Розділ 9 Права на чужі речі
Розділ 9 Права на чужі речі
§ 1. Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі
Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так, поряд із правом власності (proprietas) — найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника — виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором із власником, заповітом, законом або з інших підстав.
В уявленнях давньоримських юристів, висловлювання яких у загальних рисах не втратили істинності й актуальності до сьогодні, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної «тріади» правомочностей у сукупності, так і окремих із них.
Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому разі в нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: 1) здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; 2) встановлення цього права не суперечило закону; 3) встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації мали в кінцевому підсумку втрату цього права.
Особливості прав на чужі речі обумовлювалися таким. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно становили правомочності, які мали речовий характер і стосувалися безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, в яких набувачеві прав на чужі речі протистояли зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок усіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсяг право- мочностей, які мала управомочена особа, порівняно з правом власності завжди був значно вужчий і визначався або власником майна, або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний щодо права власності характер. Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.
Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватися кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майна в користування. Крім того, право на чуже майно могло набуватися та здійснюватися особою в межах абсолютних, речових відносин. Установлення прав на чужі речі в межах останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Установлення прав на чужі речі в межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі. У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у разі порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобов’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (actio in rem) виключалась[1]. Таким чином, повною і належною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.
Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці права полягали в безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими в часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і визначався формулою «захист проти всіх і кожного», оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.
Основні види речових прав на чуже майно сформувались у римському приватному праві й термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітев- зис, суперфіцій закріплені в положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали.
§ 2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)
Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмеженого користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи[2]. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними в давньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність деяких корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо), і неможливість (у разі потреби) їх використання власником сусідньої ділянки обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав із правами власника земельної ділянки вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.
Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам — її власнику та іншому управомоченому суб’єкту. Останній набував права здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості щодо речі її власника. Управомочена особа могла набути сервітутного права в разі виникнення в неї необхідності у задоволенні власних потреб за рахунок здійснення обмеженого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.
Відомі в римському приватному праві сервітути можна класифікувати таким чином. За підставами їх виникнення — законні, договірні, заповідальні й преторські. Підставою для їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення. Залежно від суб’єкта, на користь якого може встановлюватися сервітут, вони поділялися на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої панівної земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут[3]. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8. 3. 20. 3). Отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом із правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи.
Установлення сервітуту могло відбуватися, перш за все, на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до середини І ст. до н. е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio)[4].
Сервітутні права могли припинятись у таких випадках. По-перше, на підставі поєднання в одній особі власника, обтяженого сервітутом майна, і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у разі відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який він був установлений, або припинення обставини, яка була підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у разі смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Існували й інші підстави припинення сервітутних прав.
Земельні сервітути (servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема будівлі й споруди. Земельні сервітутні права встановлювалися з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувалися неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом, не залежали від його особистості та могли передаватися його правонаступникам.
У свою чергу, земельні сервітути, з огляду на їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, в межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поділялися на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Ураховуючи факт установлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом чужою ділянкою, право гнати худобу через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених із власником правомірних діях.
Особистий сервітут (servitutis personarum) мав персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав. Винятком із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, що встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому разі сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.
З урахуванням широти потреб, що задовольнялися шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на користь однієї чи кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, яке входить до складу спадщини, відказоотримувачем[5]. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном визнавалося таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоотримувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необмеженими в часі й поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.
§ 3. Окремі види особистих сервітутів
Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (ususfructus), тобто право користування чужою неспожив- ною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити.
Вважається, що це право виникало з практики сімейного життя і спочатку мало забезпечити аліментами вдову, яка не перейшла під владу чоловіка; спадкодавець створював для неї можливість довічного користування плодами певної речі з тим, однак, щоб власність на цю річ залишилася у членів його сім і[6].
Отже, за узуфруктом вигодонабувачеві (узуфруктуарію) надавалося право безоплатно і в більшості випадків довічно користуватися чужою річчю та її плодами. Узуфруктуарій був зобов’язаний користуватися майном добросовісно, не міг змінювати річ за жодних обставин, навіть з метою її поліпшення, та мав повернути власникові належну йому річ у неушкодженому стані. Таким чином, предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Заборонялося здійснювати будь-які якісні зміни речі, що була предметом узуфрукту. Без згоди власника навіть поліпшення її споживчих якостей вважалося порушенням і могло мати наслідком відповідальність узуфруктуарія. З моменту появи узуфрукту споживні речі за загальним правилом не могли бути його предметом, адже при використанні за призначенням їх матеріальна субстанція втрачала первісний вигляд. Однак згодом потреби цивільного обороту викликали необхідність встановлення узуфрукту на певні сукупності речей, у складі яких були як споживні, так і неспо- живні речі. У таких випадках розрізнялися узуфрукт у власному значенні (предмет — неспоживні речі) і квазіузуфрукт (quasiususfructus), якщо узуфруктуарію в користування передавалися споживні речі.
Узуфрукт міг встановлюватися договором. Власник мав право на оплатних або безоплатних договірних засадах передати узуфруктуарію неспоживні речі, здатні приносити плоди (приплід тварин або грошові доходи). Узуфруктуарій, у свою чергу, мав право передати предмет узуфрукту іншій особі в тимчасове користування на підставі договору. Узуфрукт міг ґрунтуватися і на спадкових відносинах. Наприклад, за заповітом заповідач міг передати право власності на земельну ділянку, яка використовувалась для сільськогосподарського виробництва (наприклад, під фруктовий садок), комусь із своїх нащадків, встановивши довічний узуфрукт на відповідну його частину на користь іншої особи. Дія договору узуфрукту припинялася зі смертю узуфруктуарія, що призводило до відновлення у повному обсязі права власності спадкоємця на майно — предмет узуфрукту.
Узус (usus) відрізнявся від узуфрукту відсутністю права вилучення плодів, що була здатна приносити річ. Вигодонабувач (узусуарій) набував лише права користування чужими речами без права вилучення їх плодів. Разом із тим узусуарій мав право обмеженого користування такими плодами лише для задоволення особистих потреб або найне- обхідніших потреб членів своєї сім’ї. Персональний характер узусу полягав в обов’язковості його встановлення на користь чітко визначеної особи, зі смертю якої він припинявся. Узусуарій не мав права відчужувати надане лише йому особисто право користування відповідною річчю, а також передавати її на будь-яких засадах третім особам. За власником речі завжди зберігалося право користування річчю, що була предметом узусу, а також вилучення її плодів.
По суті узус — це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узусуарій міг користуватися плодами речі для особистих потреб, проте не мав права одержувати від неї доходи[7].
Право користування чужим житлом (для проживання) (habitatio) полягало у праві особи безоплатно і, як правило, довічно використовувати чуже житло для особистого проживання і розміщення своєї сім’ї. Найчастіше право користування чужим житлом встановлювалося за заповітом і набувало характеру легата (legatum)[8]. Вигодонабувач (легатарій) мав право вселити іншу особу лише за умови встановлення такого права в легаті. Зміст останнього визначав у необхідних випадках також право легатарія здавати це житло в піднайом, залишаючи собі отримані кошти.
Право користування чужою робочою силою (рабами) або тваринами (худобою) (operae servorum vel animalium) було безоплатним і довічним. Предметом цього права була праця рабів або можливість використання худоби згідно з її призначенням (для видобутку води, перевезення вантажів тощо). Предметом цього права могло бути не лише використання худоби для господарських потреб, а й утримання декоративних порід домашніх тварин. Це право припинялось, як правило, зі смертю вигодонабувача.
§ 4. Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення)
Концентрація землі у володінні порівняно небагатьох землевласників обумовила у Давньому Римі потребу в запровадженні інституту використання землі для сільськогосподарських потреб особами, які не були її власниками.
Емфітевзис (лат. emphyteusis — насадження) — це довгострокове відчужуване та успадковане право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за наявності в особи потреби і можливості такого використання. Емфітевзис полягав у наданні користувачеві (емфітевту) власником земельної ділянки строкового права землекористування за умови використання землі для сільськогосподарського виробництва. Це право землекористування могло відчужуватися емфітевтом і переходити в порядку спадкування.
Підставою встановлення емфітевзису найчастіше був договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання використовувати її з метою сільськогосподарського виробництва. Строк та інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістю сторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сільськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер. Якщо договір про емфітевзис укладався без визначення строку його дії, кожна із сторін могла відмовитися від виконання його умов, завчасно попередивши про це іншу сторону. За загальним правилом, договір про емфітевзис був відплатним, а оплата могла здійснюватися в натуральній чи грошовій формі.
Емфітевзис міг виникати і на підставі заповідального розпорядження власника земельної ділянки.
Власник земельної ділянки не мав перешкоджати в законному здійсненні емфітевтом належних йому прав. Емфітевт повинен був використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі. Крім цього, він зобов’язувався враховувати її призначення, тобто використовувати земельну ділянку лише для сільськогосподарського виробництва, задля здійснення якого вона і надавалася. Зокрема, емфі- тевт не мав права здійснювати на ній забудову або використовувати її для інших (не сільськогосподарських) потреб. При цьому емфітевт міг використовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копалини (вода, глина, пісок), якщо інше не було визначено положеннями договору між ним і землевласником. За погодженням із власником земельної ділянки емфітевт міг використовувати закриті водоймища, розташовані в межах наданої йому в користування земельної ділянки, робити на них запруди, проводити осушувальні і зрошувальні роботи тощо. Крім цього, емфітевт міг передати належне йому право користування в спадщину або скористатися можливістю його відчуження (не права власності на ділянку, а саме права користування нею), якщо інше не було встановлено за домовленістю сторін.
Землекористування, як правило, здійснювалося на оплатних засадах. Емфітевт повинен був своєчасно і відповідно до визначених договором умов вносити плату за користування земельною ділянкою. Періодичність внесення емфітевтом плати за користування земельною ділянкою могла встановлюватися як щорічно, так і в коротші строки, визначені за домовленістю сторін. Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встановлювалися договором. У випадках, визначених договором, емфітевт мав нести інші відповідні виплати (наприклад, податкові). Він був зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку для сільськогосподарського виробництва і утримуватися від дій, які могли б спричинити погіршення її природних властивостей (наприклад, призвести до ерозії або іншого погіршення стану земель). Крім того, емфі- тевт зобов’язувався не допускати порушення прав та законних інтересів власників і володільців сусідніх земельних ділянок, не перешкоджати здійсненню ними належних їм сервітутних прав. При невиконанні цієї вимоги на емфітевта покладалася відповідальність.
Право на користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб відповідно до положень римського приватного права було відчужуваним. У разі відчуження емфітевзису власнику надавалося переважне серед інших осіб право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою емфітевт був зобов’язаний повідомити її власника. Якщо протягом визначеного строку власник не виявляв бажання набути права користування земельною ділянкою, емфітевт мав право продати його будь-якій іншій особі. У випадках оплатної передачі емфітевзису третій особі власник земельної ділянки мав право на отримання двох відсотків від ціни його відчуження. Відносини, що виникали на підставі емфітевзису, мали абсолютний характер. Отже, і емфітевту надавався абсолютний захист його прав не лише стосовно третіх осіб, а й самого власника земельної ділянки. Емфітевзис припинявся у зв’язку з його продажем, даруванням, відчуженням в інший спосіб, а також у разі смерті емфітевта (за неможливості правонаступництва).
§ 5. Суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови в межах населеного пункту)
Власник земельної ділянки міг передати її іншим особам не тільки для сільськогосподарського виробництва, а і для використання під забудову в межах відповідного населеного пункту.
Суперфіцій (лат. superficies — наземна частина будівлі, те, що міцно пов’язане із землею) — це право землекористувача (супер- фіціарія) використовувати чужу земельну ділянку для спорудження житлових та інших будівель.
Поява суперфіцію як окремого виду прав на чужі речі була наслідком врахування положеннями римського приватного права фізичних властивостей споруд і будівель, а також їх фізичного зв’язку із землею. Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання вказаних об’єктів нерухомості за призначенням визначили довготривалість відносин, у межах яких землекористувач мав право на здійснення суперфіцію. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови могло мати безстроковий характер або обмежувалося певним терміном. В останньому випадку строк його здійснення підлягав установленню в договорі або заповіті.
Суб’єктами відносин із надання права землекористування для забудови могли бути власник земельної ділянки та будь-яка фізична особа, яка мала право здійснення будівництва відповідних споруд (супер- фіціарій). Джерела римського приватного права не містять відомостей щодо жорсткого нормативного визначення можливого місцезнаходження земельної ділянки, яка підлягала передачі для забудови, але, враховуючи призначення вказаних споруд і будівель, є очевидним, що вона мала бути розташована в межах відповідних населених пунктів.
Підставами для виникнення суперфіцію могли бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору сторони мали право самостійно визначати його предмет та інші умови, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту основні права та обов’язки власника і землекористувача визначалися відповідно до вираженої належним чином останньої волі заповідача. Однак це не виключало можливості подальшої корекції умов надання земельної ділянки під забудову шляхом домовленості між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.
Власник земельної ділянки міг за домовленістю із суперфіціарієм отримувати відповідну частку від доходів останнього, набутих ним у результаті здійснення експлуатації певних об’єктів (наприклад, швейної майстерні), розташованих на переданій земельній ділянці. За умови переходу права власності на передану під забудову земельну ділянку до іншої особи обсяг наданих суперфіціарію прав на неї, за загальним правилом, залишався незмінним. Утім це не перешкоджало новому власнику і землекористувачу в будь-який момент вносити відповідні зміни в договір, положення якого встановлювали вказане право землекористування для забудови в межах населеного пункту.
Обов’язки суперфіціарія полягали у використанні земельної ділянки відповідно до її цільового призначення, внесенні плати за користування земельною ділянкою, а також інших обов’язкових платежів, встановлених законом (наприклад, земельного податку). У його обов’язки входило також забезпечення будівництва і утримання будівель і споруд на чужій земельній ділянці після його завершення. Із закінченням строку землекористування він був зобов’язаний повернути земельну ділянку власнику в належному стані, здійснивши за власний рахунок знесення споруди (будівлі). За загальним правилом, право власності на об’єкт нерухомості було безстроковим, утім це не означало неможливості його припинення в майбутньому у зв’язку із знесенням будівлі або споруди. Суперфіціарію належало також право відчужувати і заповідати право використання земельної ділянки, що була передана йому під забудову в межах певного населеного пункту.
Ураховуючи відчужуваність права користування чужою земельною ділянкою для забудови, у договорі визначався і обсяг правомочностей нового власника. Особа, до якої переходило право власності на будівлі (споруди), набувала права користування чужою земельною ділянкою на тих самих умовах, що й попередній їх власник.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припинялося в разі поєднання в одній особі власника земельної ділянки і суперфіціарія. Така ситуація виникала, наприклад, у спадкових відносинах. Аналогічні наслідки наставали із закінченням строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом певного строку (3-х років). В останньому випадку спрацьовувала цілком логічна презумпція, що це право втратило для суперфіціарія актуальність.
§ 6. Заставне право
У римському праві відсутній єдиний термін для визначення застави, через те що у певні історичні періоди існували різні її форми. Однак усім формам застави була притаманна однакова функція — забезпечення виконання зобов’язання[9], що обумовлювалася сутністю цієї категорії. Виходячи з цього, можна дати узагальнене визначення заставного права.
Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог[10].
Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумовлене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалося боржником кредиторові, суттєво зменшуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Застава від самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належного боржнику майна відповідної речі (кількох речей), за рахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою заставні відносини з приводу цього не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звернути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент перебуває. Це правило дозволило римським юристам стверджувати, що при реалізації заставних відносин мова йде про «відповідальність речі» (res obligata), а не особи (D. 20. 1. 4)[11].
Основною метою встановлення заставних відносин римські юристи вважали забезпечення належного виконання іншого (основного) зобов’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалося. Найбільш суттєва перевага заставного забезпечення виконання зобов’язання полягала у праві заставного кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Саме це дало змогу широко використовувати право застави як одного із найбільш поширених і ефективних засобів забезпечення належного виконання зобов’язань.
У римському приватному праві існували три основні форми встановлення заставно-договірних відносин — фідуція (лат. fiducia — вірність своєму слову), пігнус (лат. pignus — застава), а також іпотека (грец. таюВ'лхп).
Ще ранішим різновидом договорів застави слід визнати фідуціар- ну домовленість. Виникнення фідуції первісно ґрунтувалося на відносинах позики (nexum) й інших боргових зобов’язань. З метою надання гарантій виконання своїх боргових зобов’язань боржник шляхом манципації (mancipatio) або уступки права (in iure cessio) передавав право власності на належну йому річ іншій особі — кредитору. Тому фідуція характеризувалася невигідним становищем боржника, який у разі невиконання або неналежного виконання свого зобов’язання міг втратити право власності на заставлене майно. Адже лише за умови належного виконання боржником зобов’язання кредитор був зобов’язаний так би мовити «повернути» право власності на предмет застави боржнику. Ця домовленість мала характер пакту[12] (pactum), а тому її невиконання з боку кредитора не забезпечувалося позовним захистом і цілком залежало від чесності й порядності останнього. Саме тому цей договір мав довірчий, фідуціарний характер. Кредитор завжди був у більш привілейованому становищі й міг обирати вигідніший для себе варіант поведінки: вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання чи утримувати і надалі в себе предмет застави, на який він мав титульне право власності. У тих випадках, коли передане за таким договором майно значно переважало за вартістю і цінністю предмет основного боргу, належне виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання взагалі було невигідним кредитору. Для блокування можливих зловживань із боку заставного кредитора згодом у практику заставних відносин був уведений особливий фіду- ціарний позов (actio fiduciae). Такий позов міг подати боржник, який мав можливість виконати свій обов’язок за забезпеченим заставою зобов’язанням, але кредитор перешкоджав йому в цьому, маючи неправомірний намір залишити предмет застави в себе. У цьому разі боржник мав право виконати свій обов’язок перед кредитором і вимагати в нього примусового повернення предмета застави або відшкодування завданих збитків, якщо кредитор не погоджувався на це або не мав такої можливості (наприклад, якщо він встиг до розгляду позову продати предмет застави). Однак право такої вимоги боржника мало не абсолютний, а відносний характер і стосувалося лише правовідносин, що виникали між ним і кредитором. Тому в разі, якщо недобросовісний кредитор передавав право власності на предмет застави іншій особі, боржник не мав права пред’явити до неї позов про витребування речі. Утім такий позов міг пред’явити до кредитора лише боржник, який виконав зобов’язання належним чином або мав таку можливість (при перешкоджанні цьому з боку кредитора). Боржник, який прострочив виконання взятих на себе зобов’язань, втрачав право на пред’явлення вказаного позову. У цих випадках предмет застави залишався у власності кредитора. Ураховуючи недоліки фідуції, згодом виникла потреба конструювання більш виважених правових засобів забезпечення прав як кредиторів, так і боржників у заставних правовідносинах. Правового значення одного із різновидів таких договорів набув так званий пігнус (pignus), який ще називають ручний заклад.
Предметом пігнусу могли бути як рухомі (res mobiles), так і нерухомі речі (res immobiles). На підставі укладення пігнусу в разі невиконання заставодавцем (боржником) забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель (кредитор) мав право продати предмет застави, з отриманих коштів погасити борг, а решту грошей повернути боржнику. Основна позитивна відмінність пігнусу від фідуції полягала в тому, що його укладення мало наслідком передачу речі не у власність, а лише у володіння (ius possidendi) кредитора, який мав лише право продати її (ius distractionis) з метою погасити борг, а не залишити собі (D. 13. 7. 4). Умови пігнусу давали кредиторові можливість утримувати у своєму володінні предмет застави до моменту, доки боржник не виконає забезпечене заставою зобов’язання. У разі його невиконання предмет застави підлягав реалізації. Цікаво, що кредитор мав право вимагати у претора залишити предмет застави як власність муніципії, якщо притаманні майну споживчі якості не дозволяли вигідно його продати. На підставі договору про пігнус кредитор брав на себе зобов’язання належним чином зберігати предмет застави, не користуватися ним, повернути його за умови належного виконання забезпеченого заставою зобов’язання, а також повернути різницю між вартістю предмета застави і сумою боргу в разі його продажу. Виконання окремих умов договору про пігнус забезпечувалося низкою позовів, пред’явлення яких було можливим як із боку кредитора, так і з боку боржника. Притаманні пігнусу недоліки (зокрема, повна залежність повернення заставленого майна боржнику від порядності кредитора) обумовили конструювання ще більш прогресивного засобу оформлення заставних відносин — іпотеки.
Іпотека виникла як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не лише право власності на річ, а й володіння нею1. Інакше кажучи, предмет застави не передавався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було дуже вигідно для боржника, який міг обробляти землю, що тоді була найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не втрачав надію своєчасно виконати свої зобов’язання на користь кредитора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, в яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли бути і офіційного, і приватного характеру. Для чинності останніх вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському приватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, що мали податкову заборгованість; іпотеки підопічного на майно опікуна або піклувальника тощо.
Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними, або особливими, іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких становило все належне боржнику рухоме і нерухоме майно.
Основна перевага іпотеки порівняно з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала в можливості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов’язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин із множинністю осіб із боку кредиторів встановлювалася черговість задоволення їх вимог. Спочатку вона полягала в переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути повідомлений про попередні іпотеки і чітко усвідомлювати свою черговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у післякласичний період, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що були встановлені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках, і найнижчий — іпотеки, складені за простою домовленістю між боржником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушення захищалися інтердиктами і позовами. Наприклад, інтердикт про набуття права володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався в разі закінчення строку виконання зобов’язання (при його невиконанні в строк), а також із появою небезпеки неправомірних дій щодо заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (кредитори) мав право витребувати предмет іпотеки в осіб (як власника, так і інших осіб), що його утримували. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям з боку іпотечних кредиторів шляхом висування заперечень. У зв’язку з тим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припинялася з моменту належного виконання забезпеченого іпотечним майном основного зобов’язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.
[1] Докладніше див. розд. 5 цього підручника.
[2] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 219.
[3] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 92.
[4] Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 409.
[5] Докладніше див. розд. 14 цього підручника.
[6] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 415.
[7] Див.: Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К.: Вентурі, 1997. - С. 160.
[8] Докладніше див. розд. 14 цього підручника.
[9] Докладніше див. розд. 10 цього підручника.
[10] Див.: ГриммД. Д Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 286.
[11] Однак таке твердження з точки зору сучасних правових уявлень стосовно природи заставних відносин слід визнати досить умовним.
[12] Докладніше див. розд. 11 цього підручника.