Глава 21 Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи Печать
Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України

 

1. Право на життя

1.  До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК відносить наступні: право на життя;право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю;право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан здоров'я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, які закріплені у гл.21.

2.  Основним особистим правом людини є право на життя. Існування цього права зумовлено самим Існуванням людини, воно є найбільш природним. ЦК у ст.281 закріплює невід'ємне правона життя кожної фізичної особи, яка не може бути позбавлена життя  І має право  його захищати  від протиправних посягань будь-якими   засобами,   не  забороненими  законом.   Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і тлумачилося насамперед як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і перебування її у цивільному обігу.  Коментарі до Конституції,роз'яснюючи поняття права на життя, вказують на те, що його зміст у різних державах різний.

Зміст ст.27 Конституції, на думку фахівців конституційного права, свідчить про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". ЦК, як випливає із тексту ч.2 ст.281, веде мову про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути позбавлена життя".

3.  Складним і дискусійним завжди було саме поняття "життя". Можна погодитися з думкою, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного бІосоціального організму. Життя є тривалим процесом, тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів та їх правовими наслідками. Саме завдяки праву на життя у правовій державі, де певною мірою діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними з-поміж усіх інших.

В сучасному розумінні право на життя — це особисте немайнове право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини. Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі правомочної особи.

Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Однак цивільне право не може не впливати на зазначені події, оскільки як народження людини, так і в ряді випадків її смерть відбуваються у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть суттєво вплинути на зародження нового життя чи передчасну смерть. Право на життя має кілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (Індивідуальності) і право на розпорядження життям.

Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права. Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку самостійного дихання дитини. Отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

4. ЦК приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує 12 тижнів і може бути проведена при вагітності від 12 до 28 тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показниками, встановлюється законодавством.

Передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, якщо дитина народиться живою. Таким чином, законодавство, так само як і раніше, визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.

На нашу думку, доречним було б вести мову про повагу до життя зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики і проблеми, пов'язані з донорством органів, клонуванням тощо.

Початок і кінець життя людини становлять юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна або припинення правовідносин. Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в чітко обмежений період. Біологічна смерть незво-ротня і ніякі медичні маніпуляції не можуть призвести до повернення до життя людини. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Таким чином, моментом смерті є незворотнє припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.

Право на життя з погляду розпорядження ним виявляється як можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя. Прикладами розпорядження своїм життям свідомо і добровільно можуть слугувати робота каскадером, здійснення щодо себе небезпечних наукових експериментів тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загРожує життю та здоров'ю (ст.282 ЦК).

5. Частина 4 ст.281 ЦК присвячена проблемі евтаназії. Термін евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть".

У сучасному тлумаченні евтаназія часто ототожнюється з поняттям "вбивство з милосердя" та розуміється як скорочення втручанням медиків життя хворих певної категорії на їх прохання. Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція та ін.) та пасивну (негативну), яка передбачає відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і можливі лише на його прохання. ЦК закріплює положення про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

6.  Право на життя фізичної особи включає норму щодо проведення медичних, наукових та інших дослідів стосовно неї. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою (ч.ЗСТ.281 ЦК). Для правового обгрунтування проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоров'я.

Ці критерії називаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту. Серед них можна назвати: принцип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподіяна шкода повинна бути співмірною науковому внеску, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації.

Проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, а саме: особа, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я. Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із числа осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Забороняється проведення експериментів на ув'язнених або військовополонених.

До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає експерименту. Згідно зі ст.28 Конституції жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент без пояснень причин своєї відмови.

7.  Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. За наявності медичних та соціальних показань стерилізація недієздатної фізичної особи може відбуватися за згодою опікуна цієї особи з додержанням вимог, встановлених законом.

Згідно з ЦК повнолітня жінка має право на штучне запліднення та перенесення зародка в її організм, але лише за медичними показаннями.

8. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю фізичної особи, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, пов'язане з появою нового складу цивільних деліктів. Зокрема у ст.282 ЦК йдеться про можливість виникнення деліктного зобов'язання внаслідок створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб. Деліктним зобов'язанням присвячено спеціальні статті у Кодексі.

Суб'єктами права в зобов'язанні, передбаченому цією статтею, є фізичні особи, що піддаються небезпеці. Суб'єктами обов'язку можуть бути юридичні та фізичні особи, які займаються підприємницькою та іншою господарською діяльністю і при цьому негативно впливають на довкілля, порушують умови безпеки праці і внаслідок цього створюють загрозу завдання шкоди життю та здоров'ю фізичних осіб. Обов'язком відповідних юридичних і фізичних осіб є усунення небезпеки (загрози).

Щодо суб'єктивних прав, то фізичні особи мають можливість вимагати усунення небезпеки. Суб'єктивний обов'язок полягає в тому, що зобов'язані фізичні та юридичні особи мають вжити належні заходи для усунення небезпеки (загрози), в тому числі припинити діяльність, що створює небезпеку (загрозу). У разі невиконання правопорушником суб'єктивного обов'язку уповноважені особи мають право звернутися до суду з вимогою усунути небезпеку (загрозу).


 

2. Право на охорону здоров'я та медичну допомогу

1. Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст.283). В цілому питанням прав у сфері охорони здоров'я присвячено ст.ст.283—287 ЦК, крім того, окремі норми, які безпосередньо стосуються до цього права, містяться у інших статтях ЦК, зокрема у ст.ст.282, 290 тощо.

Згідно зі ст.49 Конституції кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч.1 ст.І2 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.

Суттєвий вплив на розвиток міжнародного та національних законодавств мають такі міжнародні нормативно-правові акти з питань медичної допомоги, як Міжнародний кодекс медичної етики, в якому визначаються загальні обов'язки лікаря, види діяльності, які визнаються неетичними, обов'язки лікаря щодо хворих; Ліссабонська декларація стосовно прав пацієнта; Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників тощо.

Відповідно до ЦК охорона здоров'я забезпечується системною Діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією та законодавством. Зазначимо, що ч.З ст.49 Конституції передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносини "лікувальний заклад — фізична особа — пацієнт", які виникають переважно з ініціативи фізичних осіб. У виняткових випадках підставою виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт.

2. Право на медичну допомогу закріплено у ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров'я як право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу. Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" спрямований на забезпечення додаткових гарантій реалізації зазначеного права. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 затверджено також Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України.

Стаття 284 ЦК проголошує право фізичної особи на надання їй медичної допомоги незалежно від будь-яких обставин. При цьому фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Фізичній особі, яка досягла 14 років, медична допомога надається за її згодою.

Ці положення вказують на те, що підставою виникнення, тривання і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомлена згода, чим підтверджується цивільно-правовий характер відносин з надання медичної допомоги і відсутність у них елементів відносин влади та підпорядкування. Це також свідчить про те, що законодавець стоїть на позиції визнання права на повагу людської особистості і самовизначення фізичної особи.

Така позиція повністю відповідає положенням Декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, яка приділяє значну увагу згоді пацієнта на надання медичної допомоги і наголошує на тому, що інформована усвідомлена згода є передумовою будь-якого медичного втручання. Якщо пацієнт неспроможний висловити свою волю, а медичне втручання необхідне за невідкладними показниками, його згода на це втручання презюмується.

Частина 4 ст.284 ЦК відповідно до положень Декларації надає повнолітній дієздатній фізичній особі, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, право відмовитися від лікування. Це положення можна розуміти І як право відмовитися від медичної допомоги. Але у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими, що виникають з договору. У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивнІсть у застосуванні одного чи кількох методів лікування та діагностики, виборі форми укладення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), виборі місця надання допомоги. Правовідносини між лікувальними закладами і фізичними особами мають складну структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних прав та обов'язків. До першої групи належать основні права та обов'язки договірного правовідношення: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою медичною допомогою та обов'язок лікувального закладу надати таку допомогу. Крім того, особа користується правом надати необхідну інформацію про стан свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці.

фізична особа вправі вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначених випадках особа зобов'язана оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад вправі вимагати їх оплати. ЦК закріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст.287).

До другої групи належать права та обов'язки, закріплені за окремими категоріями громадян (наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду) або за лікувальними закладами за особливих обставин хвороби чи травми громадянина (обов'язок інформувати родичів про доставленого у тяжкому стані громадянина до лікарні). Третю групу становлять права та обов'язки, які є додатковими, тобто виконують допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання речей пацієнта тощо.

3. Відповідно до ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров'я лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень І лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами.

Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, передбачається ст.285 ЦК. Крім того, ця стаття передбачає право батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного. Цьому праву кореспондує обов'язок лікаря падати відповідну інформацію у доступній формі.

В літературі точиться дискусія щодо того, як розуміти термін "повна інформація" та чи завжди лікар повинен надавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомлення з окремими медичними документами.

ЦК пропонує таке: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або стан здоров'я батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення  з окремими  медичними документами.  Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу кореспондує відповідний обов'язок лікувального закладу. При цьому слід наголосити не на обов'язку лікаря, а на праві пацієнта. Поряд з правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я існує також право на інформацію про чинники, які можуть бути небезпечними для здоров'я людини.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскарження цих висновків до суду. Вказане право закріплене у ч,4 ст.285 ЦК і належить до складу права на інформацію про стан здоров'я переважно через те, шо дослідження причин смерті дає відповідь на питання про причини смерті, правильність лікувальних заходів, які застосовувались за життя померлого.

4. Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обстеження та лікування, медичні працівники отримують відповідний комплекс відомостей про цю особу. Відносини між пацієнтом і медичним персоналом мають довірчий характер і передбачають конфіденційність інформації, яку надає лікареві пацієнт і яку він отримує у процесі діагностики та лікування.

Частина 3 ст.286 ЦК зобов'язує кожну фізичну особу утримуватись від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з будь-яких джерел, встановлюючи невизначене коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я. Гарантуючи кожній фізичній особі таємницю її особистого життя (ст.301 ЦК), закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утримуватись від поширення такої інформації.

Доповнення об'єктів таємниці порівняно з Основами законодавства України про охорону здоров'я фактом звернення за медичною допомогою, а також захист від розголошення будь-яких відомостей, одержаних під час медичного огляду, є більш вдалим, оскільки передбачити, яку саме інформацію надасть хворий, звертаючись за медичною допомогою, досить важко. Не можуть бути розголошені також відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані. Таємниця про стан здоров'я пацієнта зберігає абсолютний характер і після його смерті.

Відомості, які становлять зміст таємниці про стан здоров'я, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз, протікання хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допомогою — її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого, Інтимні стосунки. Таким чином, як об'єкт таємниці про стан здоров'я можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального правила про заборону розголошувати таємницю про стан здоров'я існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством.

ЦК забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання Інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Медична таємниця порушується, коли у листку тимчасової непрацездатності точно вказується діагноз. У випадках, встановлених законодавством, фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду.

5.  Фізичні особи, які перебувають на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я мають насамперед всі ті права, що мають пацієнти,   які   не   перебувають   на   стаціонарному   лікуванні(ст.ст.283—286 ЦК). Водночас ці особи користуються рядом специфічних прав, пов'язаних з особливим режимом їх лікування та перебуванням у спеціальному медичному закладі, що дозволяє виокремити їх в окрему групу. Такими правами, як вбачається зі ст.287ЦК, є права фізичної особи на допуск до неї Інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Весь комплекс цих прав спрямований на те, щоб життя пацієнтів було максимально наближене до звичайних умов, а оскільки значна частина життя людини пов'язана із спілкуванням з іншими людьми, то ЦК справедливо встановлює, що фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на зустріч з близькими людьми, адвокатом,священнослужителем тощо.

Згідно зі ст.290 ЦК повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та Інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана фізичною особою у письмовій формі на випадок смерті фізичної особи або це буде письмова заборона на донорство ЇЇ органів та анатомічних матеріалів на випадок її смерті.

У разі Імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи-реципієнта.

Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій повинні відповідати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме — стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації його здоров'я істотно поліпшиться та буде збережена здатність інших органів виконувати свої функції. Добровільна згода реципієнта на пересадку органу в кого організм є наступною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація є неприпустимою.

Крім волевиявлення, повинні бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реципієнта. У разі недієздатності чи обмеженої дієздатності реципієнта згоду дає його законний представник.


3. Права на свободу та особисту недоторканність

1. Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу (ст.288) та право на особисту недоторканність (ст.289 ЦК). Згідно зі ст.29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 3 Загальної декларації прав людини, ст.5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст.7, ч.і ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право для кожної людини.

Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки фізичної особи розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному смислі — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають недопустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом.

Юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні того, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, які не суперечать закону тощо. Свобода включає фізичну, економічну, політичну та індивідуальну свободу.

Під фізичною свободою слід розуміти можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи належать такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи надає індивіду можливість бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується і ЇЇ політична, економічна та індивідуальна свобода.

2. Фізична особа має право на особисту недоторканність. Стаття 289 ЦК містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу. Право на особисту недоторканність розкривається у цій статті як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує ЇЇ гідність, поводженню чи покаранню. Водночас воно розуміється більш широко і включає особисту фізичну, психічну недоторканність тощо та нерозривно пов'язується з правом на свободу.

Право на особисту недоторканність характеризується як право на особисту безпеку та означає юридично забезпечену можливість фізичної особи розпоряджатися собою без перешкод, на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов'язок осіб, які оточують фізичну особу, не зазіхати на її особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. Нормативну основу для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості становить конституційне законодавство. Право на особисту недоторканність охоплює право на психологічну та тілесну (фізичну) недоторканність. ЦК містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.

Частина 3 ст.289 ЦК містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншим законом. Безпорадний стан слід розглядати як з фізичної, так і з психологічної точки зору.

Фізична особа також має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та Інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним із компонентів права на особисту недоторканність. Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження, вилучення не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. ЦК закріплює також окремий випадок розпорядження фізичної особою своїми органами та анатомічними матеріалами на випадок своєї смерті — можливість передати їх науковим, медичним або навчальним закладам, надаючи праву на особисту недоторканність досить широкий зміст.

3. Після смерті людини її тіло може бути використане з донорського мстою. Але право на недоторканність особи зберігається і після її смерті. Тому у разі смерті особи потрібна її згода стати донором анатомічних матеріалів. Фізична особа може за життя дозволити або заборонити вилучення після смерті органів та тканин з її тіла (ч.З ст.290 ЦК). Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону. Відповідно до ст.15 Закону про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині вилучення тканин та органів з тіла людини можливе тільки у разі беззастережної констатації її смерті. Члени сім'ї, близькі родичі донора у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів померлого мають право знати ім'я особи-реципієнта.

 

4. Право на сім'ю та інші особисті права, що забезпечують природне Існування фізичної особи

1. Згідно зі ст.291 ЦК фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Стаття З СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства І вказує на те, що сім'ю становлять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Право особи на сім'ю включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право на повагу до свого сімейного життя. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має право на підтримання зв'язків Із членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією.

2.  Стаття 292 ЦK, закріплюючи право особи, що є малолітньою,неповнолітньою, а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку та піклування, фактично продублювала ст.ст.131, 132 КлШС, визначаючи осіб,над якими встановлюється опіка та піклування. СК присвятив цьому питанню гл.19 "Опіка та піклування над дітьми" (ст.ст.243—251).Водночас положення СК не регулюють всіх проблем, пов'язаних із особистим немайновим правом на опіку і піклування.

3.  Відповідно до ст.50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така Інформація ніким не може бути засекречена.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає забезпечену законом можливість користуватися здоровим та сприятливим для життя навколишнім природним середовищем, вживати чисту питну воду, дихати чистим повітрям тощо, а також можливість перебувати у сприятливому для життя і здоров'я середовищі проживання (включаючи місце проживання, навчання, відпочинку, харчування тощо).

Праву фізичних осіб на одержання достовірної інформації повинен відповідати встановлений в законодавстві обов'язок тих чи Інших суб'єктів надавати таку інформацію. Його покладено на місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, загальнодержавні та місцеві органи охорони навколишнього природного середовища. Фізичні особи не позбавлені також права самостійно збирати інформацію. Так, в Конституції (ст.34) поряд із закріпленням права доступу до інформації про стан довкілля передбачено право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати її. Саме на це спрямована і відповідна норма ЦК.

Фізична особа, реалізовуючи своє право на інформацію, може оскаржити відмову в наданні інформації до суду. За рішенням суду може бути припинена і діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю (ч.2 ст.293 ЦК), а незаконною така діяльність є, якщо вона призводить до нищення, псування, забруднення довкілля. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. За рішенням суду діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена. Фізична особа має також право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту) і право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тошо.