Печать

Розділ 4 Сімейне право

Posted in Римское право - Основи римського приват. права(Борисова, Баранова)

Розділ 4 Сімейне право

 

§ 1. Римська сім’я. Агнатське та когнатське споріднення

Юристи вважали правовий устрій римської сім’ї специфічними римськими правовими конструкціями. Дійсно, тільки римський гро­мадянин, який уклав римський шлюб (matrimonium iustum), мав право створити римську сім’ю[1].

Римське сімейне право починає свою історію з моногамної сім’ї. Вона будувалася на абсолютній владі — главі родини (pater familias) та підпорядкуванні всіх членів сім’ї його волі. До складу сім’ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їх нащадки, дружини синів, інші родичі, кабальні, раби. Усі члени сім’ї, що безпосередньо були підвладні главі, називалися sui — «свої», тоді як сам pater familias — sui juris — «сам собі господар», «повноправний»[2].

Таким чином, у римській сім’ї існувало дві категорії осіб: особа свого права — pater familias (persona sui juris) — з повною правоздатні­стю та особи чужого права — підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне соціальне становище — посада ма- гістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося за умов однієї з двох підстав — смерті pater familias або за його волею при визволенні з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Таким чином, римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості всіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї, — агнатами (це означало «родич по батькові»).

Доньки (сестри), видані до чужої сім’ї, переставали бути агнатками своїх батька, братів, сестер. Діти, народжені донькою, потрапляли під владу її нового pater familias, і таким чином рахунок вівся за чоловічою лінією. Юридичним спорідненням вважався не кровний зв’язок, а зв’язок, заснований на владі та підпорядкуванні.

Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами за побічною лінією, а народжувані послідовно один від одного — родичами за прямою лінією. Ступінь агнатського споріднення визначався кількістю народжень, які віддаляли конкретну особу від його pater familias. Так, син — агнат батька першого ступеня, онук — агнат діда другого ступеня. Спо­ріднення за побічною лінією визначалося загальною кількістю наро­джень, які віддаляли двох конкретних осіб від спільного для них пред­ка до другого родича. Так, брати були агнатами другого ступеня, дядько та племінник — агнатами третього ступеня.

Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям «familia» охоплювалися не тільки агнати, але і все, що перебувало в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.

Поступово устрій римської сім’ї почав змінюватися. Залежність під­владних від pater familias негативно впливала також на економічні відно­сини в римському суспільстві. Ніхто не хотів укладати договори з підвладними, за якими все одержане переходило у власність pater familias, що за договором не мав жодних зобов’язань. Крім того, відносини в аг- натській сім’ї суперечили природному бажанню батьків залишити спад­щину своїм кровним нащадкам, які стали агнатами іншого pater familias. Саме тому дедалі більшу роль у римському суспільстві почали відіграва­ти відносини кровного споріднення. Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого становлять зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері називалися когнатами (cognati) — кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою, — когнатським споріднен­ням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками. Когнатське споріднення також визначається за лініями (пряма і побічна) та ступенями. Визначення ліній і ступенів споріднення впливало на ви­никнення важливих юридичних фактів, у першу чергу, — встановлення прав на спадщину, оскільки ближчий ступінь споріднення усував від спадщини родичів дальшого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка — з іншого, вважа­ються свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків, — є єдиноутробними. Якщо діти мають спільного батька, але різних матерів — вони єдинокровні. Ті та другі вважаються непов- норідними братами та сестрами. Якщо діти мають різних батьків і різних матерів, вони не є кровними родичами і називаються зведеними.


§ 2. Шлюб

Сім’я виникає зі шлюбу. Римські юристи певною мірою ідеалізу­вали шлюб. Модестін визначав шлюб як союз чоловіка та жінки, союз на все життя, спілкування, засноване на праві божому та людському (D. 23. 2. 1). Але це визначення не відповідало дійсному стану. Жінка, дружина ніколи впродовж існування рабовласницької держави не мала рівного становища з чоловіком. Вона завжди залежала від батька, бра­та, чоловіка, опікуна.

В історії римського сімейного права виділяють два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium testum) та шлюб між пере- гринами й іншими вільними (matrimonium iuris gentium), які не мали права укладати римський законний шлюб. Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали на це право. Перегрини укладали шлюб поміж себе відповідно до норм права на­родів, свого національного права. Але ці шлюби не породжували таких правових наслідків, як римський законний шлюб.

У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб із чо­ловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Укладення шлюбу з чоловічою владою (cum manu) мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною (manus mariti). Жінка під­падала повністю чи залежала від свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона мала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв’язків зі своїми близькими родичами. Влада чоловіка була первісно необмеженою, але поступово в процесі розвитку господарського життя та на його підставі влада чоловіка була певним чином обмежена, наприклад, було заборо­нено вбивати дружину, продавати в кабалу тощо. Проте Закони ХІІ таблиць давали можливість дружині уникнути повної влади чоловіка над собою. Жінка, яка уклала шлюб без дотримання певних формаль­ностей, могла попередити виникнення повної влади чоловіка, залиша­ючи дім на три доби наприкінці кожного шлюбного року. Цим вона зберігала свою незалежність та переривала перебіг давності спільного життя з чоловіком[3]. Згодом влада чоловіка над дружиною послаблюється. Це пов’язується із розвитком приватної власності та набуттям дружиною певних прав на сімейне майно, що спричиняло її особисту незалежність від чоловіка. Унаслідок цього з’являється шлюб без чоловічої влади (sine manu). Він не породжує влади чоловіка над дружиною і первинно не має взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юри­дично чужа чоловіку та своїм дітям дружина перебуває у тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала всі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.

Такий шлюб суттєво відрізняється від шлюбу з чоловічою владою і порядком укладання та припинення. Але цей шлюб негативно впливав на життя римського суспільства. Швидке зростання багатства одних кіл при збідненні інших та різке погіршення звичаїв дуже розхитало сімейний стан. Нестійкість шлюбних відносин, зловживання свободою розлучення, незалежність дружини вплинули на прийняття ряду законів, спрямованих на зміцнення шлюбних відносин та зупинення розлучень. Для стимулю­вання укладення шлюбів та народження дітей Август (18 р. до н. е.) вста­новив кримінальну відповідальність за порушення подружньої вірності.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постій­не (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром ут­ворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus). Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти[4]. Але згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочат­ку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального ста­тусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набути прав дитини, народженої у шлюбі.

Укладання шлюбу. Укладанню шлюбу зазвичай передували зару­чини (sponsalia). У стародавні часи заручини неправоздатних осіб здійснювалися їх pater familias без участі самих наречених. Пізніше заручини здійснювали наречений та наречена за згодою pater familias обох. Заручини відбувалися у формі двох стипуляцій: за однією — pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, а за дру­гою — зобов’язувався прийняти наречену за дружину. А в ще дуже давніші часи заручини здійснювалися односторонньою стипуляцією, за якою тільки pater familias нареченої зобов’язувався передати її на­реченому, який не брав на себе жодних зобов’язань і потім мав право припинити шлюб одностороннім волевиявленням[5].

Для здійснення шлюбу з відповідними правовими наслідками ви­магалося дотримання нареченими певних умов. Одні з цих умов були абсолютними, мали бути в наявності для укладення будь-якого рим­ського шлюбу; інші — практично відігравали роль умов відносних, наявність яких була необхідною для укладення шлюбу між особами, що належали до різних соціальних груп[6].

Існували такі умови укладення шлюбу: 1) досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків — 14 років, для жінок — 12 років);

2)  вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюбу (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); 3) наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); 4) відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатсь- ке споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за бокови­ми лініями — до шостого ступеня); 5) відсутність нерозірваного шлюбу в будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.

У римському праві існувало три форми шлюбних церемоній, або три способи встановлення чоловічої влади над дружиною, його «руки» (manus), сили: а) здійснення релігійного обряду; б) шляхом манципації; в) унаслідок набувальної давності.

Перша форма шлюбної церемонії вважалася римськими юристами тільки патриціанською і ніколи не була доступною плебеям. Це був релігійний обряд, який застосовувався переважно у родині жерців, якщо бажали, щоб народжений у такому шлюбі син міг успадкувати сан свого батька. Ця церемонія називалася «поїданням коржиків», залишок яких наречені приносили у жертву Юпітеру. Крім жерців, церемонія  проводилася у присутності 10 свідків[7].

Друга форма шлюбної церемонії вважалася світською і спочатку була плебейською. Вона здійснювалася за допомогою «міді та вагів» та була «уявною» купівлею дружини чоловіком. У таких же формах відбувалося набуття найбільш цінних речей — землі, рабів та встанов­лення прав на певних осіб, тобто у формі манципації. Ця церемонія проходила у присутності п’ятьох свідків, вагаря, наречених, батьків наречених (якщо наречений залишався під владою батька). Наречені обмінювалися репліками, які дещо відрізнялися при купівлі у власно­му розумінні, але за формою це була купівля. Потім наречений пере­давав зливок міді, начебто зважений вагарем, як символ покупної плати за наречену. «Покупка» в епоху ранньої республіки втрачає ре­альний характер, але зберігається як обряд і дуже рідко використо­вується.

Третя форма була неформальною і шлюб укладався в простій формі без будь-яких церемоній. Жінка залишалася непідвладною чоловікові та могла легко розлучитися з ним. Але за однієї умови: вона «мала щороку залишати свій дім на три доби і цим переривати перебіг давності во­лодіння нею». Якщо за будь-яких умов дружина ігнорувала це правило, вона зазнавала влади чоловіка і шлюб з «неправильного» перетворював­ся у «правильний». Як у першому, так і у другому випадку шлюб, укла­дений шляхом простої угоди, був законним, і діти, народжені в шлюбі без чоловічої влади, наділялися такими самими правами, що й діти, народжені в сім’ях, які утворилися з «правильних шлюбів».

Поступово старі форми укладання шлюбу відмирають і затвер­джується неформальна форма створення сім’ї шляхом простої нефор­мальної згоди наречених з урочистим уведенням дружини в дім чо­ловіка. Угода укладалася урочисто в присутності близьких родичів наречених.

Припинення шлюбу. Для того щоб шлюб існував юридично, по­трібно, щоб весь час існували ті умови, без яких він не міг бути укладе­ний. Відміна будь-якої з цих умов служила підставою для припинення шлюбу. Таким чином, шлюб припинявся внаслідок: 1) смерті одного з подружжя; 2) втрати свободи або громадянства; 3) розлучення.

Утрата свободи із оберненням одного з подружжя в рабство мала наслідком припинення шлюбу в конкретних випадках. Якщо захопле­на в полон і обернена в рабство особа поверталася потім до Риму, вона на підставі особливої юридичної фікції розглядалася як така, що ніко­ли не втрачала ні свободи, ні громадянства, ні окремих своїх прав. Вважалося, що влада такої особи над дружиною в шлюбі cum manu ніколи не припинялася. Шлюб sine manu як фактичний, а не юридичний зв’язок вважався припиненим. Але шлюб вважався таким, що продов­жувався весь час, якщо подружжя разом перебували в полоні.

Утрата римського громадянства відбувалася найчастіше з утра­тою свободи, що, в свою чергу, спричиняло втрату правоздатності. Відсутність правоздатності унеможливлювала укладання шлюбу чи збереження існуючого.

Зміна сімейного стану одного з подружжя також була підставою для припинення шлюбу, коли встановлювала такий ступінь агнатсько- го споріднення його з іншим із подружжя, за якого укладення шлюбу було б неможливим. Наприклад, pater familias усиновлював чоловіка своєї доньки, не звільнивши його з підвладного.

У римському сімейному праві діяв принцип широкої свободи роз­лучення за весь час існування Римської імперії. Відомі різні підстави та порядок розлучення в шлюбі cum manu і sine manu. У шлюбі cum manu, де юридична особистість дружини поглиналася особистістю чоловіка, розлучення здійснювалося тільки за волею чоловіка або його pater familias. Шлюб sine manu розривався не тільки за бажанням по­дружжя (divortium), але і в односторонньому порядку за волевиявлен­ням як чоловіка, так і дружини (repudium).

Незважаючи на велику кількість розлучень, укладення другого шлюбу після припинення попереднього не мало до певного часу жод­них обмежень. Але така свобода, в свою чергу, породжувала певні негативні наслідки в суспільстві. В імператорський період встановлю­ються суттєві обмеження для розлучення. Виникають певні обмежен­ня щодо права батька в інтересах дітей від першого шлюбу, який уклав новий шлюб, на майно, отримане ним від попереднього шлюбу: це майно залишається тільки в користуванні такого батька, а після його смерті переходить до дітей від першого шлюбу. Крім того, одному з подружжя не може бути ні подаровано, ні залишено за заповітом біль­ше майна, ніж дітям від першого шлюбу[8].

Розлучення за взаємною згодою подружжя було заборонено Юс- тиніаном. Розлучення в односторонньому порядку дозволялося тільки за умови неналежної поведінки одного з подружжя, який порушив подружню вірність або вчинив замах на життя другого із подружжя. Дозволялося розлучення і без вини другого з подружжя, але з поважних причин, наприклад, нездатність до народження дітей або бажання жити в монастирі[9]. Одностороннє розлучення без поважних причин теж при­пиняло шлюб, але передбачало стягнення штрафу у великому розмірі.



§ 3. Правовідносини подружжя

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони суттєво відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина перебувала повністю під владою чо­ловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності та була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця перебування в такий спосіб, як і річ (віндикація), нарешті, не існувало перешкод для покарання дружини, аж до страти. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

У майновій сфері дружина також була повністю безправною. її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати жодних цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, їй не поверталося. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка вона вважалася його спадкоємицею та поділяла суспільне становище свого чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поши­рювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та сво­боду, тому вона могла з будь-яких підстав з ним розлучитися.

Майно подружжя також залишалося роздільним. Майно, яке нале­жало дружині до шлюбу, було її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування[10]. Навіть управлін­ня майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дру­жина сама передавала йому майно. У цьому разі відносини між подружжям визначалися на підставі договору доручення. Все що набува- лося дружиною, також переходило до її майна. Якщо між подружжям виникав спір щодо права власності на певні речі, то застосовувалася презумпція, що кожна річ належить чоловікові, поки дружина не до­веде своє право власності на цю річ[11].

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випад­ках, коли один із них неналежно опікувався майном другого. Забороня­лися позови подружжя один до одного, які безчестили одного з них. Порушення подружньої вірності робило можливим розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка.

Придане (dos). На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом, переходило у власність останнього[12]. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полег­шення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в її подальшому житті — спадкуванні, даруван­ні та з інших підстав. У багатьох випадках дружини були заможніши­ми за своїх чоловіків, які збагачувалися за рахунок майна дружини. Тому батьки наречених вимагають перед укладенням шлюбу виконан­ня нареченим певних обіцянок у разі його припинення, які в подаль­шому набувають статусу шлюбних договорів.

В ранню епоху, коли існував тільки шлюб cum manu, не було спе­ціального правового закріплення приданого. За відсутності домовленості щодо цього питання придане не виділялося з іншого майна, яке прино­сила дружина, тобто воно повністю переходило у власність чоловіка. Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке переда­валося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого почали укладати усну угоду, згідно з якою чоловік брав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбу (наприклад, у разі розлучення). За відсутності такої домовленості придане юридич­но залишалося майном чоловіка назавжди: але чоловік з підстав мораль­ного обов’язку вважав за необхідне залишити його за заповітом на ко­ристь дружини. На випадок припинення шлюбу розлученням претор надавав дружині позов про часткове повернення приданого як штрафу за безпідставне розлучення[13]. У юстиніанівський період право чоловіка на придане обмежувалося ще більше, а саме: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося дружині або її спадкоємцям. Таким чином, хоча придане перебувало серед майна чоловіка і він фактично ним користувався, воно належало дружині. Чоловік залишав його як штраф за неналежне вико­нання дружиною шлюбних обов’язків.

В імператорський період виник звичай, за яким чоловік, отримуючи придане, робив відповідний внесок у сімейне майно у формі даруван­ня на користь дружини. Спочатку такий внесок здійснювався до укла­дення шлюбу, тому що дарування між подружжям заборонялося. Саме тому він і отримав назву дошлюбного дарування. Згодом Юстиніан дозволив дарування і в шлюбі, яке стало називатися шлюбним дару­ванням. Таке дарування мало забезпечувальну функцію, яка зобов’язувала чоловіка в разі розлучення з його вини повернути дру­жині не лише придане, а й шлюбний дарунок як штрафну компенсацію. Розмір дарунка дорівнював вартості приданого.


§ 4. Правовідносини батьків і дітей

Відносини батька та дітей. Становище дітей щодо батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu. Діти завжди пере­бували під владою батька (in patria potestate). Гай називав інститут батьківської влади суто національним інститутом римських громадян: «Навряд чи є інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (D. 1. 1. 55).

Існували такі підстави встановлення батьківської влади над дітьми:

1)  народження в римському законному шлюбі;

2) узаконення та

3)  усиновлення.

Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, у фактичному спільному проживанні своїх батьків, не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими.

Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженої в шлюбі, вважався чоловік матері. Ця юридична презумпція не потребувала доказів. «Батько — це той, на кого вказує факт шлюбу» (D. 2. 4. 5). Але ця презумпція обмежувалася такими умовами: дитина повинна була на­родитися не раніше ніж через 6 місяців після укладення шлюбу та не пізніше 10 місяців після його припинення.

Узаконення (legitimatio) — це визнання законними власних дітей, народжених поза шлюбом, та встановлення над ними батьківської влади. Узаконення відбувалося: шляхом укладення шлюбу між бать­ками позашлюбної дитини; надання імператорського дозволу — реск­рипту на legitimatio; зарахування сина до членів муніципального сенату (курії) або видання доньки заміж за члена муніципального сенату[14].

Узаконення почало застосовуватися лише за часів імперії.

Усиновлення — це встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми.

У найдавніші часи функція усиновлення полягала у збільшенні суспільного значення та робочої сили сімейної групи, яка перебувала на спаді, шляхом залучення нових членів ззовні[15]. Згодом усиновлення стало шляхом для досягнення політичних, династичних та економічних амбіцій. Через усиновлення плебей набував статусу патриція, верш­ник — сенатора і т. ін.

У Римі існувало дві форми усиновлення: 1) арогація (arrogatio) — для повнолітніх та осіб із повною правоздатністю, тобто для усинов­лення осіб свого права; 2) адопція (adoptio) — для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias.

Для здійснення арогації скликалися куріатні збори, і верховний жрець вносив пропозицію співродичам ухвалити рішення про встанов­лення батьківської влади однієї особи над іншою. Таким чином вільна особа перетворювалася на підвладну.

Адопція почала застосовуватися для підвладних осіб, які намага­лися перейти в іншу сім’ю, для неповнолітніх осіб та жінок, позбав­лених права участі в куріатних зборах. Адопція здійснювалася шляхом виконання правила Законів ХІІ таблиць по тричі здійсненій манціпації (mancipatio)[16]. Батько тричі продавав підвладного старшого сина довіреній особі, а той двічі відпускав його на волю. Після третього продажу в справу втручався усиновлювач та через фіктивний позов про витребування власності набував над усиновленим батьківську владу. Для молодших синів, доньки та онука було достатньо одного продажу, тобто однієї манципації.

Для усиновлення необхідно було дотримуватися таких вимог:

1)  усиновлювачем міг бути тільки чоловік (жінка могла усиновлювати лише в деяких випадках, зокрема, якщо вона втратила дитину);

2)  усиновлювач мав бути самостійним, тобто правоздатним; 3) різниця у віці між усиновлювачем та усиновлюваним мала бути не менше 18 років.

Для арогації додатково вимагалося проведення магістратом розслі­дування обставин справи для з’ясування позитивних наслідків усинов­лення для усиновлюваного.

Батьківська влада припинялася внаслідок: смерті pater familias або підвладного; втрати волі чи громадянства pater familias або підвлад­ним; позбавлення pater familias батьківської влади за те, що він зали­шив підвладного без допомоги; набуття підвладним деяких почесних звань; звільнення з-під батьківської влади за волею pater familias (emancipatio).

Еманципація (emancipatio) — це звільнення підвладного сина за волею pater familias.

Цей інститут виник як антипод манципації (mancipatio), за допо­могою якої римські громадяни здійснювали правочини з речами та особами. При здійсненні mancipatio особа підпадала під владу, а при emancipatio — звільнялася з-під батьківської влади.

Існували різні форми еманципації. В юстиніанівський період еман- ципація здійснювалася: на підставі імператорського рескрипту, який включали до протоколу суду; заяви pater familias, яка також вносила­ся до судового протоколу; фактичного надання протягом тривалого часу самостійного становища підвладному.

Унаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності, хоча втрачав спадкові права в колишній сім’ї.

У найдавніші часи батьківська влада над дітьми була безмежною. Fater familias мав право на життя та смерть своїх дітей, право на їх продаж, застосування до них будь-яких покарань. Згодом батьківська влада обмежується. Так, у класичний період сину дозволялося зверта­тися за допомогою до державної влади з метою примусити батька відмовитися від влади над ним. Ще раніше право батька на вбивство сина (або доньки) було обмежене, а потім почало каратися криміналь­ною відповідальністю так само, як «убивство найближчих родичів», поки імператор Константин (IV в.) не скасував це право назавжди.

Особисті відносини між батьками та дітьми врешті-решт звелися до права батька застосовувати міри покарання до дітей, до обов’язку дітей шанувати батьків, у зв’язку з чим діти не мали права подавати позови на батьків, які принижують честь і гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т. ін.[17] Батько мав право на позов до будь-якої третьої особи про витребування підвладного.

У майновій сфері зміни були менш значними. З часом дорослі сини набувають права вимагати поділу сімейного майна або виділу з нього окремої частки. Для ведення господарства діти наділялися певним майном батька — пекулієм (peculium). Усе, одержане синами внаслідок управління peculium, належало pater familias.

З часом сини, які перебували на військовій службі, отримали право власності як на трофеї, так і на інше майно, набуте на службі, а потім і на майно, набуте на державній службі.

Що стосується правовідносин матері та дітей, то в жодному з рим­ських шлюбів мати не мала влади над дітьми. Поступово, з лібералі­зацією жіночого правового статусу, мати набула права на спільне проживання з дітьми, які перебували під опікою або були залишені їй після розлучення. Із ІІ ст. н. е. мати та діти, навіть ті, що народилися в шлюбі sine manu, спадкують один після одного.



[1] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 131.

[2] Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 63.

[3] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 137.

[4] Див.: Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К.: Вентурі, 1997. - С. 91.

[5] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 139.

[6] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 142.

[7] Див.: Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 66.

[8] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 149.

[9] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 55.

[10] Вважається, що таке обмеження було встановлено для забезпечення повної майнової незалежності подружжя один від одного.

[11] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 53.

[12] Див.: Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 72.

[13] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 53.

[14] Члени муніципальних сенатів були зобов’язані поповнювати за рахунок власних коштів недоїмки за податками, унаслідок чого це звання приймалося без бажання, тому імператори ввели узаконення як один із заходів заохочення.

[15] Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 145.

[16] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 154.

[17] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 53.