Розділ V Поняття злочину

 

Розділ V Поняття злочину

 

§ 1. Поняття злочину та його ознаки

1.  Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні і суб’єктивні особливос­ті, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або його відсутність, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психоло­гічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведін­ки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю со­ціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в сус­пільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвит­ку. А оскільки саме об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, її відповідності чи невідповідності цим потребам та інтересам, то злочин завжди є антисоціальною по­ведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно роз­виваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного роз­витку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповіда­ти конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дає змогу зробити два висновки:

1)  поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2)  визнання законом певної поведінки людини злочином (криміна- лізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінювання відповідності чи невід­повідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2.  Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фун­даментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально- правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримі­нальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по- різному. Залежно від того, чому надавалося більше значення — соці­альній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три ви­значення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-мате­ріальне.

Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинно те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, його суперечність певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш об­ґрунтованим, більш цінним, то насамперед слід мати на увазі, що будь- яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє від­повісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й на питання, чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну і правову природу, сутність злочину.

Кримінальний кодекс дає саме таке визначення. У ст. 11 встанов­лено: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, — це характерис­тика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не виразилися в актах дії або бездіяльності, хоч як би вони не суперечили інтересам суспіль­ства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — сві­домого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктив­ні вчинки), не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 КК зазначено, що злочином є лише діяння, вчинене суб ’єктом злочину, яким відпо­відно до ч. 1 ст. 18 КК виступає фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, яка діє зі свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: його передбаченість у законі про кримінальну відповідаль­ність, суспільна небезпечність діяння та винність. Перша — передба- ченість діяння КК — є формальною, що відображає його юридичну, нормативну природу, тобто протиправність. Інші дві ознаки — суспіль­на небезпечність та винність — є матеріальними, такими, що розкри­вають соціально-психологічну природу злочину.

Однак аналіз ч. 2 ст. 1 КК, яка визначає завдання КК, дає змогу стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає також його обов’язкову караність за цим Кодексом. У ч. 2 ст. 1 КК встанов­лено, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань КК визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко простежується нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності у характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’ язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, вин­ності, протиправності та караності. З урахуванням наведених ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнаєть­ся суспільно небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія або бездіяльність), учинене суб ’єктом злочину.

3.  Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні власти­вості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподі­яння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне пору­шення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономір­ностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально- економічними процесами, що відбуваються у суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’ язкова ознака злочину тільки на­зивається, її зміст закон не розкриває. Проте порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних та ін.) свід­чить про те, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду пра­вопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпечністю і різ­ні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Суспільна небезпечність діяння як ознака злочину оцінюється на двох рівнях: 1) законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; 2) правозастосовному, коли орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність учи­неного конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об’єктивні й суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб учинення злочину, форма вини, мотив і мета та ін. Тільки оцінка всієї їх сукупності може роз­крити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК); по-третє, ви­значає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідаль­ності та покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

4.  Наступною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відображається найважливіший принцип криміналь­ного права — суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, зазначивши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутністю вини, яка відповідно до ст. 23 КК є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, вираженим у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного й суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не можна визначити поза зв’язком з характером діяння: об’єктом, на який вона посягає, спосо­бом, наслідками та іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

5. Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину протиправність означає обов’язкову передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправ­ність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб ’єктивним виразом об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальну протиправність — юридичну, правову оцінку суспільної небезпечності — закріплено в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначають об’єктивні межі протиправності, за якими питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’ язкової ознаки злочину являє собою конкретний вираз прин­ципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальнос­ті і покаранню підлягає лише особа, котра вчинила суспільно небез­печне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо діяння навіть становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримі­нальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість за­стосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що прямо у ньому не передбачене. У ч. 4 ст. 3 КК прямо встановлено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що КК України 1922 і 1927 рр. допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в КК вказівок на окремі види злочинів покарання застосовується за тими статтями КК, що перед­бачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини з ураху­ванням правил Загальної частини КК. Уведення в ці роки аналогії повинно було заповнити прогалини у кримінальному законі, що по­яснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія у перших КК якоюсь мірою і обмеж­увалася обов’язковим встановленням схожості діянь (учиненого і пе­редбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона давала простір суб’єктивному розсуду правозастосовних органів в оцін­ці діяння як злочину і в кінцевому результаті часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії із КК та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже у ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому Кодек­сі не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 чинного КК цілком відповідає цьому положенню.

6.  З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова озна­ка злочину — його караність, під якою розуміється загроза застосу­вання за злочин покарання, що міститься у кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небез­печності і протиправності діяння: воно тому і кримінально каране, що є суспільно небезпечним і передбаченим кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне по­карання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному ви­падку його вчинення за нього не буде призначене покарання (напри­клад, унаслідок закінчення строків давності, за амністією та ін.). Ще у 1961 р. В. В. Сташис слушно відзначав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покаран­ня в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення у законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає змогу застосовувати в належних випадках (а не завжди) покарання»^[1].

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок про те, що тільки наявність сукупності чоти­рьох розглянутих ознак — суспільної небезпечності, винності, проти- правності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом зло­чину, як злочин.

§ 2. Значення ч. 2 ст. 11 КК для поняття злочину

У ч. 2 ст. 11 зазначено: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеч­ності, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Як видно з цього визначення, першою обов’язковою умовою за­стосування ч. 2 ст. 11 КК є наявність у вчиненому діянні формаль­но ознак діяння, яке передбачене КК, тобто всіх тих об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні відо­бражається кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, встановленого законом. Якщо хоча б одна ознака, передбачена в стат­ті Особливої частини, у вчиненому діянні відсутня, то ч. 2 ст. 11 КК застосована бути не може. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) відсутня істотна шкода охо- ронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямовано на заподіяння такої шкоди, то подібне зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11 КК: у ньому немає однієї з обов’язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності належить не до злочинів, а до службових проступків.

Другою обов ’язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 КК є визнання вчиненого діяння таким, що лише формально містить у собі ознаки ді­яння, передбаченого в КК: унаслідок усіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину — його суспільній небезпеч­ності. Відбувається розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпеч­ністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11 КК, не містить тієї суспільної небезпечності, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охороню- ваним законом суспільним відносинам або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду. У цьому і виражається малозначність діяння.

Третьою умовою застосування розглядуваної норми слід вважа­ти суб’єктивну характеристику малозначного діяння: воно не тільки об’ єктивно не спричинило шкоду, а й суб’єктивно не було спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов дає змогу визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Так, правильно були визнані мало­значними дії С., яка, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використала своє службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38 платіжних дорученнях, за яки­ми банк перерахував кошти акціонерному товариству.

Суд визнав, що такі дії хоча і містять у собі ознаки службового підроблення (ст. 366 КК), але внаслідок малозначності не є суспільно небезпечними, оскільки здійснені платежі були обов’язковими для підприємства і випливали із закону та договірних правовідносин. Ма­теріальної або іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам спричинено не було. На цій підставі суд визнав підроблення малознач­ним, тобто таким, що не є злочином.

Значення ч. 2 ст. 11 КК для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

§ 3. Відмінність злочину від інших правопорушень

1.  Злочин не є єдиним видом правопорушення. Тому виникає пи­тання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, ци­вільно-правових. Це питання не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визна­чення виду правопорушення має істотне практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчи­нили ці правопорушення.

2.  Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небез­печність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визна­ється, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який повинен бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопо­рушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежу­вальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні до­слідники, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що тільки злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соці­альна властивість тільки злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкід­ливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна відмін­ність у соціальній природі злочину та інших правопорушень — злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим право­порушенням така соціальна властивість не притаманна, — вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим держав­ним, суспільним, особистим інтересам. Отже, відповідно до цього по­гляду злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види право­порушень не тільки за їх правовою природою — ознакою протиправності, а й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інший погляд виходить із єдності соціальної природи всіх право­порушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між зло­чином та іншими правопорушеннями визначається за ступенем сус­пільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підви­щеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небез­печним, ніж будь-яке інше правопорушення. Тому відмінність злочину від інших правопорушень полягає у кількісній, а не якісній характе­ристиці.

Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопо­рушення заподіює шкоду (чи містить погрозу заподіяння шкоди) пев­ним суспільним відносинам. Це й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень є різним, а злочини у системі правопору­шень — найбільш небезпечні. Це зумовлено і важливістю об’єкта, посягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом учинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також усіма його іншими об’єктивними і суб’єктивними ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом зло­чинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до зло­чинів адміністративних деліктів.

3.  Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні право­порушення (КпАП) адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи безді­яльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і сво­боди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. У ч. 2 ст. 9 КпАП вста­новлено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства криміналь­ної відповідальності. Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність — воно прямо передбачене в КпАП; 2) винність — воно повинно бути вчинене умис­но або з необережності; 3) воно посягає на охоронювані законом об’єкти; 4) адміністративна караність — адміністративним правопо­рушенням може бути визнано тільки таке діяння, за яке передбачено заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, що є знаряддям учинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних унаслідок учинення адміністра­тивного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення та злочину дає змогу визначити їх загальні ознаки. Багато спільного й у характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи у ст. 24 КпАП передбачені як заходи адміністративного стяг­нення, а у ст. 51 КК — як види кримінального покарання). Однак по­рівняння близьких за характером діянь адміністративних правопору­шень та злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно у різному ступені суворості однойменних заходів впливу.

Перш за все слід відзначити, що особлива важливість низки об’єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров’я лю­дини, виключає визнання посягань на них адміністративними право­порушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушко­дження можуть вважатися тільки злочинами. Посягання ж на інші об’єкти, наприклад власність, громадський порядок, господарську ді­яльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними право­порушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Наприклад, у ст. 164 КпАП встанов­лено відповідальність за заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене законом, а у ст. 202 КК ці діяння визнано зло­чином, якщо це було пов’язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

§ 4. Класифікація злочинів

1.  Під класифікацією злочинів розуміється розподіл їх на групи за­лежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені та ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Проте розвиток кримінального права нині нерозривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідаль­ності і покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, прийняті останніми роками, тією чи іншою мірою передбачають спе­ціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Російської Федерації, Латвії, Іспанії.

2. Саме така класифікація і міститься у ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та осо­бливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висно­вок про те, що законодавець в основу такої класифікації кладе мате­ріальний критерій, який відображає внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх небезпечності для суспільних відносин, охоро- нюваних кримінальним законом.

Як зазначалося в § 1 цього розділу, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображають ступінь тяжкості злочину, виража­ються в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливос­ті об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслід­ків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є істотною, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір по­карання, типовий, такий, що найповніше відображає тяжкість конкрет­ної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для осо­бливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а й формального кри­теріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, яка найбільш повно виражає сту­пінь суспільної небезпечності злочинів, дає змогу розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дозволяє законо­давцю об’ єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної не­безпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір пока­рання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до од­нієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, по­винні мати санкції, мінімальні і максимальні розміри яких обмежені рамками типової санкції, зазначеної у ст. 12 КК. Так, з огляду на ч. 3 ст. 12 КК типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є пока­рання у виді позбавлення волі на строк не більш п’яти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п’яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), і одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК).

3.  Встановлена у ст. 12 КК класифікація на чотири категорії зло­чинів конкретно відображається в інститутах Загальної та Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця на за­стосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочини невели­кої або середньої тяжкості. Так, готування до злочину невеликої тяжко­сті взагалі не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’я­зується з учиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (статті 45-48 КК). Звільнення від покарання також можливо тільки при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК та ін.).

Що стосується тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов’ язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можли­вість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) чи призначення такого додаткового покарання, як по­збавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного кла­су (ст. 54 КК). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59 КК). Найбільш три­валі строки давності, погашення судимості встановлюються саме для тяжких та особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89 КК) тощо.

Встановлену в ст. 12 КК класифікацію злочинів відображено й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях учинення тяжко­го чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікую­ча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуван­ням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК); створення злочинної організації передбачає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255 КК). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою визнається вчи­нення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину.

 

Контрольні запитання

1. Що таке злочин?

2. Яке визначення злочину передбачене у КК?

3. Які обов’ язкові ознаки злочину встановлює закон?

4. Що означає суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину?

5. Який зміст протиправності як формальної ознаки злочину?

6. Що таке малозначне діяння?

7. Який критерій відмежування злочину від інших правопору­шень?

8. Яку класифікацію злочинів передбачає ст. 12 КК? Що є кри­терієм такої класифікації?

9. Яке значення має класифікація злочинів за ступенем їх тяж­кості?

---

^[1] Сташис, В. В. Передача на поруки и некоторьіе вопросьі советского уголовного права / В. В. Сташис // Об усилении роли общественности в укреплении социалисти- ческого правопорядка. - Харьков, 1961. - С. 30.