Розділ 10 Загальне вчення про зобов’язання

Розділ 10 Загальне вчення про зобов’язання

 

§ 1. Поняття та загальна характеристика зобов’язання

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. у джерелах римського права з’явився термін obligatio, яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє собою правові кайдани, які примушують нас щось ви­конати згідно із законом нашої держави (І. 3. 13. pr.). Відомий римський юрист Павло вказував: «Сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав» (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили акцент на визначенні таких рис зобов’язання, як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо висловлюватися образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж у зобов’язання, вона, начебто надівала на себе кайдани, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

У найдавніші часи слова «кайдани» і «зв’язаність» щодо зобо­в’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, надівалися колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні: зв’язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобо­в’язанням¹. Поняття «зобов’язання» набуло більш чіткого визначення та практично в незміненому вигляді застосовується в сучасному цивіль­ному праві.

Зобов’язання—правове відношення, за яким одна сторона (креди­тор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх, відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки, як підпоряд­кованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівними у праві, партнерстві та в судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що в ньому не розмежову­валися права на речі (речові права) та зобов’язальні права^[1]. Як уже зазначалося, римське право являло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (аС;ю in personam)^[2]. Речовий позов надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед не визначеною особою. Особистий позов по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, незважаючи на те, що в джерелах рим­ського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж таки існував у римському праві.

Основна відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права — завжди річ, зобов’язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії^[3].

Речове право, і перш за все право власності, визначається як пану­вання особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби, безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта — саме того, хто виявляєть­ся щодо нього зобов’язаним^[4].

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий харак­тер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його вико­нання зобов’язаним суб’єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень із боку будь-яко­го, заздалегідь не визначеного суб’єкта, тобто користується абсолют­ним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учас­никами) зобов’язального правовідношення. Отже, захист зобов’я­зального права має відносний характер.

 

 

§ 2. Сторони у зобов’язанні

Суб’єктами зобов’язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які називаються сторонами зобов’язання.

Зобов’язання — це відношення, розраховане на майбутнє. Як пра­вило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій із виконання зобов’язання. Управомочена особа лише покладається на обіцянку іншої виконати свій обов’язок у майбутньому. Іншими сло­вами, одна сторона зобов’язання виявляє довіру до іншої, поклада- ючись на її порядність і добросовісність. З моменту виникнення зобо­в’язання управомочена особа набуває права вимагати від зобов’язаної особи вчинити певну дію (утриматися від вчинення певної дії). У зобов’язанні сторона, яка має право вимоги, називається кредитором (лат. credo — вірю), а сторона, на якій лежить обов’язок виконати ви­могу кредитора (борг), — боржником (debitor)¹.

Як правило, кожна із сторін зобов’язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути й біль­шою. Наприклад, якщо неподільна річ (res indivisibiles) у процесі спадкування переходить у спільну власність (communion) двох братів, то всі договори щодо цієї речі укладаються ними спільно.

За наявності декількох осіб хоча б на одній із сторін у зобов’язанні го­ворять про множинність осіб у зобов’язанні. Множинність осіб може іс­нувати на стороні кредитора (активна множинність), на стороні боржника (пасивна множинність), на обох сторонах (змішана множинність). Залежно від розподілу прав чи обов’язків відповідно між співкредиторами або спів- боржниками розрізняють часткові та солідарні зобов’язання.

Частковим вважається зобов’язання, в якому кредитори (за актив­ної множинності) мають право вимоги до боржника лише у своїй частці, а боржники (за пасивної множинності) зобов’язані виконати тільки певну частину обов’язку. Часткові зобов’язання мають місце в разі подільності предмета зобов’язання (res divisibiles). Зобов’язання із множинністю осіб вважається частковим, якщо інше не встановлено законом або договором.

У солідарному зобов’язанні кожний із кредиторів має право вима­гати від боржника виконання обов’язку в повному обсязі, а кожний із боржників зобов’язаний перед кредитором виконати обов’язок повні­стю. При цьому пред’явлення позову до одного (співборжника) не звільняє від відповідальності іншого (D. 9. 4. 5).

У змішаному солідарному зобов’язанні поєднуються множинність із боку кредиторів та множинність із боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання.

Римському праву була відома солідарність двох видів: 1) солідар­ність у власному (вузькому) розумінні цього слова; 2) кореальність. Критерієм розмежування цих видів солідарних зобов’язань вважаєть­ся підстава їх встановлення. Солідарне зобов’язання у вузькому ро­зумінні виникало всупереч волі його учасників на підставі спеціальної постанови закону. Таке зобов’язання встановлюється, наприклад, у разі вчинення декількома особами майнового злочину¹. Підставою виник­нення кореального зобов’язання, як правило, був правочин, тобто цей вид солідарного зобов’язання встановлювався за волею його учасників. Кореальне зобов’язання переважно укладалося у формі стипуляції (stipulatio).

Сучасні дослідження джерел римського права показали, що в рим­ському праві не існувало принципової різниці між солідарними у влас­ному розумінні та кореальними зобов’язаннями.

Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конк­ретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб’єкти могли вступати у зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того, впродовж існування зобов’язання суб’єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.

Згодом розвиток товарообігу та територіальне розширення Рим­ської держави призвели до пом’якшення правила про абсолютну не­передаваність прав та обов’язків сторін за зобов’язанням. Законом були врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.

Найдавнішою підставою заміни осіб у зобов’язанні було універ­сальне правонаступництво в результаті спадкування¹. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби всієї сім’ї, то в разі смерті глави сім’ї (pater familias) його права та обов’язки переходили до підвладних членів сім’ї разом із правом власності. У Законах ХІІ таблиць зазначається, що права вимоги та борги спадкодавця розподіляються між його спадкоєм­цями пропорційно до їх часток у спадщині.

Однак не лише смерть особи, яка була стороною у зобов’язанні, могла спричинити необхідність зміни кредитора чи боржника, тому поступово в римському праві з’являються інші конструкції, що дозво­ляли обминути правило про абсолютну неможливість заміни сторін у зобов’язанні.

Для заміни кредитора у зобов’язанні у Давньому Римі використо­вували такий інститут, як новація (лат. novatio — оновлення зобо­в’язання). Сутність новації полягала в тому, що в результаті встанов­лення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником і третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим самим боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідною була і згода боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов’язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією ^essio). Для здій­снення заміни кредитора шляхом цесії використовувався інститут процесуального представництва. У формулярному процесі дозволяло­ся ведення справи не лише безпосередньо позивачем або відповідачем, а й їх представниками. Кредитор, який доручав представляти свої ін­тереси в суді іншій особі, робив застереження, що цей представник може залишити собі все, що буде стягнуто за позовом. Процесуальний представник заявляв позов від власного імені, нібито саме він і є кре­дитором. Отже, у разі задоволення позовних вимог саме представник отримував присуджене судом. Кредитор, який уступав своє право вимоги за зобов’язанням, називався цедентом, а процесуальний представ­ник, до якого переходило це право, — цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме — право вимо­ги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов’язанні також мала певні недоліки та була непривабливою, у першу чергу, для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір до­ручення (mandatum) і зобов’язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цеден- та або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги. З часом цесія набула значення самостійного інституту права.

У разі заміни особи боржника у зобов’язанні мало місце переве­дення боргу на іншого суб’єкта. Як правило, особа боржника має сут­тєве значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв’язку з цим заміна боржника у зобов’язанні завжди ви­магала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представ­ництва.

 

 

§ 3. Види зобов’язань

До найдавніших видів зобов’язань належить nexum, тобто правовід- ношення, яке опосередковує особисте підпорядкування неплатоспромож­ного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг.

З часом з’явилися інші види зобов’язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов’язань залежно від характеру їх виз­нання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов’язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні (naturales) зобов’язання. Цивільними вважалися зобов’язання, що були узаконені правом (Законом ХІІ таблиць та наступними законами). У цих зобов’язаннях головним був обов’язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося державним примусом. Саме цивільні зобов’язання вважалися повно­цінними зобов’язаннями в римському праві. Преторські зобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й були позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надавався претором, що, однак, не призводило до їх легалізації.

Особливе місце в цій класифікації належало натуральним зобо­в’язанням, які не користувалися ні позовними, ні преторськими, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважа­лися такими, що існують. Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення, з яких причин боржник здійснив вико­нання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди глави сім’ї (pater familias)^[5]. У деяких випадках натуральне зобов’язання набувало певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред’явити до заліку (compensatio); його виконання могло забез­печуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов’язань належали: 1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto); 2) зобов ’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою; 3) зобов ’язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов’язання осіб, оголошених марнотрат­никами, укладені без участі опікуна чи піклувальника; 4) зобов’язання позики підвладних дітей; 5) зобов’язання, в яких утрата права позову викликана спливом позовної давності тощо^[6].

Залежно від предмета зобов’язання розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов’язання. Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже, таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45. 1. 72. pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб у неподільному зобов’язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов’язання із множин­ністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію становили альтернативні зобов’язання. Альтернативним називається зобов’язання, в якому боржник зобо­в’язаний вчинити одну з двох (або декількох) дій¹. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів вико­нання зобов’язання. Наприклад, у заповіті альтернативне зобов’язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: «Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла» (D. 30. 84. 9). У цьому разі передачі підлягає тільки один із рабів, у результаті чого зобов’язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмета виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це пра­во належало зобов’язаній особі (боржнику).

Схожим з альтернативним є факультативне зобов’язання (facultas solutionis). Однак за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки в разі неможливості надання основного предмета зобов’язання.

 

 

§ 4. Підстави виникнення зобов’язання

Установлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фак­тів. Отже, юридичний факт — це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків учасників цих відносин).

Отже, юридичний факт характеризується двома моментами: ма­теріальним (наявність певного конкретного явища) і юридичним (на­явність норми, що пов’язує з настанням цього явища певні правові наслідки).

За вольовою ознакою юридичні факти прийнято поділяти на події, що настають незалежно від волі та бажання людей (народження дити­ни, стихійне явище тощо), та дії, що породжують, змінюють чи при­пиняють правовідносин на основі волевиявлення людей (правочини, у тому числі договори). У свою чергу, дії можуть бути як правомірні (ті, що здійснюються відповідно до вимог закону), так і неправомірні (ті, що порушують закон).

Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути наявними декілька юридичних фактів (юридичний склад). Наприклад, для виникнення права на спадкування за заповітом є необ­хідними наявність заповіту і смерть заповідача.

Зобов’язальні відносини можуть виникати на підставі різноманіт­них юридичних фактів. Слід зазначити, що сучасна систематика підстав виникнення зобов’язань відрізняється від тої, що існувала в римському праві.

У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало єдиного поняття зобов’язання (obligatio), визначалися лише окремі види зобо­в’язальних відносин без установлення підстав їх виникнення. Лише згодом, коли від ряду окремих випадків юристи перейшли до комплекс­ної побудови цього поняття, рання юриспруденція почала на система­тичній основі розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання¹. Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як із пра­вомірних правочинів, так і з неправомірних дій (якими завдано шкоди іншій особі, в результаті чого суб’єкт був зобов’язаний сплатити штраф). В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнен­ня зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto) (G. 3. 88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнен­ня зобов’язань. Однак традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань суперечили реаліям життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодного з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дигестах виокремлюється ще дві підста­ви виникнення зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазі- делікти (quasi ex delicto) (D. 44. 7. 1).

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи під­став виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазі- делікти (quasi ex delicto) (I. 3. 13. 2).

Контракт (ex contractu) — це договір (домовленість сторін), що врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом^[7].

Делікт (delictum) — це протиправна дія, унаслідок якої завдаєть­ся шкода, не пов’язана з невиконанням правопорушником належно­го з нього зобов’язання^[8].

Квазіконтракт (quasi ex contractu) — це зобов’язання, яке вини­кає на підставі події або дії однієї зі сторін і має спільні риси з пев­ними договорами (контрактами)^[9].

Квазіделікт (quasi ex delicto) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопо­рушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ws civil) як делікт^[10]

З позиції сучасного цивільного права класифікація підстав виник­нення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко непов­ною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юри­дичних фактів.

 

 

§ 5. Зміст зобов’язання

Зміст зобов’язання становлять права та обов’язки його сторін. Одна сторона (кредитор) має право вимоги, а інша сторона (боржник) від­повідно до цього права несе обов’язок по виконанню цієї вимоги (борг). Отже, до змісту зобов’язання входять дії боржника, які мають різно­манітний характер. Римські юристи поділяли їх на три групи і визна­чали як: 1) дати (dare), тобто передати право власності або встанови­ти певне речове право; 2) зробити (facere), тобто вчинити певну дію або утриматися від вчинення дії; 3) надати (praestare)^[11], тобто надати певну послугу, взяти відповідальність за іншу особу. У найдавніші часи обов’язки боржника могли не мати майнової вигоди для кредитора, наприклад, обов’язок укласти шлюб. Майновий характер змісту зобо­в’язання стає нормою із затвердженням формулярного судового про­цесу (per formulas)^[12]. Отже, з цього часу всі дії боржника мали майновий характер. Практично не були поширені зобов’язання по виконанню робіт. Це було обумовлено тим, що, по-перше, потреби у виконанні робіт за­довольнялися працею рабів, і, по-друге, для вільної людини зобов’язатися працювати для іншого визнавалося негідною справою^[13].

Деякі автори^[14] визначають дії, що становлять зміст зобов’язання, як предмет зобов’язання. Вважаємо, що предметом зобов’язання є той об’єкт (матеріальне благо), на який спрямоване (поширюється) зобо­в’язання. Отже, предметом зобов’язання можуть бути речі, гроші, послуги, роботи, а не самі дії, що здійснюються щодо них.

В окремих випадках боржник, крім основного предмета зобо­в’язання, зобов’язується надати ще й додаткові матеріальні блага, які пов’язані з ним: природні (плоди, прирощення) чи юридичні (процен­ти з капіталу).

В Інституціях Юстиніана обов’язок боржника визначається вже єдиним терміном solvere, який із латинської перекладається як роз­в’язати, сплатити чи виконати.

 

 

§ 6. Виконання зобов’язання

За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу та врешті-решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його в нормальний спосіб, тобто виконанням (solutio). Дійсно, цінність будь-якого зобов’язання полягає в його належному виконанні. Тільки в цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір.

У найдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або пут). Пізніше змістовне наповнення терміна solutio змінилося. Виконання (solutio) зобов’язання — це вчинення борж­ником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання.

У римському праві було закріплено правило, що тільки належне виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між кредитором і боржником. У класичному періоді були вироблені певні критерії, яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним.

По-перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У період, коли зобов’язання мало суто особистий ха­рактер, таким належним виконавцем вважався тільки сам боржник. З часом, коли правило щодо особистого характеру зобов’язальних відносин було відмінено, виконання зобов’язання боржником вимага­лося лише в тих випадках, коли його особисті якості мали істотне значення для кредитора (in faciendo). Наприклад, зобов’язання напи­сати портрет художником. Усі інші зобов’язання могли виконуватися не лише боржником, а і третьою особою.

По-друге, зобов’язання мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це виконання. Безперечно, такою особою був кредитор, а також його законний представник або третя особа, указана в самому договорі.

По-третє, виконання зобов’язання має здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що в разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше боржник не міг змінювати предмет зобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати кредитору її вартість) та спосіб його виконання (наприклад, повертати борг частинами). Виняток із цього правила було встановлено в юстиніанівський період, коли доз­волялося боржнику і без згоди кредитора погашати грошові борги шля­хом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості¹. Крім того, у деяких випадках виконання грошового зобов’язання могло здій­снюватися внесенням грошей на зберігання (deposito) в казну або касу храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце в разі, якщо кредитор ухилявся від прийняття належного виконання, перебував у від’їзді, не приймав виконання з інших причин. Змінивши спосіб ви­конання, боржник попереджав настання для себе негативних наслідків за порушення зобов’язання (нарахування процентів, звернення стягнен­ня на предмет застави тощо).

По-четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобо­в’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визна­чити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем вико­нання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не обумовлюва­лося сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де можна пред’явити позов із цього зобов’язання, тобто місце прожи­вання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est — Рим наша спільна батьківщина (D. 50. 1. 33)¹.

І останнє, у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий ха­рактер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору неможливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.

У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлював­ся судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси боржника, а не кредитора (D. 45. 1. 41. 1).

Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався зако­ном.

У докласичний період для погашення зобов’язання, крім його належ­ного виконання, необхідно було ще провести так званий зворотний акт. Цей акт за своєю суттю був протилежним тому, на підставі якого встанов­лювалося зобов’язання. Немає нічого більш природного, ніж те, що в який спосіб було зв’язане, у такий і необхідно розв’язувати (D. 50. 17. 35). У класичний період формальна процедура припинення зобов’язання втратила своє юридичне значення і вже не була обов’язковою.

Невиконання зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення, як прострочення виконання. При цьому прострочення могло мати місце як з боку боржника, так і з боку кре­дитора. У класичному періоді боржник вважався таким, що простро­чив виконання зобов’язання, за наявності сукупності таких умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника. У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася ще наявність попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так, зобов’язання ставало «вічним», тобто мало бути виконаним боржником за будь-яких обставин, зокрема, навіть якщо після прострочення унеможливлювалося його виконання не з вини боржника. Боржник ніс ризик випадкової неможливості вико­нання зобов’язання. Крім цього, зменшення вартості предмета зо­бов’язання після прострочення виконання боржником не впливає на розмір грошової компенсації за нього. За весь період прострочення нараховувалися проценти.

Незважаючи на те, що прийняття виконання зобов’язання є не обов’язком, а правом кредитора, у разі неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання боржником мова йде про простро­чення кредитора. Отже, прострочення кредитора — це неприйняття кредитором належного виконання зобов’язання без поважних на те причин. Прострочення кредитора може спричиняти негативні наслід­ки для боржника у вигляді додаткових витрат, пов’язаних, зокрема, із зберіганням, утриманням, транспортуванням предмета зобов’язання. Для того щоб усунути ці несприятливі наслідки, кредитор, який вчас­но не прийняв виконання зобов’язання, повинен був відшкодувати боржнику зайві витрати. У разі настання неможливості виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність лише, якщо така немож­ливість наставала внаслідок його навмисних дій. У разі прострочення кредитора боржник не сплачував проценти за прострочення виконання зобов’язання.

 

 

§ 7. Забезпечення виконання зобов’язання

Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами. Так, на боржника по­кладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак ці засоби впливу на недоб­росовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Таким чином, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у надан­ні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигід­них для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміють будь- який засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його переважно прямим або непрямим отриман­ням задоволення за його вимогою^[15]. Цьому служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання. Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука^[16] (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору­читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припи­нення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується відповідати за невиконання боржником зобов’язання перед кредитором в тій же сумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми.

У Римі порука була поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як правило, порука застосовувалася в разі, якщо основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату^[17], коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).

Порука здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio).

У класичному періоді в разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був вико­нати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручите­ля. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основ­ного боржника і тільки в разі відмови останнього — звертатися до поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завда­ток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору зав­даток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток вико­нує свою штрафну функцію^[18]. Доля завдатку в разі порушення основ­ного зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він утрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від до­говору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального роз­витку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспромож­ний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечува­лося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов’язання (naturales). Утім у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кре­дитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca) ¹.

 

 

§ 8. Наслідки невиконання зобов’язання

Невиконання або неналежне виконання зобов’язання — це по­рушення умов договору або вимог, що пред’являються до належно­го виконання зобов’язання.

За загальним правилом, у разі невиконання (неналежного виконан­ня) зобов’язання боржник несе відповідальність перед кредитором. З джерел римського права вбачається, що у певні історичні періоди відповідальність боржника була різною. Так, у найдавніші часи вона мала особистий характер, тобто в разі невиконання боржником обов’язку до нього застосовувалися заходи впливу, спрямовані безпо­середньо на його особистість (продаж у рабство, позбавлення життя тощо). Ці заходи застосовувалися саме кредитором. Особистий харак­тер відповідальності боржника за невиконання зобов’язання, як пра­вило, не відповідав інтересам кредитора, оскільки останній залишався без задоволення своїх вимог. Отже, з часом форми відповідальності пом’якшувалися і боржник став відповідати за порушення зобов’язання своїм майном. Майнова відповідальність боржника за невиконання зобов’язання була встановлена ще законом Петелія в IV ст. до н. е. Однак і після прийняття цього закону кредитор міг затримати боржни­ка в разі порушення ним зобов’язання.

У класичному та післякласичному періоді майнова відповідальність практично витіснила особисту.

Римські юристи визначали, що боржник має відповідати за неви­конання (неналежне виконання) зобов’язання лише в разі, якщо таким порушенням було завдано шкоди кредиторові. Сучасне цивільне пра­во України встановлює, що відшкодуванню підлягає як майнова, так і немайнова (моральна) шкода. Дослідження джерел римського права не дає можливості однозначно відповісти на питання — чи підлягала відшкодуванню немайнова шкода за часів існування Римської імперії. Що ж стосується майнової шкоди, то її наявність була обов’язковою умовою відповідальності як за порушення умов договору, так і за інші правопорушення (делікти).

Майнова шкода могла полягати у знищенні або пошкодженні май­на, тобто позбавленні кредитора того, що вже було в нього наявним. Таку шкоду римські юристи називали позитивною. Крім того, відшко­дуванню підлягала й упущена вигода, тобто такий вид майнової шкоди, який полягав у неотриманні кредитором того, що він міг би отримати в разі належного виконання зобов’язання або іншого нормального розвитку відносин.

При визначенні розміру шкоди, яка підлягала відшкодуванню, здебільшого виходили із вартості речі (предмета зобов’язання) за даних конкретних обставин, а не з її ринкової ціни. І. Б. Новицький наводить такий приклад визначення розміру відшкодування: у разі вбивства раба, який входив до трупи рабів-акторів, на розмір відшкодування впливає той факт, що вартість інших рабів зменшилася у зв’язку з порушенням ансамблю¹. Утім на розмір відшкодування не впливали такі суб’єктивні фактори, як особлива цінність речі для її конкретного власника. Так, вартість вбитого раба, який був позашлюбним сином його власника, вимірювалася лише такою ціною, яку цей раб мав для будь-якого ін­шого власника.

У римському праві відшкодуванню підлягали тільки прямі збитки, тобто ті, що перебували в безпосередній близькості до невиконання зобов’язання. Більш віддаленні — непрямі збитки не відшкодовува­лися.

Історичний розвиток інституту відповідальності за невиконання зобов’язання завершився закріпленням другої обов’язкової умови відповідальності — вини (culpa) боржника.

Вина в римському праві — це недодержання особою тієї поведін­ки, яка вимагається правом. Якщо все зроблено, як необхідно зроби­ти достатньо обачливій людині, вини немає (D. 19. 2. 25. 7).

Вина у широкому розумінні цього слова розподілялася на дві фор­ми: умисел (dolus) і необережність (culpa).

Умисел (dolus) має місце, якщо боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності та бажає їх настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала завжди. Це положення мало ім­перативний характер, тобто не могло змінюватися за домовленістю сторін. Отже, якщо продавець відчужує раба, що є предметом застави, то, хоча б і було застереження про звільнення його від відповідальності, він буде відповідати за те, що діяв з умислом.

Необережність (culpa), або вина у вузькому розумінні цього слова, має місце, коли боржник не передбачає, але повинен був передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності. Необережність, у свою чергу, поді­лялася на грубу (culpa lata) і легку (culpa levis).

При грубій необережності особа не виявляє елементарної турботи, якої можна вимагати від будь-кого¹. Легка необережність була наявною у разі, якщо особа не виявила тієї міри турботи і обачливості, що притаманні дбайливому, доброму господарю.

У римському праві існували два критерії (мірила) визначення сту­пеня турботи боржника при виконанні ним зобов’язання: абстрактний, який був вироблений римськими юристами при визначенні типу дбай­ливого, турботливого господаря; конкретний, що ґрунтувався на мірі турботливості, яку особа виявляє у своїх власних справах.

Крім цього, у римському праві існувало таке поняття, як охорона речі (custodia). Якщо договором або законом на особу покладається обов’язок по охороні речі, вона має виявити особливо ретельний вид турботливості. Вважається, що відповідальність за custodia виходить за межі вини. Наприклад, кравець, який приймає тканину для пошиття плаття, відповідає за її схоронність навіть, якщо втрата цього матеріа­лу відбулася не з його вини. Отже, охорону речі можна вважати більш суворим видом відповідальності, а саме — відповідальністю незалеж­но від наявності вини правопорушника.

Хоча відповідальність і була загальним наслідком невиконання (неналежного виконання) зобов’язання, за певних обставин правопо­рушник міг бути звільнений від неї. Підставами звільнення від від­повідальності римські юристи вважали випадок (casus) і непереборну силу (vis major).

Випадок (casus) — це спеціальний правовий термін, який вказує на те, що загибель, пошкодження речі або інша неможливість виконання зобов’язання сталися без вини боржника. За загальним правилом, за випадок ніхто не відповідає.

У разі відповідальності за custodia боржник не звільнявся від від­повідальності за випадок. У цьому разі межею відповідальності була непереборна сила (vis major).

Непереборна сила (vis major) — це надзвичайна та невідворотна подія, якій неможливо протистояти. Як непереборна сила розглядалися стихійні явища: землетрус, аварія корабля, повінь, напад розбійників.

Непереборна сила звільняла боржника від відповідальності, якщо їй не передувала винна поведінка боржника. Наприклад, не звільняєть­ся від відповідальності особа в разі, якщо ураганом знесена покрівля її будинку, чим заподіяна шкода будинку сусіда, якщо буде встановле­но, що покрівельні роботи здійснені недобросовісно.

 

 

§ 9. Припинення зобов’язання

Зобов’язання за своєю суттю має тимчасовий характер. Воно ви­никає з огляду на свою природну тенденцію для того, щоб припини­тися, з’являється з метою зникнути^[19].

Припинення зобов’язання — це припинення правового зв’язку між його учасниками (сторонами).

Зобов’язання може припинятися (погашатися) різними способами. Як уже зазначалося, нормальним, а отже й головним, способом припи­нення будь-якого зобов’язання є його належне виконання. Зобов’язання припиняється головним чином виконанням (платежем) того, що нале­жить (G. 3. 168). Утім за певних обставин мета, задля якої встановлю­валося зобов’язання, не досягалася. За таких випадків юридичний зв’язок між кредитором і боржником припинявся в інший спосіб.

У римському праві способи припинення зобов’язання класифіку­валися на ті, що призводять до ефекту на підставі самого права (ipso iure) та позбавляють кредитора права вимоги, і ті, які спричиняють ефект унаслідок ексцепції (ope exceptionis), отже, вимога кредитора зберігається, але може бути спростована позовним запереченням (exceptio) за бажанням боржника^[20]. До першої групи зокрема належать: виконання, новація, збіг сторін в одній особі тощо. До другої групи належить, наприклад, угода про непред’явлення позову.

У римському праві існували такі способи припинення зобо­в’язання.

Новація (лат. novatio — оновлення) — це такий спосіб припинен­ня зобов’язання, за яким існуюче зобов’язання погашалося шляхом встановлення замість нього нового зобов’язання. При цьому існуюче зобов’язання припинялося тільки, якщо нове зобов’язання встановлю­валося саме задля такої мети (animus novandi). Якщо ж сторони пев­ного зобов’язання укладали між собою новий договір, не маючи намі­ру припинити попереднє зобов’язання, то нове зобов’язання приєдну­валося до вже існуючого. В юстиніанівський період доказом наміру припинити зобов’язання шляхом новації (animus novandi) вважалася тільки заява про це самих сторін зобов’язання.

Нове зобов’язання не могло бути тотожним тому, яке воно погаша­ло. Інакше кажучи, у новому зобов’язанні мав бути якийсь новий елемент (aliquid novi) порівняно з первісним зобов’язанням (новий суб’єкт, зміст, предмет тощо). Фактично в римському праві існувало два види новації. Перший мав місце тоді, коли суб’єктний склад сторін нового зобов’язання та того, що припинялося, був однаковий, а онов­лення стосувалося предмета або інших умов зобов’язання. Другий вид новації, навпаки, залишав зміст зобов’язання незмінним, однак у ньо­му замінювалася одна із сторін: кредитор або боржник. Новація із за­міною кредитора називалася делегацією (delegatio), а із заміною борж­ника — переведенням боргу (expromissio).

Шляхом новації могли припинятися будь-які дійсні зобов’язання, у тому числі й натуральні (naturales). Новація здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio).

Залік (лат. compensatio — вирівнювання, компенсація) — припи­нення зобов’язання шляхом зарахування його як зустрічної вимоги.

Вважається, що спершу залік виник як засіб спрощення судового процесу в ситуаціях, коли його сторони одночасно виступали одна щодо одної як позивач і відповідач за різними справами. Так, у зв’язку із існуючою забороною об’єднання в одному процесі двох справ у формулярному процесі вимагалося, наприклад, від банкірів, перш ніж пред’явити позов до клієнтів, здійснити залік взаємних претензій останніх. Тим самим у судовому процесі розглядалася лише одна спра­ва у частині вимоги, що не була погашена заліком.

Залік як спосіб припинення зобов’язання міг застосовуватися, якщо між двома особами існувало два або більше зобов’язань. При цьому, якщо за одним зобов’язанням особа була кредитором, то за іншим вона мала бути боржником. Вимоги за зустрічними зобов’язаннями зарахо­вувалися тільки, якщо вони були однорідними, тобто предметом зобов’язання є гроші або речі, визначені родовими ознаками. У цей спосіб не могли припинитися, наприклад, зустрічні зобов’язання з на­дання послуг і передачі речі, тому що вони не є однорідними та не мо­жуть бути компенсовані одна одною. Зобов’язання, що припинялися заліком, мали бути дійсними та зрілими, тобто такими, строк виконання яких вже настав. Крім того, не могли зараховуватися такі зустрічні ви­моги, які були не зрозумілими, тобто обтяжені складними діями.

Заліком одне зобов’язання могло припинятися повністю, а інше (більше) — лише частково. У цьому разі залишалося зобов’язання щодо непогашеної суми.

Заборонялося припиняти заліком зобов’язання, якщо боржник за­явив про відмову від права на залік. Крім того, залік не допускався за вимогами, що виникали з договору поклажі (depositum), договору по­зички (commodatum), із неправомірного привласнення чужого володін­ня або крадіжки (furtum), а також за вимогами про аліменти і за деяки­ми вимогами фіска та міських громад.

Дискусійним є питання щодо порядку застосування зарахування зустрічних вимог. На думку Д. Д. Гримма, залік завжди міг мати місце за добровільною домовленістю сторін. Однак боржник за певних умов міг пред’явити до зарахування свою зустрічну вимогу й усупереч волі кредитора, хоч би ця зустрічна вимога виникла із іншого правовідно- шення, ніж вимога кредитора^[21].

Поєднання (лат. confucio — збіг) кредитора і боржника в одній особі припиняло зобов’язання автоматично, адже виконання на свою користь втрачало сенс. Якщо хтось став спадкоємцем свого боржника, то на підставі збігу він перестає бути кредитором (D. 18. 4. 2. 18). Те саме можна сказати і про ситуацію спадкування після свого кредитора.

Смерть кредитора або боржника, як правило, не припиняла зобов’язання, оскільки з найдавніших часів при спадкуванні мало місце універсальне наступництво^[22]. Отже, права та обов’язки (борги), що становили зміст зобов’язання, переходили до спадкоємців, відповід­но — кредитора або боржника. Однак в окремих випадках зі смертю фізичної особи припинялося й зобов’язання, учасником якого вона була за життя. Зокрема, смертю боржника припинялося зобов’язання в разі, якщо особа останнього мала істотне значення для кредитора. Напри­клад, для виконання певної роботи необхідно, щоб боржник мав певні знання та навички. З іншого боку, якщо ж зобов’язання було тісно пов’язане з особою кредитора, воно також припинялося в разі його смерті. До таких зобов’язань належали зобов’язання по відшкодуван­ню шкоди, завданої внаслідок правопорушення (делікту)^[23], аліментні зобов’язання тощо.

Неможливість виконання (impossibilium). Зобов’язання припи­нялося, якщо його виконання ставало неможливим. При цьому неможливість виконання могла бути фізичною (загибель індивідуально визначеної речі, яка була предметом зобов’язання) або юридичною (вилучення предмета зобов’язання із обороту). Зобов’язання припиня­лося в разі неможливості виконання за умов, якщо вона була випадко­вою (відсутня вина боржника в неможливості виконати зобов’язання) та настала після виникнення зобов’язання.

Особливим різновидом неможливості виконання вважалася конку­ренція підстав (concursus causarum), яка мала місце, коли кредитор обхідним шляхом отримує у власність ту річ, яку йому зобов’язані надати^[24]. У юстиніанівський період concursus causarum припиняло зобов’язання в разі, якщо річ набувалася за іншою підставою безо­платно.

Звільнення від боргу (remissio debiti) — це одностороння відмова кредитора від стягнення за зобов’язанням. Тим самим кредитор звіль­няв боржника від виконання ним свого обов’язку. Закон вимагав, щоб звільнення від боргу здійснювалося в тій самій формі, в якій уклада­лося зобов’язання.

Джерела римського права містять також й інші підстави (способи) припинення зобов’язання, зокрема: мирова угода (transactio) сторін спірного правовідношення щодо відмови від певних прав; заміна ви­конання (datio in solutum) за згодою кредитора тощо.

 

---

^[1] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 117.

^[2] Докладніше див. розд. 5 цього підручника.

^[3] Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 348.

^[4] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 211.

^[5] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 120.

^[6] Див.: ГриммД. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 324-325.

^[7] Докладніше див. розд. 12 цього підручника.

^[8] Докладніше див. розд. 13 цього підручника.

^[9] Докладніше див. розд. 12 цього підручника.

^[10] Докладніше див. розд. 13 цього підручника.

^[11] Відсутня єдина позиція стосовно визначення змісту цього терміна.

^[12] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 434-435.

^[13] Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 117.

^[14] Там само.

^[15] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 219.

^[16] Докладніше див. розд. 12 цього підручника.

^[17] Докладніше див. розд. 3 цього підручника.

^[18] Вважається, що штрафна функція завдатку прийшла зі Сходу та була узаконена Юстиніаном.

^[19] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 223.

^[20] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 468.

^[21] Див.: ГриммД. Д Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Том- синова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 357.

^[22] Докладніше див. розд. 14 цього підручника.

^[23] Докладніше див. розд. 13 цього підручника.

^[24] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 227.