Розділ 3 СУДОВА СИСТЕМА
Розділ 3 СУДОВА СИСТЕМА
3.1. Загальна характеристика судової системи
У попередніх розділах розглянуто природу, сутність та ознаки судової влади, розкрито зміст її функцій, і, перш за все, правосуддя. Отже, поняття “судова влада” і поняття “правосуддя” не є тотожними. Правосуддя – це змістова сторона судової влади, яка відбиває спосіб її реалізації.
Окрім змістової є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається Розділ VІІІ “Правосуддя”, вже в першому реченні містить принципову норму: “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”.
Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади – однієї з гілок державної влади, – віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.
Відмінною рисою судової системи України є те, що вона є системою унітарної держави, яка, на відміну від федеративних держав, які мають систему як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділу предмета юрисдикції між судами за ознакою належності до різних внутрішньодержавних утворень.
Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.
Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції, який замінив існуючий понад десять років біцентризм, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) – рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України; тепер підсистему загальних і підсистему спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.
Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні, у свою чергу, складаються із загальних і спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.
Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий адміністративний суд України.
Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.
3.1.1. Основні поняття й інститути судової системи
Формування судової системи й регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення яких та їх характер зумовлюють той чи інший її вигляд.
Для опанування знань щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд, склад суду, судові інстанції, гілка судової системи, рівень (ланка) судової системи.
Поняття “суд” є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Воно має декілька значень, зумовлених контекстом та сферою застосування:
1) у загальній теорії права й у конституційному праві термін “суд” означає узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням з реалізації одного з видів державної влади – судової;
2) суд – це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну і предметну юрисдикцію (районний – міський, загальний – спеціалізований, місцевий – апеляційний);
3) поняття “суд” ідентичне процесуальному поняттю “судове засідання”, тобто означає процесуальну форму здійснення правосуддя в судових стадіях і судових провадженнях[1];
4) суд – це особи, які судять, суддя або судді. І суддя, який постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів – всі вони діють як суд[2].
Вказані значення слова “суд” не вичерпують всього різноманіття його змісту, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів” розглянути основні ознаки названої категорії та її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.
Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. У суді працює також апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям “склад суду” (у будь-якому значенні).
Більший у порівнянні з місцевими судами обсяг повноважень вищестоящих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які буде покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрію словосполучення “склад суду” набуло декількох значень.
У першому значенні “склад суду” означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України “Про судоустрій України”). До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду – посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 “Вищі судові органи спеціалізованих судів” і ст. 48 “Склад Верховного Суду України” Закону України “Про судоустрій України”.
У другому значенні словосполучення “склад суду” характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, у п. 6 ст. 25 “Види і склад апеляційних судів” названого вище Закону визначено, що “Апеляційний суд України діє у складі:
1) судової палати у кримінальних справах;
2) військової судової палати.”
Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 “Склад Верховного Суду України” розглядуваного Закону.
Третє значення поняття “склад суду” означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 названого Закону).
Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суд-дею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, – також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції детально виписаний у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 46 “Склад господарського суду” ГПК України; ст. 18 “Склад суду” ЦПК України; статті 23 – 24 КАС України; ст. 17 “Колегіальний і одноособовий розгляд справ” КПК України). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції зумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.
Наприклад, розгляд справ у господарському суді по суті по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак, залежно від категорії і складності справи, вона може бути розглянутою колегіально у складі трьох суддів.
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.
У цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу – розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
У колегіальному складі – трьох суддів – розглядаються в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема справи за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.
Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менше трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК України передбачає і такий варіант: колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 46 ).
Іноді закон потребує в порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.
При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за умови, що за нього проголосувала більшість суддів.
Судові інстанції[3]. Судова інстанція – це поняття категоріального значення, яке є одним із визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям історії існування суду кожної держави з її традиціями, досвідом, надбанням.
У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.
Судом першої інстанції є суд, уповноважений у межах своєї компетенції первісно розглянути й вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи.
Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах), або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім показанням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах і рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції – це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали чинності, й вирішує питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Метою звернення до апеляції є перегляд справи, тобто повторний її розгляд.
У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися в повному обсязі або в обсязі вимог, зазначених в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum – скільки скарги, стільки й рішення. Відбиттям цього принципу стали відповідні правила в законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє правильність рішення першої інстанції стосовно особи, яка подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. В Україні запровадженадвохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін.
За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється щодо рішень, які набули законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише стосовно законності судового рішення. Під час апеляційного перегляду здійснюється перевірка як законності, так і обґрунтованості судового рішення, тобто відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам. Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме в такому напрямку.
По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили.
По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
По-третє, до суду касаційної інстанції можливе звернення після використання механізмів захисту прав і інтересів у суді попередньої апеляційної інстанції (хоча це правило не є загальним). З нього є винятки, передбачені, зокрема Кримінально-процесуальним кодексом України.
Судом касаційної інстанції в Україні в системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів – відповідний вищий суд.
Отже, під судовою інстанцією розуміється судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію зі здійснення правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції – відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями (наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції). Однак одна й та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародно-правові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського Суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім неупередженим судом.
Отже, такі принципи, як необхідність забезпечення кожній особі розгляду її справи в суді по суті (по першій інстанції), реалізації права кожного (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень та заборона розгляду справи в одній судовій установі по двох інстанціях, є важливішими критеріями побудови судової системи, а саме – визначення кількості її рівнів (ланок).
Поняття “ланка” – суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в кожній судовій підсистемі судових установ, які за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття “ланка судової системи” визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує.
Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакові: (а) предметну компетенцію, (б) структуру, (в) функції і (г) діють у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міські районні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.
У спеціалізованих судах нижчу першу ланку судової системи утворюють:
– господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;
– адміністративні окружні суди.
Наступну (другу) ланку:
– апеляційні господарські суди округів;
– апеляційні адміністративні суди округів.
Третю ланку – відповідно, Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.
Четверту ланку (для обох гілок спеціалізованих судів) – Верховний Суд України.
Отже, юридично коректним є застосування поняття “ланка” лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції складають не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і між собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланки такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тож застосовувати поняття “ланка судової системи” необхідно поряд із визначенням певної підсистеми – загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття “гілка судової системи”. На відміну від поняття “ланка”, яким позначається елемент систематизації “по горизонталі” такого складного і різноманітного утворення, як судова система України, поняття “гілка судової системи” застосовується для позначення окремої підсистеми, тобто “по вертикалі”, констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
3.1.2. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави
Після проголошення незалежності Україна, яка стала членом міжнародної спільноти, зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема, статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.
Значно вплинули на запровадження нових підходів до побудови судової системи вступ України до Ради Європи й ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
– кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
– кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які й склали основу доктрини “права на суд”.
Положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
– забезпечити кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто по суті (суди першої інстанції);
– забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
– додержання відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
3.1.3. Принципи побудови судової системи за Конституцією України
Конституція текстуально не закріплює переліку всіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:
– забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) та утворенню підсистеми спеціалізованих судів;
– визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;
– закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;
– запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;
– заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.
Принцип територіальності. У Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Уперше цей принцип впроваджено в Судових Статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їх побудова базувалася на двох головних принципах:
– началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;
– началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності).
Першу інстанцію складали окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому в основу їх розташування була покладена не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна – судовий округ[4].
Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи по суті.
Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його змісту, ані критеріїв формування судових округів, не визначено в ній і завершеної системи судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності через визначення всієї системи судів загальної юрисдикції (а значить, і визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України “Про судоустрій України”. Виходячи з закріпленої в законі системи судів, зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеного в ст. 133 Конституції України, оскільки він зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.
Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України “Про судоустрій України” визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21).
Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до відповідного найближчого суду. Отже, така схема виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.
Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня зумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.
Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним із факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, фаховість якого не підлягає сумніву.
Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістове наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, яка передбачає елементи “зовнішньої” і “внутрішньої” спеціалізації. Критерієм будь-якої спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але цього замало для визначення, якою саме має бути спеціалізація. У побудові судової системи України відбито попередній десятирічний досвід діяльності арбітражних (нині господарських) судів як окремої гілки, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для господарського судочинства, не існує принципової різниці з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою цивільного судочинства.
Отже, господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою “зовнішньої” спеціалізації і є окремими підгілками в системі судів загальної юрисдикції.
Для загальних судів діє “внутрішня” спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду або цивільних, або кримінальних справ, де це можливо завдяки достатній кількості суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, в судах різних судових юрисдикцій, у тому числі спеціалізованих, може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
Принцип єдності судової системи виявляється у тому, що в Україні створено цілісну систему судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття “найвищий”. Це зробив Закон України “Про судоустрій України”, визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.
Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає і такі елементи, як:
– єдині засади організації та діяльності судів;
– єдиний статус суддів;
– обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
– обов’язковість виконання на території України судових рішень;
– єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;
– фінансування судів виключно з Державного бюджету України;
– вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
У Конституції України стосовно судової системи поняття “єдність” ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву і основні елементи в нормах Закону України “Про судоустрій України”.
В основу побудови судової системи України покладені як принципи, які текстуально закріплені в Конституції, так і ті, що випливають із її змісту. До них надежать наступні: інстанційності, ступінчатості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.
Інстанційність – це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції виникають лише тоді, коли: а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала підставою для руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів з розгляду й перегляду однієї і тієї ж справи став відмінним, і ця відмінність чітко визначена законом.
Сучасними судовими системами перегляд здійснюється на вимогу заінтересованих сторін. За своїм змістом він поділяється на: а) перегляд вирішення окремих питань справи (окремі оскарження); б) перегляд рішення по суті (апеляційне провадження); в) перегляд рішення на підставі неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.
Суди, що вирішують справи по суті, мають назву “суди першої інстанції”. Другу, апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.
Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї і тієї самої справи за двома інстанціями зумовлюють трирівневість побудови судової системи.
Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів. Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники виявляються в існуванні законодавчого розподілу певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.
Ця проблема вирішується у різні способи: або утворю
ється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Перший спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-технічно тощо). Другий – збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.
Апеляційні суди наділені повноваженнями з розгляду по першій інстанції певних категорій справ лише у кримінальному судочинстві, а також у цивільному судочинстві у випадку, де однією зі сторін спору є суд. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, іншими словами, в який спосіб у законі вирішено проблему забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”). У Прикінцевих положеннях цього Закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк[5] і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом з моменту, визначеному відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного указу Президента України.
Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним у касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки й постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали й постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК України). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, необхідних для касаційного перегляду, вони включають і перелік підстав, які характерні для перегляду справ в апеляційному порядку (ст. 398 КПК України).
Ще складніше проблема інстанційності вирішується при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.
Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по-перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди і, по-друге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець у Законі України “Про судоустрій України” наділив кожний з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві – першої, апеляційні суди – апеляційної, вищий суд – касаційної. Але є ще найвищий судовий орган – Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін “повторна касація”, але згодом відмовився від нього, замінивши на “перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами”. Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.
Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за виключними обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права;
2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.
Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами) (наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду), закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, розширює колегіальні начала: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один із його заступників.
Принцип ступінчатості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа має рухатися по щаблях судової системи поступово і послідовно – від нижчого до найвищого.
Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих і нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди – вищими відносно місцевих та нижчими відносно Верховного Суду України в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими відносно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими відносно Верховного Суду України.
Ступінчатість тісно пов’язана з ієрархічністю. Судова ієрархічність полягає в праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:
– вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;
– нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;
– юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.
Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють у системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.
Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати статті закону, які порушено, та в чому саме полягають ці порушення або на необґрунтованість рішення. Повертаючи справу до нижчого суду для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.
Висновки й мотиви вищого суду, за якими скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.
Таким чином, побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.
У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані в Конституції, ані в Законі “Про судоустрій України” не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими (надзвичайними) судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ або для разового розгляду певної справи.
Такий зміст вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.
3.2. Система судів загальної юрисдикції
Власне система судів загальної юрисдикції визначена в Законі “Про судоустрій України”, який розвинув і деталізував вихідні положення, закріплені в Конституції. Згідно з цим Законом система судів загальної юрисдикції складається з загальних та спеціалізованих судів. Загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та справи про адміністративні правопорушення. Спеціалізованими є господарські суди, які розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також деякі інші, віднесені процесуальним законом до їх підсудності справи, та адміністративні суди, які розглядають справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та самоврядування (справи адміністративної юрисдикції).
Підсистему загальних судів утворюють місцеві районні, районні у містах, міські та міські районні суди, а також військові суди гарнізонів – суди першого рівня. Другий рівень у підсистемі загальних судів утворюють апеляційні суди: апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України. Уживання поняття “апеляційний” у назві вказаних судів не означає, що вони наділені повноваженнями по розгляду справ лише в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони здійснюють розгляд справ по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня зумовила необхідність третього рівня в підсистемі загальних судів, який у Законі представлений Апеляційним судом України.
На четвертому рівні судової системи знаходиться Верховний Суд України, який стосовно загальних судів наділений повноваженням переглядати в касаційному порядку рішення, постановлені місцевими, апеляційними судами та Апеляційним судом України.
Підсистему спеціалізованих судів складають господарські та адміністративні суди.
Місцевими господарськими судами (першого рівня) є господарські суди Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.
Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України.
Апеляційними спеціалізованими судами (тобто судами другого рівня) є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України. Вони розглядають справи тільки в апеляційному порядку.
Третій рівень підсистем спеціалізованих судів складають Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. На базі інших видів спеціалізованих судів можуть бути утворені відповідні вищі суди. Конституція не визначила змісту поняття “вищий суд”, а Закон України “Про судоустрій України” встановлює, що вищі суди є вищою судовою інстанцією спеціалізованих судових гілок, які розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.
Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом в підсистемі загальних і в підсистемі спеціалізованих судів, може переглядати справи, розглянуті вищими спеціалізованими судами у касаційному порядку за виключними або нововиявленими обставинами.
3.2.1. Порядок утворення судів
Законом України “Про судоустрій України” визначений порядок утворення і ліквідації судів, який поширюється на всі суди, окрім Конституційного Суду України і Верховного Суду України, назва і наявність яких закріплені Конституцією України (ч. 3 ст. 124, ч. 2 ст. 125 Розд. VІІІ, частинами 1, 2 ст. 128 Розд. XІІ). Отже, їх ліквідація можлива лише через внесення змін до Конституції України.
У процедурі утворення судів беруть участь у різних формах усі гілки державної влади: виконавча, законодавча та судова.
Суди утворюються або ліквідуються Президентом України, який видає з цього приводу відповідний указ, однак пропозиції щодо необхідності утворення чи ліквідації суду вносяться Міністром юстиції України у формі подання, яке заздалегідь має бути погодженим з Головою Верховного Суду України (якщо мова йде про загальний суд) або з головою відповідного вищого спеціалізованого суду (якщо мова йде про спеціалізований суд).
В указі Президента України про утворення суду вказується його місцезнаходження і статус, які визначаються з урахуванням принципів територіальності та спеціалізації.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної законом системи судів, а також з інших підстав[6].
Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України (якщо вирішується питання щодо загальних судів) або з головою відповідного вищого суду (якщо вирішується питання щодо спеціалізованого суду). Критеріями визначення необхідної кількості суддів є обсяг роботи суду, який залежить від чисельності населення території, на яку розповсюджується юрисдикція цього суду, її економічної характеристики, соціального складу мешканців тощо. Фактором, який обмежує кількісний склад суддів, є обсяг видатків, затверджених на поточний рік у Державному бюджеті України на утримання судів.
Після утворення суду наступним є етап формування його керівного складу. Кандидатури на посади голів судів зазвичай обираються з найбільш кваліфікованих суддів, які мають великий професійний досвід, користуються авторитетом, мають організаційні здібності, високі ділові й моральні якості. Передбачений законом порядок призначення на посаду голови суду та його заступників є загальним для всіх судів, окрім Конституційного Суду України та Верховного Суду України, у яких займання посад голів врегульовано Конституцією України і здійснюється не шляхом призначення, а шляхом обрання самими суддями на пленарних засіданнях відповідних судів.
Голів усіх інших судів та їх заступників призначають на посаду на п’ять років з можливістю призначення на вказані посади повторно. Законом було передбачено, що вони призначаються та звільняються з посади Президентом України. Але рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 р. (справа про звільнення судді з адміністративної посади[7]) положення ч. 5 ст. 20 Закону України “Про судоустрій України” визнано неконституційним і таким, що втратило чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Верховній Раді України рекомендовано невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади. Але у зв’язку з парламентською кризою рішення Конституційного Суду залишилося не виконаним. Щоб уникнути вакууму в правовому регулюванні цього питання, повноваження з призначення суддів на адміністративні посади взяла на себе Рада суддів України.
Ініціатива щодо призначення певного судді на адміністративну посаду голови або його заступника або звільнення виходить від Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів – голови відповідного вищого спеціалізованого суду) у формі подання. Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) також за ініціативою Вищої ради юстиції.
Перебування судді на адміністративній посаді в суді будь-якого рівня не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.
Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Однак припинення повноважень судді має своїм безумовним наслідком припинення його повноважень на адміністративній посаді.
3.2.2. Апарат суду
Завдання апарату суду – організаційне забезпечення роботи з реалізації функцій, що стоять перед конкретною судовою структурою.
Структура апарату зумовлена штатною чисельністю і місцем (рівнем) суду в судовій системі. Тому за штатною чисельністю апарати місцевих і апеляційних судів можна класифікувати на такі групи:
– місцеві суди (до 5 суддів);
– місцеві суди (від 6 до 10 суддів);
– місцеві суди (11 і більше суддів);
– апеляційні суди (до 50 суддів);
– апеляційні суди (від 50 і більше суддів).
Певні особливості структури і чисельності апарату господарських і військових судів зумовлені їх специфікою.
З урахуванням практики організації роботи в кожному конкретному суді судовою адміністрацією розробляються і затверджуються типові штатні розписи для кожної з наведених груп судів, і, з урахуванням граничної чисельності державних службовців і технічного персоналу, штатні розписи судів, що розробляються керівниками апарату та головами судів.
Статтею 130 Закону України “Про судоустрій України” закладені передумови управління судом через керуючого справами або керівника апарату, який може ще іменуватися завідуючим секретаріатом.
Відповідно до норм Закону України “Про Державну службу” під його дію з числа апарату судів не підпадають: секретарі-друкарки, діловоди, кур’єри, архіваріуси, завгоспи, працівники робочих спеціальностей.
Решта працівників має додаткові права і обов’язки, передбачені законодавством про державних службовців. Після завершення передбаченого законом при прийомі на роботу двомісячного випробувального терміну наказом голів судів присвоюються ранги державних службовців (у місцевих судах − з 15-го по 12-й ранг; державні службовці апеляційних судів поділяється на дві категорії: 5-та – секретарі, консультанти (ранги з 11-го по 9-й); 4-та – помічники суддів, старші консультанти (ранги з 9-го по 7-й), а також здійснюється організоване приведення держслужбовців до присяги [8].
За умовами оплати праці, окрім доплати за ранги, працівники апарату суду, які є державними службовцями, в питаннях матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення прирівнюються до відповідних категорій службовців у відповідних структурах виконавчої влади.
Функціональні обов’язки працівників апарату судів разом із законодавчою базою регламентуються підзаконними актами: інструкціями про діловодство, типовими правилами і положеннями.
Вагоме значення в цьому регулюванні мають локальні нормативні акти, які розробляються і в установленому порядку затверджуються в кожному суді: правила внутрішнього трудового розпорядку, посадові інструкції помічників, консультантів, положення про порядок прийому громадян тощо.
Локальними нормативними актами може встановлюватися порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, порядок приведення їх до присяги, а також урегульовуватися багато інших питань внутрішнього життя колективу.
У Верховному Суді України й вищих спеціалізованих судах основні особливості в організації роботи зумовлені вищим правовим статусом державних службовців.
Для оперативності в господарській діяльності всі суди повинні використовувати статус юридичної особи, що потенційно створює передумови ефективнішого організаційного забезпечення діяльності судів.
3.2.3. Місцеві суди
Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцевими адміністративними судами є суди окружні, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.
Місцевий суд складають судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. Якщо в місцевому суді кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Місцеві суди є першою ланкою (рівнем) у системі судів загальної юрисдикції. Їх прийнято йменувати основною ланкою судової системи, оскільки вони становлять переважну більшість усіх судових органів, а також як суди першої інстанції розглядають майже всі судові справи за незначним винятком. Підсудність окремих категорій справ щодо первісного розгляду їх по першій інстанції вищими судами визначається процесуальним законодавством.
Предметна юрисдикція загальних і спеціалізованих судів визначена загально в судоустрійному та більш детально у процесуальному законодавстві.
Місцеві загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.
Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, що місцеві суди розглядають усі кримінальні справи, за винятком тих, які підсудні апеляційним судам. До таких належать кримінальні справи про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109 – 114 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а також кримінальні справи про злочини, за вчинення яких цим кодексом передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі. Окрім того, не місцевому, а апеляційному суду відповідно до Закону України “Про статус суддів” підсудні всі справи про злочини, у вчиненні яких обвинувачуються судді.
Місцевий загальний суд має повноваження щодо судового контролю за додержанням конституційних прав і свобод особи при досудовому розслідуванні кримінальних справ, зокрема, він приймає рішення щодо законності й обґрунтованості затримання підозрюваного, обрання обвинуваченому (підозрюваному) запобіжного заходу у виді взяття під варту, а також продовження тримання особи під вартою, проведення обшуку житла чи іншого володіння особи та інших дій, передбачених КПК України.
Місцевий суд розглядає у порядку цивільного судочинства всі цивільні справи. До них належать справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється у декількох видах провадження: позовному, наказному, окремому.
У порядку позовного провадження розглядаються, наприклад, справи про розділ майна, відшкодування шкоди, про повернення майна або його вартості, розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визнання батьківства, захист справ споживачів тощо.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання фізичної особи недієздатною; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення, тощо. З цього випливає, що окреме провадження – це вид непозовного судочинства, оскільки в такому порядку розглядаються цивільні справи про:
– підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи;
– створення умов здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав;
– підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Наказне провадження – це новий для вітчизняного цивільного процесуального законодавства порядок. Видача судового наказу провадиться без судового засідання, оскільки судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, тому й потреби у виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень немає. Судовий наказ може бути видано, наприклад, коли заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не сплаченої працівникові суми заробітної плати.
Місцеві загальні суди розглядають також і адміністративні справи в порядку адміністративного судочинства (ч. 2 ст. 22 Закону України “Про судоустрій України”). Кодекс адміністративного судочинства, деталізуючи положення базового Закону України “Про судоустрій України”, встановлює предметну підсудність адміністративних справ загальним та адміністративним судам.
Місцевим загальним судам підсудні:
– адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;
– усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності (пункти 1, 2 ч. 1 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України);
– а також інші справи у випадках, непередбачених законом (п. 3 ч. 1 ст. 18 КАС України).
Окрім цього, за вибором позивача справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються або загальним місцевим судом у порядку адміністративного судочинства, або окружним адміністративним судом також за правилами КАС України.
Крім розгляду справ у порядку кримінального, цивільного та адміністративного судочинства, у випадках, передбачених законодавством України, місцевий загальний суд розглядає справи про адміністративні правопорушення, перелік яких міститься у ст. 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення. До них належать справи про дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, ухилення від відшкодування збитків, заподіяних злочином, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, прояв неповаги до суду, ухилення від виконання законних вимог прокурора та ін. Суддя одноособово здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення. Рішення судді по цих справах називаєтьсяпостановою.
Місцеві господарські суди розглядають по першій інстанції всі справи, що виникають у господарських правовідносинах, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Отже, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про банкрутство, за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції, інші спори у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа (крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки). Як вже зазначалося, вони розглядають також справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, якщо позивач обере саме цей, а не місцевий загальний суд для вирішення своєї справи з загальних питань.
У місцевих спеціалізованих господарських, як і в місцевих загальних судах, теж упроваджено більш детальну спеціалізацію щодо розподілу справ. Реалізується вона через утворення спеціалізованих колегій з вирішення господарських спорів у складі від трьох до семи суддів, один з яких призначається головуючим колегії.
На практиці існує декілька принципів розподілу справ між суддями. У місцевих судах, де призначено одного суддю, останній розглядає всі цивільні, адміністративні справи, а також кримінальні справи, розгляд яких можна здійснювати одноособово. У місцевих судах, де склад суддів більше одного, а у великих районах іноді більше 15 – 20, можлива спеціалізація суддів. Звичайно судді спеціалізуються на розгляді кримінальних, цивільних та адміністративних справ, але можлива й більш детальна спеціалізація з певних категорій зазначених справ. Це дозволяє краще вивчити законодавство, судову практику, методику вирішення справ. Такий принцип розподілу називається функціональним або предметним.
Застосовується також територіальний (зональний) принцип розподілу справ, коли суддя розглядає всі справи, що виникли на тій частині території судового округу, яка головою суду закріплена за суддею.
Згідно з предметно-територіальним принципом суддя розглядає справи за спеціалізацією в межах закріпленої за ним території.
Поточний розподіл справ здійснюється по мірі їх надходження до суду головою суду між суддями.
Але в будь-якому випадку принцип розподілу справ між суддями не повинен бути залежним від бажання однієї зі сторін у справі або будь-якої особи, заінтересованої у результатах справи. Міжнародні стандарти найкращим способом розподілу визнають жеребкування, автоматичний розподіл за алфавітним порядком або іншу подібну систему (Рекомендація № (94)12 “Незалежність, дієвість та роль суддів”, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р.).
Місцевий загальний суд поряд із здійсненням правосуддя проводить також роботу, спрямовану на вивчення й узагальнення судової практики, хоча вона прямо не передбачається. Узагальнення судової практики є комплексним дослідженням різноманітних сторін діяльності суду, в якому виділяються напрямки аналізу: а) статистичних даних, що характеризують злочинність і судимість, вивчення відомостей про умови виховання, спосіб життя та особу засудженого, встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; б) справ, повернених на додаткове розслідування, і процесуальних підстав повернення; справ, рішення по яких скасовано вищим судом, і процесуальних підстав для скасування; в) ефективності організації роботи в цілому суду, суддів і апарату суду.
Результати узагальнення судової практики спрямовані на розробку пропозицій щодо вдосконалення роботи з розгляду судових справ, правозастосовної діяльності суддів даного суду і організації роботи суду. Останнє залежить від двох обставин: організації роботи суддів і організації роботи апарату суду. Значна роль у якісній організації роботи суду належить керівнику судової установи.
Повноваження голови місцевого суду зумовлені тим, що він уособлює, по-перше, суддю; по-друге – керівника суддівської установи. Звідси і характер його повноважень, серед яких можливо виокремити суддівські, адміністративні, організаційні і представницькі.
Про суддівські повноваження голови суду йдеться у ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”, яка передбачає, що перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду.
Адміністративні повноваження голови місцевого суду розповсюджуються лише на апарат суду, який складається з наступних посад: консультантів, секретарів суду, секретарів судових засідань, судових розпорядників, помічників суддів, помічників голів судів. Голова суду приймає їх на роботу та звільняє, присвоює їм ранги державного службовця, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення.
Значну частину повноважень голови суду складають організаційні повноваження. Зокрема, він:
– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
– визначає обсяг обов’язків заступника (наприклад, доручає йому організацію ведення судової статистики, керівництво роботою канцелярії суду);
– на підставі указу Президента України про призначення на посаду судді чи постанови Верховної Ради України про обрання судді або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
– здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів, які полягають у складанні списків осіб, котрі відповідають вимогам, зазначеним у законі, до кандидатів у народні засідателі, і направленні подання з запропонованим переліком осіб у відповідну місцеву раду. Вказаний перелік, затверджений на чотири роки, має у разі необхідності (але не рідше ніж один раз на два роки) переглядатися й оновлюватися;
– організує ведення судової статистики (форм статистичної звітності більше тридцяти; вони розробляються Міністерством юстиції України; звіти мають складатися щомісячно)[9];
– організує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду (ця робота здійснюється спільно з територіальними управліннями Державної судової адміністрації).
Представницькі повноваження голови суду полягають у тому, що він представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями.
Перелік повноважень голови місцевого суду, що містяться у ст. 24 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Він може виконувати й інші повноваження, надані йому законом.
3.2.4. Апеляційні суди
Апеляційні суди є другим рівнем (ланкою) в системі судів загальної юрисдикції, призначених реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. В Україні діютьзагальні й спеціалізовані апеляційні суди.
Судові округи (територія, на яку розповсюджується юрисдикція суду) в загальних і спеціалізованих апеляційних судах не співпадають. Окрім того, в підсистемі загальних судів назва суду і межі судового округу визначені законом. Щодо спеціалізованих судів, то вирішення цього питання віднесено до компетенції Президента України.
Так, закон визначив, що апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.
Закон дозволив у разі необхідності замість апеляційного суду області утворювати апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області.
Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.
Такий порядок повністю відповідає Конституції України, яка наділяє Президента України повноваженнями з утворення судів. Однак, оскільки в системі загальних судів (на відміну від спеціалізованих) завжди існували три ланки, закон зберіг їх перелік, лише наділивши іншими повноваженнями. У системі спеціалізованих (спочатку в господарських, а потім і в адміністративних судах) вказану ланку потрібно було створювати вперше. На момент прийняття Закону України “Про судоустрій України” цієї ланки в господарських судах не існувало.
Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який має охоплювати декілька областей, потребує ретельного вивчення і в разі необхідності – швидкого виправлення недоліків для забезпечення належного функціонування суду. Після внесення змін у законодавство, викликаних завершенням п’ятирічного строку чинності низки статей Перехідних положень Конституції України, Президентом України в системі господарських судів утворено апеляційні господарські суди, яких спочатку було сім: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський, Харківський. Одночасно визначено території, на які поширювалися повноваження апеляційних судів, тобто судові округи. Згодом визнано за доцільне утворити Житомирський та Запорізький, Київський міжобласний та Луганський апеляційні господарські суди з одночасною зміною судових округів.
Суддівський склад апеляційного суду утворюють судді, як правило, обрані безстроково[10].
Із суддів цього суду призначаються голова суду і його заступники, один з яких є першим заступником. Вони, як і голови та заступники голів місцевих судів, призначаються на посаду строком на п’ять років і також можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.
Апеляційні суди внутрішньо структуровані. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів закріплена в законі, яким визначений і порядок утворення цих структур.
Для розгляду судових справ в апеляційних судах утворюються судові палати. Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє президія апеляційного суду.
Назва судових палат, яка випливає з їх предметної юрисдикції, визначена лише щодо загальних апеляційних судів, а саме: у складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах (ч. 5 ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”).
Спеціалізованим (господарським та адміністративним) апеляційним судам законом надано право самим визначати необхідність створення, кількість і назву судових палат: у складі спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.
Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови апеляційного суду.
Повноваження апеляційних судів поділяються на три умовні групи: судові, аналітичні й методичні. До першої належать повноваження з розгляду справ в апеляційному порядку та з розгляду справ по першій інстанції; до другої – повноваження з аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; до третьої – повноваження з надання методичної допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства. Перелік повноважень апеляційних судів, закріплений у ст. 26 Закону, не є вичерпним. Вони можуть здійснювати й інші повноваження, але обов’язково мають бути передбачені законом.
Підставою для розгляду справи в порядку апеляційного провадження є апеляція, подана на рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Судовим рішенням в даному разі є: вирок, рішення, постанова, ухвала суду першої інстанції.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів, один з яких є головуючим. Усі питання, що виникають у судовому засіданні, вирішуються більшістю голосів суддів. Під час прийняття рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення; зауважимо, що головуючий голосує останнім.
Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Разом із виконанням повноважень суду апеляційної інстанції апеляційні суди можуть виконувати також повноваження суду першої інстанції. Ці повноваження притаманні лише загальним апеляційним судам. Ані ГПК України, ані КАС України не наділяють апеляційні суди повноваженнями з розгляду справ по першій інстанції. КПК України та ЦПК України такі норми містять. Так, апеляційним загальним судам підсудні кримінальні справи:
– про злочини проти основ національної безпеки України (статті 109 – 114 КК України);
– про злочини, за вчинення яких передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі;
– про злочини, у вчиненні яких обвинуваченим є суддя (Закон України “Про статус суддів”).
Апеляційним загальним судам можуть бути підсудні цивільні справи, де однією зі сторін є місцевий суд.
Повноваження голови апеляційного суду мають ту ж природу, що й голови місцевого суду, але їх зміст дещо відрізняється, оскільки він зумовлений рівнем і, відповідно, повноваженнями суду, який він очолює.
Голова апеляційного суду наділений повноваженнями, які також можливо поділити на суддівські, адміністративні, організаційні та представницькі.
І якщо суддівські, адміністративні та представницькі повноваження здебільшого тотожні аналогічним повноваженням голови місцевого суду, то організаційні повноваження мають певну відмінність. Так, голова апеляційного суду не має повноважень щодо забезпечення формування складу народних засідателів, оскільки згідно з процесуальним законодавством народні засідателі мають залучатися до розгляду справ лише у місцевих судах.
Однак голова апеляційного суду має такі організаційні повноваження, якими не наділений голова місцевого суду. Він організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання і головує на засіданнях президії; поряд з організацією ведення та аналізу статистики організує вивчення та узагальнення судової практики, у зв’язку з чим вправі витребувати з відповідного суду справи, рішення з яких набрали законної сили; організовує підвищення кваліфікації як працівників апарату суду, так і суддів; вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного спеціалізованого суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників; надає пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності.
Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови суду – голів судових палат. У разі відсутності голови його обов’язки виконує перший заступник, а в разі і його відсутності – старший за віком заступник голови апеляційного суду – голова судової палати.
Перший заступник голови апеляційного суду відповідно до розподілу обов’язків бере на себе виконання частини повноважень, що належать голові, зокрема здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду та виконує інші обов’язки, визначені головою суду.
Повноваження заступників голів апеляційного суду зосереджені на організації роботи судових палат, які вони очолюють. Голови судових палат формують колегії суддів для розгляду справ, самі головують у судових засіданнях або призначають для цього суддів, організують ведення судової статистики, аналіз та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати. Тому вони теж мають право витребувати з відповідного суду справи, рішення з яких набрали законної сили. Голови судових палат інформують президію суду про діяльність судової палати.
До президії апеляційного суду входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається рішенням загальних зборів цього ж суду. Персональний склад президії (за винятком осіб, що входять до складу президії за посадою) формується через обрання суддів на загальних зборах таємним голосуванням.
Оскільки президія суду створюється для вирішення лише організаційних питань, останні можливо згрупувати за їх функціональним призначенням на: організаційно-розпорядчі, аналітично-методичні та контрольні. Задля їх виконання президія наділена певними повноваженнями, закріпленими в ч. 2 ст. 30 Закону України “Про судоустрій України”.
Реалізація організаційно-розпорядчої функції президії відбувається через розгляд питань організації діяльності суду, судових палат та апарату суду; затвердження за поданням голови апеляційного суду персонального складу судових палат; визначення кількості заступників голів судових палат; заслуховування інформації голів судових палат щодо діяльності палат; розгляд питань організаційного забезпечення діяльності суду та вироблення пропозицій щодо його поліпшення; розгляд питань кадрової роботи з суддями і працівниками апарату суду та підвищення їх кваліфікації, забезпечення виконання рішень зборів суддів відповідного суду.
Аналітична, методична та контрольна функції президії покликані сприяти не тільки вдосконаленню організації та діяльності апеляційного суду, а й місцевих судів, які входять до апеляційного округу. Ці функції характеризують позапроцесуальні відносини між місцевими та апеляційними судами.
Президія розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає з цього приводу відповідні рекомендації. Останніми роками президії загальних апеляційних судів аналізували стан судимості неповнолітніх, практику розгляду справ, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, порушенням митних правил, обранням запобіжного заходу у виді взяття під варту. Щоквартально узагальнюється практика скасування та зміни судових рішень у кримінальних, цивільних справах. За результатами аналізу місцевим судам даються рекомендації, проводяться семінари із суддями[11].
У зв’язку з прийняттям нових Кримінального, Цивільного, Сімейного та Цивільного процесуального кодексів України президії апеляційних судів провели значну роботу з надання методичної допомоги місцевим судам щодо правильного застосування ними законодавства.
Контрольна функція випливає з принципу автономності та самостійності судової влади. Ніякий інший орган, крім органу судової влади, не може контролювати виконання головою місцевого суду його повноважень з організаційного керівництва діяльністю суду. Таким органом судової влади відносно місцевих судів є апеляційний суд, а саме президія цього суду, якій надано повноваження заслуховувати інформацію голів місцевих судів щодо організації діяльності судів, які вони очолюють. Предметом інформування є, як правило, питання забезпечення строків розгляду судових справ, складання статистичних звітів, звернення до виконання судових рішень, стан ведення журналів судових засідань та своєчасного передавання справ до канцелярії суду тощо.
Вказані повноваження президії дають змогу голові апеляційного суду мати повне уявлення про організаційні здібності голів місцевих судів під час вирішення питання про внесення пропозицій щодо кандидатур на призначення на посаду голови суду.
Засідання президії апеляційного суду проводяться не рідше одного разу на місяць. Вони є повноважними, якщо на них присутні не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні, і підписуються головою суду, який головував на засіданні.
У загальних апеляційних судах передбачено функціонування суду присяжних. Створення суду присяжних має стати виконанням конституційного принципу щодо участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Вирішення питань щодо видів судочинства, у яких справи можуть розглядатися судом присяжних, а також визначення рівня судової системи, де можуть бути утворені суди присяжних, Конституція України віддала на вирішення судоустрійного та процесуального законодавства.
Закон України “Про судоустрій України” визначив, що суди присяжних будуть утворюватися в загальних апеляційних судах, тобто тих, що розглядають цивільні та кримінальні справи. Новий ЦПК України не передбачає такої форми участі народу у здійсненні правосуддя, як присяжні. Суд присяжних передбачений тільки у проекті КПК України, який регламентує порядок їх участі у здійсненні правосуддя з певної категорії кримінальних справ.
Статус присяжних та порядок їх залучення до виконання обов’язків у суді закріплені у Законі України “Про судоустрій України”.
3.2.5. Військові суди
До судової системи загальних судів поряд із судами, які створюються за територіальним принципом згідно з адміністративно-територіальним устроєм держави, включено й військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України та гарнізонів. Таким чином, як складник єдиної системи загальних судів України військові суди є підсистемою, пристосованою до організаційної структури Збройних Сил України.
Єдиним процесуальним законом, який регулює питання підсудності справ військовим судам, є КПК України. У ньому передбачено, що районному (міському) суду підсудні всі кримінальні справи, крім справ, підсудних вищестоящим судам і військовим судам (ст. 33 КПК України). Кримінально-процесуальне законодавство регулює також підсудність справ по першій інстанції між різними ланками військових судів. В основу цього розподілу покладено такі критерії підсудності: а) за персональною ознакою, зумовленою особливістю організації і функціонування Збройних Сил України; б) за тяжкістю злочину.
Так, військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, які мають військове звання до підполковника, капітана 2 рангу включно, крім тих справ, які підсудні військовим судам вищого рівня.
Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:
1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника, капітана 1 рангу і вище;
2) справи про злочини осіб, які займають посаду від командира полку, командира корабля 1 рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;
3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (ст. 36 КПК України).
Кримінально-процесуальний кодекс урегулював також розподіл підсудності справ між військовими і територіальними загальними судами у випадках, якщо у вчиненні злочину обвинувачуються військовослужбовець і цивільна особа або якщо військовослужбовець обвинувачується у вчиненні не військового, а “загальнокримінального” злочину.
У разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні декількох злочинів, якщо справа хоча б про одну з осіб або про один із злочинів підсудна військовому суду, то таку справу розглядає військовий суд. У разі обвинувачення групи осіб у вчиненні одного або декількох злочинів, що не є військовими злочинами, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним територіальним судом (ст. 40 КПК України).
Справи про злочини, вчинені особами в період проходження ними військової служби, розглядаються військовими судами і в тому разі, якщо на момент розгляду справи вони звільнилися з військової служби. Справи про злочини, вчинені особами до їх призову чи вступу на військову службу, розглядаються загальними територіальними судами.
До підсудності військових судів належать також справи про злочини осіб, які є військовослужбовцями Служби безпеки України та справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу установ виконання покарань.
Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) відповідно до ст. 28 Закону України “Про судоустрій України”:
– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
– на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
– приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;
– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату відповідного суду;
– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;
– представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
– здійснює інші передбачені законом повноваження;
– видає накази з питань організації роботи суду.
Для належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди мають бути відповідно забезпечені.
Фінансування, матеріально-технічне постачання, забезпечення транспортом, засобами зв’язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і Військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону України “Про судоустрій України” покладено на Державну судову адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України.
3.2.6. Вищі спеціалізовані суди
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Закон допускає можливість утворення й інших вищих спеціалізованих судів у загальному порядку, передбаченому у ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”[12].
Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. Вимога до судді бути обраним безстроково означає, що стаж роботи на суддівській посаді в нього має бути не менше п’яти років.
У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за певною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Отже, кількість і предметна спеціалізація судових палат у вищому суді визначається не законом, а самим вищим судом.
Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за поданням голови суду президією суду.
Президія вищого спеціалізованого суду утворюється для вирішення організаційних питань.
Для вирішення загальних питань діяльності всієї гілки судів певної спеціалізації у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.
Вищі спеціалізовані суди можуть мати друковані органи, у яких оприлюднюються рішення з судових справ, аналітичні матеріали, постанови Пленуму та президії спеціалізованого суду, ради суддів судів даної спеціалізації, наукові статті з актуальних проблем тощо. Вищий господарський суд видає “Збірник рішень Вищого господарського суду України”, “Вісник Вищого господарського суду України”.
При вищих спеціалізованих судах можуть утворюватися науково-консультативні структури. Однією зі сталих форм є Науково-консультативна рада, головне завдання якої полягає в опрацюванні питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, наданні висновків щодо проектів законів, нормативно-правових актів, організації наукового забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду. Саме тому до цих рад поряд із суддями, які мають значний досвід роботи і схильність до наукового осмислення судової практики зі складних питань застосування законодавства, входять провідні науковці – фахівці з різних галузей права.
Згідно із законом усі вищі спеціалізовані суди знаходяться у м. Києві.
Повноваження вищого спеціалізованого суду утворюють певну систему, яка складається з судових, аналітичних, методичних та організаційних повноважень, а також із повноваження, яке випливає з його статусу в гілці спеціалізованих судів, – правороз’яснювального.
Усі ці повноваження розподіляються між структурними утвореннями вищого спеціалізованого суду. Оскільки судді розподілені між судовими палатами, можна стверджувати, що судові повноваження реалізуються лише в таких утвореннях, як судові палати.
Судові повноваження, які здійснюють судді певної палати у складі колегії суддів, полягають у розгляді в касаційному порядку справ відповідної судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом. Однак інстанційні повноваження Вищого адміністративного суду не вичерпуються лише касаційними.
Вищий адміністративний суд України, як і Вищий господарський, переглядає судові рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. Щодо інших судових повноважень Вищого адміністративного суду, то вони тісно пов’язані з судовим захистом виборчих прав громадян та прав на проведення всеукраїнських референдумів.
Предметом оскарження з таких питань є рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, місцезнаходженням якої є м. Київ. Тому спочатку всі рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (за винятком нижчезазначених) або члена цієї комісії мають оскаржуватися до окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ. Апеляційний перегляд зазначених справ здійснює не апеляційний адміністративний, а Вищий адміністративний суд. Тобто по таких справах він набуває повноважень суду апеляційної інстанції (ч. 3 ст. 172 КАС України).
Окрім того, безпосередньо до Вищого адміністративного суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму, тобто в цих випадках Вищий адміністративний суд діє як суд першої інстанції.
Поряд із здійсненням правосуддя вищий спеціалізований суд веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику як власне вищого суду, так і нижчих спеціалізованих судів. Ціаналітичні повноваження виконує судова палата по справах, віднесених до її компетенції, у зв’язку з чим голова судової палати має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення щодо яких набули законної сили.
Методичні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають у наданні методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці.
Зміст методичної допомоги кожен раз визначається на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Формами методичної допомоги можуть бути відповіді на запити суддів нижчих судів, інформаційні листи, семінари, рекомендації тощо. Такі повноваження здійснюють як судові палати, так і президія вищого спеціалізованого суду.
Правороз’яснювальні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають у наданні спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Цими повноваженнями наділений виключно Пленум вищого спеціалізованого суду.
Організаційні повноваження вищого спеціалізованого суду притаманні всім його структурним утворенням. Більшість з них націлена на організацію діяльності палат, президії, Пленуму. Але декотрі мають і зовнішню направленість –на всю гілку спеціалізованих судів.
Вищий спеціалізований суд може здійснювати інші повноваження, передбачені законом.
Голова вищого спеціалізованого суду та його заступники призначаються на посаду на п’ять років з числа суддів цього суду. Голова вищого спеціалізованого суду може бути призначений на цю посаду повторно.
Голова вищого спеціалізованого суду має першого заступника та заступників голови суду. У разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник, а за відсутності останнього – один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов’язків.
Повноваження голови вищого спеціалізованого суду, як і голів судів нижчого рівня, зумовлені тим, що він уособлює, по-перше, суддю, а по-друге – керівника вищої судової установи в гілці спеціалізованих судів, які мають елементи певної автономності. Якщо адміністративні і суддівські повноваження за своїм змістом тотожні аналогічним повноваженням голів судів нижчих рівнів, організаційні та представницькі мають певну відмінність.
Судові повноваження голови вищого спеціалізованого суду полягають у тому, що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів при розгляді будь-якої справи за умови, що вона належить до юрисдикції цього суду.
Адміністративні повноваження розповсюджуються лише на працівників апарату суду і полягають у праві голови приймати на роботу та звільняти з роботи вказаних працівників, присвоювати їм ранги державного службовця, застосовувати до них заохочення й накладати дисциплінарні стягнення.
Організаційні повноваження голови вищого спеціалізованого суду за своїм напрямом можуть бути поділені на повноваження по забезпеченню діяльності: а) вищого суду; б) спеціалізованих судів нижчого рівня. У свою чергу, повноваження по забезпеченню діяльності судів нижчого рівня (б) можна конкретизувати, зазначивши, що вони полягають у:
– погодженні подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента України щодо утворення та ліквідації відповідних спеціалізованих місцевих та апеляційних судів;
– внесенні подання про призначення та обрання безстроково суддів відповідних місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, вищого спеціалізованого суду та звільнення їх з посад;
– внесенні подання на підставі рекомендації ради суддів спеціалізованих судів про призначення суддів на адміністративні посади в судах нижчого рівня.
Організаційні повноваження (а), які мають за мету забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду, за своїм змістом є достатньо різноманітними (кадрові, фінансові тощо) і націлені на вирішення майже всього спектру організації діяльності суду.
Голова вищого спеціалізованого суду:
– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
– на підставі акта про обрання суддею вищого суду або припинення повноважень суддею цього суду видає відповідний наказ;
– утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу;
– організовує роботу президії, вносить на її розгляд питання та головує на її засіданнях; скликає Пленум вищого спеціалізованого суду, вносить на його розгляд питання та головує на його засіданнях; може головувати в судових засіданнях колегій суддів вищого спеціалізованого суду при розгляді будь-якої справи, що належить до юрисдикції даного суду;
– керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво роботою апарату суду;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики: має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили; затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання вищого суду;
– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату вищого суду;
– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування суду та організаційного забезпечення його діяльності.
Представницькі повноваження голови суду полягають у тому, що він представляє вищий спеціалізований суд у зносинах з іншими органами місцевого самоврядування, громадянами і організаціями, органами влади та організаціями інших держав. До цих досить традиційних представницьких повноважень належить і представництво, зміст якого визначається характером відносин між вищім спеціалізованим судом і Верховним Судом України. Голова вищого спеціалізованого суду (а також його перший заступник) входять до складу Пленуму Верховного Суду України, де на засадах рівності беруть участь у вирішенні всіх питань, що входять до компетенції Пленуму. Окрім того, Голова вищого спеціалізованого суду інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого спеціалізованого суду.
Перелік повноважень голови вищого спеціалізованого суду, закріплений у ст. 41 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Голова може виконувати й інші повноваження, передбачені законом.
Перший заступник та заступники голови вищого спеціалізованого суду призначаються на посаду і звільняються з посади з числа суддів даного суду за пропозицією голови вищого спеціалізованого суду в загальному порядку. Вони можуть бути призначені на адміністративну посаду повторно. Ці посадові особи здійснюють керівництво роботою структурних підрозділів суду відповідно до встановленого головою суду розподілу обов’язків. Повноваження заступника голови суду – голови судової палати – складаються з судових, організаційних та аналітично-методичних повноважень. Він:
– організовує роботу судової палати;
– формує колегії суддів для розгляду судових справ;
– головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції судової палати; має право витребувати з судів нижчого рівня справи, судові рішення щодо яких набрали законної сили;
– надає методичну допомогу спеціалізованим судам з метою правильного застосування законодавства;
– інформує президію суду про діяльність судової палати.
Перелік цих повноважень, закріплений ст. 42 Закону України “Про судоустрій України”, може буди розширений.
Президія вищого спеціалізованого суду за своїм призначенням є органом оперативного колегіального вирішення питань організації діяльності як власне вищого суду, так і спеціалізованих судів нижчих рівнів. Усі її повноваження, які носять організаційний характер, можна поділити за функціональним призначенням на організаційні, аналітичні, методичні та контрольні. Їх зміст у цілому збігається з аналогічними повноваженнями президій апеляційних судів з відмінностями, зумовленими рівнем вищого суду.
Реалізуючи організаційні повноваження, президія вищого спеціалізованого суду розглядає питання організації діяльності суду, судових палат, апарату суду; за поданням голови вищого спеціалізованого суду затверджує склад кожної із судових палат; розглядає питання організаційного забезпечення діяльності суду і виробляє пропозиції щодо його поліпшення; розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату вищого спеціалізованого суду та підвищення їх кваліфікації.
Аналітична функція полягає в розгляді матеріалів судової практики та аналізі судової статистики. Якщо судові палати безпосередньо вивчають судову практику й аналізують судову статистику (а проведення цієї роботи хоча б з одного складного питання займає тривалий час – від декількох тижнів до декількох місяців), то президія розглядає результати такого узагальнення й обирає необхідну форму доведення її до суддів спеціалізованих судів, одна з яких передбачена законом, – прийняття відповідних рекомендацій. Вказані рекомендації орієнтують суддів на досягнення єдності судової практики як у додержанні процесуального, так і застосуванні матеріального права.
Президія вищого суду уповноважена вирішувати певні контрольні питання щодо спеціалізованих судів нижчого рівня. Так, вона заслуховує інформацію голів апеляційних та місцевих судів щодо організації роботи цих судів. Такій інформації передує перевірка стану організації роботи у певному суді членами президії. Останнім часом склад груп, що здійснюють перевірку, має комісійний характер, оскільки до неї залучаються і члени ради суддів спеціалізованих судів як органів суддівського самоврядування. Президія також висловлює пропозиції щодо кількості суддів відповідних спеціалізованих місцевих та апеляційних судів.
Президія надає методичну допомогу апеляційним та місцевим судам для забезпечення правильного застосування ними законодавства (про форми методичної допомоги йшлося вище). Реалізуючи вказані контрольні та методичні повноваження, президія не може втручатися в діяльність по здійсненню правосуддя, визначати результати розгляду судових справ.
Склад і порядок роботи президії мають відповідати завданням цього структурного підрозділу суду.
До президії входять: голова вищого спеціалізованого суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається Пленумом спеціалізованого суду. Судді обираються до складу президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.
Засідання президії проводяться не рідше одного разу на два місяці. Вони є повноважними за умови присутності не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.
Пленум вищого спеціалізованого суду вирішує загальні питання діяльності відповідних спеціалізованих судів.
Його повноваження можна поділити на три групи, кожна з яких спрямована на вирішення таких питань: 1-ша –організаційно-кадрових; 2-га – щодо складнощів застосування законодавства, що виникають в судовій практиці при розгляді судових справ; 3-тя – спрямованих на вдосконалення законодавчого врегулювання відносин, які є предметом юрисдикції спеціалізованих судів.
Реалізуючи першу групу повноважень, Пленум визначає кількісний склад суддів – членів президії вищого спеціалізованого суду; затверджує склад Науково-консультативної ради при вищому спеціалізованому суді та положення про неї; затверджує склад редакційної колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду.
Задля реалізації другої групи повноважень Пленум заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про діяльність гілки спеціалізованих судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого суду (голів судових палат) та голів апеляційних і місцевих спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ. На підставі отриманої інформації Пленум дає роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної юрисдикції.
Для реалізації третьої групи повноважень, тобто вдосконалення законодавчого врегулювання відносин, що є предметом юрисдикції спеціалізованих судів, ст. 44 Закону України “Про судоустрій України” передбачено такі способи:
“…2. Пленум вищого спеціалізованого суду:
… 5) вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін чинного законодавства;
6) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України”.
Повноваження Пленуму не обмежуються тими, що зазначені у ст. 44 зазначеного Закону. Він може розглядати й вирішувати інші питання, віднесені законом до його повноважень.
3.2.7. Верховний Суд України
Місце Верховного Суду України в судовій системі України закріплено на конституційному рівні: “Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України” (п. 2 ст. 125 Конституції України).
Це означає, що, по-перше, Верховний Суд України очолює судову систему України; по-друге, він є останньою судовою інстанцією у вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення якого не підлягають перегляду; по-третє – він має такі повноваження, які не співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.
Зміст статусу Верховного Суду України як найвищого суду розкритий у Законі України “Про судоустрій України”, причому він стосується не лише судових, а й несудових повноважень.
Призначенням Верховного Суду України є здійснення правосуддя, забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.
Частина 2 ст. 47 Закону України “Про судоустрій України” закріплює перелік повноважень, націлених на реалізацію вказаного призначення, а також інших завдань, що стоять перед Верховним Судом України.
Відповідно до мети всі повноваження можна виокремити в декілька груп:
– 1-шу – утворюють судові повноваження;
– 2-гу – повноваження, націлені на забезпечення єдності судової практики;
– 3-тю – повноваження, спрямовані на реалізацію принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів;
– 4-ту – виключні або посвідчувальні; вони мають політичне забарвлення, оскільки визначають місце Верховного Суду України в механізмі стримувань і противаг у запобіганні зловживанню владою інших гілок державної влади;
– 5-ту – представницькі повноваження.
Верховний Суд України може здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.
Судові повноваження. Судові повноваження Верховного Суду України реалізуються через здійснення правосуддя.
Зміст правосудних повноважень цілком визначений місцем Верховного Суду України в судовій системі. Він:
а) переглядає справи у зв’язку з виключними обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом;
б) переглядає справи в касаційному порядку у випадках, встановлених законом;
в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами.
Перегляд судових рішень у зв’язку з виключними обставинами здійснюється з таких підстав:
– неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції (ними в Україні є спеціалізовані суди: Вищий адміністративний та Вищий господарський суди, судові палати та військова судова колегія Верховного Суду України) одного і того ж положення закону;
– визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання України. Цими установами є, наприклад, Європейський Суд з прав людини, Комітет з прав людини ООН тощо.
Перегляд судових рішень у касаційному порядку здійснюється стосовно справ, розглянутих місцевими та апеляційними загальними судами, оскільки касаційною інстанцією для них є саме Верховний Суд України.
Розгляд інших справ, пов’язаних з виключними обставинами, здійснюється за наявності таких підстав:
1) нововиявлених обставин;
2) неправильного застосування матеріального закону чи істотного порушення вимог процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.
Поряд із судовими повноваженнями, тобто здійсненням правосуддя, яке у романо-германській (континентальній) системі права є основним способом забезпечення єдності судової практики вищими судовими установами, Верховний Суд України наділений і іншими повноваженнями для виконання цього завдання.
Такими є аналітичні, методичні і правороз’яснювальні повноваження.
Згідно із Законом України “Про судоустрій України” Верховний Суд веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства, дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.
Оскільки аналогічні повноваження мають Вищий господарський і Вищий адміністративний суди, Верховному Суду, як найвищому суду України в системі судів загальної юрисдикції, надано право у разі необхідності визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.
Повноваження із забезпечення єдності судової практики, що належать Верховному Суду України, реалізуються як у цілому судом, так і його структурними підрозділами й суддями.
Аналітичні повноваження полягають у тому, що судові палати й судді, що входять до їх складу, аналізують судову статистику, вивчають та узагальнюють судову практику з розгляду справ, які відповідають предмету юрисдикції палати.
Методичні повноваження передбачають надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законодавства. Зміст такої допомоги в кожному разі визначається на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Її форми вироблені багаторічною практикою і є такими, як і у вищих спеціалізованих судів: огляди, листи, семінари тощо.
Правороз’яснювальні повноваження Верховного Суду України реалізуються наданням судам роз’яснень з питань застосування законодавства, необхідність і зміст яких визначаються за результатами вивчення й узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.
Суд як орган, що здійснює правосуддя, тобто державну діяльність з вирішення соціальних конфліктів, має виходити з основоположного принципу правосуддя – ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи з мотивів відсутності закону, писаної норми, яка регулює спір, що виник. Отже, суд бере на себе регламентуючу функцію у разі недосконалості чи прогалин законодавства. При цьому він має враховувати найважливіші сучасні цінності у правовому регулюванні: досягнення стабільності, передбачуваності.
Судова система в цілому повинна прагнути досягати однакового судового правозастосування. При цьому мають гармонійно поєднуватися дві вимоги: самостійність кожного суду (судді) при вирішенні конкретної справи і прийнятті рішення та стабільність і єдність судової практики, передбачуваність для суспільства і кожної особи результату судового розгляду. Саме таке завдання покликані вирішувати роз’яснення Верховного Суду України з питань застосування законодавства.
На думку суддів Верховного Суду України, під час підготовки нових законів законодавець не завжди дотримується єдиних наукових і концептуальних підходів, а це часто призводить до великої кількості неузгодженостей, деякі норми взагалі суперечать одна одній. Ця обставина є причиною багатьох колізій при застосуванні норм і прийнятті судами взаємновиключних рішень. Таким станом законодавчого забезпечення пояснюються підвищена увага Верховного Суду України до аналізу й узагальнення судової практики з найактуальніших категорій справ та активне надання роз’яснень.
Після прийняття Конституції України та законів від 21 черв. 2001 р. та 12 лип. 2001 р. (завершення п’ятирічного перехідного періоду, визначеного Конституцією), Верховний Суд України прийняв більше 60 постанов роз’яснювального характеру. Ці постанови, прийняті після глибокого аналізу й узагальнення судової практики, містять роз’яснення щодо застосування нового законодавства з найбільш актуальних і складних категорій цивільних, кримінальних, справ про адміністративні правопорушення, що дає судам можливість приймати рішення щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, виходячи з духу Конституції України та прецедентної практики Європейського Суду з прав людини[13].
Постанова Пленуму приймається в тих випадках, коли потрібно доповнити, виправити, змінити, скерувати за іншим принципом правозастосування певні норми чинного законодавства, тобто судове вирішення окремих категорій справ, судове регулювання конкретних правовідносин по окремих категоріях спорів. Правоположення, сформульовані в постановах (роз’ясненнях), приймаються не по конкретній справі, отже, за своєю природою не можуть бути правозастосовними актами. Правила вирішення певних правових ситуацій, які в них містяться, з одного боку, є абстрактними нормами, з іншого – вони не можуть бути відірвані від судової практики вирішення конкретних справ, тобто їх базою є не самі правовідносини, а їх правова судова оцінка. Регулювання здійснюється крізь призму судової практики, в якій виділяються проблеми, що вимагають судового врегулювання.
Постанови (роз’яснення) містять правоположення, що передбачають нові шляхи, засоби, підстави, елементи виникнення, зміни чи припинення існуючих правовідносин, – інакше взагалі не має сенсу у прийнятті таких постанов, бо будь-яке роз’яснення, тлумачення викликане саме їх неоднозначністю, неясністю, суперечливістю, які потрібно подолати формулюванням нових правил. За своєю правовою природою вони не є первісним джерелом права, це завжди вторинні правові норми[14].
Повноваження по забезпеченню дії принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів визначені на конституційному рівні. Конституція (ст. 150) надає Верховному Суду України право звернення до Конституційного Суду України задля вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Основному закону України.
Це повноваження Верховного Суду України випливає з наступного. Конституція проголошує визнання і дію в Україні принципу верховенства права, зміст якого полягає у визнанні людини найвищою соціальною цінністю. Її права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Перелік цих прав і свобод закріплений Конституцією, тобто має найвищу юридичну силу, при цьому він не є вичерпним. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, міжнародних актів і міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства, законів. У разі невизначеності в питаннях відповідності закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, Конституції України суд за клопотаннями учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України – єдиній судовій установі, яка є суб’єктом права на конституційне подання до Конституційного Суду України з вказаних питань. Рішення про звернення до Верховного Суду України щодо розгляду питання може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
Вивчивши зміст рішення, Верховний Суд України на пленарному засіданні вирішує питання про необхідність внесення конституційного подання.
Верховний Суд України є суб’єктом права на конституційне подання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Суб’єктами цього права є також громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Однак у Верховного Суду України, як і у обмеженого кола суб’єктів, визначених в Законі “Про Конституційний Суд України”, є певні переваги у більш стислих строках розгляду справи порівняно з громадянами та юридичними особами: строк провадження по справі не повинен перевищувати трьох місяців, а в разі визнання Конституційним Судом України вирішення питання невідкладним строк розгляду подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк розгляду конституційних звернень громадян та юридичних осіб не повинен перевищувати шести місяців.
Верховний Суд України, реалізуючи ці повноваження, звертався з конституційними поданнями до Конституційного Суду, наприклад з таких питань: щодо офіційного тлумачення положень ч.1 і ч.2 ст. 126 Конституції України та ч.2 ст. 13 Закону України “Про статус суддів” (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), з приводу чого Конституційним Судом було прийнято відповідне рішення[15]; щодо конституційності положень деяких пунктів і частин 1, 8, 18, 25, 30, 31, 32, 33, 37, 38, 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, з приводу чого Конституційним Судом України також було прийнято рішення[16]. Ініціатива щодо звернення до Конституційного Суду України виходить від Голови Верховного Суду або від судових палат.
Четверта група повноважень Верховного Суду України, яка має певне політичне забарвлення, сформульована в законі таким чином: “Верховний Суд України дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я”.
Ці повноваження випливають з наступних положень. Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Щоб він міг реалізовувати своє призначення, його конституційно-правовий статус складається як із норм, що гарантують йому можливість реалізовувати свої конституційні повноваження, так і норм, що передбачають можливу відповідальність глави держави.
До перших належать, зокрема, норми, закріплені у ст. 105 Конституції України, серед яких є користування правом недоторканності на час виконання своїх повноважень.
До других належать норми, закріплені в ч.2 ст. 108 Конституції України, які передбачають можливість дострокового припинення повноважень Президента України у разі “… 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту”.
Реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу належних йому конституційних повноважень, скільки від форми правління, характеру політичного режиму, співвідношення сил у державі в той чи інший проміжок часу, а також від особистих якостей особи, котра обіймає цю посаду. В умовах, коли кожен з носіїв влади – Президент і законодавчий орган – значною мірою відокремлені один від одного, оскільки мають фіксований мандат всенародного обранця, можуть більш-менш самостійно функціонувати протягом усього строку конституційних повноважень, пошук точок дотику між ними, компромісу, особливо коли вони є представниками різних політичних сил, може бути вельми складним. Тому не виключена можливість дострокового усунення Президента з посади, до того ж підстави для цього можуть бути як реальними, так і надуманими. Саме тому в ланцюзі послідовних ланок процедури імпічменту чи визнання неможливості виконання повноважень за станом здоров’я центральна ланка належить Верховному Суду України.
Незалежний, неупереджений, неполітизований, а отже, й об’єктивний колегіальний орган, який складається з найдосвідченіших професіоналів, здатний дати висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також чи дійсно неможливе виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я, чи це просто безпідставне використання одного із засобів політичної боротьби.
Представницькі повноваження Верховного Суду України полягають у тому, що, уособлюючи собою систему судів загальної юрисдикції, він приймає представників вищих судових установ інших держав, організує міжнародні семінари, зустрічі; посадові особи Верховного Суду України беруть участь в аналогічних заходах за кордоном. Такі ж представницькі функції Верховного Суду України і на внутрішньодержавному рівні, зокрема при вирішенні питань формування Державного бюджету України тощо.
Як зазначалося, перелік повноважень, наданий у ст. 47 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпним. Можливе здійснення й інших повноважень за умови, що вони передбачені законом. Одним із таких законів є КПК України, в якому визначено порядок обрання міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою і рівень судів, які мають повноваження з продовження строку тримання під вартою. До таких судів належить і Верховний Суд України.
Посадовий склад Верховного Суду України визначений у декількох статтях Закону України “Про судоустрій України”: ч.1 ст. 48, ч.4 ст. 50, ст. 52, ч.5 ст. 53.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. Принципи і механізм зайняття ним посади закріплені на конституційному рівні. За Конституцією України Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом. Закон України “Про судоустрій України” деталізує вказані принципові положення. За цим Законом Голова Верховного Суду України обирається на строк п’ять років і вважається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу Пленуму; він не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд.
До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.
Суддівський склад Верховного Суду України з 1994 р. налічував 85 осіб і залишався незмінним до 2005 р.
У зв’язку з набуттям 1 вересня 2005 р. чинності Кодексу адміністративного судочинства України постало питання про збільшення кількісного складу суддів Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду України 23 вересня 2005 р. прийняв постанову про необхідність збільшення кількості суддів. Радою суддів України 30 вересня 2005 р. була дана згода на збільшення суддівського складу до 95 суддів. Президент України 7 жовтня 2005 р. видав Указ № 1427/2005 “Про кількість суддів Верховного Суду України”, яким встановлено, що кількість суддів складає 95 осіб.
Оскільки у Верховному Суді України утворено палати, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, до суддів цих палат висувають додаткові вимоги, які мають гарантувати не тільки високий професійний рівень (як і інших суддів Верховного Суду України), а й фаховість у питаннях спеціалізованої юрисдикції: ці судді повинні мати стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.
У складі Верховного Суду України діють:
1) Судова палата у цивільних справах;
2) Судова палата у кримінальних справах;
3) Судова палата у господарських справах;
4) Судова палата в адміністративних справах.
У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.
Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України.
У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України, який вирішує питання, визначені Конституцією України і Законом “Про судоустрій України”.
Повноваження Верховного Суду України розподілені між структурними утвореннями суду. Наприклад, суддівські, аналітичні, методичні повноваження здійснюють судові палати і судді, які входять до складу палат; правороз’яснювальні повноваження здійснює виключно Пленум. Також лише він здійснює повноваження із забезпечення реалізації принципу верховенства права і вирішення конфліктів (у межах своїх повноважень) інших гілок влади.
Повноваження судді Верховного Суду України майже такі самі, як і у суддів нижчих рівнів судової системи, лише деякі з них визначаються рівнем суду, в якому працює суддя, і палатою, до складу якої він входить. Суддя здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; здійснює необхідні процесуальні та організаційні заходи з метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ; вивчає в судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства і надає їм методичну допомогу; аналізує судову практику; вносить в установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та вдосконалення законодавства. Аналіз судової практики може привести суддю до висновку щодо необхідності її поліпшення, причому розбіжності у правозастосуванні можуть бути зумовлені різними чинниками, у тому числі й недосконалістю законодавства.
Алгоритм цієї діяльності такий:
– суддя (судді) вносять до відповідної Судової палати пропозиції щодо поліпшення судової практики розгляду певної категорії справ;
– Судова палата у випадку підтримки позиції судді готує проект постанови Пленуму Верховного Суду України і вносить на розгляд Пленуму пропозиції щодо необхідності роз’яснення судами окремих питань застосування законодавства у судовій практиці;
– Пленум Верховного Суду дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства.
Отже, повноваження судді щодо внесення пропозицій з поліпшення судової практики є ефективним і цілеспрямованим засобом забезпечення єдності судової практики.
Навіть у тих випадках, коли Пленум чи Судова палата вважають, що в наданні роз’яснень не має потреби, матеріали узагальнення під рубрикою “У судових палатах” оприлюднюють в офіційному виданні “Вісник Верховного Суду України”, що теж є певним засобом впливу на забезпечення єдності судової практики.
Суддя є членом Судової палати, де він працює, і водночас (за посадою) – членом Пленуму Верховного Суду, тому бере участь у розгляді питань, що виносяться на засідання відповідної судової палати та Пленуму Верховного Суду України. Його повноваження, визначені у ст. 49 Закону України “Про судоустрій України”, не є вичерпними; суддя Верховного Суду України може здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.
Повноваження Голови Верховного Суду України зумовлені тим, що він, по-перше, суддя, а по-друге – керівник установи, яка є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
Зважаючи на це, їх, як і повноваження керівників нижчих судових установ, можливо поділити на декілька груп: судові, адміністративні, організаційні та представницькі. Адміністративні та суддівські повноваження Голови Верховного Суду за своїм змістом тотожні відповідним повноваженням голів нижчих судів, а організаційні та представницькі мають певну відмінність.
Судові повноваження Голови Верховного Суду України полягають у тому, що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України в будь-якій палаті при розгляді будь-якої справи, а також на спільних засіданнях палат при розгляді справ з виключних обставин.
Адміністративні повноваження розповсюджуються лише на працівників апарату Верховного Суду України: Голова здійснює керівництво роботою апарату суду, приймає на роботу та звільняє працівників апарату, присвоює їм ранги державного службовця, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства.
Організаційні повноваження, якими наділений Голова Верховного Суду України, за їх змістом можна поділити на дві групи. До першої відносять повноваження по забезпеченню діяльності судової системи загальних судів чи в цілому судової системи судів загальної юрисдикції; до другої – по забезпеченню діяльності Верховного Суду України.
Повноваження першої групи у конкретизованому вигляді полягають:
– у погодженні подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента України щодо утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;
у внесенні:
– подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів;
– подання про призначення суддів на адміністративні посади;
– подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади;
– подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;
– Президенту України подань про затвердження переліку штатних посад військових судів та відповідних цим посадам військових звань, а також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим суддям.
Друга група організаційних повноважень забезпечує функціонування власне Верховного Суду України. Голова Верховного Суду:
– розподіляє обов’язки між заступниками Голови Верховного Суду України;
– організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;
– на підставі акта про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
– вносить на розгляд Пленуму пропозиції щодо кількості суддів у складі Президії Верховного Суду та у складі судових палат; вносить пропозиції Президії щодо персонального складу судових палат;
– організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;
– затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду України;
– керує організацією роботи судових палат.
Представницькі повноваження Голови Верховного Суду України виражаються в тому, що він представляє Верховний Суд України та систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших держав і міжнародними організаціями.
Голова Верховного Суду України за посадою входить до складу Вищої ради юстиції.
Керівництво Верховного Суду України складається з Голови Суду, його Першого заступника та заступників. Повноваження заступників є похідними від повноважень Голови, у разі відсутності останнього його повноваження виконує Перший заступник, а за відсутності Першого заступника – заступник Голови Верховного Суду України згідно з обов’язками, зміст яких визначає Голова.
Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження. Перший заступник Голови Верховного Суду України та заступники:
– здійснюють керівництво роботою підрозділів Суду відповідно до встановленого розподілу обов’язків;
– можуть головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України;
– організовують роботу відповідних судових палат;
– виконують інші обов’язки, визначені розпорядженнями Голови Верховного Суду.
Судові палати Верховного Суду України:
1) здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання, в порядку, встановленому процесуальним законом;
2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику;
3) готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;
4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.
Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішенням Пленуму Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України. Судову палату Верховного Суду України очолює голова Судової палати.
Голова Судової палати:
1) організовує роботу відповідної Судової палати;
2) формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;
3) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики у справах юрисдикції Судової палати; має право витребувати з відповідних судів справи, судові рішення з яких набрали законної сили;
4) інформує Президію Верховного Суду України про діяльність Судової палати;
5) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо необхідності роз’яснення судам окремих питань застосування законодавства у судовій практиці;
6) забезпечує надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законодавства;
7) здійснює інші передбачені законом повноваження.
Голова Судової палати Верховного Суду України призначається на посаду за рекомендацією Президії Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду України строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування.
Голова Судової палати має заступника, який забезпечує організацію розгляду справ у судових засіданнях, виконує інші доручення голови палати щодо організації діяльності Судової палати, а також виконує обов’язки голови Судової палати за його відсутності. Заступник голови Судової палати призначається на посаду з числа суддів Верховного Суду України та звільняється з посади в порядку, передбаченому для призначення голови Судової палати.
Пропозиція про звільнення судді з посади голови Судової палати чи його заступника може бути внесена Головою Верховного Суду України або не менш як половиною складу суддів відповідної палати за їх підписами.
Голова Судової палати та його заступник можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.
Військову судову колегію очолює голова колегії, який за посадою прирівнюється до заступника голови Судової палати.
При Судовій палаті діє група наукових консультантів Верховного Суду України.
Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.
Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду України таємним голосуванням строком на п’ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, присутніх на засіданні Пленуму. У такому ж порядку судді звільняються достроково від обов’язків члена Президії.
Президія Верховного Суду України:
1) розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України, судових палат та апарату Верховного Суду України;
2) затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;
3) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;
4) розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України і виробляє пропозиції щодо їх поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;
5) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;
6) затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні посади;
7) заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;
8) виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;
9) вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів; затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді України та її персональний склад;
10) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання відповідно до його Регламенту;
11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Засідання Президії Верховного Суду України проводяться не менш як один раз на два місяці. Засідання Президії є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин її складу.
Постанови Президії приймаються відкритим чи таємним голосуванням більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, і підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядаються питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих спеціалізованих судів.
Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчення окремих питань, пов’язаних із удосконаленням здійснення правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.
Пленум Верховного Суду України – займає особливе місце у структурі інших утворень Верховного Суду України. Він, по суті, є загальними зборами суду, а його рішення, які мають назву “постанова”, – це консолідована думка колегіального органу, до складу якого тепер входять 99 суддів – найкращих, найдосвідчених професіоналів у галузі права. У засіданнях Пленуму, окрім осіб, визначених законом, можуть брати участь голови апеляційних судів, науковці, народні депутати.
Повноваження Пленуму згідно з їх змістом доцільно виокремити в декілька груп: організаційні, кадрові, контрольні, правороз’яснювальні, забезпечення верховенства права, а також повноваження, які полягають у констатації наявності чи відсутності в діях Президента України ознак злочину чи неможливості виконувати обов’язки за станом здоров’я, тобто посвідчувальні (або виключні).
Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та Законом “Про судоустрій України”. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники. Передбачено участь і голови Апеляційного суду України.
Пленум Верховного Суду України:
1) відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді України в порядку, встановленому Законом України “Про судоустрій України”;
2) утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний склад, призначає голів судових палат та їх заступників;
3) визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та обирає їх в порядку, передбаченому цим Законом;
4) призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;
5) заслуховує інформацію Голови Верховного Суду України, голів судових палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів щодо організації роботи судових палат та діяльності відповідних судів;
6) дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів;
7) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;
8) відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
9) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;
10) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму.
У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь: Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.
Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не пізніш як за десять днів до засідання.
Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз’яснення з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання.
Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а у разі його відсутності – Перший заступник або інший заступник Голови Верховного Суду України відповідно до Регламенту.
Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється Законом України “Про судоустрій України“ та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.
Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.
Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує роботу секретаріату Пленуму, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду України.
Апарат Верховного Суду України здійснює організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України. Загальну чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про апарат – Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією Верховного Суду України.
Апарат суду складається з розгалуженої системи управлінь і відділів, серед яких є такі:
– Управління забезпечення діяльності Судової палати у кримінальних справах;
– Управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах;
– Управління міжнародно-правового співробітництва;
– Управління кадрового забезпечення;
– Управління законодавчого забезпечення;
– Управління узагальнення судової практики;
– Управління інформаційних технологій;
– Управління документального забезпечення та контролю;
– Редакційно-видавниче управління;
– Господарське управління.
Створена система управлінь і відділів реалізує завдання, покладені Законом (ч. 1 ст. 56) на апарат Верховного Суду України, – організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності суду.
Для забезпечення Верховного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою, матеріалами судової практики діє бібліотека Верховного Суду України, положення про яку затверджується Головою Верховного Суду України.
Матеріали, пов’язані з діяльністю Верховного Суду України, зберігаються в архіві Верховного Суду України.
При Верховному Суді України діє Науково-консультативна рада, яка утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення.
Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради Верховного Суду України визначається положенням, що затверджується Президією Верховного Суду України.
Верховний Суд України має офіційний друкований орган – Вісник Верховного Суду України, в якому публікуються матеріали судової практики, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції тощо.