Печать

Розділ XV Звільнення від кримінальної відповідальності

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Загальна частина

Розділ XV Звільнення від кримінальної відповідальності


§ 1. Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності

1.  КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності як в Загальній частині (наприклад, розділ ІХ Загальної частини КК так і називається — «Звільнення від кримінальної відповідальності»), так й у деяких статтях Особливої частини КК (наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду — ч. 2 ст. 111, шпи­гунство — ч. 2 ст. 114, ухилення від сплати податків, зборів чи інших обов’язкових платежів — ч. 4 ст. 212, участь у злочинній організації — ч. 2 ст. 255 та ін.). Проте КК ніде не розкриває цього поняття. Систем­не і логічне тлумачення закону дає підставу вважати, що КК під звіль­ненням від кримінальної відповідальності розуміє звільнення тільки від майбутньої, потенційної відповідальності. Стосовно ж звільнення від реальної кримінальної відповідальності закон використовує по­няття «звільнення від покарання» (розділ ХІІ Загальної частини КК так і називається — «Звільнення від покарання та його відбування»). Це пояснюється тим, що кримінальна відповідальність, як уже зазна­чалося в § 1 розділу II цього підручника, реалізується в трьох типових формах, а саме: 1) не пов’язаній з призначенням винному покарання;

1)   пов’язаній з призначенням покарання, але без його реального від­бування; 3) пов’язаній з відбуванням призначеного покарання. Тому звільнення від реальної кримінальної відповідальності — це звільнення від покарання, тобто від його призначення чи відбування. В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної криміналь­ної відповідальності. Саме тому розділ ІХ «Звільнення від криміналь­ної відповідальності» розташовано в Загальній частині КК перед роз­ділом Х «Покарання та його види».

2. Обов’язок особи, яка вчинила злочин, бути підданою криміналь­ній відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб’єктів цих відносин має право не тіль- 302 ки покласти на цю особу кримінальну відповідальність, а й відмови­тися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповідно до ч. 1 ст. 44 особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Отже, повноважен­ня держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від такої відповідальності. Ними є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17); 2) дійове каяття (ст. 45);

2)  примирення з потерпілим (ст. 46); 4) щире розкаяння особи у вчи­ненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки (ст. 47); 5) зміна обстановки (ст. 48); 6) закінчення строків давності (ст. 49); 7) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання (ст. 97); 8) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені в Особливій частині КК (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212 1 , ч. 5 ст. 2354 , ч. 5 ст. 2355, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 6 ст. 369); 9) акти амністії і по­милування (статті 85-87).

Згідно з ч. 2 ст. 44 звільнення від кримінальної відповідальності у ви­падках, передбачених КК, здійснюється виключно судом. Порядок звіль­нення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли й існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому разі до закінчення стро­ку, протягом якого на особі лежить обов’язок відповідати за скоєне перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК). З іншого боку, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності лише до того моменту, поки вона їй не була піддана, тобто до набрання законної сили обвинувальним ви­роком суду. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність саме з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і починається кримінальна відповідальність. Після цього може йтися лише про звіль­нення від покарання. Отже, день набрання законної сили обвинуваль­ним вироком є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відпо­відальності і звільнення від покарання.

Таким чином, звільнення від кримінальної відповідальності — це реалізація державою в особі суду свого повноваження, відповідно до якого вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, перед­бачених законом за вчинення даного злочину.

3.  Ухвалення судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально- правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов’язку відповідати перед державою за скоєне, не може нести тягар криміналь­ної відповідальності. Виходячи з цього, вчинене раніше нею діяння визнається юридично незнанним, «забувається» (вчинений раніше злочин не може враховуватися при визначенні повторності і сукупнос­ті злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчинення нового зло­чину тощо). Водночас звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримінальна справа при­пиняється з нереабілітуючих для особи підстав.

4.  Передбачені законом види звільнення від кримінальної відпові­дальності можуть бути розділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов’ язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов’язкове та необов’язкове (факультативне). Факультативним є звіль­нення, передбачене ст. 47 КК (передача на поруки), ст. 48 КК (зміна обстановки) та ч. 1 ст. 97 КК (звільнення неповнолітнього від криміналь­ної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Це означає, що за наявності передумов і підстав, передбаче­них зазначеними статтями, суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імператив­ною, тобто зобов’язуючою суд звільнити особу від кримінальної відпо­відальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні з потерпі­лим, а також після закінчення строків давності і при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповорот­но, незалежно від наступної поведінки особи після набрання законної сили рішенням суду про її звільнення. З цього погляду всі види звіль­нення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності 1) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК) та 2) неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97 КК). У цих випадках особа звільняєть­ся від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом певно­го строку вона поводитиметься певним чином. У противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування. Нарешті, залежно від того, де в КК передбачено підставу звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачені: 1) у Загальній частині та 2) в Особливій частині КК.

У Загальній частині навчального курсу питання звільнення від кримінальної відповідальності розглядаються в різних розділах, на­приклад добровільна відмова від доведення злочину до кінця — у роз­ділі III «Злочин, його види та стадії», а питання звільнення від кримі­нальної відповідальності на підставі амністії та помилування — у роз­ділі XII «Звільнення від покарання та його відбування».

Розділ ІХ КК «Звільнення від кримінальної відповідальності» пе­редбачає п’ять видів такого звільнення.

Питання застосування КК щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності роз’ясняються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 «Про практику застосування суда­ми України законодавства про звільнення особи від кримінальної від­повідальності» (далі — постанова від 23 грудня 2005 р. № 12).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності можливе за наявності встановлених законом передумови та підстави.

Передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного злочину, бо очевидно, що звільнити від від­повідальності можна тільки у випадку, якщо є підстава для такої відповідальності (ст. 2 КК). Так, згідно зі статтями 45 та 46 КК пере­думовою звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного зло­чину середньої тяжкості, а відповідно до статей 47 та 48 КК — вчи­нення вперше злочину невеликої або середньої тяжкості тощо. Отже, йдеться про вчинення злочину певної тяжкості, яка визначається згідно зі ст. 12 КК.

Передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею не тільки закінченого, а й незакінченого злочину, а так само вчинення такого злочину індивідуально чи у співучасті.

Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності КК називає або її певну посткримінальну поведінку, що заохочується дер­жавою (наприклад, дійове, чи щире, каяття, примирення з потерпілим, повідомлення про певний злочин тощо), або настання певної події (на­приклад, зміна обстановки, закінчення строку давності та ін.), з якою КК пов’язує звільнення особи від кримінальної відповідальності (абз. 4 п. 2 постанови від 23 грудня 2005 р. № 12).

Кожен вид звільнення від кримінальної відповідальності характе­ризується притаманними тільки йому передумовою та підставою. Тому кожен вид застосовується самостійно і не може замінити один одного або поєднуватися з іншим.


 

§ 2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

1.  У статті 45 КК встановлено: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звіль­няється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і по­вністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Вочевидь, що в даному випадку закон передбачає обов’язкове і без­умовне звільнення особи від кримінальної відповідальності.

2.  Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше зло­чину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжко­сті, тобто умисного або необережного злочину, за який законом перед­бачено покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12, статті 24, 25 КК), або необе­режного злочину, за який законом передбачено покарання в виді по­збавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12, ст. 25 КК). Це, наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при переви­щенні меж необхідної оборони чи при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (статті 118, 124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК), необережне знищення або пошко­дження майна (ст. 196 КК) та ін.

Будь-який із зазначених злочинів визнається вчиненим уперше, якщо: 1) його вчинення фактично мало місце перший раз або 2) його вчинено хоча б і у другий раз, але за перший злочин закінчилися стро­ки давності, погашена судимість тощо.

3.  Підставою звільнення від кримінальної відповідальності в цьому разі є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома еле­ментами, взятими в сукупності, а саме: 1) щирим розкаянням; 2) ак­тивним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням завданих збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає підставу звільнення від криміналь­ної відповідальності за ст. 45 КК.

Щире розкаяння передбачає усвідомлення особою своєї вини у вчи­неному злочині, щирий жаль щодо його вчинення та осуд своєї пове­дінки.

Активне сприяння розкриттю злочину — це будь-які дії особи, що мають на меті надати допомогу правоохоронним органам у встанов­ленні обставин даної справи, а також осіб, причетних до вчиненого злочину.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій по­терпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Повне відшкодуван­ня завданих збитків може виражатися у відновленні попереднього стану предмета посягання (наприклад, ремонт речі), виправленні по­шкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми гро­шей або в іншій формі компенсації. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад прилюдне вибачення за нанесені образи, виклик «швидкої допомоги» після запо­діяння поранення та ін.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добро­вільним. Воно відсутнє, наприклад, у випадках, якщо здійснюється під якимись умовами, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення особи, яка вчинила злочин, про його відмову від будь-яких претензій до цієї особи в майбутньому тощо. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не тільки винним, а й інши­ми особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близь­кими і т. д.). Важливо, щоб ініціатива стосовно такого відшкодування виходила саме від особи, яка вчинила злочин, і вона об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, через відсутність власних коштів, перебування під арештом тощо).


§ 3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

1. У статті 46 КК передбачено: «Особа, яка вперше вчинила зло­чин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примири­лася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК є обов’язковим для суду і безумовним для особи, яка вчинила злочин.

 

2. Передумовою цього виду звільнення є вчинення особою вперше умисного або необережного злочину невеликої тяжкості або необе­режного злочину середньої тяжкості. Особливістю такого злочину в даному випадку є обов’язкова наявність потерпілого, тобто фізичної особи, якій заподіяно фізичну, моральну або матеріальну шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК) і яка визнана потерпілою відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК, про що особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять по­станову, а суд — ухвалу (абз. 2 п. 4 постанови від 23 грудня 2005 р. № 12). Йдеться про такі, наприклад, злочини, як умисне або необереж­не заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості (статті 122-125, 128 КК), побої і мордування (ст. 126 КК), погроза вбивством (ч. 1 ст. 129 КК) та ін.

 

3. Примирення особи з потерпілим і відшкодування нею завданих потерпілому збитків або усунення заподіяної шкоди і є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК.

 

4. Примирення — це угода зазначених осіб, наслідком якої є про­щення потерпілим свого кривдника, який заподіяв йому шкоду. Участь у такій угоді потерпілого має бути добровільною, а не вимушеною.


§ 4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки

1.  У статті 47 КК встановлено:

«1. Особу, яка вперше вчинила зло­чин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

2. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин».

2.  Матеріально-правовим елементом передумови звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв ’язку з передачею її на поруки є вчинення нею вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК). Так, злочином середньої тяжкості відповідно до ч. 3 ст. 12 КК визнається такий злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п’яти років. До таких зло­чинів належать, наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильно­го душевного хвилювання (ст. 116 КК), необережне вбивство (ч. 1 ст. 119 КК), крадіжка (частини 1 та 2 ст. 185 КК), шахрайство (частини 1 та 2 ст. 190 КК) та ін. Поняття вперше вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості розкрито в § 2 цього розділу.

3.  Процесуальним елементом передумови цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є наявність клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу на поруки особи, яка вчинила хоча б один із зазначених злочинів.

4. Підставою звільнення такої особи від кримінальної відповідаль­ності є її щире розкаяння у вчиненому злочині. Таке каяття, як уже відзначалося, передбачає усвідомлення особою своєї вини, щирий жаль щодо вчиненого злочину та осуд своєї поведінки.

5.  Даний вид звільнення від кримінальної відповідальності нале­жить до числа необов’язкових (факультативних) та умовних. Факуль­тативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності передумови і підстави, не зобов’язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності, якщо визнає це недоцільним (наприклад, унаслідок порівняної тяжкості злочину, оці­нювання особи винного чи інших обставин справи). Крім того, аналі­зоване звільнення застосовується певної умови, а саме: особа про­тягом року після передачі її на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не пору­шувати громадського порядку. У разі порушення цих умов особа при­тягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у порядку, передбаченому КПК.



§ 5.  Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

1. Іноді діяння, будучи суспільно небезпечним у момент його вчи­нення, втрачає цю властивість через зміни, що сталися у суспільстві, регіоні, окремій місцевості тощо. Якщо такі обставини виявилися під час розслідування або розгляду справи в суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так само можливість такого звільнення може виникнути й у разі, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що внаслідок зміни обстановки сама особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпеч­ною. У цьому разі втрачається сенс притягувати особу до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуті на стадії розслідуван­ня або розгляду справи в суді. З огляду на це у ст. 48 КК встановлено: «Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпеч­ність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною».

 

Отже, у ст. 48 КК передбачено дві підстави факультативного та безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності:

 

1)   втрата діянням суспільно небезпечного характеру або 2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

 

2.Загальною передумовою обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого чи не- закінченого, однією особою чи у співучасті) виключає застосування даного виду звільнення. Крім того, навіть вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює застосування ст. 48 КК.

 

3. Злочини завжди вчиняються у певній обстановці, тобто в тих чи інших об’єктивних умовах, що характеризують соціальні, економічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, що відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підпри­ємства, установи, організації, родини, оточення тощо. Зазвичай у такий спосіб обстановку і повинно бути встановлено на момент вчинення осо­бою злочину невеликої або середньої тяжкості, з тим щоб порівняти й оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді. Для застосування ст. 48 КК має бути встановлено, що після вчинення особою злочину змінилася та обстановка, в якій було у свій час вчинено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого регіону, окремої місцевості, конкретного підприємства, оточення тощо (напри­клад, припинення стану війни, зміна економічного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до розв’язання тієї чи іншої про­блеми, ухвалення різних рішень органами влади, зміна масштабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація чи реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки повинні таким чином вплинути на оцінку раніше вчиненого злочинного діяння або особи, яка його вчинила, при якій суд визнає, що це діяння вже не може розглядатися як суспільно небезпечне або особа перестала бути суспільно небезпечною.

 

4. Втрата діянням суспільно небезпечного характеру — це або втрата ним зовсім суспільної небезпечності, або втрата її в такій мірі, за якої діяння через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК) визнається незло- чинним. Втрата діянням суспільно небезпечного характеру може бути двох видів. Перший з них пов’язаний із втратою суспільної небезпеч­ності певного виду злочину. Така втрата може мати місце насамперед унаслідок швидких змін у тих чи інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки скла­ду злочину. Крім того, втрата суспільної небезпечності певного виду злочинів може бути викликана змінами місця, часу та інших обставин, за наявності яких конкретне діяння і визнається суспільно небезпечним. Нарешті, зміна обстановки може вплинути на оцінювання небезпеч­ності і таких видів діянь, реальний зміст яких є нестабільним. Так, якщо посадова особа внесла явно неправдиві відомості до офіційних документів державної звітності, а потім форми цієї звітності було скасовано, то і раніше вчинене службове підроблення документа в цій частині (ст. 366 КК) втрачає характер суспільно небезпечного діяння.

 

Другий вид втрати діянням суспільно небезпечного характеру має місце тоді, коли зміна обстановки тягне за собою втрату суспільної небезпечності тільки окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому цей вид діянь, як і раніше, продовжує визнаватися зло­чинним. Зазвичай це характерно для зміни обстановки місцевого, ло­кального масштабу. У цих випадках раніше вчинене особою діяння в конкретних умовах зміни обстановки визнається таким, що не запо­діяло істотної шкоди конкретному об’єкту кримінально-правової охо­рони. На практиці траплялися випадки звільнення від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийняте рішення про необхідність проведення меліора­ції на даній ділянці лісу і вирубування тут усіх дерев; за халатність, що завдала збитків підприємству, на якому радикально змінилися умови господарювання, та ін.

 

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням суспільно небезпечного характеру слід відрізняти від випадків декри- міналізації даного діяння, при якій законодавець виключає його з чис­ла суспільно небезпечних і кримінально протиправних. У такому разі застосовуються правила про зворотну дію в часі кримінального закону, що усуває злочинність діяння (ст. 5 КК).

 

5. Стаття 48 КК може застосовуватися і в разі, якщо після вчинення злочину обстановка змінилася таким чином, що внаслідок цього особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною. Відомо, що така небезпечність виражається передусім у вчиненні особою злочину, а в наступному визначається у першу чергу ступенем можливості вчи­нення нею нового тотожного чи однорідного злочину. Висновок про це ґрунтується на основі характеристики даної особи (соціальної, психологічної, демографічної, кримінально-правової тощо), а також оточуючої її обстановки, тобто зовнішніх стосовно даної особи умов (оточення в побуті, родині, на роботі тощо). Встановлення такої об­становки має значення для оцінювання її зміни і впливу на суспільну небезпечність даної особи під час розслідування або розгляду справи в суді. У такому разі діяння продовжує залишатися злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду спра­ви в суді. Проте сама особа перестає бути суспільно небезпечною. На практиці до змін обстановки відносять призов особи до Збройних Сил України або звільнення з армії, влаштування на роботу або звіль­нення з роботи, тяжке захворювання, переїзд в інше місце проживання, поміщення неповнолітнього до інтернату, усунення тяжких особистих обставин, під впливом яких було вчинено злочин, розрив зв’язків з осо­бами, які примусили вчинити злочин, тощо.



§ 6.  Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

1.  Досягнення цілей кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі немож­ливим (наприклад, унаслідок закінчення тривалого строку після вчи­нення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відпадає чи істотно зменшу­ється суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Унаслідок цього у ст. 49 КК встановлено строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути притягнута до кри­мінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов ’язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

2.  У статті 49 КК передбачено такі диференційовані строки дав­ності:

1)   два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2)  три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який за­коном передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3)  п ’ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4)  десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

5)  п ’ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

3.  Для правильного обчислення цих строків необхідно визначити початковий та кінцевий моменти їх закінчення.

Початковим моментом спливу строків давності є день, коли злочин був закінчений (завершений). Іноді визначення цього моменту викликає труднощі, проте наука і практика виробили щодо цього певні рекомен­дації. Так, закінчення строку давності для злочинів із матеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільно не­безпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності відносно триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з’явлення особи із зізнанням, затримання тощо), а стосовно продо­вжуваних злочинів — з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не було дове­дено до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, котру виконував конкретний співучасник.

У ч. 1 ст. 49 КК встановлено і кінцевий момент обчислення строків давності — ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до ст. 401 КПК обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього було внесено подання. У разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасова­но, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляцій­ною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 КК строки закінчилися до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила даний злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

4. Сприятливе закінчення строків давності можливе лише в разі додержання особою, яка вчинила злочин, двох умов: така особа про­тягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК, не повинна: 1) переховува­тися від слідства та суду і 2) вчинити новий злочин певного виду, а саме середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий.

5. Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Але в будь-якому разі особа звільняєть­ся від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею зло­чину минуло п ’ятнадцять років (недиференційований строк) і давність не було перервано вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміють вчинення осо­бою дій, що свідчать про її прагнення уникнути кримінальної відпо­відальності (наприклад, зміна місця проживання, нез’явлення без по­важних причин до слідчого або суду тощо). Однак при цьому особа має бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, котрий переховується. Як правило, це має місце після вине­сення постанови про притягнення конкретної особи як обвинувачено­го та оголошення її розшуку чи обрання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа стала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує закінчуватися (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. З’явлення із зізнан­ням — це добровільне особисте з’явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і пе­реховування від слідства та суду. Затримання являє собою захід про­цесуального примусу, відповідно до якого особу на короткий строк поміщають до приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляють волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, знаходитися під постійним страхом того, що в будь-який час, скільки б його не минуло з дня вчинення зло­чину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідаль­ності. Тому в частинах 2 та 3 ст. 49 встановлено, що особа, яка пере­ховується від слідства або суду, в будь-якому разі звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину ми­нуло не менше п’ятнадцяти років і 2) давність не було перервано вчи­ненням нового злочину — середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

6. Якщо до закінчення зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 КК перебіг давності пере­ривається. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не бе­реться до уваги. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають закінчуватися самостійно і паралельно два давнісних строки: один — за перший, а другий — за другий злочин. Ці строки не складаються і не поглинаються, а закінчуються паралель­но і обчислюються окремо по кожному злочину.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за перший злочин не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності по новому злочину невеликої тяжкості з дня його вчинення.

7. Додержання умов, передбачених частинами 1-3 ст. 49 КК, як правило, є підставою звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності. Проте із цього правила закон передбачає два винятки: один — факультативний, а другий — обов’язковий.

8. Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчи­нення особливо тяжкого злочину, за який законом передбачено довічне позбавлення волі, минув п’ятнадцятирічний строк давності, то питан­ня про застосування давності розглядається судом, у якого є два варі­анти вирішення цього питання: 1) застосувати давність і на цій під­ставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати дав­ність, у зв’язку з чим постановити обвинувальний вирок, а також при­значити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний все ж таки заслуговує на довічне позбавлення волі, він не може його призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а заміняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин.

9. Обов ’язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 КК (планування, підготовка, розв’язання і ведення агресивної війни, порушення законів і звичаїв війни, засто­сування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов’язанням України, яка 25 березня 1969 р. ратифіку­вала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти люд­ства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов’язкову силу. Законом України від 6 бе­резня 2008 р. ратифіковано Європейську Конвенцію 1974 р. про неза- стосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів. За ст. 9 Конституції України положення міжнародних дого­ворів є частиною національного законодавства України.

 

 

Контрольні запитання

1. Що визнається звільненням від кримінальної відповідаль­ності?

2. Якими є підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності?

3. Якими є передумови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям?

4. Якими є передумови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потер­пілим?

5. Якими є передумови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки?

6. Якими є передумови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки?

7. Якими є передумови та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строку давності?

8. В яких випадках перериваються або зупиняються строки давності і які кримінально-правові наслідки це має?