§ 1. Характеристика державно-правового регулювання сільського господарства

1. Україна — аграрно-промислова держава, а це зумовлює суспільну необхідність відповідного державно-правового ре­гулювання сільського господарства, обсягового аграрного за­конодавства та сучасної системи органів державного управ­ління цією першорядною галуззю народного господарства. Саме вона виробляє продукти харчування, сільськогосподар­ську сировину для легкої промисловості. Виходячи із діалек­тичного взаємозв'язку і взаємозалежності цілого ряду сус­пільних економічних виробничо-господарських і ринково-економічних і соціальних факторів, державно-правове регу­лювання спрямоване на визначення цілей, завдань і змісту аграрної політики держави та забезпечення її реалізації. Ос­тання зумовлена суспільною потребою відповідного законо­творчого і нормативно-правового закріплення та належного правозастосування в цих ланках державних владних і вико­навчих структур, усій системі колективних, державних і при­ватних товаровиробників та підприємців.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення систе­ми органів державного управління, які відають цією складо­вою народного господарства, прийняття і належного вико­нання аграрних законів і нормативно-правових актів про сільське господарство, закріплення кола повноважень (ком­петенції) цих органів. Державне регулювання сільського гос­подарства охоплює систему державних інспекцій і контролю за діяльністю колективних, державних, приватних товаровиробників, а також визначення кола і правосуб'єктності сіль­ськогосподарських державних і колективних підприємств, установ, організацій, діяльність яких здійснюється з участю державно-правового регулювання сільського господарства.

Державно-правовому регулюванню підлягає розв'язання питань, пов'язаних з підготовкою спеціалістів сільського гос­подарства І—IV рівнів акредитації, укомплектуванню ними як органів державного управління сільським господарством, так і підприємств, установ, організацій цього профілю. Воно по­ширюється на ветеринарну службу, врегулювання проблем зовнішніх аграрно-економічних та інших зв'язків. Цим регу­люванням охоплюється діяльність науково-дослідних установ (Академії аграрних наук, науково-дослідних інститутів, нау­ково-дослідних станцій).

Виробництво сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження зумовило потребу в існуванні цієї системи органів державного управління і здійснення державного правового регулювання цих суспільних відносин та їх правового регулювання.

2. Суб'єктами державного управління сільського господар­ства є ті органи державного управління, що здійснюють дер­жавно-правове регулювання сільським господарством, забез­печують належне виконання положень аграрного законодав­ства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господар­ськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами (наприклад, ветеринарна служба), а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і об'єднань. Об'єктами державно-правового регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва.

Першорядним об'єктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих та обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчаль­них установ. Державне управління землями сільськогоспо­дарського призначення здійснює Державний комітет України  у справах земельних ресурсів.

Об'єктами державно-правового регулювання є також усі галузі та підгалузі сільськогосподарського виробництва. В рослинництві — виробництво зернових і зернобобових куль­тур, цукрових буряків, соняшника, ефіро-олійних культур, кукурудзи, хмілю, льону-насіння і льону-трести; в садівництві та огородництві — вирощування овочів, плодів, ягід, вино­граду, баштанних культур та ін.; в тваринництві — відгодівля м'ясо-молочної худоби, свиней, овець, кіз, птахів та вироб­ництво продукції цих підгалузей (молока, м'яса, яєць, шерсті, хутра та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства спрямоване на визначення правового режиму найважливіших засобів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, 15 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про насіння". Цей Закон містить основне положення, що регулює виробництво, реалізацію та використання насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських декоративних, лі­карських та лісових рослин, на які затверджено державні стандарти і правові відносини між виробниками та спожива­чами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх пра­ва. 21 квітня 1993 р. було прийнято Закон "Про охорону прав на сорти рослин", який має за мету регулювати відносини, що виникають у зв'язку з одержанням, використанням, за­хистом, відчуженням і припиненням дії права на сорти рос­лин в Україні. Безпосереднє відношення до рослинництва має Закон України "Про карантин рослин", що прийнятий Верховною Радою України ЗО червня 1993 р. Цей акт визна­чає загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, під­приємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запобігання завезенню та поширенню відсут­ніх на території України небезпечних шкідників, хвороб рос­лин і бур'янів.

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі ак­ти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов'яза­них з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середови­ща застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Саме цим пи­танням приділена увага в Законі "Про пестициди і агрохімікати", що був прийнятий Верховною Радою України 2 берез­ня 1995 р. Цей Закон також визначає права і обов'язки під­приємств, установ, організацій, власників селянського (фер­мерського) господарства, інших громадян, крім цього визна­чає повноваження органів державної виконавчої влади і поса­дових осіб щодо застосування названого Закону.

За допомогою актів аграрного законодавства регулюються виробничі відносини в сфері тваринництва. Характерним у цьому відношенні є Закон "Про племінне тваринництво" від 15 грудня 1993 р. Своїм призначенням цей акт має визначити загальні, правові, економічні та організаційні основи племін­ного тваринництва. Він регламентує діяльність у галузі пле­мінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва, встановлює вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

3. Своєрідний об'єкт державно-правового регулювання сільського господарства становлять відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян як власників худоби і птиці. Правове регулювання цих відносин проводиться у відповідності до норм Закону "Про ветеринарну медицину", що прийнятий Верховною Ра­дою України 25 червня 1992 р. Як зазначено в преамбулі закон визначає загальні, правові, ^організаційні та фінансові основи ветеринарної медицини. Його норми регламентують діяльність галузі ветеринарної медицини згідно з міжнарод­ними вимогами, визначає правове становище структур вете­ринарії, встановлює необхідні ветеринарно-санітарні вимоги і основи ветеринарного контролю. Суспільна значущість ветеринарії полягає в забезпеченні безпосереднього зв'язку ветеринарного обслуговування тваринництва, профілактич­них І лікувальних заходів і станом забезпечення охорони здо­ров'я людей, як учасників сільськогосподарського вироб­ництва продуктів харчування, так і громадян як споживачів Цих Продуктів, недопущення захворювання людей тими ж хворобами на які хворіють тварини і птиці.

4. Предметом державно-правового регулювання сільського Господарства є високо професіональна обізнаність із еконо­мічним станом цієї галузі народного господарства, станом продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, його матеріально-технічним забезпеченням, кількість і якість зе­мель сільськогосподарського призначення, рівень наявних у кожному підприємстві спеціалістів та робочої сили, а також стан соціального розвитку села і агропромислового комплек­су в народному господарстві.

Метою державно-правового регулювання є створення ви­сокопродуктивного сільськогосподарського виробництва для задоволення потреб народу в продуктах харчування та вирі­шенні соціальних умов життя народу. Для досягнення цієї мети необхідно реалізувати аграрну програму держави, здійс­нити земельну реформу, прагнути оптимального стану під­приємництва і прибутковості сільськогосподарських товаро­виробників, забезпечити матеріальну зацікавленість праців­ників сільського господарства, впровадити активні і прогре­сивні ринкові економічні відносини в АПК.

5. В якості принципу державно-правового регулювання сільського господарства підставно розглядати положення ста­тей 26 і 27 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство". По-перше, держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства та його членів; по-друге, держава забезпечує підприємству рівні з іншими товарови­робниками правові та інші умови господарювання; по-третє, органи державного управління будують свої відносини з під­приємством, використовуючи економічні методи — податки, позички, дотації, компенсації і ціни, що забезпечують еквіва­лентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Наведені принципи лежать в основі державно-управлін­ської діяльності всіх ланок Мінагропрому України.

Застосовування в сільському господарстві форми колек­тивної, державної і приватної власності і відповідних право­вих інститутів права колективної власності, права державної власності і права приватної власності селянського (фермер­ського) господарства і громадян визначають характер і зміст державно-правового регулюванні сільського господарства. В свою чергу вони зумовлюють доцільність визнання і напов­нення відповідним змістом таких термінів: по-перше, для регулювання аграрних відносин в сфері взаємин з участю дер­жавних підприємств, установ, організацій, об'єднань — дер­жавне управління сільським господарством; по-друге, для регу­лювання аграрних відносин з участю колективних підприєм­ств і селянських (фермерських) господарств та громадян — державне керівництво сільським господарством.

 

 

§ 2. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження

1. Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, пере­робної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості Ук­раїни і Комітет з питань садівництва, виноградарства та вино­робної промисловості України.

Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомоч­ності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.

Положенням визначаються основні завдання Мінагропро­му, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладаються такі завдання:

 

• розроблення пропозицій щодо основних напрямів аг­рарної політики, реалізація державної політики з питань роз­витку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;
• організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалі­зацією;
• розроблення та координація виконання загально-державних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;
• здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу;
• розроблення пропозицій щодо оптимізації територіально­го розміщення сільськогосподарського виробництва;
• розроблення та реалізація заходів щодо запровадження су­часних механізмів вираження функціональних питань галузе­вого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галу­зей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання негатив­них явищ кризового характеру;
• організація продовольчого ринку, маркетингу у сфері ма­теріально-технічного постачання, активізація зовнішньоеко­номічної діяльності;
• здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних кош­тів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності і господарювання;
• організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветери­нарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості про­дукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, наг­ляду за технічним станом машин і обладнання.

 

Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді голов­них управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спе­ціалізованих інспекцій, структуру якого складають:

 

/.  Головні управління:

 

1. Головне управління економіки
2. Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики
3. Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією
4. Головне управління зовнішніх економічних зв'язків
5. Головне управління технічної політики, енергетики, ба­лансів і маркетингу матеріально-технічних ресурсів
6. Головне управління кадрової політики і аграрної освіти
7. Головне управління реформування відносин власності і нових форм господарювання
8. Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва
9. Головне управління ринкових відносин, маркетингу та ба­лансів продовольчих ресурсів
10. Головне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингу
11. Головне управління інвестиційної політики в капітально­му будівництві

 

2. Управління:

 

1. Управління координації і освоєння науково-технічного прогресу та зв'язків з УААН
2. Управління по соціальному розвитку села
3. Управління соціально-трудових відносин і оргструктур
4. Управління організації та методології бухгалтерського обліку і звітності
5. Управління інформатики та виставкових заходів з інформаційно-комунікаційним центром
6. Юридичне управління Міністерства агропромислового комплексу України
7. Управління організації ревізійної роботи
8. Управління справами Міністерства агропромислового комплексу України

 

3. Відділи:

 

1. Відділ розвитку виробництва продуктів дитячого харчування
2. Відділ охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорож­нього руху
3. Відділ підсобних промислових підприємств і промислів
4. Відділ організаційних питань фермерських та підсобних сільських господарств
5. Відділ науково-обгрунтованого ведення сільського госпо­дарства в зоні аварії ЧАЕС.
6. Кожний із цих підрозділів провадить свою діяльність на підставі відповідних положень.

 

У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради Ук­раїни, указами і розпорядженнями Президента України, декре­тами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів Ук­раїни та Положенням про міністерство.

2. На Мінагропром покладається обов'язок складати разом з відповідними центральними органами виконавчої влади баланси забезпечення галузей трудовими, сировинними та енергетичними ресурсами, а з місцевими органами влади і са­моврядування — регіональні забезпечення підприємств цими ресурсами.

Важливими завданнями Мінагропрому є опрацювання за­ходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи і забезпечення впровадження в діяльності аграрних товарови­робників засад ринкових економічних відносин. Мінагроп­ром вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов функціонування галузей стосовно оподаткування, одер­жання пільгових кредитів, державної підтримки сільськогос­подарських товаровиробників усіх форм власності, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, Мінагропром сприяє розвиткові виробничо-підприємницької самостійності ініціативи, прибутковості підприємств, роз­виткові конкуренції, формуванню ринкової інфраструктури та економічних взаємовідносин у виробничій та соціальній сферах.

До компетенції Мінагропрому віднесено обов'язок брати активну участь у розв'язанні питань роздержавлення і прива­тизації майна, забезпечувати реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяти розвиткові конку­ренції, встановлення структур ринкового типу у сфері вироб­ництва та послуг. Складову його повноважень становлять пи­тання формування резервного та елітного насіннєвих фондів, а також генетичного фонду у тваринництві. Міністерство ко­ординує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподар­ських культур та селекційних станцій у тваринництві, здійс­нює державний контроль за якістю насіння, племінних ресур­сів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва та племінної справи.

Мінагропром вирішує питання про створення, реорганіза­цію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснова­них на державній власності. Він затверджує статути (поло­ження) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також вико­нує інші функції, передбачені чинним законодавством.

3. За умов впровадження ринкових економічних відносин Мінагропром сприяє виробництву та закупівлі сільськогоспо­дарської продукції. Він бере участь у формуванні державного резервного і елітного насіннєвих фондів та формує генетич­ний фонд у тваринництві через державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України. На Мінагропром покладається обов'язок допомагати виробни­кам сільськогосподарської продукції у її реалізації, у тому числі і в її державній закупівлі. З цією метою Мінагропром формує та розміщує в установленому порядку державне за­мовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України в передбачених контрактами обсягах і на землях, що придатні для безпечного ведення сільського гос­подарства і за площею не перевищують лімітів розораності та сільськогосподарської освоєності відповідних територій, воно координує діяльність підприємств і організацій, спрямовану на виконання цих контрактів.

Істотною правомочністю міністерства слід розглядати його активну участь в забезпеченні своєчасного укладання догово­рів щодо реалізації сільськогосподарської продукції та додер­жання її виробниками та заготівельниками належної договір­ної дисципліни.

Мінагропром розробляє порядок укладання договорів на закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини до дер­жавного і регіональних фондів, державного резерву та умови переробки продукції з державних ресурсів в межах державно­го замовлення на давальницьких умовах. На Мінагропром по­кладається обов'язок створювати умови товаровиробникам і заготівельним організаціям для реалізації сільськогосподар­ської продукції через ринкові інфраструктури на біржах, через торгові доми, фірмову торгівлю та інше.

4. Місцевими органами управління сільським господар­ством області є обласні управління агропромисловим ком­плексом. Правомочності цього управління визначені Типо­вим положенням про управління агропромислового комплек­су обласної, Севастопольської міської державної адміністра­ції. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відпо­відно до завдання та компетенції визначених Типовим поло­женням. Найважливішими з них слід визнати повноваження стосовно його участі у розробленні та забезпеченні виконан­ня прийнятих державних та регіональних програм розвитку сільського господарства, підприємств, установ і організацій м'ясної, молочної, плодоовочевої, елеваторної, борошно­мельно-круп'яної, хлібопекарської, макаронної та інших га­лузей промисловості. Управління визначає потребу області в сільськогосподарській продукції і сировині, організує закла­дання і зберігання продовольства і сировини до державного резерву, своєчасне їх освіження відповідно до встановлених Урядом та Мінагропромом завдань.

Обласне управління Мінагропрому готує пропозиції, спрямовані на поглиблення економічної реформи і подає їх

на розгляд керівництва обласної (міської) державної адмініст­рації, аналізує тенденції розвитку галузей. Воно подає пропо­зиції Мінагропрому з питань прогнозування розвитку галу­зей, ліквідації застарілих та розміщення нових виробництв, вдосконалення аналізу і планування в сільському господар­стві, на переробних та обслуговуючих підприємствах, в уста­новах і організаціях АПК. До його компетенції віднесено сприяння забезпеченню сільськогосподарських товаровироб­ників усіх форм власності сортовим насінням, діяльності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління щодо державного випробуван­ня сортів і гібридів сільськогосподарських культур, а також здійсненню державного контролю за якістю насіння, розвит­ку насінництва і розсадництва.

Воно приділяє увагу питанням механізації, електрифікації, автоматизації виробництва, транспортного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, надає їм допомогу в експлуатації, ремонті, технічному обслуговуванні сільсько­господарської та дощувальної техніки і обладнання, розвитку матеріально-технічної бази.

Обласне управління АПК здійснює управління та конт­роль за лісами сільськогосподарських лісокористувачів, орга­нізує ведення в цих лісах лісового господарства і захисного лісорозведення, а також збереження, охорону від пожежі, за­хист від шкідників і хвороб.

Істотним слід вважати повноваження управління аналізу­вати і подавати Мінагропрому пропозиції щодо проведення цінової політики з метою дотримання цінового паритету на сільськогосподарську продукцію (роботи, послуги) інших га­лузей економіки, а також пропозиції з питань податкової політики, фінансування і кредитування державних і регіо­нальних програм. Управління надає допомогу підприємствам, установам і організаціям галузі з питань юридичного обслуго­вування, а також домагається в межах їхньої компетенції за­безпечення додержання ними вимог законодавства, належно­го захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товаровиробників.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адмініст­рації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, органі­заціями, об'єднаннями громадян.

5. Основним засобом сільськогосподарського виробництва і базою для розміщення його виробничих приміщень є землі сільськогосподарського призначення. Органом державного управління цими землями є державні Комітети по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу Ук­раїни. Правове становище і компетенція Держкомзему визна­чені Положенням про державний комітет України по земель­них ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 13 травня 1996 р.

Держкомзем у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність під­порядкованих йому державних органів земельних ресурсів з проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. В межах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання та узагаль­нює практику застосування актів законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в уста­новленому порядку вносить їх на розгляд Президентові Ук­раїни та Кабінету Міністрів України.

Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань бере участь у формуванні державної політики щодо регулю­вання земельних відносин і проведення земельної реформи, забезпечує належне функціонування механізму її запрова­дження, забезпечує прогнозування розвитку земельних відно­син, а також опрацьовує заходи економічної реформи з пи­тань земельних відносин для включення їх до плану діяльнос­ті Уряду України та ін. Всю свою діяльність Держкомзем проводить спільно з Міністерством агропромислового комплексу України.

На Держкомзем покладається обов'язок здійснювати Контроль за цільовим використанням коштів, що надходять у Порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва та плати за землю, дбати про до­держання норм Земельного кодексу України та належне вирішення земельних спорів, що виникають в процесі здійснення земельної реформи.

Держкомзем здійснює державний контроль за додержан­ням власниками землі та землекористувачами земельного за­конодавства, встановленого режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення і умов надан­ня. Держкомзем забезпечує вдосконалення методики та про­ведення робіт з грошової оцінки земель, бере участь у форму­ванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних на­прямів структурної перебудови економіки.

Держкомзем має право видавати нормативно-правові акти і давати вказівки з питань реформування земельних відносин, які є обов'язковими для виконання центральними та місце­вими органами державної виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування, власниками землі та землекористувача­ми. Він уповноважений вносити на розгляд відповідних дер­жавних адміністрацій і рад подання про зупинення рішень, їх дій або бездіяльності з питань регулювання земельних відно­син, що суперечать законодавству, пропозиції про припинен­ня права власності або права користування землею у випад­ках, передбачених земельним кодексом України, а також про вжиття заходів до поліпшення якості землі та має інші права.

6. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земель­них ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положен­ням основним завданням цього управління є координація проведення земельної реформи, створення умов для рівно­правного розвитку всіх форм власності на землю і господарю­вання; організація робіт, пов'язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за ви­користанням і охороною земель, а також заходів щодо еконо­мічного стимулювання раціонального використання і охоро­ни земельних ресурсів та інші завдання.

Цим Положенням окреслена компетенція управління зе­мельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у пере­дачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду. Управління здійснює державний конт­роль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за ці­льовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для насту­пного перерозподілу та ін.

Згідно з Положенням управління має право внести на розгляд рад народних депутатів пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадку, передбаченому Земельним кодексом України, а також про вжиття заходів щодо створення охоронних територій, поліп­шення і освоєння земель. Йому надано право перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях, у тому числі на військових і оборонних об'єктах, додержання вимог земель­ного законодавства та ін.

7. Місцевим органом державного управління є районний відділ земельних ресурсів, він входить до складу районної державної адміністрації за принципом подвійного підпоряд­кування. Положення про цей відділ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. Відділ утво­рюється Держкомземом і підпорядковується як Комітетові, так і обласному управлінню земельних ресурсів.

 

§ 3. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе здійснення органами державного управління державного контролю та керівництво громадським контролем в системі колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств і товариств, спілок та об'єднань. За своїм характером і змістом державний контроль спрямований забезпечити повну обізнаність органів держав­ного управління із станом виробничо-господарського фун­кціонування кожної із галузей сільського господарства, кож­ного окремого самостійного виробничо-підприємницького підприємства як суб'єкта аграрного права. Він включає в себе перевірку виконання цими підприємствами своїх виробничо-господарських бізнес-планів, додержання правового режиму Майна і коштів, як суб'єктів права власності або ж суб'єктів права повного господарського належного обліку і звітності за результатами господарювання, приділяючи особливу увагу стану охорони і схоронності колективно-кооперативної та державної власності.

Важливим компонентом контрольно-ревізійних функцій цих органів є перевірки додержання фінансово-кредитної дисципліни в процесі здійснення виробничо-госпрозрахунко­вої і підприємницької діяльності кожного господарюючого суб'єкта. Це стосується як внутрішньогосподарської діяль­ності, так і його зовнішніх зв'язків у сфері ринкових еконо­мічних відносин, стану додержання господарсько-договірної дисципліни і забезпечення правового захисту майнових інте­ресів сторін.

В умовах надання на праві колективної власності земель сільськогосподарського призначення КСГП, ВСГК і АСГТ набуває особливої значущості здійснення державного конт­ролю за раціональним використанням цих земель кожним колективним, кооперативним і акціонерним сільськогоспо­дарським утворенням, забезпечення недопустимості їх розба­зарювання або ж невикористання. Таким же актуальним для державного контролю є обізнаність із станом додержання екологічного законодавства в усіх галузях сільського госпо­дарства.

2. Зміст державного управління сільським господарством охоплює контрольно-наглядові функції діяльності колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, держав­них і госпрозрахункових організацій, установ, об'єднань. Згідно з Положенням Мінагропром здійснює на підприєм­ствах цих форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх вироб­ництва, зберігання та реалізації, в тому числі під час прове­дення експертно-імпортних операцій (п. 4). Мінагропром здійснює державний контроль за якістю насіння і племінних ресурсів.

Державний контроль спрямований на запобігання і бо­ротьбу зі зловживаннями і порушенням державної дисциплі­ни, на виявлення і використання резервів виробництва, під­вищення його економічної ефективності, забезпечення схо­ронності майна і коштів кожним сільськогосподарським то­варовиробником.

Досягненню цієї мети приділяється увага Управлінням ор­ганізації ревізійної роботи Міністерства агропромислового комплексу України. Положення про це Управління затверджено наказом Мінагропрому України від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим Положенням Управління є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. Цим Положенням окреслено основні завдання Управління, в тому числі на нього покладаються узагальнення стану збере­ження державної та колективної форм власності і за наслідка­ми ревізій та перевірок підприємств, установ та організацій, Управління вносить пропозиції на розгляд керівництву мініс­терства. Воно здійснює контроль за усуненням недоліків і по­рушень, виявлених ревізіями і перевірками; вживає інші захо­ди з питань організації збереження державної та колективної форм власності в умовах ринкової економіки.

Управління має право давати вказівки в межах своєї ком­петенції з питань організації ревізійної роботи, контролю за збереженням товарно-матеріальних цінностей та коштів, які обов'язкові для виконання всіма структурними підрозділами Мінагропрому. Воно повноважне пред'являти керівникам та іншим посадовим особам об'єктів, що ревізуються чи переві­ряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законо­давства з питань збереження і використання державної і ко­лективної власності.

3. В системі Мінагропрому на виконання Закону "Про ка­рантин рослин" функціонує державна служба з карантину рослин. Ця служба провадить свою діяльність на підставі Ста­туту державної служби з карантину рослин України, який Ка­бінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. На цю державну службу покладено обов'язок здійсню­вати систему державних заходів, спрямованих на захист рос­лин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.

Державна служба з карантину рослин складається із цен­трального спеціально уповноваженого органу з карантину рослин — Головної державної інспекції з карантину рослин та Центральної науково-дослідної карантинної лабораторії, Центрального фумігаційного загону Мінагропрому та інших спеціальних органів у галузі карантину рослин, підпорядкова­них Головній державній інспекції з карантину рослин.

Статут державної служби визначає такі основні завдання з карантину рослин, як:

охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантин­них об'єктів; своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних об'єктів, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму і проведенням заходів щодо карантину рослин під час виро­щування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, збері­гання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Цим же Статутом визначено компетенцію органів держав­ної служби з карантину рослин. До її повноважень віднесено, зокрема, проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насін­ня, рослин і продукції рослинного походження; внесення по­дання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, у тому числі під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний конт­роль за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Ці органи повно­важні вживати відповідно до законодавства термінових захо­дів для локалізації та ліквідації карантинних об'єктів, запобі­гання їх поширенню.

Карантинна перевірка насіння і посадкового матеріалу проводиться відповідно до Положення про порядок каран­тинної перевірки імпортного насіннєвого і посадкового мате­ріалів на території України, що затверджується Мінагропромом України. Статут державної служби з карантину рослин містить в собі права та обов'язки посадових осіб державної служби з карантину рослин та професійні вимоги до спеці­алістів в галузі карантину рослин.

4. У системі державно-правового регулювання сільського господарства істотне місце належить ветеринарній справі, яка потребує спеціального державного управління. Таким само­стійним органом центрального апарату Мінагропрому є Дер­жавний департамент ветеринарної медицини.

Правове становище і правомочності цього органу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листо­пада 1997 р. №1277.

Відповідно до цього положення основними завданнями Державного департаменту визначено такі напрямки діяль­ності, як:

 

• профілактика, діагностика, лікування інфекційних, інва­зійних і незаразних хвороб свійських тварин та дикої фауни;
• контроль за виробництвом та випуском для реалізації доб­роякісних у ветеринарному і санітарному відношенні сирови­ни і продуктів тваринного походження;
• захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей;
• охорона території України від занесення інфекційних хво­роб тварин з території інших держав;
• контроль за якістю виробництва лікарських, діагностич­них, профілактичних засобів і кормових добавок, призначе­них для ветеринарної медицини;
• радіологічний і токсикологічний контроль продуктів тва­ринного і рослинного походження на ринках, м'ясокомбіна­тах, холодильниках і базах заготівлі, зберігання і реалізації продуктів тощо;
• проведення незалежної ветеринарно-санітарної експерти­зи тварин, сировини і продуктів тваринного і рослинного по­ходження, кормів і препаратів, призначених для цілей ветери­нарної медицини, в разі їх експорту та імпорту;
• визначення основних напрямів і координація проведення заходів, пов'язаних із міжнародним співробітництвом з питань ветеринарної медицини;
• впровадження в практику досягнень ветеринарної науки.

 

Цим Положенням окреслена компетенція Державного де­партаменту і підпорядкованих йому органів і установ. Ними здійснюється ветеринарний контроль за виконанням актів законодавства з ветеринарної медицини.

Повноваження обласної і районної ланки управління вете­ринарної дисципліни визначено спеціальними положеннями, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 p., а саме: Положення про управління ветери­нарної медицини з державною ветеринарною інспекцією об­ласної державної адміністрації і Положення про районне під­приємство державної ветеринарної медицини.

Обласне управління ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією є місцевим органом Головного уп­равління Мінагропрому і йому підпорядковується, а також входить до складу обласної державної адміністрації за прин­ципом подвійного підпорядкування. Воно здійснює функції і повноваження обласної державної адміністрації у галузі конт­ролю та організації заходів щодо профілактики, діагностики, лікування та ліквідації інфекційних інвазійних і незаразних хвороб тварин. Компетенцією ветеринарної інспекції е пра­вове, організаційне і матеріально-технічне забезпечення уста­нов та організацій державної ветеринарної медицини області. Обласному управлінню підпорядковуються обласні та міські державні підприємства (лікарні ветеринарної медицини, ра­йонні державні підприємства (лікарні) ветеринарної медици­ни на правах управління, обласних та районних лабораторій ветеринарної медицини, контроль за додерженням юридич­ними та фізичними особами ветеринарно-санітарних вимог, спрямованим на захист навколишнього природного середови­ща та ін.

Районне підприємство (лікарня) державної ветеринарної медицини на правах управління районної державної адмініст­рації є місцевим органом державної мережі ветеринарної ме­дицини, входить до складу районної державної адміністрації та підпорядковується обласному управлінню державної вете­ринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією з питань, віднесених до його компетенції. Районному управ­лінню підпорядковуються дільничі лікарні з дільницями та пунктами, державна лабораторія ветеринарної медицини з лабораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на рин­ках та ін.

Районне управління (підприємство) має право давати роз­порядження щодо виконання протиепізоотичних і ветеринар­но-санітарних заходів, які обов'язкові для виконання керів­никами господарств, підприємствами, організаціями та громадянами. При встановленні випадків заразних хвороб чи появі підозрювання про наявність особливо небезпечного захворювання тварин районне управління вповноважене ви­давати розпорядження про їх забій, знезараження продуктів і сировини тваринного походження, переробку їх чи утиліза­цію. Воно має право забороняти використання для спожи­вання продуктів тваринного походження, а також переробку тваринницької сировини, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам. Районне управління має право наклада­ти адміністративні стягнення на посадових та інших осіб за порушення закону України "Про ветеринарну медицину".

5. Різновидом державної служби є державні інспекції в сільському господарстві. Термін "інспекція" в перекладі з латинської мови означає огляд, розгляд і вживається в сучас­ний період для найменування державного або громадського органу, який покликаний здійснювати державно-наглядову функцію із специфічних питань у сфері сільськогосподар­ського виробництва і пов'язаних з ним виробничо-техноло­гічних та соціальних проблем (охорона навколишнього сере­довища, охорона здоров'я людини, захищеність флори і фау­ни та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе визначення сфери сільськогосподарського ви­робництва, у якого є необхідність нормативно-правовими за­собами регулювати питання державного насіннєвого контро­лю. Правове становище цієї інспекції визначено Положенням про Українську державну насіннєву інспекцію Міністерства сільського господарства і продовольства України, що затвер­джене 27 липня 1992 р.

Названа інспекція здійснює державний насіннєвий конт­роль в науково-дослідних і навчально-виробничих об'єднан­нях і системах, колективних сільськогосподарських підпри­ємствах, радгоспах, заготівельних та інших підприємствах і організаціях, незалежно від їх відомчої належності, а також в асоціаціях, організаціях орендарів, орендних підприємствах, сільськогосподарських кооперативах, акціонерних сільсько­господарських товариствах, селянських (фермерських) госпо­дарствах, в організаціях інших форм господарювання і в гро­мадян, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням і реалізацією насіння сільськогосподарських культур та садивного матеріалу картоплі.

Важливим повноваженням державної насіннєвої інспекції є визначення перспектив розвитку насіннєвого контролю на основі науково-технічного прогресу, розробка і реалізація науково-технічної політики в насіннєвому контролі, направ­леної на створення насіннєвих фондів з високими сортовими і посівними якостями. Інспекція забезпечує державний конт­роль в організаціях України за якістю насіння всіх сільсько­господарських культур і садивного матеріалу картоплі. Зона наділена правом накладати заборону до прийняття необхід­них заходів і відповідних рішень на використання для посіву некондиційного насіння, а також складських приміщень, та­ри, транспортних засобів в разі непридатності їх для зберіган­ня і транспортування насіння та ін.

В системі Мінагропрому України функціонує сім спеціалі­зованих державних інспекцій:

 

• Українська державна насіннєва інспекція (Укрдержнасінінспекція) входить до складу Головного управління земле­робства та маркетингу продовольства й рослинництва Мініс­терства АПК України;
• Державна племінна інспекція (Держплемінспекція) вхо­дить до складу Головного управління виробництва маркетин­гу продовольства та тваринництва з державною племінною інспекцією Міністерства АПК України;
• Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) є окремим відділом Міністерства АПК України;
• Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція) є окре­мим відділом Міністерства АПК України;
• Державна інспекція по нагляду за технічним станом ма­шин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів (Держтехнагляд) є окремим відділом Міністерства АПК України;
• Ветеринарна інспекція Державного департаменту вете­ринарної медицини;
• Головна державна інспекція України з карантину рослин.

 

Практично можна виділити три форми (види) правового становища вказаних інспекцій:

 

1. інспекції, які входять до складу структурних підрозділів МінАПК України — Головних управлінь МінАПК України;
2. інспекції, які самі є структурними підрозділами (само­стійними відділами) МінАПК;
3. інспекції, які за правовим статусом не входять до Мі­ністерства АПК України.

 

6. На виконання Закону "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. в Україні здійснена приватизація заготівель сільськогосподар­ської продукції з усією її матеріальною базою. Держава зали­шила за собою лише контроль за належним її зберіганням і забезпечення додержання вимог щодо її якості. З метою здійснення державно-правового регулювання суспільних від­носин з цього приводу Мінагропром України утворив дер­жавну інспекцію з питань заготівлі і якості продукції і визна­чив її правове становище завдяки Положенню про державну інспекцію по заготівлях і якості продукції (відділ) Міністер­ства агропромислового комплексу України. Це Положення затверджено наказом від 19 грудня 1997 р.

Названа інспекція (відділ) становить собою міжгалузевий орган агропромислового комплексу України з питань держав­ного контролю заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції; вона є самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Міністерства агропромислового комплексу України. Держзаготінспекція здійснює координацію діяль­ності інспекції заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції обласних і Севастопольської міської державної адмі­ністрації. Серед її повноважень основними завданнями є ор­ганізація роботи відповідних державних служб з питань заго­тівель та якості продукції, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки виробників, цільового використання бюджетних коштів. Інспекція наділена правом розробляти умови заготівель сільськогосподарської продукції і сировини та інших нормативних документів, що регламентують її за­купівлю заготівельними організаціями, а також вимог, пов'я­заних з якістю і сертифікацією сільськогосподарської продук­ції та ін.

Самостійним структурним підрозділом центрального апа­рату Міністерства агропромислового комплексу України є державна хлібна інспекція. Правове становище цієї інспекції визначено відповідним Положенням, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

На хлібну інспекція покладається обов'язок здійснювати державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів.

Хлібна інспекція контролює дотримання підприємствами галузі встановленого порядку приймання, розміщення, збере­ження та раціонального використання зерна, продуктів його переробки, а також правильність визначення якості зерна і розрахунків за нього при закупівлях. На хлібну інспекцію по­кладено обов'язок аналізувати причини зараження зерна при зберіганні, визначати здійснення необхідних заходів по лікві­дації зараженості та захисту хлібопродуктів від шкідників та ін.

 

§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

1. Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського госпо­дарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредит­них засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринко­вих економічних відносин. Зазначене сприяння безпосеред­ньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опини­лися нині сільськогосподарські товаровиробники.

2. За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарюван­ня колективних і державних сільськогосподарських підпри­ємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів во­ни поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподар­ської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит вико­ристовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових ро­біт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запас­них частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової під­тримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам орга­нізовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це при­зведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитно­го механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кре­дити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і ком­пенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровироб­никові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які на­давалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польо­вих робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Од­наче, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації вироб­леної продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господар­ства в цілому і стану економіки кожного окремого колектив­ного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для зброй­них сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підста­ві державного замовлення. Для сільськогосподарських това­ровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогоспо­дарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподар­ська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових еконо­мічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціаль­них утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогоспо­дарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського госпо­дарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продук­ції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного госпо­дарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогоспо­дарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи держав­ного управління сільським господарством, необхідно зазна­чити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товар­ного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов госпо­дарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сіль­ським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підпри­ємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'яза­ний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товарови­робники, їхні працівники — члени колективних сільськогос­подарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток під­приємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулю­вання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів під­твердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за до­помогою такого важеля як податки і збори регулювати відпо­відні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих про­дуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогоспо­дарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати еко­номічним методом державного управління сільським госпо­дарством.

 

§ 5. Правові методи регулювання сільського господарства

1. У науці аграрного права наповнені певним правовим змістом поняття методів аграрного права. Поряд з цим у ній розмежовуються правові методи, властиві правовим методам регулювання суспільних відносин, що становлять зміст аграр­них правовідносин, мають свій власний предмет, характери­зуються певними суспільними правовими ознаками. Такий своєрідний метод правового регулювання є властивим і пра­вовому інституту аграрного права — державно-правовому ре­гулюванню сільського господарства.

Правові методи регулювання перебувають у прямій залеж­ності від тих двох основних складових цього правового інсти­туту — державного управління сільським господарством, що стосується діяльності державних сільськогосподарських під­приємств, та колективних сільськогосподарських підпри­ємств і приватних селянських (фермерських) господарств.

Зміст і особливості правових методів регулювання сільсь­кого господарства безпосередньо залежать від суспільного призначення цілей, змісту законів і підзаконних (норматив­но-правових) актів, що становлять у своїй єдності джерела аг­рарного права. Враховуючи недержавний характер колектив­них сільськогосподарських підприємств і селянських (фер­мерських) господарств відповідну правову значимість при цьому має юридична сила норм, вміщених у цих джерелах аг­рарного права.

У процесі здійснення державно-правового регулювання ді­яльності колективних і державних сільськогосподарських під­приємств і господарювання селян-фермерів застосовуються правові методи прямого веління (імперативу) і метод порад, рекомендацій.

2. Правовий метод прямого веління в першу чергу стосу­ється додержання вимог Конституції України. Усі громадяни, а ними є працівники державних сільськогосподарських підприємств, члени колективних сільськогосподарських підприємств і власники селянського (фермерського) господарства, згідно з ст. 67 Конституції України зобов'язані сплачувати податки і збори. Згідно з чинним податковим законодавством відповідні податки і збори сплачують усі суб'єкти аграрного права, що мають права юридичної особи.

На суб'єктів аграрного права поширюються норми адміністративного права. За умов визначених законом, вони є суб'єктами адміністративних правовідносин і відповідно до них застосовується правовий метод прямого веління. Зокрема, метод прямого веління застосовується у взаєминах органів державного контролю і державних інспекцій з колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами, власниками приватних підсобних особистих господарств.

3. Конституція України становить основу державно-правового регулювання сільського господарства. Властива її нормам юридична сила акта прямої дії означає, що ті правові Норми, які безпосередньо пов'язані з правомочностями сільськогосподарських підприємств та їхніх працівників (пра­цівників державних і членів колективних сільськогосподарських підприємств є нормами прямого веління (імперативними). Такими конституційними нормами належить розглядати норму ст. 36, в якій йдеться про право громадян вступати в з'єднання з метою здійснення і захисту своїх економічних, трудових, соціальних прав та інтересів. Волевиявлення вступати в члени КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ є справою добровільною. Ніхто не може бути примушений до вступу в об’єднання.

Стосовно працівників сільськогосподарських підприємств юридичну силу прямої дії має норма ст. 48, згідно з якою кожному громадянину належить право на достатній життєвий  для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. За сучасних умов суспільного співжиття життєвий рівень громадян головним чином визначає одержувана заробітна плата працівника державного і оплата праці члена колективного сільськогосподарського підприємства. Одержувана переважною більшістю працівників сільського господар-плата за працю є невисокою. Чинне трудове законодавство з метою гарантування певного розміру оплати праці працівникам за виконану ними роботу встановлює мінімальну заробітну плату. Згідно з Законом України "Про оплату пра­ці" від 24 березня 1995 р. мінімальна заробітна плата в Украї­ні визначається у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верхов­ною Радою України один раз на рік при затвердженні держав­ного бюджету.

Мінімальна заробітна плата є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій і об'єднань усіх форм власності і госпо­дарювання.

Обов'язковою для державних і колективних сільськогос­подарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств є норма ст. 49 Конституції України про охорону здо­ров'я громадян. У цих виробничо-господарських утвореннях громадяни виступають як їхні робітники, спеціалісти і члени КСГП. На них повною мірою поширюються норми Закону "Про охорону праці" та ряд нормативно-правових актів, спрямованих на додержання техніки безпеки і виробничої са­нітарії. Зазначені правові норми і правовідносини, які при цьому виникають є адміністративно-правовими і внаслідок цього є імперативними. Адміністративно-правова відпові­дальність настає в разі вчинення адміністративного проступ­ку. Порушення аграрно-правових норм, що стосуються пра­вил техніки безпеки праці і виробничої санітарії і визначені внутрішньогосподарськими локальними правовими норма­ми, тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. За сво­єю правовою сутністю такі локальні правові норми є нормами прямого веління, застосовуваними в межах підприємства.

4. Колективні сільськогосподарські підприємства, сільсь­когосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподар­ські акціонерні товариства — всі вони є організаційною фор­мою виробничо-господарського спілкування з метою ство­рення свого колективно-кооперативного підприємства, для одержання продуктів харчування і сільськогосподарської си­ровини, для задоволення своїх потреб та їх реалізації, для одержання прибутків, досягнення інших статутних цілей, їх­ня виробничо-підприємницька діяльність базується на їх пра­ві власності на засоби і продукти виробництва, колективної трудової участі на засадах самоврядування, на праві спільної

колективної і особистої власності членів підприємства на землю сільськогосподарського призначення.

Ця діяльність провадиться на підставі чинного аграрного законодавства і за умовою певного державного керівництва. Суспільство в особі держави і органів державного управління сільським господарством, виходячи із вищенаведених організаційно-правових, економічних і соціальних ознак колективних підприємств має враховувати їх при визначенні правових методів державного керівництва цими колективними підприємствами.

Нагромаджений за багато років досвід взаємин між держа­вою з її органами державного управління і колективними сільськогосподарськими утвореннями свідчить про доціль­ність застосування правового методу рекомендацій, порад. Вони сприймаються кожним конкретним КСГП як такі, що їх доцільно прийняти і застосовувати в своєму підприємстві.

5. Рекомендації, поради за своїм змістом стосуються пи­тань, які згідно з Статутом підприємства віднесені до компе­тенції органів самоврядування колективного підприємства. Чільне місце серед рекомендацій належить внутрішньогоспо­дарським правовим актам. З метою забезпечення відповід­ності цих актів вимогам закону або підзаконного акта, прий­нятого державою з питань діяльності колективного сільсько­господарського підприємства, досягнення юридичних поло­жень (норм) в цих актах, впровадження передового досвіду вирішення і нормативного врегулювання окремих питань ці акти приймаються як внутрішньогосподарські локальні пра­вові акти. Першорядними серед них є Статут підприємства, що відповідає вимогам Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство", Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та ін. і Примірному зразку Статуту колективного сільськогосподарського підприємства.

6. Цілком виправданою є практика розробки і прийняття рекомендаційних актів науковими установами. Зокрема, ме­тодичні рекомендації по приватизації майна колективних сільськогосподарських підприємств. Цей акт схвалено сек­цією економіки науково-технічної ради Міністерства сільсь­кого господарства і продовольства 2 жовтня 1992 р. З ураху­ванням зазначених рекомендацій кожне КСГП розробляє від­повідне Положення як внутрішньогосподарський локальний правовий акт і керується ним при паюванні майна членів підприємства залежно від їхньої частини в основних засобах ви­робництва.

Юридичної сили локального правового акта рекомендації набувають з часу їх прийняття або затвердження органами са­моврядування колективного сільськогосподарського підпри­ємства. З цього моменту вони набувають значення джерела аграрного права і ними повинні керуватися органи самовря­дування і посадові особи КСГП, а також враховувати їхні суб'єкти, що вступають у правовідносини з КСГП, ВСГК, АСГТ та ін.

Мінагропром України в межах своїх повноважень на вико­нання актів аграрного законодавства видає накази, організо­вує і контролює їх виконання. Визначені ними рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами. У процесі їх виконання колективні і державні сільськогосподарські підприємства враховують свої конкретні умови виробничо-підприємницької діяльності, до­тримуються свого Статуту, вимог госпрозрахункової результа­тивності та забезпечення інтересів працівників підприємства.

Вказівки Мінагропрому та його органів, обласної і район­ної ланки органів державного управління з питань забезпе­чення схоронності їхнього майна, коштів, цінних паперів, усунення порушень Статуту підприємства, забезпечення ра­ціонального використання земель сільськогосподарського призначення, додержання вимог екологічного законодавства та інших підлягають виконанню підприємствами в першу чергу.

 

§ 6. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

1. Державно-правове регулювання сільського господарства провадиться шляхом організаційно-правового забезпечення виконання норм аграрного права, що вміщені в актах аграр­ного законодавства. Поняття і сутність належного виконання цих норм полягає в окресленому нормами права колі суб'єк­тів, які згідно з своїм правовим становищем зобов'язані вико­нувати вимоги аграрних правомочностей, визначенні об'єк­тів, тобто галузей і ланок сільськогосподарського виробництва, на які ці норми спрямовані І покликані їх регулювати; в тому, якими правовими засобами, способами і методами ре­гулюються суспільно-виробничі відносини у регульованій сфері; у визначенні і реалізації організаційно-управлінських, економічних, майнових, трудових, господарсько-договірних відносин, що регулюються у кожному конкретному випадку. При цьому необхідно визначати ефективність і результатив­ність застосування цих норм.

Норми аграрного права визначають лише основоположні риси сільського господарства. Процес господарювання поряд з виконанням (додержанням) вимог права включає в себе широку активність і ініціативу керівників, спеціалістів і пра­цівників — виконавців сільськогосподарських робіт, сфери виробничо-технічного обслуговування, збереження і схорон­ності сільськогосподарської продукції, її ефективної реаліза­ції, прибутковості господарської діяльності в цілому. Здійс­нення державно-правового регулювання охоплює собою реа­лізацію суб'єктивних прав і юридичних обов'язків кожним із учасників сільського господарства.

2. Належне виконання аграрно-правових актів забезпечу­ється шляхом прийняття їх щодо правового становища поса­дових осіб (керівників і спеціалістів сільського господарства), правового режиму майна (фондів), що належить колективно-кооперативним та державним підприємствам, визначення правосуб'єктноеті окремих виробничо-господарських підроз­ділів та ін. Наприклад, таким актом є Положення про спеці­аліста сільського господарства, Положення про паї та розпо­діл дивідендів у КСГП та ін. Серед внутрішньогосподарських (локальних) актів особливу значущість має Положення про оплату праці в колективно-кооперативному підприємстві. За сучасних скрутних економічних умов виконанню цього акта органи державного управління сільським господарством на­лежної уваги не приділяють, до питань оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ, СпС ставляться байдуже, виправдову­ють своє невтручання виробничо-господарською самостій­ністю цих підприємств.

3. В науці теорії права вкладається відповідний зміст в по­няття виконання вимог правової норми і права застосування Юридичної норми. Виконання вимог правової норми є обов'язковою правомочністю сільськогосподарського підприємства як юридичної особи. Такими ж обов'язковими є відповідні правові норми для громадян, що є членами колектив­но-кооперативних підприємств, і для тих, що працюють у сільськогосподарських підприємствах за трудовим договором або контрактом. Право застосування правової норми аграр­ного та інших галузей права належить іншим, виключно ор­ганам держави — прокуратурі, загальному або арбітражному суду, органам Міністерства внутрішніх справ Служби безпеки України. Стосовно діяльності сільськогосподарських підпри­ємств, реалізації правомочностей працівників сільського гос­подарства зазначені органи держави застосовують відповідні норми державного (конституційного), земельного, аграрного, цивільного, фінансового, трудового, цивільного процесуаль­ного права.

Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і належне правозастосування мають безпосеред­нє відношення до діяльності органів контролю і відповідних інспекцій, які функціонують в системі сільського господар­ства. За своєю юридичною природою такі відносини є адмі­ністративно-правовими. В разі порушення посадовими осо­бами і працівниками сільськогосподарських підприємств або ж селянського (фермерського) господарства правил каранти­ну рослин чи карантину тварин, вчиняється адміністратив­ний проступок, і за скоєне настає адміністративно-правова відповідальність у формі адміністративного штрафу. Ця від­повідальність встановлена на підставі норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 105—107).