Розділ 2 Джерела римського права

Розділ 2 Джерела римського права

 

§ 1. Періодизація розвитку Римської держави і права

Періодизація розвитку римської держави не збігається з етапами розвитку римського права. Це пояснюється тим, що право виникає і існує не тому, що є держава, законодавчі органи, а тому, що певні суспільні відносини, потреби, інтереси не можуть бути виражені, структуровані, реалізовані нормально поза правовими формами. Саме правові форми і є першою об’єктивною й історично-логічною причи­ною виникнення, існування і функціонування права^[1]. Виходячи з цьо­го найбільш виваженими слід вважати такі етапи розвитку римського права:

-    період докласичного римського права (754-367 рр. до н. е.), ха­рактерними ознаками якого є архаїчність і формалізм^[2] цього права. Цікавою у зв’язку з цим є характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають не окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовитися від подарунка, а його прийняття спричиняє необхідність віддарувати дарувальника^[3];

-    період класичного римського права (367-27 рр. до н. е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

-   період післякласичногоримського права (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства.

§ 2. Поняття та види джерел римського приватного права

Кожному суспільству властиві певні правила, писані й неписані, які є регуляторами суспільних відносин. Соціально-економічною основою виникнення і змісту римського приватного права було рабо­власницьке суспільство.

Джерела римського приватного права поділяються на усні й письмо­ві. До усних належать звичаї, а до письмових — закони, едикти ма­гістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.

Звичаї як норми неписаного права^[4]. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені, поширені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і до­кумент, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай набуває усталеності. З цього приводу римський юрист Юліан писав: «Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом, встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас на підставі лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено пов’язує всіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю голосуванням або шляхом справ і дій» (D. 1. 3. 32. 2).

Вважається, що Закони XII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum — звичаї предків), які діяли до того як юридично обов’язкові правила^[5]. Джерело походження цього збір­ника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що Зако­ни XII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури^[6], інші, посилаючись на літературні джерела, зокрема твори Цицерона, Гая та інших римських юристів, вважають, що деякі із законів запозичені у греків із законів Солона^[7]. Але незалежно від цьо­го Закони XII таблиць — це найважливіше джерело римського цивільного права.

Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають такі по­ложення: перші дві — положення цивільного процесу, а саме: впрова­дження по першій стадії — відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи (magistrates juridicundo), та по другій стадії — вирішен­ня справи виборним суддею (judex); третя — положення стосовно боргового права; четверта — положення про сімейну батьківську вла­ду над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята — положення про спадщину та опіку; шоста — про власність та володіння; сьома — про зобов’язання, що витікають із реальних сервітутів; сутність яких зво­диться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів; восьма — положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зо­крема сплату грошової пені; дев’ята — положення публічного (ms publicum) права; десята — положення святого права (ms sacrum).

Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до вказаних десяти.

Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень на збірник законів цивільного права, який став відправним пунктом подальшого розвитку римського права^[8].

Закони. У республіканський період до законів писаного права на­лежали постанови народних зборів; у епоху принципату — постано­ви сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії — імператорські конституції.

Постанови народних зборів у республіканський період. Народ­ні збори (populus) Давнього Риму — найвищий державний орган, який приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законо­давчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій): куріат- ні — об’єднання патриціїв; центуріатні — об’єднання патриціїв і плебеїв (після IV ст. до н. е.) та трибутні — об’єднання по територіальних округах спочатку тільки плебеїв, а згодом і патриціїв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались. На початку II ст. до н. е. трибутні коміції були основним видом народних зборів.

Для прийняття закону встановлювалась певна процедура, в якій брали участь магістрат, народ, що збирався у коміції, та сенат.

Право збирати коміції належало магістрату (консулу, диктатору, претору), який повинен був заздалегідь у письмовій формі розробити проект закону (rogatio leges), а після цього подати останній на розгляд коміції. Народ, який входив до складу коміції, не брав участі в безпо­середньому обговоренні закону, а лише висловлювався або за прийнят­тя закону, або за його відхилення. Закон, який приймався коміцією, мав пройти ратифікацію з боку сенату і тільки після цього набував сили закону — leges rogation.

Для цивільного права важливе значення мають такі закони: Закон Петілія про заборону боржникового рабства для римських громадян (ІУ ст. до н. е.); Закон Аквілія про відповідальність за знищення й пошкодження чужих речей (III ст. до н. е.); Закон Цинція про обме­ження розмірів дарувань (III ст. до н. е.); Закон Ебуція про скасування легісакційного процесу (за винятком деяких випадків), уведення фор­мулярного процесу (II ст. до н. е.); Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (I ст. до н. е.) та інші.

У період раннього принципату народні збори майже не проводили законів, хоча офіційно все ще залишалися законодавчою владою.

Сенатусконсульти (senatus consulta) періоду принципату. У період принципату знову було поновлено статус сенату, який він мав ще до початку громадянських війн, під час яких долю Римської республіки вирішував не сенат, а впливові особи. Відновивши свою роботу, сенат почав видавати постанови, які відрізнялися від постанов, що видава­лися за часів Республіки тим, що останні були дуже рідкими і мали лише характер рекомендацій магістратам, і у правовому відношенні жодним чином не пов’язували останніх.

Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсуль- ти (senatus consulta) і вважалися основною формою законодавства, хоча нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні поло­ження, а претор в едикті вказував заходи щодо їх практичного вті­лення. У таких випадках сенатусконсульти розглядалися як неоформлені закони^[9].

Сенат, як і народні збори, не мав законодавчої ініціативи, а тому сенатусконсульти називалися на ім’я того, хто входив з пропозицією про прийняття закону, хоча іноді це правило не діяло. Так, наприкінці І ст. н. е. senatus consulta (Sc. Macedonianum) було постановлено про безумовну недійсність позик, які здійснювалися особами, що перебу­вали під батьківською владою. Свою назву цей закон отримав від імені Macedo, який, перебуваючи під батьківською владою, узяв гроші у позику, не зміг їх віддати і, щоб одержати спадкування і віддати гроші, вбив батька.

Згодом пропозиції про прийняття закону почали виходити пере­важно від імператора, який, по суті, здійснював контроль за прийняттям останнього сенатом, бо сам визначав його склад^[10]. Це означало, що закон хоча юридично і затверджувався сенатом, фактично залежав від імператора.

Сенатусконсульти внесли найбільш важливі новели до сфер сімей­ного, зобов’язального та спадкового права. Так, наприклад, у 46 р. н. е. вийшов сенатусконсульт (sc. Velleianum), який заборонив усім жінкам ручатися під страхом недійсності запоруки за будь-якими угодами^[11].

Починаючи з другої половини III ст. н. е. сенат почав втрачати свої позиції, повертаючи їх лише у часи політичних криз, а в епоху доміна- ту фактично перетворився на міську Раду Риму.

Імператорські конституції. Зміцнення імператорської влади при­вело до того, що з’явилась нова форма законодавства — імператорські постанови (конституції) (constitutions principum), чотирьох видів: едик­ти, рескрипти, мандати, декрети. Причому в період домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.

Едикти (edida) імператорів являли розпорядження, як правило, з питань публічного права, що були обов’язковими для тих осіб, яким вони адресувалися. Едикти зберігали свою чинність на весь час прав­ління імператора і діяли після його смерті, доки їх не відміняв наступ­ний імператор.

Рескрипти (rescriptum) — письмові висновки імператора, що да­валися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї зі сторін спору або на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і відображав юридичні погляди імператора, але вже з II ст. н. е. набував сили закону з конкретної справи.

Мандати (mandatum) — інструкції, що давалися імператором по­садовим особам з адміністративних та судових справ. У період домі­нату цей вид конституції втратив своє призначення.

Декрети (decretum) — особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як у першій інстанції (в особливих випадках імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від них, якщо вважав це справедливим. Спочатку декрет імператора мав юри­дичну силу тільки для конкретного випадку, потім набув сили преце­денту, а з II ст. н. е., як і рескрипт, — сили закону.

Першими спробами кодифікації постанов, рескриптів дохристи­янських імператорів римського права післякласичного періоду вважа­ють Кодекс Грегоріана (Codex Gregorianus) (295 р.), пізніше Кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianus) та Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) (438 р.). Останній кодекс, на відміну від двох попередніх, які були складені приватним способом, укладався офіційним шляхом за спільним розпорядженням імператорів Феодосія II (на Сході) та Валентиніана III (на Заході)^[12] у 429 р. Метою цього збірника було поєднан­ня постанов імператорів, починаючи з часів Константина Великого (306­337 рр.), Юліана (361-363 рр.) та Феодосія І (379-395 рр.) із фрагмен­тами з творів юристів, які не втратили практичного застосування. Але в 435 р. завдання розробників кодексу було обмежене тільки зібранням постанов вказаних імператорів, і вже у 438 р. кодекс, який складався з 16 книг, що поділялися за предметним титулом, було завершено. Цей кодекс поряд із питаннями, що торкалися змін у державному устрої рабовласницької держави, висвітлював і питання приватноправової сфери життя, а саме питання, пов’язані із землеволодінням.

Кодекс Феодосія застосовувався як у Східній Римській імперії, так і в Західній. Причому в останній він діяв навіть за часів, коли на Сході був скасований Кодексом Юстиніана^[13]. Мабуть цим і пояснюється те, що на відміну від двох попередніх кодексів, які не збереглися, кодекс Феодосія зберігся у рукописах, хоча і не в повному обсязі, та неодно­разово видавався.

Едикти магістратів (претора, курильного едила, правителя провінції) як специфічна форма правотворення^[14]. До джерел рим­ського приватного права належать едикти преторів, які послужили підставою для створення преторського права^[15].

За часів принципату кожний претор при вступі на посаду приймав едикт свого попередника, виправляючи і доповнюючи його, якщо в цьому була потреба, розробляючи програму своєї діяльності на рік. Таким чином, зберігався зв’язок між едиктами, а це забезпечувало його усталеність. Утім кожен претор міг протягом року доповнювати поло­ження свого едикта у виняткових випадках. Із прийняттям у 81 р. до н. е. Закону Корнелія він був позбавлений цього права. Незмінність юридичних норм, які були заявлені, служила забезпеченням цивільно­го обороту.

Слід зазначити, що в едикті претор вказував тільки на ті процесу­альні засоби, за допомогою яких він прагнув у своїй діяльності вирі­шувати позовні формули, але в такий спосіб опосередковано претор вказував і на ті матеріально-правові позови, які він буде вирішувати. Вважається, що таким чином він фактично створював нове матеріаль­не право.

У II ст. н. е. імператор Адріан зобов’язав юриста Сальвія Юліана кодифікувати окремі постанови, що містилися в преторських едиктах. Юліан звів у єдиний загальний едикт едикти міських преторів, пре­торів перегринів, видані на той час, і додав до них фрагменти з едик­тів провінційних правителів, а також едикт курильного едила. Едикт, розроблений Юліаном, набув обов’язкової сили і отримав назву «пос­тійний едикт» (edictum perpetuum). З його прийняттям претор, видав­ши едикт при вступі на посаду, не мав права ні змінювати, ні супро­воджувати його новими правилами. Вказаним едиктом мали керува­тися і громадяни при веденні судових справ у порядку формулярного процесу.

Утім імператор залишив за собою право доповнювати едикт. Саме з цього часу правотворча діяльність претора й інших магістратів при­пинилася, а суперечності між цивільним і преторським правом почали втрачати своє значення.

Діяльність юристів (юриспруденція)^[16]. У створенні римського права значна роль належить римським юристам. На відміну від право­порядку сьогодення, коли наукова доктрина не є безпосередньо дже­релом права, в республіканському Римі авторитет ученого-юриста був подібним до авторитету закону. З цього приводу Гай у своїх Інституціях зазначав: «Відповіді знавців (права) — це думки і судження юристів, яким дозволялося встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб збігаються, то набуває сили закону те, в чому вони згодні» (І. 1. 7). Зна­вець римського права Ленель, підкреслював, що історична заслуга римських юристів не в тому, що вони зробили для пізнання свого пра­ва, а в тому, що вони створили це право, — принаймні те, що мало в ньому одвічну цінність^[17].

Зародження римської юриспруденції відбулося ще в докласичний період, коли юридичну діяльність здійснювали до того тільки жер­ці — служителі храмів (понтифіки — pontifices)^[18], почали займатися і світські юристи. Утім римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Вони скла­дали формули приватних угод (заповітів, актів продажу тощо) (cavere); давали поради щодо провадження справ у суді ^еге), хоча участі у цьому не брали, бо право не знало на той час ще інституту представ­ництва; давали відповіді на юридичні запитання окремих приватних осіб (respondere). При цьому юристи найчастіше розтлумачували дію­че на той час право, а якщо на рівні права те чи інше питання не було вирішено або вирішення його не відповідало вимогам часу, пропону­вали власні рішення, хоча останні не набували юридичної сили, але впливали певним чином на розвиток права. З цього приводу Помпоній у книзі «Посібники» зазначав, що в нашій державі (право) виникає або на підставі права, тобто закону (йдеться про Закони XII таблиць), або на підставі неписаного цивільного права, яке встановлюється шляхом тлумачення знавцями права (D. 1. 2. 2. 12). Слід зауважити, що саме шляхом тлумачення юристами були сконструйовані такі інститути цивільного права, як емансипація — звільнення дітей від батьківської влади, спадкоємство за законом тощо^[19].

Утім, як показує розвиток римського права, функція надання відповідей на запитання приватних осіб (respondere) відіграє згодом вирішальну роль у забезпеченні активної участі видатних юристів у загальному нормоутворювальному процесі^[20].

Безумовно, юристи займалися й іншою діяльністю, а саме брали участь у написанні збірників, викладали цивільне право, писали позо­ви тощо.

Розквітом юриспруденції вважається епоха імператора Октавіана Августа, який не тільки зберіг за юристами функцію respondere, але й надав видатним юристам право офіційних консультацій за дорученням імператора (jus publ^ respondendi), а саме право владою імператора давати у письмовому вигляді юридичні відповіді (response) на запити учасників спору, якщо суд опинився у скрутному становищі (D. 1. 2. 2. 48-50). До речі, response затвердилася разом із становленням формуляр­ного процесу^[21]. Відповіді привілейованих юристів з питань застосування права набували для суду юридичної сили незалежно від аргументації. За умов, якщо у відповідях декількох юристів були розбіжності, суддя сам вирішував, відповіді якого з них надати перевагу. Судові рішення, що були побудовані на юридичних відповідях привілейованих римських юристів, впливали в подальшому на долю інших однорідних спорів і, як зазначається в літературі, це і надавало їм нормативного значення^[22].

Таким чином, за часів принципату діяльність юристів одержала формальне визнання як самостійна форма правоутворення (джерела права), а це призвело в подальшому до того, що центр правотворчої діяльності перемістився від преторів до юристів, характерною особ­ливістю діяльності яких було пристосування застарілих юридичних форм до розвитку економічних відносин та створення нових юридич­них конструкцій.

Джерела пізнання римського класичного права^[23] становлять літературні джерела, до яких належать: інституції (institutio) — під­ручники римського права для студентів, зокрема Інституції Гая (II ст.); коментарі (commentarius) — тлумачення права або творів інших юристів. Найбільш відомі «Коментарі до едикту» Павла, Ульпіана; «Коментарі до Законів XII таблиць» Гая; дигести (digesta)^[24] — збірни­ки висловів юристів минулих часів, зокрема «Дигести» Юліана; регу­ли (regulae) — збірники коротко сформульованих юридичних правил, афоризмів і прислів’їв^[25]; збірники казусів, зокрема «Питання» Цельза, Помпонія, Африкана, «Відповіді» Папініана; монографічні твори римських юристів, які висвітлювали певний інститут права, зокрема «Про іпотеки», «Про казуси» Флорентина Гая.

§ 3. Кодифікація Юстиніана

Найважливіша в римській історії кодифікація^[26] пов’язана з ім’ям імператора Юстиніана (527-565 рр.), який прагнув до створення єди­ної правової системи, тобто упорядкування законів, що накопичились за багато століть, та творів римських юристів^[27]. З цією метою було за­проваджено перегляд положень, що містилися у джерелах римського права, відбір тих із них, які б відповідали потребам часу, усунення між ними суперечностей.

Кодифікація здійснювалася спеціальними законодавчими комісіями протягом понад 30 років (528-565 рр.), наслідком роботи яких стало видання спеціальних збірників: у 529 р. Кодексу Юстиніана (Codex vetus); в 533 р. Дигестів (digesta), або Пандектів ^andectae), та Інсти­туцій (mstitutio); у 534 р. — оновленої редакції Кодексу Юстиніана (Codex repetitae prae^^^ms); в 565 р. — Новел (novellae). У XVI ст. Кодифікація Юстиніана називалася Звід цивільного права (Corpus juris civilis).

Кодекс Юстиніана. Комісія працювала над цим збірником під голо­вуванням блискучого юриста Трібоніана — квестора священного імпера­торського палацу в період із 13.02.528 р. до 7.04.529 р. шляхом перегляду всіх попередніх кодексів, усіх постанов, які видавалися після створення цих кодексів (далі — постанови). У ході роботи комісія вирішувала, які з указаних постанов можуть ще застосовуватися, а які мають втратити чинність. При цьому комісії було надано право змінювати первинну ре­дакцію постанов, скорочувати їх текст за рахунок тих положень, які вже не відповідали умовам часу, поєднувати постанови і таке інше.

Збірник отримав назву Codex vetus і після набрання ним чинності всі інші кодекси були позбавлені сили закону. У новому збірнику по­станови розташовувалися за предметом, до якого вони належали, в хронологічному порядку, містили титули тощо.

Дигести є найбільшою за обсягом і найважливішою частиною кодифі­кації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як ука­зував Юстиніан, «уся генеалогія законів, яка сягає корінням часів засну­вання міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природним даруванням людини».

До комісії зі створення Дигестів, яку очолив також Трібоніан, увійшло 4 професори академій та 11 адвокатів. Головним завданням було вибрати найкращі фрагменти із творів класичних римських юристів (І-III ст. н. е.) і поєднати їх таким чином, щоб скласти логічний збірник, який був би придатним для використання діючими суддями та адвокатами-практиками.

Комісією було досліджено 2000 творів 39 видатних римських юристів і видано збірник, який складався з 50 книг. Як і при роботі над Кодексом Юстиніана, комісія вибирала з творів юристів минулого тільки те, що можна було застосувати в умовах того часу, а тому також мала право вносити у фрагменти певні доповнення та зміни, які пізні­ше дістали назву emblemata Triboniani.

За своєю будовою кожна з 50 книг поділялася на титули, які мали свою назву (їх було три), включали фрагменти, що містять назву, в якій зазначається ім’я юриста; твір, з якого береться фрагмент та параграф^[28].

Внутрішня системи Digesta включає: загальну частину, зокрема кн. 1 трактує загальні питання права, містить короткий нарис історії права і публічне право; у кн. 2-46 розглядається приватне право, зо­крема питання речового права — кн. 6-8; зобов’язальне право — кн. 9-19; особисте право та сімейне право — кн. 23-27; спадкове право — кн. 28-38. Усі інші книги, крім книг 47 і 48, що стосуються кримінального права та процесу, а також кн. 47 (тит. 14 та наступні) і кн. 50 (тит. 1-11 та 15), що мають своїм предметом окремі інститути публічного права, а саме адміністративне право, право імунітету, по­сольства тощо, є доповненням до різних частин вказаної внутрішньої системи. Титул XVI кн. 50 «Про значення слів» являє собою тлумачний словник римських юридичних термінів, а титул XVII цієї ж книги «Про різні правила середньовічного права» містить роз’яснення забу­тих термінів часів, коли діяв Закон XII таблиць та преторський едикт.

Інституції. Реформи, які Юстиніан проводив у праві, не могли не торкнутися проблеми викладання самого права, яке здійснювалося на матеріалах, що не були узгоджені з оновленим законодавством Юстиніана, зокрема за підручником Гая (Institutionеs). Тому було виріше­но створити новий підручник і з цією метою комісія у складі того ж

Трібоніана і професорів Теофіла і Дорофея у 533 р., користуючись Інституціями Гая, Ульпіана, Флорентіна і Марціана, Кодексом Юстиніа­на та Дигестами, розробила підручник, який дістав назву Institutiones imperials і в подальшому використовувався не тільки за своїм основним призначенням, а й як діючий закон, яким мали керуватися суди.

За своїм змістом це був невеликий твір, складений за зразком Інсти­туцій Гая, в якому коротко викладалося право часів Юстиніана. Institutiones imperials складалися з 4 книг: 1 кн. містила загальні положення про систе­му римського права, джерела, положення щодо правового статусу осіб, а також інститутів сімейного права; 2 кн. присвячувалась речам, праву власності і володіння, узуфруктам і сервітутам, заповіту; 3 кн. містила положення зі спадкування за законом і зобов’язальним правом, включаю­чи різні види контрактів і квазіконтрактів; 4 кн. присвячувалась зобо­в’язанням з деліктів, системі позовів, преторських інтердиктів, екстраор­динарному судовому процесу і державним злочинам.

Оновлена редакція Кодексу Юстиніана. Вже після видання Ди- гестів та Інституцій, а також збірника п’ятдесяти рішень (quinquaginta decisiones) з’ясувалося, що Кодекс 529 р. (Codex vetus) містить окремі положення, які суперечать положенням Дигестів та Інституцій. Тому у 534 р. почала працювати нова законодавча комісія, метою якої було узгодження положень Кодексу 529 р. із змінами, що відбулися за цей час у чинному законодавстві імперії. Цього ж року робота була завер­шена і оновлений Кодекс (Codex repetitae praelеctionіs) набув сили, відмінивши дію Кодексу 529 р.

Новели (лат. novellae — нове). Відомо, що після виходу Codex vetus, Digesta, Institutiones, Codex repetitae praelеctionіs Юстиніан про­жив ще 30 років, видавши багато постанов^[29], які, безумовно, змінювали законодавство, тобто вносили зміни до виданих ним же джерел. Указані постанови були зібрані в окремий збірник вже після його смерті. Так, збірник новел, який дістав назву Novellae («нове»), було видано про­фесором правознавства Юліаном. У подальшому він розглядався як остання частина Зводу цивільного права^[30]. За змістом новели є закона­ми, але містять й інструкції. Переважно новели торкаються проблем церковного та публічного права, але є й такі, що розглядають приватне право, зокрема питання спадкування.

---

^[1] Проблеми теории государства и права: Учеб. пособие / Под ред. М. Н. Марчен- ко. - М.: Юристь, 2001. - С. 317-318.

^[2] Докладніше про це див. розд. 1 цього підручника.

^[3] Див.: МоссМ. Общество. Обмен. Личность. - М., 1996. - С. 88-89, 91.

^[4] Слід зазначити, що такий погляд не поділявся юристами середньовічного Риму. Так, Гай у своїх Інституціях до джерел римського приватного права відносив лише закони (plebiscite), сенатусконсульти, конституції імператорів, едикти магістратів та відповіді юристів (response prudentium) (І. 1. 2.).

^[5] Докладніше про це див.: Пахман С. В. История кодификации гражданского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2004. - С. 6-10.

^[6] Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 85.

^[7] Див.: Пахман С. В. История кодификации гражданского право / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2004. - С. 8.

^[8] Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - М.: Юристь, 2004. - С. 25.

^[9] Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого, проф. И. С. Перетерского. - М.: Юристь, 2004. - С. 30-31.

^[10] Це правило ввійшло в практику з часів правління Октавіана Августа.

^[11] Див.: Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима. - М.: Статут, 2003. - С.  587.

^[12] Xоча у 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну та Схід­ну, створення цього кодексу мало на меті продемонструвати єдність права незалежно від поділу державного апарату.

^[13] Докладніше див. § 3 розд. 1 цього підручника.

^[14] Докладніше про магістратуру див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Ч. 2. - С. 225-236.

^[15] Докладніше див. розд. 1 цього підручника.

^[16] Юриспруденція - право юристів, яке складається із теорії та практики. Див. про це: Гамбаров Ю. С. Гражданское право. Общая часть / Под ред. и с предисл.

В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 342-355.

^[17] Цитується за: Гамбаров Ю. С. Гражданское право. Общая часть / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 113.

^[18] У стародавні часи тільки жерці мали певну освіту, а отже, лише вони знали право.

^[19] Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - М.: Юристь, 2004. - С. 32.

^[20] Див.: Иоффе О. С., Мусин В. А. Основи римского гражданского права. - Л.: Изд- во Ленингр. ун-та, 1974. - С. 12.

^[21] Див.: Бартошек М. Римское право: (Понятия, терминьї, определения): Пер. с чешск. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 3.

^[22] Див.: Иоффе О. С., Мусин В. А. Основи римского гражданского права. - Л.: Изд- во Ленингр. ун-та, 1974. - С. 13.

^[23] Безумовно, наведена класифікація джерел не претендує на виключність. У літе­ратурі наводяться й інші класифікації.

^[24] Термін digesta дослівно означає «поділене навпіл діяння» і походить від дієсло­ва digere - розподіляти, розміщувати в порядку.

^[25] Див.: Иоффе О. С., Мусин В. А. Основи римского гражданского права. - Л.: Изд- во Ленингр. ун-та, 1974. - С. 13.

^[26] Сьогодні кодифікація - один з основних способів систематизації (впорядкуван­ня) законодавства, який полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого скла­дають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.

^[27] Уперше таку назву кодифікація Юстиніана отримала у виданні Діонісія Гото- фреда. Див. про це: Пахман С. В. История кодификации гражданского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2004. - С. 30;Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима. - М.: Статут, 2003. - С. 30.

^[28] Вважається, що параграфи спочатку були відсутні і з’явилися лише пізніше, у середні віки, у глосаторів.

^[29] Існує припущення, що кількість постанов доходила до 170.

^[30] Деякі з дослідників, виходячи з того, що Novellae обмежуються імператорськи­ми конституціями, виданими протягом 535-563 рр., не визнають їх самостійною частиною Зводу, а тому вважають, що Звід складається тільки з трьох частин. Див. про це: Иоффе О. С., Мусин В. А. Основи римского гражданского права. - Л.: Изд-во Ле- нингр. ун-та, 1974. - С. 15.