МОДУЛЬ II. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА Перше навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАНЬ
Поняття та ознаки покарань, не пов'язаних із позбавленням волі
Дослідження будь-якої правової проблеми неможливе без звернення до теорії поняття, системи, ознак, принципів і класифікації. Оскільки поняття "покарань, не пов'язаних з позбавленням волі" (далі - НПВ-покарань) в зарубіжній і вітчизняній літературі відсутнє, але сам термін "покарання, не пов'язані з позбавленням волі" застосовується не тільки юристами, а й соціологами, психологами, педагогами, —необхідно розглядати це поняття з позиції, в першу чергу, таких наук, як кримінальне право, кримінально-виконавче право та кримінологія.
Щоб охарактеризувати поняття "НПВ—покарання," необхідно визначити його зміст та етапи формування. У зарубіжних джерелах при використанні терміна " НПВ - покарання " не дається його загальне визначення, а лише підкреслюються найбільш суттєві характерні для нього ознаки. Так, у своїй праці " Нетюремні санкції і Порівняльна характеристика" Жутсен та Углеш Звехіч стверджують, що тюремне ув'язнення є нормою, а його альтернативи - вторинні. Крім того, з формальної точки зору права деяких країн це може бути справедливим відносно багатьох серйозних злочинів.
У деяких юрисдикціях так звані "НПВ - покарання" внесені до переліку видів покарань, що допускають застосування у тому числі і тюремного ув'язнення. Жозин Юнгер-Тас, аналізуючи результати всесвітнього дослідження ефективності видів покарань альтернативних позбавленню волі, робить висновок, що більшість проектів застосування цих видів покарань у 50-60% випадків передбачає заміну позбавлення волі альтернативним видом.
Російський вчений-пенітенціарист В. Уткін вважає, що збільшення кількості НПВ-покарань може бути більш впливовим чинником, ніж тюремне ув'язнення. Але це, на його думку, неможливо без надійної організації виконання альтернативних позбавленню волі видів покарань, що викликали б у суддів віру в їх ефективність із позиції мети покарання, яка чітко визначена Кримінальним кодексом.
Інший російський вчений, О. В. Філімонов, вважає, що для створення механізму виконання покарання, не пов'язаного з ізоляцією від суспільства, необхідно створити дійову правову базу шляхом внесення змін і доповнень до законодавчих актів та прийняття закону, який би забезпечував регулювання призначення, виконання та відбування альтернативних позбавленню волі видів покарань. Професор С.Н. Пономарьов вважає, що надійність альтернатив багато в чому залежить від готовності застосовувати та виконувати їх відомствами, які є учасниками кримінального судочинства, а також від осіб, відносно яких введені ці альтернативи.
О. В. Беца в статті "До питання про створення служби пробації в Україні" визначає, що альтернативна ув'язненню санкція пробації (випробування) полягає у встановленні нагляду за злочинцем, котрий залишається у суспільстві, але судом на нього покладені певні зобов'язання й обмеження.
Крім того, жоден із зазначених вище наукових підходів до альтернатив позбавленню волі, з одного боку, не може бути нами заперечений, а з іншого -не охоплює усіх сторін дослідження проблеми. У цих підходах не вистачає реальних позицій, в тому числі й матеріальних, з боку зацікавлених осіб, потерпілих від злочинів, за вчинення яких судом застосовано кримінальні НПВ -покарання. Характерним є те, що в даний час термін "альтернативи" широко застосовується не тільки в праві, але й в економіці, психології, політології, педагогіці. Ми розглядаємо поняття "НПВ-покарання" з двох позицій:
- по-перше, застосування НПВ-покарань передбачено в тих випадках, коли поряд із санкцією кримінальної норми, що передбачає застосування покарання у виді позбавлення волі, існує інша норма, яка дозволяє суду впровадити альтернативу НПВ-покарання;
- по-друге, альтернативи позбавленню волі передбачаються санкціями Кримінального кодексу України як основні, та додаткові види покарань.
Тому, "кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі" нами розглядаються як такі, що за своїм статусом не позбавляють особу, яка вчинила кримінальний злочин і за вироком суду визнана винною в ньому, соціальних зв'язків, роботи, сімейних відносин і виконання яких передбачає створення необхідних умов для досягнення мети покарання.
Поняття "альтернативи позбавленню волі", на наш погляд, необхідно вживати в тих випадках, коли санкція норми Кримінального кодексу України передбачає застосування до особи, яка вчинила злочин, як покарання у виді позбавлення волі, так і НПВ* покарання.
Побудова системи НПВ-покарань здійснюється на основі таких принципів: законності, гуманізму, демократизму, невідворотності, індивідуалізації, визначеності, економії каральних заходів. Аналіз зазначених принципів показує, що:
- принцип законності припускає побудову системи покарань у точній відповідності до положень Конституції, а також заснованих на ній законів та інших нормативних актів;
- принцип гуманізму характеризує відмову вітчизняного законодавця від невизначених, а також грубих, жорстоких, принижуючих і ганебних покарань, а також прагнення виявити поважне ставлення до людської гідності злочинця;
- принцип демократизму передбачає встановлення в системі НПВ - покарань таких видів, які можливо було б застосовувати до будь-якого громадянина, що вчинив злочин, незалежно від його соціального, майнового і службового становища, національної, расової приналежності і віросповідання, виходячи із суспільної небезпеки його особистості і учиненого ним злочину;
- принцип невідворотності характеризується тим, що діюча система НПВ - покарань передбачає певну розмаїтість видів задля забезпечення можливості й обов'язковості реагування держави і громадськості на будь-який випадок вчинення злочину і, таким чином, запобігання злочинності;
- принцип індивідуалізації не тільки припускає наявність у системі не тільки різноманітних видів НПВ - покарань для того щоб призначати покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості винного й обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, але і передбачає дію покарання на конкретного злочинця персонально, для того щоб заподіювати по можливості менше тягаря близьким йому особам;
- принцип визначеності знаходить своє вираження у тому, що встановлюваний законом перелік видів кримінальних НПВ -покарань є вичерпним. Ніякі інші покарання, крім охоплюваних системою відповідного кримінального кодексу, не можуть бути призначені судом;
- принцип економії каральних засобів виражається у прагненні законодавця встановити такі види покарання, порядок їхнього застосування і використання, за яких якомога менше обмежувалися б свободи громадян, існувала заміни суворих покарань більш м'якими та звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.
Вищевикладене дає можливість дати наступне визначення покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, — це види покарань, що 8а своїм статусом не позбавляють особу, яка вчинила кримінальний злочин і за вироком суду визнана винною в ньому, соціальних зв'язків, роботи, сімейних відносин і виконання яких передбачає створення необхідних умов для досягнення мети покарання.
Система, критерії класифікації покарань, не пов'язаних з позбавленням волі
У сучасний динамічний період розвитку суспільних відносин розробка і вирішення наукових кримінально-правових питань призначення виконання та відбування кримінальних покарань є вельми актуальною проблемою і притягає увагу значної кількості теоретиків та практиків у цій галузі соціальної діяльності.
Необхідно привернути увагу наукових кіл та практики щодо питань системи та класифікації кримінальних покарань за новими Кримінальним, Кримінально-виконавчим кодексами, які мають велике соціальне і правове значення в удосконаленні чинного законодавства і практики діяльності системи кримінальної юстиції України.
Дослідження системи та класифікації кримінальних покарань, формування її в законодавчому полі взагалі бере свій початок наприкінці XVIII ст. У різні роки зазначену проблему розробляли Л. В. Багрій-Шахматов, Н. А. Беляев, В. К. Дуюнова, В. А. Клименко, І. Я. Козаченко, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник,
B. А. Мисливий, В. І. Осадчий, С. В. Познишев, Н. Д. Сергеєвсь-кий, А. X. Степанюк, Н. О. Стручков, Н. С.Таганцев, В. М. Трубников, Б. С. Утевський, Я. Фойницький, В. Б. Харченко, О. Л. Цвєтінович, А. Д. Чернов, Н. Д. Шаргородський тощо.
Так, професор кримінального права Н.С. Таганцев під системою покарань розумів "сукупність каральних мір даного кодексу в їхній взаємній супідрядності і співвідношенні". Він писав, що встановлення таких сходів має істотне значення як для законодавця, так і для судді, оскільки для законодавця полегшує вибір покарань за окремі діяння відповідно до їх значення для правопорядку, а для судді вони створюють можливість порівнювати караність з обставинами окремого злочину і водночас здійснювати перехід від одного виду чи роду покарання до іншого.
Професор І. Я. Фойницький також зробив спробу визначити поняття системи покарань. У цьому зв'язку він писав: "Сукупність каральних мір, що застосовуються в даного народу у певну епоху, утворює його каральну систему чи систему покарань. Якщо різні каральні міри побудовані законом у певній послідовності, з допущенням переходу від вищих до нижчих, то виходить поняття "сходів покарань", причому окремі покарання складають їх ступені".
Визначав поняття структурної побудови каральної системи і професорН. Д. Сергеєвський. Він іменував її "сходами покарань", розуміючи під ними таку систему, в якій усі роди покарань, поділені на види і ступені за порівняльною вагою, розташовуються в послідовному порядку ступенів, у формі арифметичної чи геометричної прогресії, так що відношення між двома ступенями, що стоять поруч, представляється завжди однаковим, байдуже, належать ці ступені до одного роду покарань чи до двох різних.
Більш лаконічно говорив про "сходи покарань" професор
C. В. Познишев. На його думку, вони являли собою сукупність каральних мір у їхньому співвідношенні один з одним і мали вид переліку, в якому покарання розміщуються за ступенем їхньої відносної важливості.
Після скасування дуже складного і громіздкого переліку кримінально-правових мір, що передбачалися дореволюційним кримінальним законодавством, вітчизняна кримінально-правова наука відмовилася від терміна "сходи покарань". У радянському кримінальному законодавстві і кримінально-правовій літературі міцно закріпився термін "система покарань".
Розкриваючи його зміст, професор В. С. Утевський вказував, що це "вичерпний перелік покарань з точно встановленими в законі рамками кожного з покарань і з точними санкціями в главах Особливої частини".
Як справедливо помітив М. О. Стручков, системі покарань у науці кримінального права "не поталанило": протягом багатьох десятиліть виклад питання про цю систему зводився до перерахування в підручниках видів покарання із зазначенням деяких елементів їхньої класифікації.
У переважній більшості робіт у галузі теорії покарання проблеми системи покарань розглядалися в традиційному аспекті як проблеми побудови переліку видів покарань в чисто юридичному розумінні. У цьому зв'язку більшість пропонованих визначень поняття системи покарання далекі від досконалості.
Розходження у визначеннях поняття системи покарань, що наводяться у навчальній і науковій літературі з кримінального права, відносно незначні. У сутності своїй більшість визначень зводяться до того, що розглянута система - це встановлений і обов'язковий для судів вичерпний перелік видів покарання, розташованих у визначеному порядку.
Якщо співставити визначення системи покарань з філософським розумінням категорії "система", то виявиться, що за минулі десятиліття юристи не тільки не наблизилися, але й, навпаки, віддалилися від нього. Водночас, коли мова йде про вивчення такого правового явища, як система покарань, системний підхід, що полягає у дослідженні певного об'єкта як системи, представляється правомірним і необхідним.
Таким чином, на сьогодні не існує єдиної думки щодо визначення системи. В нашому випадку варто навести лише деякі з них і виділити системо утворюючі ознаки, що є значимими для такої соціальної категорії, як покарання.
Так, О. Д. Чернов представляє систему покарань як сукупність взаємодіючих і об'єднаних спільністю цілей елементів і ознак, що передбачені кримінальним законом у переліку видів покарань, які характеризують заходи кримінально-правового впливу як кримінальні покарання. О. В. СтарковіС. Ф. Мілюков запропонували визначення системи покарань як сукупності передбачених кримінальним законом видів державного примусу, що знаходяться у відносинах взаємозв'язку, взаємозалежності і взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей кари (відновлення соціальної справедливості), загального і спеціального попередження, а також виправлення злочинця, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи з принципів кримінального права.
Зазначені визначення вільні від недоліків загальноприйнятого визначення, але їх не можна прийняти беззастережно через перевантаженість зайвими положеннями і надмірну докладність. По-перше, далеко не всі примусові заходи включені до системи покарань. До того ж у цих визначеннях відсутня пряма вказівка на соціальну зумовленість системи покарань. З огляду на останню причину не можна прийняти і визначення О. Г. Пермінова, який розглянув систему покарань як упорядковану цілісність взаємозалежних і взаємопов'язаних видів покарання, встановлених кримінальним законом.
Мабуть, найбільш прийнятним ми вправі вважати визначення, запропоноване О. Л. Цвєтіновичем, відповідно до якого система покарань являє собою соціально обумовлену сукупність встановлених законом взаємодіючих певних видів покарання, побудовану в порядку зростання в них обсягу кари. Аналізуючи систему покарань, необхідно констатувати, з одного боку, розмаїтість їх видів, а з іншого - істотні розходження між окремими покараннями, що відносяться до їхнього змісту, порядку й умов застосування.
Діюча система покарань, встановлена ст. 51 КК України, що містить 12 видів, фактично складається з двох підсистем: підсистеми покарань, пов'язаних з позбавленням волі, і підсистему покарань, із позбавленням волі не пов'язаних. Для позначення другої підсистеми в офіційних документах, юридичній науці і навчальній літературі використовується дуже різноманітна термінологія. Так, розділ II Кримінально-виконавчого кодексу
України містить норми, які визначають порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. З метою реалізації положень Кримінально-виконавчого кодексу України наказом ДДУПВП і МВС від 3 січня 2002 р. № 3/4 затверджена Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, і здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.
Важливо наголосити, що низка міжнародно-правових актів містить вказівку на міри, не пов'язані з тюремним ув'язненням (зокрема, Стандартні мінімальні правила ООН відносно мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 14 грудня 1990 р.), громадські санкції і міри (Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів - рекомендація № К (92) 16, прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р.), альтернативні міри покарання, альтернативні санкції, позав'яз-ничні санкції.
З огляду на вищевикладене, на підставі виведеного загального поняття системи покарань, визначаємо систему покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, як соціально обумовлену сукупність передбачених законом взаємодіючих між собою основних видів покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, побудовану в порядку зростання обсягу кари в них.
Побудова системи покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, здійснюється на основі принципів: законності, гуманізму, демократизму, невідворотності, індивідуалізації, визначеності, економії каральних заходів. Щодо того, які саме види варто включати до системи покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у правовій літературі немає єдності думок.
Найбільш обґрунтованим було б розглядати систему виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, як таку, що визначена в Особливій частині Розділу II КВК України: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження волі, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
Але на наш погляд, ця система є недосконалою і потребує доопрацювання. Слушною є думку, що такі види покарань, як арешт і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, не можуть бути включені до системи виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, тому що: дані види покарань, по-перше, передбачають тримання засудженого в умовах ізоляції та спеціального режиму тримання і охорони, по-друге, на них поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.
На нашу думку, арешт як вид покарання може бути визначено, як специфічний вид покарання у виді позбавлення волі. Що стосується покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, то воно, на наш погляд, незабаром набуде іншої форми та змісту, у зв'язку з введенням контрактної військової служби в Україні.
В умовах реформування кримінально-виконавчої системи України розробка системи та класифікації покарання є вельми актуальним завданням, вирішення якого покладено на кримінально-правові науки, які покликані забезпечити їх поглиблене вивчення, а відсутність єдності думок щодо зазначених проблем тільки породжує нові, іноді оригінальні підходи до їх розв'язання.
Розгляд загальних проблем системи НПВ - покарань не буде повним, якщо не торкнутися питання критеріїв класифікації цих покарань без класифікації не обходиться жодна з галузей знань. Класифікація - це практичний розподіл явищ, матеріалу, понять у якій-небудь сфері діяльності, галузі знань на частини, класи, категорії, групи, підгрупи, види за певними ознаками. Відповідно, класифікація кримінальних покарань - це їхня диференціація (поділ) на великі чи малі групи за тією чи іншою ознакою.
У цілому, перебудова класифікації відіграє важливу роль у розв'язанні проблеми покарання. Для науки це прийом, що не тільки вносить у дослідження систему і порядок, але і визначає повноту і правильність висновків дослідження. Для законодавця критерії класифікації НПВ - покарань служить допоміжним засобом під час побудови каральних мір у кримінальному законі. Адже законодавцю потрібно мати чітке уявлення про те, чи є доцільним встановлення тих чи інших видів покарання на певний строк чи варто передбачати можливість умовно-дострокового звільнення від покарань і якщо так, то від яких конкретно видів, чи є доцільним певні варіанти поєднання покарань, заміна одного покарання іншим тощо.
Практичне значення класифікації кримінальних НПВ -покарань полягає насамперед у тому, що вона відкриває перед судом широкі можливості для суворо диференційованого, індивідуального підходу до призначення кримінальних покарань різним категоріям злочинців з урахуванням їхньої особистості, обставин вчинення злочину, характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння.
Чинне кримінальне законодавство, як і попереднє, не дає єдиної класифікації покарань, а в юридичній літературі це питання дискутується вже багато років. Обмежимося викладенням найбільш поширених і практично значущих варіантів класифікації НПВ - покарань.
1. За особливостями призначення і юридичною значущістю НПВ - покарання підрозділяються на:
- основні, які не можуть приєднуватися до інших покарань, що застосовуються судом (громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі);
- ті, що застосовуються і як основні, і як додаткові (штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).
Зазначений розподіл на сьогодні є єдиним прямо зазначеним у кримінальному законі (ст. 52 КК України).
2. Дуже важливою видається класифікація НПВ - покарань за критерієм характеру право обмежень, заподіюваних засудженому, згідно з якими вони підрозділяються на :
-покарання, що обмежують особисту волю засудженого (обмеження волі, арешт, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців);
- покарання майнового характеру (штраф, конфіскація майна);
- покарання, спрямовані на обмеження професійних прав засуджених (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю);
- покарання, в яких як головним обмеженням є примусова праця (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи).
Звернення до цього критерію класифікації виглядає обґрунтованим. Зміст покарання, як відомо, незалежно від його виду, справляє вплив на правовий стан засудженого. Кожний вид покарання у першу чергу передбачає обмеження певної групи суб'єктивних прав і свобод: особистої волі, трудових прав, права власності. Однак при цьому необхідно враховувати, що наведена класифікація є значною мірою умовною, тому що жоден вид покарання не зводиться до право обмеження тільки одного характеру.
Так, покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, обмежуючи в основному трудові права засудженого, веде водночас до погіршення його матеріального становища, тобто в остаточному підсумку, до обмеження його права власності тощо, У залежності від юридичного змісту НПВ - покарання можна розділити на пов'язані з виправно-трудовим впливом і не пов'язані з ним.
Можна погодитися з думкою О.Є. Наташева про те, що основними ознаками покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, є: їхня тривалість у часі ("відбування"), наявність режиму як певної системи право обмежень і спеціальних правил, а також обов'язкова, тобто забезпечувана державним примусом суспільно корисна праця.
У цьому зв'язку до альтернативних покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, варто віднести громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, а також обмеження волі. НПВ - покарання доцільно також розділити в залежності від можливості чи неможливості встановлення на певний строк:
- покарання, що призначаються на суворо визначений термін у межах, встановлених законом (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, звільнення від відбування покарання з випробуванням);
- покарання, призначувані судом без вказівки терміну, такі, що мають зміст одноактних (штраф).
Законодавець розрізняє НПВ - покарання у залежності від особливостей суб'єктів, якими вони призначаються. При цьому він виділяє дві груп покарань: так звані загальні покарання, що застосовуються до будь-якої особи, і спеціальні покарання, що призначаються лише певному колу осіб.
До спеціальних НПВ-покарань законодавець відносить позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі.
Кваліфікувати покарання не можна й у залежності від того, чи допускається умовно-дострокове звільнення від їхнього відбування. За цією правовою підставою розрізняються покарання, відбування яких передбачає можливість умовно-дострокове звільнення (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі), і покарання, умовно-дострокове звільнення від відбування яких неможливе (всі інші покарання).
Законодавцем НПВ-покарання розрізняються і в залежності від можливості звільнення від їхнього відбування з випробуванням. Відповідно до ст. 75 КК України суд може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, а також обмеження волі.
Отже, пропонуємо такі критерії покарань за їх видами із зазначенням аргументів їхнього впливу на засудженого.
Покарання у виді позбавлення волі передбачають повну ізоляцію засудженого, при цьому установи виконання покарань можуть максимально реалізувати кару і застосувати до засудженого всі засоби виправлення і ресоціалізації.
Покарання, не пов'язані з позбавленням волі, на наш погляд, мають більше аргументів впливу на виправлення і ресоціалізацію засудженого. Так, відсутність ізоляції засудженого, але присутність каральної функції з боку кримінально-виконавчої інспекції, дотримання засудженим певних умов відбування покарання, збереження ним певного соціального статусу, сімейних відносин та соціальних зв'язків, професійної кваліфікації, економічна, соціальна та морально-психологічна вигідність, формування у засудженого загальноприйнятих навичок поведінки дозволяє зробити висновок, що зазначеної категорії засуджені мають набагато більше можливостей успішно інтегруватися в суспільство як його повноправні члени.
Кримінально-правова санкція вперше запропонована автором. У процесі характеристики ст. 75 КК України, яка передбачає звільненими від відбування покарань з випробуванням, та аналізу ст. 51 КК України, яка показує, що даний інститут законодавчо не визначений як вид кримінального покарання, пропонується вважати його видом кримінально-правової санкції, що передбачає здійснення за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням, соціального контролю.
Отже, вищевикладене дозволяє нам, зробити наступні висновки щодо цього питання:
- суди під час призначення таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи та під час звільненні від відбування покарання з випробуванням, не завжди враховують особу злочинця та інші обставини (криміногенне зараження, відсутність позитивних соціальних зв'язків, постійного місця проживання та ін.), що суттєво впливає на можливість кримінально-виконавчій інспекції досягти позитивних змін у процесі виправлення та ресоціалізації таких осіб;
- оцінка сучасного стану виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, свідчить про наявність у цій сфері низки нерозв'язаних проблем соціального, правового, кримінологічного та організаційного характеру;
- Кримінально-виконавчий кодекс України у розділі II вперше закріпив та визначив порядок і умови виконання НПВ - покарань.
Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що розробка системи та класифікації в умовах сучасних суспільних відносин в Україні, вимагає від кримінально-правових наук поглибленого вивчення як проблеми теоретичного, так і практичного спрямування.
Штраф
Загальні засади призначення кримінального покарання у виді штрафу визначаються кримінальним законодавством України, зокрема ст. 53 КК України. Штраф становить собою міру кримінального покарання, що полягає у стягненні з засудженого в доход держави певної суми грошей.
Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу. Штраф застосовується як основне або додаткове покарання. Його розмір встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено більш високого розміру штрафу.
Штраф призначається як основне покарання у випадках, коли ця міра покарання передбачена санкцією відповідної статті КК України. Як основне покарання штраф може бути призначений також у порядку заміни виправних робіт особам, визнаним непрацездатними, та особам, які стали непрацездатними після винесення вироку, а також заміни покарання більш м'яким, якщо в останньому випадку санкція статті, за якою засуджено винного, серед основних мір покарання передбачає ще й штраф.
Якщо санкція статті КК України не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК України. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.
У разі неможливості сплати штраф суд може замінити неспла-чену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
Штраф як грошове стягнення в доход держави, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК, є найбільш м'яким видом покарання, що може застосовуватися як основне або як додаткове покарання. За своїм змістом штраф як покарання має майновий характер. Водночас він не є відкупом винного за вчинений злочин. Штраф є найменш суворим видом у системі основних покарань і тому він не може бути замінений іншим покаранням (ст. 69).
Сума штрафу обчислюється виходячи з офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Майновий стан винного є поняттям оціночним, оскільки в КК України не визначений його зміст. Для оцінки майнового стану винного слід, зокрема, враховувати розмір:
а) заробітної плати, пенсії або стипендії винного;
б) грошових доходів від його підприємницької та іншої законної діяльності;
в) доходів у вигляді відсотків за банківськими вкладами;
г) доходів від цінних паперів;
д) доходів від земельної ділянки;
е) нерухомого та іншого майна, а також брати до уваги наявність на утриманні непрацездатних осіб.
При цьому підлягають врахуванню доходи як в національній, так і в іноземній валюті, а також доходи, одержані винним в натуральній формі. Відповідно до встановленого порядку суд пропонує засудженому у місячний строк добровільно сплатити визначену вироком суму штрафу. У разі несплати штрафу його стягнення здійснюється в примусовому порядку. На підставі виконавчого листа, виданого судом, звертається стягнення на особисте майно засудженого або на частку його майна, що є у спільній власності, його заробітну плату, пенсію, інший доход, за винятком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Передбачена ч. 4 ст. 53 заміна несплаченої суми штрафу виправними роботами або громадськими роботами застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла через об'єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна, інших доходів, на які може звертатися стягнення. Заміна несплаченої суми штрафу іншим покаранням не допускається.
Штраф може застосовуватися як додаткове покарання і у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 75, 77). Як основне покарання штраф може застосовуватися судом при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82, 83) та при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта помилування (ст. 85).
Штраф як основне покарання, призначений за один із злочинів, не підлягає складанню з іншими видами покарань при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) та за сукупністю вироків (ст. 71), а виконується самостійно. Штраф як додаткове покарання також виконується самостійно (ч. З, 4 ст. 72).
Застосовування штрафу до неповнолітніх регулюється статтями 98 і 100 КК України. Особи, засуджені до штрафу, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89). Особа, яка ухиляється від сплати штрафу, підлягає кримінальній відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК України.
Як додаткова міра покарання штраф призначається тільки тоді, коли він передбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визнаний винним, а також при застосуванні додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України).
Конфіскація майна
Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатиому вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КВК України. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України. Конфіскація майна - додатковий вид покарання, який полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке належить засудженому на праві власності.
За змістом ч. 1 ст. 59 конфіскація як законна форма позбавлення права власності є повною або частковою. У вироку суду має бути чітко визначено ту частину майна, яка конфіскується, або перелічено всі предмети, що конфіскуються (наприклад, підприємство, що є власністю винного, його будинок, дача, автомобіль, гараж, телевізор). Заміна майна, що конфіскується, на еквівалентну грошову суму не допускається.
Особливістю конфіскації майна є те, що вона: 1) може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в санкціях норм Особливої частини КК; 2) встановлена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнано будь-який із злочинів, визначених у ч. 4 або 5 ст. 12, якщо його вчинено із корисливих мотивів.
Для забезпечення конфіскації майна і цивільного позову у порядку, визначеного кримінально-процесуальним законодавством, накладається арешт на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, на яких законом покладено матеріальну відповідальність за його дії, а також вилучається майно, на яке накладено арешт.
Вилучені гроші, цінні папери та коштовності передаються за описом у фінансові органи для зберігання. Транспортні засоби описуються, опечатуються і передаються на зберігання в органи ДАІ. Будівлі описуються, і до нотаріальної контори або виконкому сільської ради надсилається лист або копія постанови про накладення арешту з приписом не засвідчувати жодних цивільно-правових угод щодо них. Приховування майна, що підлягає конфіскації, на яке накладено арешт або яке описано, утворює склад злочину, передбаченого ст. 388.
Не виявлення у винного на час розгляду справи у суді у майна, яке належить йому на праві власності і може підлягати конфіскації, не може бути підставою для незастосування конфіскації. Таке майно може бути виявлене на стадії виконання вироку у справі, що набрав законної сили.
У ч. З ст. 59 вказано, що Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України. Такий Перелік є додатком до цього КК. Конфіскація, таким чином, не має абсолютного характеру, оскільки мінімум майна (предмети першої потреби), необхідного засудженому та особам, які перебувають на його утриманні, не підлягає конфіскації.
Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86), а також за умови звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 1 ст. 79), та умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81), якщо до дня набрання чинності закону про амністію або на день звільнення від покарання не був виконаний вирок суду в частині конфіскації майна.
Конфіскація як вид покарання не застосовується до неповнолітніх (ст. 98). Конфіскацію як вид додаткового покарання слід відрізняти від примусового безоплатного вилучення, яке не є видом покарання. Воно передбачено кримінально-процесуальним законодавством і полягає в примусовому безоплатному вилученні в дохід держави знарядь злочину, що належать обвинуваченому, а також грошей, цінностей, інших речей, нажитих злочинним шляхом (наприклад, ст. 176,177, 201,204,208,209,240,246,248, 249,305 КК України).
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
Покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу можливе як додаткове покарання за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 54 КК України). Вчинення таких злочинів саме по собі ганьбить звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого того чи іншого статусу.
У різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, внутрішніх військах, військах цивільної оборони України існують військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.).
В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Державній податковій службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).
Законом України "Про державну службу" встановлюються різні ранги залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, наприклад особам, що обіймають посади віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3-й, 2-й чи 1-й ранг, а, наприклад, до сьомої категорії - 15-й, 14-й чи 13-й ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).
В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі самі чини присвоюються фахівцям господарських судів (крім суддів). Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям господарських судів, а також судовим експертам.
Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань і державних нагород. Згідно з діючою редакцією ст. 54 КК України, суд має повноваження, за наявності підстав позбавити особу будь-якого військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони були присвоєні.
У такому вирішенні питання знаходить конкретний вияв принцип рівності всіх громадян перед законом, а також принцип незалежності судової влади. Крім того, ст. 54 КК України (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) передбачає, що засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу є додатковим покаранням, яке спрямоване не лише на здійснення морального впливу на засуджену особу, а й на позбавлення її,* тих переваг, які надають відповідні звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас. Відповідно до ст. 54 КК України суд має право застосувати це покарання лише за умови засудження особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин (про поняття таких злочинів див. ст. 12 і коментар до неї).
Як вид покарання позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу не вказується у санкціях норм Особливої частини КК. Його застосування залежить від рішення суду. Судова практика свідчить, що суди, застосовуючи таке покарання, враховують, зокрема, такі обставини: використання винним свого звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу для вчинення злочину або для одержання не передбачених законом пільг або переваг для себе чи для інших осіб; його ставлення до виконання службових обов'язків; наявність дисциплінарних стягнень; поведінку винного в колективі і в побуті.
Військове звання присвоюється, зокрема, особам, які проходять службу в ЗС, ДІЮ, СБ, інших військових формуваннях, а також військовозобов'язаним. Військові звання поділяються на армійські і корабельні, а також на звання рядового складу, сержантського і старшинського складу, складу прапорщиків і мічманів, молодшого офіцерського складу, старшого офіцерського складу і вищого офіцерського складу.
Що стосується спеціальних звань, рангів, класних чинів і кваліфікаційних класів, то вони, згідно з чинним законодавством, можуть бути присвоєні, зокрема, спеціальні звання, працівникам міліції, державної податкової адміністрації, податкової міліції, митної служби. Ранги встановлені для державних службовців, дипломатів, класні чини - для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, лікарів - судово-психіатричних експертів, судових експертів.
Відповідно до чинного законодавства суд не може позбавити засудженого почесних та вчених звань, державних нагород, наукових ступенів. Крім того, згідно зі ст. 98 КК покарання, передбачене ст. 54 ККне застосовується до неповнолітніх. Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення військового або спеціального звання визначаються ст. 31 КВК України.
Суд, який постановив вирок про позбавлення засудженого військового чи спеціального звання, надсилає копію вироку після набрання ним законної сили органу, що присвоїв звання. Після одержання копії вироку, яким засудженого позбавлено військового або спеціального звання, орган, що присвоїв це звання, вносить у встановленому порядку до відповідних документів запис про позбавлення засудженого звання і вживає заходів до позбавлення його всіх прав і пільг, пов'язаних з цим званням, про що повідомляє суд.
Вирішуючи питання про доцільність застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу суд повинен враховувати не тільки суспільну небезпеку вчиненого злочину, особу винного, а також і те, що застосування цього покарання здійснює на засудженого моральний вплив, а також тягне за собою певні правові наслідки.
Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що застосування зазначеного виду покарання, безумовно, необхідне в тих випадках, коли об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину свідчать про те, що винний за своїми моральними і діловими якостями втратив здатність виконувати обов'язки і займати посади, що передбачають наявність такого звання.
Службові обмеження для військовослужбовців
У доктрині кримінального законодавства таке покарання (ст. 58 КК України) є новим видом основного покарання і має комбінований характер, що виявляється у наступному:
- по-перше, у примусових заходах майнового характеру: в доход держави відраховується від десяти до двадцяти відсотків від суми грошового забезпечення засудженого;
- по-друге, на засудженого вчиняється моральний вплив - його не може бути підвищено за посадою, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
Таким чином, ст. 58 КК України за своїм змістом є новою, оскільки її аналогів у раніше діючому кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві немає. Службове обмеження для військовослужбовців як кримінальне покарання уперше передбачено КК України 2001 р.
Аналіз тексту кримінального закону дозволяє припустити, що цей вид покарання покликаний замінити собою виправні роботи. Враховуючи неможливість їх застосування до військовослужбовців.
Крім того, цей вид покарання призначається як у випадках, передбачених КК України так і у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, дійде висновку про можливість застосування до нього цього покарання замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років (ч. 1 ст. 58).
Такий вид, покарання може застосовуватися також за умови призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), а також під час звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК) та заміні не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82,83). Важливо наголосити, що службове обмеження для військовослужбовців застосовується на строк від 6 місяців до 2 років.
Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що відповідно до положень ч. 1 ст. 58 КК України службове обмеження призначається тільки тим військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, тобто обрали її своєю професією. Особливістю тут є та обставина, що в процесі відбування цього покарання засуджений продовжує колишню соціально-корисну діяльність без розриву з найближчим мікросоціальним оточенням, хоча і на примусовій основі, з відрахуванням у доход держави визначеної частини його грошового утримання.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
Проведений аналіз осіб, які перебувають на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, показує, що призначення судами України покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (далі - ОПП-ЗПД), в різні роки мають різні кількісні показники. Наприклад, у 2002 р. судами було призначено даний вид покарання 9 300 особам, у 2003 р. -7 700, у 2004 р. - 6 000, у 2005 р. - 4 000, у 2006р. - 3 900, у 2007р. -4 200.
Покарання у виді ОПП-ЗПД призначається у тому випадку, якщо особа, яка вчинила злочин, обіймала певну посаду або займалася певною діяльністю. Це означає, що за своїм характером і обсягом повноважень засуджений не може виконувати однакові за змістом види робіт або займатися діяльністю (наприклад, завідуюча магазином не може обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю; водій автобуса, позбавлений права керувати транспортним засобом, не має права займатися діяльністю, пов'язаною з перевезенням людей).
Зокрема, ст. 286, 287,289 і 290 КК України передбачають, що під транспортними засобами слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні засоби. Це стосується без винятку, всіх посад, на обіймання яких накладено заборону. Обмежень щодо застосування зазначеного покарання відносно певних професій або виду діяльності не існує, тому якщо особа, яка вчинила злочин, ніде не працювала або нічим не займалася, щодо неї суд не може застосувати таке покарання.
Ст. 69 КК України нормативно закріплює призначення на основі рішення суду як основного у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Щодо застосування такого покарання як додаткового, то воно може призначатися судом на основі санкції певної статті, а також тоді, коли воно у санкції прямо не передбачено, але суд, враховуючи характер злочину, може позбавити засудженого права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Такі рішення приймаються судом з метою не допустити засудженого до тієї посади чи діяльності, які були використані ним під час вчинення злочину.
Якщо покарання у виді ОПП-ЗПД застосовується як додаткове до таких видів покарань як арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк, то воно поширюється на весь час відбування основного покарання. Крім того, строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбування основного покарання, а також з моменту набрання законної сили вироком суду. Так само обчислюється строк цього додаткового покарання у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 77 КК України).
Відносно неповнолітніх це покарання може застосовуватися тільки як додаткове (ч. 2 ст. 98 КК України). A.M. Бойко зазначає, що засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді ОПП-ЗПД-покарання у разі заміни не відбутої частини основного покарання більш м'яким (ч. 2 ст. 82 КК України), а також у разі умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають це покарання, від його відбування (ч. 1 ст. 81 КК України). Якщо засуджений ухиляється від відбування такого виду покарання, то відповідно до ч. 1 ст. 389 КК України він притягається до кримінальної відповідальності.
На думку В. К. Грищука, В. Т. Маляренка, ОПП-ЗПД -покарання застосовується до винних осіб незалежно від того, де працював засуджений (на підприємстві, в установі, в організації будь-якої форми власності). У КК України, окрім 25 складів злочинів, що передбачають таке покарання як основне, існують статті, що встановлюють відповідальність за діяння, за вчинення яких, з огляду на особливості їх об'єктивних і суб'єктивних ознак було б цілком доцільним призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання.
До їх числа можна було б віднести, зокрема, ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України), розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ч. 2 ст. 168), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191), порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197), порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202), зайняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203), порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213), обман покупців та замовників (ст. 225), випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227), без господарське використання земель (ст. 254), порушення вимог законодавства про охорону праці (ч. 1 ст. 271), ряд транспортних злочинів (ст. 276, 282, ч. 1, 284-288), одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354), зловживання владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ч. 1 ст. 365), службове підроблення (ч. 1 ст. 366), службова недбалість (ч. 1 ст. 367), порушення права на захист (ч. 1 ст. 374), відмова експерта від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 1 ст. 385), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ч. 2 ст. 387).
Включення в санкції перелічених статей ОПП-ЗПД - покарання здатне призвести до його більш широкого застосування на практиці, що може сприяти посиленню спеціальної превенції у разі призначення зазначеного основного виду покарання. Проте вивчення судової практики свідчить про зменшення кількості випадків призначення цього покарання, перш за все, основного. Наведене положення пояснюється не тільки незначним числом санкцій, що містять такий вид покарання, хоча їх кількість, порівняно з КК України 1961 р., зросла удвічі, але й суб'єктивним ставленням до цього виду покарання суддів, які багато в чому недооцінюють каральний потенціал такого покарання.
Хоча проведені дослідження вказують на наявність у зазначеного виду покарання достатньої кількості загально попереджувальних і каральних елементів, які здатні забезпечити досягнення мети покарання. Крім того, ОПП-ЗПД - покарання не охоплює в широкому спектрі всі передбачені в кримінальному законодавстві норми, які дозволяють призначати цей вид покарання за порушення у таких важливих сферах життєдіяльності людини, як захист її виборчих прав, особистих прав і свобод людини.
Важливо наголосити, що в сучасних економічних умовах кримінальне покарання у виді ОПП-ЗПД, виконання якого покладено на КВІ, практично себе виправдовує, успішно виконує завдання протидії злочинності і тому його існування та подальший розвиток є кримінологічно та економічно виправданим.
ОПП-ЗПД — покарання, згідно зі ст. 55 КК України, може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років. ОПП-ЗПД -покарання як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК України за умови, що з огляду на характер злочину, вчиненого у зв'язку з обіймати посаду або із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інші обставини справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
За умови призначення ОПП-ЗПД - покарання як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк воно поширюється на увесь час відбування основного покарання, а також, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК України - з моменту набрання законної сили вироком.
Згідно зі ст. 13 КВК України виконання цього покарання покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженої особи з метою її виправлення та недопущення учинення нею нового злочину - на органи внутрішніх справ.
Позбавлення права обіймати певні посади полягає в заборові засудженому на вказаний у вироку суду строк обіймати посаду, яку він обіймав під час вчинення злочину, та аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях, акціонерних товариствах тощо, а позбавлення права займатися певною діяльністю - в забороні займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою винним було вчинено злочин.
Узагальнюючи вище викладене, робимо висновок, що кримінальне покарання у виді ОПП-ЗПД передбачає певні право обмеження для засуджених для засуджених характер може бути різним. Зокрема, найчастіше це покарання обмежує трудові права засудженого його застосування у виді заборони на здійснення непрофесійної діяльності передбачає право обмеження іншого характеру. У цьому разі призначене покарання не стосується сфери трудових прав засудженого. Така заборона стосується права керувати транспортним засобом та права на полювання.
Громадські роботи
Раніше вітчизняне кримінальне і кримінально-виконавче законодавство не передбачало такого виду покарання, як громадські роботи, хоча воно відповідає загальновизнаним міжнародним нормам про поводження зі злочинцями. У ст. 8.2 Стандартних мінімальних правил ООН ("Токійські правила"), по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, прийнятих у 1990 р. VIII Конгресом ООН, серед можливих мір покарання, альтернативних позбавленню волі, зокрема зазначений і такий вид, як виконання суспільно корисних робіт.
Покарання у виді громадських робіт (далі - ГР) у 2007 р. виконувалося лише відносно 3359 осіб, що дещо менше, ніж за аналогічний період минулого року. Громадські роботи найбільше застосовуються у Донецькій (289), Сумській (157), Івано-Франківській (156), Житомирській (146), Миколаївській (128), Чернігівській (123), Луганській (121), Запорізькій (104) областях.
Покарання у виді громадських робіт полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Покарання у виді ГР встановлюються на строк від 60 до 240 годин і тривають не більш як 4 години на день. ГР не призначаються особам, визнаним інвалідами І або II групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби. ГР є новим видом покарання, раніше невідомим кримінальному праву України, а їх визначальною особливістю якого є безоплатність.
Сутністю покарання є безоплатна праця, від якої засуджений не має права ухилитися (незважаючи на її характер, кількість та умови здійснення). Вона для нього є обов'язковою. В цьому також проявляється каральна властивість ГР як виду покарання. ГР виконуються не на користь потерпілого від злочину, а на користь суспільства, громади і спрямовані на формування у засудженого поваги до суспільства, суспільно корисних робіт та громадських інтересів.
Види ГР визначаються органами місцевого самоврядування (місцевими радами, їх виконкомами, міськими, селищними, сільськими головами). Вони виконуються за місцем проживання засудженого. Це може бути будь-яка робота, в тому числі трудомістка і не престижна (скажімо, прибирання вулиць, інші роботи щодо благоустрою населеного пункту). Головне, щоб робота не принижувала честі та гідності засудженого.
Оскільки ГР як вид покарання виконуються за вироком суду, вони згідно з ч. З ст. 43 Конституції України не вважаються примусовою працею, використання якої забороняється. ГР виконуються у вільний від роботи чи навчання час, але їх призначення не виключається в разі, коли винний тимчасово не працює й не навчається.
Конкретний строк ГР суд визначає у встановлених ч. 2 ст. 56 межах - від 60 до 240 годин, керуючись загальними засадами призначення покарання. Тривалість ГР на день - не більше 4 годин. ГР є основним покаранням (ч. 1 ст. 52). В санкціях статей Особливої частини КК України вони зазначаються як альтернативні таким покаранням, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, арешт і обмеження волі. Отже, вони можуть призначатись лише за злочин невеликої тяжкості.
Не виключається призначення ГР у порядку реалізації положень ст. 69, тобто призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. Вони можуть бути застосовані й при заміні не відбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82).
Так, ч. З ст. 56 містить перелік осіб, до яких покарання у виді ГР не застосовується:
- інваліди І і II групи; - вагітні жінки; - особи пенсійного віку, тобто жінки по досягненню 55 років та чоловіки - 60 років; -військовослужбовці строкової служби.
Наприклад, якщо інвалідність І чи II групи наступить під час відбування ГР, то засуджений має бути звільнений кримінально-виконавчою інспекцією від їх подальшого відбування. Це положення стосується і жінок, які стали вагітними, а також осіб, які досягли пенсійного віку під час відбування розглядуваного покарання.
Ухилення засудженого від відбування ГР, коли їх невиконання відбувається за відсутності для цього поважних причин, є злочином проти правосуддя, передбаченим ч. 2 ст. 389. Ухиленням від відбування покарання у виді ГР є:
а) невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження;
б) не вихід більше двох разів протягом місяця на ГР без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння (ч. З ст. 40 КВК України).
Виправні роботи
Виправні роботи (далі - ВР) як вид кримінального покарання застосовується досить давно. З розвитком кримінального та кримінально-виконавчого права змінювалась назва (обов'язкові, суспільні, примусові, виправно-трудові, виправні роботи без позбавлення волі), відпадали або виникали деякі право обмеження, але основні риси залишилися незмінними. Такі процеси обумовлені тим, що ВР відзначаються досить сильним карним змістом, що дозволяє їх ефективно використовувати як засіб впливу на осіб, які вчинили різні злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Разом з цим застосування ВР не спричиняє тих негативних наслідків, які тягне за собою позбавлення волі.
Покарання у виді ВР встановлюється на строк від 6 місяців до 2 років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із заробітку засудженого до ВР в доход держави відраховується сума у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків.
ВР не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацюючих, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Для осіб, які стали непрацездатними після ухвали вироку суду, суд може замінити штрафом із розрахунку три встановлені законодавством неоподатковувані мінімумів доходів громадян за 1 місяць ВР.
ВР є основним видом покаранням (ч. 1 ст. 52), яке може бути призначене судом у таких випадках:
- коли воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК України;
- призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);
- заміна невідбутної частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м'яким (ч. 1 ст. 82);
- заміна штрафу у разі неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53). ВР згадуються в санкціях майже третини (32%) норм, майже в п'ятій частині (18,6%) норм Особливої частини КК України як альтернативне таким покараннями, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк. ВР як вид покарання передбачені за вчинення злочинів невеликої (75%) та середньої тяжкості (25%).
Виконання покарання у виді ВР здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці і контролю за їх поведінкою відповідно до вимог КВК України. Контроль за виконанням покарання у виді ВР покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ.
Під час виконання вироку суду, що набрав законної сили, іншого рішення суду, акту помилування, а також Закону України "Про амністію" стосовно осіб, засуджених до ВР, працівники інспекції здійснюють такі функції:
- ведуть облік засуджених осіб;
- роз'яснюють порядок та умови відбування покарання;
- здійснюють контроль за додержанням порядку та умов відбування покарання засудженими особами і власником підприємства за місцем роботи засуджених осіб;
- беруть участь у виховній роботі із засудженими особами, проводять індивідуальні бесіди з ними, вживають заходів щодо організації індивідуального шефства над неповнолітніми (якщо щодо цього питання є рішення суду), проводять роз'яснювальну роботу з батьками засуджених неповнолітніх;
- вносять подання до відповідних органів внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених осіб, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин;
- організовують початкові розшукові заходи засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме, та надсилають матеріали до органів внутрішніх справ для оголошення розшуку таких осіб;
- застосовують до засуджених осіб установлені законодавством заходи заохочення і стягнення;
- перевіряють обґрунтованість заяви засудженої особи про звільнення з роботи за власним бажанням та за наявності довідки з нового місця роботи про можливість працевлаштування, виносять постанови про дозвіл або відмову у звільненні;
- дають дозвіл на звільнення з роботи засуджених осіб за власним бажанням протягом строку відбування ними покарання;
- контролюють поведінку осіб, засуджених до ВР, із цією метою один раз на три місяці направляють до органів внутрішніх справ запити про те, чи притягувалися засуджені особи до адміністративної відповідальності;
- один раз на 6 місяців направляють вимоги до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в АР Крим, м. Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, м. Севастополі та на транспорті з метою з'ясування випадків учинення засудженими особами нових злочинів. Отримані відповіді зберігаються в особових справах засуджених осіб;
- направляють через відповідні центри зайнятості населення на роботу осіб, засуджених до ВР, які на час виконання вироку не працюють або були звільнені з роботи відповідно до законодавства про працю;
- здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених осіб і перерахуванням сум у доход держави;
- здійснюють у разі потреби контрольні перевірки за місцем роботи засуджених осіб не менше ніж 2 рази протягом строку відбування покарання. За результатами перевірки складають акт у двох примірниках, один із яких залишається на підприємстві, а другий з відміткою про ознайомлення власника підприємства зберігається в особовій справі засудженої особи та використовується для контролю за усуненням виявлених недоліків;
- у разі систематичного неправильного або несвоєчасного відрахування сум із заробітку засудженої особи, а також невиконання інших вимог КВК України надсилають матеріали прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно із законом. Копії цих матеріалів долучаються до особової справи засудженої особи;
- підтримують постійні контакти з власниками підприємств та трудовими колективами з метою своєчасного отримання інформації про застосування до засуджених осіб заходів заохочення, стягнення і звільнення з роботи;
- постійно підтримують контакти з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх та службою у справах неповнолітніх при міських та районних держадміністраціях;
- проводять аналіз роботи щодо виконання покарання у виді ВР та в необхідних випадках вносять пропозиції керівництву інспекції з метою її удосконалення;
- відповідно до ст. 84 КК України надсилають до суду подання про звільнення від покарання осіб, які під час його відбування згідно з медичним висновком захворіли на психічну чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню призначеного судом покарання;
- надсилають до суду подання щодо осіб, які під час відбування покарання стали непрацездатними, про заміну ВР штрафом;
- надсилають до суду подання про звільнення від відбування покарання осіб, які після постановлення вироку суду досягли пенсійного віку, а також жінок, які стали вагітними;
- відповідно до ч. 5 ст. 46 КВК України у разі ухилення засуджених осіб від відбування покарання у виді ВР надсилають прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України. Копії цих матеріалів долучаються до особової справи засудженої особи;
- за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці засудженим особам зараховують час щорічної відпустки у строку відбування покарання (ч. 2 ст. 46 КВК України);
- за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці надсилають до суду матеріали на засуджену особу щодо умовно-дострокового звільнення її від покарання або заміни невідбутної частини покарання штрафом;
- у разі потреби дають дозвіл засудженій особі на виїзд за межі України;
- установлюють періодичність і дні проведення реєстрації засуджених осіб та проводять реєстрацію таких осіб (ч. З ст. 13 КВК України).
Крім того, пропонуємо доповнити ст. 13 КВК України положеннями, в яких би за КВІ було закріплено, крім контролюючої функції, обов'язок проведення профілактично-виховного впливу на осіб, які перебувають у неї на обліку.
Арешт
Включення арешту до системи чинного законодавства як виду кримінального покарання зумовлено історичними процесами розвитку українського суспільства та відповідає тенденціям розвитку міжнародного законодавства про покарання. Відправною точкою призначення арешту можна вважати його появу у Військових артикулах Петра І. Арешту, як і іншим видам покарань притаманні певні загальні ознаки:
- арешт є заходом державного примусу і призначається від імені держави і виключно вироком суду;
- арешт призначається тій особі, яка визнана судом винною у вчиненні злочину;
- мета арешту полягає у передбаченому КК обмеженні прав і свобод засудженого і тягне за собою судимість.
Поряд з тим, арешту властиві також і специфічні ознаки, серед яких важливо виділити: особливий зміст виконання і відбування; спеціально встановлене місце (арештний дім); режим підвищеної суворості; короткочасність відбування покарання тощо. Цей вид кримінального покарання містить у собі елементи ізоляції від суспільства, але Розділ II КВК України відносить його до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Як вид кримінального покарання арешт передбачено ст. 60 КК України. Він являє собою короткострокове позбавлення особистої свободи в умовах ізоляції від суспільства. Це своєрідний елемент так званої шокової терапії, що застосовується до осіб, які вперше вчинили злочин. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають покарання на гауптвахті.
Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до 7 років. Арешт є новим видом покарання, раніше невідомим кримінальному праву України. Сутність арешту як виду покарання полягає в тому, що засуджений піддається протягом короткого терміну концентрованому жорсткому виправному впливу, пов'язаному з перебуванням в умовах суворої ізоляції. Це покликано досягти таких цілей покарання, як виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.
Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52) і застосовується у тих випадках, коли його зазначено у санкції статті Особливої частини КК України. Ця міра покарання згадується в п'ятій частині статей (21,6%) та в десятій частині норм (11,7% ) Особливої частини КК України. В санкціях арешт, як правило, вказується як альтернатива іншим основним покараннями - штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадським роботам, виправним роботам, обмеженню волі і триманню в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк. Лише в одному випадку, а саме при вчиненні злочину, передбаченого ст. 395 "Порушення правил адміністративного нагляду", ареште єдиною мірою покарання.
Арешт як міра покарання передбачений лише за злочини невеликої (їх визначення дає ч. 2 ст. 12) та середньої тяжкості (ч. З ст. 12). Як правило, це умисні злочини, хоча є й винятки (наприклад, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 286). Не виключається застосування арешту при заміні невідбутної частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82).
Як уже наголошувалося, строк арешту визначає суд відповідно до санкції статті у межах від 1 до (не більше) 6 місяців (ч. 1 ст. 60), а при засудженні до цього покарання неповнолітніх - від 15 до 45 п'яти діб (ст. 101). У двох статтях КК (ч. 1 ст. 406, ч. 1 і 2 ст. 413) арешт передбачено за вчинення військових злочинів. Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК України, ч. 1 ст. 55 КВК України).
На гауптвахті роздільно тримаються:
- засуджені з числа офіцерського складу окремо від інших категорій військовослужбовців;
- засуджені, які мають звання прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядового складу;
- засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом, окремо від засуджених військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.
Час відбування арешту до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання не зараховуються. Під час відбування арешту засуджений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я.
Однак за сумлінну поведінку і ставлення до військової служби до засуджених військовослужбовців можуть застосовуватися заходи заохочення, зокрема, у виді зарахування часу відбування арешту до загального строку військової служби повністю або частково.
Арешт не застосовується лише до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років. Стосовно інших категорій осіб, які вчинили злочини, що караються арештом, КК України обмежень не містить. Отже, цю міру покарання може бути застосовано до непрацездатних, осіб похилого віку та ін.
При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, застосовуються положення ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі відповідає один день арешту (п. 1 ч. 1), одному дню арешту відповідають 2 дні обмеження волі; 3 дні службового обмеження для військовослужбовців, 3 дні виправних робіт (п. 2 ч. 1) або 8 годин громадських робіт (п. 4 ч. 1).
Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ст. 50 КВК України). Засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі.
На засуджених до арешту розповсюджуються право обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, зокрема їм забороняється:
- побачення з родичами та іншими особами, за винятком адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи;
- одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном.
Важливо наголосити, що такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89), а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту (п. 4 ст. 89).
Арешт як кримінальне покарання треба відрізняти від арешту як стягнення за вчинення адміністративного правопорушення (ст. 32 КАП) та арешт з триманням на гауптвахті, який застосовується як стягнення за порушення військової дисципліни до рядових (матросів) та сержантів (старшин) військової служби та тих, хто проходить службу за контрактом, крім військовослужбовців-жінок.
Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що арешт — це встановлений законом порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує тимчасову ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, контроль з боку персоналу за виконанням покладених на них обов'язків.
Обмеження волі
Інтеграція України у світове співтовариство, рекомендації міжнародних організацій та вимоги Ради Європи щодо вдосконалення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, внутрішня суперечливість, притаманна кримінальному покаранню у виді позбавлення волі, соціально-негативні наслідки відбування такого покарання обумовили необхідність перегляду кримінально-правових засобів виправлення засуджених. Ці фактори обумовлюють актуальність вивчення, аналізу і застосування засобів виправлення осіб, що скоїли злочин, по можливості без ізоляції від суспільства.
Людина, яка живе ізольовано, не є цілком завершеною, її призначення - жити у суспільстві. Назріла потреба застосування заходів кримінально-правового впливу, які є альтернативою позбавленню волі. У новому КК України, що вступив в дію з 1 вересня 2001 р., знайшов відображення принцип економії каральних засобів. Переважна більшість санкцій кодексу не містить елементів позбавлення волі. Новий КВК України, який був введений в дію з 1 січня 2004 р., передбачає реалізацію і розвиток цього принципу.
Чинний КК України закріпив нові види кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, серед яких особливе місце належить кримінальному покаранню у виді обмеження волі (далі - ОВ). ОВ є новим видом кримінального покарання, тому відповідна практика його застосування на сьогодні є недостатньою.
Слід зазначити, що ОВ, хоча і є новим покаранням у системі кримінальних покарань, водночас має деякі спільні риси з відомим попередньому кримінальному та виправно-трудовому законодавству кримінально-правовим інститутом - умовним засудженням до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Згідно зі ст. 61 КК України покарання у виді ОВ полягає утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі - виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.
Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як під час відбування покарання у виді позбавлення волі, а лише обмежуються у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не мають права залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках.
За своїми основними характеристиками виправні центри схожі зі спецкомендатурами, які існували в органах внутрішніх справ до 1992 р. ОВ як міра кримінального покарання призначається на строк від 1 до 5 років і передбачає тримання засудженого у кримінально-виконавчій установі та обов'язкове залучення засудженого до праці. ОВ застосовується тільки як основне покарання, як додаткові до нього можуть бути призначені штраф, позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, позбавлення спеціального, військового звання, чину або рангу, конфіскація майна.
У разі призначення судом засудженому до покарання у виді обмеження волі додаткового виду покарання, каральний і виховний вплив на них посилюється. Важливо наголосити, що ОВ не застосовується до:
- неповнолітніх;
- вагітних жінок;
- жінок, що мають дітей віком до 14 років;
- осіб пенсійного віку;
- військовослужбовців строкової служби;
- до інвалідів 1 і II груп.
Разом з тим, ОВ може бути застосовано і в порядку заміни не відбутої частини покарання його іншим видом. Так, особі, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, суд з урахуванням її поведінки в період відбування покарання може замінити не відбуту частину покарання більш м'яким його видом - обмеженням волі в порядку ст. 82 КК України.
Заміна не відбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на більш м'яке (ОВ) можлива після фактичного відбуття засудженим:
- не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
- не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;
- не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яку раніше було звільнено умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом не відбутої частини покарання.
Порядок і умови виконання покарання у вигляді ОВ регламентуються ст. 56-70 КВК України та Інструкцією "Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", затвердженою наказом ДДУПВП від 04.09.01 № 165. Відповідно до ст. 56 КВК України, органами, які виконують покарання у виді ОВ, є кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри).
З метою створення сприятливих передумов для виправлення засуджених, позитивного впливу на їх поведінку членів сім'ї, трудових колективів, де вони раніше працювали, особи, засуджені до ОВ, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Однак особи, яким такий вид покарання застосовано в порядку заміни іншого покарання, а також засуджені, за місцем постійного проживання яких відсутні виправні центри, можуть бути направлені для відбування покарання у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.
Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених. Управління (відділи) ДДУПВП в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування визначають межі виправних центрів.
Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців
На жаль, наявність глибоких наукових розробок щодо такого виду покарання, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців нами не встановлена, однак необхідно констатувати, що серед дванадцяти видів покарань, передбачених КК України, тільки покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні застосовується відносно військовослужбовців.
Правовою підставою та умовами виконання вищезазначеного покарання є Кримінально-виконавчий кодекс України (Гл. 14, ст. 71-85), Положення "Про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України" та інші нормативні акти України. Керівництво Дисциплінарного батальйону (далі - ДБ) здійснює командуючий військами військового округу (оперативного командування), який забезпечує призначення кадрів офіцерського складу, контролює режим та умови тримання, охоплення постійною роботою, організацію праці, бойову підготовку та виховання засуджених.
У зв'язку з тим, що із засудженими, які відбувають покарання у дисциплінарних частинах, повинна проводитися робота, спрямована на їх виправлення і ресоціалізацію, до особового складу цих підрозділів пред'являються підвищені вимоги. Так, посади офіцерського складу та прапорщиків ДБ можуть займати на конкурсній основі дисципліновані, вольові, добре підготовлені військовослужбовці, які мають досвід практичної діяльності у військах не менш як 2 роки.
На посади сержантів і солдатів постійного складу дисциплінарних рот і підрозділів охорони та забезпечення приймають військовослужбовців строкової служби, навчених і відібраних у військових комісаріатах посадовими особами ДБ, або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.
Тривалість служби офіцерів у ДБ не повинна перевищувати; на посаді командира батальйону — 5-6 років, на інших посадах — 3-4 роки. За бажанням офіцерів, за умови їх позитивної атестації, строк служби як виняток може бути продовжено до 8 років.
Відповідно до Закону України "Про прокуратуру", нагляд за додержанням законів у ДБ здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому військові прокурори. Сутність кримінального покарання у виді тримання в ДБ військовослужбовців полягає в тому, що особи, які відбувають у ньому покарання, у примусовому порядку ізолюються від суспільства (у даному разі - від іншої маси військовослужбовців).
Ізоляція військовослужбовців, зумовлена утримуванням в ДБ, деякою мірою пов'язана з обмеженням їхніх духовних зв'язків із суспільством, цивільних прав, свободи пересування. Відбування військовослужбовцем покарання у ДБ має свої правові наслідки -час перебування в ньому не зараховується до строку служби, за винятком випадків, передбачених у законі.
Для відбування засудженими цього покарання в Збройних Силах України засновані спеціальні військово-виправні установи -дисциплінарні батальйони й окремі дисциплінарні роти. Застосування цього покарання до військовослужбовців строкової служби можливе лише за злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки, у випадках, передбачених законом, а також у тих випадках, коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме доцільним замість застосування позбавлення волі на термін до двох років направляти до дисциплінарного батальйону на той же строк.
Отже, направлення військовослужбовців, що скоїли злочини, для відбування покарання до спеціальних військово-виправних установ досить обмежене і можливе тільки по відносно рядового і сержантського складу строкової служби. Що стосується офіцерів, прапорщиків, мічманів і то до них за вчинені злочини застосовуються ті самі покарання, що і до цивільних осіб, а виконання всіх кримінальних покарань щодо цієї категорії військовослужбовців здійснюється установами та органами, які входять до кримінально-виконавчої служби України.
Військова організація — особливий державний механізм. Вона вимагає виняткової централізації в керуванні, організованості і дисциплінованості всіх її ланок, твердого статутного порядку, який би забезпечував постійну боєготовність і боєздатність військ.
Тому кримінальним законодавством визнаються злочинними діяння, які, через спрямованість винятково проти порядку несення військової служби, заподіюють збиток військовим правовідносинам і загрожують тяжкими наслідками для Збройних Сил України.
Такі злочини, що називаються військовими, вимагають у деяких випадках і специфічного впливу на осіб, що їх вчинили: виникає необхідність виховання таких правопорушників не тільки як громадян, але і як воїнів. Це визначає наявність в українському кримінальному законодавстві специфічного військового покарання - направлення до дисциплінарного батальйону і створення в Збройних Силах спеціальної військово-виправної установи, призначеної для його виконання.
(Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)
Запитання для перевірки
(Максимальна оцінка відповіді на запитання — 2 бали)
1. Хто виконує покарання у виді виправних робіт?
2. Порядок виконання покарання у виді арешту.
3. Порядок виконання покарання у виді громадських робіт.
4. Хто виконує покарання у виді обмеження волі?
5. Що є правовою підставою тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців?
Самостійна робота
(Максимальна оцінка — 2 бали)
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми
1. Окресліть порядок та підстави анулювання дозволу на зайняття певними видами діяльності.
2. Спробуйте обґрунтувати необхідність праці засуджених до покарань у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.
3. Поясніть роль медичного обслуговування засуджених до покарання у виді обмеження волі.
4. Розкрийте порядок залучення осіб, засуджених до покарання у виді арешту, до праці.
5. Окресліть матеріально-побутове забезпечення засуджених до покарань у виді арешту.
6. Спробуйте обґрунтувати обов'язки особи, засудженої до кримінального покарання у виді виправних робіт.
7. Визначте сутність покарання у виді громадських робіт.
8. Поясніть порядок і умови позбавлення військового звання.
9. Окресліть порядок і умови позбавлення спеціального звання.
10. Розкрийте умови виконання покарання у виді службового обмеження командира військової частини.
11. Спробуйте визначити суть примусового виконання конфіскації майна.
Мозковий штурм
(Максимальна оцінка — 4 бали)
І.Що таке "покарання, не пов'язані із позбавленням волі"? Кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі, можна визначити як види покарань, що за своїм статусом не
позбавляють особу, яка вчинила кримінальний злочин і за вироком суду визнана винною в ньому, соціальних зв'язків, роботи, сімейних відносин і виконання яких передбачає створення необхідних умов для досягнення мети покарання.
2. Чим визнана необхідність розробки системи та класифікації кримінальних покарань?
Прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України вимагає від кримінально-правових наук поглибленого дослідження, системи і кваліфікації кримінальних покарань, а відсутність єдності думок щодо зазначених проблем, на нашу думку, тільки підвищує її роль, тим самим породжує нові, іноді оригінальні підходи до їх розв'язання.
3. Чи виправдано призначення покарань, не пов'язаних із позбавленням волі?
На нашу думку, в сучасних економічних умовах такі покарання практично себе виправдовують, успішно виконують завдання щодо боротьби зі злочинністю, і тому їх існування та подальший розвиток є економічно виправданим.
Використана література
1. Беца О., Панасюк М., Шкадюк В. Впровадження альтернативних видів покарань в Україні: Посібник / Ред. О. В. Беца. - К.: МП Леся, 2003. - 116 с.
2. Боеатирьов І. Г. Теорія і практика виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань, не пов'язаних з позбавленням волі: Монографія. - К.: Атіка, 2005. - 312 с.
3. Богатирьова О. /. Виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань за новим Кримінально-виконавчим кодексом України (кримінально-виконавчий аспект) // Юридична Україна: Щомісячн. правовий часопис. - № 8. - 2006. - С. 63-68.
4. Бодюл Е. М. Правові та організаційні заходи виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу: Автореф. дис.канд. юрид. наук К.:- 2005.
5. Вербенський М. Застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі // Аспект — інформ. бюл-нь. - 2003. - № 1(9). -С. 3-5.
6. Гура Р. М. Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Автореф. дис. канд. юрид. наук:- Харків, 2003.
І.Дрьомін В. М. Деякі питання удосконалення діяльності органів, що виконують покарання, не пов'язані з позбавленням волі // Вісник Одеського ін-ту внутр. справ. - 2000. - № 3.
8. "Про державні нагороди України" Закон України від 16.03.2000.
9. "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", Закон України 2005.
10. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" Закон України в редакції від 18.06.99 (ст. 5).
11. "Про державну службу" Закон України від 16.12.93.
12. "Про попереднє ув'язнення" Закон України від 30.06.93. (Із змінами і доповненнями).
13. "Про застосування амністії в Україні" // Відомості Верховної Ради, 1996, № 48, ст. 263). (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 620/96-ВРвід 19.12.96 // ВВР, 1997, № 9, ст. 69).
14. Кримінальний кодекс України: Офіційний документ. — К.: Велес, 2006.-151с.
15. Кримінально-виконавче право України. Загальна частина. Навч. посібник / За заг. ред. А X. Степанюка. - Харків, 2005.
16. Кримінально-виконавчий кодекс України. Підписаний Президентом України 11.07.03 р. № 1129-ГУ. - К.: Атіка, 2003.
17. "Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань" Наказ ДДУПВП № 270/1560 від 19.12.03.
18. Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України: (Затверджено Указом Президента України від 5.04.94 №139/94).
19. Про практику призначення судами кримінального покарання : Постанова Пленуму Верховного Суду України №22 від 22.12.95 (пп. 4,6, 9-13,17).
20. Ткакова О. В. Зміст та основні риси громадських робіт // Вісник Акад. прав. наук. - X., 2005. - № 3 (39). - С. 250-259.
21. Шинкарьов Ю. В. Окремі особливості притягання до праці засуджених до арешту // Вісник Харків, нац. ун-ту ім. В. Н. Кара-зіна. - "Громадянське суспільство". - 2006. - № 735. - С. 96-99.
22. Шинкарьов Ю. В. Арешт як вид кримінального покарання та особливості правового регулювання його виконання та відбування. - Львів., 2007. - Автореф. дисертації канд. юрид. наук. -2007.-16 с.
23. Черненок М. П. Проблеми теорії і практики виконання майнових покарань.- Автореф. дисертації канд. юрид. наук: X., -2003.-19 с.
24. Черненок М.П. Виконання майнових покарань: Монографія. - Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. -176 с