Розділ 2 ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Розділ 2 ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ
2.1. Система принципів судової влади
Усі сторони організації та діяльності суду регулюються нормами права. Але серед цих норм слід вирізнити такі, що визначають не окремі особливості устрою суду та його діяльності, а загальні і найбільш важливі їх сторони, які завдяки таким властивостям набувають значення принципів судової влади.
Принципами судової влади називаються норми загального керівного значення, які відповідно до призначення інституту судової влади визначають як місце судової влади серед інших державних, недержавних органів та установ, так і зміст її основних засад та спрямовані на досягнення завдань, що стоять перед цією владою. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.
Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади), функціональну (принципи відправлення судочинства) та організаційну (принципи організації системи судових органів або судоустрійні принципи). Зазначені принципи судової влади хоча й пов’язані між собою, але утворюють разом з тим самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням.
Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при запровадженні інституту судової влади в суспільстві, визначенні її місця в системі поділу влади та загальних засад взаємовідносин з іншими державними та приватними інститутами.
Функціональні принципи стосуються відносин, які виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ. Але на відміну від специфічних принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні принципи судової влади, розкриваючи загальні засади здійснення, реалізації повноважень судової влади, характерні для будь-якого процесу розгляду судової справи, всіх видів судочинства.
Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, які виникають не з приводу розгляду і вирішення конкретної судової справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу судді, тобто у зв’язку з організаційними відносинами. У навчальному курсі “Організація судових та правоохоронних органів” вивчаються переважно принципи інституціональні та організаційні, функціональні принципи докладно розглядаються в курсах кримінального, адміністративного, цивільного та господарського процесів.
Чітке дотримання всієї системи принципів забезпечує повний, всебічний, об’єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справ і тим самим – здійснення завдань судової влади.
Система принципів судової влади не залишається незмінною. Підкоряючись загальним закономірностям розвитку держави, деякі принципи наповнюються сучасним змістом, з’являються й зовсім нові.
Судово-правова реформа, що здійснюється в Україні, прийняття нових матеріальних та процесуальних законів суттєво впливають на вдосконалення системи принципів судової влади.
2.2. Інституціональні принципи судової влади
До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність, справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність, безсторонність, процедурність. Ці принципи взаємопов’язані та взаємозалежні, нормативно закріплені на конституційному та законодавчому рівнях.
2.2.1. Принцип паритетності судової влади
Стаття 6 Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має визначену компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві лише їй функції. Судова влада покликана розглядати та вирішувати на підставі закону всі правові суперечності, що виникають у державі, незалежно від кола суб’єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будь-якого затвердження іншими гілками влади.
Принцип паритетності передбачає виключну компетенцію судової влади – це, насамперед, межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.
У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо вирішення спорів про право та всіх конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра належить виключно судовій владі. У цьому сенсі судова влада поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб’єктами (як між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що набули чинності, обов’язкові для всіх без винятку органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання вимог суддів, актів, які постановлені органами судової влади, що набрали чинності, веде до встановленої законом відповідальності.
Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів та фінансування на утримання судових установ.
2.2.2. Принцип справедливості судової влади
Право на справедливий суд закріплено в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Прийняття цього принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов: гарантії доступу до правосуддя, матеріальних гарантій, тобто забезпечення певних вимог щодо організації судів та кількісного складу корпусу суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.
Слід зазначити, що в контексті наведених міжнародних документів, а також практики Європейського Суду з прав людини право на справедливий (належний) суд означає встановлення певних вимог (а) до організації суду: самостійність, безсторонність, створення на підставі закону, доступність, а також (б) до процедури розгляду справи: гласність, забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав учасників судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо.
Відповідно до природно-правового підходу до праворозуміння право і справедливість є однопорядковими категоріями – право дорівнює справедливості. Зважаючи на близькість понять “право” і “правосуддя”, у процесі розгляду судової справи мають місце пошуки права, а результат цього розгляду втілюється у конкретному рішенні суду. При цьому відповідно до чинного законодавства суду надані всі необхідні повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права: можливості застосування аналогії права і закону; прямого застосування належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень Європейського Суду з прав людини; визнання пріоритетності прав і свобод особи; повноваження із скасування неправових актів органів законодавчої і виконавчої влади, надані Конституційному Суду України та адміністративним судам.
2.2.3. Принцип законності судової влади
Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ та судових процедур. Судові органи та судді діють на підставі закону, підкоряються лише Конституції і законам України. З іншого боку, носії судової влади (судді) не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.
Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція України, Закони України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, процесуальні кодекси та ін. У цих нормативних актах встановлюються: компетенція, порядок створення, структура та основні функції, а також матеріально-технічне та організаційне забезпечення судів. Деякі з них (наприклад, Закон України “Про статус суддів”) детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що ставляться до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші – кримінально-, цивільно-, господарсько-, адміністративно-процесуальні кодекси – регулюють процедурні аспекти відправлення правосуддя.
2.2.4. Принцип здійснення судової влади тільки судом
Засади, що вказують на виключне місце суду, особливість здійснюваної функції, ґрунтуються на положеннях, закріплених в ч.1 ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України “Про судоустрій”, згідно з якими ніякий інший орган, крім суду, не може здійснювати судову владу. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу зовнішньо буде імітувати процедуру здійснення правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її виконав не суд. Конституція України, гарантуючи здійснення правосуддя виключно судом, вказує, що судочинство здійснюється лише Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Створення особливих та надзвичайних судів не допускається.
Вимога про те, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення. Акти судової влади (рішення, ухвали, вироки, постанови) не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом і за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Отже, складовими елементами цього принципу судової влади є наступні:
1) ніякий інший орган державної влади та управління не має права приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип зумовлює виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суду та суддям (а у випадках, визначених законом, і представникам народу);
2) постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду право вирішення питань щодо законності та доцільності використання примусових повноважень держави, зокрема: в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції з цивільної справи; визнавати особу винною у вчиненні злочину; призначати кримінальне покарання з кримінальної справи. Лише суд має право прийняти рішення щодо застосування заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина щодо застосування заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними та посадовими особами.
Принцип здійснення судової влади тільки судом передбачає такий правовий режим, за яким скасування або зміна судових рішень можливі лише вищим судом і відповідно до певної процедури. Жодне рішення не може бути скасовано або змінено іншим органом державної влади;
3) особливе правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією України та нормативними актами. Формування системи органів судової влади, порядок їх організації і діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних судів, законодавство про судоустрій припускає певну спеціалізацію судових органів у вирішенні визначених ним категорій справ. Суди відрізняються предметною підсудністю та процесуальною формою реалізації судової влади;
4) судова влада характеризується і особливим порядком формування суддівського корпусу носіїв судової влади, притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні правосуддя та поза судовою діяльністю специфічні, вони чітко визначені у чинному законодавстві;
5) судова влада функціонує в режимі дотримання процесуальних гарантій статусу учасників судочинства. Саме в стадії судового розгляду права та обов’язки учасників процесу детально регламентовані та забезпечені відповідними процесуальними гарантіями. Згідно з положеннями Конституції України визнати особу винною та застосувати до неї заходи кримінального покарання може лише суд. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, тим самим підкреслюється виключність правового становища особи підсудного.
Виключне право суду здійснювати судову владу зумовлюється тим, що діяльність суду відбувається в особливому правовому порядку, який передбачає такі переваги при розгляді та вирішенні правових конфліктів, які не передбачено для жодної державної діяльності. Зміст зазначеного порядку складають найбільші гарантії для винесення по справі законного та справедливого рішення.
Принцип здійснення судової влади тільки судом не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії. У кожній із них розгляд справи здійснюється в тих формах, що відповідають змісту й меті завдань, які вирішуються на даній стадії.
2.2.5. Принцип доступності судової влади
Принцип передбачає нормативне закріплення та реальне забезпечення можливості безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав, відсутність невиправданих правових і фактичних ускладнень при цьому. Принцип доступності випливає із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, хоча текстуально там не закріплений, але розтлумачений практикою Європейського Суду з прав людини.
Однією з правових передумов забезпечення доступу до суду є наявність суб’єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає із конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України). Крім того, право на судовий захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах (статті 3, 4 Цивільного процесуального кодексу, ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства). Це право являє собою універсальний юридичний засіб відстоювання людиною своїх прав у будь-якій життєвій ситуації, зокрема пов’язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур. Воно виконує роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини і одночасно потребує створення власних механізмів забезпечення.
Другою правовою передумовою реальної доступності суду є нормативне закріплення і реальне утвердження рівності громадян перед законом і судом, що полягає у наступному:
а) не встановлюється жодних обмежень для осіб за будь-якими ознаками (майновим цензом, освітою, мовою, належністю до певної соціальної групи тощо) у разі звернення до суду;
б) можливість особистого звернення до суду залежить від наявності у особи, що звертається, процесуальної правоздатності та дієздатності, при цьому за законом відмова від права або скасування права на звернення до суду є недійсним;
в) в Україні немає судів, які б формувалися за будь-якою з наведених ознак: статтю, національністю, професією, соціальним статусом тощо. Усі судові справи, за деякими винятками, розглядаються по суті місцевими судами. Підсудність справ вищим судам, як правило, предметна, а не персональна, вона визначається тяжкістю злочинів або виключною важливістю справи; наявність системи військових судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно військовослужбовців. Слід мати на увазі, що дислокація військових формувань, яка визначає систему військових судів, не збігається з адміністративно-територіальним поділом України, це й зумовлює необхідність існування військових судів.
Рівний доступ до суду також означає, що громадяни в суді користуються рівними процесуальними правами і до них застосовуються однакові норми матеріального права та однакові правила судочинства. Користуються принципом рівного доступу до суду так само, як і громадяни України, іноземці, особи без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.
До гарантій реалізації принципу доступності судової влади слід віднести:
– організаційно-правові: а) судоустрійні – територіальна наближеність судів до населення; добір висококваліфікованих спеціалістів для здійснення судової діяльності; належне забезпечення судів матеріально-технічною базою; раціональна організація роботи апарату суду тощо; б) судочинні – порядок порушення судового провадження; процедура судового розгляду справи, що передбачає зменшення бюрократизму, спрощення процедури по нескладним справам, безперешкодна можливість процесуальних прав сторонами, розумні строки судового розгляду; можливість оскарження рішень суду та їх реальне виконання тощо;
– матеріальні (економічні): а) розумність судових витрат і створення процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного звільнення від оплати судових витрат на користь держави; б) фінансування судової діяльності, що забезпечує незалежність судової діяльності; в) надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах уразливим верствам населення.
2.2.6. Принцип незалежності судової влади
Структура незалежності судової влади може бути представлена двома рівнями: зовнішнім і внутрішнім.
Зовнішній рівень незалежності судової влади виявляється в політичній та соціально-економічній незалежності. Рівень політичної незалежності суду зумовлений характером суспільно-політичного життя. Важливо при цьому зазначити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу. Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності та політичного плюралізму. Зовнішній рівень незалежності знаходить своє відображення в ст. 11 Закону України “Про статус суддів”, яка закріплює, що всі державні органи, установи, організації, органи місцевого та регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів та не посягати на неї.
Забезпечення прогресивних перетворень в напрямку побудови правової держави потребує і соціально-економічної незалежності судової влади. Вказаний рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом.
Відповідно до ст. 44 та ст. 45 Закону України “Про статус суддів” суддям гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін. Суддям також надається щорічна відпустка. Не пізніше ніж через шість місяців після обрання суддя, який потребує покращення житлових умов, забезпечується упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири або будинку. У разі незабезпечення судді житлом у вказані строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами та передати їх у користування судді.
Крім того, суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я.
Також життя та здоров’я судді підлягає обов’язковому державному страхуванню за рахунок державного бюджету на суму десятирічного утримання за останньою посадою.
Внутрішній рівень незалежності судової влади виявляється через: 1) процедуру здійснення судової влади; 2) статутні гарантії суддів; 3) побудову судової системи. Характеризуючи цей рівень, зазначимо, що процедура здійснення судової влади повинна бути захищеною від будь-якого втручання для створення умов, які забезпечать справді незалежний розгляд справ по суті.
Правовими гарантіями режиму незалежного здійснення судової влади є, насамперед, Закон України “Про статус суддів”, чинне цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальне та інше законодавство, що передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю нарадчої кімнати суддів та заборону вимагати її розголошення. Судді, крім того, не зобов’язані давати будь-яких пояснень по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також надавати їх для ознайомлення інакше як у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом.
Норми цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуального законодавства, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, являють собою в тій чи в іншій мірі гарантії незалежності суддів. Усі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати та вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно від будь-яких впливів.
Статутні гарантії суддів передбачають особливий порядок зайняття посади, переводу на іншу та звільнення з посади, вичерпний перелік підстав звільнення суддів; особливий порядок притягнення суддів до кримінальної та дисциплінарної відповідальності; гарантії щодо матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; пільги щодо соціального та пенсійного забезпечення; статутні гарантії судді у відставці тощо.
Судоустрійні складові незалежності судової влади визначають принципи формування судової системи, порядок і строки обрання та призначення суддів. Існуючий порядок формування суддівського корпусу є оптимальним, забезпечує незалежність носіїв судової влади і дозволяє виключити вплив на суддів з боку місцевих органів влади, особливо відповідних органів місцевого самоврядування. Принцип незалежності судових органів дає їм право та вимагає від них забезпечення справедливого здійснення судового розгляду та дотримання прав сторін.
2.2.7. Принцип безсторонності судової влади
Здійснювати правосуддя може суддя, який не має особистої заінтересованості в справі та спроможний виконати роль безстороннього арбітра, що вирішує правовий спір незалежно, підкоряючись лише закону. Функції суду та сторін організаційно й функціонально розмежовані. Суд не повинен ставати на сторону будь-кого з учасників процесу, а захищати закон і сприяти припиненню його порушення. Якщо суддя має будь-яку заінтересованість щодо предмета судового розгляду, або він знаходиться у будь-яких стосунках з однією із сторін, або є інші підстави поставити під сумнів його об’єктивність при розгляді судової справи, він зобов’язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді. Право зробити відвід судді є у кожної сторони по справі. Судова справа має бути розглянута об’єктивно, на підставі закону, щоб жодні уподобання, особисті погляди судді не змогли завадити винесенню справедливого рішення.
2.2.8. Принцип процедурності судової влади
Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в спеціальній процесуальній формі. Судові рішення, прийняті всупереч або з порушенням визначеної процедури, визнаються незаконними і повинні бути скасовані, а умисні дії судді з цього приводу повинні стати підставою для притягнення судді до відповідальності. Процедура здійснення судової влади передбачена цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальним законодавством і включає не лише права та обов’язки суду та суддів при здійсненні судочинства, а й гарантії організації судового процесу (відкритість судового розгляду, участь представників народу в розгляді та вирішенні судової справи по суті тощо), гарантії процесуального статусу учасників судового процесу (рівність сторін перед законом та судом, рівність прав щодо надання доказів, заявлення клопотань, оскарження рішень суду, змагальність процесу тощо).
Додержання процедури судового розгляду здійснюється судом, вищестоящим судом в порядку апеляційного або касаційного перегляду справи, учасниками процесу шляхом заявлення клопотань, заперечень, оскарження дій та рішень суду.
2.3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади
До організаційних (судоустрійних) принципів судової влади належать основні засади побудови судової системи та статусу суддів – носіїв судової влади: а) єдність судової системи та статусу суддів; б) територіальність, спеціалізація та інстанційність у побудові судової системи (докладно вони розглядаються в розділі 3 цього посібника); в) незалежність, недоторканність, незмінюваність та професіоналізм
суддів.
2.3.1. Єдність судової системи та статусу суддів
Система судових установ є єдиною системою органів, що здійснюють функції судової влади. І хоча в судовій системі діють дві підсистеми – система судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України – ці органи виконують єдине завдання – розглядають та вирішують правові конфлікти, що виникають у сфері застосування права. Принципи побудови та функціонування, засади здійснення правосуддя, механізм прийняття рішень та їх юридична сила, статус суддів – єдині.
До основних складових, що характеризують принцип єдності судової системи та статусу суддів, належать:
1) єдині засади організації і діяльності судів (засади організації і діяльності судів складають єдину систему, реалізуються всіма судами незалежно від їх спеціалізації або територіального розташування, а також від того, до яких рівнів судової системи ці суди належать і яку судову інстанцію становлять);
2) єдиний статус суддів (єдині в цілому вимоги до кандидатів на посади суддів; порядок наділення суддів повноваженнями; сукупність прав та обов’язків суддів; незалежність, самостійність суддів та недопущення втручання в їх діяльність; незмінюваність суддів і їх недоторканність; єдині засоби матеріального забезпечення, соціального й правового захисту та ін.);
3) обов’язковість процедури здійснення судочинства (здійснення судочинства обов’язково провадиться відповідно до норм, передбачених процесуальними кодексами. Недодержання процедури призводить до відміни судового рішення);
4) єдність судової практики (здійснюється Верховним Судом України через роз’яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики. Формалізуються ці роз’яснення в постановах Пленуму Верховного Суду України. Конституційний Суд України упорядковує правозастосовну діяльність шляхом офіційного тлумачення Конституції і законів України);
5) обов’язковість судових рішень (судове рішення по справі, яке набрало чинності, набуває сили закону в конкретній справі і є обов’язковим для виконання всіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами на території України);
6) єдиний порядок організаційного та матеріального забезпечення діяльності судів (організаційне забезпечення діяльності судів здійснюється єдиною системою органів Державної судової адміністрації на єдиних засадах і використовує єдиний механізм та засоби. Видатки на утримання судів визначені пропорційно в єдиному акті – державному бюджеті України);
7) єдність вирішення питань внутрішньої діяльності судів (вирішення питань внутрішньої діяльності судів здійснюється єдиною системою органів суддівського самоврядування, що функціонують на єдиних засадах і в єдиному правовому режимі).
2.3.2. Принцип незалежності суддів
Суд – це орган судової влади, діяльність якого є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Судді під час здійснення правосуддя незалежні й підкоряються лише закону.
Гарантії незалежності суддів можна класифікувати на процесуальні, правові, організаційні, матеріальні.
Процесуальні гарантії: 1) передбачена законом про-
цедура здійснення правосуддя; 2) таємниця прийняття судового рішення та заборона її розголошення. Ці гарантії закріплені у процесуальному законодавстві.
Правові гарантії: 1) заборона під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя; 2) відповідальність за неповагу до судді чи суду; 3) недоторканність суддів.
Організаційні гарантії: 1) встановлений законом порядок формування суддівського корпусу, призначення та звільнення суддів з посади; 2) право судді на відставку; 3) суддівське самоврядування.
Матеріальні гарантії: 1) стабільна висока матеріальна винагорода за роботу; 2) заборона зменшення рівня матеріальної винагороди суддям та вимога переглядати її рівень залежно від рівня соціально-економічного розвитку держави; 3) належне соціальне, медичне, побутове, житлове забезпечення суддів.
Принцип незалежності суддів утілюється в незалежності від: а) впливу різних органів державної влади й управління, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, засобів масової інформації, окремих громадян та їхньої думки; б) вищих судів; в) висновків слідчого, прокурора та інших осіб; г) самого суду, зокрема, народних засідателів та присяжних – від суддів, суддів – від головуючого, що забезпечує можливість кожного з суддів та народних засідателів вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні, прийнятті рішень за своїм переконанням та їх непідзвітність будь-кому; д) від обов’язку давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках та порядку, передбачених законом.
2.3.3. Принцип недоторканності суддів
Недоторканність суддів полягає в тому, що:
1) суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом без згоди Верховної Ради України;
2) суддя не може бути притягнутий до відповідальності і покараний за прийняття судового рішення або інші дії, пов’язані із здійсненням правосуддя. Це може мати місце лише у разі, якщо встановлено його вину у зловживанні або вчиненні іншого злочину у сфері службової діяльності;
3) суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У разі затримання судді за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, він повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи;
4) гарантії недоторканності поширюються й на житло, службове приміщення судді, його особистий та службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі і документи. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки.
Гарантії недоторканності поширюються не лише на суддів, а й на народних засідателів і присяжних на той час, упродовж якого вони виконують у суді обов’язки, пов’язані із здійсненням правосуддя.
За суддею, який перебуває у відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку.
2.3.4. Принцип незмінюваності суддів
Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду України), перебувають на посаді до досягнення шестидесяти п’яти років, інші судді – до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.
Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у разі неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або звільнення за власним бажанням.
2.3.5. Принцип професіоналізму суддів
Право здійснювати функції судової влади надано лише професійним суддям та у визначених законом випадках представникам народу – присяжним та народним засідателям. Професійним суддею України може бути лише громадянин України не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою та склав кваліфікаційний іспит на посаду судді. Додаткові вимоги щодо професійного складу суддівського корпусу встановлені Законами України “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, “Про судоустрій України”. Лише особи, які володіють відповідними професійними та кваліфікаційними характеристиками, можуть зайняти посаду носіїв судової влади.
В Україні передбачено також достатньо складну процедуру добору суддівських кадрів та механізм контролю за рівнем професійної придатності (зокрема, інститут дисциплінарної відповідальності суддів, атестація суддів, подовження строку суддівських повноважень, призначення (обрання) на адміністративну посаду голови та заступників голови суду тощо).
Такий жорсткий кваліфікаційний добір кадрів та контроль за їх професійним рівнем притаманний, на відміну від виконавчої та законодавчої влади, саме судовій владі. Це пов’язано з особливою роллю судової влади, специфічністю сфери її застосування.
2.4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади
До функціональних принципів судової влади, які відображають основні засади здійснення судової діяльності, належать: державна мова судочинства; гласність судочинства; участь народу у здійсненні судової влади; здійснення судочинства на засадах рівності сторін; змагальність; презумпція невинуватості; забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист; право на оскарження судового рішення; обов’язковість судового рішення.
2.4.1. Принцип державної мови судочинства
Судочинство в Україні провадиться державною (українською) мовою. Це означає, що ведення судового засідання, його протоколювання, постановлення рішень суду здійснюються українською мовою. Особи, які беруть участь у справі, роблять заяви, дають пояснення, виступають у суді і заявляють клопотання державною мовою, а у разі, якщо вони не володіють або недостатньо володіють нею, всі такі дії особи – учасники процесу можуть здійснювати рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому процесуальним законом.
Такою, що не володіє мовою провадження судочинства, визнається особа, яка не розуміє або погано розуміє цю мову і не може вільно розмовляти нею.
Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) у кримінальному процесі слідчі та судові документи вручаються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому – у будь-якому випадку в письмовому перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє; 4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави (за винятком господарського судочинства, де витрати на перекладача при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові – на позивача).
Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права використання рідної мови не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.
2.4.2. Принцип гласності судочинства
Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з набуттям чинності Закону України “Про доступ до судових рішень” зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб-порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину, що сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.
Розгляд справ у всіх судах України є відкритий. Слухання справи в закритому засіданні суду допускається лише у випадках, встановлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства, але навіть у цьому разі особі, щодо якої розглядається справа, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення у її справі, отримання копії судового рішення тощо.
Відкритий розгляд означає такий встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної та рівної можливості громадянам, які виявляють інтерес до справи, бути присутніми в залі судового засідання, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, записувати на магнітофон (кіно-, фото- та відеозйомка проводяться виключно за згодою суду).
Обмеження принципу відкритого розгляду судової справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень, проте одна підстава є загальною для всіх видів – закрите судове засідання проводиться тоді, коли це необхідно для забезпечення охорони державної таємниці. Під державною таємницею розуміється вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця та підлягають охороні з боку держави.
Окрім зазначеного вище, закрите судове засідання передбачається законом:
1) у конституційному судочинстві: якщо відкрите судове засідання може порушити інтереси держави;
2) у господарському судочинстві: а) з метою охорони комерційної таємниці; б) у разі наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;
3) у цивільному судочинстві: а) для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; б) для забезпечення таємниці усиновлення;
4) у кримінальному судочинстві: а) при розгляді справ про злочини осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку; б) у справах про статеві злочини; в) з інших справ для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; г) якщо цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, які беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.
Особи молодші шістнадцяти років допускаються до зали суду лише якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження для захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки через недостатню соціальну зрілість вони можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи й те, що відбувається у суді.
Закрите судове засідання допускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи в закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.
2.4.3. Принцип участі народу при здійсненні судової влади
Конституція України, встановивши загальні положення судової влади, передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність принципу участі народу у здійсненні правосуддя розкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Участь народу у здійсненні правосуддя реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону “Про судоустрій України” у цих судах справи розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних.
Народні засідателі вирішують справи у складі суду разом з професійними суддями. Під час здійснення правосуддя народні засідателі користуються усіма правами судді.
Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя у кримінальних та цивільних справах. Зокрема, у цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу. Розгляд справ у цих випадках провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.
Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі у здійсненні правосуддя спеціалізованими судами участі не беруть.
Для сучасної моделі суду присяжних характерно: по-перше, розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння і винність підсудного у його вчиненні, а суддя веде судове засідання і вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); по-друге, організаційне відділення колегії присяжних від професійного судді; по-третє, неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасований у касаційному порядку у разі встановлення процесуальних порушень при його ухваленні.
За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість.
Реалізація в Україні принципу участі народу у здійсненні правосуддя наближає суд до суспільства і певною мірою сприяє:
а) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчої влади;
б) гуманізації правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до прав і свобод людини;
в) підвищенню професіоналізму суддів, державних обвинувачів та захисників на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному процесі за участю присяжних.
Крім цього, діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності сторін, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист, об’єктивності й незалежності суддів.
2.4.4. Принцип здійснення судочинства на засадах рівності учасників процесу перед законом і судом
Принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом є похідним від іншого конституційного принципу, який визначає рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, а тому розглянутий у Розділі ІІ ст. 24 Основного Закону України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”.
Дія принципу поширюється не лише на громадян – сторін судового процесу, а й на інших його учасників і передбачає: а) рівність перед законом; б) рівність перед судом.
Рівність учасників судового процесу перед судом означає, що:
– усі особи мають рівний доступ до суду, який компетентний розглядати його справу;
– суд, до якого звертається особа, має входити до єдиної судової системи, і тому є неприпустимим створення надзвичайних і особливих судів.
Рівність учасників судового процесу перед законом означає, що:
– вони повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне становище (обвинуваченого, державного обвинувача, захисника, потерпілого, його представника, позивача, відповідача, їх представника, свідка, експерта тощо).
Так, усі обвинувачені мають єдиний процесуальний статус, який є однаковим для них, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних поглядів тощо.
Однак, враховуючи, що фізичні особи є фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), закон містить у собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, надається перекладач, неповнолітньому підсудному обов’язково надається захисник.
Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи, зважаючи на їх соціальний статус, потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Зокрема, народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть без згоди Верховної Ради України бути затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя.
Наведене положення передбачає не привілеї, а необхідні гарантії для забезпечення діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконання ними службових обов’язків. У судовому процесі всім особам, які виступають сторонами у справі, надаються рівні права та покладаються рівні обов’язки, передбачені процесуальним законодавством.
2.4.5. Принцип змагальності в судочинстві
Принцип змагальності характеризує таку організацію процесу, коли функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та заперечення проти нього відокремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, який здійснює розгляд справи та вирішує її.
За своєю сутністю принцип змагальності передбачає рівні можливості та умови для виконання функцій обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, має право застосовувати й захист для його спростування; все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.
Так, у кримінальному судочинстві прокурор, підсудний та його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, а суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.
Змагальність вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення та захисту, цивільний позивач та цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Разом з тим це не означає, що суд взагалі не зважає на думку учасників процесу щодо їх вимог. Так, адміністративний суд може вийти за межі позовних вимог, але тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
2.4.6. Принцип презумпції невинуватості
Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправо-
судного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Отже, зміст принципу презумпції невинуватості полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли відносно неї винесено обвинувачення, а лише тоді, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.
Згідно з цим принципом закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, що проводить дізнання, слідство, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) – це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.
Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язку доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає прав обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним на свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.
Презумпція невинуватості має декілька правил:
1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);
2) будь-який неусунений сумнів у невинуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;
3) недоведена вина у юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.
Отже, з позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Всі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.
Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від пред’явленого обвинувачення. Органи держави (слідчий, прокурор, суд) зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.
2.4.7. Принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист
Відповідно до кримінально-процесуального законодавства підозрюваний, обвинувачений, підсудний має право на захист. Цей принцип означає, що на органи (посадових осіб): слідчого, прокурора, особу, що проводить дізнання, та суд покладено обов’язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист.
Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних.
У змісті принципу можна виділити окремі аспекти. По-перше, закон передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) за умови їх умілого використання самостійно захищатися від пред’явленого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред’явленого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей на запитання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на останнє слово.
По-друге, на органи, які висунули обвинувачення, покладається обов’язок: 1) упевнившись в особі обвинуваченого, оголосити йому постанову про притягнення його як обвинуваченого, роз’яснити суть пред’явленого обвинувачення;
2) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, під-
судного) пояснити йому право мати захисника; 3) надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими законом способами; 4) особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов’язані забезпечити охорону особистих та майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною мірою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці права.
По-третє, свої права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника (або призначення захисника у випадках, коли його участь є обов’язковою за законом).
Закон містить норму, яку також можна трактувати як реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, а саме: суд, прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, повинні використовувати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які не тільки викривають, але й виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що не тільки обтяжують, але й пом’якшують його відповідальність.
2.4.8. Принцип права на оскарження судового рішення
Встановлення такої важливої засади судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень вимог закону, допущених при провадженні по справі, гарантування прав і охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності та справедливості судочинства.
Зміст цього принципу полягає в праві апеляційного і касаційного оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання учасники судового розгляду та інші особи у випадках та порядку, передбаченому процесуальним законодавством, подають до вищого суду апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд зобов’язується розглянути скаргу і перевірити законність, обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.
Розглянувши судову справу за апеляцією або касацією, суд апеляційної або касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі судове рішення, або залишити його без зміни. Підстави для скасування і зміни судового рішення передбачені процесуальним законодавством.
Крім апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, процесуальне законодавство передбачає також можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (обставинами, що не були відомі на момент розгляду справи по суті й спростовують висновки, вказані в судовому рішенні, яке набрало законної сили), а також за виключними обставинами.
2.4.9. Принцип обов’язковості судового рішення
Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади, воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.
Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, в якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються.
За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове й точне виконання судових рішень державними і недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забезпечується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).
Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.