Печать

Розділ ХІХ Звільнення від покарання та його відбування

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ ХІХ Звільнення від покарання та його відбування

 

§ 1. Поняття звільнення від покарання та його види

1. Поняття звільнення від покарання. Реалізація в КК ідей гума­нізації та диференціації кримінальної відповідальності дала підстави для існування інституту звільнення особи, яка вчинила злочин, від покарання. Під звільненням від покарання розуміється відмова дер­жави від застосування покарання до особи, яку обвинувальним вироком суду було визнано винною у вчиненні злочину. Звільнення від покарання має важливе значення у протидії злочинності, оскільки часто досяг­нення цілей, які стоять перед кримінальним правом, можливе без від­бування покарання. Його відбування може стати зайвим, неефективним, зашкодити процесам ресоціалізації особи, яка вчинила злочин.

2. Відмінність звільнення від покарання від звільнення від кримі­нальної відповідальності. Відповідно до чинного КК звільненою від покарання може бути лише така особа, яку суд обвинувальним вироком визнав винною у вчиненні злочину. У цьому — одна із відмінностей звільнення від покарання від звільнення від кримінальної відповідаль­ності, котре, як уже зазначалося, може мати місце лише до винесення судом обвинувального вироку і процесуально оформлюється постановою (ухвалою) суду про закриття провадження у справі у зв’язку зі звільнен­ням особи від кримінальної відповідальності. Крім того, звільнення особи від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання мають різні правові підстави, передбачені у відповідних статтях розділів ІХ та ХІІ Загальної частини КК. Нарешті, особа, яка за вчинення зло­чину була звільнена від кримінальної відповідальності, в усіх випадках визнається такою, що не має судимості. Особа ж, яка звільняється від покарання, у багатьох (однак не в усіх) випадках визнається судимою.

3.  Види звільнення від покарання. Передбачені в розділі ХІІ За­гальної частини КК види звільнення від покарання можуть бути кла­сифіковані за різними критеріями, зокрема:

1)  залежно від «ступеня наближеності» покарання до особи, яка вчинила злочин, виділяють:

а) звільнення від призначення покарання — має місце там, де суд, постановивши обвинувальний вирок, разом з тим у самому вироку зазначає про те, що покарання особі не призначається, тобто суд по­становляє обвинувальний вирок без призначення винній особі пока­рання. Зокрема, таку можливість передбачено у ч. 4 ст. 74 КК, згідно з якою особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визна­но, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною;

б) звільнення від відбування покарання, призначеного судом, — має місце у тих випадках, коли суд виносить стосовно особи обвинувальний вирок з призначенням їй покарання, але в цьому ж вироку постановляє про те, що ця особа не відбуватиме призначене їй покарання. Напри­клад, такі випадки передбачено у статтях 75 та 79 КК. Крім того, звільнення від відбування призначеного покарання може мати місце також через деякий час після постановлення обвинувального вироку — у випадках, встановлених ст. 80 КК;

в) звільнення від подальшого відбування призначеного судом по­карання — має місце там, де особа на підставі обвинувального вироку суду відбуває призначене їй цим вироком покарання, проте в певний момент, до закінчення відбування такого покарання, звільняється від його подальшого відбування. Цей вид звільнення від покарання, у свою чергу, розпадається на два підвиди: перший пов’язаний з тим, що осо­ба звільняється від подальшого відбування покарання без заміни його іншим (наприклад, статті 81, 83, 84 КК), а другий стосується випадків, коли особа звільняється від подальшого відбування одного покарання шляхом заміни його іншим (ст. 82 КК);

2)  залежно від того, правом чи обов ’язком суду є звільнення особи від покарання, виділяють:

а) обов ’язкові види звільнення від покарання — ті, при яких суд зобов’язаний звільнити особу від покарання. До них належать випад­ки, при яких у КК імперативно вказується, що особа звільняється від покарання. Це має місце, наприклад, у разі закінчення строків давнос­ті виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК) або коли особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК);

б) факультативні види звільнення від покарання — ті, при яких суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від покарання. До них належать випадки, коли в КК вказується, що певна особа може бути звільнена від покарання. Це, наприклад, види звільнення від покаран­ня, передбачені ч. 4 ст. 74, статтями 75, 79 КК та деякими іншими;

3)  залежно від того, чи висуваються певні умови щодо подальшої поведінки особи, звільненої від покарання, виділяють:

а) умовні (чи неостаточні) види звільнення від покарання — ті, при яких щодо подальшої поведінки особи протягом визначеного строку висуваються певні умови, виконання яких впливає на остаточність такого звільнення. До них, зокрема, належать випадки, передбачені статтями 75, 79 та 81 КК;

б) безумовні (чи остаточні) види звільнення від покарання — ті, при яких жодні вимоги щодо подальшої поведінки особи не висуваються і звільнення від покарання стає остаточним з моменту набрання законної сили відповідним правозастосовним актом суду. До них належать, на­приклад, випадки, передбачені ч. 4 ст. 74, статтями 80 та 82 КК.

4.  Загальний підхід до характеристики окремого виду звільнення від покарання. Характеристика окремого виду звільнення від покаран­ня логічно розпочинається з визначення поняття такого виду звіль­нення від покарання. Далі, оскільки закон часто пов’язує можливість звільнення від покарання з видами таких покарань, їх розмірами та злочинами, за які їх призначено, ці питання розглядаються як перед­умова звільнення. Проте наявності лише самої передумови звільнення для його здійснення ще недостатньо, оскільки кожен вид звільнення закон пов’язує з певними підставами звільнення, тобто з тими юри­дичними фактами, які тільки й породжують для суду право чи обов’ язок звільнити особу від покарання. Оскільки певна група видів звільнення від покарання пов’язується з вимогами щодо подальшої поведінки за­судженого, то підлягають встановленню умови звільнення від покаран­ня або ж їх відсутність. Після цього має бути встановлено характер звільнення, тобто яким воно є — обов’язковим чи факультативним. І нарешті, визначаються кримінально-правові наслідки звільнення від покарання, які можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для особи. Такий порядок аналізу кожного виду звільнення від пока­рання охоплює всю його кримінально-правову характеристику.

5.  Порядок звільнення від покарання. Відповідно до ч. 1 ст. 74 КК «звільнення засудженого від покарання або подальшого його від­бування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покаран­ня на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК». Таким чином, сам законодавець визначає загальне правило, згідно з яким органом, повноважним звільнити особу від покарання, є суд. Процесуальний порядок винесення судом рішення про звільнення особи від покарання визначено у КПК (статті 7, 407, 4071, 408, 4081, 4082, 4083 та ін.).

У разі прийняття Верховною Радою України закону про амністію застосування такого закону до конкретних осіб та їх звільнення від по­карання (незалежно від того, чи є такі особи на момент набрання законом чинності підозрюваними, обвинуваченими, підсудними чи засудженими) також здійснюються виключно судами. Коли ж йдеться про помилуван­ня засудженої особи, то в цьому разі відповідний указ Президента Укра­їни підлягає безпосередньому виконанню тим органом, який здійснює виконання покарання, без спеціального рішення суду.


§ 2. Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності

Поняття звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчи­нила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Отже, звільнення від покарання у зв ’язку з втратою особою суспільної небез­печності — це відмова держави від призначення покарання особі, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості і яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Передумова звільнення від покарання у зв’язку із втратою осо­бою суспільної небезпечності дещо відрізняється від передумов інших видів звільнення від покарання і є близькою до передумов звільнення особи від кримінальної відповідальності. Оскільки у цьому разі жодне покарання особі не призначається, то передумо­вою її звільнення є не призначення їй певного покарання, а вчинен­ня особою певного злочину. Згідно з ч. 4 ст. 74 КК таку передумову становить вчинення особою злочину невеликої або середньої тяж­кості (частини 2 та 3 ст. 12 КК). При цьому такий злочин може бути як умисним, так і необережним, як закінченим, так і незакінченим, вчиненим як одноособово, так і у співучасті, що не впливає на на­явність передумови звільнення. Закон не пов’язує наявність перед­умови звільнення і з тим, чи цей злочин вчинено вперше або не впер­ше. Тому звільнення від покарання особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості не вперше, в принципі можливе. Проте слід мати на увазі, що неодноразове вчинення особою зло­чинів може свідчити про відсутність необхідної підстави для тако­го звільнення.

Підставою звільнення від покарання у випадках, передбачених ч. 4 ст. 74 КК, є втрата особою суспільної небезпечності на час роз­гляду справи в суді. Висновок про це суд має зробити з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці[1]. Під бездо­ганною поведінкою слід розуміти таку поведінку особи в родині, у по­буті, трудовому чи педагогічному колективі тощо, при якій вона до­держується загальноприйнятих правил людського співжиття. Сумлін­не ставлення до праці — це чесне і точне виконання особою, яка має роботу, своїх трудових обов’язків. Позаяк жодні вимоги щодо подаль­шої поведінки звільненого від покарання не висуваються, цей вид звільнення є безумовним.

За своїм характером звільнення особи від покарання у зв’язку з втратою нею суспільної небезпечності є факультативним, тобто навіть за наявності підстав суд має право (але не зобов’ язаний) здійснити таке звільнення, мотивувавши своє рішення.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв ’язку з втратою особою суспільної небезпечності для даної особи є виключ­но позитивними. Така особа не тільки не відбуває покарання, а й ви­знається такою, що не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК).


§ 3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Відомий багато років нашому праву інститут засудження з ви­пробуванням (умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформовано у КК 2001 р. в один із видів звільнення від відбуван­ня покарання — звільнення від відбування покарання з випробуванням. У ст. 75 КК зазначено, якщо суд при призначенні покарання у виді ви­правних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, об­меження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини спра­ви, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без від­бування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

2.  У КК 2001 р. значно розширено порівняно з КК 1960 р. коло по­карань, при призначенні яких можливо звільнення від відбування по­карання з випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було мож­ливе лише при призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер відповідно до ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі, причому при засудженні до по­збавлення волі таке звільнення можливо при призначенні покарання на строк не більше п’яти років.

Що стосується додаткових покарань, то ст. 77 КК допускає можли­вість не тільки призначення, а й реального застосування таких пока­рань, як штраф, за умови, що його передбачено санкцією закону, за яким засуджується особа, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеці­ального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Закон виклю­чає можливість призначення в таких випадках лише одного додатко­вого покарання — конфіскації майна.

Крім того, для звільнення з випробуванням слід встановити до­статню для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загаль­ному вигляді, надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. У законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжко­сті злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудже­ного можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої катего­рії злочинів належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК). Ступінь тяжкості злочину має бути конкретизовано з урахуванням значущос­ті об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, за­собу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін. Ураховується також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов ’язковому врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину.

Не менш важливе значення має врахування даних, що характери­зують особу винного. їх можна розмежувати на чотири групи:

1)  обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчи­нення нею злочину: законослухняність, яка передує вчиненню право­порушень, ставлення до праці чи навчання, поведінка в побуті, заслу­ги перед Батьківщиною тощо;

2)  обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину: ініціати­ва, готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;

3)   обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення нею злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких і т. д.;

4)   індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров’я, на­явність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресивність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спирт­ними напоями і т. ін.

Далі, підлягають урахуванню інші дані, що, зокрема, пом ’якшують покарання, наприклад вчинення злочину під впливом примусу, погро­зи або внаслідок матеріальної, службової чи іншої залежності; незнач­ний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або жінкою у стані вагітності, особою у стані сильного душевного хви­лювання; усунення чи прагнення добровільно усунути наслідки зло­чину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організованої групи; з’явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Усі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, мають обов’язково враховуватися судом в їх конкретному виразі та у своїй сукупності. Тільки таке їх комплексне врахування може забезпечити обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засудженого без реально­го відбування покарання. Цього вимагає і Пленум Верховного Суду України, який в п. 9 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 (зі змінами від 10 грудня 2004 р. № 18) роз’яснив, що рішення суду про звільнен­ня засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

3.  Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’ язано зі встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’ємною його ознакою.

Іспитовий строк — це певний проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реаль­ного відбування призначеного покарання зобов ’язаний виконувати покладені на нього обов’язки та інші умови випробування. Цей строк містить у собі загрозу реального виконання покарання, якщо засудже­ний не виконуватиме умови випробування, і можливість остаточного звільнення від відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені на неї обов’язки. Значення іспитового строку полягає і в тому, що тільки протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання по­карання. Іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля — звільнення від відбування призначеної основної міри покарання чи реальне його відбування. Тривалість іспитового строку встановлено в ч. 3 ст. 75 КК у межах від одного року до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному конкретному випадку має бути час, необхідний для того, щоб засуджений довів своє виправлення без реального від­бування основного покарання. Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу засудже­ного, та ін. Обчислення іспитового строку починається з дня постанов- лення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному поряд­ку (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 р. № 18).

4.  Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов ’язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов’язків, передбачених законом. У ст. 76 КК міститься вичерпний перелік таких обов’язків:

1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постій­не проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3)   повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з’ являтися для реєстрації в ці органи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, нар­команії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’ я інших осіб.

У разі необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька обов’язків. Контроль за виконанням таких обов’язків значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підви­щує ефективність звільнення з випробуванням.

5. Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випро­буванням (ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і не­сприятливими. Сприятливі: 1) звільнення за рішенням суду від від­бування призначеного винному покарання та 2) погашення у зв’язку з цим судимості; несприятливі: 1) направлення засудженого для реаль­ного відбування призначеного покарання та 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим протягом іспитово­го строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого та його близь­ких є сприятливий наслідок, тобто остаточне звільнення від відбуван­ня призначеного покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встановлення, що іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений виконав покладені на нього обов’язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже зазначалося, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку — звільнення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення винному додаткового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового строку, — з дня відбуття цього додаткового покарання (п. 1 ст. 89 КК).

Несприятливі наслідки настають для засудженого у двох випадках. Перший — коли засуджений направляється судом для реального від­бування призначеної міри покарання через те, що він не виконав по­кладених на нього обов’ язків або систематично (три і більше рази) вчиняв правопорушення, що потягли за собою адміністративні стяг­нення (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 р. № 18). При не­виконанні покладених на засудженого обов’язків суд у кожному ви­падку повинен з’ясувати причини їх невиконання. Другим несприят­ливим наслідком є вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч. 3 ст. 78 КК суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього повністю або частково по­карання, раніше призначене при звільненні з випробуванням, тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 та 72 КК.


§ 4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випро­буванням, передбачений у ст. 79 КК. Він за багатьма ознаками не від­різняється від звільнення від покарання з випробуванням, встановле­ного в ст. 75 КК, але має свої особливості. Насамперед таке звільнення застосовується лише щодо вагітних жінок і жінок, які мають дітей ві­ком до семи років. Крім того, дане звільнення можливе тільки щодо жінок, засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, за винят­ком тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план виступає вагітність за­судженої або наявність у неї дітей віком до семи років.

Слід також зазначити, що закон надає суду право звільнити таку засуджену від відбування не тільки основного, а й додаткового пока­рання у разі, якщо воно було призначено.

Тривалість іспитового строку теж має свої особливості. Вона ви­значається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179 КЗпП) може бути звільнена від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами та доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку.

Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією.

Мають свої особливості й правові наслідки такого звільнення. Вони можуть бути сприятливими та несприятливими. Сприятливі наслідки полягають у звільненні засудженої від відбування основного і додат­кового покарання та погашенні судимості, якщо іспитовий строк за­кінчився успішно.

Несприятливі наслідки можуть бути двох видів. Перший вид по­лягає в тому, що суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду. Це може мати місце тоді, коли жінка відмовилася від дитини, передала її в ди­тячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’ язків, систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміні­стративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправ­лення. Другий вид несприятливих наслідків — це вчинення жінкою протягом іспитового строку будь-якого нового злочину. У цьому разі суд призначає їй покарання за правилами, встановленими в статтях 71 та 72 КК.


§ 5. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

Поняття звільнення від відбування покарання у зв’язку із за­кінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Від­повідно до ст. 80 КК під звільненням від відбування покарання у зв ’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід розуміти відмову держави від виконання призначеного особі покаран­ня у тих випадках, коли воно не було виконане упродовж певного стро­ку з дня набрання вироком чинності.

Передумовою такого звільнення від відбування покарання є за­судження особи за будь-який злочин з призначенням їй будь-якого виду основного покарання у будь-якому розмірі. Наявність, вид та розмір додаткового покарання не впливають на передумову цього виду звіль­нення — відповідно до ч. 2 ст. 80 КК строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

І тільки як виняток згідно з ч. 6 ст. 80 КК не становить передумови цього виду звільнення засудження особи до будь-якого виду чи роз­міру покарання за злочини проти миру та безпеки людства, передба­чені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК. Цей виняток зумовлений тими міжнародними зобов’язаннями України, що визначили наперед і ви­няток, передбачений в ч. 5 ст. 49 КК.

Підставою цього виду звільнення від відбування покарання є бла­гополучне закінчення строків давності виконання обвинувального вироку. Цей строк починає спливати з моменту набрання таким ви­роком законної сили і триває увесь час, доки вирок не виконується з будь-яких причин, однак не пов’язаних з ухиленням особи від його виконання. Такими причинами можуть бути, наприклад, бездіяльність державних органів, на які покладено виконання вироку, лікування осо­би, яка після постановлення вироку, але до початку його виконання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, різноманітні форс- мажорні обставини тощо.

Тривалість строків давності виконання обвинувального вироку залежить від тяжкості вчиненого особою злочину, виду (а коли йдеть­ся про позбавлення волі, то і розміру) призначеного їй покарання і ви­значається ч. 1 ст. 80 КК. Зокрема, встановлюються п’ять диференці­йованих строків давності:

1)  два роки — у разі засудження особи до покарання, менш суво­рого, ніж обмеження волі, незалежно від категорії тяжкості злочину, який вона вчинила;

2)   три роки — у разі засудження особи до покарання у виді об­меження волі, незалежно від тяжкості вчиненого злочину, або до по­збавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3)  п ’ять років — у разі засудження особи до покарання у виді по­збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4)   десять років — у разі засудження особи до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5)   п ’ятнадцять років — у разі засудження особи до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Якщо особу засуджено за сукупністю злочинів, строк давності ви­конання обвинувального вироку визначається, виходячи з остаточного покарання з урахуванням найбільш тяжкого злочину, що входить до сукупності.

Закінчення строку давності визнається благополучним, якщо осо­ба протягом такого строку не ухилялася від відбування призначеного їй покарання і не вчиняла нових злочинів середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких. У противному ж разі може мати місце:

1)  зупинення строку давності виконання обвинувального вироку, що відбувається з моменту, коли засуджений ухиляється від відбуван­ня покарання. У цих випадках відповідно до ч. 3 ст. 80 КК строк дав­ності не спливає протягом всього періоду ухилення, а його перебіг відновлюється з дня з’ явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У випадках зупинення строків давності виконання обвинувального вироку відрізок часу, який сплинув до зу­пинення, не втрачає свого правового значення і враховується у загаль­ному строку давності разом з відрізком часу, який сплине після від­новлення. Слід мати на увазі, що в цьому разі на відміну від випадків зупинення строків давності, передбачених ст. 49 КК, закон не обмежує максимальну тривалість строку в разі зупинення. Проте відповідно до ч. 3 ст. 80 КК у разі зупинення строків давності, передбачених пп. 1-3 ч. 1 цієї статті, такі строки подвоюються;

2)  строк давності виконання обвинувального вироку перериваєть­ся у випадках, коли до закінчення строку давності (як такого, що спли­ває, так і перерваного) засуджений вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. Тобто з дня вчинення нового злочину починають спливати як строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за цей злочин (ст. 49 КК), так і строк давності виконання обвинувального вироку за попередній зло­чин. Вчинення особою злочину невеликої тяжкості не перериває спли­ву строку давності виконання обвинувального вироку.

Умова звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінчен­ням строків давності виконання обвинувального вироку відсутня, оскільки цей вид звільнення не пов’язується з будь-якими вимогами щодо подальшої поведінки особи і тому є остаточним.

За своїм характером даний вид звільнення від відбування призна­ченого покарання, за загальним правилом, є обов’язковим. Це означає, що в кожному випадку наявності названих передумов та підстав суд зобов’язаний звільнити особу від покарання. І тільки у випадках, коли йдеться про осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, цей вид звільнення від покарання є факультативним. Відповідно до ч. 5 ст. 80 КК питання про застосування давності до особи, засудженої до довіч­ного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі. У разі, якщо суд все ж таки визнає за можливе за­стосувати давність, то особа звільняється від відбування призначеного їй довічного позбавлення волі.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування пока­рання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обви­нувального вироку є виключно позитивними для особи. Вона не тіль­ки не відбуватиме того покарання, яке було призначено їй судом, а й з моменту звільнення не вважатиметься такою, що має судимість (ч. 3 ст. 88 КК).


§ 6. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

Поняття умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання. Відповідно до ст. 81 КК під умовно-достроковим звільненням від відбування покарання слід розуміти звільнення особи від подальшо­го відбування призначеного їй судом покарання, яке фактично вже нею відбувається, під умовою не вчиняти нового злочину протягом строку, який залишився до моменту закінчення відбуття покарання. Питання застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покаран­ня роз’ясняються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбу­вання покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким» (далі — постанова від 26 квітня 2002 р. № 2).

Передумовою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання згідно з ч. 1 ст. 81 КК є фактичне відбування особою одно­го із п’яти видів основних покарань: виправних робіт, службових об­межень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Особи, які відбувають інші основні види покарань, не підлягають умовно-достроковому звільненню від них. Крім того, відповідно до наведеного припису КК особу може бути умовно-достроково звільне­но повністю або частково і від відбування додаткового покарання. За роз’ясненням Верховного Суду України таким додатковим покаранням, від якого можна звільнити достроково (тобто до закінчення строку), є лише позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (п. 7 постанови від 26 квітня 2002 р. № 2).

Підставою умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання визнається доведення засудженим протягом відбуття певної частини строку покарання свого виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці. Вона складається з двох елементів, кожен з яких є обов’язковим для її наявності.

Першим елементом підстави (так званим матеріальним елемен­том) — відповідно до ч. 2 ст. 81 КК є доведення засудженою особою свого виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці. Під доведенням засудженим свого виправлення слід розуміти досягнення і закріплення такого стану, за якого від даної особи не доводиться очі­кувати вчинення в майбутньому нових злочинів. Інакше кажучи, на певному етапі, до повного закінчення відбування покарання, вже до­сягнуто одну із його цілей — виправлення засудженого, у зв’язку з чим подальше відбування покарання є недоцільним. Доведення засудженим свого виправлення має бути підтверджено сумлінною поведінкою, тобто зразковим виконанням вимог режиму, свідомим додержанням дисципліни, вказівок адміністрації, наявністю заохочень і відсутністю стягнень тощо, та ставленням до праці — чесним і повним виконанням своїх трудових обов’язків, підвищенням кваліфікації, дотриманням правил безпеки виробництва та ін.

Другим елементом підстави (так званим формальним, або формалі­зованим, елементом) згідно з ч. 3 ст. 81 КК є відбуття засудженою особою певної частини призначеного їй покарання. Розмір цієї частини залежить від тяжкості вчиненого особою злочину, форми вини, з якою цей злочин вчинено, наявності рецидиву та деяких інших чинників. Зокрема, для наявності цього елемента підстави особа повинна відбути:

1)   не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2)  не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а та­кож у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчи­нила умисний злочин, за який її засуджено до позбавлення волі;

3)  не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначено­го особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Відповідно до п. 11 постанови від 26 квітня 2002 р. № 2 при вирі­шенні питання про умовно-дострокове звільнення від відбування по­карання щодо засудженого, покарання якому було пом’якшено згідно з актом амністії, помилування або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання повинна обчислюватись, виходячи з покарання, встановленого актом амністії, помилування або рішенням суду. Згідно з п. 12 тієї самої постанови, якщо покарання визначено за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовуючи умовно-дострокове звільнен­ня від його відбування, повинен виходити із загального строку пока­рання, призначеного за сукупністю, і враховувати при цьому положен­ня ч. 3 ст. 81 КК. У цьому разі під урахуванням положень ч. 3 ст. 81 КК мається на увазі визначення частки покарання, яку належить відбути, на рівні найбільшої її частки, яку належить відбути за один зі злочинів, що входять у сукупність.

Із самої назви видно, що даний вид звільнення від покарання є умов­ним, а саме: до поведінки особи, яка звільняється, висувається вимога не вчинити будь-якого нового злочину під час строку, який залишаєть­ся від моменту дострокового звільнення від подальшого відбування покарання і до моменту, в який мало б завершитися відбування особою цього покарання. Інакше кажучи, невідбута частина покарання фак­тично перетворюється для звільненої особи на своєрідний іспитовий строк, під час якого єдиною кримінально-правовою вимогою до по­ведінки звільненого від покарання виступає невчинення ним будь-якого нового злочину.

Характер цього виду звільнення від відбування покарання є фа­культативним — за наявності передумов і підстав такого звільнення суд має право, але не зобов’ язаний його здійснити.

Кримінально-правові наслідки умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежать від характеру поведінки особи протягом зазначеного іспитового строку і можуть бути як сприятливи­ми для особи, так і несприятливими.

Сприятливі кримінально-правові наслідки полягають у тому, що у разі позитивного закінчення іспитового строку особа остаточно звільняється від відбування невідбутої нею частини покарання (більше не буде її відбувати), а строк погашення судимості для такої особи об­числюється не з моменту, коли мало закінчитися відбування нею по­карання, а з моменту, коли її було умовно-достроково звільнено від відбування цього покарання. Про позитивне закінчення іспитового строку свідчить невчинення особою упродовж строку невідбутої час­тини покарання будь-якого нового злочину. Будь-яка інша поведінка особи упродовж цього строку (в тому числі пов’язана з вчиненням адміністративних правопорушень, іншими антисоціальними проявами, які, однак, не є злочинними) не може свідчити про те, що його закін­чення не є позитивним.

Несприятливі кримінально-правові наслідки полягають у тому, що у разі вчинення особою упродовж строку невідбутої частини покаран­ня будь-якого нового злочину їй буде призначене покарання за прави­лами сукупності вироків (ст. 71 КК): до покарання за новий злочин суд повинен буде приєднати повністю або частково невідбуту частину по­карання за попереднім вироком, тобто ту частину покарання, від від­бування якої особу було умовно-достроково звільнено.


§ 7. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

Поняття заміни невідбутої частини покарання більш м’яким визначається на підставі положень ст. 82 КК. Під заміною невідбутої частини покарання більш м ’якимрозуміється звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного йому вироком суду одного виду покарання шляхом заміни невідбутої частини цього покарання іншим, більш м’яким видом покарання. Питання застосування заміни невід- бутої частини покарання більш м’ яким роз’ясняються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 2.

Передумовою заміни невідбутої частини покарання більш м ’яким є фактичне відбування засудженою особою основного пока­рання у виді обмеження волі або позбавлення волі. Особа, яка відбуває інший вид основного покарання, не підлягає звільненню від його по­дальшого відбування шляхом заміни його невідбутої частини іншим, більш м’яким видом покарання. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 82 КК у разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. За роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України таке звільнення від додаткового покарання є безумовним (абз. 2 п. 7 по­станови від 26 квітня 2002 р. № 2).

Підстава заміни невідбутої частини покарання більш м’яким складається із двох елементів, кожен з яких є обов’язковим.

Першим елементом підстави (так званим матеріальним елемен­том) — відповідно до ч. 3 ст. 82 КК є те, що засуджений повинен стати на шлях виправлення, тобто в процесі відбування покарання у засу­дженого мають проявитися ті риси, подальший розвиток яких призве­де до мінімалізації можливості вчинення ним нового злочину. Проте для закріплення і розвитку вже досягнутого результату ще вимагаєть­ся подальше відбування засудженим покарання, хоча і більш м’якого порівняно з тим, яке він відбував досі. Досягнення такого стану слід відрізняти від випадків, коли засуджений сумлінною поведінкою і став­ленням до праці вже повністю довів своє виправлення — такий стан є елементом підстави умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Другим елементом підстави (так званим формальним, або форма­лізованим, елементом) згідно з ч. 4 ст. 82 КК є відбуття засудженим певної частини призначеного йому покарання. Розмір цієї частини за­лежить від тяжкості вчиненого особою злочину, форми вини, з якою цей злочин вчинено, наявності рецидиву та деяких інших чинників. Частини покарання, які належить відбути для наявності даного еле­мента підстави, диференційовані за тими самими ознаками, що й при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання, однак у цьому разі вони є меншими. Зокрема, для наявності цього елемента підстави звільнення особа повинна відбути:

1)  не менше третини строку покарання, призначеного судом за зло­чин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2)   не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбав­лення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який її було засуджено до позбав­лення волі;

3)  не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

За наявності зазначених передумов та підстав відповідно до ч. 1 ст. 82 КК суд заміняє особі невідбуту частину покарання іншим по­каранням, додержуючись таких правил:

1)  те покарання, яким замінюється невідбута частина раніше при­значеного особі покарання, має бути більш м’яким, тобто знаходитися на «сходинках покарань» у ст. 51 КК вище за покарання, яке заміню­ється. Наприклад, якщо особа відбуває позбавлення волі на певний строк, воно може бути замінене обмеженням волі, виправними робо­тами, арештом тощо;

2)  це покарання обов’язково повинно бути строковим. Тому не мож­на замінити невідбуту частину покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі, наприклад, штрафом чи конфіскацією майна;

3)  строк більш м’якого виду покарання повинен бути визначений в межах, встановлених у Загальній частині КК для даного виду пока­рання. Наприклад, при заміні невідбутої частини позбавлення волі обмеженням волі строк останнього не може бути меншим за один рік і більшим за п’ ять років;

4)  тривалість більш м’якого покарання не повинна перевищувати строку невідбутої частини покарання, раніше призначеного вироком суду. Наприклад, якщо особі заміняються обмеженням волі невідбуті три роки позбавлення волі, то цей більш м’ який вид покарання не може бути їй призначений на строк менше одного року (мінімум для даного виду покарання) і більше трьох років (строк невідбутої частини по­карання).

Цей вид звільнення від відбування покарання є факультативним — за наявності передумов та підстав такого звільнення суд має право, але не зобов’язаний його здійснити.

Кримінально-правові наслідки заміни невідбутої частини по­карання більш м’яким залежать від характеру поведінки особи про­тягом відбування більш м’ якого покарання і можуть бути як сприятли­вими для неї, так і несприятливими. Зокрема, ці наслідки є сприятли­вими, якщо особа під час відбування більш м’якого виду покарання не вчинює жодних нових злочинів. У такому разі строк погашення її судимості обчислюватиметься з моменту закінчення відбуття більш м’якого покарання. Більше того, відповідно до ч. 5 ст. 82 КК за таких умов особа, якій покарання було замінене більш м’яким, може бути умовно-достроково звільнена і від цього більш м’якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК. Несприятливі кримінально- правові наслідки настають у разі вчинення особою під час відбування більш м’якого покарання будь-якого нового злочину. У цьому разі згідно з ч. 6 ст. 82 КК суд до покарання за знов вчинений злочин при­єднує невідбуту частину більш м’якого покарання (але не невідбуту частину покарання, з самого початку призначеного особі, від подаль­шого відбування якого її було звільнено) за правилами сукупності вироків (ст. 71 КК).


§ 8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Поняття звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, визначається на під­ставі ст. 83 КК. Під звільненням від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, розуміється відмова держави від подальшого виконання покарання щодо зазначеної категорії засуджених за умови, що вони доведуть своє виправлення і чесно виконають материнський обов ’язок.

Передумовою звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, відповідно до ч. 1 ст. 83 КК є відбування ними основного покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, крім відбування засудженими жінками покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини. Жінки, які відбувають інші види покарання або ж відбувають позбавлення волі строком більше п’яти років, що призначене їм за умисні тяжкі або особливо тяжкі злочини, не можуть бути звільнені від покарання на підставі ст. 83 КК.

Підстава звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, складається із двох елементів, кожен з яких є обов’язковим.

Першим елементом підстави згідно з ч. 1 ст. 83 КК є вагітність жінки, яка настала під час відбування призначеного їй покарання, або народження нею дитини. Не може бути звільненою від покарання за ст. 83 КК жінка, яка мала дитину на момент засудження (в цих випад­ках до неї можливе застосування ст. 79 КК) або в період відбування покарання усиновила дитину.

Другий елемент підстави відповідно до ч. 2 ст. 83 КК становить наявність у засудженої жінки сім’ї або родичів, що дали згоду на спіль­не з нею проживання, або наявність у засудженої можливості само­стійно забезпечити належні умови для виховання дитини. Жінка, яка не має сім’ї або родичів, котрі дали б згоду на спільне з нею прожи­вання, і не має можливості самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини (наприклад, не має впорядкованого житла, законно­го джерела до існування тощо), не може бути звільненою від подаль­шого відбування покарання у разі настання у неї вагітності або наро­дження дитини протягом відбування покарання.

Умовою звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, є доведення такою жінкою свого виправлення і чесне виконання нею свого материнсько­го обов’язку. Для такої жінки фактично встановлюється своєрідний іспитовий строк (хоч такий термін і не вживається в законі), який три­ває від моменту звільнення її від відбування покарання до закінчення строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від робо­ти у зв’язку з вагітністю, пологами і, за загальним правилом, до до­сягнення дитиною трирічного віку. Якщо ж дитина помре до досягнен­ня трирічного віку, іспитовий строк для матері такої дитини закінчу­ється з її смертю.

Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, є факультативним. Це означає, що за наявності передумов та підстав суд має право, але не зобов’язаний здійснити таке звільнення.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування пока­рання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, залежать від додержання звільненою від покарання умов такого звільнення і можуть бути як сприятливими для неї, так і несприятли­вими. Сприятливі кримінально-правові наслідки мають місце у ви­падках, коли засуджена протягом так званого іспитового строку своєю поведінкою довела своє виправлення і чесно виконує свій материн­ський обов’язок: не відмовилася від дитини, не ухиляється від її ви­ховання тощо. У такому разі по досягненні дитиною трирічного віку суд повинен остаточно звільнити жінку від призначеного їй покарання. Крім того, строк погашення судимості обчислюватиметься з моменту звільнення її від подальшого відбування покарання. Несприятливі кримінально-правові наслідки можливі у таких випадках:

а) якщо жінка до досягнення дитиною трирічного віку своєю по­ведінкою не довела свого виправлення, суд відповідно до ч. 4 ст. 83 КК може, залежно від конкретних обставин справи, або замінити те по­карання, від подальшого відбування якого засуджену було звільнено, більш м’яким покаранням, або ж направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання;

б) якщо жінка, яка була звільнена від відбування покарання, від­мовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміні­стративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправ­лення, суд згідно з ч. 5 ст. 83 КК може за поданням органу кримінально- виконавчої системи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком;

в) якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд відповідно до ч. 6 ст. 83 КК призначає їй покарання за правилами сукупності вироків (ст. 71 КК): до покарання за новий злочин приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком, тобто ту частину покарання, від подальшого відбування якої жінку було звільнено.


§ 9. Звільнення від відбування покарання за хворобою

Поняття звільнення від відбування покарання за хворобою.

У ст. 85 КК наведено чотири самостійних види звільнення від відбуван­ня покарання за хворобою, ознаки яких є до певної міри відмінними. Перший вид — відмова держави від подальшого виконання покарання щодо особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу (ч. 1 ст. 84 КК). Другий вид — відмова держави від подальшого вико­нання покарання щодо особи, яка під час його відбування захворіла на тяжку хворобу (крім психічної) (ч. 2 ст. 84 КК). Третій вид — відмова держави від виконання призначеного особі покарання, якщо така особа після вчинення злочину захворіла на тяжку хворобу (крім психічної) (ч. 2 ст. 84 КК). Четвертий вид — відмова держави від подальшого ви­конання покарання щодо військовослужбовця, який визнаний непридат­ним до військової служби за станом здоров ’я (ч. 3 ст. 84 КК). Подальша характеристика звільнення від відбування покарання за хворобою має здійснюватися окремо стосовно кожного з його названих видів. Деякі питання звільнення від відбування покарання за хворобою роз’яснюються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 р. № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу» (далі — постанова від 28 вересня 1973 р. № 8), при застосуванні якої слід ураховувати, що її було прийнято під час чинності КК 1960 р.

Передумовою першого виду звільнення від відбування покарання за хворобою є реальне відбування особою будь-якого покарання, призна­ченого їй судом. Передумовою другого виду звільнення від відбування покарання за хворобою є реальне відбування особою призначеного їй судом покарання, подальшому відбуванню якого перешкоджає певне тяжке захворювання. Не створює передумови цього виду звільнення від покарання відбування особою таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, оскільки жодне захворювання не може перешкоджати їх відбуван­ню. Передумовою третього виду звільнення від відбування покарання за хворобою є засудження особи з призначенням їй такого покарання, відбуванню якого перешкоджатиме наявне у такої особи тяжке захворю­вання. Передумови другого і третього видів звільнення в цілому схожі між собою. Відмінність між ними полягає тільки в тому, що при друго­му виді звільнення від відбування покарання таке покарання вже від­бувається особою, а при третьому — воно тільки призначене судом і ще не відбувається. Нарешті, передумовою четвертого виду звільнення від відбування покарання за хворобою є реальне відбування засудженою особою основного покарання у виді службового обмеження для військо­вослужбовців, арешту (який відбувається на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні.

Підставою першого виду звільнення від відбування покарання за хворобою визнається захворювання особи під час відбування покарання на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Маються на увазі ті психічні захво­рювання і в тій стадії їх розвитку, наявність яких у особи, наприклад, під час учинення нею суспільно небезпечного діяння дає підстави для визнання її неосудною. Саме тому в ч. 1 ст. 84 КК встановлено, що до особи, яка звільняється від подальшого відбування покарання у зв’язку із психічним захворюванням, суд може застосувати примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК.

Підставою другого виду звільнення від відбування покарання за хворобою визнається захворювання особи під час відбування покаран­ня на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуван­ню покарання. «Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання» затверджено спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. № 3/6.

Слід мати на увазі, що сам факт захворювання на тяжку хворобу, яка, однак, або не перешкоджає подальшому відбуванню покарання, або може бути вилікувана в процесі відбування покарання, не створює підстави для даного виду звільнення від покарання. Тому закон ви­магає, аби суд приймав рішення про те, що певна хвороба перешкоджає відбуванню особою покарання, з урахуванням тяжкості вчиненого зло­чину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи (ч. 2 ст. 84 КК). Відповідно до абз. 2 п. 2 постанови від 28 ве­ресня 1973 р. № 8 звільнення від відбування покарання через хворобу з місць позбавлення волі може бути застосоване судом до тих засудже­них, які захворіли під час відбування покарання і ця хвороба перешко­джає відбувати покарання, тобто у випадках, коли подальше утриман­ня в місцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, які захворіли до засудження, але під час відбу­вання покарання їх хвороба внаслідок прогресування набула характе­ру, зазначеного в Переліку захворювань.

Підставою третього виду звільнення від відбування покарання за хворобою є захворювання особи після вчинення злочину на будь-яку тяжку хворобу (крім психічної), яка, на думку суду, перешкоджатиме відбуванню нею призначеного їй покарання. У цьому разі суд також має дійти висновку про те, що певна хвороба перешкоджатиме відбу­ванню особою покарання з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи (ч. 2 ст. 84 КК).

Підставою четвертого виду звільнення від відбування покарання за хворобою є визнання військовослужбовця непридатним до військо­вої служби за станом здоров’я. Перелік хвороб, за наявності яких військово-лікарняна комісія може визнати військовослужбовця непри­датним до подальшого проходження військової служби, наведено в до­датку № 1 «Розклад хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби у Збройних Силах України» до Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 4 січня 1994 р. № 2.

Умову звільнення від відбування покарання за хворобою щодо жодного з його чотирьох видів законом не встановлено. Інакше кажу­чи, всі чотири види звільнення від відбування покарання за хворобою є безумовними.

За своїм характером перший і четвертий види звільнення від від­бування покарання за хворобою є обов’ язковими, а другий і третій — факультативними.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування пока­рання за хворобою є виключно сприятливими для звільненої особи. По-перше, крім випадків, передбачених у ч. 4 ст. 84 КК, такі особи остаточно звільняються від відбування покарання за вчинений злочин. По-друге, при першому і другому (крім випадків, установлених у ч. 4 ст. 84 КК), а також четвертому видах звільнення від відбування пока­рання за хворобою строк погашення судимості для особи обчислюва­тиметься із самого моменту звільнення, а при третьому виді звільнен­ня особа не вважається судимою з моменту її звільнення від покаран­ня. По-третє, у разі вчинення особою, звільненою від відбування по­карання за хворобою, нового злочину їй не може призначатися пока­рання за правилами сукупності вироків.

Відповідно до ч. 4 ст. 83 КК у разі одужання осіб, звільнених за першим, другим та третім видами звільнення від відбування покаран­ня за хворобою, вони повинні бути направлені для відбування (чи подальшого відбування) призначеного їм покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 чи ст. 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, за­раховується в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню засто­сування примусових заходів медичного характеру. Особи, звільнені від подальшого відбування покарання за четвертим видом звільнення від покарання за хворобою, навіть після їх одужання не направляються для подальшого відбування покарання.


§ 10. Звільнення від покарання у зв’язку з амністією

Поняття звільнення від покарання у зв’язку з амністією визна­чається на підставі системного аналізу статей 85, 86 КК та Закону України «Про застосування амністії в Україні». Під звільненням від покарання у зв ’язку з амністією слід розуміти відмову держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, призначеного їй судом по­карання або відмову держави від подальшого виконання покарання щодо такої особи. Крім того, слід мати на увазі, що на підставі закону про амністію особа, яку ще не засуджено обвинувальним вироком суду, може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 Конституції України амністія оголошуєть­ся законом України. Особливістю законів про амністію є те, що вони приймаються тільки Верховною Радою України і не можуть бути при­йняті всеукраїнським референдумом (ст. 74 Конституції України), а сама Верховна Рада України може приймати їх не частіше одного разу протягом календарного року (ст. 6 Закону «Про застосування амністії в Україні»).

Передумовою звільнення від покарання у зв’язку з амністією є засудження особи за вчинення злочину з призначенням їй певного виду і міри покарання, за винятками, встановленими Законом «Про застосування амністії в Україні», та з уточненнями (особливостями), передбаченими конкретним законом про амністію. Зокрема, відповід­но до ч. 1 ст. 3 Закону «Про застосування амністії в Україні» не до­пускається застосування амністії: до осіб, яких засуджено до довічно­го позбавлення волі; до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; до осіб, яких засуджено за особливо небез­печні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтя­жуючих обставинах тощо.

Конкретні закони про амністію також можуть передбачати до­даткові категорії осіб, до яких не застосовується амністія, або ви­значати тільки ті категорії осіб, до яких вона застосовується, або ж пов’язувати застосування амністії із засудженням особи тільки до певного виду покарання чи з відбуттям особою певної частини призначеного їй покарання. Крім того, у випадках, спеціально пе­редбачених у законі про амністію, передумову звільнення особи від покарання може бути доповнено вимогами щодо її поведінки під час відбування покарання.

Підставою звільнення від покарання у зв’язку з амністією є на­брання чинності законом України про застосування амністії.

За наявності зазначених передумови і підстави відмова держави від подальшого виконання щодо особи призначеного їй покарання може бути здійснена шляхом:

а) звільнення особи від подальшого відбування покарання без за­міни його іншим видом покарання;

б) звільнення особи від подальшого відбування покарання шляхом заміни його іншим, більш м’ яким видом покарання;

в) скорочення особі невідбутої нею частини покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону «Про застосування амністії в Україні» осіб, на яких поширюється амністія, може бути звільнено від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом.

Умову звільнення від покарання у зв’язку з амністією законодав­ством України не передбачено. Жодні спеціальні вимоги до поведінки осіб, звільнених від покарання за амністією, в залежність від виконан­ня яких ставилася б остаточність такого звільнення, не встановлено.

Характер звільнення від покарання у зв’язку з амністією є обо­в’язковим — суд зобов’язаний звільнити від покарання кожну особу, на яку поширюється дія закону про амністію.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв’язку з амністією є виключно сприятливими для особи: вона не відбуває (не продовжує відбувати) призначене їй судом покарання. Якщо вона відбувала покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня її звільнення від подальшого відбування покарання.


§ 11. Звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням

Поняття звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням визначається на підставі системного тлумачення положень статей 85 та 87 КК, а також Положення про здійснення помилування, затвердже­ного Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005. Відповідно до них під звільненням від покарання у зв ’язку з помилуван­ням розуміється відмова держави в особі Президента України від подальшого виконання щодо засудженої особи призначеного їй судом покарання. На відміну від амністії, яка оголошується законом України стосовно певного кола непоіменованих (неперсоніфікованих) осіб, помилування здійснюється указом Президента України стосовно кон­кретної (персоніфікованої) особи, засудженої за вчинення злочину.

Крім того, слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1. ст. 44 КК у по­рядку помилування може бути звільнено навіть від кримінальної від­повідальності особу, ще не засуджену судом за вчинення злочину.

Передумова звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням складається із двох обов’язкових елементів: матеріального та формаль­ного. Матеріальним елементом передумови є засудження особи з при­значенням їй покарання, а також його реальне відбування. Формальним елементом передумови виступає наявність клопотання про помилуван­ня, поданого до Секретаріату Президента України. Клопотати про по­милування можуть:

а)  особи, засуджені судами України, які відбувають покарання в Україні;

б)  особи, засуджені судами іноземних держав і передані для від­бування покарання в Україну без умови про незастосування помилу­вання;

в) особи, засуджені судами України і передані для відбування по­карання іноземній державі, якщо ця держава погодилася визнати і ви­конати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) захисники, батьки, дружина (чоловік), діти, законні представни­ки осіб, названих у пунктах «а», «б», «в»;

д) громадські організації тощо.

Підставою звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням є набрання чинності відповідним указом Президента України про по­милування.

За наявності зазначених передумови та підстави, здійснюючи по­милування, Президент України своїм указом може:

а) замінити особі, засудженій до довічного позбавлення волі, даний вид покарання покаранням у виді позбавлення волі строком на двадцять п’ ять років;

б)  звільнити особу, засуджену до певного виду покарання (крім довічного позбавлення волі), від подальшого відбування цього пока­рання без заміни його іншим видом покарання;

в) звільнити особу, засуджену до певного виду покарання (крім довічного позбавлення волі), від подальшого відбування цього пока­рання шляхом заміни його іншим, більш м’ яким видом покарання;

г) скоротити особі невідбуту нею частину покарання.

За своїм характером звільнення від покарання у зв’язку з поми­луванням є факультативним — за наявності передумов і підстав для такого звільнення остаточне рішення щодо помилування приймається за розсудом Президента України.

Умови звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням у КК не передбачено. Тому в будь-якому разі при здійсненні помилування жодні вимоги щодо подальшої поведінки помилуваної особи, в залеж­ність від виконання яких ставилася б остаточність її звільнення від покарання, не можуть висуватися.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв’язку з помилуванням є виключно сприятливими для особи: вона не від­буває (не продовжує відбувати) призначене їй судом покарання. Якщо вона відбувала покарання, то строк погашення судимості обчислю­ється з дня її звільнення від подальшого відбування покарання.

 

 

Контрольні запитання

1. Які види звільнення особи від покарання передбачено в КК?

2. Поняття звільнення від відбування покарання з випробуван­ням, його підстави та умови. За наявності яких умов закон забороняє застосовувати цей вид звільнення?

3. Які передумови та підстави передбачено законом при звіль­ненні від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності?

4. Які обов’язки суд може покласти на особу при звільненні її від відбування покарання з випробуванням?

5. Які кримінально-правові наслідки такого звільнення?

6. Якими є передумови та підстави звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які ма­ють дітей віком до семи років?

7. Якими є передумови та підстави звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності вико­нання обвинувального вироку?

8. Якими є передумови та підстави умовно-дострокового звіль­нення від відбування покарання та заміни невідбутої части­ни покарання?

9. Якими є передумови та підстави звільнення від покарання у зв’язку з амністією та помилуванням?




[1] Про питання втрати особою суспільної небезпечності див. § 5 розділу XV цього підручника.