях групи авторів, а також сільськогосподарське право на допомогу правознавцям, які представляють інтереси фермерів під редакцією декана юридичного факультету Арканзаського університету Дж. Луні.
§ 2. Правове становище сільськогосподарського товаровиробника в умовах ринкових відносин
Аграрне право розвинених країн виходить з передумови перш за все тісного зв'язку сільськогосподарського виробництва з ринковими відносинами. Воно орієнтоване на нормальне функціонування приватної власності, перш за все на землю, засоби виробництва, на самостійність господаря, який раціонально використовує наявні можливості сільськогосподарського виробництва, на свободу підприємницької діяльності, економічну зацікавленість сільськогосподарського виробника, ціни і ринкову конкуренцію, захищену від монополізму з обмеженим державним регулюванням.
Усе це формує систему стимулів розвитку ринкового сільськогосподарського виробництва і ці положення рідко оспорюються. При можливості вільно розпоряджатися власністю і можливістю вільно реалізувати ці права, відбувається більш раціональний розподіл ресурсів, ніж при плановій економіці. Внаслідок цього виходить більш високий доход як сільськогосподарських виробників, так і в цілому національний доход і доход на душу населення.
Роль держави ефективно проявляється у створенні умов стабільного виробництва, заохочення довгострокових капіталовкладень, які дозволяють сільськогосподарському виробникові сподіватися на одержання вигоди від зроблених вкладів. Законодавство, яке застосовується для регулювання відносин, у цій системі виступає як додатковий регулятор використання альтернативних можливостей у тих випадках, коли наявних ринкових відносин недостатньо для забезпечення нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. При цьому і наявність розвинених ринкових відносин не заперечує існування окремих сфер відносин, де повинно панувати законодавство з прямим регулюванням і його способами примусу, у тому числі і в економічних відносинах.
Забезпечення дотримання нормальних ринкових відносин базується на дотриманні умов нормальної конкуренції, де панують відносини попиту і пропозиції, і де до обов'язків держави входить підтримання тут нормальних умов. Разом з тим аграрне право виходить з передумови державного втручання у питання обмеження прав приватної власності, регулювання економічних процесів з метою найбільш ефективного з точки зору суспільства використання наявних можливостей і перш за все у тих випадках, коли ринок не може нормально функціонувати.
Що ж стосується регулювання чисто ринкових відносин, то в цій сфері правовий вплив на сільськогосподарські відносини найбільш значний. Йдеться про велику кількість законів і державних програм, які регулюють розвиток сільськогосподарських ринкових відносин. Основне регулювання тут стосується порядку встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, закупівлю, збереження і упаковку сільськогосподарської продукції, стандартизацію і інспектування якості, особливо щодо продукції, яка швидко псується.
Слід зауважити, що істотно почав впливати на розвиток сільського господарства та становище фермера у кожній окремо взятій країні не тільки внутрішній ринок, а й вся політика загального ринку Європейського співтовариства з його новими стандартами і регулюванням цін та інших умов європейського сільськогосподарського ринку. Сучасна держава за рубежем намагається втручатися в аграрні відносини лише в тих випадках, коли порушується встановлений законодавством порядок або виникає загроза суспільної небезпеки. Останнім часом проблемам зарубіжного аграрного права присвячена монографія проф. Г. Ю. Бистрова.
§ 3. Правове становище сільськогосподарського підприємства
Головним інститутом сільськогосподарського права є інститут сільськогосподарського підприємства, правове становище якого визначається законодавчими приписами, судово-арбітражною практикою та виконавчою діяльністю державних органів. Інститут сільськогосподарського підприємства включає правовий режим власності, повноваження сільськогосподарського підприємця щодо сільськогосподарського виробництва, найманої праці, правила передачі підприємства з одних рук в інші.
Центральне місце у системі відносин щодо регулювання сільськогосподарського підприємства займають відносини власності та користування рухомим і нерухомим майном і, перш за все, землею. В основі аграрних відносин і нині лежить право приватної власності, яке бере свій початок від римського права з його повноваженнями володіння, користування і розпоряджання. Ці положення зберегли своє значення аж до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р. Де у ст. 544 було записано, що власник має право розпоряджатися і користуватися речами найбільш абсолютним чином.
Однак подальший розвиток відносин власності і перш за все земельної власності вніс і суттєві зміни. Вони пов'язані з визнанням землі особливим об'єктом власності, у використанні якого належним чином зацікавлене суспільство. Такий розвиток відносин призвів до ряду обмежень. Перш за все законодавець встановив, що власність не повинна використовуватися всупереч закону. Це стосувалося обмежень в публічних інтересах, через встановлення сервітутів (право проходу, проїзду, прогону худоби, право від платної реквізиції земельної ділянки для задоволення публічних інтересів), потім прослідували обмеження, пов'язані з неналежним використанням земель.
У більшості країн було прийнято закони, які дозволяли вилучати або примусово передавати у користування іншим особам за плату невикористовувані або неналежним чином використовувані сільськогосподарські землі. Потім були обмеження, пов'язані з вимогою належним чином обробляти землю, використовувати її за призначенням. Невиконання цих вимог могло призвести до вилучення земель у нерадивих господарів, які погано обробляли землю, як це передбачено і зараз в Англії, Франції, ФРН та інших країнах. Поступово було запроваджено обмеження у праві розпоряджання землею, яке законодавчо виражалося в неподілі, невідчуженні, правилах щодо введення обмежень у земельному обороті, з наданням значних прав державі, аж до її фактичного контролю за цими процесами.
Аграрне законодавство континентальних країн Європи почало регулювати способи придбання, спрямування користування, розміри земель, виходячи з "соціальної функції" земельної власності. Істотні зміни відбулися у поглядах юристів на повноваження земельного власника. З римської тріади повноважень: володіння, користування, і розпорядження істотне значення почало визнаватися лише за правом користування і правом розпорядження, оскільки право володіння, обмежене законодавством, може і повинно здійснюватися у формі користування. Володіння ж як підстава і титул, на думку багатьох аграрників за кордоном, є або пережитком права феодального землеволодіння і його підправлених форм в англосаксонських країнах, або відмираючим видом землеволодіння у континентальних країнах — емфітевзиса, своєрідною довгостроковою або постійною формою оренди землі з правом переважного викупу її у власність емфітефтом довічного або заповіданого власником.
Із розвитком процесів агропромислової інтеграції переглядається сама поява сільськогосподарського підприємства. Такий перегляд призводить до визнання основним суб'єктом правового регулювання не тільки сільськогосподарського підприємства, а й агропромислового підприємства з поширенням на нього всіх пільг, призначених для сільського господарства, промисловість вносить у сільськогосподарське виробництво свою потужну індустріальну базу, великі капіталовкладення, досягнення науково-технічного прогресу, своєчасну організацію управління виробничими процесами, що справляє великий вплив на весь процес сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим з'являється нова система виробничо-економічних і правових відносин.
Зарубіжні юристи-аграрники зазначають, що законодавець нині модернізує юридичні форми підприємства, пристосовує їх до вимог виробництва і ринку і надає прерогативи власника щодо власника землі, оскільки останній не є господарем одержуваного доходу.
Збільшення вартості і значення у сільськогосподарському підприємстві таких елементів, як машини, капітал змінює відношення до підприємства як до землеволодіння за перевагою. У новому аграрному законодавстві правовий режим власності спрямований більшою мірою на захист інтересів власника машин і капіталу. Поєднання в агропромисловому підприємстві промислових, торгових і сільськогосподарських функцій призводить до того, що у цих підприємствах поступово втрачається значення специфіки сільськогосподарського виробництва і його діяльність наближається до діяльності підприємства будь-якого виду і профілю.
Визнання в аграрному праві і законодавстві підприємства сільськогосподарським призводить до поширення на нього пільг, установлених державою, оскільки вважається, що сільськогосподарське підприємство діє у несприятливих виробничих (грунто-кліматичних) і економічних умовах. Визнання специфіки сільськогосподарського підприємства призводить в аграрному праві до визнання необхідності спеціального регламентування діяльності сільськогосподарського підприємства і встановлення особливих заходів захисту прав сільськогосподарської власності. Із розвитком товарного характеру сільськогосподарського виробництва предметом законодавчого регулювання в аграрному законодавстві стає і сільськогосподарське виробництво, його окремі сторони і функції. Серед них особлива увага приділяється правому регулюванню використанню земель, регулювання кредитних, орендних і трудових відносин.
Характерною рисою сучасного законодавства, яке регулює діяльність сільськогосподарського підприємства, є суворе регулювання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поширюється на відносини в галузі організації і діяльності самого сільськогосподарського підприємства. У сучасних умовах вона детально регламентується особливо у питаннях, що відносяться до кількості продукції, яка виробляється, стандартів і умов виробництва. Аграрне законодавство у цій галузі спрямоване на стимулювання процесів спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих районів, зон, країни і навіть цілої групи країн.
Особливістю сучасного сільськогосподарського підприємства є здійснення ним поряд з основними сільськогосподарськими функціями комерційних та інших функцій, які раніше виходили за межі сільськогосподарської діяльності. До сфери діяльності сільськогосподарського підприємства тепер входить не тільки діяльність в галузі власного землеробства і тваринництва, а й транспортування, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підприємства включає широке коло питань планування сільськогосподарського виробництва, фінансування, організації управління підприємством тощо.
§ 4. Правове регулювання сільськогосподарської оренди
Оренда землі, яка має багатовікову історію, продовжує відігравати важливу роль у системі аграрно-правових відносин. У розвитку сільськогосподарських відносин оренда має певні переваги перед власністю, не вимагаючи великих коштів на придбання землі, що неприпустиме для малоімущих і молодих фермерів.
Оренда у сільському господарстві набула великого поширення у СІЛА, де близько половини фермерів-власників приорендовують землю. На півдні СІЛА більше 50 відсотків фермерів є орендаторами у найрізноманітніших її формах. Оренда землі у СІЛА розглядається як невільне володіння на відміну від власності, згідно з яким орендодавець передає орендатору або підприємство повністю, або частину підприємства, або тільки земельну ділянку, за користування якою орендатор вносить орендну плату.
Серед поширених умов орендного договору є такі, коли власник зобов'язаний утримувати будинки і споруди, дороги і меліоративні споруди, які здаються у власність. На нього покладається обов'язок ремонтувати, виправляти приховані недоліки, сплачувати страхові внески. Орендатор повинен своєчасно зробити розрахунок, потурбуватися про утримання канав і огорож у належному стані, не допускати зниження родючості грунтів, після закінчення строку оренди він має передати ферму власнику. На відміну від інших країн, де відносини в галузі земельної оренди регулюються державою, США характеризується свободою орендних договорів, хоча багато в чому відносини оренди у США регулюються законодавством штатів. Важливу роль відіграє у цих питаннях і судова практика, місцеві звичаї. Згідно з цим у кожному штаті склалися свої форми і порядок розгляду спірних питань у суді. При цьому досить чітко розділяють оренду сільськогосподарського підприємства з правом володіння і різні види здольщини.
У системі англосаксонського права сільськогосподарська оренда відноситься до одного з видів узуфруктних прав, тобто права на одержання вигоди. На цій підставі орендатору надається право самому встановлювати спосіб одержання вигоди із землі, що використовується. Основним є правило, за яким орендатор не повинен завдавати збитки джерелам доходів. Останніми роками сільськогосподарська оренда у Великобританії характеризується появою законів щодо закріплення стабільності цих відносин. Переважні права на продовження сільськогосподарської оренди з 1976 р. почали поширюватися на два покоління сім'ї орендатора, підвищено вимоги до орендодавця, а саме до обгрунтованості його бажань припинити оренду.
У ряді зарубіжних країн існує оренда землі і сільськогосподарських підприємств у держави, у власності якої перебувають землі і ферми.
Значну специфіку мають орендні відносини у Франції. Оренда тут характеризується тим, що режим сільськогосподарської оренди детально і всеохоплююче урегульований державою. Законом від 17 жовтня 1945 р. був затверджений типовий Статут сільськогосподарської оренди, до якого законами постійно вносяться зміни та доповнення. За Статутом припускається оренда ферми, оренда земельної ділянки або оренда ферми з половини. У першому випадку оренда встановлюється на підставі твердих платежів, у другому залежно від одержаного врожаю і пропорційно до внесеного у господарство вкладу. При цьому розміри орендної плати можуть регламентуватися в адміністративному порядку. Договір оренди на підставі Статуту дає чіткий перелік обов'язкових умов сільськогосподарської оренди, що стосуються об'єктів оренди, особи орендатора, обов'язків сторін, орендної плати, строків оренди. Договір оренди може бути письмовим або усним. В останньому випадку він повинен відповідати нормам типового Статуту сільськогосподарської оренди.
Французьке законодавство дуже детально регламентує порядок і процедуру одержання оренди, її подовження і припинення. Правом на переважне одержання оренди мають особи, які володіють сільськогосподарською спеціальністю, мають стаж роботи у сільському господарстві.
У системі правових відносин сільськогосподарської оренди зарубіжних країн важливе значення надається договору оренди. Договір оренди регламентує використання орендованого сільськогосподарського підприємства повністю, окремої ділянки землі, худоби, за користування якими орендатор сплачує певну орендну плату або ренту. З проголошеною у багатьох країнах свободою орендних відносин дійсно існує досить сувора регламентація орендних умов. У ФРН, наприклад, орендні договори подаються на реєстрацію до відповідних державних органів, які можуть не затвердити договір, якщо встановлена надмірна орендна плата, коли договір веде до недоцільного роздрібнення ділянки, до надмірної концентрації землекористування в одних руках, завдає шкоди сільськогосподарському виробництву тощо. В орендних договорах ціна, як правило, визначається вільною згодою. Також вільно визначається підприємцем форма і методи експлуатації ферми, яка орендується. Відповідно до сільськогосподарського кодексу, орендатор зобов'язаний так організувати ведення господарства, щоб воно відповідало його призначенню. Одним із основних положень законодавства про сільськогосподарську оренду у Франції Ж. Мегре вважає можливість гарантувати орендатору достатню стабільність договору для ведення сучасного господарства. З цією метою законодавство встановлює мінімальні і максимальні строки оренди. Взагалі, встановлення тривалих строків сільськогосподарської оренди у Франції і Бельгії не менше ніж на 9 років, у ФРН — короткостроковий термін на 9 і довгостроковий на 18 років, в Італії — на 15, Португалії — на 10, Іспанії і Люксембурзі — на 6 років, Австрії — на 5 років. Як правило, передбачається і право переважного подовження оренди, що визнається в аграрному праві найпрогресивнішою рисою сучасного законодавства. Законодавство у багатьох країнах встановлює межі орендної плати, за які сторони, що домовляються, не мають права виходити. Законодавство Франції, Голландії, Бельгії, Італії передбачає переважне право орендатора на придбання ділянки, яка орендується, у випадку її продажу або будь-якого іншого перетворення.
§ 5. Договори сільськогосподарських підприємств
Ринковий характер сучасного сільськогосподарського підприємства надає надзвичайно великого значення договірним відносинам, які в системі аграрного права набули першочергового значення.
Розвиток аграрних відносин призвів до виникнення цілої групи договірних відносин, що називаються "сільськогосподарські вимоги". До таких типів договорів належать договори сільськогосподарської оренди, сільськогосподарського кредиту, збуту сільськогосподарської продукції, договори купівлі-продажу сільськогосподарських підприємств, договори виробництва сільськогосподарської продукції за контрактами тощо. Сфера цих відносин з включенням специфічних вимог постійно розширюється, а регламентація відносин стає більш деталізованою. Слід відзначити як одну з важливих рис договірних відносин перетворення багатьох із них з двосторонніх у типові з елементами публічно-правового регулювання. У договорах аграрного права все більше знаходять відображення положення технічної і економіко-соціальної своєрідності сільського господарства.
У ряді країн держава встановлює коло суб'єктів певних договірних відносин (спадкування, сільськогосподарського кредитування), ставить певні умови здійснення договорів (згода на укладення договору оренди повнолітніх членів сім'ї), землевласника, згода державних органів на надання кредиту, виконання вимог щодо якості договірної продукції, встановлених державою для договорів купівлі-продажу, додержання встановлених державних цін або їх рівнів. У ряді країн держава створює спеціальні фонди, виступає гарантом при наданні кредиту, або встановлює види і форми заставного майна. У США, наприклад, поширена така форма кредитування фермерів як кредит під заставу зерна, що залишається на фермах або у сховищах державної організації, товарно-кредитної корпорації зі збереженням права на викуп цього зерна фермером. Такі форми договору існують в Австралії, Англії, Франції, ФРН, Голландії та інших країнах.
Важливою рисою сучасних договірних відносин є перетворення договорів на інструмент публічно-правового втручання держави у сільськогосподарську діяльність, при цьому створюється суворий режим виробничої діяльності, який контролюється, згідно з розробленими програмами.
Протягом останніх десятиліть різко посилилося втручання держави в договірну практику сільськогосподарського підприємства, в укладення договорів, їх зміст, розширення сфери впливу на галузі, де раніше вони не використовувалися. Сталися значні зміни в колі суб'єктів договірних відносин, умовах і гарантіях забезпечення виконання. По деяких орендних відносинах держава нині визначає суб'єктний склад та умови укладення договорів, строки їх дії та порядок продовження, види і форми відповідальності, нерідко встановлює обов'язковість їх реєстрації. Таким чином, різними засобами держава контролює істотні сторони змісту договорів. У договорах збуту сільськогосподарської продукції державою встановлюються якісні показники і стандарти, яким повинна відповідати продукція, що продається, та ціни на неї. У договорах застави законодавством встановлюються форми і види застави. У США увесь режим заставних операцій щодо зерна, як і щодо ряду іншої сільськогосподарської продукції детально регламентований законодавством.
§ 6. Правові форми агропромислової інтеграції
На сучасному етапі індустріального розвитку сільськогосподарського виробництва на правову систему відносин у сільському господарстві істотно впливають процеси вертикальної і горизонтальної інтеграції. Вони відображають тенденцію до злиття промисловості і сільського господарства. Ініціатива інтеграції виходить від переробних та інших компаній та фірм агробізнесу, які намагаються впливати на сільськогосподарське виробництво. Останніми десятиліттями особливо істотно впливає на сільськогосподарське підприємство виробництво за контрактами. У системі інтеграційних відносин інтегратори найчастіше утримуються від прямої участі у сільськогосподарському виробництві, а намагаються підпорядкувати собі сільськогосподарських виробників шляхом укладення договорів. Таким чином, інтеграція здійснюється через скуповування, переробку та збут сільськогосподарської продукції, шляхом укладення з сільськогосподарськими виробниками спеціальних договорів. Тому не випадково вертикальна інтеграція називається ще й системою сільськогосподарського виробництва на підставі договорів. Такі відносини звичайно називають "завчасною контрактацією", "виробництвом за договором", "авансованим контр-актуванням".
Включаючись у систему вертикальної інтеграції сільськогосподарський підприємець багато в чому втрачає свою самостійність, залишаючись лише юридичне власником землі, будов, обладнання, насаджень. Договори з інтегратором регламентують майже всю його виробничо-господарську діяльність. Сільськогосподарський виробник починає фактично працювати за програмою фірми-інтегратора, а виконання програми постійно контролюється фірмою. Договори дають можливість фірмі-інтегратору контролювати прийняття основних рішень за веденням виробництва на фірмі.
Основу договорів контрактації становлять перш за все умови щодо виду і обсягу продукції, що постачається, технології її виробництва та відповідність продукції встановленим стандартам і вимогам фірми-інтегратора. У договорах детально регулюється порядок і форми розрахунків, фінансової та матеріальної участі сторін на всіх етапах дії договору. Договором передбачено, що фірма надає сільськогосподарському виробнику в кредит насіння, саджанці, посадковий матеріал, племінний молодняк, добрива, хімікати, корми, ліки, кредит, надає йому науково-технічну допомогу. При цьому договір суворо обумовлює умови та порядок використання одержаних матеріалів і коштів і за порушення цих умов виробник підлягає штрафу. За контрактовану продукцію сільськогосподарський виробник одержує плату в розмірі, який залежить від виконання умов договору.
Значну групу договорів становлять договори і угоди, які мають на меті організацію широкої сфери відносин щодо збуту і виробництва продукції, і які по суті справи є гібридною системою, що поєднує програми державного регулювання і приватних угод. Інакше вони називаються ще "колективними угодами" на виробництво і продаж продукції. Подібні угоди поширені щодо основних сільськогосподарських культур у США, Франції та інших країнах. Набуваючи юридичного значення, такі угоди регулюють кількість і якість сільськогосподарської продукції. Вони передбачають можливість широкого інспектування виробництва, накладення санкцій за порушення умов.
§ 7. Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника
Аграрне право визнає сільськогосподарський кредит дієвим стимулом розвитку сільського господарства, його структурних перетворень, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому кредитній політиці у сільському господарстві приділяється належна увага.
Основним способом фінансового впливу на розвиток сільського господарства у більшості країн є не безоплатне фінансування, а сплатне кредитування. Формою кредитів наділені багато державних програм у сільському господарстві. При цьому у багатьох країнах кредит виступає не як самостійна форма фінансування, а як форма стимулювання власних вкладів сільськогосподарського виробника.
Система сільськогосподарського кредитування, що діяла в Європейській правовій системі, була створена ще в середині минулого століття Раффайзеном у Німеччині й заснована на взаємному кредитуванні. Створена ним система функціонувала без власного капіталу і дивідендів, а члени кредитних кооперативів несли неподільну солідарну відповідальність. Інша організація сільськогосподарського кредитування була також створена у Німеччині Шульцем, який створив товариство, наділене капіталом. Члени його товариства несли обмежену відповідальність пропорційно своїм вкладам, дивіденди і прибутки виплачувалися вкладникам, структура товариств за своїми характеристиками наближалася до акціонерних товариств. Обидві вказані форми знайшли широке застосування в європейських країнах з тими чи іншими особливостями. У Франції перевага віддавалася системі Раффайзена, на принципах якого створювалися місцеві каси сільськогосподарського кредиту. На початку століття каси сільськогосподарського кредиту були визнані у Франції законодавче. Вони одержали право на державне авансування і об'єднані у Національну федерацію сільськогосподарського кредиту, яка в свою чергу була частиною Конфедерації взаємного страхування, кооперації та сільськогосподарського кредиту зі статусом державних, промислових і торгових підприємств.
Кооперативи та організації сільськогосподарського кредиту стають впливовою фінансовою силою, яка визначає темпи та рівень розвитку сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим держава все частіше бере під свій контроль існуючі у сільському господарстві кредитні системи та їх діяльність. У Франції кредитні відносини більше ніж в інших країнах поставлені під державний контроль і погоджуються з планами перетворення та економічного розвитку сільського господарства.
Описані каси надають короткострокові, середньострокові та довгострокові сільськогосподарські кредити на підставі гарантій, відомих цивільному праву Франції (іпотека, спеціальні гарантії для сільськогосподарського кредиту). Крім цього, каси націлюють своїх членів на вкладення капіталів у сільськогосподарські фінансові операції. Кола кредитів у цих касах значно ширші ніж у сільськогосподарських виробників або осіб, які займаються сільським господарством. В останні роки каси відіграли значну роль у розвитку сільськогосподарської економіки Франції і становленні її промисловості по переробці сільськогосподарської продукції. Значну роль крім державної кредитної системи відіграє і вільний взаємний сільськогосподарський кредит, використання якого регулюється розділом V сільськогосподарського кодексу Франції. Кредитні організації цієї системи діють на місцевому, окружному і національному рівнях.
Сучасне сільськогосподарське виробництво великою мірою залежить від кредитів і особливо на етапі його становлення, тому у різних країнах значна увага приділяється проблемам регулювання кредитних відносин. В цілому кредитні відносини регулюються як нормами зобов'язального права, так і права власності (майнового права) і в цьому розумінні вони мають складний механізм формування та захисту обов'язкових і майнових відносин.
Правове регулювання кредитних відносин звичайно регулюється загальними нормами цивільного права. Однак враховуючи специфіку сільськогосподарського кредитування майже всі держави прийняли спеціальні закони про кредитування в сільському господарстві, запровадили системи сільськогосподарського кредитування, які спираються, як правило, на державні спеціалізовані кредитні установи.
Дещо інакше відбувалося формування кредитних систем у СІЛА. Держава виступила у цій сфері перш за все як ініціатор створення кредитної системи фінансово-кредитних установ, вкладаючи початковий капітал у систему банківсько-кредитних установ. У цьому зв'язку досить показовими є те, що держава, яка в галузі сільськогосподарського кредитування створила систему федеральних кредитних банків (1932 р.), федеральну страхову корпорацію (1934 р.), федеральну ощадну страхову корпорацію (1934 р.), експортно-імпортний банк (1934 р.), федеральну асоціацію іпотечного кредиту (1938 р.), федеральний банк для кредитування телефонізації форм (1971 р.), де фермери могли одержати кредити нарівні з іншими категоріями одержувачів. Спеціально для кредитування фермерів були створені у 1916 р. фермерська кредитна система, куди входять система федеральних земельних банків, система проміжних банків для кредитування фермерських земельних банків, а також асоціація кредитування виробничих потреб (1933 р.), система банків для фермерських кооперативів (1933 р.). До цього часу майже всі кредитно-банківські установи повернули державі наданий їм початковий капітал і перейшли на операції із власними коштами.
Держава, створюючи кредитну систему намагалася не підмінити і не витіснити систему приватних кредитних установ і нині кредитування фермерів здійснюється з багатьох джерел. Суб'єктами-кредиторами є система органів федерального земельного банку, служби управління фермерського кредиту, різноманітні комерційні приватні банківські і кредитні установи і страхові компанії та ін. Як правило, системи сільськогосподарського кредитування у багатьох державах більш спеціалізовані, ніж інші кредитні системи. Вони завжди орієнтовані на надання пільгових кредитів по більш низьких процентних ставках, ніж у комерційних банках і страхових компаніях, більш тривалі тут і строки надання кредитів.
Найзначніша у цих системах практика надання кредитів під зобов'язання або тверде забезпечення у вигляді застави нерухомості, страхування ризику тощо. У правовій системі США як забезпечення виплати позики прийнято надавати позичальнику частки в нерухомості або рухомій власності. При цьому законодавство більшості країн дає можливість стягувати борги не вдаючись до суду і через судові процедури у випадку, коли позичальник не сплачує борг, а також продавати або по-іншому розпоряджатися нерухомістю або рухомою власністю, в яких була надана частка, для використання за обов'язками боржника у випадку несплати ним заборгованості.
Кредитна система для сільського господарства переслідує мету надання пільгових кредитів для будівництва, придбання обладнання, а також на поточні виробничі потреби. Спочатку орієнтовані на фермерів, кредити почали поширюватися і на решту сільськогосподарських підприємств і поступово почали ставати менше пільговими, наближаючись до ставок комерційних банків.
Що ж до довгострокових кредитів, то вони, як правило, надаються під заставу нерухомості або за договором про викуп землі у вигляді договору про довірчу власність. При заставі найчастіше оформляється договір застави нерухомості, умов купівлі-продажу і переуступки боргу. Високий рівень потреби в кредитах підтримує і високий рівень процентної ставки, який у системі сільськогосподарського кредитування коливається у межах близько 10 відсотків за іпотечним кредитом і продовжує підвищуватися.
У багатьох державах законодавство не визначає граничних строків надання кредитів, як до речі й інших обмежень для одержання кредиту, і процентних ставок, мети надання кредиту, порядку повернення заставних коштів тощо. Конкуренція на інвестиційному ринку на практиці призводить до збільшення строків надання кредитів, але разом з цим і до більш жорсткого контролю за використанням коштів, а нерідко і за виробничою діяльністю сільськогосподарського виробника в цілому, це дає можливість втручатися у виробничий процес і давати рекомендації щодо його ведення. Зобов'язання наслідувати рекомендації банківсько-фінансових органів призводить до формування спеціалізованих служб у банках і надання їм прав втручатися у діяльність сільськогосподарських виробників, що часто і записується у заставних та кредитних зобов'язаннях. Більшість таких договорів має типовий характер і їх форми затверджуються на рівні держав або їх автономій.
У США ця група відносин регулюється як федеральним законодавством (Единообразним торговим кодексом США), так і законодавством штатів. Стаття 9 цього кодексу передбачає, що майно, яке визначається як заставне, знаходиться під побічним управлінням кредитора і боржник не вправі передавати його іншій особі. Що ж до продажу сільськогосподарської техніки у кредит, то постачальник сільськогосподарської техніки залишається її власником до того часу, поки фермер не сплатить усієї її вартості.
Законодавство ряду країн при заставі під врожай визнає сільськогосподарського виробника особливим суб'єктом кредитних відносин. Гарантії кредитора забезпечуються додатковою системою публічних повідомлень про продаж заставного майна, що полегшує стягнення боргу.
Значна практика короткострокового кредитування здійснюється і без будь-якого забезпечення і подібні позики називаються "незабезпеченими". У цих випадках позичальник обіцяє виплатити позику, скріплюючи свою обіцянку простим векселем. При неповерненні у строк одержаної позики, кредитор не має переважного права на власність боржника і повинен стягувати борг через суд. Як правило закладна під нерухомість реєструється у спеціальних реєстраційних бюро за місцем перебування нерухомості. Це робиться для повідомлення про право вимоги позикодавця на дану нерухомість і для надання позикодавцю переважного права щодо всіх інших осіб, які потім можуть висунути вимоги на дану нерухомість.
Майже вікова практика сільськогосподарських інвестицій в основному у вигляді кредитів дає можливість говорити про високу ефективність цих вкладень, і чималу роль тут відіграють державні кошти, які виділяються у вигляді стартових капіталів кредитних установ. Це призвело не тільки до виникнення організацій сільськогосподарського кредиту, а й до планування інвестицій у державному масштабі, практики локального розподілу і контролю за їх використанням. Значно розвивалися в останні десятиліття у цій сфері функції міністерств сільського господарства як гарантів наданих сільськогосподарських кредитів. При цьому є тенденція до зниження участі державних коштів у кредитуванні і збільшення коштів взаємного кредитування.
§ 8. Правове регулювання оподаткування у сільському господарстві
Істотний вплив на розвиток сільського господарства справляє система законодавства щодо оподаткування, яка теж має певну специфіку в аграрній сфері. В цілому вона згідно з проголошеними цілями повинна бути справедливою, ефективною і простою. Принцип справедливості розуміється як встановлення однакового податкового тягаря за однакових обставин, або збільшення податкового тягаря при зростанні бази оподаткування окремої особи. Порушення цього принципу майже завжди призводить до саботажу і боротьби прав проти несправедливого оподаткування. В цілому якщо оподаткування сільськогосподарського виробника визнається справедливим, то це багато в чому сприяє добровільній згоді сплачувати такі податки. Економічними параметрами справедливості при оподаткуванні вважаються норми оподаткування з особистого прибуткового податку до ЗО—40 відсотків, а ставки податку з корпорацій від 35 відсотків до 50 відсотків.
Ефективність як мета означає зведення до мінімуму перекручень економічної діяльності, викликаної нерозмірністю високих податків до доходів і спрямованої на вирівнювання сприятливих і несприятливих, з точки зору оподаткування, секторів економіки, а також створення такої системи, яка полегшує процес запровадження і стягнення податків. Просте стягнення податків — це доступність для розуміння системи і її вимог та контроль з боку платників податків.
Як правило, системи оподаткування у федеративних державах мають кілька рівнів, включаючи федеральні податки, податки земель або штатів і місцеві податки. У більшості країн оподаткування сільського товаровиробника є більш пільговим або більш орієнтованим на сприятливий розвиток цієї галузі, стратегічно важливої для забезпечення економічної безпеки держави. Податкове законодавство у сільському господарстві поділяється на законодавство про оподаткування доходів і на оподаткування майна. Воно багато в чому залежить від форми організації і управління виробництвом.
Незважаючи на спроби його спростити, податкове законодавство надто об'ємне (закони про податки займають як правило сотні і навіть тисячі сторінок) і складне. Воно виділяє багато суб'єктів оподаткування, надаючи їм ряд привілеїв, можливість вибрати ту чи іншу систему оподаткування, той чи інший метод обчислення вартості доходів і майна, які оподатковуються. Частина цього законодавства спеціалізована і присвячена безпосередньо регулюванню фермерського оподаткування, інша — являє собою загальні норми, які застосовуються й до інших галузей і сфер.
Детально розроблене і пристосоване до сучасних потреб сільського господарства податкове законодавство у СІЛА, на характеристиці якого ми зупинимося детальніше. У 1915 р. фермерам СІЛА було надано можливість обрати систему розрахунків для оплати податків за касовими книгами або за збільшеною вартістю. У 1919 р. казна дозволила фермерам списувати, як це робилося в інших галузях економіки, капітал, вкладений у виробництво. Після закону про податки 1969 р. привілейованою щодо оподаткування стала така форма у фермерському господарстві, як партнерство, що особливо привабливо для несільськогосподарських партнерів (інвесторів), які вкладають свої кошти і заощадження у сільськогосподарське виробництво фермерів—родичів або просто ділових партнерів.
У федеральному законодавстві СІЛА є три головні правила, які застосовуються до розрахунків фермерського доходу й істотно залежать від форми організації і управління фермерським виробництвом. Ці правила не використовуються в інших сферах і не поширюються на діяльність фермерів, не пов'язану з сільськогосподарським виробництвом. Згідно з цими правилами:
- платник податків може обрати систему розрахунку або за касовою готівкою надходжень, або за системою накопичень для визначення податкових сум від фермерської діяльності;
- вибір системи звітності за податками дозволяє фермерам вибрати роки, в яких робилися закупівля і продаж. У системі накопичень при розрахунку оплати податків беруться до уваги зміни у готівці фермерського майна;
- у податковому законодавстві вживається і шкала амортизаційних відрахувань за роками.
При оподаткуванні нерухомості, прибуток капіталу оподатковується нижче ніж звичайний доход. У зв'язку з цим багато надходжень визначаються, як прибуток з капіталу для зниження норм податків.
Серед важливих для сільськогосподарських виробників правил оподаткування треба зазначити, що податкове законодавство передбачає зниження податків на нерухомість для господарств, які займаються фермерством, але не кваліфікуються як сільськогосподарські. У випадку смерті власника податок може бути сплачений його спадкоємцями, які вступили в спадщину, протягом наступних 10 років. При оплаті податку з нерухомості, після її оцінки, він може бути виплачений протягом 5 років.
Податкове законодавство направлено також на створення сільськогосподарського підприємства корпоративного типу, що призводить до концентрації капіталу і збільшення розмірів фермерського виробництва. Крім порівняно низьких норм оподаткування корпорацій порівняно з індивідуальною власністю, рівень податків з корпорацій був значно занижений податковим законом 1978 р.
Спонукає до корпоративної форми й те, що за податковим кодексом фермерським корпораціям дозволено не платити федеральний податок, якщо він виплачується акціонерами з прибутку. Податкове законодавство надає також можливість вираховувати витрати на харчування, будівництво житла для працівників корпорації тощо. Корпорація може вільніше розпорядитися своїми коштами, ніж індивідуальний власник. Крім того, податок на корпорації зростає не в такій високій прогресії зі збільшенням податкової суми, як це має місце щодо індивідуальних власників. Корпорації мають й інші податкові заохочення, які роблять цю форму привабливою для фермера. Саме це визначає швидке зростання і партнерів, і корпорацій у сільському господарстві США.
Характерною рисою податкового законодавства США є і його спрямованість на прискорення процесів амортизації капіталів у сільському господарстві. Починаючи з 30-х років, там встановлюються строки служби основного капіталу і система амортизаційних відрахувань, що оподатковуються.
Так, у 1962 р. законодавче були введені "Правила і норми амортизації", що ознаменувало перехід від окремих розрізнених заходів щодо прискорення амортизації до загальнодержавної політики прискореного оновлення нового капіталу. Амортизаційні норми скорочувалися на ЗО—40 відсотків порівняно з раніше встановленими, і це відкривало потік нових інвестицій на технічне переозброєння і модернізацію обладнання, прискорене оновлення капіталу, для переходу до самофінансування, розширеного відтворення основного капіталу. "Правила і норми амортизації" містили вже нові строки служби сільськогосподарської техніки і обладнання у сільському господарстві, виділеного в особливу групу. У нових правилах було передбачено методи адміністративного контролю, ступені списання, детальні інструкції щодо визначення розмірів амортизаційних відрахувань з урахуванням строків служби.
Подальшим кроком у розвитку амортизаційної політики стала система АДР — система строків служби основного капіталу, яка стала основним регулятором відтворення основного капіталу урядом. Вона відображає прагнення держави створити сприятливі умови і для виробників сільськогосподарської техніки і обладнання. Головною передумовою прийняття цього законодавства стало посилення стимулюючої ролі інвестицій для швидкого економічного розвитку, зростання валового національного продукту, ефективного використання наявних потужностей Система стала одним з найважливіших регуляторів розвитку сільськогосподарського виробництва.
Нормативні строки служби у сільському господарстві встановлювалися для машин і обладнання — 10 років, будівель — до 26 років.
Строк служби основного капіталу встановлювався рівним нормативному або перевищував його, і порядок його вибуття або заміни погодження з прийнятим строком служби. Фермеру надавалося право вибирати більш тривалі або більш короткі строки списання на основі таблиць перерахунку темпів амортизації, що пропонувалися.
При розрахунку доходу, який оподатковується, податкове законодавство дає можливість робити з нього відрахування на амортизацію капіталу, спрямованого на одержання доходу. Метою таких відрахувань є надання сільськогосподарському виробнику можливості відшкодувати вартість капіталу шляхом щорічного списання протягом його економічного використання. Таким чином, у податковій системі утверджується політика, заснована на обліку амортизаційних строків. Визначення самого податку відбувається на основі Федерального кодексу внутрішніх доходів, яким схвалена амортизаційна система основного капіталу. Отже, у податковому законодавстві СІЛА амортизація розглядається як відрахування на вичерпання, зменшення, знос (включаючи і моральний) основного капіталу. Сільськогосподарському товаровиробникові регулярно, щороку дозволяється вираховувати із прибутку необхідні суми на ремонт, списання в резерв, на компенсацію витрат енергії, а також на заробітну плату. Якщо фермер купує машину, то вартість машини являє собою витрати функціонуючого підприємства і повинна бути відшкодована з прибутку. Вартість машини розглядається як витрата на рік її придбання, оскільки це зменшує доход підприємця. Амортизаційні відрахування дають можливість розподілити вартість машини на ряд років, які називаються строком служби основного капіталу. Для визначення строку служби і використовується система АДР.
По суті справи податкова реформа особливо активізувалася в період президентства Р. Рейгана. Вона була спрямована на розвиток інвестицій у сільське господарство та його реконструкцію і передбачала:
- по-перше, скорочення строків списання, амортизації та оподаткування;
- по-друге, зниження податкових ставок на доходи з метою кредитування на пільгових підставах цільових інвестицій.
Вона закріплювала зниження податку на 6 відсотків на будівлі і транспортні засоби. Списання вартості машин за цим законодавством встановлювалося протягом 5 років. Відсоток пільгового кредитування — від 6,5 відсотків до 10 відсотків. При цьому акцент у податковому законодавстві робився на стимулювання капітальних вкладень на виробниче обладнання, машини і цілі технологічні лінії первинної обробки та підготовки сільськогосподарської продукції до реалізації.
Прийняте в ті роки законодавство дозволяло сільськогосподарському виробнику списувати вартість капіталовкладень
відповідно до змішаної процедури, яка відносила машини і обладнання на фермах до різних категорій згідно зі строками їх продуктивної діяльності. Існуючі раніше строки списання до 4 років для об'єктів будівництва і до 28 років для обладнання були визнані як такі, що не відповідали швидкому його оновленню. Система була спрощена і всі капіталовкладення, що оподатковувалися, були поділені на класи із зазначенням для кожного класу строку амортизації. Були встановлені наступні три строки амортизації:
- трирічний — для вантажівок, обладнання для НШР і контролю за строками погашення амортизації в перший рік дорівнював 33 відсотки, другий рік — 45 відсотків, третій рік — 22 відсотки.
- Податкове законодавство передбачає можливість надання пільг при сплаті податку для скорочення строків погашення кредиту під 6 відсотків зі збільшенням на 2—3 пункти порівняно з діючим розміром податку;
- п'ятирічний — для сільгоспмашин і обладнання, суми погашення дорівнювали 20 відсотків, 32 відсотки, 24 відсотки, 1 відсоток і 8 відсотків. Кредит на погашення податку надавався з 10 відсотків порівняно з раніше встановленим у 6,5 відсотків;
- десятирічний — для споруд, магазинів, складів, в якому податок на амортизацію повинен погашатися за роками на 10 відсотків, 18 відсотків, 1 відсоток, 14 відсотків, 12 відсотків, 12 відсотків, 12 відсотків, 10 відсотків, 8 відсотків, 2 відсотка відповідно. Як бачимо, найтриваліший строк амортизації встановлювався для нерухомості. Треба зазначити, що така система законодавства істотно підвищила залучення вкладів у сільське господарство і призвела до притоку значних капіталів з інших галузей економіки. Що ж стосується податкової політики і законодавства штатів, то треба зазначити, що в ряді штатів діє різноманітне законодавство штатного рівня щодо оцінки сільськогосподарського майна, яке також має на меті стимулювати сільськогосподарське використання земель або використання їх для рекреаційних цілей, щодо більш вільної передачі земель з метою консолідації землекористування.