Розділ 20 Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві Печать
Аграрное право - О.О.Погрібний Аграрне право України

 

§ 1. Науково-технічна продукція як об'єкт правового регулювання та обігу в сільському господарстві

Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчиз-няному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизня­ної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підпри-ємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатоспроможності.

В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне ви­робництво не може бути ефективним без належного науково-тех­нічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використан­ня результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, лі­тератури й мистецтва, то науково-технічних — результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком нау­кових досліджень є наукові положення, тези, встановлені законо­мірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регу-люються   окремими   видами договорів   .

Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науко­во-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "ре­зультати науково-технічної творчості", а також "науково-техніч­на   продукція".

У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян,   юридичних осіб, держави,   що   виникають  при  створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформа­ції, а також визначаються правові форми міжнародного співробіт­ництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні до­сягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, ви­робничої та   громадської діяльності   (ст.    1).

Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 p.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галу­зях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослід­ні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, техноло­гічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дос­лідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також ін­ші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-тех­нічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й ро­ботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї ді­яльності становлять предмет договорів на їх створення і викорис­тання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвит-ком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за пот­рібне дати лиш є, загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему.

Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості — винаходи, раціо­налізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентова-ні технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна ін­формація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчос­ті  людини.

Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, по­шуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші ви­ди   досліджень).

Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської про­дукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економі­ки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визнача­ти   його   структуру.    Наявність   ринку  результатів   науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфіч­ними особливостями. Тому результати науково-технічної творчос­ті, що виступають як товари, називають науково-технічною про­дукцією .

Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сіль­ського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрос­ти значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень  та   ін.

Причому  договори   на   використання   науково-технічної   інфор­мації   охоплюють  не  лише  ті,   які  мають   на  меті   забезпечити   вико­ристання   вже   готової науково-технічної продукції,   наприклад  пев­ного   сорту   культурної  рослини,   а  й  ті,   що   опосередковують  вико­нання   певних   науково-дослідних,   пошукових,   дослідно-конструк­торських  робіт   виконавцем   на   замовлення   аграрних   підприємців. Такі роботи   мають здійснюватись   відповідно до   завдання   науково­го дослідження,   з   метою   створення   певного   зразка нового  виробу, конструкторської   документації    на    нього.    Аграрний    підприємець може  так  сформувати   своє   замовлення   на  здійснення   певної   нау­ково-технічної діяльності,   що  її  результатом   буде   створення   вико­навцем  нової технології  виробництва,   іншого   нововведення.   При­міром,    таке    завдання   може   полягати   у   виведенні,    відповідно   до потреб  замовника,   нового  сорту рослини  з такими  новими  власти­востями,   як   стійкість  проти   певного   виду  хвороб,   шкідників,   по­сухостійкість    тощо.    Так    само    предметом    договору    можуть    бути адаптовані   до    місцевих   умов    інтенсивні   технології    вирощування певних    культур.

Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної ді­яльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулюван­ня   відносин   у   сільському   господарстві.

Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями — власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науко­во-технічної    продукції.

Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму   науково-технічної   продукції   визначають:

—   Конституція   України,   в   ст.   41   якої   зазначається,   що   кожен має   право   володіти,   користуватися   і   розпоряджатися   своєю   влас­ністю,   результатами   своєї   інтелектуальної,   творчої діяльності;

—   Закон України  від  7 лютого   1991   р.   "Про  власність",   в  ст.    13 якого   об'єктами   права   власності   громадян   визнаються   твори   нау­ки,   літератури   та  мистецтва,   відкриття,   винаходи,   корисні   моделі, промислові  зразки,   раціоналізаторські  пропозиції,   знаки для  това­рів   і   послуг та   інші результати   інтелектуальної   праці;

— Закон України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", в ст. 38 якого інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і лише об'єктом володіння, ко­ристування   чи  розпорядження.

Провідна роль у створенні єдиної узгодженої системи правової охорони науково-технічної продукції відводиться новому ЦК. Від­повідно до якого, до об'єктів права інтелектуальної власності від­несено такі результати науково-технічної діяльності: комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); наукові відкриття; вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топогра­фії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин,   породи тварин;   комерційні таємниці  (ст.   420).

Класифікація договорів щодо науково-технічної продукції Перш ніж розглянути окремі договори щодо науково-технічної продук­ції, треба їх класифікувати з метою створення їх певної узгодженої системи.

Як ми вже зазначали, предметами договорів щодо науково-тех­нічної продукції може бути як готова продукція, так і та, що не іс­нує на момент укладення договору. У першому випадку йдеться про готовий науково-технічний результат, яким можуть бути про­ведені дослідження, патентований (чи виведений) сорт рослин, по­рода тварин тощо. Якщо на момент укладення договору результату немає, особа, зацікавлена в отриманні продукції (замовник), фор­мує в технічному завданні бажаний (очікуваний) науково-техніч­ний результат. (Для наукових досліджень такий бажаний (очікува­ний)   результат   може   мати   негативний  характер).

Відповідно першу групу договорів можна об'єднати назвою — "Договори на передачу майнового права на науково-технічний ре­зультат та окремих прав, що з нього випливають". Друга група до­говорів у ЦК дістала назву — "Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Метою цієї групи договорів у кінцевому варіанті є не тільки прове­дення, виконання певних робіт, а й досягнення певного результа­ту, сформульованого в завданні замовника, та його передача остан­ньому з наданням тієї сукупності прав на отриманий результат, які визначені   договором.

Договори про передачу готової науково-технічної продукції та­кож  поділяються   на   2   групи:

— ті, що опосередковують передачу майнового права інтелекту­альної   власності   на   науково-технічний   результат;

-- ті, що опосередковують передачу окремих прав, які виплива­ють із права інтелектуальної власності на результат (права на вико­ристання,   поширення тощо),   згідно  з  отриманою ліцензією.

Відповідно до природи дослідження, що його має здійснити виконавець, розрізняють: на виконання науково-дослідних ро­біт та на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

 


 

§ 2. Договори на передачу майнового права на науково-технічну продукцію та прав на її використання

Основою    класифікації    цієї    групи    договорів    є     відмінність    їх предмету.   Це пояснюється,   передусім, різною природою тієї або ін­шої    науково-технічної    продукції.    Згадані    особливості    викликали потребу  розмежування   правового   регулювання   різних   видів   науко­во-технічної   продукції   за   допомогою   різних   нормативно-правових актів,   зокрема законів  України від  21   квітня    1993   р.   "Про   охорону прав  на  сорти рослин",   від   15   грудня   1933   р.   "Про  племінну спра­ву   у   тваринництві"(в   редакції   Закону   від   21    грудня    1999   p.),    від 15    грудня     1993    р.    "Про   насіння",    від   22   лютого    2000   р.    "Про бджільництво"   та  ін.

2.1. Права на сорт як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції

Окремим предметом договору на використання науково-техніч­ної продукції в сільському господарстві є сорт рослини. Відповідно до ст. 420 ЦК, він визнається об'єктом права інтелектуальної влас­ності.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 21 квітня 1993 р. "Про охоро­ну прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.) визнається окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого поко­ління, популяція) в межах нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона цілком або ні умови на­дання   правової   охорони  може   бути:

—   визначена мірою   виявлення  ознак,  які є  наслідком діяльнос­ті  цього   генотипу  або   комбінації   генотипів;

—   відрізнена   від   будь-якої   іншої   групи   рослин   мірою   виявлен­ня   принаймні  однієї  з  цих  ознак;

—   розглядатися   як   єдине   ціле   з   точки   зору   її   придатності  для відтворення   в   незмінному   вигляді   цілих  рослин   сорту.

Принциповим моментом визначення питання оборотоздатності такого об'єкта правовідносин, як сорти росли є положення ст. 38 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", згідно з якою право на поширення сорту в Україні виникає з дати прийняття рішення про занесення його до Реєстру сортів. Поширенням сорту, відпо­відно до ст. 1 цього Закону, є будь-яке комерційне розповсюджен­ня сорту належних до нього рослин або насіння. Причому, сорти, не внесені до Реєстру, заборонено поширювати в Україні. Отже, об'єктом договору на використання сорту рослини може бути вик­лючно такий  сорт,   який  занесено до   Реєстру  сортів.

Іншою   є    ситуація,    якщо    об'єктом   договору   є    замовлення    на проведення дослідних робіт  з  метою   створення,   наприклад,   нового сорту рослини.   У такому разі   виконавець  зобов'язується   здійснити обумовлені   в  договорі дослідження,    відповідно  до   сформульовано­го у договорі завдання,  а замовник повинен  прийняти роботу та оп­латити  її.   Ці  відносини докладно розглянуто   в  параграфі  3   цієї час­тини   підручника.

Виникнення прав на сорт рослини

Відповідно до викладеного, питання про оборотоздатність сор­ту рослин залежить від набуття прав на нього у зв'язку з його дер­жавною реєстрацією. Сорт рослини є об'єктом права інтелектуаль­ної власності, тобто під сортом рослини як об'єктом права інтелек­туальної власності мається на увазі певний нематеріальний об'єкт — результат   інтелектуальної,    творчої  діяльностів

За загальним правилом, відповідно до якого законодавцем по­будовано систему правового регулювання права інтелектуальної власності, не кожний результат творчої діяльності визнається об'єктом права інтелектуальної власності, а лише той, який є об'єктом охорони ЦК та іншими законами України про інтелекту­альну власність. Різновидами сорту, на які можуть набуватися пра­ва,  є клон, лінія,   гібрид   першого  покоління,   популяція.

Права на сорт як на об'єкт права інтелектуальної власності мо­жуть виникнути за умови визнання його охороноздатним. Сорт вважають охороноздатним, якщо за виявленням ознак, породжених певним генотипом або певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним. Докладно спинимося на змісті   ознак  охороноздатності   сорту рослин.

Новизна сорту. Відповідно до ст. 11 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", сорт вважається новим, якщо до дати, на яку за­явку можна вважати поданою, заявник (селекціонер) або інша осо­ба за його дозволом не продавали чи будь-яким іншим способом не   передавали   матеріал   сорту для   комерційного   використання:

а)   на території  України   —   за рік до   цієї дати;

б)   на  території   іншої  держави   —   щодо  деревних  та   чагарнико­вих  культур  і  винограду  —   за  6  років   і  щодо  рослин   інших  видів   — за  4  роки до   цієї дати.

Згідно з частиною 4 ст. 11 Закону, новизна сорту при цьому не втрачається, якщо будь-який його матеріал збували, в тому числі й до   визначених  вище   пунктами   "а"   і   "б",  дат:

—    із   зловживанням   на  шкоду  заявнику;

—    на   виконання   договору   про   передавання   права   на   подання заявник

—    на   виконання   договору   про   розмноження   відтворювального матеріалу сорту і його   випробування,   за умови,   що  зібраний  завдя­ки  цьому матеріал   передавався лише   заявникові  й  не   застосовував­ся для   виробництва   іншого   сорту;

—    на   виконання    визначених   законодавством   заходів,    зокрема щодо   біологічної  безпеки   чи   формування   Реєстру   сортів;

— як побічний або відхідний продукт, отриманий під час ство­рення чи поліпшення сорту, без посилань на сорт і лише для спо­никнення н

Значення правил ч. 4 ст. 11 Закону полягає також у тому, що вони визначають межі дозволеного використання незареєстровано-го сорту рослини до моменту виникнення на нього прав згідно із законодавством. Зокрема, дозволяється розмножувати відтворю-вальний матеріал сорту і провадити його випробування, застосову­вати   побічний   або   відхідний   продукт  виключно для   споживання.

Вирізняльність сорту. Сорт відповідає умові вирізняльності, як­що за виявом своїх ознак він чітко відрізняється від будь-якого ін­шого сорту, загальновідомого до дати, на яку заявка вважається по­даною.

Сорт, що протиставляється заявленому, вважають загальновідо­мим,   якщо:

а)   він   поширений  на  певній  території  у   будь-якій державі;

б)  відомості   про   його   ознаки   загальнодоступні   у   світі,   зокрема шляхом  їх   описування   в  будь-якій     публікації;

в)   він   є   зразком   у  загальнодоступній   колекції;

г)   йому   надано   правову   охорону   і/або      внесено   до   офіційного реєстру   сортів   у   будь-якій  державі,    при   цьому   він   вважається   за­гальновідомим  з дати подання  заявки  на надання   права чи  внесен­ня  до   реєстру.

Однорідність сорту. Сорт вважається однорідним, якщо з ураху­ванням особливостей його розмноження рослини цього сорту ли­шаються достатньо схожими між собою за своїми основними озна­ками,   відзначеними   в  описі  сорту.

Стабільність сорту. Сорт вважається стабільним, якщо його ос­новні ознаки, відзначені в описі, є незмінними після неодноразо­вого розмноження чи, у разі особливого циклу розмноження, нап­рикінці   кожного  такого   циклу.

Суб'єктами правовідносин інтелектуальної власності на сорт рос­лини є селекціонер (автор, творець сорту) та власник сорту, який має відповідний патент та відомості про який занесено до Реєстру патентів   —  Державного  реєстру  прав   власників   сортів   рослин.

Зміст права інтелектуальної власності становить 2 групи прав — особисті немайнові права та майнові права інтелектуальної влас­ності.

Особисті немайнові права має особа, яка створила сорт. Автора­ми сорту можуть бути визнані декілька осіб, якщо він є результа­том їхньої спільної творчої праці. Не є спільною творчою діяльніс­тю сприяння інших фізичних осіб, які не зробили особистого твор­чого внеску в створення сорту, а тільки надали автору (авторам) технічну, організаційну чи матеріальну допомогу під час створення сорту  і/або   оформлення   заявки.

Особисті   немайнові   права   пов'язані,   передусім,   з   правами   ав­торства   на   сорт.    Останні   реалізуються   шляхом   реалізації  (авторами)   прав:

—    визнати   таку людину творцем   (автором)   сорту  рослин;

—    перешкоджати   іншим   особам   привласнювати та  спотворюва­ти   його   ім'яякавторасортуін

—    запобігати   будь-якому   посяганню   на   право   на   сорт   рослин, намаганням  завдати  шкоди честі чи репутації творця   (автора)   сорту;

—    вимагати  не розголошувати  його  ім'я  як автора сорту і не  заз­начати   його   в   публікаціях;

вимагати  зазначення  свого  імені під час   використання   сорту, якщо   це   практично   можливо.

Наведений перелік особистих немайнових прав автора не є ви­черпним .

На виникнення особистого немайнового права авторства не впливають такі обставини, як факт створення сорту на виконання трудового договору чи за замовленням. Щоправда в законі може бути зазначено, що в певних випадках окремі особисті немайнові права на сорт рослини можуть належати замовникові в разі ство­рення сорту за замовленням (тобто за окремим цивільно-правовим договором)   (ст.   430  ЦК).

Ці немайнові права селекціонера (автора сорту) є невідчужува-ними та безстроковими правами, які можуть належати, за загаль-ним правилом, людині — творцеві сорту, котрий безпосередньо створив   (виявив  і/або   вивів   і/або   поліпшив)   сорт.

Ці права не залежать від майнових прав на сорт. На реалізацію їх не може впливати юридична доля майнових прав, оскільки не­майнові права пов'язані, передусім, з визнанням та непорушенням прав   авторства   особи   на  сорт рослин.

Особисті немайнові права авторства на сорт засвідчує свідоцтво про авторство на сорт, воно є охоронним документом. Авторство може   бути   засвідчено  також за допомогою   патенту на  сорт  рослин.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослини вини­кають у власника сорту і засвідчуються патентом на сорт рослин, а також  відомостями   з   Реєстру  патентів.

Виникнення майнових прав на сорт рослин у особи пов'язуєть­ся з правом на подання заявки на сорт рослин до урядового орга­ну державного управління, що діє у складі центрального органу ви­конавчої влади з питань сільського господарства і продовольства. Ним є Державна служба з охорони прав на сорти рослин, що нині діє у складі Міністерства аграрної політики України і йому підпо­рядковується.

Право на подання заявки на сорт рослин належить, згідно із за­гальним правилом ст. 16 Закону "Про охорону прав на сорти рос­лин", авторові сорту (селекціонеру). Законодавством встановлена можливість такого права іншій особі, оскільки право на одержан­ня патенту може мати будь-яка особа, якій автор передав таке пра­во.   Відомості  про   заявника мають міститися   в   заявці  на  сорт.

З огляду на складність процесу виведення нового сорту рослин, одним із найважливіших суб'єктів права на сорт виступає робото­давець   безпосереднього   автору   сорту.

Право на подання заявки на сорт рослин, за загальним прави­ло м, належить роботодавцю селекціонера. Відповідно, в останньо­го виникають майнові права інтелектуальної власності на сорт рос­лин, якщо сорт створено селекціонером у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця, з викорис­тання м досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, обладнання, матеріальних і фінансових засобів роботодавця. Але трудо­вий договір (контракт) між роботодавцем і селекціонером може пе­редбачати інший порядок набуття майнових прав у зв'язку зі ство-ренням нового сорту рослин. Право на подання заявки на сорт мо­же   не   належати  роботодавцю.

У разі створення  нового  сорту за умов,   перелічених нами,   селек­ціонер   подає   роботодавцю   письмове   повідомлення   про   одержаний ним   сорт з достатньо  повним   описом.   Роботодавець,   відповідно до правила  ч.   З   ст.    17   Закону   "Про   охорону  прав   на  сорти  рослин", повинен   протягом   60  днів   з дати   отримання   повідомлення   автора сорту   подати до Державної служби  з  охорони   прав  на сорти рослин заявку  на   одержання   патенту  чи   передати   право   на   його   одержан­ня  іншій  особі,   або   прийняти рішення   про  збереження   відомостей про   сорт   як   конфіденційну   інформацію.    Одночасно   роботодавець повинен   укласти   з   автором   сорту  письмовий договір  щодо   розміру та  умов   виплати   йому  справедливої   винагороди   відповідно  до   еко -,   номічної цінності  сорту та іншої  вигоди  роботодавця.   Кабінет   Мі­ністрів України в п.   2 постанови від   19 серпня 2002 р.   №   1183   "Про заходи   щодо  реалізації   Закону України   "Про   охорону   прав   на  сор­ти   рослин"    встановив    мінімальні   ставки    зазначеної    винагороди. Так,   мінімальна   ставка  винагороди   автору  за   створення   сорту  виз­начається  в розмірі  не  менше  ніж  5%   загальної  суми  коштів,   отри­маних роботодавцем   (власником   сорту)   за   використання   сорту   (на час   його   використання),    а   щодо   сортів   деревних   і   чагарникових рослин   та   винограду   —   не   менше   ніж   8%.   Якщо   авторів   сорту де­кілька,    винагорода   розподіляється    відповідно   до   укладеного    між ними  правочину.   Виплата  винагороди  автору   (авторам)   сортів  рос­лин   бюджетними   установами   здійснюється   у   межах   коштів,   отри­маних ними  за  використання   сорту,   від  власних  надходжень  за ре­алізацію   садивного   матеріалу   цього   сорту.

Якщо   роботодавець   (правонаступник роботодавця)   не   виконає имправил  о м   З   ст.    16   Закону   "Про   охорону  прав   на  сорти  рос­лин"   вимог щодо  подання  заявки на сорт до   відповідної Державної служби  у встановлений   строк або   не   використовуватиме   сорт,   збе­рігаючи  відомості  про  нього як конфіденційну інформацію   понад 4 роки з дати одержання   повідомлення  автора сорту,   то  право на по­дання   заявки  й  одержання   патенту переходить до  автора сорту,   а за роботодавцем   лишається    переважне    право    на   придбання    невик-лючної ліцензії   на   використання   сорту.

Отже, в разі створення селекціонером нового сорту у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця майнові   права   на   сорт  рослин   (якщо   подано   заявку до  Державної служби з охорони прав на сорти рослин і прийнято рішення про державну реєстрацію прав на сорт) набуває саме роботодавець. Ос­таннє не впливає на визнання за автором сорту (селекціонером) комплексу  особистих  немайнових  прав   на  сорт рослин.

Як вже зазначалось, роботодавець має право не подавати заяв­ку до Державної служби і використовувати сорт, зберігаючи відо­мості про нього як конфіденційну інформацію. А в разі неподання заявки й зазначеного невикористання сорту протягом 4 років пра­во у роботодавця на подання заявки і, відповідно, визнання за ним майнових прав на сорт припиняється та переходить до автора сор­ту, незалежно від того, було створено сорт рослин на виконання службових  обов'язків   за дорученням  чи   ні.

Порядок набуття прав на сорт рослин

Процедура набуття прав на сорт рослин визначається Законом України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (у редакції Закону від 17 січня 2002 p.), Положенням про Держав­ну службу з охорони прав на сорти рослин, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України в ід 19 серпня 2002 р. № 1182, Пра­вилами складання та подання заявки на сорт, затвердженими нака­зом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. №    249.

Органом, уповноваженим на приймання заявок, здійснення експертизи, приймання рішень щодо них, на ведення Реєстру зая­вок, Реєстру патентів, Реєстру сортів, на забезпечення державної реєстрації заявок, патентів і сортів та виконання інших завдань за чинним законодавством, є Державна служба з охорони прав на сорти рослин (далі — Д ержсортслужба), яка діє в складі Міністерс­тва   аграрної  політики  України.

Зазначені повноваження було передано Держсортслужбі у зв'яз­ку з набранням чинності нової редакції Закону "Про охорону прав на сорти рослин" та затвердженням Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин постановою Кабінету Мі­ністрів  України  від   19   серпня   2002 р.   №    1182.

Протягом періоду, що минув з моменту проголошення незалеж­ності в Українській державі, відбувався пошук ефективної націо­нальної системи захисту прав селекціонерів. Повноваження щодо ведення державного реєстру сортів рослин було передано різним органам. Це призвело до того, що нині в Україні є чинними всі ті охоронні документи, які засвідчують авторство на сорт рослини й майнові права на нього, та видавалися відповідно до чинного рані­ше законодавства. Спочатку ці питання регулювалися постановою Ради Міністрів України від 22 лютого 1991 р. № 34 "Про заснуван­ня державного Реєстру і національного Списку сортів рослин Ук­раїнської РСР", яку було скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 "Про Реєстр бортів рослин України".   З гідно   з   цією   постановою   Кабінету   Міністрів,   повноваження щодо ведення Реєстру сортів рослин України було покладе­но на Державну комісію по випробуванню та охороні сортів рос­лин Міністерства сільського господарства і продовольства. Держав­на комісія по випробуванню та охороні сортів Мінсільгосппроду реалізовувала   ці  функції,   впроваджуючи  такі   права:

—  видавати   від   імені держави   авторські   свідоцтва,   що   підтвер­джують авторство  на нові сорти,   на які не  видаються  патенти,   і зас­відчують  право   автора   на  отримання   винагороди;

—  використовувати для   занесення   сортів до   Реєстру сортів  рос­лин   України   окремі  результати   випробувань,   надані   іншими   ком­
петентними   органами   України   або   зарубіжних  держав   (відповідно до укладених з  ними договорів),  у разі неможливості одержання та­
ких  результатів   —   безпосередньо Державною   комісією.

Постанову Кабінет Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 було прийнято у зв'язку зі схваленням 21 квітня 1993 р. За­кону України "Про охорону прав на сорти рослин". У редакції йо­го від 22 листопада 1993 р. передбачалося, що основним органом, уповноваженим щодо реалізації його положень, має бути Держав­не   патентне   відомство  України   (надалі   —  Держпатент).

Розмежування повноважень Держпатенту та Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин у галузі охорони прав на сорти рослин відбувалося на підставі постанови Кабінету Мініс­трів України від 22 листопада 1993 р. № 935 та від 28 жовтня 1993 р. № 884 "Про перелік послуг Держпатенту й Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства, пов'язаних із забезпеченням прав на сорти рослин, та розміри їх оплати". Постанова від 28 жовтня 1993 р. № 884 втратила чинність згідно з постановою Кабінету Мі­ністрів України   від   19   серпня   2002 р.   №    1183.

З початку 1999 р. порядок подання заявки на сорт рослин, ве­дення Державного реєстру сортів рослин, видачі патентів та інші питання регулювалися Положенням про Державний реєстр сортів рослин України та порядок видачі патентів, затверджений наказом Держпатенту України від 13 січня 1999 р. № 10. Відповідно до цьо­го Положення, повноваження щодо ведення реєстрів покладено на Держпатент.

Наказом Міністерства освіти і науки України-від 16 серпня 2000 р. № 391 до зазначеного положення було внесено зміни, від­повідно до яких повноваження щодо ведення реєстрів та інші пов­новаження в галузі охорони прав на сорти рослин надано Держав­ному департаменту інтелектуальної власності (далі — Департамент) у складі Міністерства освіти і науки України. Отже, з моменту наб­рання чинності наказу Міністерства освіти і науки України від 16 серпня 2000 р. № 391 всі охоронні документи видає зазначений Де­партамент.

Такою фактично була ситуація до вступу в силу нової редакції Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" 1 липня 2002 p.,  на виконання положень якого постановою  Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 було затверджено Поло­ження про Державну службу з охорони прав на сорти рослин нака­зом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. №   249   —   Правила  складання  та   подання   заявки  на   сорт.

Принциповим аспектом при оцінюванні реформ органів у сфе­рі захисту прав на сорт рослин є те, що всі ті охоронні документи, що їх було видано відповідно до вимог раніше чинного законодавс­тва, зберігають свою силу і після набрання чинності новими акта­ми законодавства. При цьому, згідно з п. 4 Прикінцевих положень Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" до приведен­ня законодавства України у відповідність із цим Законом, закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить   цьому   Закону.

Договори на передачу (відчуження) прав на сорт

Предметом договору про передачу прав на сорт може бути як такий сорт рослин, що внесений до Державного реєстру прав влас­ників   сортів  рослин,   так і до  набуття   прав  на  сорт.

Слід підкреслити, що під час передавання прав на сорт йдеться виключно про передачу майнових прав на сорт. Особисті права ав­торства є невідчужуваними та ні за яких умов відчуженню не під­лягають. Уразі вчинення таких правочинів останні мають визнава­тися   недійсними.

Відповідно до ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рос­лин" роботодавець селекціонера має право подати заявку на одер-жання патенту та дістати майнові права на сорт. Але в ч. З цієї стат­ті зауважується про право особи — роботодавця передавати право на  одержання   патенту  іншій   особі.

Це означає, що особа, яка має право на подання заявки на одержання патенту на сорт рослин, має право передати своє право іншій  особі.   Однією   з  підстав такої передачі  може  бути договір.

Особливість   цього  договору   полягає   в   його   предметі,   оскільки жодна   зі   сторін   не   може   достеменно   знати,   чи   буде   визнано   цей клон,   лінію,   гібрид   першого   покоління   чи   популяцію  такими,   що відповідають критеріям   охороноздатності  сорту  відповідно до   поло­жень ст.   11   Закону "Про охорону прав  на сорти рослин".   Тому,   по суті,   предметом договору  є   певна  нерозкрита  інформація,   вираже­на  в   певному  селекційному досягненні,   яке   не  є   об'єктом  інтелек­туальної  власності в  строгому розумінні.  Але така особа,   якій пере­дано   право  на  одержання   патенту,   є   правонаступником   особи,   від якої  цей   селекційних результат   отримано,   в  частині  вимог,   перед­бачених ч.   З   ст.    17   Закону  "Про охорону прав  на сорти рослин".

Зазначений правонаступник повинен, по-перше, протягом 60 днів з дати отримання роботодавцем від селекціонера повідомлен­ня про створення сорту подати до Держсортслужби заявку на одер­жання патенту, по-друге, в цей самий строк укласти з автором сор­ту   письмовий  договір   щодо   розміру  та  умови   виплати   йому   справедливої винагороди відповідно до економічної цінності сорту та іншої   його   вигоди.

Виключні права правонаступника припиняються, якщо він не виконає зобов'язань щодо подання заявки до Держсортслужби та не укладе договору з автором сорту або не використовуватиме сорт, зберігаючи домості про нього як конфіденційну інформацію, вінвсежзо­ше   4 років   з дати   одержання   повідомлення   автора  сорту.

Якщо правонаступник використовуватиме сорт, зберігаючи ві­домості про нього як конфіденційну інформацію, він все ж зо­бов'язаний укласти договір з автором сорту щодо розміру та умов виплати йому винагороди. Неукладення зазначеного договору з ав­тором сорту надає останньому право подати заявку і одержати па­тент .

Договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту

Особа, яка отримала патент на сорт рослин, стає власником сорту і має щодо нього всі майнові права, передбачені законодавс­твом. Майнові права на сорт є строковими, але відчужуваними. У таких відносинах сорт постає особливим видом товару (продукції), який   може   бути   предметом   багатьох  угод.

У цій ситуації власник сорту може передати іншим особам як саме  право  на сорт,   так і  права,   що   з нього   випливають.

Отже, першим видом таких угод є договори, спрямовані на пе­редавання (відчуження) майнового права на сорт іншій особі. По суті,   ці угоди  є   угодами  про   передачу  права  на  патент.

Особа, якій власник сорту передає майнові права на сорт, стає власником сорту та правонаступником попереднього власника сорту. Цією угодою передається не лише право використання сорту, а всі майнові права, які передбачаються законодавством та виплива­ють зі статусу особи — власника сорту впродовж визначеного зако­нодавством   строку  існування   майнового   права   на  сорт рослин.

Така угода може мати як оплатний, так і безоплатний характер. Договори на передачу права на використання сорту є ліцензій­ними договорами. Згідно з таким договором власник сорту передає будь-якій особі (як юридичній, так і фізичній особі) дозвіл (ліцен­зію) на використання сорту. Відповідно до ст. 40 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" за ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту ін­шій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити лі-цензіару зумовлені договором платежі та здійснювати інші дії, пе­редбачені договором   про   виключну  або   невиключну ліцензію.

Отже, законодавством передбачено два види ліцензійних дого­ворів   —   на  умовах   виключної та  невиключної ліцензії.

За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату в певному обсязі, на визначеній те­риторії  і   в   обумовлений   строк,   лишаючи  за  собою   право   використовувати сорт в частині, що не передається ліцензіату. При цьому ліцензіар не має права видавати ліцензії на використання сорту ін­шій   особі  на   цій   самій  території в   обсязі   наданих ліцензіату  прав.

За договором про невиключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату, лишаючи за собою право на ви­користання  сорту  і  надання ліцензій  іншим   особам.

У ЦК передбачається також можливість укладення ліцензійного договору на умовах одиничної ліцензії. Згідно зі ст. 1108 ЦК, оди­нична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає мож­ливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використан­ня об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцен­зіаром   цього   об'єкта  в  зазначеній   сфері.

Отже, суттєвими умовами ліцензійного договору є вид ліцензії, сфера використання сорту (конкретні права, що надаються за до­говором, способи його використання, територія та строк, на які на­даються права тощо), розмір, порядок і строки виплати винагоро­ди за використання сорту, а також інші умови, які сторони вважа­ють  за доцільне   включити   в договір.

Ліцензійний договір є консенсуальним, взаємним та оплатним: він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домов­леності за всіма його істотними умовами; передбачає виникнення прав та обов'язків у обох сторін; ліцензіат бере на себе зобов'язан­ня вносити ліцензіару зумовлені договором платежі. Форма ліцен­зійного договору — проста письмова. Законодавство не вимагає державної реєстрації ліцензійних договорів, але для третіх осіб ви­дача ліцензії на використання сорту вважається дійсною з дати публікації відомостей про це в офіційному виданні на підставі за­несення   відповідних   відомостей до   Реєстру   патентів.

Відповідно до чинного законодавства ліцензії можна класифіку­вати на такі, що видаються певній особі на загальних підставах, на умовах оголошення відкритої ліцензії та умовах видачі особі при­мусової   ліцензії.

Відкрита ліцензія. Суть її полягає в тому, що впродовж строку чинності патенту власник сорту має право в установленому поряд­ку подати до Держсортслужби для офіційної публікації заяву про готовність надати дозвіл будь-якій фізичній або юридичній особі на використання сорту. За відкритою ліцензією особа набуває право використовувати сорт рослин на тих умовах, що передбачені дого­вором із власником сорту чи його правонаступником, і які, зазви­чай, мають бути попередньо оголошені в публікації про відкриту ліцензію.

Власник сорту спонукається законодавцем до оголошення від­критої ліцензії на сорт рослин, що сприяє, по-перше, більшій по­пуляризації винайденого сорту, по-друге, в цьому разі збір за під-тримання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування та­кої   заяви.

Примусова ліцензія полягає в тому, що Кабінет Міністрів Укра­їни і суд надає на строк до 4 років право визначеній ними особі, яка її отримує, використовувати сорт без дозволу власника сорту з мотивів надзвичайної суспільної потреби з виплатою відповідної компенсації   власнику   сорту.

Повноваження щодо видачі примусових ліцензій на викорис­тання сортів згідно зі ст. 43 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" надано також Державній службі з охорони прав на сорти рослин згідно з п. З постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. №1183 "Про заходи щодо реалізації Закону України   "Про   охорону  прав  на  сорти рослин".

 

2.2.  Права на селекційні досягнення у тваринництві як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції

Визначення поняття селекційні досягнення у тваринництві. Відпо­відно до Закон України від 15 грудня 1993 р. "Про племінну спра­ву в тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.) селек­ційним досягненням у галузі тваринництва є створена внаслідок ці­леспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки  та  стійко   передає їх  нащадкам.

Племінна тварина — це чистопородна або одержана за затвер­дженою програм ою породного вдосконалення тварина, що має племінну (генетичну) цінність і може використовуватися в селек­ційному процесі відповідно до діючих загальнодержавних програм селекції.

Об'єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата ху­доба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі (далі — тварини), яких розводять з метою одержання від   них   певної   продукції.

Відповідно до ст. 485 ЦК порода тварин визнається об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, основним селекційним до-сягненням у галузі тваринництва є створена людиною порода тва-рин, (цілісна численна група тварин спільного походження), яка має певну генеалогічну структуру й властивості, що дають змогу відрізняти її від інших тварин даного виду, і є кількісно достатньою для  розмноження  як  однієї  породи.

Зміст права інтелектуальної власності на породу тварин станов­лять :

1)       особисті   немайнові  права  інтелектуальної  власності   на  поро­ду  тварин,   засвідчені державною   реєстрацією;

2)       майнові   права   інтелектуальної   власності   на   породу   тварин, засвідчені   патентом;

3)       майнове   право   інтелектуальної   власності   на   поширення   по­роди  тварин,   засвідчене державною   реєстрацією.

Суб'єктами     права      інтелектуальної    власності     на     породу     тварин є:

1)    автор   породи  тварин;

2)  інші   особи,   які   набули   майнових   прав   інтелектуальної   влас­ності   на  породу тварин   за договором  чи   законом.

За загальним правилом, суб'єктами цієї діяльності є підприємс­тва з племінної справи, селекційно-гібридні центри, іподроми, ла­бораторії імуно-генетичного контролю, контрольно-випробувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші підприємства, уста­нови і організації незалежно від форм власності, а також фермер­ські   господарства.

Суб'єктами особистих немайнових права інтелектуальної влас­ності на породу тварин є селекціонери, творчою працею яких ви­ведено   нову  породу тварин,   та їхні  наступники.

Незважаючи на те, що порода тварин та сорт рослин розгляда­ються в ЦК в одній главі як однорідні об'єкти права інтелектуаль­ної власності, правова охорона се лекційних досягнень у галузі пле­мінної справи має свої особливості. Це пояснюється особливостя­ми племінної справи, які полягають у тому, що вона охоплює такі актуальні проблемі, як охорона генофондових тварин, управління племінною справою, регулювання використання її досягнень тощо. Сучасна селекція тварин, яка застосовує провідні методи дослід­жень, Грунтується на різноманітному первинному матеріалі — існу­ючих породах, типах, лініях тварин, що значною мірою є успадкова­ними від минулих поколінь. Ці тварини, які різняться за генотипом (набором генів), становлять так званий генофонд домашніх тварин, який   був та лишається   неминущою   цінністю людської  цивілізації.

В Україні цей генофонд досить різноманітний, що пояснюється розмірами території країни та наявністю різних фунтово-кліматичних зон, у межах яких склалися ареали існування домашніх тварин. На них треба зважати проводячи селекційно-племінну роботу. Зокрема, зада­ними Мінагрополітики та Української Академії аграрних наук всього в господарствах України розводять 34 породи великої рогатої худоби, 10 порід свиней, 10 порід овець, 9 порід коней, понад 51 породу пти­ці, 5 порід кролів. Тварини кожної породи характеризуються специфіч­ними біологічно-господарськими особливостями і можуть розмножу­ватись у певних геокліматичних та екологічних умовах України (Прог­рама збереження та раціонального використання генетичних ресурсів сільськогосподарських тварин України на 2001-2005 роки, затверджена наказом  Мінафополітики України і УААН   від 24 жовтня  2001   p.).

Як зазначає В. І. Левченко, успіх селекційної діяльності в тва­ринництві визначається наявністю відповідних порід та типів, на­бір яких є надзвичайно обмеженим. Ці тварини, які різняться за спадковістю, є біологічною основою будь-якої галузі тваринництва, її генофонду. Від його стану багато в чому залежить успіх роботи селекціонерів   .   Тому   охорона   селекційних  досягнень   у   галузі   тваринництва,   порід  тварин   має   ґрунтуватися   на  створенні та   належ­ній   реалізації   правової   охорони   генофонду домашніх  тварин.

Із   врахуванням   сказаного   Закон   України   "Про   племінну   спра­ву",    передбачає    передусім   державну   реєстрацію   племінних   тварин та   племінних   стад,    ведення   державних   книг   племінних   тварин   та Державного   племінного   реєстру.   За   цим   Законом,   державна  реєс­трація  племінних тварин  і племінних стад потребує   внесення даних про   племінних тварин   і   племінні   стада,   що   мають   відповідні   гене­тичну якість та рівень продуктивності,   згідно з до державними кни­гами   племінних  тварин   і Державного   племінного   реєстру   з   метою формування   відповідної  бази даних  про   племінні ресурси.  Держав­ні книги  племінних тварин   —   це  інформаційні бази даних про пле­мінних тварин,   що   відповідають установленим для реєсфації вимо­гам.   Державний   племінний  реєсф   —   це   інформаційна   база  даних про   племінні   стада,    що   відповідають   установленим   для   реєстрації вимогам.

Повноваження    щодо   ведення   Державного    племінного   реєстру покладено   на   Головну державну   племінну   інспекцію   у   складі   Мі­нафополітики,   правила та порядок  проведення державної реєстрам ції   племінних   стад   у  Державному   племінному   реєсфі   містяться   у Положенні про Державний  племінний реєстр,   затверджений  нака­зом   Міністерства   афарної   політики   України,   Української   академії афарних  наук від   20  фавня   2002  р.

Відповідно, виникнення прав інтелектуальної власності на по­роду тварини пов'язується з державною реєсфацією. ЦК вимагає посвідчувати майнові права на породу тварини патентом. Заявка на нову породу подається до Мінафополітики України, де вона підлягає обов'язковій експертизі. Департамент ринків продукції тваринництва, з Головною державною племінною інспекцією (на­далі — Департамент) у складі Міністерства афарної політики Ук­раїни провадить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, згідно з Тимчасовим положенням про Департамент ринків продук­ції тваринництва, з Головною державною племінною інспекцією Міністерства афарної політики України, затвердженою Міністром афарної політики України 29 вересня 2000 р. Після завершення експертизи приймається рішення про визнання пропозиції селек­ційним досягненням або про відмову в такому визнанні. Якщо пропозиція відповідає умовам патентоспроможності, в Державно­му реєсфі робиться відповідний запис і видається правоохорон­ний документ (за ЦК, таким документом є патент). Ним засвідчу­ються авторство селекціонера і право власності на селекційне до­сягнення .

Зазначений Департамент з Головною державною племінною інспекцією у складі Міністерства афарної політики України забез­печують, відповідно до законодавства, державне управління пле­мінною справою у тваринництві, здійснюють контроль за дофи-манням законодавства про племінну справу в цій галузі, за станом і   використанням   племінних   (генетичних)   ресурсів,   нагляд   за   ввезенням на територію України та вивезенням племінних (генетич­них) ресурсів, за показниками племінного обліку та формами, згід­но з якими ведеться документація з племінної справи, провадить реєстрацію власників племінних (генетичних) ресурсів, веде дер­жавні книги племінних тварин та Державний племінний реєстр, проводить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, прис­воює статус суб'єктам племінної справи; стежить за дотриманням законодавства   в   галузі   бджільництва.

Як зазначає О. О. Підопригора, використання селекційного до­сягнення у тваринництві іншими особами може мати місце лише на   підставі  договору   .

Відповідно до змісту гл. 42 ЦК, договором може бути визначе­на юридична доля виключно майнових прав на такий об'єкт права інтелектуальної власності, як порода тварини, оскільки особисті немайнові   права   авторства   є   невідчужуваними.

Майнові права на породу тварин є обмеженими в часі: відповід­но до ст. 488 ЦК строк чинності виключних майнових прав на по­роду тварин спливає через ЗО років, що відліковуються з 1 січня ро­ку,   наступного   за роком державної реєстрації  цих  прав.

Власник патенту може за договором передати як саме право на породу,   так і  права,   що  з  нього   випливають.

 


 

§ 3. Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт у сфері сільського господарства

Як випливає з вищевикладеного, в умовах ринкової економіки об'єктом обміну дедалі частіше стають результати науково-техніч­ної діяльності в галузі сільського господарства України. їх значен­ня в цій сфері невпинно зростає, тому саме з ними має пов'язува­тися не лише впровадження існуючих провідних технологій вироб­ництва сільської продукції, ай, сподіваємося, виконання на замов­лення різних суб'єктів аграрного підприємництва пошукових робіт у   відповідних   галузях.

В.     В.    Луць    вважає,    що    можливість    використання   договірної форми   (контракту)   у   сфері   науково-технічної діяльності  зумовлена тим,    що    результати    цієї   діяльності   є    об'єктами    права   власності створювачів   (розробників)   науково-технічної продукції,   якщо   інше не  передбачене  законом або договором.   Цими об'єктами розробни­ки   можуть   вільно   користуватися   й  розпоряджатися,   зокрема   пере­давати  іншим   особам   на договірній  основі.   Дослідження   й  розроб­ки   у   сфері   науки   й   техніки,    що   передбачають   одержання   дослід­ницькими   колективами   чи   окремими   дослідниками    відповідного результату   в   розв'язанні   конкретної   проблеми   протягом    певного строку,   організується   переважно   за  контрактом   .

Про розглядувану групу договорів не йшлося ні ЦК 1963 p., ні в раніше чинному законодавстві. Лише в новому ЦК з'явилася ок­рема гл. 62 " Виконання науково-дослідних або дослідно-конструк­торських та технологічних робіт". Відносини, що виникали під час проведення зазначених видів робіт, регулювалися переважно відом­чими актами. Прикладом може слугувати Типовий договір на ви­конання науково-дослідних робіт по сільському господарству, зат­верджений   25   січня   1960  р.

Природа договорів на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт

Відповідно до назви та конструкції гл. 62 ЦК у ній розглянуті 2 види договорів, які є близькими, але мають суттєві розбіжності як у   предметі договору,   так   і   правовому  регулюванні.

Насамкінець  звертається   увага   на   фундаментальні  та   прикладні дослідження.   Стаття   1   Закону   "Про  наукову і  науково-технічну ді­яльність"   фундаментальні   наукові дослідження   визначає  як  науко­ву теоретичну та  (або)   експериментальну діяльність,   спрямовану на одержання нових знань про закономірності розвитку природи,   сус­пільства,  людини,  їх  взаємозв'язку,   а прикладні наукові досліджен­ня    —    як    наукову    і    науково-технічну   діяльність,     спрямовану   на одержання  й   використання  знань для  практичних цілей. Дослідно-конструкторські   та   технологічні   роботи   мають   на   меті   виконання цих видів робіт,   згідно зі ст.   892   ЦК 2003  p.,   виконавець зобов'язу­ється   за  завданням   замовника розробити   зразок   нового   виробу та конструкторську документацію   на   нього,   нову технологію   тощо.

Різним   є   й  характер результатів,   на досягнення  яких спрямова­ні   інтереси   сторін.    В   першій   групі  договорів   йдеться   про   наукові результати,   які  в  цьому Законі  визначаються як нове  знання,   одер­жане   в   процесі  фундаментальних  або   прикладних  наукових дослід­жень   та   зафіксоване   на   носіях   наукової   інформації   у   формі   звіту, наукової  праці,   наукової доповіді,   наукового   повідомлення,   моног­рафічного дослідження,   наукового   відкриття   тощо.   В   другому   виді договорів  за гл.   62  ЦК,   розглядається    науково-прикладний резуль­тат,   котрий   слід   розуміти   як   нове   конструктивне   чи   технологічне рішення,     експериментальний     зразок,     завершене     випробування, розробка,   яка   впроваджена   або   може   бути   впроваджена   в   суспіль­ну  практику;   науково-прикладний  результат   може   мати   форму  зві­ту,   ескізного  проекту,   конструкторської  або технологічної докумен­тації  на  науково-технічну  продукцію,   натурного   зразка  та   ін.

Метою  науково-дослідних робіт  є  науковий результат,   який   мо­же   мати  як  позитивний   (підтвердження   певних гіпотез,  виявлення зв'язків, закономірностей тощо), так і негативний характер (висно­вок про неможливість отримати певний результат, підтвердження принципового висновку про неможливість якогось явища тощо). Тому договір на виконання згаданих робіт можна вважати викона­ним належним чином незалежно від того, буде результат позитив­ним або негативним. Як зазначає М. І. Брагінський, вирішальне значення в останньому випадку матиме належне виконання робіт як  таке.

На відміну від розглянутого договору на виконання науково-дослідних робіт, під час виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт результат має бути обов'язково позитивним. Відсутність позитивного результату має розцінюватись для другої групи договорів як відсутність належного результату, тобто невико­нання договірного   зобов'язання   .

В разі не можливості досягнення результату, поставленого за-мовником як завдання, ці 2 групи договорів мають також різні пра­вові   наслідки.

Для договорів на виконання науково-дослідних робіт діє пра­вило ч. 1 ст. 899 ЦК: якщо в ході їх виконання виникла неможли­вість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов'язаний оплатити роботи, виконані до виявлення неможливості отримати передбачені договором ре­зультати, але не вище від відповідної частини ціни робіт, визначе­ної   договором.

Для договорів на виконання дослідно-конструкторських та тех­нологічних робіт діє інше правило: якщо в ході цих робіт з'ясову­ється неможливість досягнення результату через обставини, що ви­никли не з вини виконавця, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати   виконавця.

Принциповим стосовно цієї групи договорів є також питання про їх родову належність у контексті питання про співвідношення цих договорів і договору підряду. По-перше, в новому ЦК ці види договорів хоча й розташовані поруч, але розглядаються як окремі види договірних зобов'язань. Головна відмінність між цими вида­ми договорів та договором підряду полягає ось у чому: "негативний результат" у договорі підряду (на відміну від договорів на виконан­ня науково-дослідних робіт) має розглядатися як невиконання до­говірного   зобов'язання.

Що ж до договору на виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, то його предметом виступає виконання робіт та їх результат; результат може бути однаковою мірою як матеріаль­ним, так і нематеріальним; виконання роботи за певних умов мо­же мати самостійне значення, тимчасом як для договору підряду предметом завжди є результат як такий, причому виключно мате­ріальним.   Відповідно до ч.   2 ст.   896  ЦК,   виконавець має  право, якщо інше не передбачено договором із замовником, використати одержаний ним результат робіт також для себе. Проте передавати результати роботи іншим особам виконавець не має права, якщо інше не передбачено самим договором із замовником на виконан­ня   певних  робіт.

Загальна характеристика змісту договорів. Істотною умовою до­говору на виконання зазначених видів робіт є напрям (напрями) дослідження та сформульований відповідно до завдання замовника очікуваний кінцевий результат науково-дослідних, дослідно-конс­трукторських   і   технологічних   робіт.

Дослідження,   які замовляє   особа,   можуть мати  один чи  кілька з наведених   напрямів:

—   економіка,   фінанси,   бухгалтерський  облік;

—   землеробство*  рослинництво,   кормовиробництво;

—   овочівництво;

—   садівництво,    виноградарство;

—   захист   рослин;

—   агроекологія   і  природокористування;

—   тваринництво;

—   ветеринарна   медицина;

—   зберігання   та   перероблення   сільськогосподарської   продукції;

—   механізація,   електрифікація,   транспорт;

—   будівництво;

—   соціальний  розвиток  села  і трудові   відносини;

—   аграрна  освіта,   кадрове   забезпечення;

—   наукове забезпечення;

—   інформатика.

Конкретні кінцеві результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт мають таку примірну кла­сифікацію :

—   новий технологічний   процес   (найновіша технологія);

—   удосконалена   технологія;

—   безвідходна   ресурсозберігаюча   технологія;

—   новий   вид   продукції;

—   поліпшена   продукція;

—   новий   вид  устаткування;

—   нова  лінія;

—  нова установка;

—   модернізований   вид   устаткування;

—   нові   засоби   механізації;

—   новий   прилад;

—   нові   засоби   автоматизації;

—   нові   вироби;

—   новий  вид  сировини;

—   новий   матеріал;

—   новий  вид тари   (упаковок);

—   установча   серія;

—   новийстандарт;

—  новий   норматив;

—  уточнений   стандарт;

—  уточнена норма;

—  нова   ціна;

—  нова   система;

—  нова   структурна   схема;

—  новий   спосіб;

—  типова  система   (НОП);

—  удосконалена  система   (НОП);

—  нове   завдання   (АСУ);

—  новий   комплекс   завдань   (АСУ);

—  нова   підсистема   (АСУ);

—  новий   блок  системи   (АСУ);

—  новий   сорт;

—  поліпшений   сорт;

—  аборигенний   сорт;

—  інтродукований   сорт;

—  нова   порода;

—  новий  тип;

—  нова   заводська лінія;

—  удосконалення   породних   та   продуктивних  якостей   худоби.

Ці   конкретні   результати   можуть   бути    предметом   договорів   на виконання    науково-дослідних,    дослідно-конструкторських    техно­логічних  робіт   у   сфері   сільського   господарства.

Усі результати науково-дослідних робіт відповідно до положен­ня ст. 41 Закону України "Про власність" визнаються об'єктами права інтелектуальної власності, як й інші результати інтелектуаль­ної праці (в тому числі й дослідно-конструкторських і технологіч­них   робіт).

Згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 31 берез­ня 1992 р. №162 "Про державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій" та з Порядком дер­жавної реєстрації та обліку відкритих науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій, затвердженим наказом Мініс­терства освіти і науки України від 25 грудня 2001 р. № 808, обов'яз­ковими є державна реєстрація та облік відкритих (несекретних) на­уково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, що викону­ються організаціями (підприємствами) України, статутна діяльність яких передбачає проведення науково-дослідних і дослідно-конс­трукторських   робіт.

Державну реєстрацію та облік розпочатих, виконуваних і за-кінчених науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт покладено на Український інститут науково-технічної та еконо­мічної інформації (УкрІНТЕІ). Цей інститут має право поширю­вати інформацію про зазначені роботи відповідно до умов, зазна­чених їх виконавцем у реєстраційно-облікових документах. Зок­рема, виконавець робіт може відкрити доступ до інформації про свої   роботи.

Крім предмету договору, який ми описали вище, в розглядува­них договорах на створення (передачу) науково-технічної продук­ції, крім обов'язкових положень (найменування сторін, предмет договору, порядок передачі та прийняття продукції, оплата, відпо­відальність сторін, реквізити сторін тощо), мають бути зазначені також права сторін щодо використання продукції та розпоряджен­ня нею, умови конфіденційності, умови, необхідні для впровад-ження цієї продукції, сфери її застосування, масштаби та обсяги впровадження, назва кожного етапу (розділу) із зазначенням виз­начених у договорі результатів роботи в цілому й на кожному ета­пі (розділі), умови матеріально-технічного забезпечення науково-пошукових, дослідно-конструкторських, технологічних робіт. Обов'язково мають бути визначені права виконавців щодо розпо­рядження науково-технічною продукцією (про це докладніше — далі) та право на залишення в себе переданого замовником і прид­баного для виконання замовлення майна (устаткування, приладів, інструментів,   матеріалів тощо),   а також  інші умови.

Характерною особливістю цього договору є встановлення (виз-начення) сторонами вартості науково-технічної продукції. Договір­на ціна на таку продукцію має встановлюватися на стадії укладен­ня договору. Подібно до правил про договір підряду (ст. 844 ЦК), ціна у договорі може бути визначена у кошторисі. Кошторис на ви­конання робіт може бути приблизний або твердий. Зміни до твер­дого кошторису вносять лише за погодженням сторін, при приб­лизному кошторисі виконавець зобов'язаний своєчасно попереди­ти  замовника,   якщо  потрібне   перевищення  кошторису.

Щоб досягти згоди про зміну договірної ціни, за основу беруть попередню ціну, обчислену замовником або виконавцем з обов'яз­ковим урахуванням рівня науково-технічної продукції, її конку­рентоспроможності, ефективності та періоду ефективного вико­ристання   .

Плата за виконання науково-дослідних або дослідно-конструк­торських робіт та технологічних робіт, встановлена договором, мо­же бути зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором, якщо це не залежало від замовника, а можливість такого зменшен­ня  та   його   межі  були   передбачені домовленістю   сторін.

Права та обов'язки сторін. У попередньому підрозділі йшлося про розподіл ризику в разі виявлення не можливості дося гне ння ре­зультату, очікуваного відповідно до завдання замовника. Поряд з цим принциповим є також питання про можливість залучення до виконання договорів третіх осіб. Договір про виконання науково-дослідних робіт передбачає їх творчий характер, який часто ґрунту­ється на особистих знаннях та здібностях науковця чи творчої гру­пи,   а також на тому,   що   саме   ця   конкретна особистість   (групи  науковців) є вирішальним фактором укладення договору: Тому, за договором, провести науково-дослідні роботи виконавець має осо­бисто; він не має права залучати до виконання робіт третіх осіб, якщо таке повноваження не надано за договором або немає зго­ди замовника  (ст.   893   ЦК).

Іншою є ситуація з договорами про дослідно-конструкторські та технологічні роботи, оскільки особистий характер та відповідний інтерес до виконання договору самим контрагентом не передбача­ється. Тому, за загальним правилом, виконавець має право залуча­ти до виконання договору інших осіб (субвиконавців), що є, зок­рема, бажаним в разі значного обсягу цих робіт (абз. З ст. 893 ЦК). Але при цьому субвиконавець не відповідає за виконання свого обов'язку перед замовником, так само як і замовник — перед суб-виконавцем; у свою чергу, основний виконавець цілком відповідає перед замовником за виконання договору й несе ризик вибору кон­трагента, а також відповідає за виконання всіх взятих на себе обов'язків перед субвиконавцем. При цьому у зобов'язанні не від­бувається вибуття чи заміни сторони. Відносини в такій ситуації є подібними до відносин замовника, генерального підрядника та субпідрядника   за  договором   підряду.

Окремо треба розглядати питання про повноваження щодо ви­користання результатів роботи. З природи договору випливає, що виконавець повинен не тільки провести певні роботи, а й переда­ти   їх  результати   замовнику.

Загальні положення про права сторін на результати робіт міс­тяться в ст. 896 ЦК, відповідно до якої замовник за договором на виконання науково-дослідних, або дослідно-конструкторських та технологічних робіт має право використовувати передані йому ре­зультати  робіт  у   межах   і   на  умовах,   встановлених договором.

Враховуючи те, що результати робіт здебільшого також є об'єк­тами права інтелектуальної власності, слід брати до уваги також по­ложення ст. 430 ЦК, коли вирішується питання про виникнення особистих немайнових та майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності, яким є отриманий результат під час виконання розгля­дуваних   договорів.

У ч. 2 ст. 430 ЦК вводиться загальне правило, за яким майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовлен­ням, належить творцеві цього об'єкта і замовникові, якщо інше не встановлено договором. Є підстави вважати, що договори на вико­нання зазначених дослідних робіт підпадають під таке створення на замовлення   об'єкта   інтелектуальної   власності.

Порядок передачі результатів виконаних робіт. Відповідно до ч. 1 ст. 894 ЦК виконавець зобов'язаний передати, а замовник прийня­ти та цілком оплатити завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договір може передбачати прийняття та оплату окремих етапів робіт або інший спосіб опла­ти. Зокрема, науково-дослідні, дослідно-пошукові роботи або їх етапи,   що  мають самостійне значення,  вважаються  закінченими і їх приймає  замовник у тому разі,  якщо їх виконано відповідно до тех­нічного   завдання    (умов   договору),    коли   одержано   конкретні   ре­зультати,   що   мають теоретичне   або   практичне   (за  умовами догово­ру   чи   технічного   завдання)   значення,   коли   складено   відповідний звіт   або/та   надано   інші   зумовлені  договором   документи,    відповід­но   випробувані й  прийнятті  зразки  машин,  технологій,   устаткуван­ня     сортів,    гібридів,    порід   худоби   тощо   приймальною   комісією   у визначеному   в   договорі   складі.    Передача   й   прийняття   оформлю­ються    складанням    акту    передачі    -    прийняття    науково-технічної продукції    (повністю   або   закінчених   етапів),   який   підписують   дві сторони.