§ 1. Поняття, правові засади і форми зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу

1. Одним із основних напрямів розвитку АПК України 1998—2000 рр. є законодавче забезпечення зовнішньоеконо­мічної діяльності суб'єктів агробізнесу, регулювання експорту та імпорту сільськогосподарської продукції, здійснення захо­дів щодо захисту вітчизняного продовольчого ринку, створен­ня умов для залучення інвестицій, здійснення державного ре­гулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному сек­торі економіки на основі загальноприйнятих міжнародних принципів.

Здійснюючи виробничо-господарську діяльність суб'єкти аграрного підприємництва мають гарантовані чинним зако­нодавством України права щодо укладення зовнішньоеконо­мічних угод, надання послуг іноземним суб'єктам підприєм­ництва, проведення товарообмінних операцій тощо.

2. Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів агробізнесу потребує комплексного правового регулювання. Юридичне визначення цього поняття, його видів та форм здійснення да­не у чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 1 За­кону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", такого виду діяльність — це діяльність суб'єктів бізнесу України та іноземних, що побудована на взаємовідносинах між ними, та має місце як на території України, так і за її межами.

3. Правові засади зовнішньоекономічної діяльності суб'єк­тів агробізнесу визначені у законах України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність", "Про підприємства в Україні", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про селянське (фермер­ське) господарство" та в інших законодавчих і нормативно-правових актах.

Суть основних принципів зовнішньоекономічної діяль­ності сільськогосподарських та агропромислових товарови­робників розкрита в ст. 2 Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність". Суб'єкти агробізнесу вправі доб­ровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки та здійсню­вати їх у будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України. Юридичні особи незалежно від форм власності, а також підприємці в системі АПК є рівними перед законом при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності забезпечу­ється тільки законами України і забороняється застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, які у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоеконо­мічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встанов­лені законами України. Держава забезпечує рівний захист ін­тересів усіх суб'єктів на її території згідно з законами України та за кордоном згідно з нормами міжнародного права; захи­щає державні інтереси України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов міжнарод­них договорів та норм міжнародного права, підписаних дер­жавою. В Україні не допускається обмеження прав та дискри­мінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі іноземних суб'єктів господарювання за формами влас­ності, місцем розташування чи іншими ознаками, якщо це прямо не передбачено в законі.

4. Коло суб'єктів агробізнесу, які можуть бути учасниками зовнішньоекономічних відносин у процесі здійснення своєї виробничо-господарської і фінансової діяльності наведено у ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", ними можуть бути:

 

1. фізичні особи — громадяни України, іноземні громадя­ни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздат­ність і дієздатність згідно з законами України і постійно про­живають на території України;
2. юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (під­приємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посеред­ницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фі­нансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської ді­яльності;
3. об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридич­них осіб, які не є юридичними особами згідно з законами Ук­раїни, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не за­боронено здійснювати господарську діяльність;
4. структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юри­дичними особами згідно з законами України (філії, відділен­ня, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
5. спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської ді­яльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
6. інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені за­конами України.

 

Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управлін­ня в особі створених ними зовнішньоекономічних організа­цій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяль­ності на території України, діють як юридичні особи згідно з ч. 4 ст. 2 цього Закону і законами України.

Щодо фізичних осіб, то треба відзначити, що вони визна­ються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в структу­рі аграрних правовідносин за умови, якщо вони зареєстровані на території України як суб'єкти підприємницької діяльності.

5. Всі суб'єкти агробізнесу незалежно від форм власності та інших ознак мають рівне право здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності, прямо не заборонені зако­нами України.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоеконо­мічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздат­ності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають за­значене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво". Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території Ук­раїни, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоеконо­мічну діяльність відповідно до їх статутних документів з мо­менту набуття ними статусу юридичної особи.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють вищезазначене право після державної реєстрації їх як учасни­ків зовнішньоекономічної діяльності. Реєстрацію здійснює Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України на підставі подання до нього заяви подателя у довільній формі, нотаріально завірених копій статутних документів або нотарі­ально завірених документів фізичної особи про її реєстрацію як підприємця. Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України не може відмовити подателю в реєстрації, якщо по­датель відповідає вимогам, зазначеним у цій статті.

Реєстрація має бути здійснена протягом 25 робочих днів з моменту подання зазначених документів.

 

6. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про зовнішньоеко­номічну діяльність" суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм господарю­вання можуть здійснювати такі види зовнішньоекономічної діяльності:

 

• експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
• надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльнос­ті, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, по­середницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, уп­равлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристич­них та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єк­тами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономіч­ної діяльності України;
• наукову, науково-технічну, науково-виробничу, вироб­ничу, навчальну та іншу кооперацію з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовку спеціалістів на комерційній основі;
• міжнародні фінансові операції та операції з цінними па­перами у випадках, передбачених законами України;
• кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єкта­ми господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
• спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності, що включає створення спільних під­приємств різних видів і форм, проведення спільних господар­ських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
• підприємницьку діяльність на території України, пов'я­зану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іно­земних суб'єктів господарської діяльності; аналогічну діяль­ність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
• організацію та здійснення діяльності в галузі проведен­ня виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, се­мінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на ко­мерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організацію та здійснення оптової, консигнацій­ної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну ва­люту у передбачених законами України випадках;
• товарообмінні (бартерні) операції та іншу діяльність, побудовану на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності;
• орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
• операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
• роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на тери­торії України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
• інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборо­нені прямо і у виключній формі законами України.

 

Посередницькі операції, при здійсненні яких право влас­ності на товар не переходить до посередника (на підставі ко­місійних, агентських договорів, договорів доручення та ін­ших), здійснюються без обмежень.

 

7. Основні правові форми зовнішньоекономічної діяль­ності суб'єктів агробізнесу визначені в чинному законодав­стві України. Серед них можна назвати:

 

• зовнішньоекономічний договір (контракт);
• інвестування розвитку АІІК.

 

Так, наприклад, експорт-імпорт товарів, виконання робіт, надання послуг, бартерні та лізингові операції реалізуються шляхом укладення і виконання зовнішньоекономічних контрактів. Суб'єкти агробізнесу мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які пря­мо чи у винятковій формі заборонені законами України. Зокрема, не може бути предметом зовнішньоекономічного контракту купівлі-продажу земельна ділянка на території Ук­раїни, оскільки чинним земельним законодавством України іноземні фізичні і юридичні особи не можуть мати у власності земельні ділянки. Основні правові вимоги щодо укладення зовнішньоекономічного контракту закріплені у ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та в інших нормативно-правових актах.

Зовнішньоекономічна діяльність у формі інвестицій ви­значається в Законі України "Про режим іноземного інвесту­вання" та в інших законодавчих актах. Найпоширенішою формою інвестицій є створення спільних підприємств за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.

 

§ 2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу

1. У системі аграрного права закони, підзаконні та інші нормативно-правові акти про зовнішньоекономічну діяль­ність сільськогосподарських підприємств, фермерських гос­подарств, агропромислових об'єднань та інших суб'єктів аг­робізнесу складають окремий інститут законодавства, норми якого мають загальні ознаки законодавства про зовніш­ньоекономічну діяльність та свої особливі, пов'язані зі специфікою сільськогосподарського та агропромислового вироб­ництва.

2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу можна поділити на певні групи залежно від критерію, який покладається в основу такого поділу. Так, за змістом закони та нормативно-правові акти можна поділи­ти на загальні (комплексні) та спеціальні, в тому числі про особливості здійснення окремих видів зовнішньоекономічної діяльності. Залежно від форми зовнішньоекономічної діяль­ності законодавство поділяється на контрактне (договірне) та інвестиційне. Законодавство про зовнішньоекономічну діяль­ність можна також кваліфікувати за суб'єктним складом, ви­дами зовнішньоекономічної діяльності тощо.

3. У структурі законодавства важливе місце займають нор­ми загального законодавства, які визначають уніфіковані принципи, форми, способи здійснення зовнішньоекономіч­ної діяльності. Серед таких актів особливу роль відіграють За­кони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., "Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті" від 23 квітня 1994 р., "Про захист націо­нального товаровиробника від демпінгового імпорту" від 22 грудня 1998 р., "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" від 22 грудня 1998 р., "Про захист націо­нального виробника від субсидованого імпорту" від 22 грудня 1998 р., "Про єдиний митний тариф" від 11 січня 1993 р. (зі змінами і доповненнями від 22 грудня 1998 р.) та інші законодавчі акти. Серед спеціальних законодавчих актів можна назвати Закон України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" від 17 липня 1997 р. (із змі­нами та доповненнями від 18 березня 1999 р.), який встанов­лює порядок тарифного і нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки (далі — сільськогосподарська продукція) для створення рів­них умов конкуренції між продукцією вітчизняного вироб­ництва та продукцією нерезидентів, а також деякі методи під­тримки сільськогосподарських товаровиробників України. До спеціальних законодавчих актів відносяться також Закон Ук­раїни "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними на­поями та тютюновими виробами" від 19 грудня 1995 р., а також Закон України "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину" від 7 травня 1996 р.

Особливе місце в структурі законодавства щодо регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу мають укази та розпорядження Президента України. Так, на­приклад, 4 жовтня 1994 р. Президент України видав Укази "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, які укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" та "Про застосування міжнародних правил, інтерпретацію ко­мерційних термінів". З метою сприяння розвитку підприєм­ництва в Україні Президент України 3 лютого 1998 р. видав Указ "Про усунення обмежень, що стримують розвиток під­приємницької діяльності", яким передбачаються додаткові заходи щодо усунення перешкод для вільної зовнішньоеконо­мічної діяльності резидентами України. З метою посилення захисту внутрішнього ринку і підтримки вітчизняних товаро­виробників сільськогосподарської продукції та продовольства 7 травня 1999 р. Президент України видав розпорядження "Про заходи щодо захисту внутрішнього ринку від імпортної сільськогосподарської продукції та продовольства", яким зо­бов'язав Кабінет Міністрів України подати на розгляд Вер­ховної Ради України проекти законів, у яких пропонувалося передбачити підвищення ставок ввізного мита на сільсько­господарську продукцію та продовольство, які у достатній кількості виробляються в Україні, а також підготувати пропо­зиції про вдосконалення законодавства щодо врегулювання питань ввезення продуктів продовольства як гуманітарної до­помоги, забезпечити виконання норм законів України щодо антидемпінгових, спеціальних та компенсаційних заходів для захисту економічних інтересів вітчизняних товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється також по­становами Кабінету Міністрів України, актами Національно­го Банку України, Державного митного комітету, іншими ак­тами міністерств і відомств, які видаються на виконання ви­мог чинних законів у цій сфері. Наприклад, Кабінет Мініст­рів України 14 квітня 1999 р. прийняв постанову "Про сприяння зовнішньоекономічній діяльності", у якій визначив порядок нетарифного регулювання зовнішньоекономічної ді­яльності окремо визначеними підприємствами — резидента­ми України, для яких встановлюється режим сприяння такій діяльності. 29 квітня 1999 р. Кабінет Міністрів України видав постанову "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяль­ності, якою затвердив перелік товарів (робіт, послуг), з ви­користанням яких здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності заборо­няється.

Важливу роль в регулюванні зовнішньоекономічної діяль­ності суб'єктів агробізнесу відіграють договори України з іншими державами та міжнародними організаціями щодо економічного співробітництва, торгівлі, захисту інвестицій, уникнення подвійного оподаткування тощо. Міжнародні уго­ди та акти міжнародних організацій, до яких приєдналась Ук­раїна, є частиною національного законодавства України, якою Верховна Рада України згідно зі ст. 9 Конституції Ук­раїни згодилась на їх обов'язковість на території України. Се­ред таких угод можна назвати Конвенцію ООН "Про догово­ри міжнародної купівлі-продажу товарів" 1980 р. та "Міжна­родні правила по тлумаченню термінів ШСОТЕК.М8" в ре­дакції 1990 р., прийняті Міжнародною торговою палатою.

На правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу впливають і норми міжнародного при­ватного права при укладенні договорів купівлі-продажу, пере­везення, лізингу тощо.

 

§ 3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу

1. Правове регулювання експортно-імпортних операцій здійснюється в рамках аграрної зовнішньоторговельної полі­тики держави і має бути спрямоване на забезпечення актив­ного зовнішньоекономічного балансу України. З урахуванням природно-кліматичних умов в Україні є значна кількість га­лузей АПК, які спроможні випускати конкурентоспроможну продукцію на зовнішній ринок: зернове господарство (зерно, борошно), буряківництво (цукор, спирт), олійні культури (олія), виноградарство (винна продукція), плодоовочівництво

(плоди, овочі, консерви), картоплярство (крохмаль, спирт), скотарство, вівчарство, птахівництво (м'ясо-молочна продук­ція, вовна, овчина, шкіра тощо). На сучасному етапі вже практично сформована концепція аграрної зовнішньоторго­вельної політики, яка грунтується, по-перше, на розвитку в Україні вільної і регульованої державної системи міжнародної торгівлі ресурсами у сфері агропромислового виробництва, по-друге, створенні спільних підприємств для виробництва сільськогосподарської продукції і виробництва матеріально-технічних засобів, по-третє, на залученні іноземного капіталу, міжнародних фінансових інститутів, банків, приватного біз­несу для інвестування агропромислового комплексу, по-чет­верте, на розширенні науково-технічних зв'язків з метою під­вищення наукоємності та конкурентоздатності виробництва.

2. Відповідно до п. 1. ст. 1 Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність", експорт (експорт товарів) — про­даж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін "реекспорт" (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, які були ра­ніше імпортовані на територію України.

Згідно з п. 2 ст. 1 названого Закону імпорт (імпорт товарів) — це купівля (в тому числі з оплатою в негрошовій формі) ук­раїнськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезен­ням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного спо­живання установами та організаціями України, розташовани­ми за її межами.

 

3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу здійснюється способами, передбачени­ми в законодавстві щодо зовнішньоекономічної діяльності, а саме:

 

• ліцензуванням;
• квотуванням;
• забороною на здійснення окремих видів зовнішньоеко­номічної діяльності;
• позбавленням режиму найбільшого сприяння або піль­гового спеціального режиму;
• запровадженням спеціального мита;
• запровадженням індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів;
• іншими способами, передбаченими законами та міжна­родними договорами України.

 

4. З метою стимулювання експорту або імпорту продукції сільського господарства і АПК або встановлення обмежень щодо вивозу чи ввозу окремих видів продуктів харчування та сільськогосподарської сировини, захисту вітчизняних товаро­виробників в Україні запроваджено режим ліцензування, пе­редбачений ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", а також запроваджені механізми захисту інте­ресів національного товаровиробника від субсидованого та демпінгового імпорту, відповідно до прийнятих Верховною Радою України 22 грудня 1998 р. названих вище спеціальних законів з цих питань.

5. Ліцензія — це оформлений належним чином дозвіл на експорт-імпорт певної продукції, товару, іншого майна про­тягом певного періоду. 3алежно від терміну дії, іменного ха­рактеру, обсягу продукції, товару, щодо яких встановлюється режим ліцензування, експортні (імпортні) ліцензії поділяють­ся на: генеральні та індивідуальні, разові та відкриті. Серед імпортних ліцензій розрізняють також: антидемпінгові, ком­пенсаційні, спеціальні.

 

Ліцензування і квотування експорту та імпорту запрова­джуються Україною самостійно в особі її державних органів у таких випадках:

 

• у разі різкого погіршення розрахункового балансу Ук­раїни, якщо негативне сальдо його перевищує на відповідну дату 25 відсотків від загальної суми валютних вимог України;
• у разі досягнення встановленого Верховною Радою Ук­раїни рівня зовнішньої заборгованості;
• у разі значного порушення рівноваги щодо певних това­рів на внутрішньому ринку України, особливо сільськогоспо­дарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку;
• при необхідності забезпечити певні пропорції між ім­портною та вітчизняною сировиною у виробництві;
• при необхідності здійснення заходів у відповідь на дис­кримінаційні дії інших держав;
• у разі порушення суб'єктом зовнішньоекономічної ді­яльності правових норм цієї діяльності, встановлених цим Законом (у вигляді санкції запроваджується режим ліцензу­вання);
• відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).

 

В Україні запроваджуються такі види експортних (імпорт­них) ліцензій: генеральна, разова (індивідуальна), відкрита (індивідуальна).

По кожному виду товару встановлюється лише один вид ліцензії.

6. Ліцензування здійснюється в межах квот. Квота — це граничний обсяг певної категорії продукції, товарів, в розмірі якого дозволено експортувати з України, імпортувати в Україну протягом встановленого терміну без зазначення чи з ви­значенням конкретних країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються. В Законі України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність" квоти поділяються на антидемпін­гові, компенсаційні, спеціальні.

По кожному виду товару може встановлюватись лише один вид квоти.

Відповідно до ст. З Закону України "Про державне регулю­вання імпорту сільськогосподарської продукції" від 17 липня 1997 р. Кабінет Міністрів України встановлює щорічні квоти (кількісні обмеження) на ввезення продукції, що підпадає під визначення першої та другої груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності та оподатковується ввізним митом за пільговою ставкою у встановленому цим Законом розмірі.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. "Про регулювання ринку цукру" встановле­но загальну квоту поставки цукру на внутрішній ринок для задоволення внутрішніх потреб держави, визначено порядок формування і розміщення квоти на виробництво цукру, який поставляється на внутрішній ринок.

 

Загальна квота поставки цукру на внутрішній ринок (за­гальна квота на цукор) — максимальна кількість цукру, яка має бути поставлена на внутрішній ринок з 1 вересня поточ­ного року до 1 вересня наступного року. Під час визначення загальної квоти на цукор враховуються такі критерії:

 

• місткість внутрішнього ринку цукру (обсяги цукру, які можуть бути реалізовані протягом одного року з урахуванням попиту);
• роздрібна ціна на цукор та закупівельна ціна на цукрові буряки;
• виробництво цукру в середньому за останні три роки, імпорт його та цукровмісних продуктів;
• рівень платоспроможності населення;
• рівень попиту на цукор (обсяги цукру, що забезпечені платоспроможністю населення).

 

Загальна квота на цукор визначається Міжвідомчою комі­сією з питань регулювання ринку цукру. Цукор, вироблений понад загальну квоту, підлягає вільній реалізації лише за ме­жами держави. Обсяги поставок цукру на експорт виробники визначають самостійно з урахуванням необхідних ресурсів для виконання зобов'язань за загальною квотою.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. (дію постанови продовжено до 31 березня 1999 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів від 28 січня 1999 р.¹) на виконання ст. 2 Протоколу від 14 листопада 1997 р. до Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю від 24 червня 1993 р. та Прото­колу між Урядом України і Урядом Російської Федерації від 26 грудня 1997 р. про механізм поставок українського цукру білого, який ввозитиметься у 1998 році на територію Росій­ської Федерації без обкладення митом запроваджено режим ліцензування цукру білого, що походить і поставляється з те­риторії України на територію Російської Федерації у 1998 р. без обкладення митом у межах квоти, встановленої за домов­леністю з Російською Стороною. Експорт цукру до Росій­ської Федерації в межах квоти здійснюється на основі ліцен­зій, виданих Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі, з терміном дії не більш як 90 календарних днів, згід­но з договорами купівлі-продажу за попереднім погодженням заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності із Мініс­терством АПК в порядку, визначеному чинним законодав­ством. Даною постановою передбачається також встановлен­ня індикативних цін на зазначений цукор білий без обкладен­ня митом в межах квоти.

Квоти у поточному році діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська продукція, яка підлягає квотуванню, не звільняється від обкладення ввізним (імпортним) митом.

Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продук­ції тваринництва не може перевищувати 10 відсотків від обся­гу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що пе­редує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначе­них 10 відсотків визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обсягів вітчизняного виробництва окремого ви­ду продукції тваринництва та обсягів її споживання (вклю­чаючи імпортовану) у році, який передує поточному.

Квоти вважаються винятком з преференційних або пільго­вих режимів, у тому числі з угод про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнарод­них угод, якщо це передбачено такими угодами.

Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тварин­ництва реалізуються за кошти на аукціонах, які проводяться Міністерством сільського господарства і продовольства Ук­раїни протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного ви­робництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (включаючи імпортовану) у році, який передує поточному. Квоти, що залишаються нереалізованими протягом зазначе­ного строку, подальшій реалізації або використанню не під­лягають. За проведення аукціону з покупців імпортних квот стягується державне мито у розмірі, передбаченому законо­давством.

Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Дер­жавного бюджету України. Інформація щодо дати запрова­дження та розміру квот на продукцію тваринництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу таких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Верхов­ної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за ЗО календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вартості особою, яка виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержу­вачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бу­ти виключно особа, яка виграла аукціон.

Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продук­ції окремої чотиризначної товарної позиції груп І та II, згідно з Товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльнос­ті, і підрозділяються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від загального обсягу квоти >на таку товарну позицію.

Для проведення аукціону Міністерство сільського госпо­дарства і продовольства України створює з числа своїх пра­цівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Мініс­терства.

Участь в аукціонах з продажу квот може взяти будь-яка особа, яка подала аукціонній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Міністерством сільського госпо­дарства і продовольства України, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у сумах, що визначаються міністерством. Встановлення додаткових вимог до учасників аукціонів з про­дажу квот, обмеження їх кількості або відмова у допуску їх до участі в аукціоні за іншими причинами не дозволяється.

Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат Міністерства сільського господарства і продовольства України з організації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Реєстраційна плата не підля­гає поверненню учасникам аукціону або врахуванню у ціні продажу квоти.

Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не перемогли в аукціонних торгах, або враховується при змен­шенні суми вартості придбаної квоти для переможців аукці­онних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом п'яти робочих днів, наступ­них за днем проведення аукціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внес­ку такого учасника спрямовується до Державного бюджету "України.

З урахуванням положень цієї статті Кабінет Міністрів Ук­раїни встановлює порядок проведення аукціонів з продажу квот на ввезення продукції тваринництва на територію України та оприлюднює його.

Спори між покупцями ввізних квот та Міністерством^: сільського господарства і продовольства України вирішують­ся в судовому порядку.

Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про виконання вимог цієї статті стосовно продажу квот на поточний рік.

7. Протягом останніх років здійснено ряд заходів щодо лі­бералізації експорту шляхом скасування експортних квот та ліцензій, оскільки законодавчі акти обмежували експорт то­варів, сільськогосподарської продукції (тварини, м'ясо, мо­лочні продукти, зернові культури, цукор, спирт). Однак, здійснюючи курс на лібералізацію зовнішньої торгівлі, вжи­ваються заходи щодо обмеження експорту сільськогосподар­ської сировини, імпорту продуктів харчування та створення посильного протекціонізму щодо експорту готової продукції сільського господарства і АПК. Відповідно до Закону України "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами" (із наступними змінами та допов­неннями), його експорт-імпорт здійснюють спеціально упов­новажені організації, підприємства.

Відповідно до Закону України "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину" від 7 травня

1996 р., постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого

1997 р. "Про порядок експорту живої худоби сільськогоспо­дарськими товаровиробниками — юридичними особами без сплати вивізного (експортного) мита" звільнено сільськогос­подарських виробників від сплати мита при експорті живої худоби. При цьому підставою для митного оформлення екс­порту живої худоби сільськогосподарськими товаровиробни­ками — юридичними особами без сплати вивізного (експорт­ного) мита є довідка, видана управлінням сільського госпо­дарства та продовольства обласної державної адміністрації {а для сільськогосподарських товаровиробників, працюючих на території Автономної Республіки Крим — органами, визначе­ними Радою міністрів АР Крим) за формою, встановленою даною постановою. Довідка видається за наявності у юридич­ної особи документів, які підтверджують, що продукція, яка експортується без сплати вивізного (експортного) мита, є товаром власного виробництва, а юридична особа — експортер є сільськогосподарським товаровиробником. Згідно з вище­згаданою постановою довідка оформляється в трьох примір­никах, два з яких видаються заявнику, третій зберігається в організації, яка видала довідку. Довідка подається митному органу разом з вантажною митною декларацією та карткою реєстрації — обліку зовнішньоекономічного договору (контр­акту), що видається Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі.

Важливим елементом експортно-імпортних операцій є встановлення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності ці­ни на експортний (імпортний) товар. Ціни та експортні чи імпортні товари визначаються самостійно сторонами зовніш­ньоекономічних контрактів. При цьому варто враховувати, що у випадках, передбачених чинним законодавством Украї­ни та міжнародними угодами, регулювання ціноутворення при експортно-імпортних операціях в Україні здійснюється шляхом встановлення нормативно-правовими актами індика­тивних, фіксованих або граничних (нижніх) рівнів цін по зов­нішньоторговельних угодах.

Так, Указом Президента України "Про заходи щодо вдос­коналення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності" від 10 лютого 1996 р. було затвер­джено Положення про індикативні ціни у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності, яке встановлює порядок запро­вадження індикативних цін, визначення їх рівнів та застосування таких цін. Під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складають­ся на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на мо­мент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуван­ням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначе­них згідно з законодавством України. Індикативні ціни мо­жуть запроваджуватись на товари:

 

• щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;
• щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процеду­ри відповідно до ст. 19 Закону України "Про зовнішньоеко­номічну діяльність";
• щодо експорту яких встановлено режим квотування, лі­цензування;
• щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;
• експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
• в інших випадках на виконання міжнародних зобов'я­зань України.

 

Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх еко­номічних зв'язків і торгівлі України та уповноважені ним ор­ганізації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, бан­ківських, інформаційних та інших установ і організацій Ук­раїни, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зов­нішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика що­до відповідного товару на відповідному ринку та інша інфор­мація кон'юнктурно-цінового характеру. Індикативні ціни, запроваджені відповідно до цього Положення, є обов'язкови­ми до використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності всіх форм власності при укладенні та здійсненні зов­нішньоекономічних угод (контрактів). Рішення про запровадження індикативних цін приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України або уповноваженими ним організаціями в газеті "Урядовий кур'єр" не менш як раз на місяць. Наприк­лад, постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 1996 р. "Про впорядкування експорту живої худоби" зобов'я­зано встановлювати індикативні ціни на живу худобу, що експортується.

З метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників України та її суб'єктів господарської діяльності скорочення дефіциту торговельного балансу держави, забезпечення спри­ятливих умов для експорту запроваджено державний конт­роль за експортом та імпортом товарів. Порядок його здій­снення встановлено Законами України "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" від 22 грудня 1998 р., "Про внесення змін до Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність" від 22 грудня 1998 р., "Про захист

національного товаровиробника від субсидованого імпорту" та Законом України "Про захист національного товаровироб­ника від демпінгового імпорту" від 22 грудня 1998 р.

При експорті, імпорті сільськогосподарської продукції державними органами (митною службою, ветеринарною ме­дициною) України згідно з вимогами законів України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської про­дукції", "Про ветеринарну медицину", "Про карантин рос­лин", ст. 18 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" здійснюється ветеринарний, фітосанітарний контроль підка-рашинних товарів, об'єктів тваринного світу. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції", сільськогосподарська про­дукція, яка ввозиться на митну територію України, підлягає обов'язковій сертифікації, санітарно-епідеміологічному, ра­діологічному, а в разі ввезення товарів І та II груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності — ветери­нарному контролю. При цьому іноземні сертифікати беруться до уваги виключно у випадках, коли взаємне визнання таких сертифікатів передбачено нормами відповідних міжнародних договорів. Підставою для перевезення через митний кордон України продукції І—XXIV груп Товарної номенклатури зов­нішньоекономічної діяльності є сертифікат відповідності, ви­даний уповноваженим згідно з чинним законодавством орга­ном, або свідоцтво про визнання іноземного сертифіката. Кабінет Міністрів України може тимчасово обмежувати вве­зення сільськогосподарської продукції з країн, де був оголо­шений або стосовно яких був оголошений Україною або ін­шими країнами карантин. Рішення щодо зазначеного обме­ження має бути оприлюдненим.

Продукти, призначені для продажу населенню, які підпа­дають під визначення II—XXI груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності, можуть бути випущені з-під митного контролю на території України з країн, вільних від карантину, за умови наявності на тарі (коробах, упаков­ках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Мі­ністрів України, безпосередньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлення інших продуктів харчу­вання, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сертифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомості про енергомісткість, дату граничного строку використання, по­бічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчо­вих добавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлен­ня, найменування й адресу виробника таких продуктів та по­силання на власника торгової марки за його наявності, а по віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України. Зазначені відомості мають бути виконані українською мовою за винятком торгової марки, логотипу компанії чи її назви або власної назви продукту, що можуть виконуватися іноземними мовами.

Продукти, які продаються населенню із порушенням ви­мог, встановлених цією статтею, вважаються такими, що були ввезені в Україну із порушенням митних правил.

Ввезення сільськогосподарської продукції, що підпадає під визначення І—XXI груп Товарної номенклатури зовніш­ньоекономічної діяльності, громадянами на митну територію України у межах неторгового (туристичного) обороту у будь-яких обсягах без сертифіката встановленого зразка не дозво­ляється. Це обмеження не поширюється на продукти харчу­вання в упаковці виробника, що надходять на адресу фізич­них осіб у міжнародних поштових відправленнях вагою до 10 кілограмів.

Кабінет Міністрів України визначає та оприлюднює пере­лік харчових добавок (консервантів), продукти із вмістом яких не можуть бути ввезені на територію України.

При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема експорту (імпорту) продукції агропромислового комплексу, між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виникають розрахункові, кредитні та інші фінансові відносини, пов'язані з використанням іноземної валюти. Ці відносини регулюють­ся спеціальними законодавчими актами про валютно-розра­хункові операції. Основними формами розрахунків у здій­сненні експорту (імпорту) продукції, в тому числі сільсько­господарської, є акредитивна, інкасова, попередня (авансова) оплата, розрахунки продукцією, товарами на еквівалентну су­му по бартерній (товарообмінній) угоді.

Порядок оплати, застосування форм розрахунків залежить від національної приналежності контрагента українського учасника, умов зовнішньоторгових угод. Так, згідно з Декре­том Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Закону України від 23 вересня 1994 р. із змінами, внесеними Законом України від 7 травня 1996 р. "Про порядок здійснен­ня розрахунків в іноземній валюті", у розрахунках між укра­їнськими та іноземними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійсню­ються через уповноважений банк, яким є будь-який комер­ційний банк, офіційно зареєстрований в Україні. У контракті на експорт продукції, товарів український суб'єкт зовніш­ньоекономічної діяльності повинен передбачити обов'язок іноземного господарюючого суб'єкта щодо проведення опла­ти експортної продукції в терміни, що не перевищують 90 днів від дати митного оформлення продукції, яка експор­тується.

Указом Президента України "Про заходи впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприєм­ницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 р. встановле­но, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для докумен­тальних акредитивів, Уніфікованих правил з інкасо, прийня­тих Міжнародною торговою палатою.

При експорті (імпорті) продукції в країни СНД, куди екс­портується більша частина сільськогосподарської продукції, українські суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зо­бов'язані в розрахунках з господарськими суб'єктами цих країн застосовувати акредитивну чи попередню форму оплати продукції, товарів.

При здійсненні бартерних (товарообмінних) операцій роз­рахунки у валюті не провадяться, якщо ціни експортної та ім­портної продукції еквівалентні. Ціна продукції визначається у вільно конвертованій валюті.

Чинне законодавство України закріплює способи захисту прав власності на сільськогосподарську продукцію, прав на вільний вибір переробників та покупців сільськогосподар­ської продукції. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про дер­жавне регулювання імпорту сільськогосподарської продук­ції", з метою запобігання створенню штучного дефіциту сільськогосподарської продукції в Україні та спекулятивного збільшення цін на продукти першої необхідності забороняється введення обмежень на вільне переміщення сільськогос­подарської продукції вітчизняного виробництва на всій тери­торії України, визначення сільськогосподарському товарови­робнику конкретних переробників або споживачів, а також встановлення обов'язкових мінімальних цін їх реалізації (продажу).

Рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийняті всупереч положенням цієї статті, не підлягають виконанню. Посадові особи зазначених органів за видання (підписання) рішень, що суперечать положен­ням цієї статті, несуть відповідальність згідно із законами України.

 

§ 4. Правове регулювання здійснення іноземних інвестицій в АПК

З метою створення умов для інвестування АПК, Указом Президента України "Про основні напрями розвитку агро­промислового комплексу України" від 29 квітня 1998 р. пе­редбачено комплекс заходів щодо поліпшення іноземного інвестування у сільське господарство, а саме:

 

• спрямувати інвестиційну політику держави на підтрим­ку виробництва насамперед продукції критичного імпорту, розвиток переробної і харчової промисловості, розроблення і освоєння наукоємних технічних засобів і технологій;
• залучати іноземний капітал міжнародних фінансових інститутів, приватного бізнесу для інвестування сільськогос­подарського машинобудування та розвитку агропромислово­го виробництва;
• визначити інвестиційні пріоритети в агропромисловому комплексі, підготувати та затвердити порядок розроблення та реалізації галузевих і спеціальних цільових інвестиційних програм;
• створити умови для залучення коштів підприємств на інвестування ресурсного потенціалу, впровадження наукоєм­них і прогресивних технологій виробництва та переробки сільськогосподарської продукції.

 

Крім того, передбачено вдосконалити регулювання екс­порту та імпорту сільськогосподарської продукції та сирови­ни для харчової і переробної промисловості з метою зростан­ня обсягів переробки та експорту продуктів харчування, вжити заходів до підвищення конкурентоспроможності харчових продуктів на внутрішньому і зовнішньому ринках за рахунок зниження собівартості, поліпшення якості та зовнішнього оформлення продукції, істотного зменшення витрат енерго­ресурсів.

Правове забезпечення іноземних інвестицій в АПК нашої держави здійснюється як загальними нормами чинного зако­нодавства про зовнішньоекономічну діяльність, так і спеці­альними законами, зокрема — Законом України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., а також між­народними угодами, обов'язковість яких схвалена Верховною Радою України згідно зі ст. 9 Конституції України. На міжна­родному рівні підписані: у 1965 р. Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами і в 1985 р. Сеульська конвенція про страхування інвестицій. Колізії між нормами законодавчих актів України і міжнародними договорами щодо інвестицій повинні вирішуватись на користь останніх як це передбачено в ст. 6 Закону України "Про режим інвестування".

До національного законодавства, що регулює іноземні ін­вестиції, належать договори України з іноземними державами про взаємний захист інвестицій, ратифіковані Верховною Ра­дою України.

Поняття, види, форми, порядок здійснення іноземних ін­вестицій визначаються і регулюються Законом України "Про режим іноземного інвестування".

Відповідно до названого закону, іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

При цьому іноземними інвесторами визнаються суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

 

• юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
• фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;
• іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
• інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

 

Види іноземних Інвестицій визначені в ст. 2 Закону "Про режим іноземного інвестування". Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

 

• іноземної валюти, що визнається конвертованою На­ціональним банком України;
• валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первин­ного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
• будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
• акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпо­ративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодав­ства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
• грошових вимог та права на вимоги виконання договір­них зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
• будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (про­цедурами) країни інвестора або міжнародними торговельни­ми звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України автор­ські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
• прав на здійснення господарської діяльності, включаю­чи права на користування надрами та використання природ­них ресурсів, наданих відповідно до законодавства або дого­ворів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжна­родними торговельними звичаями;
• інших цінностей відповідно до законодавства України.

 

Вказані види іноземних інвестицій можуть здійснюватись у відповідних правових формах. Закон України "Про режим іноземного інвестування" до таких форм відносить:

 

• часткову участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
• створення підприємств, що повністю належать інозем­ним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
• придбання не забороненого законами України нерухо­мого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
• придбання самостійно або за участю українських юри­дичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
• придбання інших майнових прав;
• в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі дого­ворів із суб'єктами господарської діяльності України.

 

Найбільш поширеною в Україні формою залучення іно­земних інвестицій в агропромисловий комплекс є створення спільних підприємств з іноземними інвестиціями з участю українських суб'єктів підприємництва, проведення спільних господарських операцій на основі кооперування майна і кош­тів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Законом України "Про режим іноземного інвестування" до підприємств з іноземними інвестиціями відносяться юри­дичні особи будь-якої організаційно-правової форми, створе­ні відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. При цьому підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями від дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Починаючи з 1991 року в Україні створені і функціонують підприємства з іноземними інвестиціями, які забезпечують сільськогосподарські під­приємства, фермерські господарства засобами захисту рос­лин, сучасними сільськогосподарськими машинами та інши­ми матеріально-технічними засобами, насіннєвим матеріалом тощо.

З метою поліпшення іноземного інвестування у сільське господарство та агропромисловий комплекс в чинному зако­нодавстві України передбачаються державні гарантії захисту прав іноземних інвесторів у разі зміни законодавства, щодо примусових вилучень інвестицій, а також незаконних дій дер­жавних органів та їх посадових осіб, компенсації і відшкоду­вання збитків іноземним інвесторам, у разі припинення ін­вестиційної діяльності, переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвести­цій. Вказані гарантії дозволяють іноземним інвесторам захис­тити свої фінансові, майнові та інші інтереси у встановлено­му законом порядку.

Відповідно до ст. 7 Закону України ''Про режим іноземно­го інвестування", для іноземних інвесторів на території Ук­раїни встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами Украї­ни. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних ін­вестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвести­ційної та іншої господарської діяльності.

В разі зміни законодавства про іноземні інвестиції на ви­могу іноземного інвестора можуть бути застосовані державні гарантії захисту інвестицій протягом десяти років з моменту здійснення іноземної інвестиції в Україну.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвес­тиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена рекві­зиція може бути проведена на підставі рішень органів, упов­новажених на це Кабінетом Міністрів України. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації мо­жуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до ст. 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування".

Іноземні інвестори мають право на відшкодування збит­ків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами пе­редбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відпо­відно до законодавства України.

У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний ін­вестор має право на повернення не пізніше шести місяців від дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натураль­ній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встанов­лено законодавством або міжнародними договорами України.

Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та ін­ших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Порядок перека­зу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається На­ціональним банком України.

 

§ 5. Правове регулювання лізингових операцій в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агробізнесу

1. Правові засади регулювання лізингових операцій в зов­нішньоекономічній діяльності визначено в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. з наступними змінами та доповненнями від 19 січня 1999 р., іншими нормативно-пра­вовими актами України та укладеними відповідно до них до­говорами лізингу, крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду та приватизацію державного майна.

У чинному законодавстві України лізинг визначається як підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погоджен­ням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнарод­ним тощо.

Однією з важливих організаційно-правових форм реаліза­ції лізингу в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агро­бізнесу є міжнародний лізинг, тобто договір лізингу, що здій­снюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрис­дикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Міжнародний лізинг здій­снюється відповідно до цього Закону, законодавства України, міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, та дого­ворів, укладених суб'єктами лізингу. Міжнародний лізинг мо­же бути як оперативним, так і фінансовим.

З урахуванням п. 1 ст. 4 Закону України "Про лізинг", міжнародний фінансовий лізинг можна визначити як договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначе­ної в день укладення договору. При цьому сума відшкодуван­ня вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за пе­ріод дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Міжнародний оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замов­лення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладен­ня договору.

2. Майно, передане за договором міжнародного фінансо­вого лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з по­значенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоо­держувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з догово­ром, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Водночас після закінчен­ня строку договору оперативного лізингу він може бути про­довжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншо­му лізингоодержувачу за договором лізингу.

За користування об'єктом лізингу лізингоодержувач вно­сить лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і мо­же бути нерівномірною.

 

Лізингові платежі включають:

 

• суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується на строк, за який вноситься лізинговий платіж;
• суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залуче­ний ним кредит для придбання майна за договором лізингу;
• платіж, як винагороду лізингодавцю за одержане у лі­зинг майно;
• відшкодування страхових платежів за договором страхуван­ня об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лЬингодавцем.

 

Склад лізингових платежів визначається у договорі лізингу і визначається за погодженням сторін. При цьому необхідно мати на увазі, що розміри, спосіб, форми і строки внесення платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лі­зингу також за домовленістю сторін. Лізингові платежі відпо­відно до законодавства України відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача.

3. Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лі­зингу є власністю лізингодавця. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про лізинг", об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основ­них фондів відповідно до законодавства, в тому числі продук­ція, вироблена державними підприємствами (машини, устат­кування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду). Якщо вказане майно перебуває у дер­жавній власності, то воно може бути об'єктом лізингу лише за умови погодження з органом, що здійснює управління цим майном в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

При цьому не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного майна", крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, а також зе­мельні ділянки та інші природні об'єкти. Право масності на об'єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу відповідно до до­говору лізингу та законодавства України.

Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не пе­редбачено договором лізингу. Щодо оперативного лізингу, то такий ризик несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу. Якщо продавець або лізингодавець про­строчили строк передачі об'єкта лізингу, ризик його випадко­вого знищення або випадкового пошкодження у період про­строчення несе сторона, яка допустила прострочення строку передання. З метою забезпечення інтересів суб'єктів лізингу під час виконання ними лізингових операцій об'єкт лізингу та ризики, пов'язані з виконанням лізингових договорів, ри­зики випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єк­та лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, тех­нічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержу­вач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

 

§ 6. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу у вільних економічних зонах

Одним з напрямів подолання економічної, фінансової, со­ціальної кризи, у якій опинилась Україна за останні роки піс­ля проведення "ринкових реформ", є впровадження на окре­мих територіях нашої держави сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення протягом певного періоду внут­рішніх і зовнішніх інвестицій, ефективного розвитку підпри­ємництва, відродження пріоритетних галузей промисловості, сільського господарства, створення сучасної виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, організації макси­мальної зайнятості населення, поліпшення навколишнього природного середовища. Особливий режим інвестиційної ді­яльності на окремих територіях може здійснюватись у поряд­ку, передбаченому чинним законодавством України.

 

Законами України "Про загальні засади створення і функ­ціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р., "Про спеціальні економічні зони та спеці­альний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" від 24 грудня 1998 р. визначено основні засади та організацій­но-правові форми інвестиційної діяльності зі спеціальним правовим режимом. До таких форм належать:

 

• вільні економічні зони різних функціональних типів (вільні митні зони і порти, експортні, транзитні, митні скла­ди, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо);
• території пріоритетного розвитку, тобто території в ме­жах міста, району, на яких склалися несприятливі соціально-економічні умови та на яких запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових ро­бочих місць;
• спеціальний режим інвестиційної діяльності, тобто ре­жим, який передбачає введення податкових, митних, та ін­ших пільг для суб'єктів підприємницької діяльності, які реа­лізують інвестиційні проекти, схвалені органом управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

 

Перші кроки до утворення вільних економічних зон та те­риторій з спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Україні зроблені після прийняття Президентом України Ука­зів з цих питань для Донецької, Луганської, Закарпатської областей.

Створення вільних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку у вказаних регіонах передбачає вико­ристання земель для реалізації інвестиційних проектів, що не може не впливати на структуру і зміст зовнішньоекономічних правовідносин, які виникатимуть між суб'єктами інвестицій­ної діяльності.

Не лише для практики, а й для теорії аграрного права, ре­гулювання зовнішньоекономічних відносин у вказаних зонах та на названих територіях є новим явищем, яке потребує ви­вчення, ретельного аналізу, розробки пропозицій щодо удос­коналення чинного законодавства у цій сфері.

Перш за все, для практики регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин в окремих місцевостях, регіонах із спеціаль­ним режимом економічної та інвестиційної діяльності вбача­ється важливим з'ясування питання про співвідношення норм чинного законодавства із нормативними актами, які ви­значають загальні засади та правовий режим окремо взятих спеціальних економічних зон та територій пріоритетного роз­витку. Необхідність у такому дослідженні зумовлена ст. 1 За­кону України "Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон", відповідно до якої спеціальна економічна зона являє собою частину терито­рії України, на якій встановлюється і діє спеціальний право­вий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

Прийняті Закони України про загальні засади створення вільних економічних зон та про конкретні економічні зони, а також Укази Президента України з цих питань вмішують нор­ми, які спрямовані на регулювання зовнішньоекономічних відносин на таких територіях. При цьому названі закони та нормативні акти за юридичною силою мають переваги перед нормами галузевого законодавства (цивільного, земельного, господарського, фінансового, адміністративного тощо) Так, у ст. 4 Закону України "Про спеціальні економічні зони та спе­ціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій облас­ті" зазначається, що законодавство України у спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку на період запровадження спеціального режиму інвестиційної ді­яльності діє з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Подібні норми вміщені в Указі Президента України щодо спеціальної економічної зони "Закарпаття", спеціаль­ного режиму інвестиційної діяльності у Луганській області.

Це означає, що у спеціальних (вільних) економічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку регулювання зов­нішньоекономічних відносин має здійснюватись на основі норм Конституції України та чинного аграрного та інших га­лузей законодавства з обов'язковим врахуванням вимог зако­нодавства щодо територій зі спеціальним інвестиційним ре­жимом. Аналіз прийнятих законів та підзаконних актів про вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку дозволяє визначити особливості у правовому регулюванні зовнішньоекономічних відносин у таких зонах, пов'язані з об'єктами, суб'єктами, змістом зовнішньоекономічних пра­вовідносин. У спеціальних (вільних) економічних зонах ство­рюються сприятливі митні умови та режим митного оподат­кування: пільговий режим та рівень оподаткування, специ­фічні валютно-фінансові умови, банківсько-кредитна систе­ма, система кредитування і страхування, умови окремих видів платежів та система державного інвестування.

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеці­альної (вільної) економічної зони поширюється система дер­жавних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодав­ством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвес­тиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) еко­номічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони України. Суб'єкти економічної діяльності, що діють на тери­торії спеціальної (вільної) економічної зони, здійснюють ма­теріально-технічне постачання і реалізацію продукції, а також одержують та надають послуги у формах і на умовах, які вони визначають самостійно на основі договорів із своїми контр­агентами. Органи державної виконавчої влади не мають права застосовувати у відносинах із зазначеними суб'єктами обо­в'язкове державне замовлення. Суб'єкти економічної діяль­ності спеціальної (вільної) економічної зони мають право брати участь у конкурсах на державні замовлення, що оголо­шуються державними установами України. У вільних еконо­мічних зонах суб'єкти агробізнесу здійснюють зовнішньоеко­номічну діяльність на засадах свободи економічної діяльнос­ті. На території спеціальної (вільної) економічної зони мають

право функціонувати будь-які суб'єкти економічної діяльнос­ті згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони.

Суб'єкти економічної діяльності мають право самостійно обирати види, форми і методи своєї діяльності на території спеціальної (вільної) економічної зони, що не суперечать за­конодавству України. На території спеціальної (вільної) еко­номічної зони не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам, учасником яких є Україна.

Іноземним працівникам гарантується переведення їх дохо­дів, одержаних від роботи у спеціальній (вільній) економічній зоні, за кордон, включаючи накопичення та відсотки на них у фінансово-кредитних установах спеціальної (вільної) еко­номічної зони. Громадяни України, які працюють у спеціаль­ній (вільній) економічній зоні, мають право відкривати у вка­заних установах спеціальної (вільної) економічної зони та за її межами на території України рахунки заробітної плати у ва­люті. Українські та іноземні громадяни, які працюють у спе­ціальній (вільній) економічній зоні, можуть вкладати свої кошти в будь-які не заборонені законом види підприємниць­кої діяльності як на території спеціальної (вільної) економіч­ної зони, так і за її межами на території України. На спеціаль­ну (вільну) економічну зону поширюються положення кон­венцій Міжнародної організації праці, ратифіковані Украї­ною. Підприємства, що діють у спеціальній (вільній) економічній зоні, повинні дотримувати принципів тристо­ронньої декларації Міжнародної організації праці про багато­національні підприємства і соціальну політику. Законодавчий акт про створення кожної спеціальної (вільної) економічної зони має визначати конкретні вимоги, що випливають з положень зазначених конвенцій і принципів згаданої дек­ларації.

В законодавстві України про вільні економічні зони за­кріплено гарантії забезпечення інтересів економічної діяль­ності такої зони. Держава відповідно до законодавства Украї­ни гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації. Спори, що вини­кають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економіч­ної зони між органом господарського розвитку і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгля­ду в судових або арбітражних органах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, — в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, у тому числі й за кордоном.

У вільній економічній зоні об'єктами правового регулю­вання є всі землі в межах, визначених на карті, яка є не­від'ємною частиною закону про ту чи іншу спеціальну зону. Карти територій вільних економічних зон зберігаються в об­ласних радах. До складу земель вільних економічних зон мо­жуть входити землі різних категорій земельного фонду Украї­ни (населених пунктів, сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, природоохоронного і рекреаційного призначення, водного та лісового фондів, за­пасу). Тому реалізація інвестиційних проектів у вільних еко­номічних зонах має здійснюватись з додержанням вимог чин­ного земельного, містобудівельного, екологічного законодав­ства щодо правового режиму окремих категорій земель у цих зонах, якщо інше не передбачено у законах про статус цих зон. Зокрема, у спеціальному законодавстві про вільні еконо­мічні зони закріплені норми про передачу земель у відання органів господарського розвитку цих зон, а також вносяться зміни щодо надання земельних ділянок в оренду суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти. Суб'єктами зовнішньоекономічних правовідносин у вільних економічних зонах є органи місцевого самоврядуван­ня та місцеві державні адміністрації в межах своїх повнова­жень, юридичні і фізичні особи — суб'єкти підприємництва, в тому числі іноземні, а також спеціально утворені органи уп­равління вільною економічною зоною.

Крім органів місцевого самоврядування, органів господар­ського розвитку, суб'єктами зовнішньоекономічних правовід­носин у спеціальних економічних зонах та на територіях прі­оритетного розвитку таких зон є також юридичні особи та громадяни — суб'єкти підприємництва, які одержали право на здійснення інвестиційного проекту. При цьому необхідно зазначити, що не кожна юридична особа чи підприємець мо­жуть бути суб'єктом зовнішньоекономічних правовідносин у вільній економічній зоні чи на території пріоритетного роз­витку. Правове становище таких суб'єктів має певні особли­вості, передбаченні у чинному законодавстві про спеціальні

(вільні) економічні зони. Зокрема, згідно зі ст. 9 Закону Ук­раїни "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області", суб'єкти під­приємницької діяльності можуть одержати земельні ділянки в спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку, якщо вони мають відповідний дозвіл ради з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвес­тиційної діяльності на провадження підприємницької діяль­ності на території зони, мають свідоцтво названої ради про схвалення інвестиційного проекту, а також уклали договір оренди земельної ділянки з органом господарського розвитку вільної економічної зони. Враховуючи, що чинне законодав­ство передбачає можливість створення вільних економічних зон різного функціонального призначення, то юридичні і фі­зичні особи можуть одержати земельні ділянки лише для тих видів інвестиційної діяльності, на які вони одержали спеці­альний дозвіл. Так, наприклад, на території спеціальної еко­номічної зони "Азов" розміщуються підприємства, які здій­снюють операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дроблення, сортування, пакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівлі; також розташовані підприємства, які застосовують новітні технології з метою виробництва товарів на експорт та частко­во на внутрішній ринок. На територіях спеціальних економіч­них зон можуть розміщуватися об'єкти виробничої та неви­робничої інфраструктури, у тому числі офісні будівлі, готелі, житлові будинки тощо. Разом з тим необхідно зазначити, що не можуть одержати земельні ділянки у користування юри­дичні особи, діяльність яких заборонена на території спе­ціальної економічної зони (наприклад, казино, будинки для азартних ігор та інші суб'єкти грального бізнесу).

Для суб'єктів підприємницької діяльності у чинному зако­нодавстві України про вільні економічні зони закріплено ли­ше одну правову форму використання землі — оренду. При цьому нічого не сказано про можливість реалізації інших пра­вових форм використання землі у процесі здійснення інвес­тиційних проектів, зокрема — права власності на землю юри­дичних осіб та громадян України — суб'єктів підприємницт­ва. Адже не виключається, що для реалізації інвестиційного проекту у спеціальній економічній зоні юридичні чи фізичні особи — підприємці виявлять бажання придбати земельні ділянки у власність, а не орендувати їх. Оскільки регулювання земельних відносин на території спеціальної економічної зо­ни за чинним законодавством України відноситься лише до компетенції органів місцевого самоврядування, то ради, які є одночасно органами управління вільною економічною зо­ною, вправі приймати рішення про відчуження земельних ді­лянок у власність юридичних і фізичних осіб-підприємців у порядку, передбаченому чинним земельним законодавством України. В таких випадках правовою основою для набуття юридичними і фізичними особами — підприємцями права власності на землю є Конституція України (ст. 14), Укази Президента України щодо приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення під­приємницької діяльності, приватизації автозаправних стан­цій, які реалізують пально-мастильні матеріали виключно на­селенню, приватизації об'єктів незавершеного будівництва, продажу земельних ділянок несільськогосподарського при­значення, Земельний кодекс України — в частині, що не су­перечить Конституції України та інші законодавчі акти.

Надання земельних ділянок в оренду, а також відчуження земельних ділянок у власність суб'єктам підприємництва у вільних економічних зонах має здійснюватись з додержанням основних засад щодо порядку набуття і оформлення права на земельну ділянку, а саме:

 

• обов'язкового визначення цільового призначення зе­мельної ділянки;
• розробки і затвердження проекту відведення земельної ділянки;
• платності використання землі;
• законності використання земельної ділянки.

 

Порядок надання земельних ділянок в оренду, а також їх продажу юридичним і фізичним особам-підприємцям визна­чено у чинному Земельному кодексі України, Законі України "Про оренду землі", названих вище Указах Президента Ук­раїни та інших нормативно-правових актах і має застосовува­тись при наданні в користування або відчуженні у власність земельних ділянок на території вільних економічних зон з урахуванням норм чинного законодавства щодо делегування повноважень про укладення договорів оренди землі органам господарського розвитку спеціальної економічної зони. Від­повідно до ст. 8 Закону України "Про спеціальні економічні

зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в До­нецькі області", орган господарського розвитку може уклада­ти договори оренди земельних ділянок із суб'єктами підпри­ємницької діяльності в межах повноважень, наданих органа­ми місцевого самоврядування. Коло таких повноважень має бути визначено в угоді між сільською, селищною, міською ра­дою та органом господарського розвитку. Так, наприклад, ор­ган господарського розвитку вільної економічної зони може давати дозвіл на попереднє погодження місця розташування земельної ділянки під розміщення того чи іншого об'єкта і здійснювати таке погодження, затверджувати проекти відве­дення земельної ділянки, вчинювати інші дії, передбачені угодою. Враховуючи, що органи господарського розвитку спеціальної економічної зони не в змозі виконувати необхідні землевпорядні дії, доцільно було б органам місцевого само­врядування розробляти Положення щодо порядку надання земельних ділянок в оренду на території вільних економічних зон або ж приймати спеціальні положення з питань регулю­вання земельних відносин у спеціальних економічних зонах. З урахуванням викладеного можна зробити загальний вис­новок про те, що розвиток вільних економічних зон в Україні потребує належного правового регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин, які виникають між суб'єктами у процесі здійснення інвестиційних проектів.