Розділ 8 Право власності

Розділ 8 Право власності

 

§ 1. Поняття права власності

Категорії власності й права власності є одними з найдавніших юридичних понять і належать до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними в розвитку будь-якого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як стосунки між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утворен­нями, а як ставлення людини (індивіда) до речі. Право власності ви­значалося як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця озна­ка сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які тією чи іншою мірою звужували право власника, зводячи його в окре­мих випадках до голого права (nudum іш), позбавленого будь-яких значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користувати­ся нею та споживати її плоди. Але тільки-но чужі права на відповідну річ припиняються, право власності автоматично поновлюється в пов­ному обсязі і, як правило, залишається найповнішим з усіх видів па­нування над річчю.

Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду — propretas^[1].

Римські юристи зазначали, що власник мав такі повноваження щодо своєї речі: право користування (ius utendi); право збору плодів (ius fruendi); право розпорядження (ius abutendi).

Право користування полягало в можливості вилучення із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, а й цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження — це право продажу, дарування речі, її спожи­вання, знищення тощо. Указані повноваження можна вважати право- мочностями власника, які становлять зміст права власності.

Таким чином, відповідно до канонів римського права, право влас­ності — це право найбільш повне, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не належало во­лодіння, як фактичне панування над річчю щодо перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, оскільки римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володін­ня (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі й не відокремлених від права власності. Вважа­ємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (іus posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (іus vindicandi) незалежно від того, чи це ко­ристувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе.

§ 2. Види права власності

У римському праві в його історичній перспективі не існувало єди­ного поняття права власності¹. Найпершим архаїчним правом власності в Римі була квіритська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалася й захищалася цивільним правом (іш civile). Квіритській власності були притаманні такі ознаки: 1) вона була доступна виключ­но римським громадянам (cives) і звужувалася територіально землями Італії; 2) матеріальними об’єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від будь-яких податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а про­сте передавання речі не створювало квіритської власності.

Із територіальним розширенням Риму, поряд із квіритською, по­чала розвиватися провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися до об’єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іш italicum). Вва­жалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише право щодо цих земель­них ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були зобов’язані сплачувати за це податкові платежі, які називались від­повідно до сенатських провінцій — поземельний податок у сенат­ських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінціях (tributum)¹.

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська, або бонітарна, власність (лат. in bonis habere — мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаман­них квіритській власності, а саме: якщо набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію — сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Унаслідок злиття цивільного і преторського права преторська влас­ність остаточно злилася з квіритською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квіритської, провінціальної, пре­торської (бонітарної) власності, унаслідок чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н. е. визначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю до відповідних суб’єктів права.

§ 3. Спільна власність

Як і інші права, власність на одну й ту саму річ могла належати де­кільком особам. У такому разі йшлося про спільну власність, або «кон­домініум». Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливою наявність права власності в де­кількох суб’єктів на одну й ту саму річ. Та події, що відбувалися в жит­ті та не залежали від волі людини (наприклад, при спільному спадкуван­ні), а також при виникненні товариських утворень або якщо особи не мали достатніх коштів для придбання певної речі та укладали між собою договір із метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємини осіб, кожна з яких претендувала на відповідну річ разом з іншими особами. У таких випадках римляни, яким не був відомий відповідний спеціальний юридичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).

Співвласникам належало право на сумісне володіння і користуван­ня річчю. При спільному праві власності на неподільну річ (communion pro indiviso) неправильним є твердження, що кожний співвласник має обмежене право власності на частину спільної речі, а також те, що в кожного з них окремо є частка у праві власності на всю річ. Швидше за все кожна особа має все право власності на всю річ. Оскільки інші особи мають таке саме право власності, то різні права власності, які мають співвласники як рівноправні особи, змагаються між собою як взаємно обмежені. У результаті цього виникає поділ права власності на ідеальні частки у співвідношенні до вартості об’єкта, що дає мож­ливість виразити право єдиного, спільного власника в цілому за допо­могою дробу відповідно до кількості співвласників на окрему річ. Так, ще давньоримський класик Кв. Муцій Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (D. 50. 16. 25). Детальніше цю ідею розвинув Цельз-син, який зазначав: «.. .не може бути власності або володіння двох осіб у повному обсязі: і ніхто не є власником частки речі, а має власність на частку всієї не­подільної речі». Іншими словами, одне право власності на одну й ту саму річ може належати кільком особам в ідеальній частці речі, а не фізично поділеній.

У разі якщо кілька осіб мали право власності на річ, що є матеріаль­но подільною, але функціонально пов’язаною (лат. communio pro diviso — спільне право на подільну річ), то кожний співвласник роз­поряджався окремою власністю на відповідну частину речі (наприклад, права, що виникли внаслідок розподілу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчу­жувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом або здати під заставу, привласни­ти у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis) тощо. Тобто кожний співвласник міг вільно вико­ристовувати ті одноосібні дії, які стосувалися тільки його частки пра­ва власності, а дії щодо юридичного розпорядження всією річчю він міг вчинити лише за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що належала особам на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками або і без неї, співвласникам заборо­нялося змінювати реальне економічне призначення речі. Інакше кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права ко­ристування річчю.

Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах Римської дер­жави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і, як наслідок, у римському праві встановилося, що спільна власність — це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum — спільність власності породжує розбрат). Тому римські юристи визначали лише дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надаєть­ся кожному із учасників щодо розпорядження річчю іншим співвлас­никам; право кожного зі співвласників вимагати розподілу спільної власності, хоча римське право не підтримувало цього. Утім розподіл спільної власності був можливий у добровільному та судовому поряд­ку. Добровільний здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників або ж за допомогою відчуження речі третім особам.

Судовий розподіл спільної власності проводився шляхом подання спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю повноваженнями щодо розподілу майна.

§ 4. Способи набуття права власності

У систематичному визначенні способи набуття права власності згід­но з джерелами римського права поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття права власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ. Це, перш за все, такі способи, за допомогою яких на- бувається річ, яка нікому до цього не належала (захоплення безгоспо­дарної речі або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право від­чужувати та набувати майно згідно з договорами та на підставі від­повідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).

До договірного набуття власності застосовувалися три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in rnre cessio), традиція (лат. traditio — передача).

Манципація, як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігався фактично протягом всього часу існування Римської держа­ви і зник лише за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягала в тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання ман- ципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажу земельної ділянки) до місця, де перебували 5 свід­ків та вагар (libripens) із терезами й міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб — мій», — і передавав при цьому про­давцю як символ вручення покупної ціни зливок металу (міді), попе­редньо вдаривши ним по терезах. З цього моменту угода вважалася завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

Спосіб набуття власності шляхом уступки права являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності. У такий спосіб особа, яка мала право брати участь у римсь­кому судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка начебто належала їй. А справжній власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності по­зивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на пе­редачу речі від відповідача позивачеві.

Традиція як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (іш gentium) і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. Спочатку традиція застосовувалась до неманцип- них речей і до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (testa causa possessionis), за якою відбувалася передача. Таки­ми підставами були договори купівлі-продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не давала права власності.

У Кодексі Юстиніана традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку права, перетворившись у єдиний спосіб набуття права власності.

До інших способів набуття права власності, які не дістали поши­рення в Римській державі і використовувалися тільки в окремих ви­падках, належать: окупація (лат. occupatio — захоплення речі), переробка речі (specificatio), з’єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).

Під окупацією (occupatio) розуміли привласнення та заволодіння майном із наміром утримувати його в себе. Вона поширювалася на всі безгосподарні речі відповідно до принципу, зазначеного в Законах ХІІ таблиць — нічия річ слідує за першим загарбником. До таких належа­ли речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник від­мовився (res derelictae — покинуті речі), речі воєнного противника (res hostiles), що підлягали загарбуванню в стародавні часи розвитку Рим­ської держави. Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об’єктом для такого захоплення шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права на полювання на ній, що перешкоджало б захопленню іншими особами. Виняток із цього правила становив лише скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали вели­ку цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка його знайшла, а друга половина — власникові земельної ділянки, на якій було знай­дено цей скарб.

Переробка (specificatio) як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, з якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежно від того, чи можливо було цей виріб, що виник унаслідок переробки, повернути в первісний стан. У разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, виготовлена річ належала йому в будь- якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов’язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.

Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Цей спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності й виникала спільна власність двох і більше суб’єктів на все злите (з’єднане) або змішане майно в частках, пропор­ційних вартості цих речей. Виняток становив тільки випадок змішу­вання чужих монет (nummi)¹. Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником також і в тому разі, якщо вона їх викрала. При цьому особа була зобов’язана відшкодувати по­терпілому еквівалентну суму грошей.

Набувальна давність (usucapio). Якщо особа не будучи власником володіла річчю впродовж певного часу за наявності відомих умов, то вона набувала права власності. Так, на початку розвитку Римської держави набувальна давність застосовувалася тільки до італійських земель і між римськими громадянами. Як засіб набуття права власності вона використовувалася для рухомих речей (ceterae res) — при володін­ні ними протягом року, а нерухомих речей (земельної ділянки — fundus) — упродовж двох років. При цьому відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалося ні законної підстави володіння річчю, ні доб­росовісності володільця, за винятком украдених речей. Набуття влас­ності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н. е.). Законом Плавтія (70 р. до н. е.) було заборонено застосовувати набувальну давність щодо рухомих та нерухомих речей, які були захоплені силою (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа мала бути «добросовісною», тобто такою, що не порушує нічиїх прав.

У післякласичний період розвитку Римської держави відбулося злиття usucapio та longi temporis praescriptio (припис давності, анало­гічний інституту набувальної давності, який використовувався в про­вінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв’язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегри- нами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підбило підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачалися відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (fides), володіння (possessio), строк (tempus).

Під придатністю речі (res habilis) розуміли, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чи­ном, із речей виключалися всі ті, які були викрадені або насильно ут­римувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обігу¹.

Під законністю підстави (titulus) володіння слід розуміти такі підстави набуття речі, які вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповід­но до деяких причин.

Під доброю совістю ( fides) слід розуміти добросовісність володільця, який, набуваючи річ, не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу.

Під володінням (possessio) розуміли матеріальне утримання і забез­печення речі, яке супроводжувалося наміром зберегти річ за собою. Це також було пов’язано із безперервністю володіння майном.

Під строком (tempus) розуміли тривалість безперервного володін­ня річчю: три роки — для рухомого майна, десять років — для неру­хомих речей відповідно для осіб, які проживали в одній провінції, і 20 років — для тих, які проживали в різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і за відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і стосовно недобросовісного володільця.

Також у римському праві діяв інститут правонаступництва у дав­ності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадко­ємець мав право об’єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.

§ 5. Обмеження права власності

Обмеження права власності належать до суб’єктивних прав влас­ника і не впливають на сутність самого правового інституту^[2]. Обме­ження існували ще у давні часи і стосувалися здебільшого земельної власності. Окремі правомочності власника могли бути обмежені або за законом, або ж з волі самого власника. Обмеження, встановлені законом, хоча і зменшують необмежену владу окремого власника щодо його майна, але кінцевою метою цього є вдосконалення відносин влас­ності в цілому. Встановлювались вони в інтересах усіх власників. Так, зокрема, звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право звузили вільне здійснення права власності з міркувань «загального блага», тобто держави, а також в інтересах окремих приватних осіб, переважно сусідів.

За змістом обмеження містять зобов’язання по утриманню від певних дій (in non faciendo) — негативні обмеження, або зобов’язання терпіти дії інших осіб (in patiendo) — позитивні обмеження. Пози­тивні зобов’язання (in patiendo) особи, що є власником (propter rem), римському праву невідомі. Публічна влада може примусити власника до позитивних дій тільки за межами цивільного права.

На безпосередню залежність власника від інших членів суспільства вказують права по сусідству (iura vicinitatis). До сфери інтересів влас­ника входили не лише місце розташування об’єктів його власності, близьке розташування від економічних і культурних центрів, але і властивості природного середовища, наявність джерел, зелених ма­сивів, чисте повітря тощо. Якщо небажані для власника зміни в його проживанні та господарюванні відбуваються з природних причин, то власнику нема на кого скаржитись. Але якщо шкода завдана внаслідок діяльності сусідів, тоді потрібно було вирішувати питання про врегу­лювання відносин, які стосувалися матеріальних інтересів власників- сусідів. Так, наприклад, якщо дощова вода збігає з верхньої ділянки землі на нижню, тоді власник нижньої ділянки стає беззахисним. Якщо власник ділянки навмисно відводить таку воду на ділянку сусіда, тоді він буде притягнутий до відповідальності за позовом про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) та завдання шкоди (D. 39. 3. 1. 1).

Дуже схожим правилом був підпорядкований захист від будь-якої іншої небажаної діяльності сусіда: проникнення запахів, диму, звуків, світла, камнепадів тощо — шляхом подання негаторного позову (actio negatoria). Так, якщо господарська діяльність чинила матеріальний вплив на сусідній маєток, власник міг наполягати на її припиненні. Але, в свою чергу, власник був зобов’язаний терпіти небажаний ефект від діяльності сусіда, що був необхідним саме для його існування (наприклад, якщо джерелом диму була опалювальна система, що діяла взимку).

Якщо власник виконував на своїй ділянці роботи, які могли спричи­нити пошкодження на ділянці сусіда, можна було протестувати за допо­могою позову про заперечення нових робіт (operis novi nuntiatio). У цьому разі, щоб продовжувати роботи, сусід був зобов’язаний надати гарантії про те, що за необхідності він відшкодує можливу шкоду. Якщо ж роботи супроводжувались уторгненням на чужу земельну ділянку (facere in alieno), власник також міг протестувати проти цього за допомогою відповідного інтердикту, який зобов’язував порушника ліквідувати все збудоване на земельній ділянці (interdictum resitutorium).

Отже, лише та діяльність могла бути заперечена або обмежена без шкоди для волі власника, яка сама обмежувала волю інших власників, безпосередньо стосуючись об’єктів їх виключної влади, тобто об’єктів права власності.

§ 6. Припинення права власності

Найпоширенішими підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме — перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий лише за наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам (D. 50. 17. 54). Тобто право власності до нового власника переходило із тими самими обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути тощо).

Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших підстав, що стосуються об’єкта або суб’єкта права власності. Так, найбільш природним способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. У цьому разі йдеться про фізич­не знищення об’єкта власності або про виникнення юридичної непри­датності стосовно того, що неможливо створити об’єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).

Суб’єктивною підставою для припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в разі, якщо власник відмовляв­ся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кину­тою (res derelicta). Отже, така річ могла стати об’єктом окупації і пе­рейти у власність до іншої особи.

§ 7. Захист права власності

Способи захисту права власності в римському праві змінювалися згідно з тими видами власності, що виникли впродовж розвитку Рим­ської держави і були дуже різноманітними за своїми джерелами регу­лювання. Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогібі- торний (actio prohibitoria) позови, які спершу застосовувалися тільки для захисту квіритської власності.

Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є власником майна, яке перебуває в незаконному володінні іншої особи, і на цій підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від найбільш брутального порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка незаконно утримувала його річ (майно). Позивач мав довести ті обставини, які підтверджували б його право власності на спірну річ (майно). Якщо ж доказати право власності не вдавалося, тоді позов відхилявся. При доведенні права власності на річ позов у легісакційному процесі підлягав задоволенню. У формулярному процесі праву власності по­зивача можна було протиставити правомірну підставу володіння (iusta causa possidenti), наприклад узуфрукт, оренду, заставу і т. ін. У таких ситуаціях віндикаційний позов задовольнити було неможливо. Але якщо особа, яка отримала майно з волі власника на підставі будь- якого цивільного договору, згодом відмовилася його повернути, вона ставала неправомірним володільцем і відповідала за віндикаційним позовом. При розгляді позову в умовах формулярного процесу розріз­няли добросовісних і недобросовісних володільців. Загалом і в тих і в інших набувачів володіння мали місце юридичні недоліки, a res vindicantio було спрямоване на те, щоб повернути не тільки річ влас­нику, але і всі пов’язані з нею вигоди. Добросовісний володілець зобов’язаний був повернути разом із річчю ті плоди, які він отримав з моменту пред’явлення до нього віндикаційного позову. Недобросовіс­ний володілець повертав усі плоди та вигоди, які річ принесла йому впродовж всього часу недобросовісного володіння. Таким чином, він- дикаційний позов захищав право власності й відповідно до римського права майно поверталося власнику в будь-якому випадку, незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був набувач майна. За­стосовувалась так звана необмежена віндикація.

Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право не піддавалося сумніву, але інші особи зазі­хали на те, щоб користуватись цією власністю, начебто маючи яке- небудь право на чужу річ (іш in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Пору­шення права власності могли мати подвійний характер: позитивний або негативний, з огляду на те, чи здійснює третя особа всупереч волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає вільно користуватися річчю^[3]. У такому разі виникали підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare — заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був спрямований проти будь-яких серйозних і реальних зазіхань від будь-кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни спо­руд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно з позовом надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов’язання уникати в майбутньому дій, які спричинятимуть перешкоди для власника. Задоволення позову означало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке перебуває у власника-позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.

Прогібіторний позов (actio prohibitoria) — позов про заборону (лат. prohibere — забороняти), застосовувався в разі, якщо треті особи, які не зазіхали на чуже майно ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, проте своєю поведінкою заважали власнику нормально користуватися майном. Суд зобов’язував порушника в таких випадках усунути на­слідки вчинених дій і не здійснювати такі дії в майбутньому.

До різновидів прогібіторних позовів, які були ще відомі із Законів ХІІ таблиць, слід віднести позови по захисту нерухомої власності (май­на) у відносинах сусідства. Наприклад: 1) про удосконалення межі зе­мельних ділянок, які межують одна з одною (actio finium regundorum), у разі непорозуміння або незгоди щодо розташування межових знаків та належності відповідних земельних ділянок на їх межах; 2) про за­тримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) у разі зміни при­родного режиму стоку води або штучного позбавлення води; 3) про збір плодів (interdictum de glande legenda) — у разі якщо власник земельної ділянки забороняв своєму сусідові заходити на його територію, щоб збирати свої плоди; 4) гарантія на випадок загрозливої шкоди (cautio damni infecti) у разі якщо одна із двох розташованих по сусідству будівель унаслідок природних або залежних від людини причин виявлялась у загрозливому стані, — надання сусідом обіцянки відшкодувати шкоду, яка може бути спричинена об’єктами права власності; 5) про обрізування дерев (interdictum de arboribus caedendis) мав місце в тому разі, якщо претор давав розпорядження власникові нерухомості особисто обрізати гілки дерев, які схилялися над сусідньою ділянкою.

---

^[1] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 78.

^[2] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 344.

^[3] Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Том­синова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 260-261.