Розділ XVII Система та види покарань
Розділ XVII Система та види покарань
§ 1. Система покарань
Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють їх певну систему, що відображена у ст. 51 КК і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів відносно застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено окремі види покарань і встановлено межі їх призначення за вчинені злочини.
Система покарань покликана визначати однаковість у правозасто- совній діяльності і є важливим засобом забезпечення законності. Система покарань, встановлена у чинному кримінальному законодавстві України, не знає смертної кари, покарань, що ганьблять або калічать засудженого. У КК 2001 р. значне місце посідають покарання, не пов’ язані з ізоляцією від суспільства, наприклад штраф, громадські та виправні роботи тощо. Включаючи цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію.
Під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обов ’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
Із цього визначення випливає, що поняття системи покарань охоплює низку ознак, а саме:
а) система покарань встановлюється тільки законом, причому лише законом про кримінальну відповідальність. Жодне покарання не може передбачатися іншими законами, а тим більше визначатися довільно, бо його вид, межі (розміри), підстави та порядок застосування можуть бути встановлені тільки в кримінальному законі;
б) систему покарань подано у вигляді їх переліку, який є обов’язковим для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є призначення покарання, не має права відступати від цієї системи;
в) перелік покарань, що утворює їх систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний час система покарань є закінченою, завершеною. Тому, коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, мають на увазі саме ту систему, той їх перелік, що наведено у ст. 51 КК;
г) система покарань припускає їх розташування в законодавчому переліку в певному порядку, а саме за ступенем їх суворості. У статті 51 КК усі види покарань розташовані, починаючи від менш суворого (більш м’якого) до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, своєрідні «сходи» покарань дають змогу суду вирішувати, який із видів покарань є більш суворим або, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають, наприклад, у разі призначення більш м’якого покарання на підставі ст. 69 КК; призначення покарань за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК); застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК) тощо.
Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, охоплює 12 видів покарань, які можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення, тому що сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань, точному встановленню підстав, порядку та меж їх призначення і тим самим забезпечує їх необхідну індивідуалізацію.
Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення, за суб’єктом, до якого вони застосовуються, за можливістю визначення строку покарання та за іншими підставами.
За порядком (способом) їх призначення всі покарання в ст. 52 КК поділяються на три групи: а) основні (ч. 1); б) додаткові (ч. 2); в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (ч. 3).
Основні — це такі покарання, які призначаються у вироку тільки як самостійні заходи впливу та ні за яких умов не можуть застосовуватися на додаток до інших покарань, тобто не можуть приєднуватися до них. Особливість цих покарань полягає й у тому, що згідно з ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Крім того, усі вони призначаються тільки тоді, коли безпосередньо передбачені у відповідних санкціях, а виняток із цього правила припустимий лише в разі застосування ч. 1 ст. 69 КК.
Згідно з ч. 1 ст. 52 КК до основних покарань належать: громадські роботи (ст. 56 КК), виправні роботи (ст. 57 КК), службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК), арешт (ст. 60 КК), обмеження волі (ст. 61 КК), тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), довічне позбавлення волі (ст. 64 КК).
Додаткові — це такі покарання, які призначаються лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання можуть призначатися тільки тоді, коли вироком суду призначено основне покарання, до якого вони і приєднуються. Їх особливість полягає і у тому, що на відміну від основних за один злочин суд має право призначити (приєднати до основного) не тільки одне, а й кілька додаткових покарань одночасно (ч. 4 ст. 52 КК). Крім того, на відміну від основних такі види додаткових покарань, які встановлені статтями 54 та 55 КК, можуть призначатися й тоді, коли прямо у відповідних санкціях не передбачені.
До додаткових покарань згідно з ч. 2 ст. 52 КК належать позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) та конфіскація майна (ст. 59 КК).
Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (їх називають змішаними), — це штраф (ст. 53 КК) і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК). Їх особливість полягає у тому, що в одних випадках суд має право призначити їх як основні, коли як такі вони передбачені в санкції статті Особливої частини КК, а в інших — приєднати на додаток до основного покарання.
За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони поділяються на загальні та спеціальні.
Загальні покарання є, так би мовити, універсальними заходами впливу, бо можуть застосовуватися, як правило, до будь-якої особи, що вчинила злочин. До них належать штраф, громадські та виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.
Спеціальні покарання на відміну від загальних можуть призначатися лише певному (більш вузькому) колу суб’єктів злочину. Наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 62 КК). До спеціальних покарань належать також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і службові обмеження для військовослужбовців.
За можливістю визначення строку покарання і, отже, встановлення меж застосування у часі правообмежень, які становлять зміст покарання, всі вони поділяються на строкові та безстрокові.
Строковими є покарання, стосовно яких закон встановлює мінімальні та максимальні межі їх застосування у часі. Це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Наприклад, обмеження волі може призначатися на строк від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК), а виправні роботі — на строк від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 57 КК).
Особливість строкових покарань полягає у тому, що вихід за межі строків, установлених для них у статтях 55-58, 60-63 Загальної частини КК, неприпустимий, за винятком випадків застосування 25-річного строку позбавлення волі на підставі ч. 2 ст. 71 чи ч. 2 ст. 87 КК.
Безстроковими є такі покарання, межі застосування яких у часі ні законом, ні вироком суду не встановлюються. До них належать: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскація майна та довічне позбавлення волі. Особливе місце серед них посідає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває у часі, але конкретний проміжок часу його застосування закон не встановлює. Оскільки такі безстрокові покарання, як штраф і конфіскація майна, вичерпуються самим фактом виконання вироку, їх прийнято називати ще й одноактними.
Покарання можуть бути класифіковані і за іншими підставами, наприклад залежно від припустимості їх застосування до неповнолітніх, можливості застосування умовно-дострокового звільнення від їх відбування тощо.
Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного вироком суду, визнається злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389, 390 та 393 КК.
§ 2. Основні покарання
1. Громадські роботи (ст. 56 КК) — основний вид покарання, який полягає у виконанні засудженим протягом строку, встановленого вироком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благоустрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов’язок виконання громадських робіт покладається на особу вироком суду за вчинення злочину, вони завжди мають примусовий характер і здійснюються без оплати праці засудженого.
Громадські роботи: а) встановлюються у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин; б) відбуваються засудженим у вільний від роботи чи навчання час; в) виконуються частинами - не більше чотирьох годин на день. Вони призначаються у випадках, коли прямо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Громадські роботи не застосовуються до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. Неповнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 та ст. 103 КК.
2. Виправні роботи (ст. 57 КК) — основний вид покарання, згідно з яким на засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, покладається обов’язок працювати за місцем його робити (ч. 1 ст. 41 Кримінально-виконавчого кодексу України — далі КВК), періодично з’являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (ч. 6 ст. 41 КВК), а також встановлюється заборона на звільнення з роботи за власним бажанням (ч. 1 ст. 42 КВК) і на виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 4 ст. 42 КВК). З усієї суми заробітку засудженого до виправних робіт примусово здійснюються щомісячні відрахування в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Виправні роботи призначаються судом у межах від шести місяців до двох років і згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» застосовуються тільки до працюючих осіб і відбуваються за місцем роботи засудженого[1]. Засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, але час останньої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Якщо ж поведінка засудженого була зразковою, а ставлення до праці — сумлінним, час щорічної відпустки може бути зараховано у строк покарання (ст. 46 КВК).
Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони безпосередньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.
Особам, які після постановлення вироку втратили працездатність і у зв’язку з цим не можуть відбувати дане покарання, суд може замінити виправні роботи покаранням у виді штрафу із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
Неповнолітнім у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням вимог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.
3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) — основний вид покарання, який: а) призначається в межах від шести місяців до двох років; б) виключає можливість підвищення засудженого протягом строку покарання за посадою і у військовому званні;
в) не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання; г) припускає обов’язкові щомісячні відрахування із усієї суми грошового забезпечення засудженого, які здійснюються в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсотків цього забезпечення.
Службове обмеження застосовується лише до військовослужбовців (за винятком тих із них, хто проходить строкову службу), які відбувають його за місцем своєї військової служби. Це покарання призначається:
а) якщо безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК та ін.);
б) якщо, враховуючи обставини справи та особу винного, суд вважатиме за можливе замінити обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років службовими обмеженнями на той самий строк;
в) якщо службові обмеження застосовуються до військовослужбовців на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
4. Арешт (ст. 60 КК) — основний вид покарання, який призначається судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засудженим у спеціальних установах виконання покарання — арештних домах (статті 11, 15 та 50 КВК). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).
Засуджені до арешту тримаються в умовах ізоляції (ч. 1 ст. 51 КВК) і на них поширюються обмеження, встановлені кримінально- виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).
Арешт призначається у випадках, коли це покарання безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років. Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК.
5. Обмеження волі (ст. 61 КК) — основний вид покарання, який полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — виправному центрі (статті 11, 16 та 56 КВК) без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’язкового залучення до праці.
Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках, коли воно безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що до- сягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та інвалідам першої та другої груп.
6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) — основний вид покарання, який застосовується лише до військовослужбовців строкової служби і полягає у примусовому направленні засудженого на строк від шести місяців до двох років в особливу військову частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК).
Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов’язки та користуються правами, встановленими законодавством для військовослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у статтях 71-85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у військові частини для подальшого проходження служби, але час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.
Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: а) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК та ін.); б) якщо, враховуючи обставини справи та особу засудженого, суд вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК); в) якщо це покарання застосовується до військовослужбовця строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Закон (ч. 2 ст. 62 КК) встановлює заборону на застосування заміни позбавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні щодо військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Такими визнаються лише ті особи: а) які раніше були засуджені до позбавлення волі за вироком суду; б) реально відбували хоча б частину призначеного їм строку позбавлення волі; в) судимість у яких не погашено чи не знято у встановленому законом порядку.
Пленум Верховного Суду в постанові від 28 грудня 1996 р. (із змінами від 26 грудня 2003 р.) «Про практику призначення військовослужбовцям покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні»1 роз’яснив, що особи, яким призначено це покарання, є військовослужбовцями строкової служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втеча з гауптвахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання кваліфікується залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК.
7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — основний вид покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його на строк, встановлений вироком суду, до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Вид такої установи та відповідний режим відбування позбавлення волі визначаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК). Повнолітні засуджені відбувають позбавлення волі у виправних колоніях (статті 18, 138-140 КВК), а неповнолітні - у виховних (статті 19, 143-149 КВК).
Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого, який не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, у спілкуванні з родичами та близькими йому особами тощо. На засудженого до позбавлення волі справляється певний карально-виховний вплив: він ізолюється від суспільства; перебуває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необхідності - до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота (глави 16-19 КВК). Проте позбавлення волі не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК), бо це покарання спрямоване на виправлення особи, а також запобігання вчиненню як засудженим, та й іншими особами нових злочинів (ч. 2 ст. 50 КК).
Позбавлення волі - це строковий вид покарання, яке встановлюється у межах від одного до п’ятнадцяти років (ч. 2 ст. 63 КК) за винятком його призначення за особливо тяжкі злочини за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК), а також при заміні довічного позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК), коли строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п’яти рокам.
Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо санкція є альтернативною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, призначення саме позбавлення волі має бути вмотивоване судом (ч. 2 ст. 334 КПК) і припустиме лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення цілей покарання (ч. 2 ст. 65 КК). До неповнолітніх позбавлення волі призначається з додержанням вимог статей 102 та 103 КК.
8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) — найбільш суворий вид основного покарання, який полягає в примусовій ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його до спеціальної кримінально-виконавчої установи - виправної колонії максимального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК), де він тримається безстроково.
Довічне позбавлення волі замінило смертну кару, застосування якої Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. було визнано таким, що суперечить Конституції України. Засновуючись на цьому Рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. ухвалила закон, згідно з яким смертну кару (розстріл) було виключено із КК 1960 р. (ст. 24) і замінено покаранням у виді довічного позбавлення волі1.
Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені в ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК);
б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК, тобто тоді, коли це покарання прямо передбачене в санкціях статей його Особливої частини (статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК та ін.); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважатиме за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі завжди передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк (ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК та ін.), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свідчили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).
Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці понад 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. 3 ст. 43 КК це покарання не може призначатися й особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років. При цьому клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 20 років призначеного покарання (ч. 7 ст. 151 КВК, ч. 2 ст. 6 Положення про здійснення помилування від 19 липня 2005 р.).
§ 3. Додаткові покарання
1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) — додаткове покарання (ч. 2 ст. 52 КК), яке не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК і тому завжди призначається на підставі ст. 54 КК за розсудом суду, але у випадках вчинення особою лише тяжкого (ч. 4 ст. 12 КК) чи особливо тяжкого (ч. 5 ст. 12 КК) злочину.
Це покарання належить до так званих спеціальних видів покарань і може застосовуватися лише до тієї особи, яка на момент постанов- лення вироку мала військове, спеціальне звання, відповідний ранг, чин або кваліфікаційний клас, які були надані (присвоєні) їй у встановленому законом порядку.
У різних відомствах і службах виконавчої та судової влади, правоохоронних органах для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини та класи. У Збройних Силах України, Службі безпеки України — військові звання (наприклад, лейтенант, майор); в органах внутрішніх справ України, податковій та митній службі — спеціальні звання (наприклад, капітан міліції, державний радник податкової служби). Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу » встановлює ранги залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймають державні службовці. Ранги встановлено також у дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний посол, аташе). В органах прокуратури встановлено класні чини (наприклад, молодший радник юстиції). Класні чини присвоюються і фахівцям господарських судів (крім суддів). Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, а також судовим експертам.
Вироком суду особа може бути позбавлена зазначених звань, рангів, чинів або класів. Позбавити особу цього статусу суд має право незалежно від того, який орган чи яка службова особа присвоїли винному відповідне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас. Позбавлення особи певного звання, рангу, чину або класу означає і позбавлення її всіх тих прав, пільг та переваг, що пов’язані з наявністю у особи відповідного статусу.
Проте ст. 54 КК не передбачає права суду позбавляти засудженого наукового ступеня, почесних або вчених звань, державних нагород. Якщо суд дійде висновку про те, що вчинений особою злочин дискредитує наявні у неї відзнаки (наприклад, почесне звання), він має право проінформувати про це той орган чи службову особу, які їх присвоїли (присудили), а вони, у свою чергу, мають право у встановленому законом порядку позбавити таку особу наукового чи почесного звання або нагороди.
2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) — додаткове покарання (ч. 2 ст. 52 КК), яке полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Це покарання призначається за умов, якщо: а) особа вчинила тяжкий (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкий (ч. 5 ст. 12 КК) злочин; б) цей злочин є корисливим (ч. 2 ст. 59 КК); в) конфіскацію майна безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК за цей злочин. Якщо хоча б одна з цих умов відсутня, конфіскація майна призначена бути не може.
Конфіскація майна передбачається в санкціях статей Особливої частини КК або як обов ’язкове (ч. 5 ст. 185, статті 209, 306 КК), або як факультативне (ч. 2 ст. 233, ч. 2 ст. 369 КК) додаткове покарання. У першому випадку суд зобов’язаний призначити це додаткове покарання і може відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК, а у другому — питання про доцільність призначення конфіскації майна вирішується за розсудом суду з урахуванням обставин справи та особи винного.
Закон розрізняє повну конфіскацію, яка полягає у вилученні всього майна, що є власністю засудженого, і часткову, — коли вилучається лише зазначена у вироку частина майна засудженого. Тому у вироку має бути чітко зазначено, конфіскується все майно чи тільки його частина. В останньому випадку необхідно уточнити, яка саме частина майна (1/2, 1/3) конфіскується або перелічити ті конкретні предмети (речі), які підлягають конфіскації.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 КВК конфіскації підлягає майно, що є власністю засудженого, в тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб’єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що перебувають на рахунках та вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довірче управління. Хоча грошові кошти і можуть бути предметом конфіскації, однак заміна майна, що конфіскується, грошовою сумою, яка дорівнює вартості цього майна, не допускається.
Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності за умови, якщо воно є необхідним для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України і передбачений у Додатку до КК.
Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, яка не є кримінальним покаранням і полягає у вилученні тих предметів, що визнані знаряддями і засобами вчинення злочину, предметами посягання чи такими, що здобуті злочинним шляхом. Спеціальна конфіскація передбачена статтями 78 та 81 КПК, де зазначено, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті чи здобуті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а знаряддя чи засоби вчинення злочину, які належать винному, конфіскуються чи підлягають знищенню. Спеціальну конфіскацію передбачено і в санкціях статей Особливої частини КК (наприклад, за ст. 201 КК конфіскуються предмети контрабанди, а за ст. 301 КК — порнографічні предмети та засоби їх виготовлення і розповсюдження).
§ 4. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові
1. Штраф (ст. 53 КК) — це покарання, яке полягає у грошовому стягненні, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Штраф належить до так званих змішаних покарань, бо може бути призначений судом не тільки як основне, а й як додаткове покарання (ч. 3 ст. 52 КК). Проте згідно з ч. 4 ст. 52, частинами 1 та 3 ст. 53 КК у всіх випадках штраф може бути призначено лише за умови, якщо він безпосередньо передбачений у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, за винятком його призначення як більш м’ якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Розмір штрафу визначається в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян1 у межах від тридцяти до однієї тисячі таких мінімумів. Однак згідно з ч. 2 ст. 53 КК у санкціях статей Особливої частини КК може бути передбачено і більш високий розмір штрафу (наприклад, у санкції ст. 220 КК він встановлений у розмірі від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів). Конкретний розмір (сума) штрафу, що підлягає стягненню із засудженого, визначається судом відповідно до санкції, але з обов ’язковим урахуванням при цьому двох чинників: а) тяжкості вчиненого злочину і б) майнового стану винного. Саме з урахуванням майнового стану винного суд на підставі ч. 4 ст. 53 КК може призначити штраф із розстрочкою його виплати певними частинами строком до трьох років.
До неповнолітніх штраф призначається з додержанням вимог статей 98, 99 та 103 КК.
У разі неможливості сплати штрафу суд на підставі ч. 5 ст. 53 КК може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських або виправних робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян чи один місяць виправних робіт за чотири таких мінімумів. При цьому загальний строк громадських робіт не може перевищувати двохсот сорока годин, а виправних робіт — двох років.
Заміна штрафу на підставі ч. 4 ст. 53 КК припустима лише у випадках, якщо встановлено, що неможливість сплатити штраф обумовлена об’єктивними причинами (відсутність роботи, заробітку, загибель майна, на яке може бути звернено стягнення, тощо). Умисне ухилення засудженого від сплати штрафу тягне за собою відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК.
Штраф як вид кримінального покарання відрізняється від аналогічного заходу адміністративного стягнення, бо покарання у виді штрафу: а) призначається лише за вчинення злочину; б) застосовується тільки за вироком суду; в) засудження особи до цього виду покарання має наслідком судимість (п. 5 ст. 89 КК).
2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) належить до так званих змішаних покарань, бо відповідно до ч. 3 ст. 52 та ч. 1 ст. 55 КК може застосовуватися і як основне покарання на строк від двох до п’ яти років, і як додаткове — на строк від одного до трьох років.
Це покарання є спеціальним, тому його призначення можливе лише при встановленні судом того, що: а) під час вчинення злочину винний у передбаченому законом порядку обіймав певну посаду чи займався певною діяльністю; б) вчинений злочин за своїм характером безпосередньо пов’язаний з тією посадою, яку винний обіймав, або з тією діяльністю, якою він займався; в) характер вчиненого злочину, дані про особу винного та інші обставини справи свідчать про неможливість (недоцільність) збереження за засудженим права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Зазначене покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний вибір посади, певного роду занять протягом часу, встановленого вироком. Звідси випливають й інші, можливі у зв’язку із засудженням до цього покарання правообмеження: вимушений перехід на іншу роботу, перерив спеціального трудового стажу, зниження заробітку, втрата кваліфікації, необхідність здобуття іншої професії, спеціальності тощо.
Як основне це покарання призначається у випадках, коли воно безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, за винятком його призначення на підставі ч. 1 ст. 69 КК.
Як додаткове це покарання призначається як тоді, коли безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприклад, статті 191, 286 та 368 КК), так і тоді, коли в санкції статті Особливої частини КК воно хоча й не передбачене, але з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою чи у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи винного та інших обставин справи суд призначає це додаткове покарання на підставі ч. 2 ст. 55 Загальної частини КК.
Суд може позбавити засудженого права обіймати лише певні посади або займатися тільки певною діяльністю, тому в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 жовтня 2003 р. увага судів звертається на те, що рішення про позбавлення особи цих прав має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання покарання.
Якщо це додаткове покарання приєднується до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, воно поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду для цього додаткового покарання. Якщо це покарання додається до інших видів основних покарань (наприклад, до виправних робіт) або призначається при звільненні особи від основного покарання з випробуванням (статті 75 та 77 КК), воно обчислюється з моменту набрання вироком законної сили.
Контрольні запитання
1. Як визначити систему покарань за кримінальним правом України і якими ознаками вона характеризується?
2. Які види покарань належать: а) до основних, додаткових і таких, що можуть бути призначені як основні і як додаткові; б) загальних та спеціальних; в) строкових та безстрокових. Які критерії покладено в основу класифікації всіх видів покарань на зазначені групи?
3. До яких видів покарань належить штраф, які підстави та порядок його призначення судом?
4. Які особливості призначення судом покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу?
5. Які підстави та порядок призначення судом позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у виді основного та додаткового покарань?
6. До яких видів покарань належать громадські і виправні роботи і у чому полягають особливості їх застосування судом?
7. До яких категорій засуджених можуть бути застосовані такі види покарань, як службові обмеження для військовослужбовців і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, і в якому порядку вони можуть бути призначені судом?
8. За яких умов може бути призначено судом покарання у виді конфіскації майна?
9. До яких видів покарань належать арешт, обмеження і позбавлення волі та на який строк вони можуть бути призначені судом?
10. За яких умов судом може бути призначене довічне позбавлення волі?
[1] Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 6. - С. 14-20; 2005. - № 1. - С. 13; 2009. - № 7. - С. 11-13.