Розділ XX Злочини проти правосуддя

Розділ XX Злочини проти правосуддя

 

§ 1. Види злочинів проти правосуддя

У розділі XVIII Особливої частини КК передбачена відповідаль­ність за злочини, які посягають на суспільні відносини, що забезпечу­ють нормальну діяльність у сфері здійснення правосуддя. Причому під здійсненням правосуддя тут розуміється діяльність, пов’язана з нор­мальним функціонуванням не тільки власне судової влади, а й інших органів та осіб, які сприяють діяльності суду щодо здійснення право­суддя і до кола яких належать органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, органи виконання судових рішень, вироків, ухвал та по­станов, представники адвокатури тощо.

Усі передбачені у цьому розділі злочини, виходячи з їх безпосеред­ніх об’єктів, можуть бути розподілені на такі групи.

Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду і до яких належать: завідомо незаконні затримання, привід, арешт або три­мання під вартою (ст. 371 КК); притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК); порушення права на захист (ст. 374 КК); постановлення суддею (суддями) завідомо не­правосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК); втручання в діяльність судових органів (ст. 376 КК); незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (ст. 376¹ КК); втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК).

Злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства і до яких належать: посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здій­сненням правосуддя (ст. 379 КК); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377 КК); погроза або насиль­ство щодо захисника чи представника особи (ст. 398 КК); умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи при­сяжного (ст. 378 КК); умисне знищення або пошкодження майна за­хисника чи представника особи (ст. 399 КК).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі, і до яких належать: примушування давати показання (ст. 373 КК); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК); завідомо неправди­ве показання (ст. 384 КК); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК); перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи виснов­ку (ст. 386 КК).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань і до яких належать: не­вжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380 КК); роз­голошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під за­хист (ст. 381 КК); розголошення даних досудового слідства або дізнан­ня (ст. 387 КК); приховування злочину (ст. 396 КК); порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного покарання. До них належать: невиконання судового рішення (ст. 382 КК); незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке опи­сано чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК); ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК); ухилення від від­бування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК); злісна непокора вимогам адміністрації установи вико­нання покарань (ст. 391 КК); дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК); втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК); втеча із спеціалізованого лікувального за­кладу (ст. 394 КК).

Саме за такою системою і розглядаються далі злочини проти право­суддя.

§ 2. Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду

 

Завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою (ст. 371 КК). Згідно зі ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмо­тивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встанов­лених законом. Стаття 155 КПК передбачає, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. Лише у виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про злочини, за які законом передбачено по­збавлення волі і на менш тривалий строк. Підставою для взяття під варту є наявність достатніх даних, які свідчать, що обвинувачений, перебуваючи на волі, може ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продов­жити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання про­цесуальних рішень (ст. 148 КПК). Взяття під варту може бути застосо­ване і до підозрюваного, обвинувачення якому має бути пред’явлене протягом десяти днів.

Об’єктивна сторона злочину передбачає вчинення діяння, яке:

а)  здійснюється у відповідній процесуальній формі — затримання, привід (ч. 1 ст. 371 КК), арешт, тримання під вартою (ч. 2 ст. 371 КК);

б) має незаконний характер; а за ч. 3 ст. 371 КК — в) спричинило тяж­кі наслідки або г) вчинено з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

Затримання особи (короткочасне, на строк не більше 72 годин по­збавлення особи волі) провадиться на підставі статей 106, 106¹, 115, 148, 149, 165², 434 КПК; арешт (взяття під варту) і тримання під вар­тою — статей 148-150, 155, 156, 165-165³, 253, 274, 288, 343, 434 КПК, а привід (обмеження волі та примусове доставляння у відповідні ор­гани особи, яка ухиляється без поважних причин від добровільного з’явлення у призначений час за викликом службових осіб цих органів) здійснюється у порядку статей 70, 72, 135, 136, 288, 292 КПК.

Порушення вимог цих норм, необхідних для здійснення приводу, затримання, арешту або тримання під вартою, й утворює об’єктивну сторону злочину, який за частинами 1 та 2 ст. 371 КК є злочином з фор­мальним складом і тому визнається закінченим з моменту вчинення одного із зазначених діянь, а за ч. 3 — може бути злочином як з мате­ріальним, так і з формальним складом, бо визнається закінченим або з моменту спричинення тяжких наслідків, або за їх відсутності, якщо вчиняється з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

Відповідальність за ст. 371 КК настає лише за умови, якщо перед­бачені в ній діяння є незаконними. Наприклад, коли арешт чи затри­мання застосовуються за відсутності до цього фактичних даних або за злочин, який не карається позбавленням волі; якщо арешт чи затри­мання продовжуються після закінчення встановлених КПК строків; тримання під вартою здійснюється за відсутності судового рішення. Незаконність приводу може полягати у його застосуванні без достатніх підстав або до особи, яка не підлягає приводу (наприклад, до пере­кладача, експерта), або в його здійсненні без відповідної постанови судово-слідчих чи прокурорських органів.

Кваліфікація за ст. 371 КК виключається, якщо незаконний привід, затримання чи арешт здійснюються не як захід процесуального при­мусу, а в адміністративному порядку (статті 32, 259-261 КУпАП) або як кримінальне покарання (ст. 60 КК).

За частиною 3 ст. 371 КК караються ті самі діяння, якщо вони: а) спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу заарештованого); б) вчинені з корисливих мотивів (наприклад, з метою заволодіти майном заарештованого); в) вчинені в інших особистих інте­ресах винного (наприклад, з метою просування за службою).

Суб ’єктивна сторона злочину за частинами 1 та 2, а також за ч. 3 ст. 371 КК (коли діяння не тягне за собою наслідків, але вчиняється з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах) — прямий уми­сел, бо винний діє завідомо, тобто усвідомлює незаконність затриман­ня, приводу, арешту або тримання під вартою і бажає їх вчинити. Психічне ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 3 ст. 371 КК) може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини. У цілому зло­чин є умисним.

Суб’єкт злочину — спеціальний: службова особа органів дізнання, слідчий, прокурор, а у випадку незаконного тримання під вартою — і працівник установи, де тримається під вартою потерпілий. Суддя, який постановляє завідомо неправосудний судовий акт про застосу­вання цих процесуальних заходів, відповідає за ст. 375 КК, а якщо таке діяння вчинено за наявності кваліфікуючих ознак, передбачених у ч. 3 ст. 371, — за ч. 2 ст. 375 та ч. 3 ст. 371 КК.

 

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідаль­ності (ст. 372 КК). Стаття 62 Конституції України проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути під­дана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в за­конному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Потерпілим від злочину є лише завідомо невинний у вчиненні зло­чину. Тому притягнення до кримінальної відповідальності особи, щодо якої є докази її винності, але з порушенням встановленого законом процесуального порядку не може кваліфікуватися за ст. 372 КК і за інших необхідних умов визнається дисциплінарним проступком або злочином, передбаченим ст. 364 КК.

За статтею 372 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає в активних діях, пов’язаних із пред’явленням обвинувачення за відсутності події чи складу злочину в діянні особи або при недоведеності її участі у вчиненні злочину. Зло­чин визнається закінченим з моменту пред’явлення обвинувачення, тобто коли постанова про притягнення як обвинуваченого пред’явлена особі для ознайомлення.

За частиною 2 ст. 372 КК караються ті самі дії, поєднані: а) з обви­нуваченням у вчиненні тяжкого (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12 КК) злочину; б) зі штучним створенням доказів обвинува­чення (долучення до справи лжесвідчень обвинувачення); в) з іншою фальсифікацією (знищення документів, які виправдовують особу).

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, бо суб’єкт усві­домлює, що притягує до відповідальності завідомо невинного і, отже, бажає цього.

Суб ’єкт злочину — спеціальний: особа, яка провадить дізнання, слід­чий або прокурор, тобто службові особи, яким за законом надане право притягнення особи до відповідальності як обвинуваченого за криміналь­ною справою. Дії судді, який ухвалює постанову про притягнення до відповідальності завідомо невинного, кваліфікуються за ст. 375 КК.

Порушення права на захист (ст. 374 КК). Згідно зі ст. 59, ч. 2 ст. 63 та п. 6 ст. 129 Конституції України право на захист є однією з найваж­ливіших гарантій здійснення правосуддя.

Потерпілим від злочину може бути: підозрюваний, обвинувачений або підсудний, тобто особи, які за своїм процесуальним становищем мають право на захист від підозри у вчиненні злочину, пред’явленого їм обвинувачення, а також захищають свої особисті, майнові чи інші права та законні інтереси.

За частиною 1 ст. 374 КК карається злочин із формальним скла­дом, об’єктивна сторона якого вичерпується діянням винного, яке передбачає: а) недопущення захисника до участі в справі; б) нена- дання своєчасно (несвоєчасне надання) захисника; в) інше грубе порушення права на захист. За частиною 1 ст. 374 КК злочин може бути вчинений як шляхом дії (наприклад, відсторонення від подаль­шої участі у справі захисника з порушенням вимог ст. 61 КПК), так і бездіяльності (наприклад, непризначення захисника з порушенням вимог ст. 47 КПК) і визнається закінченим з моменту вчинення одно­го із зазначених діянь.

За частиною 2 ст. 374 КК склад злочину може бути як формальним (коли діяння, зазначені в ч. 1 ст. 374 КК, були вчинені за попередньою змовою групою осіб), так і матеріальним (коли діяння призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи або спричинили інші тяжкі наслідки, наприклад, призвели до самогубства засудженого).

Суб ’єктивна сторона злочину за ч. 1 ст. 374 КК — прямий умисел, а психічне ставлення винного до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 374 КК, може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини. У ці­лому злочин є умисним.

Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор чи суддя. Відповідно до ч. 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127, ч. 2 ст. 129 Конституції України у визначених законом випадках правосуд­дя здійснюють не лише професійні судді, а й народні засідателі та присяжні. Тому під суддею у ст. 374 КК розуміються і названі особи.

 

Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного ви­року, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК). Предметом цього злочину є певний судовий акт: вирок, рішення, ухвала або постанова, а вчинене діяння кваліфікується за ст. 375 КК незалежно від того:

а) яка судова інстанція постановила цей акт (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); б) яка галузева приналежність розглянутої судом справи (кримінальна, цивільна, адміністративна, господарча);

в) яким складом суду було постановлено судовий акт — судом колегі­ально чи суддею одноосібно.

Судовий акт як предмет цього злочину має бути неправосудним, тоб­то таким, який не відповідає вимогам законності й обґрунтованості.

За частиною 1 ст. 375 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає в активних діях, а саме в постанов­лені неправосудного судового акта, що припускає: а) складання від­повідного процесуального документа; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акта (доведення його змісту до відома учасників процесу). Оскільки постановлення судового акта за­вершується його проголошенням, саме з цього моменту злочин, перед­бачений ч. 1 ст. 375 КК, визнається закінченим незалежно від часу набуття законної сили судовим актом, його виконання та наслідків, які цим викликані.

За частиною 2 ст. 375 КК склад злочину може бути як формальним (коли дії, зазначені у ч. 1 ст. 375 КК, вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах), так і матеріальним (коли ці дії спричи­нили тяжкі наслідки).

Суб’єктивна сторона злочину за ч. 1 ст. 375 КК — лише прямий умисел, бо особа діє завідомо, тобто усвідомлює неправосудність су­дового акта, керуючись при цьому будь-якими мотивами, за винятком корисливих або інших особистих інтересів, які передбачені ч. 2 ст. 375 КК. Психічне ставлення винного до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 375 КК, може виявлятися як в умисній, так і в необережній формі вини. У цілому злочин є умисним.

Суб ’єкт злочину — спеціальний: професійний суддя, народний засідатель чи присяжний під час здійснення ними правосуддя.

 

Втручання в діяльність судових органів (ст. 376 КК). Відповідно до статей 126 та 129 Конституції України судді при здійсненні право­суддя незалежні і підкоряються лише закону.

Потерпілим від злочину може бути: професійний суддя, народний засідатель або присяжний, які виконують функції щодо здійснення правосуддя.

За частиною 1 ст. 376 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає у вчиненні лише активних дій, які виявляються у втручанні (здійсненні впливу, тиску на свідомість і волю потерпілого) у будь-якій формі (у будь-який спосіб) у діяльність судді. Втручання може виявлятися у проханні на адресу судді, у даванні йому вказівок, висловленні рекомендацій, у критиці в засобах масової ін­формації до розгляду справи в суді тощо. Для складу цього злочину не має значення: а) за допомогою яких засобів (способів) вчиняється втручання (обіцянки різних вигід, залякування, погрози тощо); б) у ді­яльність суду якої інстанції має місце втручання; в) у якій стадії про­цесу здійснюється таке втручання. Злочин визнається закінченим із моменту вчинення самого втручання незалежно від того, чи перешко­дило воно виконанню суддею службових обов’язків і чи домігся винний постановлення неправосудного рішення.

За частиною 2 ст. 376 КК карається злочин як з матеріальним скла­дом, коли дії винного перешкодили запобіганню злочину або затриман­ню особи, яка вчинила злочин, так і з формальним - коли такі дії були вчинені винним з використанням свого службового становища.

Не може кваліфікуватися за ст. 376 КК таке втручання в діяльність судових органів, яке здійснюється шляхом вчинення щодо судді чи його близьких більш тяжкого злочину проти правосуддя, який є способом (формою) такого втручання і відповідальність за який передбачена в спеціальних нормах. Зокрема, якщо такі злочини, як погроза або на­сильство (ст. 377 КК), знищення (пошкодження) майна (ст. 378 КК) або посягання на життя судді (ст. 379 КК), вчинюються як спосіб втручан­ня в його діяльність і тим самим є однією з форм такого втручання, вчинене слід кваліфікувати лише за статтями 377-379 КК. Спеціальним видом втручання в діяльність суду, який потребує самостійної квалі­фікації, є і злочин, передбачений ст. 376¹ КК.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел та спеціальна мета — перешкодити виконанню суддею службових обов’ язків чи до­могтися винесення неправосудного рішення. Психічне ставлення вин­ного до таких наслідків втручання, як перешкоджання запобіганню злочину чи затриманню злочинця, може виявлятися як в умисній, так і в необережній формі вини. У цілому злочин є умисним.

Суб ’єкт злочину за ч. 1 ст. 376 КК — загальний: будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 376 КК (за умови, якщо втру­чання здійснюється з використанням службового становища) — спе­ціальний: лише службова особа.

 

Незаконне втручання в роботу автоматизованої системи до­кументообігу суду (ст. 376¹ КК). У 2010 році в судах України запро­ваджується автоматизована система документообігу суду (далі - АСДС), яка має забезпечити: об’єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кіль­кості справ для кожного судді; надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ щодо них; централізоване збері­гання текстів судових рішень та інших процесуальних документів; підготовку статистичних даних; реєстрацію вхідної та вихідної корес­понденції та етапів її руху; розподіл справ між суддями; видачу судових рішень та виконавчих листів на підставі наявних у системі даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухва­лено; передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги, подання та інші, передбачені законом про­цесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в АСДС, яка здійснюється працівниками апарату відповід­ного суду в день надходження документів. До АСДС в обов’язковому порядку вносяться: дата надходження документа, інформація про пред­мет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про АСДС. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи також здійснюється АСДС під час реєстрації відповідних до­кументів.

Доступ до АСДС надається суддям та працівникам апарату відпо­відного суду згідно з їхніми функціональними обов’язками. Порядок функціонування АСДС, у тому числі видачі судових рішень та вико­навчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання тек­стів судових рішень та інших процесуальних документів, надання ін­формації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про АСДС, яка затверджується Дер­жавною судовою адміністрацією України.

Відповідальність за незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду передбачена за ст. 376¹ КК, за якою ка­рається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується вчиненням хоча б одного з таких діянь: а) внесення не­правдивих відомостей до АСДС; б) несвоєчасне внесення відомостей до АСДС; в) несанкціоновані дії з інформацією, що міститься в АСДС; г) інше втручання в роботу АСДС. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення будь-якого із зазначених діянь.

За частиною 2 ст. 376¹ КК караються ті самі дії, вчинені за поперед­ньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК).

Суб’єктивна сторона злочину - лише прямий умисел.

Суб’єкт злочину - або спеціальний (службова особа, яка має право доступу до АСДС), або загальний (будь-яка особа, що досягла 16-річ- ного віку і здійснює втручання в роботу АСДС шляхом несанкціоно­ваного доступу до неї).

 

Втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК). Таке втручання є своєрідним порушенням права на захист, яке гарантовано статтями 59, 63 і 129 Конституції України.

Потерпілим від злочину може бути: захисник (статті 44 КПК, 271 КУпАП); представник (законний представник) потерпілого, підозрю­ваного, обвинуваченого, цивільного позивача та відповідача, свідка^[1], а також юридичної особи (статті 38-40 ЦПК, 52 КПК, 270 КУпАП, 56 КАС).

За статтею 397 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується самим фактом втручання в будь-якій формі в правомірну (законну) діяльність захисника чи пред­ставника особи і здійснюється шляхом: а) створення перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника або представника особи; б) порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та профе­сійної таємниці. Втручання має бути незаконним і може полягати, наприклад, у відмові в наданні захиснику можливості ознайомитися з необхідними для захисту документами або порушенні таємниці його побачення з підзахисним, перешкоджанні законному представникові прибути до встановленого часу на розгляд справи тощо. Якщо такі дії полягають у погрозах, насильстві, знищенні (пошкодженні) майна, посяганні на життя, тобто у вчиненні більш тяжкого злочину проти правосуддя, відповідальність настає за спеціальними нормами — стат­тями 398-400 КК.

За частиною 2 ст. 397 КК караються ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового становища.

Суб’єктивна сторона злочину — лише прямий умисел.

Суб’єкт злочину за ч. 1 ст. 397 КК — загальний: приватна особа 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 397 КК — спеціальний: службова особа.

§ 3. Злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства

До цієї групи злочинів проти правосуддя входять спеціальні види посягань, які спрямовані на завдання шкоди судді, народному засіда­телю чи присяжному у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійснен­ням правосуддя, а також захиснику та представнику особи у зв’язку з наданням ними правової допомоги. Закон встановлює тут відпові­дальність за посягання на життя зазначених осіб та їх близьких родичів, заподіяння їм тілесних ушкоджень різної тяжкості, нанесення побоїв, застосування погрози, знищення (пошкодження) майна цих осіб. Оскільки докладна характеристика об’єктивних та суб’єктивних ознак суміжних злочинів наведена в розділах ІІ, ІІІ, VI, VII та XVH цього підручника, тому немає необхідності зосереджувати увагу на повто­ренні цих положень. Зупинимось лише на певних особливостях даних злочинів.

Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжно­го у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК), а також захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК). Потерпілими від злочину за ст. 379 КК можуть бути: суддя, народний засідатель, присяжний або їх близькі родичі, а за ст. 400 КК — захис­ник, представник особи або їх близькі родичі.

Об ’єктивна сторона цих злочинів характеризується вбивством або замахом на вбивство зазначених осіб у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК) або з наданням правової допомоги (ст. 400 КК).

Суб’єктивна сторона цих злочинів — умисел (прямий або непря­мий) щодо вбивства з метою перешкоджання здійсненню правосуддя або надання правової допомоги чи з мотивів помсти за здійснення такої діяльності. У разі замаху на вбивство — тільки прямий умисел

із вказаною метою та мотивом.

Суб’єкт цих злочинів — будь-яка особа, що досягла 14-річного віку.

 

Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377 КК), а також захисника чи представника особи (ст. 398 КК). Об’єктивна сторона злочинів, передбачених ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398 КК, характеризується дією — погрозою вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна зазначених осіб або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя (ст. 377 КК) або наданням правової допомоги (ст. 398 КК).

За частиною 2 ст. 377 КК настає відповідальність за заподіяння судді, народному засідателю, присяжному або їх близьким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а за ч. 2 ст. 398 КК — за спричинення захиснику чи представнику особи або їх близьким родичам легких або середньої тяжкості тілесних ушко­джень.

У частинах 3 статей 377 і 398 встановлена відповідальність за за­подіяння тяжких тілесних ушкоджень зазначеним особам.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною виною з метою перешкоджання здійсненню правосуддя або надання правової допомоги чи з помсти за здійснення такої діяльності. Зло­чини, передбачені частинами 1 статей 377, 398 КК (погроза), можуть бути вчинені лише з прямим умислом, а злочини, передбачені части­нами 2 або 3 цих статей, — як із прямим, так і непрямим умислом.

Суб’єкт цих злочинів — у разі погрози, заподіяння побоїв, легких тілесних ушкоджень — будь-яка особа 16-річного віку, а в разі спри­чинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості чи тяжких — 14-річ- ного віку.

 

Умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378 КК), а також захисника чи пред­ставника особи (ст. 399 КК). Об’єктивна сторона цих злочинів ха­рактеризується знищенням або пошкодженням майна судді, народного засідателя, присяжного, захисника, представника особи або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням право­суддя (ст. 378 КК) або наданням правової допомоги (ст. 399 КК).

У частинах 1 цих статей встановлена відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що належить зазначеним особам або їх близьким родичам; у ч. 2 ст. 378 КК — за ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом (наприклад, шляхом затоплення), або такі, що спричинили загибель людей (смерть хоча б однієї людини) чи інші тяжкі наслідки (наприклад, тяжкі тілесні ушкодження); у ч. 2 ст. 399 КК — за ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним спо­собом, якщо вони заподіяли шкоду в особливо великих розмірах (зруй­нування будинку, водо-, газо-, електропостачання); у ч. 3 ст. 399 КК — за ті самі дії, що спричинили загибель людей, заподіяли їм тяжкі тілесні ушкодження чи потягли за собою інші тяжкі наслідки (наприклад, знищення особливо цінного майна).

Суб’єктивна сторона цих злочинів — умисел (прямий або непря­мий) щодо знищення або пошкодження майна з метою перешкоджан­ня здійсненню правосуддя або надання правової допомоги вказаними особами чи з мотивів помсти за таку діяльність. За частинами 2 статей 378, 399 та ч. 3 ст. 399 КК щодо загибелі людей, спричинення тяжких тілесних ушкоджень або настання інших тяжких наслідків — необе­режна форма вини. У разі умисного їх заподіяння вчинене потребує додаткової кваліфікації за статтями 115 або 121 КК та ін.

Суб ’єкт цих злочинів — за частинами 1 статей 378 і 399 КК — осо­ба, що досягла 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 378, ч. 2 та ч. 3 ст. 399 КК — 14  років.

§ 4. Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі

 

Примушування давати показання (ст. 373 КК). Згідно зі стаття­ми 28 і 62 Конституції України ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, по­водженню чи покаранню, а обвинувачення особи не може ґрунтувати­ся на доказах, одержаних незаконним шляхом. Цим конституційним приписам кореспондує ст. 22 КПК, яка забороняє домагатися показань осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та засто­суванням інших незаконних заходів.

Потерпілим від злочину може бути: підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок та експерт, тобто особи, які відповідно до закону можуть бути допитані з кримінальної справи під час дізнання чи до- судового слідства.

За статтею 373 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується вчиненням незаконних дій, що є способом примушування особи до давання показань, і з моменту здійснення яких злочин визнається закінченим. За частиною 1 ст. 373 КК примушування передбачає лише психічний (психологічний) вплив на свідомість та волю потерпілого (підкуп, шантаж, гіпноз, пред’явлення неправдивих доказів, обіцянка звільнити з-під варти тощо).

Злочин вчиняється лише у певній обстановці — при допиті, тобто коли примушування здійснюється під час такої слідчої дії, яка полягає в одержанні (відібранні) показань у певних учасників кримінального процесу і фіксації їх у протоколі допиту, який має відповідну процесу­альну форму. До допиту прирівнюється і очна ставка.

За частиною 2 ст. 373 КК караються ті самі дії, якщо вони поєдна­ні: а) або із застосуванням насильства; б) або із знущанням над особою. Обов’язковою умовою відповідальності за ч. 2 ст. 373 КК є вчинення зазначених у ній дій за відсутності ознак катування. Якщо примушу­вання давати показання здійснювалося шляхом катувань, відповідаль­ність настає за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 127 та ч. 2 ст. 373 КК.

Насильство, як спосіб примушування, може бути як психічним, так і фізичним. Якщо наслідком такого насильства були умисні тяжкі ті­лесні ушкодження або смерть потерпілого, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю. Під знущанням над особою розуміють глумління, на­несення образ та інші дії, які грубо й цинічно принижують гідність людини (глузування над фізичними вадами особи, образа її національ­них чи релігійних почуттів тощо).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і спеціальна мета — примусити особу дати показання.

Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, яка за законом має право здійснювати дізнання чи досудове слідства або тимчасово призначена виконувати ці функції повноважна особа в установленому законом порядку.

 

Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК). За статтею 383 КК карається злочин із формальним скла­дом, об’єктивна сторона якого вичерпується вчиненням дій, що явля­ють собою неправдиве (яке не відповідає дійсності) повідомлення про вчинення злочину, яке спрямовується на адресу органів дізнання, слід­ства, прокуратури або суду. Форма такого повідомлення — будь-яка: усна, письмова, через третіх осіб, анонімна, із використанням комп ’ютерних мереж тощо. Неправдивість повідомлення може стосу­ватися як самого факту злочину, так і особи, яка нібито його вчинила. З моменту надходження неправдивого повідомлення про злочин до зазначених адресатів злочин визнається закінченим незалежно від того, чи порушена кримінальна справа і чи притягнуто до відповідальності неправдиво звинувачену особу.

За частиною 2 ст. 383 КК караються ті самі дії, якщо вони поєдна­ні: а) або з обвинуваченням у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК) чи особливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині; б) або із штучним створенням доказів обвинувачення; в) або вчинені з корисливих мотивів.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, бо винний усві­домлює, що відомості про злочин є завідомо неправдивими.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

 

Завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). За статтею 384 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у вчиненні однієї з таких дій: а) неправдиві показання свідка чи потерпілого; б) неправдивий висновок експерта; в) неправильний переклад, здійснений перекладачем. Злочин вчинюється у певній об­становці — під час дізнання, досудового слідства, судового розгляду, виконавчого провадження або розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України (ст. 89 Конституції України)^[2], і визнається закінченим з моменту здійснення будь-якої із зазначених дій.

Неправдивість показань свідка чи потерпілого полягає у повідом­ленні відомостей, що не відповідають дійсності, про факти та обста­вини, які їм відомі і які мають значення для вирішення справи. Не­правдивість експертного висновку полягає у внесенні до нього таких даних, що не відповідають дійсності, які стосуються або окремих пи­тань справи, або всієї її в цілому. Неправдивий переклад — це непра­вильна передача тих показань, документів та інших матеріалів справи, які підлягають перекладу.

Злочин вчинюється лише шляхом активних дій, бо умовчання (за­мовчування) свідка, експерта чи перекладача про відомі їм обставини справи (бездіяльність) є однією з форм відмови від давання показань, що карається за ч. 1 ст. 385 КК.

Обов’язковою умовою відповідальності за цей злочин є наявність офіційного попередження особи про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань, неправдивий експертний висновок або неправильний переклад (наприклад, статті 126, 167, 196 КПК).

За частиною 2 ст. 384 КК караються ті самі дії, якщо вони були поєднані: а) або з обвинуваченням у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК), особ­ливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині; б) або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту; в) або вчинені з корисливих мотивів.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, бо особа діє за­відомо, тобто усвідомлює неправдивість своїх показань, висновку чи перекладу. Мотиви та мета можуть бути різними і на кваліфікацію злочину не впливають, за винятком ч. 2 ст. 384 КК, де однією з квалі­фікуючих ознак є корисливі мотиви.

Суб ’єкт злочину — спеціальний: свідок, потерпілий, експерт, пере­кладач, які попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, висновок або переклад. Підозрюваний, обви­нувачений, підсудний, спеціаліст, цивільний позивач та відповідач кримінальної відповідальності за такі дії не несуть.

 

Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385 КК). За частиною 1 ст. 385 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає у бездіяльності, що виявляється у відмові (ухиленні від виконання обов’язків) без поважних причин: а) свідка — від давання показань; б) експерта — від надання висновку; в) перекладача — від здійснення перекладу.

На всіх стадіях процесу свідок, експерт і перекладач попереджа­ються про відповідальність за відмову від виконання покладених на них обов’язків. Наявність такого попередження, з одного боку, є обов’язковою умовою відповідальності за ч. 1 ст. 385 КК, а з друго­го — ознакою, що відокремлює цей злочин від ухилення від з’явлення (нез’явлення) до органів дізнання, досудового слідства чи до суду, що тягне за собою лише адміністративну відповідальність (статті 185³ та 185⁴ КУпАП).

Однією з умов відповідальності за ст. 385 КК є також відсутність по­важних причин (хвороба, відсутність необхідних матеріалів для висновку, незнання мови, яку треба перекладати, тощо) на боці свідка, експерта, перекладача для відмови від виконання покладених на них обов’язків.

Злочин вчиняється у певній обстановці — під час дізнання, досу- дового слідства, судочинства, виконавчого провадження, розслідуван­ня тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верхов­ної Ради України (ст. 89 Конституції України), і визнається закінченим з моменту вчинення хоча б одного із зазначених діянь.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, бо особа свідомо і без поважних причин ухиляється від виконання покладених на неї в уста­новленому законом порядку обов’язків свідка, експерта чи перекладача.

У частині 2 ст. 385 КК конкретизуються приписи ст. 63 Конституції України, згідно з якими не підлягає відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе самої, а також членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено у п. 11 ст. 32 КПК та ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу.

Суб ’єкт злочину — спеціальний: свідок, судовий експерт чи пере­кладач. Потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивіль­ний позивач та відповідач за відмову від давання показань криміналь­ної відповідальності не несуть.

 

Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, при­мушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК). Потерпілим від злочину може бути: свідок, потерпілий, експерт чи їх близькі родичі.

За статтею 386 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає в активній поведінці особи — діях, що здійснюються в одній із таких форм:

1)   перешкоджання з’явленню особам, зазначеним у ст. 386 КК, в органи дізнання, досудового слідства, до суду або до тимчасової слідчої чи тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України (ст. 89 Конституції України);

2)  примушування цих осіб до відмови від давання або до давання за- відомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна або розголошенням ганебних відомостей;

3)  підкуп цих осіб з метою перешкоджання їх з’явленню до відпо­відних органів чи з метою їх схиляння до відмови від давання або до давання завідомо неправдивих показань чи висновку;

4)  погроза вбивством, насильством, знищенням майна чи розголо­шенням ганебних відомостей щодо цих осіб із помсти за виконання ними їх обов’язків.

Злочин визнається закінченим з моменту вчинення будь-якої з на­ведених дій незалежно від того, чи вдалося насправді перешкодити з’явленню зазначених осіб до слідчо-судових органів, примусити або схилити їх до відмови від давання чи до давання завідомо неправдивих показань або висновку.

Одним із способів вчинення злочину, передбаченого ст. 386 КК, є підкуп (про поняття підкупу див. статті 235⁴, 235⁵ КК). Тому якщо вна­слідок такого підкупу свідок або потерпілий дають завідомо неправ­диві показання, експерт надає завідомо неправдивий висновок, а пере­кладач здійснює неправильний переклад, такі їх діяння кваліфікують­ся за ст. 384 КК. Якщо ж свідок, експерт або перекладач внаслідок їх підкупу відмовляються від виконання покладених на них обов’язків, вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 385 КК. Крім того, діяння експерта, який внаслідок підкупу не з’ являється до відповідних органів, відмов­ляється від давання висновку чи надає неправдивий висновок, додат­ково кваліфікуються за ч. 3 чи 4 ст. 235⁵ КК.

Суб ’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 386 КК, — прямий умисел і спеціальна мета — перешкодити з’явленню свідка, потерпі­лого чи експерта до слідчо-судових органів; примусити чи схилити цих осіб до відмови від давання або до давання неправдивих показань чи висновку; помститися за виконання цими особами їх обов’язків.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку. Якщо примушування до давання неправдивих показань здійснюється під час допиту особою, яка провадить дізнання чи досудове слідство, вчинене кваліфікується за ст. 373 КК.

§ 5. Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань

Закони України від 23 грудня 1993 р. «Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів» та «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»¹, а також статті 52¹-52⁵ КПК України передбачають право працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному су­дочинстві, а також деяких інших осіб на забезпечення їх безпеки, встановлюють підстави, умови та порядок здійснення щодо них від­повідних заходів безпеки. За найбільш небезпечні порушення приписів зазначених нормативних актів передбачена кримінальна відповідаль­ність у статтях 380 та 381 КК.

 

Невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380 КК). Потерпілим від злочину може бути лише особа, взята під захист, а саме: а) працівник суду; б) працівник правоохоронного органу; в)  особа, яка бере участь у кримінальному судочинстві (зокрема, по­терпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, експерт та ін.); г) члени сімей зазначених осіб та їхні близькі родичі (батьки, дружина, чоловік, діти, рідні брати і сестри та ін.).

За статтею 380 КК карається злочин з матеріальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у діях чи бездіяльності, що вияв­ляються у таких формах: 1) неприйняття рішення про застосування заходів безпеки; 2) несвоєчасне прийняття такого рішення; 3) прийнят­тя недостатньо обґрунтованого рішення про заходи безпеки; 4) не­вжиття достатніх заходів безпеки; 5) несвоєчасне вжиття достатніх заходів безпеки. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є суспільно небезпечні наслідки, а саме тяжкі наслідки (вбивство по­терпілої особи, спричинення їй тяжких тілесних ушкоджень, її викра­дення чи знищення її майна у значних розмірах тощо). Злочин є за­кінченим з моменту настання тяжких наслідків, які повинні перебува­ти у причинному зв’язку із суспільно небезпечним діянням.

До заходів безпеки, які можуть застосовуватися щодо потерпілих осіб, зокрема, належать: особиста охорона чи охорона житла, майна; видача зброї або інших засобів індивідуального захисту; візуальне спостережен­ня; прослуховування телефонних розмов, переведення на іншу роботу, зміна зовнішності, документів, переїзд до іншої місцевості тощо.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел або необережність щодо діяння і лише необережна форма вини щодо суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єкт злочину — спеціальний: службова особа органу, на який покладено функції забезпечення безпеки потерпілих осіб. Це може бути як службова особа, яка зобов’язана своєчасно приймати рішення про застосування достатніх заходів безпеки (наприклад, голова суду, прокурор, керівник органу внутрішніх справ), так і службова особа, яка повинна належним чином фактично здійснювати ці заходи (напри­клад, працівник оперативно-розшукового органу).

 

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381 КК). Предмет злочину — відомості про заходи без­пеки щодо особи, взятої під захист. До них можуть, зокрема, належати відомості про дійсне місцезнаходження особи, взятої під захист; її справ­жнє прізвище; місце роботи; маршрути пересування тощо. Потерпілим від злочину, передбаченого ч. 1 ст. 381 КК, може бути лише особа, взята під захист (коло цих осіб розглянуто при аналізі ст. 380 КК).

За статтею 381 КК карається злочин із матеріальним складом, об’єктивна сторона якого виявляється не тільки у вчиненні діяння, а і в спричиненні наслідків. Діяння як ознака об’єктивної сторони полягає у розголошенні відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, тобто у доведенні зазначеної інформації до відома сторонніх осіб (а саме осіб, які не мають права на ознайомлення із цими відомостями). Обов’язковою ознакою злочину є суспільно небезпечні наслідки, які полягають у спричиненні шкоди здоров’ю особи, взятої під захист (за­вдання потерпілому побоїв, нанесення легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень). За частиною 1 ст. 381 КК злочин є закінченим з моменту спричинення зазначених наслідків, які повинні перебувати у причинному зв’язку із суспільно небезпечним діянням.

Частина 2 ст. 381 КК встановлює відповідальність за кваліфікова­ний склад цього злочину, коли ті самі дії спричинили: а) або смерть особи, взятої під захист; б) або інші тяжкі наслідки (наприклад, запо­діяння тяжких тілесних ушкоджень, знищення майна потерпілого у великих чи особливо великих розмірах, загибель співробітників, які здійснювали захист особи, тощо).

Суб’єктивна сторона — щодо діяння можливий як умисел, так і необережність, щодо наслідків — лише необережна форма вини.

Суб ’єкт злочину — спеціальний, а саме: а) службова особа, яка при­йняла рішення про застосування заходів захисту; б) особа, яка ці заходи фактично здійснювала; в) службова особа, якій рішення про зазначені заходи стали відомі у зв’язку з її службовим становищем; г) особа, яка взята під захист. В останньому випадку кримінальна відповідальність такого суб’єкта злочину можлива лише за умови, коли шкода здоров’ю була спричинена іншій особі, взятій під захист, а не тій, яка розголо­сила відомості про прийняті щодо неї заходи безпеки.

 

Розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387 КК). Відповідно до ч. 1 ст. 121 КПК дані досудового слідства можна оголо­сити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Предметом злочину за ч. 1 ст. 387 КК є ві­домості (дані) досудового слідства чи дізнання, а за ч. 2 ст. 387 КК — лише такі дані досудового слідства або дізнання, які ганьблять людину, принижують її честь і гідність.

За статтею 387 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у розголошенні без належного до­зволу даних досудового слідства чи дізнання, тобто доведенні їх до відома сторонніх осіб, що здійснюється винним без дозволу чи в не­належному обсязі. Для притягнення до відповідальності за ч. 1 ст. 387 КК слід встановити, що особа була попереджена в установленому за­коном процесуальному порядку про обов’язок не розголошувати такі дані. Відповідальність за ч. 2 ст. 387 КК можлива і без зазначеного попередження, бо зберігання у таємниці відповідних даних є службо­вим обов’язком суб’єктів, передбачених цією частиною. Злочин є за­кінченим з моменту розголошення, тобто коли дані, щодо яких є за­борона на їх розголошення, стали надбанням хоча б однієї особи, яка не мала права на ознайомлення з ними.

За частиною 2 ст. 387 КК карається розголошення таких даних слід­ства чи дізнання, які ганьблять людину, принижують її честь і гідність.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел, бо особа усвідомлює, що розголошує дані слідства або дізнання попри заборони і бажає вчини­ти це діяння.

Суб’єкт злочину — спеціальний. За частиною 1 ст. 387 КК — це особа, яка попереджена в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати дані досудового слідства чи дізнання, а за ч. 2 ст. 387 КК — суддя, прокурор, слідчий, працівник органу дізнання чи оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередньо участь у досудовому слідстві чи дізнанні.

 

Приховування злочину (ст. 396 КК). У статті 27 КК передбачено два види приховування злочину: заздалегідь обіцяне (ч. 5), яке визна­ється співучастю у злочині (а саме пособництвом), та заздалегідь не обіцяне (ч. 6), яке передбачено у ч. 1 ст. 396 КК як самостійний склад злочину.

За частиною 1 ст. 396 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у приховуванні тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину, що припускає лише активну поведінку — дії. Враховуючи положення ч. 6 ст. 27 КК, таке приховування можливе шляхом переховування: а) злочинця (надання йому житла, транспорт­ного засобу, документів); б) знарядь і засобів вчинення злочину (зброї, підроблених документів); в) слідів злочину (знищення пляшки із від­битками пальців злочинця); г) предметів, здобутих злочинним шляхом (грошей, коштовностей). Кримінальна відповідальність настає лише за приховування тяжкого (ч. 4 ст. 12 КК) чи особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12 КК) злочину. Приховування обов’язково має бути заздалегідь не обіцяним, тобто таким, коли приховувач не дає попередньої обіцянки (а саме до вчинення злочину або у будь-якому випадку до його закін­чення) на таке приховування. Зі змісту закону випливає, що прихову­вання припускає вчинення лише таких фізичних дій, які передбачені в ч. 6 ст. 27 КК. Так зване інтелектуальне приховування не може ква­ліфікуватися за ч. 1 ст. 396 КК і тягне за собою відповідальність тільки у разі, якщо містить ознаки самостійного складу злочину (наприклад, завідомо неправдиві показання свідка з метою приховування злочину). Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-якої із дій щодо при­ховування злочину і набуває після цього триваючого характеру.

Суб’єктивна сторона — лише прямий умисел, бо винний усвідом­лює, що приховує тяжкий або особливо тяжкий злочин і бажає вчинен­ня цих дій.

Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична, осудна особа, що до­сягла 16-річного віку.

Частина 2 ст. 396 КК передбачає спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК, згідно з яким не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин (п. 11 ст. 32 КПК, ч. 2 ст. 3 СК).

 

Порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК). Відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністра­тивний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»¹ адміністративний нагляд — це система тимчасових примусових про­філактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених із місць позбавлення волі, що встановлюються постановою суду та здійснюються органами внутрішніх справ з метою запобігання вчиненню злочинів і здійснення виховного впливу.

За статтею 395 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого виявляється або в діях - самовільне за­лишення особою місця проживання, або в бездіяльності - непри­буття без поважних причин у визначений строк до обраного місця проживання після звільнення з місць позбавлення волі. Злочин є за­кінченим з моменту вчинення діяння в одній із зазначених форм і може бути вчинений лише протягом строку адміністративного нагляду, три­валість якого встановлюється судом на підставі ст. 6 Закону від 1 груд­ня 1994 р.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел і обов’язкова мета зло­чину — ухилення від адміністративного нагляду.

Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, щодо якої судом на закон­них підставах встановлено адміністративний нагляд.

§ 6. Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного ним покарання

 

Невиконання судового рішення (ст. 382 КК). Відповідно до ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України одним з основних прин­ципів судочинства є обов’язковість рішень суду, тому судові акти є обов’язковими для виконання на всій території України.

Предметом злочину за частинами 1 і 2 ст. 382 КК є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який: 1) по­становлений тільки судом; 2) ухвалений судом будь-якої юрисдикції (загальної чи спеціалізованої); 3) винесений судом будь-якої інстанції (першої, апеляційної чи касаційної); 4) постановлений судом із будь- якої категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністратив­них, кримінальних); 5) набрав законної сили. За ч. 3 ст. 382 предметом злочину є судовий акт не органів правосуддя України, а рішення Єв­ропейського суду з прав людини.

За частиною 1 ст. 382 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого виявляється або в бездіяльності - невико­нання судового акта, або в активних діях - перешкоджання виконанню судового акта. З моменту вчинення цих діянь злочин визнається за­кінченим і набуває триваючого характеру.

За частиною 2 ст. 382 КК злочин може бути як із формальним скла­дом - коли ті самі діяння вчинені службовою особою, яка займає від­повідальне чи особливо відповідальне становище (примітка 2 до ст. 368 КК), або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією стат­тею (спеціальний рецидив - ст. 34 КК), так і з матеріальним скла­дом — коли діяння заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (примітка 3 та 4 до ст. 364 КК).

За частиною 3 ст. 382 КК карається невиконання рішення Європей­ського суду з прав людини, що обумовлено Законом України від 17 липня 1997 р., яким ратифікована Конвенція про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 р. та Протокол № 11 до цієї Конвен­ції, де зазначено (ч. 1 ст. 46 Конвенції), що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій спра­ві, в якій вони є сторонами. У частині 1 ст. 2 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Єв­ропейського суду з прав людини»¹ також проголошується, що рішення цього суду є обов’ язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 зазначеної Конвенції.

Суб’єктивна сторона злочину у випадках, коли він не тягне за со­бою наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382 КК, — лише прямий умисел. Психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382 КК, може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини.

Суб ’єкт злочину — спеціальний: службова особа, на яку покладений обов’язок і яка має реальну можливість виконати судове рішення.

 

Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК). Предметом цього зло­чину є рухоме або нерухоме майно (речі, майнові права й обов’язки, кошти, цінні папери), на яке за ч. 1 ст. 388 КК у встановленому законом порядку: а) або було накладено арешт; б) або таке, яке було піддано опису, а за ч. 2 ст. 388 КК — в) майно, яке підлягає конфіскації за рі­шенням суду, що набрало законної сили. З цього випливає, що пред­метом цього злочину є майно, яке має особливий правовий статус, бо за ч. 1 ст. 388 КК власник або інший законний володілець цього майна внаслідок його опису або накладення на нього арешту позбавляється права ним розпоряджатися і обмежується в праві ним користуватися; а за ч. 2 ст. 388 КК — повністю втрачає право власності на майно, бо з мо­менту набуття рішенням суду законної сили про конфіскацію майна остан­нє переходить у власність держави (ч. 2 ст. 317, п. 10 ч. 1 ст. 346 ЦК).

За статтею 388 КК карається злочин як із формальним (наприклад, у разі здійснення деяких банківських операцій із вкладами), так і ма­теріальним (наприклад, у разі розтрати або знищення майна) складом, об’єктивна сторона якого полягає в учиненні хоча б однієї з декількох альтернативно зазначених у диспозиції дій: 1) розтрата, 2) відчужен­ня, 3) приховування, 4) підміна, 5) пошкодження, 6) знищення, 7) по­рушення обмеження права користування майном, 8) здійснення бан­ківських операцій із заарештованими коштами (вкладами), 9) інші незаконні дії з майном, яке описане, заарештоване чи конфісковане.

Відповідно до закону (наприклад, ст. 126 КПК) під час проваджен­ня опису, арешту або вилучення майна як приватні особи, так і пред­ставники організацій, яким це майно передається (ввіряється) на збе­реження, попереджаються під розписку про відповідальність за його незбереження. Тому обов’язковою умовою відповідальності за ст. 388 КК є наявність офіційного попередження про відповідальність за не- збереження майна.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — спеціальний, до якого належать: а) приватні особи (наприклад, сам винний чи його родичі), яким майно ввірено на збереження після його опису чи арешту; б) службові особи (наприклад, представник органу місцевого самоврядування), яким майно ввірене на відповідальне збереження у зв’язку з його описом, арештом чи конфіскацією; в) представники банківської або іншої фінансової уста­нови, на рахунках якої перебувають заарештовані чи конфісковані кошти (вклади).

Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК). Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, при­значеного вироком суду, є злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389 та 390 КК.

За статтею 389 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає в бездіяльності, а саме в ухиленні від покарань, передбачених статтями 53, 55, 56, 57 КК, що становить собою невиконання засудженим обов’ язку щодо відбування покарання, призначеного йому вироком суду, який набрав законної сили. З моменту вчинення засудженим діяння, спрямованого на ухилення від покарання, злочин визнається закінченим і набуває триваючого характеру.

Фактичні способи (форми) ухилення від покарання можуть бути різними і залежать передусім від виду самого покарання. Для встанов­лення ознак такого ухилення необхідно звертатися до статей 26, 34, 36, 37, 40-42 Кримінально-виконавчого кодексу (далі КВК).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел та спеціальна мета — ухилитися від відбування покарання.

Суб’єкт злочину — спеціальний: засуджений до відповідного виду покарання вироком суду, який набрав законної сили.

 

Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК). За статтею 390 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого за ч. 1 ст. 390 КК виявляється в бездіяльності - ухиленні від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 61). Формами (способами) такого ухилення є: а) самовільне залишення засудженим місця обмеження волі; б) зліс­не ухилення від робіт, до яких в обов’язковому порядку залучається засуджений (статті 59, 60 КВК); в) систематичне порушення засудже­ним громадського порядку; г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання (ст. 59 КВК). Злочин визнається закінченим із моменту вчинення хоча б одного із зазначених діянь.

За частинами 2 і 3 ст. 390 КК об’єктивна сторона злочину також ви­являється в бездіяльності, а саме в неповерненні особи до місця відбу­вання покарання після закінчення строку короткочасного виїзду (до семи діб), який був дозволений засудженому до обмеження (ч. 2) чи позбав­лення (ч. 3) волі відповідно до ч. 2 ст. 59, ч. 1 ст. 67, ст. 111 КВК.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і спеціальна мета — ухилитися від відбування покарання.

Суб’єкт злочину — спеціальний: за ч. 1 ст. 390 КК — особа, що засуджена і відбуває покарання у виді обмеження волі, а за частинами 2 та 3 ст. 390 КК — особа, що засуджена до обмеження (ч. 2) або по­збавлення (ч. 3) волі на певний строк і отримала дозвіл на коротко­часний виїзд за межі установи виконання покарань.

 

Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань (ст. 391 КК). Потерпілими від злочину є лише ті представ­ники адміністрації установи виконання покарань, які відповідно до статей 70 та 135 КВК мають право застосовувати до засудженого пе­редбачені законом (статті 68 та 132 КВК) заходи стягнення. Непокора чи протидія іншим працівникам цих установ тягне за собою лише за­стосування заходів стягнення (статті 68 і 132 КВК).

За статтею 391 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає або в бездіяльності - злісна непо­кора законним вимогам адміністрації, або в активних діях - інша про­тидія адміністрації у здійсненні її функцій. Злочин визнається закін­ченим з моменту вчинення самого діяння, а обов’язковою ознакою його об’єктивної сторони є місце вчинення злочину — установа виконання покарань, в якій засуджений відбуває покарання у виді обмеження (ст. 61 КК) або позбавлення (ст. 63 КК) волі.

Відповідальність за ст. 391 КК настає лише за умови, якщо: а) ви­моги адміністрації, яким протидіє засуджений, мають законний харак­тер; б) непокора (протидія) цим вимогам була вчинена протягом року після того, як засуджений за порушення режиму відбування покарання був підданий стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводився на більш суворий режим відбування покарання (ст. 100, ч. 3 ст. 101, ч. 1 ст. 132 КВК).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, що відбуває покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, яка за порушення вимог режи­му відбування покарання протягом року піддавалася зазначеним у ст. 391 КК заходам стягнення.

 

Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК). Потерпілими від злочину можуть бути дві категорії осіб: а) засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження, позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі; б) представники адміністрації установ виконання покарань.

Об ’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні лише активної поведінки — дії, яка виявляється в одній з таких форм: а) тероризуван­ня засуджених; б) напад на адміністрацію; в) організація (створення) організованої групи для тероризування засуджених чи нападу на адмі­ністрацію; г) активна участь у такій (організованій) групі. Злочин ви­знається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених дій неза­лежно від того, чи спричинили вони які-небудь наслідки. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є місце вчинення злочину — установа виконання покарань, яка призначена для відбування (виконання) по­карань у виді обмеження, позбавлення волі на певний строк або дові­чного позбавлення волі.

Тероризуванням засуджених визнається застосування до них пси­хічного або фізичного насильства з метою примусити відмовитися від сумлінного ставлення до праці, дотримання правил режиму та внут­рішнього розпорядку або з метою підкорити своїм незаконним вимо­гам, а також вчинення таких дій з помсти за виконання вимог режиму, зміцнення дисципліни та порядку в установі виконання покарань або глум та знущання над засудженими з метою їх залякування та пере­шкоджання відбуванню покарання.

Напад на адміністрацію — це вчинення насильницьких дій, а також погроза застосування насильства щодо представників адміністрації у зв’язку з їх законною службовою діяльністю.

Тероризування засуджених чи напад на адміністрацію, поєднані з незаконним позбавленням особи волі, умисним завданням побоїв, застосуванням мордувань, катувань, заподіянням легких, середньої тяжкості та тяжких тілесних ушкоджень (передбачених ч. 1 ст. 121 КК), охоплюються ознаками ст. 392 КК і додаткової кваліфікації не потре­бують. Якщо тероризування або напад були пов’язані із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, передбачених ч. 2 ст. 121 КК, або вияви­лися в умисному вбивстві потерпілого (ст. 115 КК), вчинене слід ква­ліфікувати за сукупністю цих злочинів. Якщо вчинення зазначених дій супроводжувалося захопленням заручників без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 147 КК), вчинене охоплюється ознаками ст. 392 КК і додатко­вої кваліфікації не потребує. Захоплення заручників за обставин, за­значених у ч. 2 ст. 147, КК або вчинення такого його виду, який перед­бачений ст. 349 КК, слід кваліфікувати за сукупністю зі ст. 392 КК.

Організацією злочинної організованої групи визнається сукупність дій, спрямованих на створення стійкого злочинного об’єднання трьох чи більше осіб з метою тероризування засуджених чи нападу на адміністрацію, яке відповідає ознакам цієї форми співучасті, передбаченим ч. 3 ст. 28 КК.

Активна участь в організованій групі припускає такі дії її учасни­ка, які можуть виявлятися у схилянні одних засуджених до тероризу­вання інших або до нападу на адміністрацію, підшукуванні необхідних засобів, знарядь злочину, безпосередній участі в нападах та в інших діях, спрямованих на реалізацію плану організованої групи.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і мета дезоргані­зувати нормальну діяльність установи виконання покарань.

Суб’єкт злочину — спеціальний: засуджений до обмеження, по­збавлення волі чи довічного позбавлення волі, який відбуває це пока­рання в установі виконання покарань.

 

Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК).

Втеча є злочином із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у вчиненні в будь-який спосіб, але шляхом активних дій само­вільного, незаконного (тимчасового або постійного) залишення місця позбавлення волі або тримання під вартою.

Втеча з місця позбавлення волі припускає незаконне залишення засудженим установи виконання покарань будь-якого виду, а також лікарні в місцях позбавлення волі (ст. 11 КВК). Втеча з-під варти — це незаконне залишення місця попереднього ув’язнення, коли утримання під вартою обране як запобіжний захід, або втеча з-під конвою (напри­клад, із залу суду). Злочин визнається закінченим з моменту залишен­ня винним місця позбавлення волі, арешту, попереднього ув’язнення чи місця розташування конвою.

За частиною 2 ст. 393 КК караються ті самі дії, якщо вони вчинені: 1) повторно (ч. 1 ст. 32 чи ст. 34 КК); 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК); 3) способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб; 4) із заволодінням зброєю чи з її використанням; 5) із за­стосуванням насильства чи погрозою його застосування; 6) шляхом підкопу; 7) із пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони. Для кваліфікації дій винного за ч. 2 ст. 393 КК досить наявності хоча б однієї із зазначених кваліфікуючих ознак.

При втечі, вчиненій способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб, винний застосовує такий її спосіб, який створює реальну небезпеку для життя чи здоров’я хоча б однієї людини. У разі втечі, поєднаній із заволодінням зброєю, вона вчинюється одним зі способів, зазначених у ст. 262 КК, і спрямована на протиправне заволодіння предметами, переліченими в ст. 263 КК. Використання зброї при вте­чі полягає у фактичному застосуванні її вражаючих властивостей або в погрозі використання зброї. Втеча, поєднана із застосуванням на­сильства чи погрозою його застосування, припускає застосування фізичного чи психічного насильства як способу подолання дійсних чи передбачуваних винним дій, які перешкоджають втечі. Якщо таке на­сильство полягало в умисному вбивстві, тяжкому тілесному ушкоджен­ні за обтяжуючих обставин, вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів. Втеча, вчинена за наявності ознак складу злочину, передба­ченого ст. 392 КК, також утворює сукупність злочинів. Втеча, вчинена шляхом підкопу, припускає використання особою для незаконного залишення охоронюваної території виправної установи підземного ходу (лазу), який був відритий нею таємно від адміністрації. Втеча, поєдна­на з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони, вчинюєть­ся шляхом виведення з ладу або пошкодження різних спеціальних споруд, пристроїв та пристосувань, призначених для попередження втеч, сповіщення (сигналізації) про них чи для перешкоджання їх здій­сненню.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Якщо втеча вчиняється особою, засудженою незаконно, склад цього злочину від­сутній. Особа не може бути засуджена за втечу з місця попереднього ув’язнення, доки судом не буде встановлена її винність у злочині.

Суб’єкт втечі — спеціальний: особа, що досягла 16-річного віку, яка: а) або відбуває покарання у виді арешту, позбавлення волі чи до­вічного позбавлення волі; б) або визнана підозрюваним чи обвинува­ченим у злочині і взята під варту як запобіжний захід. Особи, до яких арешт застосований як захід адміністративного стягнення (ст. 32 КУпАП), а також затримані в порядку статей 106, 106¹, 115 КПК, не підлягають відповідальності за ст. 393 КК.

 

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394 КК). За статтею 394 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає у самовільному залишенні спеціалізованого лікувального закладу (далі — СЛЗ) або у втечі по дорозі до нього (про поняття та ознаки втечі див. ст. 393 КК).

Місцем вчинення злочину є спеціалізовані лікувальні та лікувально- виховні заклади органів охорони здоров’я для лікування від наркоманії та алкоголізму, а також спеціальні лікувальні заклади (установи), які здійснюють застосування (виконання) примусових заходів медичного характеру (статті 19, 20, 93, 94 КК). Відповідальність за ст. 394 КК можлива лише за умови, якщо лікування у СЛЗ здійснюється у при­мусовому порядку.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і мета ухилитися від застосування примусового лікування.

Суб’єкт злочину — спеціальний: осудна (ч. 1 ст. 19 КК) або об­межено осудна (ст. 20 КК) особа, щодо якої застосовуються примусо­ві заходи медичного характеру або здійснюється примусове лікування в СЛЗ за постановою, ухвалою чи вироком суду, які набрали законної сили.

 

Контрольні запитання

1. На які групи можуть бути розподілені всі злочини проти правосуддя за їх безпосередніми об’єктами?

2. Які ознаки характеризують об’єктивну та суб’єктивну сто­рони завідомо незаконних затримання, приводу, арешту або тримання від вартою?

3. У чому полягає об’єктивна сторона втручання в діяльність судових органів?

4. Якими ознаками характеризується об’єктивна та суб’єктивна сторони погрози або насильства щодо судді, народного за­сідателя чи присяжного?

5. За якими ознаками погроза або насильство щодо судді від­різняється від суміжних із цим діянням злочинів проти жит­тя та здоров’я особи?

6. Які ознаки характеризують об’єктивну та суб’єктивну сто­рони посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного?

7. Чим відрізняється посягання на життя судді, народного за­сідателя чи присяжного від суміжних злочинів проти життя особи?

8. Чим відрізняються такі злочини, як завідомо неправдиві по­казання та відмова від давання показань?

9. У чому полягає об’ єктивна та суб’єктивна сторона прихову­вання злочину?

10. За яких умов приховування злочину буде визнаватися зло­чином проти правосуддя, а за яких - співучастю у злочині у вигляді пособництва?

11. Якими ознаками характеризується об’єктивна та суб’єктивна сторона невиконання судового рішення?

12. У яких формах виявляється об’єктивна сторона дій, що дез­організують роботу установ виконання покарань?

13. У чому полягає об’єктивна сторона втечі з місця позбавлен­ня волі або з-під варти і які кваліфікуючі ознаки цього зло­чину встановлені законом?

---

[1] стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізич­них осіб (наприклад, свідків), яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин.

^[2] При застосуванні положень статей 3 84-3 86 КК слід ураховувати, що Рішенням Конституційного Суду України від 10 вересня 2009 р. № 20-рп/2009 визнаний некон­ституційним і у зв’язку із цим втратив чинність Закон України від 15 січня 2009 р. № 890-VI «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тим­часові спеціальні комісії Верховної Ради України». Тому зміни стосовно цих комісій, що були внесені зазначеним Законом у статті 384-386 КК, також втратили свою чин­ність.