Розділ 19 Орендні відносини сільськогосподарських організацій (орендні відносини)

 

§ 1. Особливості аграрно-правового регулювання договірних правовідносин у сільському господарстві

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому ра­зі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом са­ме аграрного права . При цьому, як вважають науковці, у законо­давстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподар­ського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфі­ка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному струк­турному елементі договору (предмет, сторони тощо) . Світовий дос­від доводить, що сільське господарство без державного регулюван­ня, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціону­вати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господар­ським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах най­вищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення кон­тролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бу­ти орієнтовано також на охоррну земель від надмірної експлуата­ції, стримування перевиробництва з одночасним збереженням від­повідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві. У розвинутих країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана тео­ретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Пе­рерозподіл національного доходу для підтримування аграрного секто­ра є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання  сільського господарства матиме  вигоди й споживач   .

Такий "привілейований" стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюєть­ся у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулюван­ня   національного   сільського   господарства   та   захист   національного ринку   від   імпорту    Концептуальною   основою   державної   підтримки сільського   господарства  є   визнання   його   стану хронічно  невигідним у системі товарних зв'язків  в  економіці.   За радянських часів  сільське господарство   було,   можна  сказати,   донором   промисловості  та міста. Його  внесок у національний доход на   1990 р.  майже вдвічі перевищу­вав державні  вкладення   в   нього.   Необхідність  системи  підтримуван­ня   сільського   господарства держана   політика   ігнорувала.    Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування  сіль­ського  господарства дістала своє   відображення   в  законодавстві.   Пер­шим  кроком до   створення режиму сприяння  агрокомплексу  в  Укра­їні став Закон України від   17 жовтня   1990 р.   "Про пріоритетність со­ціальної  сфери    села та  агропромислового   комплексу  в   структурі народ­ного  господарства   України (в   редакції   Закону   від    15   травня    1992   p.),
яким  визначаються умови,   зміст і межі пріоритетності розвитку соці­альної сфери  села та агропромислового  комплексу в структурі народ­
ного   господарства  .   Вищезазначене   гіідтверджую тезу,   що  галузь  сіль­ського  господарства є   важливою  серед інших.   Питання   національної безпеки   зобов'язують державу  створити   особливі  умови  розвитку   ці­єї  сфери,   що  має   позначитися  на її  правовому регулюванні.   За умо­ви забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це  має  обмежити,   а в  окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових  механізмів та  свобод,   зокрема  щодо   забезпе­чення   свободи договорів  у  сільському   господарстві.

Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механіз­ми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій рин­ку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фак­тичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмо­вились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких   враховується   певний  рівень   витрат   фермера.

Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання до­говірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграр­но-правові договори підпорядковуються загальним правилам ци­вільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового   регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законода­вець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її рамках знайти "золоту середину" — взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забез­печення   національної  безпеки.

Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип — невтручання в сферу господарювання, аграрне законо­давство має встановити принципи та засади особливостей держав­но-правового регулювання відносин у галузі сільського господарс­тва. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьо­годні українське законодавство не має загальних засад регулюван­ня державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському гос­подарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Ук­раїну 2003 p., примусять українських законодавців та урядовців пе­реглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника подат­ків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське   населення   було  та  є   генофондом   нації.

Криза, що охопила сільське господарство у зв'язку з неефек­тивністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм госпо­дарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграр­ної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скорі­ше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме   величезних   інвестицій.

Сільському господарству потрібне насіння нових, більш про­дуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (ме­неджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьо­му необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарю­вання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі за­галом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інстру­ментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на се­лі   можуть   відбутися   зазначені   перетворення.

 

§ 2. Класифікація договірних зобов'язань у сільському господарстві

Щоб досягти як практичної, так і наукової мети в аграрному праві провадиться класифікація договорів у сільському господарс­тві за певними ознаками. При цьому треба брати до уваги, що са­ма галузь аграрного права є самостійною комплексною галуззю, то­му з одного боку, загальні положення про правочини та їх різно­вид — договори — містяться в цивільному законодавстві, а прави­ла про окремі специфІчні договори в господарських відносинах заз­нали свого правового регулювання в рамках господарського зако­нодавства. З іншого боку, специфіка відносин аграрного виробниц­тва сама по  собі та в  поєднанні зі специфікою їх законодавчого регулювання  зумовлює  особливий підхід до визначення  поняття,   кла­сифікації,    змісту договорів   у   сільському   господарстві.

Через це наука аграрного права не може не враховувати систе­ми договірних зобов'язань за ЦК, який поділяє їх на договори: ті, що опосередковують перехід права власності; пов'язані з переда­чею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про страхування; прокредитно-розрахункові від­носини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Серед договорів, що опосередковують перехід права власності, розглядаються зобов'язання із купівлі-продажу, дарування, ренти; при цьому як різновид зобов'язань купівлі-продажу виокремлю­ються роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу, міна. Отже, у визначенні приро­ди та основної класифікації договорів системоутворююче значення має   нині  саме   ЦК.

У науці аграрного права вирізняється група договорів на реалі­зацію сільськогосподарської продукції. У науковій та практичній літературі пропонується така система договорів на реалізацію сіль­ськогосподарської продукції: договір контрактації сільськогоспо­дарської продукції; договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції; договір міни; договір комісії. Але до такої системи по­будови договірних зобов'язань мають бути зроблені певні застере­ження: по-перше, контрактація, за ЦК, розглядається як різновид купівлі-продажу; по-друге, за власною природою договір комісії безпосередньо не сприяє реалізації сільськогосподарської продук­ції, а лише опосередковує її в майбутньому, тому що за договором комісії, відповідно до ст. 1011 ЦК, одна сторона (комісіонер) зо­бов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за раху­нок   комітента.

Найповніше специфіку договірних відносин у сільському госпо­дарстві враховує класифікація, яка поділяє аграрно-правові догово­ри на 3 основні групи. До першої групи належать такі: про спіль­ну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тва­ринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та пе­реробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші догово­ри про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи аграрно-правових договорів належать: про реалізацію сіль­ськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реа­лізацію продукції та постачання. До третьої групи: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконан­ня меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуго­вування;   про   виконання   інших  підрядних робіт;   про   надання   наукових   послуг   аграрним    підприємствам;   договори   з   банківськими установами та   інші  про   надання   різноманітних   послуг  .

Поза цією системою договорів лишається велика група догово­рів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новіт­ніх технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському господарс­тві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і пе­редачу права на використання сорту; договори про виконання на­уково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних ро­біт у сфері сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз провадимо в окремому підрозділі під­ручника.

Слід також враховувати, що в ст. З ЦК засадою цивільного за­конодавства проголошено свободу договору, що уможливлює ство­рення змішаних і комплексних договорів. Такі договори є самос­тійним різновидом договірних зобов'язань, при тлумаченні яких, насамперед, слід враховувати волю сторін, втілену через волевияв­лення в певну правову форму, за умови, що така воля та волевияв­лення не суперечать чинному законодавству та моральним засадам суспільства.

Особливе місце у системі аграрно - правових договорів належить біржовим договорам на реалізацію сільськогосподарської продукції. Вони мають стати інструментом кредитування сільського госпо­дарства та фактором забезпечення його стабільності й невпинного розвитку.

 

§ 3. Контрактація та інші окремі договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продук­ції, забезпечення населення продовольством, а переробних підпри­ємств _ сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у сільсько­господарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі  цієї   продукції  заготівельниками  та   іншими   організаціями безпосередньо  у  її   виробників   здійснюються   переважно   за договорами контрактації   .

Контрактація. Ці    договори     є     традиційною     формою     закупівлі сільськогосподарської   продукції   ще   з   часів  радянського   права.

У попередньому законодавстві договір контрактації регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти, прийня­ті   відповідно до   нього.

2004 р. відбулися зміни в системі нормативно-правових актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних відносин. Так, з 1 січня 2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси міс­тять положення про регулювання відносин із закупівлі сільськогос­подарської   продукції   на   умовах  договору   контрактації.

За ЦК, договір контрактації є різновидом купівлі-продажу. По­ложення про цей вид договірного зобов'язання міститься в гл. 54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК — "Загальні положення про купівлю-продаж". Параг­раф 4 гл. 54, безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської продукції, містить одну статтю — ст. 713, в якій визначається поняття цього договору, і зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні положення про купів-лю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації сільськогосподарської продукції визначається як та­кий, за яким виробник сільськогосподарської продукції зо­бов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську про­дукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язуєть­ся прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими ціна­ми   відповідно   до   умов  договору.

У ч. З ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень ЦК і ГК щодо регулювання відношень із договору контрактації: з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними сто­совно положень ст. 713 ЦК; тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продук­ції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним зако­ном окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися поло­ження ЦК: загальні — про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторо­нами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК обмежу­ються можливості застосування договору контрактації лише випад­ками державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на осно­ві державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції

Договір контрактації належить до тих договорів, що опосеред­ковують перехід права власності (право повного господарського ві­дання) від виробника сільськогосподарської продукції до держави в   особі  заготівельної   (закупівельної)   організації.

Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельно­му) або переробному підприємству чи організації (надалі — кон­трактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асорти­менті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийня­ти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту досягнен­ня сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов, передба­чених ч.   З   ст.   272   ГК.

Сторонами договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні (закупівельні) або переробні підпри­ємства або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі сільськогосподарської про­дукції (міністерства, відомства, підприємства й організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації споживчої коо­перації). Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що виробляють сільськогосподарську продукцію (колектив­ні, державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фер­мерські та   інші   господарства).

Контрактація є самостійним договором, хоча за предметом і змістом він подібний до договорів поставки і купівлі-продажу, що й зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК можливість застосовувати до відносин з договору контрактації правила договорів поставки та положень   про   купівлю-продаж.

При цьому слід враховувати,   що,   згідно  з  п.   4  ст.   1   Закону Ук­раїни   від   22   грудня    1995   р.    "Про   поставки   продукції для  держав­них потреб",   особливості відносин,   що  виникають у зв'язку з пос­тавками     (закупівлею)    для    державних    потреб     сільськогосподар­ської    продукції,     продовольства,    регулюються    окремими    актами законодавства України.   Тобто  при регулюванні  відносин  щодо   за­купівлі   сільськогосподарської   продукції  для   державних   потреб   не можуть  бути   застосовані   положення   зазначеного   Закону.   Так,   за­купівля    сільськогосподарської   продукції   і   продовольства   для   за­гальнодержавних   потреб  регулюється   Указом   Президента  України від   18   січня   1996  р.   №   62/96   "Про   задоволення  державних  і  регі­ональних   потреб   у   сільськогосподарській   продукції    на    1996    рік" (див.  лист  Вищого  арбітражного  суду України  від  22 березня   1996 р. №    01-8/110    "Про    Закон   України    "Про    поставки    продукції   для державних   потреб").

У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт — 100 тис. євро, то до таких відносин застосовується Закон України від 22 лю­того 2000 р. "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо    предметом    закупівлі    є    сільськогосподарська    продукція    чи продукти харчування вітчизняного виробництва, брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні сільськогосподарські товаро­виробники та підприємства харчової або переробної промисловос­ті. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України "Про закупівлю това­рів, робіт і послуг за державні кошти" замовник не має права діли­ти закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної статті, яка визначає основною процедурою закупівлі відкриті торги. Тоб­то замовник зобов'язаний здійснювати закупівлю, враховуючи не­обхідність раціонального й економічного витрачання бюджетних коштів, забезпечення максимальної конкуренції та прозорості під час   здійснення   закупівлі.

Специфіка договору контрактації полягає в тому, що 1) він є за­мовленням держави сільськогосподарському виробнику на відпо­відну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппро­дукція, що, як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов'язки щодо сприяння виробнику (так договір контрактації певною мірою опо­середковує   відносини   щодо   виробництва   продукції).

Предметом договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що заз­нали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконан­ня договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві ви­робника.

При цьому, за загальним правилом, реалізація сільськогоспо­дарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалі­зації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація про­дукції в рахунок державного контракту чи замовлення — за ціна­ми, встановленими умовами договорів з. врахуванням показників нормативних   актів.

Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської про­дукції, як було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вва­жається укладеним з моменту досягнення домовленості зі всіх обов'язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є переш­кодою для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови.

Вид продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин є істотними умовами відповідно до абзацу другого части­ни   3   ст.   272  ГК.

Якість (сортність) сільськогосподарської продукції, що переда­ється виробником, має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного й санітарного нагляду. Недоброякісність (невідповідність її обумовленій сортності) переданої продукції є підставою  для   відмови   контрактанта   цілком   або   частково   від  такої продукції, або для вимоги щодо відповідного зменшення ціни про­дукції відповідно до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за дійсною ціною,   котра  відповідає   якості   цієї   продукції.

Кількість і асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає закупівлі, визначається в договорах відповідно до держав­ного контракту, а у разі його відсутності — за домовленістю сторін. Умови доставки: за договором контрактації, за загальним прави­лом, вивезення, експедирування й розвантаження продукції прова­дяться контрактантом або за його рахунок. Але на практиці кон­трактант найчастіше не здійснює вивезення продукції від виробни­ка власними силами. Сторони в договорах встановлюють один із наведених далі порядків вивезення (або використовують їх у сукуп­ності стосовно окремих обсягів закуповуваної продукції): 1) кон­трактант приймає продукцію безпосередньо у виробника; 2) кон­трактант приймає продукцію на своїх приймальних пунктах; 3) ви­робник безпосередньо доставляє продукцію третім особам за вка­зівкою контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена кіль­кість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у вироб­ника.   Ця  умова  є   істотною  для договору.

У договорі контрактації зазначаються ціна за одиницю виміру продукції, загальна сума договору. Відповідно до змісту ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладення договору дозволяється лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Ціна на сіль­ськогосподарську продукцію, що поставляється, не може змінюва­тися угодою сторін, якщо договір укладено на підставі державного контракту, яким передбачена ціна. Вступаючи в такі договірні від­носини виробник погоджується з умовами держконтракту. На про­дукцію, що закуповується не в рахунок держконтракту чи понад нього,   сторони  можуть установити   інші   ціни   своєю  угодою.

Строки     виконання     договору     встановлюються     з     урахуванням особливостей виробництва і способу одержання  (збирання,   зберіган­ня,  дозрівання)   певного   виду сільськогосподарської продукції з ура­хуванням   місцевих   умов   заготівель.    Стосовно    окремих   видів   сіль­ськогосподарської   продукції,    зокрема   продуктів   рослинництва,    за­гальні   строки   можуть   змінюватися   й   уточнюватися    з   урахуванням кліматичних умов даного  року збирання   врожаю.   Невід'ємною  час­тиною  договору  є   погоджені  сторонами   графіки доставки,   що   кон­кретизують терміни  здачі   продукції,   оскільки   на  практиці для  цього договору  характерною   є   тривалість   відносин   між   сторонами.    Істот­ними  для   цього   договору  є   строки   здавання - приймання   продукції, хоча незазначення  інших строків   може  ускладнити  виконання  його. Контрактант   зобов'язаний   прийняти  доставлену   продукцію   на своєму приймальному  пункті  або  у  виробника   в   обумовлений  тер­мін,   не допускаючи   простою  транспортних  засобів   виробника.

Для договору контрактації характерно також те, що він передба­чає обов'язок контрактанта надавати виробнику певну допомогу в організації виробництва і здачі продукції, в забезпеченні господарс­тва   тарою   і   пакувальними   матеріалами,    у   видачі   промислових   чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного прода­жу (що не передбачено законодавством про поставку). Це випливає з поняття договору контрактації та визначення обов'язків контрак­танта щодо надання допомоги в організації виробництва сільсько­господарської продукції та її транспортування на приймальні пун­кти   і   підприємства як істотної  умови договорів   контрактації.

Контрактант зобов'язаний вчасно і цілком розрахуватися за от­риману продукцію. В іншому разі відповідно до ст. 4 Указу Прези­дента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві Укра­їни" підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм власності сплачують пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь товаровиробника сільськогосподарської продукції та про­довольства за кожен банківський день прострочення платежу, як­що   більший розмір   пені   не   обумовлено   угодою   сторін.

Для договорів контрактації встановлено обов'язковий авансо­вий порядок оплати отриманої продукції. Сторони зобов'язані виз­начити в договорі розмір такого авансу і терміни його виплати. Так, для закупівель сільськогосподарської продукції за держкон­трактом встановлено обов'язковий порядок авансового платежу в розмірі   50%   вартості   законтрактованої   продукції.

Для договору контрактації є обов'язковими положення про від­повідальність сторін, а також вимога реального виконання зо­бов'язань. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення договору грунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань, як­що вони не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших нес­приятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сер­тифікації сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби,   акти   страхових   організацій  тощо.

Міна. З моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні (товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язу­ється передати другій стороні у власність один товар в обмін на ін­ший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями "міна" та "бартер", з огляду на те, що вони застосову­ються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сіль­ському господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони позбавляють то­варовиробників   обігових  коштів   .

Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продук­ції український законодавець відводить біржовим договорам, роз­виток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Створен­ня системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи що­до реформування аграрних відносин". У ньому було передбачено організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під заку­півлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з по­дальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію організації біржового сільськогоспо­дарського ринку. У п. 1 якої проголошено перехід від державно-ре­гульованої системи розподілу сільськогосподарської продукції та сировини і фіксованих закупівельних цін до ринкової системи пе­реміщення товару від виробника до споживача, формування цін на основі попиту й пропозиції, що об'єктивно стимулює створення різноманітних ринкових структур, таких як ринок сировини і про­довольства,   оптові,   роздрібні,   спеціалізовані   й регіональні ринки.

Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося останніми рока­ми в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учас­ників обороту сільськогосподарської продукції необхідним елемен­том механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту "б" п. 1 Указу Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання вироб­ництва та розвитку ринку зерна" вжито заходів щодо запроваджен­ня порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за експор­тними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредито­ваних для   таких   операцій   біржах.

Основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибут­ку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) дерива-тив *— це стандартний документ, що засвідчує право та/або зо­бов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або не­матеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1.5.1 зазначеного Закону, фор­вардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зо­бов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту. Слід зазначити, що будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності зго­ди іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф'ючерсний   контракт   засвідчує   зобов'язання   придбати    (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зо­бов'язань   сторонами   контракту.

 

§ 4. Особливості аграрно-правового регулювання рийку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодав­ця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтрим­ки   цієї   галузі   національної   економіки.

Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є но­вим інструментом, який є характерним саме для аграрного зако­нодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює ба­ланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.

Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зер­на в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у поряд­ку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються зас­тавні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний   прибуток,   достатній  для   відтворення   виробництва.

Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного ро­ку відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпе­чення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб України", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель застав­ного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробни­ки, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення зас­тавних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сіль­ськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхи­лення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забез­печення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити   зерно   за   свій   рахунок.

За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровироб­ники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених до­говорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим скла­дам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними дого­ворами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогос­подарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Пере­біг строку зберігання заставного зерна у зернових складах почина­ється з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточ­ного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступно­го року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровироб­ники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передба­ченому   цим   Законом.

Сільськогосподарські товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право роз­поряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Як­що до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зер­но для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зерно­вих складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів   державного    бюджету.

Як бачимо, держава в особі Кабінету Міністрів України, вста­новлюючи мінімально гарантовані ціни на зерно, які є складовою політики ціноутворення в Україні й спрямовується на підтримку виробництва зерна, забезпечує сільськогосподарському товарови­робнику мінімальний дохід від його діяльності задля забезпечення відшкодування ним середньогалузевих витрат на виробництво та забезпечення мінімального прибутку, достатнього для відтворення виробництва.

За обраною концепцією, створений механізм не повинен позба­вити сільськогосподарських товаровиробників свободи у виборі партнерів для реалізації власної продукції, тому що до закінчення терміну дії договору за ними зберігається право витребувати здане у зерновий склад зерно, попередньо повернувши Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна отримані ним кошти при заставі зерна та відшкодувавши витрати зерновому складу за збері­гання  такого   зерна  відповідно до   умов   ст.   58   зазначеного   закону.

З моменту введення в дію Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України застосовував різні спо­соби визначення заставних цін. Так, 2002 р. заставні ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50% середньозваженої ці­ни,   яка   складеться   на   біржовому  аграрному ринку  на  момент  укладення угоди про заставну закупівлю зерна ( див.: постанова від 29 квітня 2002 р. № 590 "Про визначення заставних цін та фінансове забезпечення заставних закупівель зерна"). На період з 1 липня 2003 р. до 1 березня 2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зер­на базисних кондицій був визначений Кабінетом Міністрів Украї­ни встановленням твердих цін для різних найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.: постанова від 3 липня 2003 р. № 1030   "Про   встановлення  рівня   заставних  цін   на зерно").

Міністерством аграрної політики України видано наказ від 11 червня 2002 р. № 156 "Про затвердження Примірної форми дого­вору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаро-виробників", яким затверджено відповідну примірну форму дого­вору. Ця форма договору має застосовуватися з урахуванням поло­жень ст. 60 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", якою визначено істотні умови договору заставних закупок зерна. Такими є: найменування заставного зерна; термін договору застав­них закупок зерна; ціна на заставне зерно; кількість заставного зер­на; ціна зберігання; відповідальність сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та пошкодження заставного зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається укладеним і, відповідно, має пев­ні правові наслідки, якщо сторони в належній формі досягли зго­ди   з   усіх   істотних  умов   такого  договору.

Застосування заставних закупівель сільськогосподарської про­дукції є можливим також щодо інших видів продукції. Слід згада­ти, що вперше заставні закупівлі зерна згадуються в Указі Прези­дента України "Про невідкладні заходи щодо стимулювання вироб­ництва та розвитку ринку зерна", яким передбачено подолання не­гативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань обсягів продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом впровадження ме­ханізму заставних закупок зерна, який передбачає закупку зерна у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за зас­тавними цінами та гарантування їм права наступного продажу цьо­го зерна за ринковими цінами в разі перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна, а також кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001 р. — їх бюджетне   фінансування.

Надалі законодавець у ст.З Закону України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" як механізм цінової політики і підтримування до­ходів виробників сільськогосподарської продукції визначає можли­вість спрямовувати на забезпечення відтворення виробництва сіль­ськогосподарської продукції на основі запровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбут­ньому для ширшого і, бажано, гнучкішого застосування такого ме­ханізму забезпечення прав сільськогосподарських виробників, як заставні   закупівлі  їх   продукції.