Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина
Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина
§ 1. Види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина
Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплені у другому розділі Конституції України (статті 21-62) права та свободи людини і громадянина гарантуються і захищаються чинним законодавством. Однією з таких гарантій є кримінально-правовий захист конституційних прав і свобод від злочинних посягань.
Родовим об ’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина.
Залежно від їх безпосереднього об’єкта всі злочини, передбачені п’ятим розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види:
1. Злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК); фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органу Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158 КК); голосування виборцем на виборчій дільниці більше ніж один раз (ст. 1581 КК); незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 1582 КК); порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 1591 КК); порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК).
2. Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК); грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК).
3. Злочини у сфері охорони права на об ’єкти інтелектуальної власності: порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК); порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК).
4. Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи громадян: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп ’ютер (ст. 163 КК); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК).
5. Злочини проти сім’ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК).
6. Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК); посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК).
§ 2. Злочини проти виборчих прав громадян
Безпосереднім об ’єктом цих злочинів є передбачене ст. 38 Конституції України право громадян «брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». По суті це є правом громадян на вільне волевиявлення у сфері управління державними справами.
Диспозиції всіх злочинів проти виборчих прав громадян є бланкетними, а тому для більш глибокого аналізу їх складів слід звернутися до таких законів: «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. у редакції від 18 березня 2004 р.[1]; «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 25 березня 2004 р., у редакції від 7 червня 2005 р.[2]; «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. зі змінами від 11 липня 2001 р.[3], «Про державний реєстр виборців» від 27 лютого 2007 р.[4] та ін.
Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК). Об ’єктивна сторона цього злочину складається з двох самостійних діянь:
1) перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі;
2) перешкоджання діяльності іншого суб’єкта виборчого процесу, ініціативної групи референдуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена ініціативної групи референдуму, члена комісії з референдуму або офіційного спостерігача при виконанні ними своїх повноважень, а також ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин.
Відповідно до законів про вибори суб ’єктами виборчого процесу є:
- виборці;
- виборчі комісії;
- кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови;
- місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидата у депутати;
- офіційні спостерігачі від місцевих організацій, партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу.
Перешкоджання як обов’язкова ознака об’єктивної сторони — це активний вплив на волю особи з метою примусити її відмовитися від участі у виборах або змінити зміст свого волевиявлення. Така протидія може мати місце як під час голосування, так і в період всієї виборчої кампанії. Це, наприклад, ненадання приміщення для зборів виборців або неповідомлення про зміну часу зустрічі з кандидатом, необґрунтована відмова депутату виступити зі своєю програмою на телебаченні тощо.
Загальною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є спосіб його вчинення: підкуп, обман або примушування.
Підкуп являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, надання будь-яких вигод, пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого волевиявлення при участі у виборах або за відмову в такій участі.
Обман передбачає перекручення певних відомостей з метою введення потерпілого в оману щодо обставин, пов’язаних з виборами, наприклад, щодо особи кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо.
Примушування — це засіб психічного впливу на волю виборця з метою прийняти рішення, що суперечить дійсній його волі і не є для нього бажаним. Наприклад, проголосувати за певну особу, яка в дійсності не відповідає вимогам, що пред’являються до депутатів, під погрозою зняти виборця з посади.
Закінченим злочин, передбачений у ч. 1 ст. 157 КК, вважається з моменту перешкоджання.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб ’єкт злочину — загальний: особа, яка досягла 16 років.
Частина 2 ст. 157 КК передбачає кваліфікуючі ознаки:
1) застосування насильства, знищення чи пошкодження майна;
2) погроза застосування насильства або знищення чи пошкодження майна;
3) інший спосіб, наприклад, погроза звільнити з посади, виключити з черги на отримання квартири тощо.
У випадку застосування фізичного насильства, якщо воно за своїм характером є більш суспільно небезпечним, ніж злочин, що аналізується, кваліфікація повинна бути за сукупністю злочинів. Наприклад, якщо з метою перешкоджання було спричинене умисне тяжке тілесне ушкодження, кваліфікація повинна бути за сукупністю ст. 121 КК та ч. 2 ст. 157 КК.
Частина 3 ст. 157 КК посилює відповідальність за діяння, передбачені в частинах 1 та 2, якщо вони вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 27 КК) або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища (примітка 1 до ст. 364 КК).
Частина 4 ст. 157 КК передбачає особливо кваліфікований склад цього злочину — втручання службової особи з використанням службового становища у здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму їх повноважень, установлених законом, вчинене шляхом незаконної вимоги чи вказівки з метою вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з референдуму. Обов’язковими способами втручання є незаконні вимоги чи вказівки.
Суб’єкт цього складу злочину — спеціальний: службова особа з використанням свого службового становища.
Суб ’єктивна сторона виявляється в прямому умислі. Обов’язковою ознакою є мета вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з референдуму.
Фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158 КК). За своєю структурою ст. 158 КК є складною: у різних її частинах по суті передбачені різні склади злочинів, об’єднані єдиним об’єктом та предметом злочину.
Предметом цього злочину є виборчі бюлетені, бланки відкріпних посвідчень, бюлетені для голосування на референдумі, відомості державного реєстру виборців. Ці документи є документами суворої звітності. Їх форма, зміст та всі реквізити встановлюються і затверджуються Центральною виборчою комісією на підставі Закону «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.[5]
Частина 1 ст. 158 КК з об’єктивної сторони передбачає незаконне вчинення особою хоча б одного з альтернативно визначених діянь: виготовлення, зберігання, використання виборчих бюлетенів, бланків відкріпних посвідчень, бюлетенів для голосування на референдумі.
Суб ’єктивна сторона — прямий умисел: особа завідомо знає про те, що виготовлення, зберігання чи використання таких документів є незаконним. Мотиви та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб’єкт — загальний: особа що досягла до вчинення злочину 16 років.
Частина 2 ст. 158 КК з об’єктивної сторони передбачає підробку виборчих документів, документів референдуму, використання завідомо підроблених документів референдуму, вчинені спеціальним суб’єктом: членом виборчої комісії, комісії з референдуму, кандидатом, його уповноваженим представником, уповноваженою особою політичної партії (блоку), членом ініціативної групи референдуму.
Об’єктивна сторона виявляється в підробці виборчих документів (наприклад, внесення неправильних даних щодо виборця), а також у використанні підроблених документів (наприклад, пред’явлення їх для голосування).
На відміну від виготовлення, при якому створюється новий документ, підробка є частковою зміною змісту документа.
Частина 3 ст. 158 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, що передбачені в ч. 2 ст. 158 КК, за наявності в них однієї з двох кваліфікуючих ознак:
1) якщо вони вплинули на результати голосування виборців на виборчих дільницях або у межах виборчого округу;
2) якщо вони призвели до неможливості визначити волевиявлення виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах (референдумах).
Частина 4 ст. 158 КК передбачає злочин, об’єктивна сторона якого виявляється в незаконній передачі іншій особі виборчого бюлетеня.
Суб’єкт цього злочину — спеціальний. Ним є тільки виборець, тобто особа, яка відповідно до законів про вибори має право на голосування, повинна голосувати особисто і не має права передавати виборчий бюлетень іншій особі. Мета передачі може бути різною і на кваліфікацію не впливає.
Частина 5 ст. 158 передбачає відповідальність за викрадення чи приховування виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, виборчого протоколу чи протоколу комісії з референдуму або скриньки з бюлетенями або незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями.
Предметом цього злочину (на відміну від предмета злочинів, передбачених у частинах 1-4 ст. 158 КК), крім виборчих бюлетенів, бюлетенів для голосування на референдумі, виборчих протоколів чи протоколів комісії з референдуму, є скриньки з бюлетенями.
Об’єктивна сторона цього складу злочину може виявлятися в трьох самостійних діяннях: 1) викраденні; 2) приховуванні; 3) незаконному знищені або псуванні скриньки з бюлетенями.
У частині 6 ст. 158 КК наведені кваліфікуючі ознаки злочину, передбаченого у ч. 5 ст. 158 КК: 1) якщо ці дії вплинули на результати голосування на виборчій дільниці або округу або 2) призвели до неможливості визначити волевиявлення виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах (референдумах).
Частина 7 ст. 158 КК з об ’єктивноїсторони передбачає такі діяння:
1) підписання виборчого протоколу чи протоколу комісії з референдуму до остаточного підрахунку голосів чи встановлення результатів голосування;
2) включення неврахованих виборчих бюлетенів чи бюлетенів для голосування на референдумі до числа бюлетенів, використаних при голосуванні;
3) підміна дійсних виборчих бюлетенів з позначками виборців чи громадян, які мають право брати участь у референдумі;
4) незаконне внесення до протоколу змін після його заповнення;
5) викрадення чи приховування виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, виборчого протоколу чи протоколу комісії з референдуму;
6) викрадення скриньки з бюлетенями;
7) незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями.
Цей склад злочину є матеріальним: його обов’язковими наслідками закон передбачає неможливість визначити волевиявлення виборців чи встановити результати референдуму.
Суб ’єкт цього злочину — спеціальний: член виборчої комісії або комісії з референдуму.
Суб ’єктивна сторона — прямий умисел.
Частина 8 ст. 158 КК передбачає з об ’єктивноїсторони такі діяння:
1) надання громадянину можливості проголосувати за іншу особу чи проголосувати більш ніж один раз у ході голосування;
2) надання виборчого бюлетеня чи бюлетеня для голосування на референдумі особі, яка не включена до списку виборців, тобто громадянам, які мають право брати участь у виборах на відповідній виборчій дільниці чи дільниці з референдуму;
3) надання виборцю заповненого виборчого бюлетеня (бюлетеня для голосування на референдумі).
Склад злочину — формальний: для закінченого злочину достатньо вчинення одного з цих діянь.
Суб ’єктивна сторона виявляється тільки в прямому умислі.
Суб’єкт — спеціальний: член виборчої комісії чи комісії з референдуму.
Частинами 9-12 ст. 158 КК доповнена у зв’язку з прийняттям Закону України «Про державний реєстр виборців».
Відповідно до цього Закону створено новий орган — державний реєстр виборців — «автоматизована інформаційно-телекомунікаційна система (банк даних), призначена для зберігання, обробки даних, які містять передбачені цим Законом відомості, та користування ними, створена для забезпечення державного обліку громадян України, які мають право голосу відповідно до ст. 70 Конституції України».
Основними завданнями цього органу є: 1) ведення персоніфікованого обліку виборців; 2) складання списків виборців. Важливість відомостей, які забезпечують державний облік виборців, і обумовила необхідність їх захисту кримінальним законом.
Частина 9 ст. 158 КК встановлює відповідальність за умисне надання неправдивих відомостей до органу Державного реєстру виборців.
Частина 10 ст. 158 КК передбачає ті самі дії, що вказані у ч. 9 ст. 158 КК, але при наявності таких кваліфікуючих ознак: 1) вчинені службовою особою з використанням свого посадового становища; 2) надання службовою особою органу Державного реєстру виборців розпорядження щодо внесення завідомо неправдивих відомостей до бази даних Державного реєстру виборців.
Частина 11 ст. 158 КК з об ’єктивноїсторони передбачає три різних діяння: 1) внесення неправдивих відомостей до бази даних Державного реєстру виборців; 2) несанкціоновані дії з інформацією; 3) інше несанкціоноване втручання в роботу Державного реєстру виборців.
Із суб ’єктивної сторони всі ці діяння вчинюються з прямим умислом.
Суб’єктами злочину, передбаченого ч. 2 ст. 158 КК, можуть бути:
1) службова особа, яка має доступ до цієї інформації; 2) інша особа шляхом несанкціонованого доступу до бази даних Державного реєстру виборців.
Частина 12 ст. 158 КК визначає особливо кваліфікуючі ознаки для діянь, передбачених частинами 9-11 ст. 158 КК, якщо вони: 1) вплинули на результати голосування на виборчій дільниці або у межах виборчого органу, або 2) призвели до неможливості визначити волевиявлення виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах, або 3) вчинені за попередньою змовою групою осіб.
Незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 1581 КК). Спеціальним предметом цього злочину є виборча документація або документи референдуму.
З об ’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) незаконним знищенням цих документів поза встановленими строками зберігання їх у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії України після проведення виборів або референдуму або 2) пошкодженням цих документів.
Знищення — це повне приведення документа в такий стан, коли він не може бути використаний, перестає існувати; пошкодження — це часткова втрата ним свого змісту, коли можливе його відновлення.
Строки зберігання цієї документації встановлюються законом.
Суб’єктивна сторона — прямий умисел, при якому особа усвідомлює незаконність знищення чи пошкодження документів.
Суб’єкт — будь-яка особа, яка досягла 16 років.
Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення їх за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК) або 2) членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища (примітка 1 до ст. 364 КК).
Порушення таємниці голосування (ст. 159 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є право громадянина на вільне волевиявлення під час виборів або референдуму, гарантоване ч. 2 ст. 71 Конституції України.
Об’єктивна сторона цього злочину виявляється в порушенні таємниці голосування під час проведення виборів або референдуму, що виявилося у розголошенні змісту волевиявлення громадянина, який взяв участь у виборах або референдумі. Порушення може виражатися як у дії (наприклад, улаштування в кабіні спеціальних технічних засобів для спостереження за виборцями), так і в бездіяльності (наприклад, невстановлення спеціальних закритих кабін для особистого, у відсутності інших осіб, заповнення бюлетенів; неопломбування урн тощо).
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є час учинення злочину — час проведення виборів або референдуму. Тому злочин вважається закінченим з моменту порушення таємниці голосування під час проведення виборів або референдуму відносно особи, що взяла участь у виборах або референдумі.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел; мотив і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб ’єкт злочину за ч. 1 ст. 159 КК — загальний: особа, що досягла 16-річного віку.
Частина 2 ст. 159 КК передбачає кваліфікований склад цього злочину — вчинення його членом виборчої комісії або іншою службовою особою, яка використовує свою владу або службове становище для порушення таємниці голосування (див. примітку 1 до ст. 364 КК).
Порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 1591 КК). З об’єктивної сторони ч. 1 ст. 1591 КК передбачає два самостійних діяння:
1) надання фінансової (матеріальної) підтримки у великому розмірі для здійснення виборчої кампанії кандидату, політичній партії (блоку) з порушенням встановленого законом порядку, шляхом передачі грошових коштів або матеріальних цінностей на безоплатній основі чи за необгрунтовано заниженими розцінками;
2) виготовлення або поширення агітаційних матеріалів, не оплачених з виборчого фонду чи оплачених з виборчого фонду за необґрун- товано заниженими розцінками, або оплату виготовлення чи поширення таких матеріалів.
Із суб ’єктивноїсторони ч. 1 ст. 1591 КК передбачає прямий умисел, при якому суб’єкт усвідомлює, що він порушує встановлений законом порядок фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) і бажає надати незаконну підтримку.
Суб ’єкт за ч. 1 ст. 1591 КК — загальний.
Частина 2 ст. 1591 КК передбачає відповідальність кандидата, політичної партії (блоку), уповноваженого представника, довіреної особи кандидата чи уповноваженої особи за умисне використання у великому розмірі фінансової (матеріальної) підтримки у здійсненні виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) з порушенням встановленого законом порядку. Великим розміром фінансової (матеріальної) підтримки, відповідно до примітки 1 до ст. 1591 КК, визнається розмір суми грошей, вартість майна чи вигод майнового характеру, що перевищує чотириста мінімальних розмірів заробітної плати.
Суб’єкт цього злочину спеціальний: кандидат, його уповноважений, довірена особа кандидата чи уповноваженої особи.
Кваліфікуючою ознакою для діянь, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 1591 КК, відповідно до ч. 3 ст. 1591 КК, є вчинення їх за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК).
Порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК). Стаття 69 Конституції України визначає референдум як одну з форм безпосередньої демократії. Відповідно до ст. 1 розділу І Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. При цьому рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу відносно інших законодавчих актів Верховної Ради України.
Предмет цього злочину — документи референдуму: протоколи і рішення зборів про утворення ініціативної групи; свідоцтво про реєстрацію ініціативної групи відповідними радами народних депутатів або Центральною комісією із всеукраїнського референдуму; підписні листи; протоколи результатів голосування і результатів референдуму; списки громадян, які мають право брати участь у референдумі, бюлетені для голосування, протоколи про результати підрахунку голосів та результати референдуму.
Об’єктивна сторона виражається у двох діяннях: 1) у перешкоджанні вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму (частини 1, 2 ст. 160 КК); 2) у підробленні документів референдуму, приписуванні, завідомо неправильному підрахунку голосів, порушенні таємниці голосування (ч. 3 ст. 160 КК). Закінченим злочин є з моменту вчинення будь-якого з цих діянь (злочин з формальним складом).
Зміст ознак перешкоджання участі у референдумі, порушення таємниці голосування аналогічний таким самим ознакам злочинів, передбачених статтями 157 і 159 КК.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив, мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб’єкт злочину: за ч. 1 — будь-яка особа, а за частинами 2 і 3 — спеціальний: член комісії з проведення референдуму чи інша службова особа.
Кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого в ч. 2 ст. 160 КК, є перешкоджання, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Зміст цієї ознаки розкритий у ч. 2 ст. 28 КК.
§ 3. Злочини проти трудових прав громадян
Суспільна небезпека цих злочинів полягає в тому, що вони посягають на конституційні права громадян у сфері трудових відносин. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Тому найбільш небезпечні порушення цих прав тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає у посяганні на закріплене у ст. 36 Конституції України право громадян на участь у професійних спілках та на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.
Диспозиція ст. 170 КК є бланкетною, тому при вирішенні питання про кримінальну відповідальність слід звертатися до відповідних законів і підзаконних актів і перш за все до розділу XVI Кодексу законів про працю України, законів України: «Про об’ єднання громадян» від 16 червня 1992 р.[6], «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.[7], «Про політичні партії України» від 5 квітня 2001 р.[8], Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 (справа про свободу утворення профспілок)[9].
Безпосереднім об ’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують законну діяльність профспілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів.
Об ’єктивна сторона злочину виражається в дії або бездіяльності, що перешкоджає здійсненню законної діяльності профспілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів. Перешкоджання може виражатися в ігноруванні законних рішень профспілок або прийнятті рішень без згоди профспілкових органів, якщо така згода необхідна. Щодо політичних партій і громадських організацій перешкоджання може полягати також у забороні проводити партійні збори, різні заходи політичного, культурно-масового, іншого характеру. Перешкоджання повинно порушувати лише законну діяльність профспілок, партій, громадських організацій або їх органів.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, що перешкоджає законній діяльності зазначених організацій.
Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви злочину можуть бути різні: особисті спонукання, інтереси служби, що помилково розуміються особою, тощо, але на кваліфікацію злочину вони не впливають.
Суб’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років. Однак, як правило, ним виступає службова особа.
Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає в посяганні на гарантоване ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Значну роль у реалізації цього права відіграє професійна діяльність журналістів.
Безпосереднім об ’єктом є суспільні відносини, що забезпечують законну професійну діяльність журналістів.
Потерпілими від цього злочину є журналісти, тобто творчі працівники, які професійно збирають, одержують, створюють і займаються підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконують редакційно-посадові службові обов’ язки в засобі масової інформації (у штаті або на позаштатних засадах) — відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.[10] під засобами масової інформації слід розуміти друковані засоби масової інформації, якими є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем, а також аудіовізуальні засоби масової інформації, до яких належать, зокрема, радіомовлення, телебачення, кіно, звуко-, відеозапис.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 171 КК, полягає в перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів. Під перешкоджанням слід розуміти будь-яке діяння, що створює перешкоди законній професійній діяльності журналістів. Воно може бути вчинено у формі дії або бездіяльності та проявитись, зокрема, у примушуванні журналіста до поширення або відмови від поширення інформації, до приховання правдивої інформації або до припинення журналістської діяльності тощо. Таке діяння може бути поєднане із застосуванням психічного (погроз, залякування) або фізичного насильства до журналіста або його близьких. До цього злочину не відносять перешкоджання незаконній професійній діяльності журналістів.
Злочин вважається закінченим з початку перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.
Суб’єктивна сторона за ч. 1 ст. 171 КК — прямий умисел.
Суб’єкт злочину за ч. 1 ст. 171 КК — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
Частина 2 ст. 171 КК передбачає більш тяжкий злочин.
Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: 1) переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків; 2) переслідування журналіста за критику.
Переслідування може полягати в обмеженні законних прав і свобод журналіста, наприклад у незаконному звільненні з роботи чи незаконному накладенні дисциплінарного стягнення, у протиправному фізичному чи психічному впливі, порушенні його законних інтересів, поширенні відомостей, що ганьблять честь та гідність журналіста чи компрометують його, тощо.
Суб’єктивна сторона за ч. 2 ст. 171 КК — прямий умисел.
Суб’єктом злочину за ч. 2 ст. 171 КК може бути службова особа або фізична осудна особа, що досягла 16 років, яка разом з іншими співучасниками вчинила злочин за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28 КК).
Грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає в посяганні на передбачене в ст. 43 Конституції України право на працю.
Диспозиція цієї статті бланкетна, тому для з’ ясування її змісту слід, зокрема, звертатися до відповідних норм Кодексу законів про працю України, законів України: «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р.[11], «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.[12], «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.[13], «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.[14] Потрібно також звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»), яке дозволяє встановити зміст поняття «законодавство про працю»[15].
Безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особою свого права на працю.
Потерпілими від злочину є працівники, тобто фізичні особи, які працюють на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Частина 1 ст. 172 КК передбачає кримінальну відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю.
Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: 1) грубе порушення законодавства про працю (загальна); 2) незаконне звільнення працівника з роботи (конкретний різновид загальної форми). З’ясування ознак об’єктивної сторони потребує, по-перше, встановлення порушення конкретної норми законодавства про працю; по- друге, доведеності грубого характеру цього порушення.
Поняття «грубе порушення» має оціночний характер, і в кожному конкретному випадку воно має встановлюватися, виходячи з кількості потерпілих, тяжкості можливих наслідків, тривалості, систематичності порушень, злісності мотивів тощо. Так, грубим порушенням вважатиметься систематичне порушення тривалості робочого часу, ненадан- ня протягом тривалого часу відпустки, на яку має право працівник, ненадання передбачених законом пільг, компенсацій, незаконне накладення матеріальної відповідальності тощо.
Звільнення працівника з роботи визнається незаконним у випадку, коли для цього не було законних підстав або коли воно здійснено з порушенням встановленого порядку звільнення.
Суб’єктивна сторона цього злочину полягає в прямому умислі. При цьому незаконне звільнення працівника з роботи передбачає як обов’ язкову ознаку наявність особистих мотивів (наприклад, помста за критику тощо). Інше грубе порушення законодавства про працю може здійснюватися за будь-якими мотивами.
Суб’єкт злочину — спеціальний: фізична осудна особа, яка досягла 16 років та на яку покладений обов’язок дотримання законодавства про працю.
Частина 2 ст. 172 КК встановлює відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда.
Дитина-інвалід — особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту[16].
Грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК). Суспільна небезпека даного злочину полягає в посяганні на передбачене в ст. 43 Конституції України право на працю.
Трудові відносини між роботодавцем і працівником регулюються не тільки законами, а й колективним і трудовим договорами. Саме цими документами встановлюються конкретні права й обов’язки сторін.
Безпосередній об ’єкт — суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особою свого права на працю.
З об ’єктивної сторони цей злочин виявляється в грубому порушенні угоди про працю шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою (це, наприклад, погроза звільненням, якщо працівник не погодиться виконувати роботу, не обумовлену договором). Обов’ язковим є спосіб порушення: обман, зловживання довірою, примус.
Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб’єкт злочину — спеціальний: службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремий громадянин або уповноважена ними особа.
Частина 2 ст. 173 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України.
Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає у посяганні на передбачене у ст. 44 Конституції України право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Причому вказується, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (ст. 44 Конституції України).
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.[17] під страйком розуміється тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Як випливає із Закону, участь у страйку має бути добровільною. Кримінальний закон охороняє це право працівників на вільне волевиявлення.
Безпосередній об ’єкт — суспільні відносини, що забезпечують вільну реалізацію особою свого права на страйк.
Потерпілими від злочину є працівники, які відповідно до Закону мають право на страйк. У деяких випадках проведення страйку забо- роняється[18].
Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: а) примушування до участі у страйку; б) перешкоджання участі у страйку.
Примушування — це протиправний фізичний або психічний вплив на працівника, спрямований на взяття ним участі у страйку всупереч його волі. Перешкоджання — це протидія здійсненню працівником свого права брати участь у страйку. Обов’язковою ознакою примушування і перешкоджання є спосіб їх вчинення: здійснення їх шляхом фізичного насильства, погрози застосування такого насильства або шляхом інших незаконних діянь. Фізичне насильство може виражатися в нанесенні ударів, побоїв, заподіянні легких тілесних ушкоджень, незаконному позбавленні волі. Якщо фізичне насильство виразилося в заподіянні середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, то кваліфікація повинна проводитись за сукупністю злочинів (наприклад, за статтями 121 і 174 КК). Погроза застосування насильства може полягати в залякуванні застосуванням будь-якого фізичного насильства, у тому числі й погрозі вчинити вбивство. Якщо погроза вбивством була вчинена членом організованої групи, то необхідна додаткова кваліфікація ще за ч. 2 ст. 129 КК. Інші незаконні дії можуть виявлятися в обмані, у погрозі позбавити будь-яких пільг, звільнити працівника тощо.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви і мета на кваліфікацію не впливають.
Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає у посяганні на проголошене у ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю.
Безпосередній об’єкт — суспільні відносини, що забезпечують своєчасне отримання громадянами заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати.
Потерпілими від злочину є громадяни, яким повинна бути виплачена заробітна плата, стипендія, пенсія чи інша установлена законом виплата.
Об ’єктивна сторона злочину виявляється в безпідставній невиплаті громадянам заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати більше ніж за один місяць. Безпідставність невиплати має місце в тих випадках, коли існувала реальна можливість виплати, однак виплата не відбулась.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви та мета можуть бути різними і не впливають на кваліфікацію.
Суб’єкт злочину — спеціальний: керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності чи громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності.
Частина 2 ст. 175 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для цих виплат, наприклад використання цих коштів для придбання обладнання, для ремонту тощо.
Частина 3 ст. 175 КК встановлює пільгову норму — особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.
§ 4. Злочини у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності
Суспільна небезпека цих злочинів полягає у тому, що вони посягають на суспільні відносини у сфері інтелектуальної власності. У статті 41 Конституції України встановлюється, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Крім того, у ст. 54 Конституції України гарантується захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Встановлення кримінальної відповідальності за злочини, передбачені у статтях 176, 177 КК спрямоване на реалізацію зазначених положень Конституції України.
Порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК). Диспозиція цієї статті бланкетна, тому для з’ ясування її змісту слід звертатися, зокрема, до відповідних норм Книги 4 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), законів України: «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.[19], «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ ютерних програм, баз даних» у редакції від 10 липня 2003 р.[20], Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького Акта від 24 липня 1971 р.)[21], Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.[22], Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 р.[23]
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері авторського права і суміжних прав.
Авторське право — це особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва. До особистих немайнових прав, зокрема, належать: право на визнання особи автором твору; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації автору твору; право автора вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо; право забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору; право обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору; право на недоторканність твору. До майнових прав, зокрема, відносять: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, у тому числі забороняти таке використання. Авторське право не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.
Суміжні права — це особисті немайнові права і майнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення. Особисті немайнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення визначені у ст. 38 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та у ст. 423 ЦК України. Майнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення визначені у статтях 39-41 Закону України «Про авторське право і суміжні права» та у ст. 452 ЦК України.
Предметом порушення авторського права виступають твори науки, літератури і мистецтва, комп ’ютерні програми і бази даних, а предметом порушення суміжних прав — виконання, фонограми, відеограми і програми мовлення. Вони можуть бути зафіксовані на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації.
Не є предметом цього злочину повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації; твори народної творчості (фольклор); видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій; грошові знаки; розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних.
Потерпілими від цього злочину є суб’єкти авторського права або суміжних прав[24].
Об’єктивна сторона злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 176 КК, передбачає встановлення трьох обов’язкових ознак: діяння, його наслідків і причинного зв’язку між ними. Форми такого діяння пов’язані з предметом та передбачені у диспозиції ч. 1 ст. 176 КК таким чином: 1) незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, 2) незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, 3) їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, 4) інше порушення авторського права і суміжних прав. Остання форма є загальною.
Незаконність діяння означає, що воно вчиняється без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права.
Якщо примірник об’єкта авторського права або суміжних прав викрадений (наприклад, викрадено картину) або знищений (наприклад, розбито скульптуру), то такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини проти власності (у наведених прикладах — відповідно статті 185 або 194 КК). Якщо таке викрадення вчинене для подальшого плагіату[25], то кваліфікація настає за сукупністю злочинів — за ст. 176 і, наприклад, за ст. 185 КК.
Суспільно небезпечний наслідок як обов’язкова ознака об’єктивної сторони — це матеріальна шкода у значному розмірі, тобто така матеріальна шкода, розмір якої згідно з приміткою до ст. 176 КК у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Між діянням і матеріальною шкодою має бути встановлений причинний зв’язок. Закінченим злочин вважається з моменту заподіяння саме такої матеріальної шкоди.
Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
У частині 2 ст. 176 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
У частині 3 ст. 176 КК передбачена відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК). Диспозиція цієї статті блан- кетна, тому для з’ясування її змісту слід звертатися, зокрема, до відповідних норм книги 4 ЦК України, Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.[26], законів України: «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р.[27], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р.[28], «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у редакції від 1 червня 2000 р.[29], «Про охорону прав на сорти рослин» у редакції від 17 січня 2002 р.[30]
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію.
Предметом цього злочину можуть бути винахід, корисна модель, промисловий зразок, топографія інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторська пропозиція.
Винахід (корисна модель) — результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.
Промисловий зразок — результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.
Топографія інтегральної мікросхеми — зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними.
Сорт рослин — окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) у рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони:
- може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів;
- може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак;
- може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.
Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності.
Потерпілими від цього злочину є суб’єкти права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію[31].
Об ’єктивна сторона злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 177 КК, передбачає встановлення трьох обов’язкових ознак: діяння, його наслідків і причинного зв’язку між ними. Форми діяння пов’язані з предметом та передбачені у диспозиції ч. 1 ст. 177 КК таким чином: 1) незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, сорту рослин, раціоналізаторської пропозиції, 2) привласнення авторства на них, 3) інше порушення права на ці об’єкти. Остання форма є загальною.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є суспільно небезпечний наслідок — матеріальна шкода у значному розмірі, тобто така матеріальна шкода, розмір якої згідно з приміткою до ст. 176 КК у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Між діянням і матеріальною шкодою має бути встановлений причинний зв’язок. Закінченим злочин вважається з моменту заподіяння зазначеної матеріальної шкоди.
Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
У частині 2 ст. 177 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
У частині 3 ст. 177 КК передбачена відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
§ 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина
Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК)[32]. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують рівноправність громадян та їх права.
Об’єктивна сторона злочину виражається в здійсненні будь-якої дії, спрямованої на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Під розпалюванням національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті слід розуміти поширення різних відомостей, закликів, вигадок, що підривають довіру і повагу до певної національності та формують у людей почуття озлобленості, відчуження і викликають національну ворожнечу або розбрат. Форми розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Ворожнеча може розповсюджуватись будь-яким чином: усно, письмово, шляхом агітації, пропаганди або в наочно- демонстраційному вигляді. При цьому висловлювані ідеї та погляди мають суто загальний характер і не звернуті до конкретної особи. Для кваліфікації злочину не має значення, відповідають чи ні дійсності особливості, які приписуються тій чи іншій нації.
Приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян може виражатися в різних формах третирування людей: наклепі, цькуванні, знущанні над культурою, звичаями тощо будь-якої нації, дискримінації осіб певної національності або раси. Такі дії можуть мати окремий характер або виступати складовим елементом попередніх дій щодо розпалювання ворожнечі.
Обмеження прав громадян виражається в прямому або непрямому ущемленні їх прав у будь-якій галузі діяльності залежно від національної, расової приналежності, статі, мови, релігійних переконань або, навпаки, у встановленні прямих чи непрямих привілеїв (тобто незаконних пільг будь-якого характеру) на цих самих підставах. Так, обмеження конституційних прав громадянина, наприклад, може виражатися у відданні переваги перед ним іншим громадянам (іншої національності, статі) при прийомі на роботу чи навчання, поданні до заохочень, нагород, при висуванні на конкурс чи присудженні конкурсної премії тощо.
Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями виражається у зневазі до цих релігійних вірувань.
Даний злочин має формальний склад і вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, вказаної в законі.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви найчастіше мають націоналістичне забарвлення. Мета злочину випливає із спрямованості вчинюваних дій — розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну гідність, показати переваги або неповноцінність одних громадян перед іншими за ознакою їх національної чи расової приналежності або за віросповіданням.
Суб’єкт злочину — будь-яка особа.
У частині 2 ст. 161 КК передбачена відповідальність за вказані дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою. Поняття насильства передбачає такі види завдання шкоди здоров’ю, як нанесення ударів, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень не охоплюється ч. 2 ст. 161 КК і потребує кваліфікації за сукупністю злочинів.
Під обманом слід розуміти повідомлення потерпілому завідомо неправдивих відомостей або свідоме приховування певних подій з метою створення неправильного уявлення про них. Змістом погрози охоплюється будь-яке психічне насильство: залякування потерпілого можливістю застосувати до нього фізичне насильство, розголосити про потерпілого відомості, які його ганьблять, погроза знищити або пошкодити особисте майно потерпілого тощо.
За частиною 3 ст. 161 КК настає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії, якщо ці дії були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Порушення недоторканності житла (ст. 162 КК). Стаття 30 Конституції України гарантує кожному громадянинові недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадянина на недоторканність житла. Під порушенням недоторканності житла слід розуміти протиправне відкрите або таємне проникнення в чуже житло (будинок, квартиру або кімнату) без згоди власника житла на такі дії.
Об’єктивна сторона злочину виражається в діях, які полягають: 1) у незаконному проникненні до житла чи до іншого володіння особи проти її волі; 2) у незаконному проведенні в них огляду чи обшуку; 3) в незаконному виселенні чи інших діях, що порушують недоторканність житла громадян.
Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному законодавству. Житлом визнається індивідуальний житловий будинок з житловими і нежитловими приміщеннями, що до нього належать; житлове приміщення, яке належить до житлового фонду і є придатним для постійного чи тимчасового проживання; а також будь-яке приміщення, яке призначене для тимчасового проживання. При цьому проміжок часу, протягом якого особа проживає в даному приміщенні, для кваліфікації злочину значення не має. Потерпілим від даного злочину може бути лише фізична особа. Порушення встановленого законом порядку проникнення у приміщення, яке належить на праві власності юридичній особі, не містить складу злочину, передбаченого ст. 162 КК. За наявності до того підстав такі дії можуть бути кваліфіковані як самоправство (ст. 356 КК), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або інший злочин. Проникнення до житла сторонніх можливо лише за добровільною згодою власника на такі дії. Якщо згода була отримана в результаті насильства або погроз, то виключається і правомірне проникнення. Незаконним вважається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це права, або вчинений з порушенням Кримінально-процесуального кодексу України, тобто особами, які за певних умов мають на це право, але в цьому випадку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, за відсутності постанови суду щодо проведення обшуку).
Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійснюється без законних підстав, тобто без судового рішення, яке набуло чинності. Незаконним також слід вважати виселення, що здійснене не уповноваженими на те особами.
Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там проживають, за винятком випадків крайньої необхідності, наприклад тимчасове використання житла без згоди його власника.
Даний злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених у цій статті дій.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви і мета злочину можуть бути різними. Однак слід мати на увазі, що з’ ясування мотивів дозволяє відмежувати цей злочин від самоправства (ст. 356 КК).
Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа, що порушує недоторканність житла, а за ч. 2 — також службова особа.
У частині 2 ст. 162 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.
Під насильством слід розуміти фізичне насильство, як небезпечне, так і таке, що не є небезпечним для життя і здоров’ я потерпілого, в тому числі й таке, що заподіяло потерпілому легкі тілесні ушкодження. Погроза застосування насильства виражається в залякуванні потерпілого застосуванням до нього фізичного насильства. Погроза має бути реальною.
Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК). Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Це право закріплене в ст. 31 Конституції України. Воно означає, що ніхто без згоди самого громадянина не має права знайомитись із його листуванням чи розголошувати зміст іншої його кореспонденції.
Предметом злочину є відомості, які містяться в кореспонденції громадян і становлять їх особисту таємницю. Не можуть визнаватись предметом цього злочину відомості та повідомлення службового характеру, які становлять зміст службової кореспонденції.
Об ’єктивна сторона злочину виражається у вчиненні незаконних дій, спрямованих на порушення таємниці кореспонденції, яка передається від однієї особи до іншої засобами зв’язку або через комп ’ютер. Засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації зв’язку. Способи передачі інформації можуть бути різними: листування, телефонні розмови, телеграфна чи інша кореспонденція. Під листуванням слід розуміти будь-які види кореспонденції: листи, посилки, бандеролі тощо, що надаються установами зв’язку громадянам або юридичним особам. Під іншою кореспонденцією слід розуміти інші види повідомлень, наприклад, отримані по телетайпу, факсу тощо. Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресат або джерело інформації не бажають доводити до відома інших осіб. Незаконність дій з порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її кореспонденцією або при порушенні встановленого законом порядку, що допускає як виняток можливість ознайомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян.
Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних у законі, з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.
Даний злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції громадян.
Суб ’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що незаконно ознайомлюється із кореспонденцією іншого громадянина, яка передається засобами зв’язку або через комп’ютер, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви злочину можуть бути будь-якими і на кваліфікацію не впливають.
Суб’єкт злочину: за ч. 1 ст. 163 КК — будь-яка особа, яка досягла 16 років, а за ч. 2 — також службова особа.
У частині 2 ст. 163 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.
Під використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, слід розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури, технічних засобів, призначених для фіксування, розшифрування запису або відтворення різної інформації.
Порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК). Конституція України в ст. 32 встановила право кожного громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємницю, а також заборонила збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Однією з гарантій здійснення цього права громадян є ст. 182 КК. Це право може бути обмежене тільки відповідно до закону на підставі судового рішення.
Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність приватного життя. Предмет злочину — конфіденційна інформація про приватне життя особи, яка може міститися в творі, що публічно демонструється, або у творі, виданому в засобах масової інформації, а також закріплюватися на різних матеріальних носіях: папері, касетах, дискетах, фотографіях тощо. До конфіденційних належать такі відомості, що становлять особисту або сімейну таємницю особи, а також будь-які інші відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці. Не може визнаватися конфіденційною така інформація, яка вже була раніше оприлюднена шляхом публікації або іншим способом. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, без згоди якої збиралася або розповсюджувалася подібна конфіденційна інформація.
Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з таких дій, учинених без згоди особи: а) незаконному збиранні конфіденційної інформації щодо цієї особи; б) незаконному зберіганні такої інформації; в) незаконному використанні конфіденційної інформації; г) незаконному поширенні вказаної інформації; д) поширенні конфіденційної інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.
Під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розуміти збір не уповноваженим на це суб’єктом відомостей про приватне життя іншої особи, що містять її особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може здійснюватися з будь-яких джерел: із документів, бесід з родичами, сусідами, знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і таємно, з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших технічних засобів.
Якщо збирання таких відомостей було поєднане з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами з’вязку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 182 і ст. 162 або ст. 163 КК.
Незаконне зберігання вказаних відомостей — це будь-які умисні дії, пов’язані із перебуванням конфіденційної інформації у володінні винного (зберігає матеріальні носії при собі, у приміщенні, схованці, інших місцях), незалежно від тривалості зберігання. Незаконне використання або поширення конфіденційної інформації — це різні види застосування відомостей без згоди потерпілого. Так, під поширенням інформації слід розуміти повідомлення відомостей про приватне життя особи, що становлять її особисту або сімейну таємницю, хоча б одній третій особі. Одним із видів поширення конфіденційної інформації є її оголошення в публічному виступі, на зборах, мітингу, засіданні тощо, у творі, що публічно демонструється, — тобто її відтворення на аудіо- і відеозапису, у громадському місці; або шляхом оприлюднення цих відомостей у засобах масової інформації: у пресі, по радіо чи телебаченню тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із зазначених дій. Настання суспільно небезпечних наслідків у результаті його вчинення, наприклад, самогубство потерпілого, перебуває за межами даного складу злочину і за наявності до того підстав може отримати додаткову кваліфікацію за іншими статтями КК.
Суб’єктивна сторона даного злочину — прямий умисел, винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність приватного життя іншої особи, і бажає цього.
Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа. Якщо такі дії були вчинені службовою особою з використанням наданих їй повноважень і заподіяли істотну шкоду охоронюваним правам, свободам та інтересам окремих громадян, інтересам юридичних осіб або державним чи громадським інтересам, то матиме місце сукупність злочинів (статті 182 і 364 або 365 КК). У тих випадках, коли недоторканність приватного життя була порушена внаслідок службової недбалості, то за наявності до того підстав учинене кваліфікується за ст. 367 КК як службова недбалість.
Порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК). Відповідно до ст. 53 Конституції України кожний громадянин має право на освіту. Це право охоплює собою можливість отримання будь-якого виду освіти.
Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують громадянам отримання освіти.
Об ’єктивна сторона злочину виражається в незаконній відмові у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності. Під навчальним закладом згідно з положеннями Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (у ред. 1996 р.)[33] розуміють такі заклади, в яких здійснюється дошкільна, повна загальна середня освіта, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якими формами навчання — денною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо. Такими закладами в Україні є дитячі садки, школи, ліцеї, гімназії, технікуми, коледжі, інститути, університети, академії тощо.
Незаконна відмова в прийнятті до навчального закладу має місце там, де особі безпідставно відмовляють у реалізації її права на освіту. Зазначені дії можуть виявлятися у двох формах: а) шляхом прямої відмови і б) шляхом створення для особи несприятливих умов при вступі до навчального закладу, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту у встановленому законом порядку. Не може визнаватися незаконною відмовою в прийнятті до навчального закладу наявність обмежень до прийняття за медичними, віковими, професійними, творчими та іншими показниками, що встановлені відповідно до специфіки даного закладу освіти.
Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, спрямованих на відмову у прийнятті до навчального закладу.
Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.
Суб’єкт злочину спеціальний — службова особа, яка має право прийому до навчального закладу (наприклад, директор школи, ректор вищого навчального закладу, відповідальний секретар приймальної комісії, декан факультету тощо).
У частині 2 ст. 183 КК передбачена відповідальність за незаконну вимогу оплати за навчання у державних або комунальних навчальних закладах. Це виявляється у прямому примусі внести плату за навчання або створенні для потерпілого таких умов, за яких він змушений сплатити за навчання в навчальному закладі. Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце в таких випадках: а) коли оплата не передбачена у даному навчальному закладі взагалі або для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах інших, ніж офіційно встановлені; в) вимагається в іншій, ніж передбачено в договорі (контракті), формі.
Відповідальність за ч. 2 ст. 183 КК передбачає незаконну вимогу оплати за навчання лише в державних та комунальних навчальних закладах. Тому пред’явлення такої вимоги у навчальних закладах іншої форми власності не містить даного складу злочину і може за наявності до того підстав кваліфікуватися за ст. 364 КК як зловживання владою або службовим становищем чи за ст. 365 КК як перевищення влади або службових повноважень.
Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення особі вимоги про оплату за навчання.
Порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК). Конституція України в ст. 49 проголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому зазначається, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Безпосереднім об’єктом цього злочину слід вважати суспільні відносини, що забезпечують громадянам право на охорону здоров’я і медичну допомогу.
З об ’єктивної сторони злочин характеризується незаконною вимогою оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’ я. Під медичною допомогою зазвичай розуміють лікування, профілактичні заходи, а також різні види медичних послуг, що надаються при захворюваннях, травмах, пологах тощо. Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної власності й отримують фінансування з державного бюджету. Комунальними є такі заклади, які створені органами місцевого самоврядування як особисто, так і спільно з місцевою державною адміністрацією на базі комунальної власності та за фінансування з місцевого бюджету.
Вимогу оплати за надання медичної допомоги слід вважати незаконною у випадках, якщо вона: а) взагалі не передбачена у даному медичному закладі або не передбачена для даної категорії осіб; б) вимагається не в тих розмірах, які офіційно встановлені. Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних медичних закладах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138 у редакції від 2 вересня 2005 р.
Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення незаконної вимоги про оплату медичної допомоги.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб’єкт даного злочину спеціальний — ним може бути тільки працівник державного або комунального закладу охорони здоров’я.
За ч. 2 ст. 184 КК настає відповідальність за незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.
Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров’я слід розуміти сукупність цих закладів, розташованих на певній території, а під скороченням мережі таких закладів — зменшення їхньої кількості.
Цей злочин вважається закінченим з моменту фактичного скорочення кількості медичних закладів. За ч. 2 ст. 184 КК суб’єктом злочину є службова особа відповідного органу виконавчої влади, до компетенції якої належить забезпечення існування мережі медичних закладів.
§ 6. Злочини проти сім’ї
Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК). Суспільна небезпечність даного злочину полягає в тому, що він грубо порушує обов’язки, які покладаються на батьків Конституцією України та сімейним законодавством, і посягає на нормальний розвиток і здоров’ я дітей.
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непрацездатних дітей, які потребують допомоги. Обов’язок батьків утримувати своїх дітей до їх повноліття закріплений у ст. 51 Конституції України, а також у Сімейному кодексі України. Потерпілими від цього злочину є неповнолітні та непрацездатні діти.
З об ’єктивної сторони цей злочин виражається в бездіяльності, а саме: а) у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів); б) у злісному ухиленні батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні.
Під ухиленням від сплати аліментів або ухиленням від утримання дітей слід розуміти не тільки пряму відмову від сплати присуджених судом аліментів на дітей, а й приховання винним свого дійсного заробітку, зміни роботи або місця проживання з метою уникнути утримань за виконавчим листом, а також інші дії, що свідчать про ухилення від сплати за рішенням суду коштів на утримання дітей або про ухилення від утримання непрацездатних або неповнолітніх дітей. Необхідною умовою притягнення до кримінальної відповідальності за злісну несплату аліментів є наявність рішення суду, що набрало чинності і зобов’язує особу сплачувати аліменти на утримання дітей як неповнолітніх, так і непрацездатних повнолітніх.
Злісне ухилення, про яке йдеться в ч. 1 ст. 164 КК, — це тривале, систематичне і наполегливе ухилення від виконання цього обов’язку, як-от: приховання свого місця проживання, місця роботи, повторне ухилення від сплати аліментів, незважаючи на відповідні попередження, тощо. Злочин вважається закінченим з моменту злісного ухилення від сплати аліментів, встановлених рішенням суду.
Злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх (тобто тих, які не досягли 18 років) або непрацездатних (інвалідів І і ІІ груп, а також тимчасово непрацездатних) дітей, які перебувають на їх утриманні, має місце у випадках, коли дітям не надаються необхідні для їхнього існування кошти, їжа, одяг, житло або необхідний догляд у разі хвороби тощо. Потерпілі повинні перебувати на утриманні винного, при цьому для кримінальної відповідальності, на відміну від злісного ухилення від сплати аліментів, не потрібно, щоб у справі попередньо було винесене судове рішення.
Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел і, як правило, має корисливі мотиви.
Суб’єкт злочину спеціальний, тобто особа, записана як матір або батько у свідоцтві про народження дитини, або особи, прирівняні до статусу батьків: усиновлювачі (опікуни), вітчим, мачуха, особа, яка взяла дітей на постійне виховання або на утримання за умови, що обов’язок сплати аліментів покладений на цих осіб рішенням суду.
За злісне ухилення від утримання дітей, які перебувають на утриманні, навіть за відсутності рішення суду, відповідальність за ст. 164 КК можуть нести батьки, тобто особи, які записані матір’ю або батьком дитини у свідоцтві про народження, у тому числі особи, батьківство яких встановлено на підставі ст. 128 Сімейного кодексу України. Позбавлення батьківських прав на підставі судового рішення не звільняє батьків від відповідальності за ст. 164 КК. За цією ж статтею відповідають батьки дітей, які поміщені на повне державне утримання, якщо такі батьки злісно ухиляються від сплати стягнутих за рішенням суду коштів на утримання дітей. Особи, які всиновили дитину, прирівнюються до законних батьків і також можуть нести відповідальність за ст. 164 КК. Опікуни та піклувальники за даною статею відповідальності не несуть.
У частині 2 ст. 164 КК передбачена відповідальність за вчинення цього злочину особою, раніше судимою за такий самий злочин.
Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК). Безпосереднім об’єктом злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують захист майнових інтересів непрацездатних батьків.
З об’єктивної сторони цей злочин полягає у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків. Непрацездатними є батьки — жінки, що досягли 55 років, чоловіки — 60 років, а також інваліди І та ІІ групи.
Необхідною умовою притягнення особи до кримінальної відповідальності за даний злочин є наявність рішення суду, яке набрало чинності, згідно з яким винна особа зобов’язана сплачувати кошти на утримання своїх непрацездатних батьків.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб’єктом злочину можуть бути рідні діти, усиновлені (удочерінені), а також пасинки і падчерки, які досягли 18 років і зобов’язані у випадках, встановлених рішенням суду, надати утримання непрацездатним вітчиму або мачусі.
У частині 2 ст. 165 КК передбачена відповідальність за те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин.
Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх, а також здоров’ я, безпеку життя або здоров’я, особисту свободу, честь та гідність осіб, що підлягають опіці (піклуванню).
Потерпілими від цього злочину можуть бути: а) діти; б) інші, крім дітей, особи, стосовно яких встановлені опіка чи піклування. Відповідно до ст. 243 Сімейного кодексу України опіка і піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування; опіка — над дитиною, що не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Об’єктивна сторона цього злочину полягає в діянні (дії або бездіяльності) і виражається в злісному невиконанні обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, а саме: у залишенні дітей без нагляду, харчування, одягу, ненаданні грошового утримання, ухиленні від догляду і лікування важкохворого тощо, що призвело до тяжких наслідків. Обов’язки батьків по догляду за дитиною, по її вихованню і захисту покладені на батьків ст. 150 Сімейного кодексу України. Невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за підопічним повинно мати злісний характер, тобто бути тривалим за часом або систематичним, незважаючи на відповідні попередження з боку органів опіки і піклування або місцевих органів влади.
Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків. Під тяжкими наслідками слід розуміти різні види фізичної або моральної шкоди, заподіяної дитині або підопічному: розлад здоров’я, психічне захворювання, інвалідність, самогубство потерпілого тощо. При цьому обов’язковою умовою кримінальної відповідальності батьків, опікунів чи піклувальників є наявність причинного зв’язку між вчиненим діянням і тяжкими наслідками, що настали.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, на який вказує злісний характер діяння. Ставлення винної особи до наслідків злочину є необережним.
Суб’єкт злочину спеціальний — батьки дитини, а також особи, визнані згідно із законом опікунами чи піклувальниками.
Зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК). Безпосереднім об ’єктом злочину є майнові права й інтереси особи, відносно якої встановлені опіка чи піклування.
Об’єктивна сторона цього злочину полягає у використанні опіки або піклування на шкоду підопічному. Це, наприклад, зайняття житлової площі, використання його майна, привласнення речей, розтрата цінностей підопічного, а також порушення майнових прав потерпілого внаслідок укладання невигідних для нього договорів.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, причому використання опіки чи піклування на шкоду підопічному потребує встановлення корисливої мети, тобто прагнення винного мати вигоду майнового характеру за рахунок потерпілого. При цьому реальне отримання такої вигоди для складу даного злочину не є обов’язковим.
Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, призначена у встановленому законом порядку опікуном чи піклувальником.
Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування сім’ї.
Об’єктивна сторона злочину проявляється в розголошенні таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя. Згідно із ст. 207 Сімейного кодексу України усиновленням є прийняття усинов- лювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Під розголошенням таємниці усиновлення слід розуміти повідомлення будь-якій особі, у тому числі й усиновленому (удочеріненій), відомостей про те, що юридичні батько або мати дитини фактично не є його кровними батьком або матір’ю. Розголошення таємниці може здійснюватися усно, письмово, за допомогою засобів зв’язку, іншими способами. Обов’язковою ознакою розголошення є відсутність волі усиновителя (удочерителя) на розкриття цієї таємниці. Бажання хоча б одного з подружжя усиновителів не розголошувати таємницю усиновлення вже виключає правомірність її розголошення.
Злочин має формальний склад, він вважається закінченим з моменту розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.
Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Мотиви, якими керувався винний (наприклад, помста, корисливість, неприязні стосунки) для кваліфікації злочину значення не мають, але повинні враховуватись судом при призначенні покарання.
Суб’єкт злочину — загальний. Ним може бути особа, що досягла 16 років і якій таємниця усиновлення стала відома з будь-яких джерел.
У частині 2 ст. 168 КК передбачена відповідальність за кваліфіковані види даного злочину: вчинення його спеціальним суб’єктом та спричинення тяжких наслідків. Під спеціальним суб’єктом тут слід розуміти: службову особу або працівника медичного закладу, яким відомості про усиновлення (удочеріння), а саме: перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, розгляд справи про усиновлення тощо, стали відомі по службі чи по роботі. Такими особами, наприклад, можуть бути судді, секретарі судів, працівники органів опіки та піклування, органів РАГСу, місцевих державних адміністрацій, медичні працівники: лікарі та інший медичний персонал, яким через виконання професійних обов’язків стало відомо про факт усиновлення (удочеріння) дитини.
Спричинення тяжких наслідків як кваліфікуюча ознака ч. 2 ст. 168 КК передбачає різні види моральної або фізичної шкоди, заподіяної як усиновленому (удочеріненій), так і усиновителю: розпад сім’ї, психічне захворювання потерпілого тощо. За наявності підстав дії, що спричинили тяжкі наслідки, можуть містити склади самостійних злочинів і кваліфікуватися за сукупністю із ст. 168 КК.
Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК). Безпосереднім об ’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх дітей. Окрім того, в окремих випадках цей злочин може спричинити шкоду здоров’ю, життю та іншим правоохоронюваним інтересам усиновителів та усиновлених.
Об’єктивну сторону цього злочину утворюють: а) незаконна посередницька діяльність щодо усиновлення (удочеріння) дитини; б) інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини; в) незаконні дії щодо передачі дитини під опіку (піклування); г) незаконні дії щодо передачі дитини на виховання в сім’ю громадян. Незаконними такі дії будуть у випадку, якщо вони вчинені з порушенням положень Сімейного кодексу України.
Передача дитини на виховання в сім’ю громадян передбачає передачу дитини-сироти або дитини, яка позбавлена батьківського піклування, до прийомної сім’ї або до дитячого будинку сімейного типу, який створений за згодою з органами опіки та піклування.
Посередницька діяльність щодо усиновлення (удочеріння) передбачає сприяння у будь-якому вигляді усиновленню (удочерінню) або передачі дитини під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян чи будь-яке інше сприяння. При цьому винна особа виконує в інтересах однієї із сторін і певні дії, наприклад допомагає в оформленні документів на усиновлення (удочеріння), розшукує батьків усиновленого для отримання від них згоди на усиновлення тощо. Інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян можуть полягати, наприклад, у такому: веденні обліку дітей, що підлягають усиновленню, з метою його подальшого використання, примушуванні дитини до згоди на усиновлення, підробленні документів тощо.
Злочин вважатиметься закінченим з моменту вчинення однієї з указаних дій.
Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви злочину для кваліфікації значення не мають.
Суб’єкт злочину — будь-яка особа.
У частині 2 ст. 169 КК передбачена відповідальність за вчинення злочину щодо кількох дітей, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або якщо він заподіяв тяжкі наслідки. Під тяжкими наслідками цього злочину слід розуміти самогубство потерпілого, його психічний розлад, отримання інвалідності, необережне позбавлення життя тощо. З огляду на те, що норма, яка розглядається, є бланкетною, при аналізі об’єктивної сторони конкретного злочину необхідно встановити, які саме закони і нормативні акти були порушені особою. Передусім слід звернутися до глав 18, 19 Сімейного кодексу України, Конвенції про права дитини, яка була ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 р.[34], і до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» від 28 серпня 2003 р. № 1377 зі змінами від 25 березня 2006 р. № 367[35].
§ 7. Злочини проти свободи совісті
Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК). Право кожного на свободу совісті та віросповідання закріплене в ст. 35 Конституції України та в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації»[36].
Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті і віросповідання. Додатковим обов’язковим об’єктом виступають відносини власності.
Предметом злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки: церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть проходити церковні служби.
Об’єктивна сторона цього злочину проявляється в пошкодженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку. Під пошкодженням слід розуміти приведення будинку або споруди в часткову непридатність, тобто якщо зберігається можливість її відновлення. Зруйнування передбачає приведення споруди або будинку до повної непридатності, внаслідок чого вони або перестають існувати, або повністю втрачають можливість бути відновленими. Способи зруйнування або знищення можуть бути різними (механічними, фізичними, хімічними тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Якщо пошкодження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку вчинено шляхом підпалу, іншим загальнонебезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 і ч. 2 ст. 194 КК. Даний злочин має матеріальний склад. Він вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків: спричинення шкоди релігійній споруді або культовому будинку.
Суб’єктивна сторона злочину — умисел. Винний усвідомлює, що пошкоджує або руйнує релігійну споруду або культовий будинок, передбачає настання шкоди від своїх дій і бажає або свідомо припускає настання наслідків такого роду. У разі використання для пошкодження або зруйнування релігійних будинків загальнонебезпечного способу винне ставлення до наслідків у вигляді загибелі людей, а також тяжких наслідків має місце тільки у формі необережності. За наявності в такому випадку умислу на позбавлення життя однієї (кількох) особи винний відповідає за ст. 178 і ч. 2 ст. 194 КК та за відповідними пунктами ст. 115 КК. Пошкодження або зруйнування релігійних споруд чи культових будинків з хуліганських мотивів має кваліфікуватися за сукупністю злочинів за статтями 178 і 296 КК.
Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.
Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу віросповідання і повагу почуттів віруючих.
Предмет злочину — релігійні святині. Релігійними святинями є проголошені кожною релігією священні символи: Біблія, ікони, храми, поховання, місця паломництва, святі джерела тощо.
Об’єктивна сторона злочину виражається в утримуванні, оскверненні або знищенні релігійних святинь. Утримування передбачає самовільні дії винного щодо привласнення релігійних святинь усупереч волі власника. Осквернення — це наруга над релігійною святинею, різні цинічні дії, що зачіпають релігійні почуття віруючих, тощо. Знищення — це приведення до повної непридатності релігійної святині шляхом механічного, фізичного, хімічного або біологічного впливу, результатом якого є приведення її до повної непридатності із втратою можливості відновлення.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї з указаних дій.
Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Якщо вказані дії вчинені з хуліганських мотивів, то потрібна додаткова кваліфікація за ст. 296 КК.
Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.
Перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК). У статті 35 Конституції України вказано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Стаття 180 КК є однією з гарантій реалізації цього положення Конституції.
Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу світогляду і віросповідання та право на безперешкодне здійснення релігійного обряду.
Об’єктивна сторона злочину характеризується дією або бездіяльністю, що полягає в незаконному перешкоджанні здійсненню релігійного обряду. Під здійсненням релігійного обряду слід розуміти одноособове чи колективне відправлення релігійного культу чи ритуального обряду.
Перешкоджання може виражатися в незаконному закритті приміщень для відправлення релігійних обрядів, зриві обрядів вінчання, відспівування, розгоні віруючих під час моління. При цьому злочинним є перешкоджання тільки таким релігійним обрядам, які здійснюються в рамках закону, не порушують громадський порядок і не супроводжуються посяганням на права громадян (порядок проведення релігійних обрядів і церемоній передбачений ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Злочин вважається закінченим з моменту незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.
У частині 2 ст. 180 КК передбачена відповідальність за примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду. Під примушуванням слід розуміти протиправний насильницький вплив на священнослужителя з метою примусити його виконати релігійний обряд. Насильство при цьому може бути психічним або фізичним. Психічне насильство полягає в застосуванні до потерпілого погроз, шантажу, іншого протиправного впливу на його психіку. Фізичне насильство може виражатися у будь-якому посяганні на тілесну сферу потерпілого: незаконному позбавленні волі, зв’язуванні, заподіянні фізичного болю, ударів, побоїв. Якщо результатом фізичного насильства було спричинення тілесних ушкоджень, то кваліфікація цього злочину настає за сукупністю злочинів за ст. 180 і статтями 121, або 122, або 125 КК.
Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК). Основним безпосереднім об ’єктом цього злочину виступають суспільні відносини, що регулюють порядок відправлення релігійних обрядів, а також свободу віросповідання і право громадян на релігійні об’єднання. Додатковим обов’язковим об’єктом можуть бути відносини, що забезпечують охорону здоров’ я або інших законних інтересів громадян.
Об ’єктивна сторона злочину проявляється у вчиненні активних дій з організації або керівництва групою, діяльність якої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою.
Під організацією такої групи слід розуміти будь-яку діяльність, спрямовану на створення групи, вербування її членів, підготовку статутних документів, пошук джерел фінансування, тобто будь-які дії, результатом яких є створення групи. Керівництво групою означає управління її діяльністю і може виражатися в організації молитов, відправленні обрядів, культів, заходах з підтримки дисципліни, керівництві здійсненням бузувірських обрядів, накладенні стягнень (епітимій) тощо. Діяльність такої групи має бути пов’язана із заподіянням шкоди здоров’ю людей (наприклад, знівечення, покалічення, розлад психіки в результаті молитов), а також статевою розпустою. При цьому застосування в процесі діяльності групи окремих видів насильства, покарання за які як за самостійні злочини перевищує покарання за ч. 1 ст. 181 КК, вимагає додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК про відповідальність за злочини проти особи. Позбавлення життя потерпілого в процесі діяльності вказаної релігійної групи або доведення до самогубства також передбачає відповідальність за сукупністю злочинів.
Злочин вважається закінченим з моменту створення групи або вчинення дій з керівництва нею.
Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що організовує (чи керує) групу, яка діє під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і бажає так діяти. Цей злочин може вчинюватися не тільки з релігійних, але й з інших мотивів: корисливості, владолюбства, сексуальних мотивів.
Суб’єкт злочину — спеціальний: організатор або керівник релігійної групи.
У частині 2 ст. 181 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, поєднані із втягуванням у діяльність групи неповнолітніх. У цих випадках додатковим обов’ язковим об’ єктом злочину виступає нормальний психічний розвиток неповнолітніх, їх здоров’я і статева недоторканість. Залучення неповнолітнього до діяльності групи передбачає будь-які форми впливу дорослої особи на неповнолітнього з метою спонукати (примусити) останнього брати участь у діяльності релігійної групи. Способи залучення можуть бути різні: лестощі, умовляння, обман, шантаж, побої, розпалювання релігійного фанатизму тощо.
Злочин є закінченим з моменту втягнення неповнолітнього до діяльності релігійної групи за допомогою будь-якої з перерахованих дій.
Контрольні запитання
1. У чому виявляються виборчі права громадян?
2. Що є предметом злочинів проти виборчих прав громадян?
3. Що таке референдум?
4. Що означає таємниця голосування?
5. У чому може виражатися з об’ єктивної сторони перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій за ст. 170 КК?
6. Яке порушення законодавства про працю визнається грубим за ст. 172 КК?
7. Яким способом може бути вчинений злочин, передбачений ст. 173 КК?
8. Визначте форми діяння, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК.
9. З якою формою вини можуть бути вчинені злочини, передбачені у статтях 176 та 177 КК?
10. Які ознаки об’ єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 162 КК?
11. Що таке конфіденційна інформація як предмет злочину, передбаченого ст. 182 КК?
12. Що розуміють під злісним ухиленням від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей за ст. 164 КК?
13. Визначте момент закінчення злочину, передбаченого ст. 166 КК. Яким за конструкцією — формальним чи матеріальним — є цей злочин?
14. Визначте ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК. Чому цей суб’єкт є спеціальним?
15. Які злочини посягають на свободу совісті? Визначте їх безпосередні об’ єкти.
16. Що є предметом злочинів, передбачених статтями 178 та 179 КК?
[1] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 14. - Ст. 259.
[2] Там само. - 2005. - № 33. - Ст. 1983.
[3] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 51-52. - Ст. 265.
[4] Там само. - 2007. - № 20. - Ст. 282.
[5] Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 36. - Ст. 448.
[6] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.
[7] Там само. - 1999. - № 45. - Ст. 397.
[8] Там само. - 2001. - № 23. - Ст. 118.
[9] Офіц. вісн. України. - 2000. - № 43. - Ст. 1857.
[10] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.
[11] Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1991. - № 14. - Ст. 170.
[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 2. - Ст. 4.
[13] Там само. - 2001. - № 30. - Ст. 142.
[14] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.
[15] Офіц. вісн. України. - 1998. - № 32. - Ст. 1209.
[16] Див.: ст. 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовт. 2005 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 2-3. - Ст. 36.
[17] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.
[18] Див.: ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 берез. 1998 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.
[19] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 43. - Ст. 214.
[20] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 33. - Ст. 1776.
[21] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 21. - Ст. 155.
[22] Там само. - 1994. - № 13. - Ст. 70.
[23] Там само. - 1999. - № 32. - Ст. 265.
[24] Див. статті 435, 450 Цивільного кодексу України.
[25] Відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіатом є оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору.
[26] Юрид. вісн. України. - 2002. - № 10.
[27] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 34.
[28] Там само. - 1998. - № 8. - Ст. 28.
[29] Там само. - 2000. - № 37. - Ст. 307.
[30] Там само. - 2002. - № 23. - Ст. 163.
[31] Див. статті 463, 473, 483, 486 ЦК України.
[32] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI в ст. 161 КК внесені зміни (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).
[33] Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 21. - Ст. 84.
[34] Закони України. - 1998. - Т. 14. - С. 10.
[35] ЗП України. - 2003. - № 14. - Ст. 394.
[36] Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1991. - № 25. - Ст. 283.