Печать

Розділ X ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Posted in Римское право - Є.М.Орач, Б.Й.Тищик Основи римського приват. права

 

§1. Загальне вчення про зобов'язання

Зобов'язання в Римі позначалися терміном obligatio. За визначенням римсь­кого права пізніших часів і за нашими теперішніми уявленнями зобов'язання -це такі юридичні відносини між двома особами, коли одна особа - боржник -зобов'язана вчинити або утриматися від вчинення певної дії, а інша - кредитор - має право вимагати від першої виконання покладеного на неї обов'язку, що випливає з договору або з інших підстав на свою користь.

У житті кожного суспільства зобов'язання виконують різні функції: то вони виступають як юридичні форми майнового обороту, то як каральні заходи за певні порушення особистих і майнових прав. І все ж головна сфера зобов'я­зань - це майновий оборот, зокрема сфера виробництва, переміщення, розподілу і реалізації товарів, побутового обслуговування населення, охорони здоров'я, культури та освіти й багато іншого. У наш час кожна людина постійно і нео­дноразово вступає в зобов'язальні відносини.

Зобов'язання застосовуються і за межами зазначеної сфери. Особа, котра вчинила злочин, внаслідок якого завдала майнових збитків іншим особам або організаціям, зобов'язана їх відшкодувати; особа, що здобула без підстав май­но за рахунок іншого, зобов'язана його повернути. За негативні дії, які вони заподіяли комусь в шкоду, зобов'язані відповідати також організації, устано­ви.

Усе це свідчить, що сфера застосування і впливу зобов'язань у цивільно-правовому обороті в будь-якому суспільстві і на будь-якій стадії його розвитку надзвичайно велика. Не дивно, що у Стародавньому Римі юристи детально розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну системи. Глибокі й детальні розробки зобов'язальних відносин римських юристів надовго пережили своїх творців і були сприйняті пізніши­ми правовими системами. Основні положення римського зобов'язального права ще й досі зберігають свою життєдіяльність.

Однак саме поняття зобов'язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов'язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов'язання, вироблялося римлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов'язання - це пра­вові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає "праву нашої держави". Визначення зобов'язання як певних правових пут зв'язаності не було випадковим. У стародавній період ця обмеженість - пута - не була тільки фігу­ральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких при­рівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв'язування, з фізичних перетворились в юридичні. "Зв'язаність" почи­нає виявлятися у майновій відповідальності боржника згідно із зобов'язаннями. Отже, зобов'язання розцінюються в римських джерелах як певний право­вий зв'язок, який встановлюється у відносинах між двома особами. Одна з них називається кредитором, оскільки зобов'язання зв'язує її правом вимагати, інша сторона називається боржником, оскільки зв'язана не правом, а обов'язком. Становище кредитора і боржника щодо зобов'язань протилежні одне одному, проте відносини між ними не є відносинами субординації, обмеження або підпо­рядкування волі боржника волі кредитора, незважаючи на всю їхню неврівноваженість. Як суб'єкти правовідносин кредитор і боржник, навіть коли мова йде про позику, рівноправні один одному - у праві, партнерстві, судово­му захисті. Саме цього вимагає зобов'язання за цивільним правом. Зміст зобов'язання надзвичайно різноманітний. Він може полягати в обов'язку дати кредитору якусь річ (dare), щось робити або не робити (facere або non facere), щось надати (praestare), в обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду тощо. Усе те, що можливе і не суперечить закону, може бути предметом зобов'язань. Відо­мий римський юрист Павло з цього приводу писав: "Суть зобов'язання полягає в тому, щоб якийсь предмет зробити нашим... і водночас в тому, щоб зобов'я­зати іншого, щоб він щось дав нам, зробив для нас або надав нам".

Однак у чистому вигляді зобов'язань, де кредитор мав тільки права, а бор­жник тільки обов'язки, було небагато, і такі зобов'язання дістали назву односторонніх. Прикладом одностороннього зобов'язання може служити до­говір позики, коли кредитор має тільки право вимагати повернення грошей, а боржник несе тільки обов'язок повернути своєчасно борг. На практиці пере­важали зобов'язання, в яких кожна із сторін мала певні права і несла відповідні обов'язки. Прикладом двосторонніх зобов'язань можуть бути договори най­му речей, купівлі-продажу, доручення та ін. У двосторонніх зобов'язаннях сторони можуть володіти рівними і нерівними правами і обов'язками. Якщо сторони володіють рівноцінними правами і обов'язками, то такі зобов'язання називаються синалагматичними.

Будучи правовим зв'язком зобов'язання у випадку добровільного його не­виконання може бути реалізоване в примусовому порядку шляхом пред'явлення кредитором відповідного позову до боржника. Там же, де немає позовного захисту, немає і самого зобов'язання. Так формалізм і ретельність римського права вимагали, щоб договори укладалися в точно встановленій формі, яка часто супроводжувалася складною, з численними символічними жестами про­цедурою. Якщо порушувалась будь-яка з вказаних умов, право на позовний захист не набувався, а це означало, що зобов'язання не виникло.

Разом з тим спостерігалися деякі специфічні утворення, які римські джере­ла не визнавали як зобов'язання, але й повністю не відмовляли їм у такому визнанні. Наприклад, раб чи особа, підвладна домовладиці, за загальним пра­вилом, не були здатними до встановлення зобов'язання від імені свого володаря. Подібні зобов'язання у всіх випадках не забезпечувалися позовним захистом, за винятком пекулія, в рамках якого необхідний захист надавався. Проте, якщо зобов'язання добровільно виконані власником раба або батьком підвладної особи, то останні не мали права вимагати повернення виконаного. Отже, под­ібне зобов'язання не можна вважати юридично байдужим. Позбавлене позовного захисту, воно не могло бути віднесене до зобов'язань у точному розумінні цього слова. І тому, спираючись на загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття - натуральне зобов'язан­ня. Це поняття набуло збірного значення як для зобов'язань, встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов'язань, не наділених позов­ним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання. У загальному розвитку історії римських зобов'язань розрізняють два істо­ричних простори: старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаються з пережит­ками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.


 

§2. Підстави виникнення зобов'язань та їх класифікація

Як уже зазначалося, зобов'язання є та юридична форма, за допомогою якої люди задовольняють найрізноманітніші потреби, регулюють свої відно­сини. Важливо усвідомити, з чого виникають зобов'язальні правовідносини, внаслідок яких одна особа має право, а інша - обов'язок, тобто, з чого виника­ють зобов'язання. Коротко на це запитання можна відповісти так: зобов'язання виникають з певних юридичних фактів. Самі ж юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства зв'язують певні правові наслідки і передусім виникнення, зміну або припинення правовідно­син. Отже, юридичні факти - це безпосередня ланка між нормою цивільного законодавства і правовідносинами.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта вони поділяються на дії і події. Події - юридичні факти, настання яких не залежить від вольової повед­інки осіб. Це явища стихійного характеру (наприклад, землетрус, повінь), які в цивільному законодавстві набувають значення непоборної сили: смерть осо­би тощо. Дії - юридичні факти, зв'язані з волею осіб. Зокрема, відмова довіреного від доручення призводить до припинення прав і обов'язків за дого­вором доручення.

Залежно від того, чи відповідають нормам цивільного права ті чи інші дії, вони поділяються на правомірні і неправомірні (протиправні). Правомірними є дії, які здійснюються в рамках закону. Неправомірними є дії, які вчиняються з порушенням вимог законодавства. Правоміріні дії спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків називаються правочинами, наприклад щось продати, купити, обміняти, подарувати. Встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб наступає здебільшого за їх згодою і волею. Такі правочини називаються двосторонніми, наприклад договори, пакти. Ящо подібні обста­вини настають за волевиявленням однієї сторони, правочин називається одностороннім (наприклад, заповіт).

Отже, різноманітність юридичних фактів є підставою для виникнення зо­бов'язань. Кожна система цивільного законодавства містить приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільно-правові зобов'язальні відносини.

Уже римські класичні юристи намагалися звести цю сукупність відомих їм юридичних фактів, які зумовлювали виникнення зобов'язань, у певну систе­му. Насамперед при цьому кидалося у вічі виникнення зобов'язань або з договорів, або з правопорушень. І справді, юрист Гай у своїх Інституціях го­ворить, що зобов'язання виникають з договору - ex contractu і правопорушення - ex delicto. Проте більш уважний погляд виявив, що цим поділом охоплюють­ся не всі зобов'язання, і той же Гай визнавав це. І тому в іншому своєму творі, виділивши зобов'язання, які виникають з договорів і з деліктів, усі інші випад­ки Гай позначає загальною назвою зобов'язань, які виникають з різних видів підстав. Щоправда, в уривку з цього твору, наведеному в Дигестах, йому при­писана чотиричленна класифікація зобов'язань, зокрема: 1) з договору; 2) ніби з договору; 3) з делікту; 4) ніби з делікту. Але, як вважають деякі дослідники римського права, достовірність цього фрагменту Дигест досить сумнівна: що нібито подібна класифікація зобов'язань виявлена лише в Інституціях Юстиніана.

Отже, ми ознайомились з римською системою зобов'язань. Теоретично чотиричленна система класифікації зобов'язань далеко не бездоганна, бо не­можливо звести всю різновидність зобов'язань позадоговірних і позаделіктних до категорій ніби з договору і ніби з делікту. Найхарактерніший недолік цієї системи полягає, очевидно, в повній відсутності в ній зобов'язань, які виника­ють з односторонніх обіцянок, зокрема з публічної обіцянки винагороди за що-небудь (за знахідку загубленої речі). Цю прогалину пояснюють тим, що римське право за такими односторонніми обіцянками принципово юридичної сили не визнавало.

Вироблена класичним римським правом система зобов'язань залишаєть­ся системою і права післякласичного, вона санкціонована і в Corpus juris civilis. Звичайно, у подальшому вона піддавалася в окремих частинах деяким змінам, проте всі ці зміни не позбавляли основних її принципів. Тому необхідно чітко з'ясувати зміст наведених категорій з теорії зобов'язального права, щоб вільно ними оперувати. Зокрема, необхідно зрозуміти, що договір - це акт, з якого виникає зобов'язання, а зобов'язання - це правовідносини; що не всяке зобов­'язання є договором, оскільки зобов'язання виникають також ніби з договору, з делікту і ніби з делікту. Отже, поняття зобов'язання ширше від поняття дого­вору. Слід також пам'ятати і те, що й поняття правочину ширше від поняття договору, бо вміщує в собі і односторонні дії. З договору завжди виникає зо­бов'язання, а з односторонніх правочинів - не завжди, наприклад із заповіту зобов'язання не випливає. Правочин - це правомірна дія, делікт - не право­мірна.

Зобов'язання в Римі класифікувалися не тільки за підставою їх виникнен­ня, але й за іншими ознаками, наприклад: зобов'язання натуральні, подільні і неподільні, зобов'язання альтернативні, видові й родові, долеві й солідарні.

Натуральні зобов'язання. У Римі зобов'язання здебільшого були наділені позовом. Проте в період принципату з'явилися зобов'язання, які не користу­валися позовним захистом, але з якими все ж таки були пов'язані певні правові наслідки. Щоправда, вони не завжди були однаковими, але завжди був юри­дичний наслідок, а саме: добровільний платіж за натуральними зобов'язаннями визнавався дійсним і поверненню не підлягав. Наприклад, батько сплатив борг за підвладного сина і не мав права вимагати від кредитора його повернення.

Зобов'язання подільні і неподільні. Подільним називалось таке зобов'язан­ня, якщо його виконання було можливе частинами, а якщо виявилося декілька кредиторів або боржників, - то допускався поділ між ними. Неподільними зо­бов'язаннями були такі, виконання яких суперечило економічній меті відповідного зобов'язання. Поділ такого зобов'язання або виключав би до­сягнення його мети, або привів би на практиці до наслідків, які порушують інтереси кредитора.

Зобов'язання альтернативні. Такі зобов'язання виникають тоді, коли бор­жник виявляється неплатоспроможним, а тому зобов'язується за борг передати кредитору раба-шорника, раба столяра. Тут боржник є чимось зобов'язаний -не визначений тільки предмет, яким буде ліквідовано зобов'язання. Право вибору може належати або кредитору, або боржнику, або навіть третій особі. Найперше право вибору належить кредитору, якщо інше не встановлено до­говором. Зволікання кредитора в праві вибору дає змогу боржнику запропонувати в оплату один з названих предметів. Випадкова загибель одно­го з предметів не звільняє боржника від оплати іншим, який залишився.

Зобов'язання видові і родові. Якщо об'єктом зобов'язання є індивідуально визначена річ, то таке зобов'язання називається видовим. Об'єктом видового зобов'язання може бути, наприклад, картина видатного художника або срібна ваза відомого майстра. Випадкова загибель такої речі звільняла боржника від відповідальності, але не від відшкодування збитків. Родове зобов'язання - це зобов'язання, об'єктом якого є річ, визначена родовими ознаками: гроші, зер­но тощо. Втрата такої речі боржником не звільняла його від виконання зобов'язання, оскільки він повиненн був заплатити борг річчю однорідною.

Зобов'язання часткові (долеві) і солідарні. Зобов'язання з великою кількістю осіб на тій чи іншій стороні поділялися на часткові (долеві) і солідарні. І част­кові, і солідарні зобов'язання можуть бути як активними, так і пасивними. Якщо в зобов'язанні є декілька кредиторів - це активні зобов'язання, а коли є декіль­ка боржників - пасивні.

У часткових зобов'язаннях кожний боржник ніс відповідальність лише за свою частину боргу, і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка йому належить. Наприклад, Тацій дав у позику братам Люцію і Тіберію 200 сестерцій. Це долеве пасивне зобов'язання. Брати Люцій і Тіберій несуть відповідальність перед кредитором тільки за половину свого боргу, якщо інше не передбачене договором. Часткові зобов'язання можливі тільки за умов под­ільного предмета зобов'язання (гроші, зерно тощо).

Проте траплялися випадки, коли кожний кредитор міг вимагати від кож­ного боржника повного задоволення. Такі зобов'язання називалися солідарними зобов'язаннями в широкому розумінні цього слова. Вони теж могли бути ак­тивними і пасивними. У свою чергу солідарні зобов'язання поділялися на кореальні і солідарні в прямому розумінні.

Під кореальними зобов'язаннями римляни розуміли єдине зобов'язання з кількома суб'єктами з боку боржника і кредитора. Бували випадки, коли з тих чи інших міркувань декілька осіб бажали виступити як кредитори, але так, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо, і щоб платіж одного погашав вимогу інших, пред'явлення позову одним позбавляло позову інших. Наприклад, два брати ведуть спільне господарство і хтось звертається до них з проханням дати пози­ку. Брати погоджуються, проте припускають, що на час сплати платежу хтось з них обов'язково повинен буде виїхати, але хто саме - невідомо. Враховуючи передбачувану ситуацію, вони хотіли б виступити як співкредитори.

Аналогічне бажання може бути висловлене з боку декількох боржників. У тому ж прикладі: брати звертаються до декого з проханням надати їм позику. Той погоджується виконати їхнє прохання лише з тією умовою, щоб стягнути борг він міг з будь-кого з них. Найбільш поширеною формою цієї угоди у рим­лян була так звана стипуляпія. під час якої кредитор запитував підряд декількох боржників, а останні всі разом відповідали: обіцяю, обіцяю.

Солідарне зобов'язання у прямому розумінні є сукупністю зобов'язань, що дорівнювали кількості учасників. Підставою такого зобов'язання міг бути за­кон, а саме зобов'язання мало місце в тих випадках, коли було скоєно групове пограбування або крадіжка, з метою посилення відповідальності за ці види злочину було встановлено, що кожен з учасників його зобов'язаний був спла­тити потерпілій особі штраф у повному розмірі. Сплата одним з боржників не звільняла від цього зобов'язання інших. Потерпілий одержував суму штрафу стільки разів, скільки було злочинців.

Зобов'язання, за яким кредитор мав право вимагати від будь-якого з дек­ількох боржників його виконання в повному розмірі, називаються солідарними в прямому розумінні. При цьому вимога одним кредитором повного виконан­ня зобов'язання на свою користь позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання того ж зобов'язання ще раз. І, навпаки, виконання зобов'язання в повному розмірі одним з декількох боржників звільняє решту боржників від його ж виконання.

Той, хто виконав зобов'язання за всіх, може вимагати від інших боржників повернення частини, яку він сплатив за них (право регресу). Так само і креди­тор, який одержав сплату від боржників згідно з зобов'язанням у повному обсязі, повинен був передати іншим кредиторам ту частину, яка їм належить.

Долеві зобов'язання були вигідні для боржників, тому що кожний з них відповідав тільки за свою частину. Солідарні, навпаки, - для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-якого боржника. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок май­на найбільш заможного боржника, який змушений був сам розрахуватись з іншими.

У випадку виникнення спору кредитори завжди стверджували, що зобов'­язання було солідарним, а боржники - що долевим (частковим). У Римі з цього приводу було вироблене чітке правило, закріплене у законодавстві Юстиніа-на: солідарне зобов'язання і солідарна відповідальність настають лише тоді, коли це передбачено договором або законом. У всіх інших випадках - це част­кова відповідальність.

 


 

§3. Сторони у зобов'язанні

У римському праві, особливо в ранній період, зобов'язання вважалося лише особистим правовим інститутом, особистим зв'язком між кредитором та бор­жником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладення будь-яких зобов'язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кре­дитор не міг передати свої права, а боржник обов'язки на третіх осіб. У зв'язку з особистим характером зобов'язань у такі правові відносини не можна було вступати і через представника. Отже, у зобов'язання вступали тільки особисто дві сторони: кредитор і боржник.

В умовах обмеженого цивільного обороту це не викликало суттєвих не-зручностей. Однак невдовзі виявилися недоліки такого підходу і тому допускали перехід права кредитора вимагати або права обов'язку боржника у з'язку з їх смертю на спадкоємців. Визнанню наступництва спадкоємця в правах і обо­в'язках сприяв сімейний характер власності в стародавню епоху. Безпосередні підвладні домовладики були його обов'язковими спадкоємцями; їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося тому, що вони і при житті домовлади­ки були учасниками сімейної власності.

З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у більш досконалому врегулюванні цієї правової про­блеми. Заміна сторін у зобов'язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за погодженням з боржником кредитор міг пере­дати своє право вимагати якійсь третій особі, звичайно, за її згодою. Ця третя особа укладала з божником новий договір такого ж змісту і з такими ж зобов­'язаннями з боку боржника, як і в попередньому договорі, а попередній кредитор зрікався своєї вимоги.

Слід зазначити, що новація була досить громіздкою і незручною, оскільки боржник, з тих чи інших міркувань, не завжди давав згоду. Однак найголовн­іше те, що укладанням нового договору не просто скасовувався старий договір, але й припинялися різні форми забезпечення виконання зобов'язання. Усе це треба було оновляти. А тим часом потреба в передачі зобов'язання постійно зростала і тому була винайдена більш досконала форма заміни кредитора, а згодом і боржника.

Відомо, що під кінець формулярного і появи екстраординарного процесу з'явилося судове представництво. Як тільки стало можливим вести справу в суді через представника була введена особлива форма передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії (cessio). За цим способом кредитор, який бажав своїм правом вимоги поступитися іншій особі, призначав її своїм представником у справі стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. Особа, яка по­ступилася своїм правом вимоги, називалася цедентом, а та, яка набувала це право, називалася цесіонарієм. Останній пред'являв до боржника позов від імені попереднього кредитора (але за свій рахунок) на підставі укладеної з кредито­ром угоди. Часто в такій угоді вказувалось, що цесіонарій може залишити стягнене з боржника собі, бо саме він набув права на позов і ніс певні витрати.

Отже, цесія - це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Крім того, цесія не скасовувала засоби забезпечення ви­конання зобов'язання, які були раніше - вони переходили до нового кредитора.

Однак цесія мала і свої недоліки. Спочатку такий порядок перенесення зобов'язань на іншу особу не був нічим гарантований, оскільки кредитор міг у будь-який час позбавити свого представника повноважень. Тому римські юри­сти вирішили, що таке позбавлення повноважень можливе лише за умови, коли про призначення представника не повідомлено боржника. З часом у класич­ному римському праві стали повідомляти боржника про вчинену цесію - щоб він сплачував борги не попередньому кредитору, а його представникові.

Предметом цесії в принципі могли бути всі зобов'язання. Проте були й певні винятки, наприклад, не допускалася цесія, коли вимога мала суто особи­стий характер (зокрема, аліментні вимоги), вимоги, які ґрунтувалися на, імператорьких указах, спірні вимоги та деякі інші. Так не допускалася цесія щодо осіб, які користувалися великим впливом, з тим, щоб не поставити бор­жника у беззахисний стан. Для свого захисту цесіонарій одержував спеціальний позов.

З часом римське право допускало не тільки перенесення вимоги, але й пе­реведення боргу. Однак, якщо заміна кредитора для боржника не мала особливого значення, а за цесії його тільки повідомляли, то зовсім інакше виг­лядає справа з заміною боржника. Тут боржник набуває суттєвого значення, оскільки для кредитора важливо знати, кому він позичив гроші, чи спромож­ний цей боржник повернути борг. Ось чому заміна боржника відбувається тільки за згодою кредитора і також шляхом новації, тобто укладення нового договору між кредитором та новим боржником. Тим самим старий договір втрачав свою силу, а новий договір вимагав дотримання таких умов: а) прий­няття чужого боргу повинно бути добровільним; б) особа, яка приймає чужий борг, повинна бути сторонньою, а не членом однієї сім'ї; в) переведення боргу слід належно оформити.

Божник був захищений тими ж засобами, якими б він користувався під час захисту своїх прав від того ж цедента. Згодом боржник був поставлений в ще більш вигідне становище, оскільки його права захищалися від спекуляції ску­повуванням претензій за зниженими цінами і від лихварства.

 


 

§4. Виконання зобов'язання

Виконання зобов'язання полягає у виконанні особою, яка взяла на себе зобов'язання, певної дії, що становить зміст зобов'язання - це щось дати, нада­ти, зробити. У стародавні часи усі ці дії супроводжувалися різними обрядами та формальностями, і лише в класичну епоху такі формальності відпали. А проте виконання зобов'язання характеризуються багатьма різними відтінка­ми, елементами, вимогами. Щоб уникнути спорів щодо невиконання або неналежного його виконання, римські юристи розробили чіткі критерії, яким повинно відповідати виконання зобов'язання, і недотримання хоча б одного з них тягне за собою певні негативні наслідки, а іноді визнання зобов'язання невиконаним. Розроблені римлянами загальні правила виконання зобов'язан­ня передбачають сувору відповідальність за порушення принципів його виконання.

За своєю природою будь-яке зобов'язання - це тимчасове правове відно­шення, яке повинно колись припинитися. У грошових зобов'язаннях виконання називалося платежем (іноді заліком), в інших - передачею речі.

Зобов'язання визнавалося належно виконаним за таких умов.

1.     Якщо виконання приймав сам кредитор, визнаний здатним до прийнят­тя, тобто він мав бути дієздатним. Самовільне, без згоди кредитора, виконання зобов'язання на користь інших осіб не допускалося і не визнавалося викона­ним з усіма наслідками, які з цього випливали. Щоправда, кредитор міг перенести своє право вимоги виконання зобов'язання на іншу особу за цесією. Якщо кредитор був недієздатним, то за нього приймав виконання його закон­ний представник - опікун або піклувальник. Нарешті, кредитор міг доручити третій особі прийняти виконане зобов'язання, а на випадок смерті кредитора борг могли приймати його спадкоємці.

2.    Виконання зобов'язання боржником. Для кредитора немає значення, хто сплатить борг за позикою - чи сам боржник, чи хтось інший, важливо лише, щоб борг був сплачений. Однак ця байдужість кредитора не була безумовною. Якщо зобов'язання було тісно пов'язане з особою боржника, його природни­ми здібностями (наприклад, художник, поет), то кредитор вправі вимагати виконати зобов'язання саме цим боржником, в усіх інших випадках виконува­ти зобов'язання за його дорученням могла будь-яка третя особа, але за умови, що боржник здатний до виконання, може розпоряджатися своїм майном, тоб­то був дієздатним. У випадку недієздатності боржника зобов'язання виконував його законний представник.

3.    Місце виконання зобов'язання. Римське рабовласницьке суспільство при­близно з II ст. до н. є. стає суспільством високорозвинутого товарного обороту. З розвитком середземноморської торгівлі в практику увійшли дого­вори між особами, які жили в різних місцях Римської імперії, і стосовно товарів, що знаходилися в тих місцевостях, де укладався договір (договори переважно укладалися на ринках), тому вказівка місця виконання зобов'язання мала ве­лике значення. Наприклад, постачальник знаходився в Африці, а склад покупця в Римі. Доставка товару покладалась на продавця, який повинен визначити транспортні витрати. З місцем виконання зобов'язання пов'язували момент переходу права власності на куплений товар, а також відповідальність за ви­падкову загибель речі під час транспортування. Усе це зумовлювало необхідність точного визначення місця виконання зобов'язання. Якщо місце виконання не було точно визначено то діяло загальне правило. У тих випад­ках, коли предметом зобов'язання були нерухомі речі (земля, будинки), то зобов'язання виконувалось за місцем знаходження цих речей. Якщо ж вико­нання зобов'язання визначалося альтернативою, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання зобов'язання визначалося місцем можливого пред'явлення позову з певного зобов'язання. Таким місцем вважа­лося місце проживання боржника або Рим.

4. Час виконання зобов'язання. Це найважливіша вимога, яка зумовлює стійкість цивільного обороту. Саме строки визначають нормальний ритм гос­подарського життя і саме цим пояснюється та велика увага, яку надавали римські юристи правовому значенню строків виконання зобов'язання.

Строк виконання зобов'язання, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях визначався в більшості випадків за­коном. Труднощі виникали тоді, коли строк виконання зобов'язання не вказувався ні в договорі, ні в законі. У таких випадках римляни вважали, що момент виникнення зобов'язання і його виконання збігаються. Боржник по­винен виконувати зобов'язання негайно після спливу строку, вказаного в договорі. Якщо боржник не зробив цього, то це вважалося порушенням стро­ку платежу і розцінювалося як прострочка (in nora). Прострочення як з боку боржника, так і з боку кредитора за відповідних обставин могло значно зміни­ти саме зобов'язання.

Боржник визнавався в прострочці за таких умов: а) за наявності зобов'я­зання, яке захищається позовом; б) якщо в зазначений строк платіж не сплачено; в) якщо прострочка виникла з вини боржника; г) якщо кредитор нагадував про наближення строку платежу. У розвинутому класичному праві простроч­ка наставала незалежно від нагадування, бо в строкових зобов'язаннях сам строк нагадує боржнику про необхідність платежу.

У разі прострочення платежу боржник був зобов'язаний: а) відшкодувати всі збитки, завдані кредитору невиконанням; б) відповідати за будь-яку вину при пошкодженні і навіть за випадкову втрату речі. У випадку двосторонніх зобов'язань кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо до та­кого виконання він втратив інтерес.

Прострочка платежу могла статися і з вини кредитора, який без поважних причин зволікав прийняття боргу у встановлений строк. У цьому випадку відпо­відальність несли вже кредитори. Кредитор був зобов'язаний повернути боржникові збитки, заподіяні у зв'язку з тим, що прострочення виникло через неприйняття ним речі. Ризик випадкової загибелі речі теж переходив на кре­дитора як винуватця в простроченні виконання.

Прострочка виконання припинялася не тільки оплатою боргу, але й іншою дією, зокрема новацією, відстрочкою, належною пропозицією виконання з боку боржника і відшкодування збитків.

Залік. Якщо боржник мав проти свого кредитора однорідну зустрічну ви­могу, то він міг погасити свій борг повністю або частково заліком, який можна було здійснити за згодою з кредитором або ж проти його волі. Для проведен­ня заліку потрібно: а) щоб зустрічна вимога виходила від боржника; б) беззаперечність зустрічної вимоги; в) однорідність вимоги (гроші за гроші). Залік не застосовувався: а) проти позову з договору поклажі; б) проти позову про незаконно захоплену річ; в) проти позову міської общини про сплату по­датків і повинностей. Як і будь-яке приватне право, право заліку здійснювалося на прохання зацікавленої особи.

Новація. Це договір, який скасовував існуюче зобов'язання і породжував нове. Новація поставала за таких умов: а) нове зобов'язання встановлювалось з наміром погасити попереднє; б) поява нового елементу порівняно з попе­реднім зобов'язанням, наприклад нове зобов'язання змінювало підставу (борг з купівлі-продажу перетворювався у зобов'язання з позики), зміст (зобов'язан­ня передати змінювалось зобов'язанням сплатити грошову суму).

Зобов'язання також припинялися, хоч і не були виконані, якщо наставала випадкова об'єктивна неможливість їх виконання. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізична - коли предмет зобов'язання несподівано гинув, а юри­дична - коли предмет зобов'язання вилучався з обігу.


 

§5. Наслідки невиконання зобов'язання

Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов'язання, слід з'ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов'я­зання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вва­жалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відпо­відальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу. Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таб­лиць. Із спливом часу форми відповідальності пом'якшувались: за невиконання зобов'язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного вико­нання зобов'язання був обов'язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.

Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокре­ма - вини: є вина - є відповідальність, немає вини - немає відповідальності. Відомий вже юрист Павло (III ст. н.е.) писав: "Якщо особа зробила все, що належало..., то її вини немає".

Але ж ні норми римського права, ні римська юриспруденція не знали за­гального поняття вини. Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необе­режність. Навмисна вина (dolus) - це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) - це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачи­ти. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність (culpa lata) - це коли не були вжиті необхідні заходи для вико­нання зобов'язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже ча­сто прирівнювалася до навмисної вини (dolus).

Другий ступінь вини - легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведін­кою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину, яка визначалася шляхом порівнян­ня ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конк­ретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його пове­дінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною.

Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керували­ся абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конк­ретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.

За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завж­ди. За легку необережність - не завжди. Все залежало від того, на чию користь укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов'язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необе­режність.

У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інте­ресу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.

Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов'язок дбайливості і обе­режності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia. Тіідставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додатко­ва угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.

Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за вина­городу і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відпов­ідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підви­щена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.

Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналеж­не виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З'ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного.майна та інше ураження майнового інтере­су однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшен­ня майна власника цирку на вартість коня - це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був поз­бавлений власник. Це - упущена вигода.

Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відпов­ідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржни­ка або звільнення його від відповідальності (див. наведений приклад про позичку і поклажу).

Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема: а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить; б) коли є причинний зв'язок між протиправними діями боржника і шкодою. Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов'язання, але не нести­ме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв'язку між його діями та результатом цих дій - адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.

У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відпові­дальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок - це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов'язання. Непоборна сила -це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобовя-зань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родововизначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине.

На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами тео­рія відповідальності за невиконання зобов'язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй ос­нові і в наш час.


 

§6. Забезпечення зобов'язань

Як відомо, боржник у разі невиконання або неналежного виконання умов зобов'язання повинен відшкодувати кредитору збитки. Однак таке відшкоду­вання не завжди було реальним і не завжди задовольняло кредитора, зацікавленого в тому, щоб зобов'язання виконувалось реально і в установле­ний строк. Кредитор хоче мати впевненість як в реальному та своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і реальній можливості відшкодувати збит­ки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для нього дуже важливо мати правові засоби, які спонукали б боржника до добровільного своєчасного виконання зобов'язання, оскільки можуть виникнути небажні наслідки.

Римські юристи розробили досить широку систему правових засобів за­безпечення виконаня зобов'язань, серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.

Застава. Стародавньому римському праву не було відоме заставне право в його істинному юридичному смислі, хоч потреба в реальному кредиті виникає у будь-якому суспільстві дуже скоро, проте ця потреба задовольнялася в інших, хоч і недосконалих, формах. Найстародавнішою формою такого роду повсюдно є продажа речі з правом зворотного викупу. Особа, яка бажає одер­жати гроші в позику, продає кредитору якусь річ за суму позики з тим, щоб після сплати боргу річ їй була повернута.

Застава в істинному юридичному значенні виникла тільки в ранній рес­публіканський період, її форми постійно вдосконалювались. Найбільш рання форма застави - це фудиціарна угода, яка полягала ось у чому: шляхом манци-пації або уступки права боржник передавав кредитору в забезпечення боргу певну річ на праві власності, але передавав з тим, щоб після сплати боргу вона була реманципована. Якщо борг не буде сплачений, обов'язок за угодою для кредитора відпадає і він стає остаточним власником речі. Кредитор міг зали­шити річ в себе або продати і коли одержить за неї ціну, більшу, ніж борг, надлишок повертати боржнику не зобов'язаний. Якщо борг було сплачено, а кредитор не бажав річ повертати, то боржник не мав ніякого позову, проте кредитор вважався безчесним. Лише згодом - преторським едиктом - був вста­новлений на цей випадок позов - actio fiduciae - особистий позов інфамного характеру.

Фудиціарна застава є односторонньою: інтереси, яким вона служить, ^ви­нятково інтересами кредитора; прагнення якомога більше забезпечити інтереси кредитора приводить до нехтування справедливими інтересами боржника. Усе це цілком зрозуміло, бо для тих часів кредитні угоди були рідкістю, подією надзвичайною, ознакою економічної крайності, а не звичайним явищем діло­вого життя. Природно, що із зміною умов і збільшенням капіталу фудиціарна застава, як рання форма застави, виявилася недостатньою. Кабальні умови фудиціарної застави не сприяли розвитку, тому преторська практика вишукує шляхи її вдосконалення. Вдосконалюючи фудиціарну заставу, претор почав давати боржнику в цьому випадку особистий позов - actio fiduciae, звинува­чення за яким, понад відшкодування матеріального, накладало на кредитора моральне безчестя - infamia.

Проте цей позов полегшував становище боржника лише частково - всі інші невигідні сторони фудиції залишалися в силі: найперше - та обставина, що бор­жник позбавлявся свого права власності; по-друге, якщо кредитор продавав річ, то вона не поверталася до боржника ніколи, а особистий позов міг вияви­тися для нього марним (у випадку неспроможності кредитора).

З огляду на це вже незабаром стали вдаватися до застави неформальної, так званої pignus - ручної застави. В разі цієї форми застави боржник просто (без манципації або поступки правом) передавав кредитору якусь річ із своїх речей не у власність, а лише у просте володіння (точніше - у держання, але з володарським захистом). Уся забезпечувальна сила такої застави полягала тільки в тому, що кредитор міг утримувати річ у себе, поки борг не буде сплачений. Крім цього, претор забезпечив володіння кредитора самостійним інтер-диктним захистом не тільки проти сторонніх осіб, але й проти самого заставодавця. Проте цей захист був не повним, а становище заставодержця як володільця застави - усталеним. На випадок втрати застави він не завжди міг захистити свої інтереси.

Становище ж боржника в разі ручної застави було вигіднішим, ніж за фу­диціарної угоди, і все ж досить тяжким, бо й вона належно не забезпечувала охорону його економічних інтересів (і тут боржник позбавлявся на деякий час речі). Коли ж предметом застави була земельна ділянка, то, передаючи її у володіння кредитору, боржник позбавлявся можливості її обробляти, одержу­вати доходи, щоб розрахуватися з боргами.

Одержати позику і в той же час утримувати в своїх руках заставлену річ боржник міг лише обхідним шляхом: передавши річ кредитору, він повинен був просити її на умовах прекарія, тобто у володіння до запитання. Такі про­хання про прекарій часто траплялися в пізніший час, про що свідчать Дигести Юстиніана. Однак такий обхідний шлях, навіть у випадку згоди кредитора, ставив боржника в повну залежність від нього: в будь-який момент, навіть до строку сплати боргу, кредитор мав право вимагати повернення речі і тим са­мим зруйнувати всі господарські розрахунки боржника.

А тим часом розвиток економічних відносин потребував створення такої форми реального забезпечення, за якої річ, що вважалась заставленою креди­тору, до настання строку платежу залишалась у руках боржника. Особливо значною була потреба в цьому для позики під заставу нерухомості. І вже в класичний період в преторському едикті склалася третя, найбільш розвинута форма римської застави під назвою іпотека, яка надала становищу боржника більш незалежний від кредитора характер і яка зберегла цю назву до наших днів.

Складена під впливом східного греко-єгипетського права, ця форма зас­тави залишила предмет і у володінні, і у власності боржника. Це давало йому змогу володіти, користуватися заставленою річчю, одержувати з неї доходи і швидше погасити свої борги. Кредитору надавалося лише право у випадку невиконання зобов'язання вимагати заставлену річ, у кого б вона на цей час не знаходилася, продати її і з вирученої суми покрити борг, а решту грошей по­вернути боржникові.

Слід зазначити, що спочатку іпотека розвивалася переважно на грунті сільськогосподарських ділянок. Для забезпечення своєчасної сплати найма­чем боргу (орендної плати) кредитори почали вимагати введення в договорі особливого пункту про те, що все приведене, привезене, вирощене на найманій ділянці не повинно вивозитися з неї боржником, поки не буде сплачена забор­гованість наймача за договором. Якщо боржник вивозив усе вирощене й привезене, то власнику претор давав спеціальний засіб захисту (інтердикти Славіана).

Поступово ця форма застави земельних ділянок була поширена на всі інші випадки зобов'язань. Після введення в практику іпотеки як застави, при якій річ не передавалася кредитору і лише в разі несплати продавалася в забезпе­чення боргу, виникла можливість встановлювати на одну і ту ж саму річ декілька послідовних заставних прав, тобто одну і ту саму річ можна було заставити декілька разів, чого не мали права робити раніше. Наприклад, зас­тавивши земельну ділянку вартісю 500 асів у забезпечення боргу 100 асів Тацію, боржник міг заставити цю ж саму річ ще чотирьом особам по 100 асів. Право вимагати продажу заставленої речі визнавалося тільки за заставоприймачем. Усі інші задовольнялися в порядку черги тим, що залишилося.

Але іноді заставодержцю, який знаходився на останньому місці, було важ­ливо здобути право вирішувати питання про продаж заставленої речі, щоб вибрати найбільш вигідний момент для її продажу. Такий заставодержець мав право запропонувати першому заставодержцю задовольнити його вимоги з тим, щоб зайняти його місце. Перехід першого рангу до особи, яка задоволь­нила вимогу першого заставодержця, мав назву іпотечної наступності.

Для встановлення заставного права спочатку не треба було додержува­тись певних формальностей. Однак ця неформальність встановлення застави створювала деяку невпевненість у ділових стосунках, оскільки особа, яка хот­іла забезпечити своє право заставою, не мала змоги перевірити, чи річ уже не була заставлена. Крім цього, в багатьох випадках заставне право в Римі вини­кало на законній основі і законні застави мали привілеї перед іншими. Ось чому в період абсолютної монархії був виданий імператорський рескрипт, за яким іпотека, яка встановлювалася письмово, в присутності свідків і прилюд­но, мала перевагу над непублічною іпотекою.

Застава могла бути встановлена договором, заповітом, судовим рішенням або на основі закону.* Припинялася застава за таких умов: у зв'язку з загибел­лю предмета застави; в разі відмови заставодержця від своєї вимоги, якщо заставодержець став її власником; з припиненням зобов'язання, в забезпечен­ня якого встановлювалася застава, коли заставлена річ продана старшим кредитором і коли заставлена річ продана самим боржником. У разі продажу застави боржник був зобов'язаний попередити про це покупця, оскільки зас­тава переносилась на нового власника.

Слід зазначити, що у всі часи застава виконувала тільки допоміжну функ­цію. Договір застави укладався паралельно з якимось іншим основним договором як доповнення до нього і мав назву акцесорний (додатковий). Ак­цесорний характер договору застави полягає в тому, що він вступає в дію лише за умови невиконання основного договору. Це є договір з відкладною умовою - якщо умова не настала, він не діяв.

Заставне право гарантувало кредитору одержати тільки те, на що він має право за його особистою вимогою, забезпечувало його від збитків, а не при­носило йому будь-яких прибутків. Тому, якщо справа доходила до продажу речі і виручена сума перевищувала борг, кредитор був зобов'язаний надли­шок передати боржнику. Якщо ж виручена сума виявилася нижчою за борг, на недоодержане кредитор зберігав особисту вимогу проти боржника. Отже, заставне право можна визначити як право кредитора в, разі невиконання бор­жником свого зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого і де вона знаходиться. Питання про те, в якій формі встановити заставу - ручну чи іпотеки - залежало від волі сторін. На протива­гу пізнішому праву, яке допускало для рухомих речей тільки ручну заставу, а-для нерухомих тільки іпотеку, римське право допускало для всіх речей обидві форми застави.

Завдаток (гр. огга, або orrha). Під завдатком розуміють певну суму гро­шей або інших цінних речей, які передаються одним контрагентом іншому під час укладення договору. Спочатку завдаток служив тільки доказом того, що договір позики між кредитором і боржником укладений. Згодом завдаток втру­чається і в інші правовідносини - такі як купівля-продаж, підряд, замовлення тощо. В усіх цих випадках він включався (кредитором і боржником) в рахунок належного, тобто зачислювався як частина платежу за зобов'занням. Але за Юстиніанівським указом від 528 року завдаток почав виконувати і штрафну функцію, яка полягала у примусі боржника і кредитора до виконання зобов'я­зання. Наприклад, в разі забезпечення договору купівлі-продажу завдатком покупець втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Продавець, який відмовлявся виконати договір, повертав завдаток у подвійному розмірі. Римсь­кий завдаток завжди мав значення додаткового договору, який супроводжував основний.

Неустойка. Неустойкою називається визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Це теж додаткова (акцесорна) уго­да, яка укладалася у формі стипуляції і не виявлялася там, де не мала сили й головна угода.

У римському правовому житті неустойка мала велике значення, її пере­важно приєднували до таких зобов'зань, розмір збитків яких від невиконання було важко визначити. Якщо не виконувалось головне зобов'язання, креди­тор мав право вимагати або виконання головного зобов'язання, або відшкодування збитків від невиконання, або стягнення неустойки. Коли неус­тойка не покривала збитків, то кредитору надавалося право збитки стягувати додатково - це так звана комулятивна неустойка. Мета неустойки - загрозою штрафу забезпечити своєчасне і добровільне виконання зобов'язання.

Інтерцесія (прийняття на себе чужих боргів). Інтерцесія - договір між кре­дитором певної особи і третьою особою, яка приймала на себе борг іншої. У випадку інтерцесії обов'язковим є прийняття на себе чужого боргу і укладення угоди з кредитором, а не з боржником. Наприклад, А. кредитор, В. боржник, а третя особа С. укладає угоду не з боржником В., а з кредитором А. про сплату існуючого боргу.

Наведемо деякі ознаки, властиві всім інтерцесіям.

1.    Угода про прийняття чужого боргу з повним звільненням боржника від зобов'язання. Така угода укладалася шляхом стипуляції і літерального кон­тракту,' і в цьому випадку ми маємо новацію договорів.

2.    Угода про прийняття на себе зобов'язання, яке повинна була прийняти третя (інша) особа. Це можливо в тих випадках, коли перша особа позичає гроші для іншої. В позиці зацікавлена третя особа, а не перша, але перед кре­дитором відповідальність повністю приймає на себе перша особа; кредитор може і не здогадуватися, для кого була взята позика.

3.    Угода про встановлення заставного права на чужий борг. Наприклад, щоб забезпечити поверення боргу громадянином А., громадянину В., хтось третій заставляє свою річ.

Серед інтерцесійних угод особливого розгляду потребує порука, яка була в Римі поширеною формою забезпечення виконання зобов'язання. Порукою називався договір, яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відпові­дальність .третьої особи (поручителя) за виконання боржником даного зобов'язання. Встановлена стипуляційним зобов'язанням порука описана відо­мим юристом Гаєм. Після того, як кредитор задав боржнику запитання і одержав на нього бажану відповідь, він вимагає такої ж відповіді від "додат­кового боржника", тобто поручителя.

Обов'язки поручителя визначалися угодою сторін, проте вони не могли бути складнішими за головне зобов'язання. Якщо умови поруки були важчи­ми за головний борг, то порука була недійсною.

Призначення поруки вимагало надання поручителю засобів, необхідних для повернення зроблених ним витрат, якщо йому довелося задовольнити ви­могу кредитора. Такий засіб поручителю був наданий у вигляді "права регресу". Для здійснення права регресу служив позов, який випливав з договору пору­ки, а згодом - позов на основі закону Петелія (III ст. до н.е.). За цим законом сплачена поручителем сума стягувалася ним з головного боржника в подвійно­му розмірі.

Класичне римське право, підкреслюючи додатковий (акцесорний) харак­тер поруки, не визнавало за порукою субсидіарного характеру, тобто не вважало відповідальність поручителя запасною, допоміжною, яка поставала лише тоді, коли кредитор був неспроможний одержати з головного боржника. Навпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов’язання, надавалося право, на його розсуд, звернути стягнення або на головного борж­ника або на поручителя. Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред'являв позов, не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути заперечення проти позову з вимо­гою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головного боржника.

 

Контрольні запитання

1.       Роль зобов'язань у цивільному обороті.

2.       Поняття та зміст зобов'язання.

3.       Підстави виникнення та класифікація зобов'язань.

4.       Поняття юридичних фактів та їх різновиди.

5.       Поняття зобов'язань односторонніх, двосторонніх та синалагматичних.

6.       Поняття та порядок виконання зобов'язання.

7.       Умови відповідальності боржника за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання.

8.       Заміна сторін у зобов'язанні.

9.       Поняття прострочки виконання зобов'язання, її наслідки.

10.     Поняття римлянами вини. Види вини. Відповідальність за чужу вину.

11.     Звільнення боржника від відповідальності за невиконання зобо­в'язання. Засоби забезпечення зобов'язань.