Печать

Розділ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО Глава 16 Правочини

Posted in Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України


§ 1. Загальні положення про правочини

1. Поняття і види правочинів

1. Відповідно до ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини (за ст.4 ЦК 1963 p. — угоди). Більше того, вони є найпоширенішими юридичними фактами. Правочини слугують правовою формою, шо сприяє забезпеченню культурно-побутових потреб громадян, функціонуванню економіки тощо.

В ЦК правочинам присвячена гл.16, яка складається з двох параграфів (§1 — "Загальні положення про правочини", §2 — "Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону") і 34 статей (в ЦК 1963 p. — 21). Звичайно, положення про правочини зберегли правонаступність значної частини усталених традиційних конструкцій про угоди ЦК 1963 p. і водночас одержали новий розвиток в напрямі розширення диспозитивних засад і свободи в укладенні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації  їх правового регулювання до умов ринкової економіки.

Насамперед звертає на себе увагу відмова авторів ЦК від усталеного в цивільному законодавстві радянського періоду, а також в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміну "угода". Така новела обумовлена насамперед тим, шо термін "угода" у філологічному розумінні тотожний термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язковою ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреність, заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії особи стосовно видачі довіреності, заповіту, гарантії юридично некоректно іменувати угодою. Тому, на наш погляд, саме на усунення подібної правової колізії якраз і спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм філологічним значенням не зумовлює обов'язкової домовленості кількох осіб.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правові наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важко. У новому ЦК Російської Федерації збережено звичний термін "сделка" (угода), що можна, зокрема, пояснити відсутністю в російській мові іншого більш вдалого адекватного терміну. Оскільки ж українська мова виявилася здатною Надати юристам можливість застосувати до правомірних дій однієї особи та погоджених дій кількох осіб новий адекватний термін "правочин", то його введення заслуговує на позитивну оцінку.

Водночас не можна недооцінювати можливих негативних наслідків введення категорії правочину, що може мати прояв, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування в правозастосовчій діяльності.

Так, не сприйняв категорію правочину Господарський кодекс (ГК), в якому перевага надана традиційним термінам "договір", а інколи — "угода" (наприклад, ст.ст.І44, 174, 182, 267 ГК). В ньому взагалі відсутнє посилання на можливість застосування до господарських зобов'язань та господарських договорів безпосередньо норм ЦК про правочини.

Однак дорікати укладачам ГК з цього приводу не слід, адже і в ЦК терміну "правочин" не відведено належної уваги, оскільки вживається він, крім гл.16, в рідкісних випадках. Так, у гл.26 "Право спільної власності" термін "правочин" вживається лише два рази, а перевага віддана терміну "домовленість", який застосовується в цій же главі 10 разів, хоча в цих випадках доречним могло б бути вживання термінів "правочин" або "договір". Між тим, загальновідомо, що поняття "домовленість" не завжди тотожне поняттям "угода", "правочин", "договір", оскільки домовленість характеризує дії осіб, які не набувають в багатьох випадках цивілістичного значення.

Не набув широкого застосування термін "правочин" і в Книзі п'ятій — "Зобов'язальне право". Тут йому знайшлося місце в основному в гл.47 "Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні" в ст.ст.512, 513, 521, 532, а також в деяких статтях наступних глав, зокрема в ст.661. У зв'язку з цим не може не викликати подив визначення поняття договору. Відповідно до СТ.626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Наведене визначення може спричинити враження, що договір начебто не є правочином, що насправді безумовно не так, оскільки кожний договір є правочином, або угодою згідно з ЦК 1963 p. Але так чи інакше наведене визначення поняття договору певною мірою не узгоджується зі змістом ст.202 ЦК, згідно з якою дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків є правочином, а не домовленістю.

Водночас не можна не відзначити, що термін "угода" не зник повністю з ЦК. Так, відповідно до ст. 1267 спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за усною угодою щодо рухомого майна або за письмовою угодою щодо нерухомого майна або транспортних засобів. Не вносять однозначності у вирішення проблеми співвідношення понять правочину, угоди, договору і норми СК. Так, в главах 8 — "Право спільної сумісної власності подружжя", 10 — "Шлюбний договір" домінуючими є терміни: "договір", "шлюбний договір", і не вживається термін "правочин". Як і в ЦК, так І в СК використовується не досить вдалий термін "домовленість" (наприклад ст.ст.63, 70). Проте широко застосовується в СК нова форма регулювання майнових відносин між подружжям. Так, відповідно до СК подружжя "може домовитися"  між собою:   про  порядок  користування  майном (ст.66); про порядок поділу майна (ст.71); про припинення права на утримання (ст.89); про надання утримання одному з подружжя (ст.99). Наведені юридичні конструкції щодо регулювання майнових відносин між подружжям є юридично некоректними, оскільки вони не розкривають правової природи таких правовідносин. Безумовно, тут можна припустити, що якщо подружжя "домовилося" щодо правового режиму того чи іншого спільного чи роздільного майна, то тут буде мати місце правочин, який водночас має ознаки договору.

Нарешті в СК в одному випадку знайшлося також місце терміну "угода". Відповідно до ст.100 СК угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвІдчується.

Таким чином в ЦК, ГК, СК не завжди послідовно і узгоджено застосовуються такі юридичні категорії як правочин, угода, договір, а відтак постає питання про принципи їх застосування в судовій, нотаріальній практиці та іншій правозастосовчій діяльності.

На наш погляд, вирішення цієї проблеми може бути здійснене таким чином. Базовим критерієм тут має слугувати положення ст.П ЦК про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Формально серед цих підстав не зазначені ні угоди, ні так звані "домовленості". Однак не можна не зважати на те, що численні спеціальні закони, ці акти містять посилання на угоди в розумінні договорів, а також на те, що терміни стали звичними для населення і правознавців. Тому необхідно сприйняти наступну концепцію співвідношення зазначених термінів:

1.) двосторонні і багатосторонні правочини є договорами і водночас угодами;

2.) договори і угоди — тотожні поняття;

3.) термін "домовленість" необхідно розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог встановлених для укладання договору.

Таким чином, не кожний правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Водночас не можна недооцінювати можливих проблемних наслідків введення категорії правочину, що може проявитися, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочини, а врешті, і в ігноруванні його застосування в правозастосовчій діяльності.

Правочин є таким юридичним фактом, який належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі права та обов'язки реалізуються в межах цивільного правовідношення і вони відповідно є його складовими елементами.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. В системі таких юридичних фактів правочини посідають особливе місце, вирізняючись серед них своїми специфічними ознаками. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних та фактичних вчинків, заподіяння шкоди) притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб'єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідних вимог закону, загальних та спеціальних законодавчих заборон.

Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, шо має достатню правоздатність та дієздатність.

Вольова   спрямованість   правочину   характеризує   внутрішнє суб'єктивне  бажання  особи,   яке  реалізується   через   відповідну об'єктивно виражену форму виявлення (складення заповіту, прийняття спадщини, складення довіреності, підписання договору та ін.). У правочинІ зовнішнє волевиявлення має бути адекватним внутрішній волі особи. Воля особи має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку. Тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії (вчинки) особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Так, не можуть розглядатися правочинами у розумінні ст.202 ЦК фактичні дії особи щодо управління автомашиною, виготовлення для власних потреб речі, споживання продуктів харчування, виробнича діяльність підприємства, оскільки вони самі по собі, як правило, спрямовані на досягнення конкретного економічного, а не юридичного результату. Такі фактичні дії (вчинки) інколи також можуть породжувати певні цивільні права і обов'язки, наприклад, право власності на новостворювану річ.

Відмежування правочинІв від Інших юридичних актів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом встановлюється різний режим породжуваних ними правовідносин.

2. В ч.2 ст.202 ЦК здійснено загальновизнаний в цивільно-правовій науці та практиці поділ усіх правочинів на односторонні та двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Такий поділ правочинів поставлено в залежність від того, скільки осіб (суб'єктів цивільних правовідносин) вчиняють дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин — одна, дві чи більше.

Односторонніми правочинами вважаються: видача довіреності; прийняття  чи  збереження  зробленої речі;   повідомлення  одним співвласником  інших співвласників про  продаж своєї частки у спільній власності; пропозиція про продаж майна; публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі; публічне оголошення конкурсу на створення скульптури, художнього твору; складення заповіту; прийняття спадщини і відмова від неї та ін. Незважаючи на односторонній характер дій особи, вони можуть породжувати певні правові наслідки як для цієї особи (наприклад, прийняття спадщини спадкоємцем призводить до виникнення у нього права власності на спадщину), так і у інших осіб (наприклад, видача довіреності надає відповідні повноваження представнику; заповіт може призвести до виникнення у спадкоємців прав на спадщину; у зберігача знайденого майна виникає право вимагати від      і власника відшкодування витрат на зберігання,  у останнього —       обов'язок виконати дану вимогу). Таким чином, правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав і обов'язків призводить волевиявлення одного суб'єкта цивільного права.

В багатьох випадках для виникнення цивільних прав і обов'язків необхідне зустрічне (взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках буде мати місце двосторонній або багатосторонній правочини, які в цивільному праві іменуються договором. Переважна частина правочинів у цивільних правовідносинах є двосторонніми, тобто такими правочинами (угодами), яким притаманна наявність взаємоузгодженого волевиявлення двох І більше осіб, спрямованого на виникнення єдиного правового результату, покликаного забезпечити реалізацію обопільної чи самостійної мети кожної з цих осіб. Так, для виникнення правовідношення купівлі-продажу необхідне волевиявлення однієї особи (продавця) на продаж належного їй майна та волевиявлення іншої особи (покупця) на придбання цього майна за плату. При цьому продавець і покупець мають різну мету. Якщо для продавця основний інтерес полягає в отриманні відповідної грошової суми, то для покупця — в одержанні бажаного майна у власність для задоволення своїх відповідних потреб.

Двосторонні правочини (договори) не завжди відзначаються гармонічністю та абсолютною узгодженістю волі кількох осіб, адже, наприклад, в договорі купівлі-продажу продавець прагне продати товар за найвищу ціну, а покупець прагне придбати його якнайдешевше.

Багатосторонніми вважаються ті правочини (угоди), при укладенні яких взаємне волевиявлення проявляють три І більше осіб. Водночас усі багатосторонні правочини є договорами. В цивільному праві багатосторонніх правочинів (договорів) налічується небагато. Найбільш поширеними є правочини (договори) про спільну діяльність. Певною мірою такими є установчі договори, в яких беруть участь три і більше засновників. Однак не завжди багатосторонній правочин є багатостороннім договором. Наприклад, не є багатостороннім договором правочин (угода) купівлі-продажу, у якому на стороні продавця і покупця виступають по кілька осіб (співпродавців і співпокупців). оскільки тут так чи інакше має місце два зустрічних волевиявлення двох сторін за участю кількох суб'єктів, тобто волевиявлення кількох осіб на стороні продавця та зустрічне волевиявлення кількох осіб на стороні покупця.

Цивілістична наука на основі аналізу законодавства здійснює поділ правочинів і за іншими правовими ознаками.

3. Так, правочини поділяються на оплатні і безоплатні. Оплатними є двосторонні та багатосторонні правочини, в яких кожна Із сторін зобов'язана надати одна одній певне майнове благо. Переважна частина правочинів-договорів є оплатними (договори купівлі-продажу, поставки, міни, майнового найму, підряду та Ін,). При цьому ч.5 ст.626 ЦК передбачає презумпцію оплатності договору, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Безоплатними вважаються ті правочини, в яких хоча і передбачається перехід від однієї сторони до іншої майнового блага, але він не супроводжується передачею зустрічного майнового блага (наприклад, договори дарування, безоплатного користування майном).

Певна категорія правочинів залежно від розсуду сторін або прямих застережень закону можуть бути оплатними або безоплатними (договори позики, уступка права вимоги, переведення боргу, доручення, зберігання). Причому може встановлюватися презумпція оплатності або презумпція безоплатності.

4.  Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні і реальні.

До консенсуальних належать правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, необхідних для того чи іншого конкретного правочину (договори купівлі-продажу, міни, майнового найму, підряду та ін.). Визнання правочину консенсуальним - надає стороні право вимагати від іншої сторони обумовлених домовленістю дій (передачі майна, оплати грошової суми, надання відповідної послуги тощо). Для укладення реального правочину недостатньо досягнення згоди щодо істотних умов. Такий правочин вважається укладеним, якщо буде вчинено також певну фактичну дію, спрямовану на виконання стороною свого договірного обов'язку (передати річ, сплатити грошову суму). Класичними прикладами реальних правочинів є договори дарування, позики. Однак чинний ЦК (ст.7І7) не містить імперативного правила про реальний характер договору дарування на відміну від ст-243 ЦК 1963 р., в якій було прямо зазначено, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному.

В правозастосовчій практиці слід також враховувати, що частина правочинів-договорів є такими, окремі різновиди яких можуть бути консенсуальними або реальними (договори зберігання, перевезень, страхування).

5.  За підставою (за метою досягнення юридичного результату)укладення правочинів вони поділяються на каузальні й абстрактні.

Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх укладення, зумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику, дати підряднику замовлення на виготовлення речі та ін.). Переважна частина правочинів є каузальними. Відсутність в такому право-чині визначення правової підстави його укладення (наприклад, відсутність у розписці про одержання коштів застереження щодо мети їх одержання, відсутність в договорі про передачу однією стороною іншій застереження про мету такої передачі — на зберігання чи у тимчасове користування) унеможливлює встановлення Його правової природи, а також може призвести до визнання його недійсним.

Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов'язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія).

Юридичні особливості притаманні умовним правочинам, за якими виникнення прав і обов'язків залежить від можливого настання чи ненастання тих чи інших обставин природного, комерційного та іншого характеру. Умовні правочини можуть укладатися під відкладальною умовою, настання якої призводить до вступу в дію умов правочину, та під скасувальною умовою, настання якої припиняє настання обумовлених сторонами правових наслідків.


 

2. Умови дійсності правочинів

1. Вперше в ЦК ст.203 введено норму, в якій закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Насамперед зміст правочину не повинен суперечити ЦК, іншимактам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Будь-який правочин має набути чинність, тобто набрати юридичної сили. Для цього він повинен відповідати вимогам, встановленим законом. У ст.203 ЦК перелічені лише загальні вимоги чинності правочину, які стосуються правомірності його змісту, дієздатності сторін, волевиявлення сторін, форми правочину, що укладається, реальності передбачуваних правових наслідків.

Зміст правочину (його умови) насамперед не має суперечити вимогам як ЦК, так й іншим актам цивільного законодавства, наприклад Закону про власність, Закону про підприємства, які переважно є актами цивільного законодавства. Однак у правовій системі України функціонує значна кількість законів іншої галузевої приналежності, а також законів комплексного правового характеру, що містять різногалузеві норми (ЗК, СК, МК, ПК, КТМ, ГК, Закон про зовнішньоекономічну діяльність та ін.). У ст.203 ЦК не міститься відповіді щодо обов'язкової відповідності змісту правочину таким та іншим актам законодавства, що не належать безпосередньо до галузі цивільного законодавства. Між тим, в проекті ЦК в редакції 1997 р. передбачалось, що правочин має відповідати як актам цивільного законодавства, так й іншим актам законодавства. Однак, незважаючи на допущену прогалину, враховуючи загальні принципи цивільного права, є підстави вважати, що вчинювані правочини не повинні суперечити положенням і таких різногалузе-вих законодавчих актів. Більше того, зміст правочинів відповідно до п.1 ст.203 ЦК не повинен порушувати положень не лише законів, а й інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України.

В ч. 1 ст.48 ЦК 1963 p. також передбачалося, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону. Однак в юридичній літературі і в судовій практиці давалося розширене тлумачення терміна "закон". Відповідно суди визнавали недійсними і ті угоди, які не відповідали вимогам підзаконних нормативних актів (п.5 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").

Проте не можна вважати вдалими положення про обов'язковість відповідності змісту правочину моральним засадам суспільства, оскільки воно буде постійно отримувати різне тлумачення як в науці, так і в судовій практиці. В даному випадку категорія моральних засад не містить достатніх для однозначного розуміння юридичних ознак.

2.  Здійснювати  правочини  мають  право  суб'єкти  цивільних Таке право становить елемент їх правового статусу. Як відомо, дієздатність суб'єктів цивільного права не завжди є абсолютною (повною). Так, повна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років. Дієздатність юридичних осіб у певних сферах підприємницької діяльності виникає лише після отримання у встановленому порядку відповідної ліцензії. Дієздатність юридичних осіб може обмежуватися законом (наприклад, юридичних осіб, утворених об'єднаннями громадян, політичними партіями) або засновниками підприємств відповідно до установчих документів. Відсутність в учасника правочину достатньої дієздатності може перешкодити настанню за правочином очікуваного правового результату, у тому числі призвести до визнання його недійсним.

3.  Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб'єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб,внаслідок юридично  значимої  помилки у сприйнятті  суб'єктом правочину його очікуваного юридичного результату. За таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати внутрішню волю суб'єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату. Тому у ч.З ст.203 ЦК законодавець прямо передбачає, шо волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правові наслідки недотримання цієї вимоги закону передбачені ст.ст.229—235 ЦК.

4.  Закон передбачає вчинення правочинІв в усній або письмовій формі (ст.206 ЦК). Окремі правочини, вчинювані у письмовій формі, потребують нотаріального посвідчення, а також спеціальної державної реєстрації. Вимоги закону про необхідність вчинення правочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації волевиявлення суб'єкта правочину, що у разі судового спору забезпечить доказовість реального існування між сторонами відповідного право-відношення та реальність їх взаємних обов'язків та вимог. Форма правочинів визначається ЦК (наприклад, ст.ст.205—209) та іншими законодавчими актами, зокрема ЗК, СК, Законом про приватизацію державного майна. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину встановлені ст.ст.218—220 ЦК.

5.  Оскільки правочин є дією особи, спрямованою на набуття,зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, то попередньо-відома на момент вчинення правочину об'єктивна неможливість настання правового результату не породжує відповідно у сторін тих чи інших прав та обов'язків. Однак не є такими правочини, за якими реальність настання правових наслідків залежить від поведінки учасників чи інших обставин (наприклад, договір поставки щодо виготовленої в майбутньому продукції, заповіт як щодо наявного у заповідача майна, так і щодо такого, яке буде набуватися до моменту смерті спадкодавця).

6.  Законодавець встановлює підвищену правову охорону прав та інтересів соціально вразливої категорії фізичних осіб. При цьому положення ч.б ст.203 ЦК забороняє батькам (усиновлювачам) вчиняти правочини як ті, що стосуються конкретного суб'єктивного права, належного малолітнім, неповнолітнім чи непрацездатним дітям (наприклад, права власності на жилий будинок), так і тих їх інтересів, що зумовлюють їх особливий правовий статус (наприклад, неправомірними мають вважатися правочини батьків, що перешкоджають належному вихованню та навчанню дітей).

7. У ст.204 ЦК вперше проголошується презумпція правомірності правочину. Однак така презумпція може бути спростована удвох випадках.

По-перше, неправомірними мають вважатися такі правочини, які за своїм змістом, формою чи іншими елементами визнаються законом в імперативній формі недійсними з моменту їх вчинення (нікчемні правочини). Нікчемними, зокрема, є правочини щодо забезпечення зобов'язань, вчинені без додержання письмової форми (ст.547), правочини, вчинені з порушенням вимог закону про нотаріальне посвідчення (ст.220 ЦК).

По-друге, будуть вважатися неправомірними і ті правочини, недійсність яких встановлюється судом на вимогу заінтересованої особи у встановлених законом випадках (оспорювані правочини). Такими, зокрема, є правочини, вчинені малолітніми та неповнолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (ст.ст.221, 222), недієздатними особами (ст.226 ), під впливом помилки, обману чи насильства (ст.ст.229—231 ЦК).

Дана норма хоча і не має безпосереднього праворегулятивного значення, але сприятиме зниженню ступеня сумнівів щодо правомірності того чи іншого правочину.

8. Відповідно до ч.4 ст.203 ЦК загальною умовою чинності правочину є його вчинення у формі, встановленій законом. Стаття 205ЦК розкриває зміст об'єктивного вираження цієї форми, яка водночас  відображає   способи  зовнішнього  волевиявлення  суб'єкта правочину. ЦК 2003 р. (ст.205), як і ЦК 1963 p. (ст.42), передбачає дві форми вчинення правочину: усну і письмову. У тих випадках,коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони можуть її обирати на власний розсуд. При цьому маються на увазі випадки, передбачені законом, а не Іншими нормативно-правовими актами.

Важливе значення має правильне визначення моменту завершення вчинення правочину, оскільки саме цей момент фіксує настання бажаних правових наслідків. При письмовому оформленні правочину таким моментом може бути скріплення на відповідному письмовому документі підписом учасника зафіксованих в ньому необхідних Для настання правових наслідків умов. В ЦК окремо застерігається, Що коли для даного правочину письмова форма є необов'язковою, він може вважатися вчиненим за умови здійснення сторонами таких Дій, що засвідчують їхню волю щодо настання бажаного правового Результату. Наприклад, правочин щодо прийняття спадщини буде вважатися укладеним не лише у разі письмової заяви про її прийняття, а й за умови здійснення фактичних дій, спрямованих на прийняття спадкового майна (поселення в успадкований будинок, проведення його ремонту). Правочин щодо зберігання майна буде вважатися укладеним з моменту видачі жетона гардеробником театру на Підтвердження прийняття на зберігання одягу відвідувача.

Частина 3 ст.205 ЦК допускає також можливість у випадках, передбачених договором або законом, висловлювати свою волю мовчанням. Наприклад, відповідно до ст.764 ЦК, ст. 17 Закону про оренду у разі користування майном після закінчення терміну договору майнового найму (оренди) та за відсутності заперечень зі сторони наймодавця (орендодавця) впродовж місяця після закінчення строку договору його дія вважається поновленою на попередній термін.

Законодавець передбачає коло правочинІв, які можуть вчинятися в усній формі. Такими насамперед є правочини, які виконуються сторонами у повному обсязі у момент їх вчинення (укладення). Це правило також стосується правочинів фізичних осіб з юридичними та правочинів фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (чч.2, 3 ст.208 ЦК). Однак наведене правило не застосовується до правочинів, що потребують: а) обов'язкового нотаріального посвідчення; б) державної реєстрації; в) обов'язкового письмового оформлення під страхом їх недійсності.

Оскільки чинним законодавством встановлюється спеціальний режим обліку руху грошових коштів та інших фінансово-господарських операцій, у ч.2 ст.206 ЦК встановлюється спеціальне правило про те, що юридична особа, яка оплатила товар чи послуги за усною угодою з другою стороною, має отримати документ, що підтверджує підставу та суму платежу. Це може бути чек, квитанція, ордер, розписка тощо. Подібні правила закріплені в ст.43 ЦК 1963 p.

Укладення правочину не є самоціллю. Важливим елементом є його виконання, для реалізації чого може виникнути потреба в укладенні додаткових правочинів. Тому законодавець робить спеціальне застереження про те, що правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за розсудом сторін укладатися усно, але якщо це не суперечить договору або закону. Так, на виконання письмово укладеного договору купівлі-продажу сторони вправі усно визначити порядок вручення покупцю проданої речі, вид транспортного засобу її перевезення тощо.

Вперше в ЦК (ст.207) визначені вимоги до письмової форми. В цій статті розкривається поняття письмової форми правочину, який проявляється у конкретних способах її об'єктивного вираження та процедурі підтвердження достовірності письмового оформлення волевиявлення належними учасниками правочину.

Передбачається два способи письмового оформлення правочину. Письмовою формою буде вважатися таке оформлення правочину, яке забезпечує фіксацію змісту правочину в одному документі (довіреності, заповіті, договорі, розписці про одержання грошових коштів в позику, підписаному обома сторонами тощо) або в кількох документах (довідка-рахунок на придбання в магазині автомобіля та касовий чек про оплату його вартості), у листах, телеграмах, якими обмінялися учасники правочину. Воля сторін на укладення правочину може бути виражена також за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку, але за умови наявності достатніх ознак їх приналежності стороні даного правочину.

Для письмового правочину недостатньо викласти його зміст у відповідному документі з дотриманням існуючих правил правопису та філології. Сформульований текст обов'язково має бути підписаний його стороною (сторонами). Під підписанням правочину необхідно розуміти скріплення тексту оригінальною позначкою, притаманною лише даній особі. Відповідно до ст.5 Конвенції ООН про міжнародні переказні векселі та міжнародні прості векселі підпис означає власноручний підпис або його факсиміле або інше еквівалентне посвідчення автентичності інших засобів, а підроблений підпис означає підпис, зроблений шляхом неправомірного використання зазначених засобів.

Спеціальні вимоги встановлюються для письмових правочинів юридичної особи. Вони мають бути підписані особами, уповноваженими на це її установчими документами (головою правління, президентом, директором тощо), довіреністю, законом або та іншими актами нового цивільного законодавства, та скріплюються печаткою. На відміну від ЦК 2003 р., ЦК 1963 р. (ст.44) вимагав для письмових угод лише підпису особами, що їх укладали.

Для правочину, вчинюваного фізичною особою чи громадянином-пІдприємцем, що перевищує, достатньо їх особистого підпису.

Вчинення правочинів Із застосуванням факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису можливе лише у випадках, встановлених цивільним законодавством або за наявності письмової згоди сторін із зафіксованими в ній зразками відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Така пересторога покликана унеможливити зловживання у використанні факсимільного відтворення підпису.

Як і в ЦК 1963 р., в ЦК 2003 p. (але з деякими редакційними особливостями) визначені умови вчинення письмових правочинів фізичними особами, які внаслідок хвороби або фізичної вади не можуть підписатися власноручно. У таких випадках на прохання особи, яка не може вчинити підпис, письмовий правочин може підписати у її присутності визначена нею інша особа. При цьому підпис визначеної особи на тексті, що посвідчується нотаріально, посвідчується нотаріусом або іншою уповноваженою на вчинення нотаріальної дії особою, із зазначенням причин неможливості підписання тексту суб'єктом правочину.

Підпис обраної стороною особи на тексті правочину, який не потребує нотаріального посвідчення, може бути посвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування суб'єкта правочину. Такими посадовими особами можуть бути, зокрема, керівники підприємств різних форм власності, керівник житлово-комунального підприємства, голова правління житлово-будівельного чи житлового кооперативу, головний лікар медичного закладу.

Обрана суб'єктом правочину інша особа виконує лише технічну Функцію підписання тексту правочину, а відтак не набуває внаслідок цього прав та обов'язків за цим правочином.

У ст.2О8 ЦК визначаються випадки, в яких укладення правочину у письмовій формі є обов'язковим. При цьому мається на увазі проста (звичайна) письмова форма.

За загальним правилом у письмовій формі мають вчинятися усі правочини між юридичними особами, незалежно від виду правочину та сфери його застосування, а також незалежно від організаційно-правової форми юридичної особи та форми власності.

У письмовій формі належить оформляти правочини, якщо хоча б однією стороною є фізична особа, а іншою — одна чи кілька юридичних осіб. Законодавець у даній статті спеціально не визначає форму угод за участю фізичних осіб, що мають статус суб'єктів підприємництва. Тому правочини за їх участю з юридичними особами також мають оформлятися у письмовій формі. Зазначене правило не застосовується до правочинів, які можуть вчинятися усно відповідно до ч.1 ст.206 ЦК.

З метою підвищення рівня захищеності фізичних осіб законодавець передбачає обов'язкову письмову форму для фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у більш ніж 20 разів, за винятком правочинів, вчинюваних усно відповідно до ч.і ст.206 цього Кодексу. Нині такий неоподатковуваний мінімум доходів громадян становить відповідно до Указу Президента України про збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян 17 грн. Однак законом можуть передбачатися випадки обов'язкової письмової форми правочинів на суму, нижчу зазначеного розміру (наприклад, щодо завдатку, відступлення права вимоги І переведення боргу).

Такий підхід до визначення розміру суми правочину для встановлення обов'язкової для нього письмової форми є дуже невдалим, порівняно з цивільним законодавством радянського періоду, оскільки в цивільних кодексах колишніх союзних республік для таких випадків передбачалися грошові суми у конкретному розмірі: понад 100 крб. — для угод між громадянами; 500 крб. — для договорів дарування; понад 50 крб. — для договорів позики. Такий критерій для учасників цивільного обігу — громадян був досить зрозумілий і зручний, чого не можна стверджувати про нове законодавство. В ЦК запропонований критерій має два Істотних недоліки. По-перше, розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян є змінною величиною, по-друге, громадянам необхідно буде кожного разу визначати конкретну суму правочину для вирішення питання про його форму, що врешті створюватиме для них істотні незручності і непорозуміння.

До Інших правочинів, щодо яких закон вимагає письмового оформлення, зокрема належать: правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (ст.547); договори дарування майнового права, дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування речей, які мають особливу цінність (чч.З, 4 ст.719); договір ренти (ст.732); договори найму транспортних засобів між юридичними особами (ст.799); договір найму житла (ст.811); певні види договору зберігання (ст.937); договори страхування (ст.981); договори управління майном (ст.1031); договори позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст.1047 ЦК).

ЦК не встановлює загальнообов'язкового нотаріального посвідчення (нотаріальної форми) правочинів. Нотаріальне посвідчення правочину, вчиненого у письмовій формі, необхідне лише тоді, коли це прямо встановлено законом або передбачено домовленістю сторін (ст.209).

Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені як ЦК, так і окремими законами. Так, обов'язкове нотаріальне посвідчення правочинів встановлено для: договору застави нерухомого майна (ст.577); договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст.657); договорів дарування нерухомості та дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст.719); договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на рік і більше (ст.793); договорів найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч.2 ст.799); договорів управління нерухомим майном (ст.1031); заповіту (ст.1247 ЦК); договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації (ст.27 Закону про приватизацію державного майна); договорів купівлі-продажу земельних ділянок (ст.128 ЗК); договорів оренди земельних ділянок (ст.13 Закону про оренду землі); шлюбного договору (ст.95 СК).

Нотаріальне посвідчення правочинів можуть вчиняти лише особи, які є державними або приватними нотаріусами, а також певними посадовими особами, визначеними Законом про нотаріат (ст.ст.34, 36—38, 40). Порядок посвідчення правочинів визначається законодавством про нотаріат.

Особа, яка посвідчує правочин, зобов'язана перед вчиненням посвідчувального напису перевірити його відповідність вимогам, встановленим ст.203 ЦК. Після вчинення нотаріального посвідчення має діяти презумпція відповідності правочину цим вимогам, яка може бути спростована в судовому порядку.

Крім випадків обов'язкового посвідчення правочинів в силу безпосередніх вимог закону, в принципі будь-який інший правочин може бути посвідчений на вимогу фізичної або юридичної особи. При цьому нотаріус чи інша уповноважена особа не можуть відмовити в такому посвідченні, якщо не буде встановлена невідповідність правочину вимогам ст.203 ЦК.

9. Окремі правочини не лише вимагають відповідної форми, а 1 водночас потребують державної реєстрації у випадках, передбачених законом. З державною реєстрацією правочину пов'язується настання відповідних правових наслідків. Згідно з ч.і ст.210 ЦК такий правочин має вважатися вчиненим з моменту його державної реєстрації. Однак статті гл.16 ЦК безпосередньо не передбачають недійсність правочинів, щодо яких не дотримані вимоги закону про державну реєстрацію. Тому вирішувати питання про право-В наслідки порушення правил про державну реєстрацію правочину необхідно з урахуванням також тих положень закону, які безпосередньо визначають правочини, що потребують державної реєстрації.

Випадки обов'язкової державної реєстрації правочинів передбачаються як ЦК, так й іншими законами. При цьому не можна ототожнювати державну реєстрацію правочину з державною реєстрацією певного майна чи інших об'єктів цивільного права (наприклад, транспортних засобів, у тому числі морських та річкових суден, повітряних суден; космічних об'єктів, зброї, окремих видів цінних паперів), недотримання якої не впливає на чинність правочину щодо придбання таких об'єктів і може призводити до інших правових наслідків.

У ЦК 1963 p. лише ст.227 передбачала реєстрацію у виконавчому комітеті місцевої ради договору купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Таку реєстрацію безпосередньо здійснювали БТІ, утворювані відповідними виконкомами. Однак ця реєстрація чи її відсутність не впливала на дійсність чи чинність договору, а слугувала переважно способом обліку будівель і виявлення їх юридичних власників.

Відповідно до ст.182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Тобто тут мається на увазі також державна реєстрація правочинів щодо нерухомих речей. Згідно з цією статтею порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. На сьогодні державна реєстрація та органи, шо її вчиняють, визначаються підзаконними нормативно-правовими актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру".

На виконання Указу Президента України про заходи шодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна Мін'юст спільним з іншими відомствами наказом "Про затвердження спільних заходів щодо здійснення реєстрації прав на нерухоме майно" встановив, шо а) реєстрація земельних ділянок та прав на них здійснюється у складі державного реєстру земель, а функції Адміністратора Державного реєстру земель має виконувати Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах; б) реєстрація об'єктів нерухомого майна та прав на них здійснюється у Реєстрі прав власності на нерухоме майно згідно з Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, функції Адміністратора Реєстру прав власності на нерухоме майно здійснюються державним підприємством "Інформаційний центр" Мін'юсту України, а функції реєстратора — органами БТІ.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" підтримано такий порядок державної реєстрації до моменту створення (до 1 січня 2005 р.) Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно, а також встановлено, що після його створення державна реєстрація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них мають проводитись виключно Центром державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельних ресурсах. Однак в майбутньому, з прийняттям закону про державну реєстрацію прав на нерухомість, система державної реєстрації прав на нерухомість та порядок її здійснення безумовно зазнає змін.

ЦК розширює коло випадків державної реєстрації правочинів. Так відповідно до ст.577 ЦК державній реєстрації підлягає нотаріально посвідчена застава нерухомого майна, а також застава рухомого майна за заявою заставодержателя або заставодавця шляхом  внесення  запису до Державного реєстру застав рухомого майна.

Нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст.657 ЦК), а також договори довічного утримання, за якими відчужується нерухоме майно (ст.745 ЦК). Законом про оренду землі встановлюється, що укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації, факт якої засвідчується печаткою реєструючого органу. В усіх зазначених випадках спеціальні наслідки недотримання правила про державну реєстрацію цих договорів не визначені.

Згідно зі ст.9 Закону про зовнішньоекономічну діяльність Мінекономіки здійснює реєстрацію окремих видів зовнішньоекономічних контрактів. Указом Президента України про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які піддягають обліку в порядку, встановленому затвердженим цим же Указом Положенням про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Незважаючи на те, що законодавець, як правило, безпосередньо не визначає правових наслідків недотримання положень про державну реєстрацію правочинів, вони так чи Інакше випливають з контекстів певних правових норм ЦК. Так, відповідно до ч.і ст.210 ЦК такі правочини є вчиненими з моменту їх державної реєстрації. Тобто вони не можуть породжувати для їх суб'єктів бажаного правового результату, а врешті, і відповідних прав і обов'язків його сторін. Щодо договірних правочинів цей висновок додатково підтверджується загальними положеннями про договір, за якими договір набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст.ст.638, 640 ЦК). Однак це певною мірою не стосується угод про перехід права власності на земельні ділянки, оскільки вони вважаються укладеними з Дня їх нотаріального посвідчення (ст.132 ЗК).

Більш конкретно вирішене це питання щодо договірних правочинів, спрямованих на перехід права власності, оскільки згідно зі ст.334 ЦК, якщо договір про відчуження майна підлягає державній Реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Отже, за її відсутності у набувача майна за договором право власності виникнути не може.

ЗК передбачені певні особливості продажу земельних ділянок Державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам. Договір купівлі-продажу такої земельної ділянки підлягає н°таріальному посвідченню, а документ про оплату є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації (ч.7 ст.128 ЗК). Цілком очевидно, що у даному разі мається на увазі державна реєстрація самої земельної ділянки, а не договору купівлі-продажу.

10. До новел ЦК необхідно віднести положення ст.211, згідно з якими, якщо в правочині не зазначено місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, а місце вчинення правочинів-договорів визначається за правилами ст.647 ЦК, в якій зазначається, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. На жаль, ст.2П не дає широких можливостей для тлумачення її положень.

Місце вчинення правочину може мати певний вплив на порядок вчинення того чи іншого правочину, що залежить, зокрема, від кількості сторін правочину. Одними з односторонніх правочинІв є заповіт, довіреність, банківська гарантія. Оскільки ж відповідно до ст-211 ЦК місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, то місцем вчинення заповіту, нотаріально посвідчуваної довіреності має вважатися місце посвідчення заповіту, довіреності, де виражається волевиявлення заповідача, довірителя, місцем видачі банківської гарантії — місцезнаходження банківської установи, якщо Інше не передбачено цим правочином.

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до сї.647 ЦК. Як відомо, такі правочини є договорами. Як зазначається в ст.647 ЦК, договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Отже, це положення поширюється на усі дво- або багатосторонні правочини. Визначення місця укладення правочину особливо велике значення має у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, відповідно до ст.6 Закону про зовнішньоекономічну діяльність правом місця вчинення зовнішньоекономічної угоди визначається її форма.

11. Практично без змін в ст.212 ЦК відтворені положення ст.61 ЦК 1963 р. про умовні угоди, що зумовлено їх вдалою універсальною конструкцією і здатністю регулювати відносини як в соціалістичній плановій, так і в ринковій економіці.

В даній статті визначаються особливості правочинів, які в цивілістичній науці отримали назву "умовні угоди", а нині — "умовні правочини". Під умовними правочинами необхідно розуміти усі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає у тому, шо настання перелічених правових наслідків залежить від настання (ненастання) після укладення правочину у майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін в момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність. Від умовних правочинів необхідно відрізняти правочини, які призводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державної реєстрації.

Стаття 212 ЦК (як і ст.61 ЦК 1963 p.) передбачає два види умовних правочинів — правочини, укладені під відкладальною умовою і правочини, укладені під скасувальною умовою.

ПІД відкладальною умовою (обставиною) укладається правочин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена після введення в дію теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником усіх необхідних дозволів; наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми особами; наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отримання останнім посвідчення на право управління.

Правочин буде вважатися укладеним під скасувальною умовою (обставиною), якщо його сторони зумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема: наймодавець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його у разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту.

Водночас ст.212 ЦК встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених в ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

12. Однією з найважливіших новел ЦК є введення ст.213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед закон надає право тлумачити зміст правочину його сторонам (в односторонніх правочи-нах — стороні), що є проявом реалізації приватно-правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливість тлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.

Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Не завжди можуть дійти згоди сторони щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке буде мати обов'язкову силу.

В ч.З ст.213 ЦК сформульовано основні способи, що застосовуються при тлумаченні змісту правочину. Насамперед необхідно урати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів 1 понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то це положення необхідно тлумачити так, що вона застосовується за порушення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі вживаються неодноразово терміни "продавець", "покупець", "наймодавець", "наймач", "підрядник", "замовник", то їм має надаватися однакове значення. Вживання в договорі без найменування термінів підрядник, замовник дає підстави класифікувати даний договір за наявності сумнівів як договір підрядного типу, оскільки вони є загальноприйнятими у сфері підрядних правовідносин.

Використання способу виявлення буквального значення слів  понять та загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому разі їх зміст має встановлюватися шляхом порівняння відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж І тис. чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна ціна договору 500 тис. грн., то цілком логічним буде висновок про те, що вартістю одного костюма буде 500 грн., якщо така не була прямо передбачена у договорі. Аналогічно, якщо в одній частині договору передбачена вартість одного костюма 500 грн., а в іншій — ціна договору 500 тис грн., то логічним має бути висновок, що продавець має передати покупцю 1 тис. костюмів.

Якщо ж вищезазначеними способами тлумачення правочину неможливо встановити справжню волю сторони правочину, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, впродовж 4 років підрядник здійснював переробку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договором передбачалася оплата переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції замовнику. У новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору у суду є підстави при тлумаченні нового договору вважати, шо оплата продукції має здійснюватися також впродовж 10 днів з моменту передачі її підрядником замовнику.

Перелік способів тлумачення правочину, передбачених в чч.З, 4 ст.213 не є вичерпним, оскільки можуть застосовуватися й інші способи. Наприклад, у разі розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповідно до його умов, а не найменування.

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також в контексті змісту закону. Тобто так чи інакше у суду може виникнути потреба у застосуванні загально цивілістичних способів тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми.

При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керуватися правилами їх тлумачення, закладеними в міжнародних конвенціях, угодах, якщо це не суперечить законам України.

13. Значний інтерес для цивілістичної науки і практики становить СТ.214 ЦК, яка передбачає, шо суб'єкт одностороннього пра-168

вочину може в будь-який момент відмовитися від нього, якшо інще не встановлено законом. Оскільки правочин є вольовою дією особи, спрямованою на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, то логічно, що така особа повинна мати право на відмову на тому чи іншому етапі від реалізації юридичної мети за певних умов та з відповідними правовими наслідками. Ці умови Та наслідки можуть бути різними для односторонніх та дво- або багатосторонніх правочинів. Зрозуміло, що найменше перешкод для відмови існує щодо односторонніх правочинів.

Суб'єкт одностороннього правочину може у будь-який момент відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Так, особа, яка видала довіреність, може її в односторонньому порядку скасувати і тим самим припинити представництво. Заповідач має право у будь-який час та на власний розсуд скасувати заповіт. Однак не може бути відкликана гарантом, видана ним гарантія, яка є одностороннім правочином, якщо нею не встановлено інше.

Відмова від одностороннього правочину, наприклад відмова від публічно обіцяної винагороди за надання певної інформації про злочинця, про місцезнаходження майна ініціатора обіцянки, не знімає з нього обов'язку компенсувати особі, що виконала умови оголошеної обіцянки, компенсувати понесені у зв'язку з цим витрати, відшкодувати інші збитки, тощо.

Суб'єкти одно- або багатостороннього правочину (договору) також мають право за взаємною згодою у будь-який момент, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього. При цьому це можливо і тоді, коли відбулося виконання договору. Відмова від договору фактично призводить до його припинення, а відтак, припиняються зобов'язання сторін.

Як випливає із змісту ч.2 ст.214 ЦК, відмова може також визначатися законом. В ЦК передбачаються випадки односторонньої відмови від договору двох видів. По-перше, відмова однієї сторони може бути зумовлена неналежним виконанням (невиконанням) умов договору другою стороною. Наприклад, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду. По-друге, за окремими договорами сторона може відмовитися односторонньо від договору і за відсутності порушень його умов іншою стороною. Наприклад, дарувальник має право відмовитися від передання дарунку у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився (ст.724), таке ж право на односторонню відмову надається повіреному за договором доручення (ст.1008), комітенту за договором комісії (ст.1025 ЦК).

Частина 3 ст.214 ЦК визначає форму відмови від правочину. Вона має вчинятися у тій же формі, в якій вчинений правочин. Зазначене правило стосується також переважно тих односторонніх правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Так, скасування заповідачем заповіту проводиться в порядку, встановленому Для посвідчення заповіту. Крім того, заповіт може бути скасований Шляхом складання нового заповіту (ст. 1254 ЦК).

У ЦК не визначається порядок оформлення взаємної відмови сторін від договору. Юридично така взаємна відмова також є правочином. Щодо договорів, укладених у простій письмовій формі, відмова від договору може бути оформлена письмово у вигляді правочину про відмову, про розірвання чи про припинення договору. Однак складнішою може виявитися ситуація, коли договір відчуження нерухомості було посвідчено нотаріально і вчинено його державну реєстрацію, яка підтверджує право власності у набувача. Очевидно, щоб припинити такий договір, недостатньо нотаріально посвідчити обопільну відмову сторін, адже не менш важливо визначити її правові наслідки, які законодавець пов'язує не з відмовою від договору, а з його розірванням, оскільки згідно з ч.З ст.651 ЦК у разі односторонньої відмови від договору такий договір має вважатися розірваним. Звичайно, друга сторона може оспорити у судовому порядку таку відмову. Між тим у розд.ІІ Книги п'ятої ЦК "Загальні положення про договір" відсутня така самостійна підстава припинення договору, як відмова від нього. Наразі в ст.651 зазначається, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Звідси можна зробити висновок, що взаємна відмова від договору має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору, одностороння відмова від договору можлива у судовому порядку шляхом його розірвання за наявності певних підстав (ч.2 ст.651 ЦК).

У СК передбачено особливий порядок відмови подружжя від шлюбного контракту, що вони можуть зробити шляхом подання заяви нотаріусу (ст. 101).

У разі відмови від правочину можуть настати наслідки, передбачені законом або домовленістю сторін. У своїй домовленості сторони правочину можуть встановити умови повернення раніше переданого майна, у рівних чи в інших частках розподілити негативні правові наслідки, зумовлені відмовою від правочину.

Що ж стосується правових наслідків односторонньої відмови від правочину—договору, то вони визначаються законом і залежать від підстави. Як правило, у ЦК правові наслідки односторонньої відмови від договору встановлюються для випадків, коли така відмова зумовлена порушенням договору другою стороною, і для випадків, коли відмова не пов'язана з таким порушенням. В принципі вони будуть тотожні правовим наслідкам, встановленим для розірвання договору.

Наприклад відповідно до ч.5 ст.653 ЦК, якщо договір розірвати ний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих po зірванням договору. Частина 2 ст.852 ЦК надає замовнику прав вимагати розірвання договору підряду та відшкодування збиткІв підрядником, якщо він допустив істотні недоліки в роботі.

ЦК надає комітенту право у будь-який момент відмовитися від договору комісії, але у такому разі він зобов'язаний відшкодувати комісіонеру витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням договору.

Введення в ЦК окремої статті про відмову від правочину-договору не можна визнати вдалим законодавчим вирішенням даної проблеми, оскільки воно певною мірою суперечить нормам ЦК про загальні положення про договори, які передбачають розірвання договору лише як підставу припинення зобов'язання, а односторонню відмову від договору в повному обсязі — як юридичний факт, який призводить до розірвання договору. В ЦК РФ вдалося уникнути виникнення такої проблеми, оскільки в главі "Угоди" цього Кодексу відсутня спеціальна норма, яка б надавала особі безумовне право на односторонню відмову від правочину-договору. Однак незважаючи на наявність прогалин в ЦК щодо правових наслідків односторонньої відмови від договору, все-таки не можна розглядати таку відмову як безумовну підставу для його розірвання, оскільки у будь-якому разі друга сторона має право оспорити його в судовому порядку.


 

§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчинені правочину вимог закону

1. Загальні правові наслідки вчинення правочину - з порушенням вимог закону

1. У ст.215 ЦК визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має бути відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених чч.1— 3, 5, 6 ст.203 цього ЦК, тобто вимог щодо змісту правочину, щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочину, вчинюваного батьками, інтересів малолітніх дітей. Крім того, недійсність правочину може встановлюватися за ті чи інші порушення безпосередньо законом.

Дещо по-іншому сформульоване загальне правило про підстави визнання угоди недійсною в ЦК 1963 р., в ст.48 якого зазначено, що недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Таке правило хоч І лаконічне, але відзначається достатньою однозначністю у тлумаченні. При цьому тут мається на увазі невідповідність угоди як законам, так й іншим нормативно-правовим актам, які можуть належати до різних галузей законодавства. Однак в ЦК 2003 p. це питання вирішене невдало, адже відповідно до ч.і ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Тобто це означає, якщо правочин (угода) суперечить сімейному, земельному, адміністративному та іншому законодавству, він з формальних міркувань не може бути визнаний недійсним, що, звичайно є правовим нонсенсом. Є підстави вважати, що наведена норма ч.і ст.203 ЦК є наслідком технічних чи редакційних неузгодженостей, адже в проекті ЦК від 5 червня 1997 р. зазначалося, що "зміст правочину не може суперечити положенням закону, інших правових актів, що є обов'язковими для сторін, а також моральним засадам суспільства" (ст.193). Тому ч.і ст.203 ЦК вимагає адекватних змін шляхом розширення кола актів законодавства, яким має відповідати правочин.

Порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти Його недійсність, а Це призводить до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може настати лише за певні порушення закону. Наприклад, недотримання сторонами вимог закону про письмову форму правочину спричиняє його недійсність лише у випадках, прямо передбачених законом. За ступенем недійсності правочину усі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачено законом. За ЦК 1963 p. недійсність нікчемного правочину повинна обов'язково бути підтверджена судом. Відповідно до 4.2 ст.215 ЦК 2003 p. визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, навіть тоді, коли він судом не визнаний недійсним. Однак це не означає, що взагалі не існує необхідності визнання нікчемного правочину недійсним. Така потреба може виникнути, якідо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований в державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини шодо забезпечення виконання зобов'язань (ст.547);

б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми(ч.і ст.219);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст.22І);

г)  укладені недієздатною фізичною особою (ст.226);

г)  вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ч.і ст.224);

д) які порушують публічний порядок (ст.228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч.2 ст.218, ч.2 ст.2І9, ч.2 ст.220. ч.2 ст.224) за підставами, визначеними в ньому Кодексі.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними у судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст.222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст.223);

в) під впливом помилки (ст.229);

г)  під впливом тяжкої обставини (ст.233).

Водночас в ЦК передбачається недійсність таких правочинів, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст.230), в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232), а також фіктивні правочини (ст.234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але на відміну від оспорюваних, які можуть визнаватися недійсними судом, вони визнаються судом недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

4. В ст.216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Визначальним тут є принцип, згідно з яким недійсний правочин не створює для сторін чи інших осіб правових наслідків. Зокрема, сторони не зобов'язані виконувати передбачені таким правочином умови, одна сторона недійсного правочину має право відхилити вимоги другої сторони щодо вчинення певних дій. Зрозуміло, що це можливо лише тоді, коли сторонам відомо про недійсність правочину.

Водночас ЦК встановлює виняток з вищезгаданого правила, який полягає в тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Як свідчить практика, сторони досить часто виконують частково чи повністю умови недійсного правочину, наприклад, передають майно, виконують певну роботу, надають послуги, здійснюють їх оплату. Вчинення таких дій за нікчемним правочином або правочином, визнаним судом недійсним, не має під собою правової підстави, а відтак набуває ознак неправомірності. Стаття 216 ЦК містить положення про те, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а якщо це неможливо, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування.

Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину. Подібне правило було закріплене і в ч.2 ст.48 ЦК 1963 p., згідно з якою за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а у разі неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. В цивілістичний науці та судовій практиці застосування таких наслідків іменується двосторонньою реституцією. Може мати місце виконання лише з однієї сторони недійсного правочину. У такому разі застосовується одностороння реституція.

Вчинення недійсного правочину може призвести до заподіяння збитків та моральної шкоди другій стороні або третій особі. Частина 2 ст.216 ЦК передбачає, що такі збитки та моральна шкода відшкодовуються винною стороною. Порядок такого відшкодування Має здійснюватися згідно з правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності.

В обох перелічених випадках застосовуються зазначені наслідки, якщо законом не встановлені інші особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Це, зокрема, стосується недійсних правочинів, вчинених малолітніми, неповнолітніми та недієздатними особами, юридичними особами під впливом помилки, обману, насильства.

Положення ЦК про правові наслідки нікчемного правочину є Імперативними і відповідно до ч.4 ст.216 не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Однак це правило не слід розуміти буквально, оскільки сторона нікчемного договору може вимагати визнання правочину нікчемним, але не зобов'язана вимагати відшкодування завданих збитків чи моральної шкоди. Тобто в ч.4 ст.216 ЦК йдеться про заборону сторонам змінювати законодавчі положення щодо правових наслідків нікчемного правочину, але це не зобов'язує в усіх випадках їх застосовувати, якщо це не буде порушувати інтереси третіх осіб. Оскільки ч.4 зазначеної статті встановлює заборону на зміну правових наслідків, визначених законом, лише щодо нікчемних правочинів, то цілком логічно, що така заборона не стосується інших видів недійсних правочинів.

5.  Норма ч.5 ст.216 ЦК не обмежує коло осіб, які мають право вимагати застосування правових наслідків нікчемного правочину,лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи,права або охоронювані інтереси яких порушені. Логічно вважати,що будь-які заінтересовані особи можуть також звернутися до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним.

Розглядаючи ту чи іншу справу, суд у разі виявлення ознак нікчемності правочину може застосувати відповідні правові наслідки за власною ініціативою, тобто навіть тоді, коли такі вимоги не містяться у позові.

Переважна частина правочинів містить комплекс умов, які мають різне значення та неоднаковий вплив на досягнення юридичної мети. Є умови, без яких існування правочину неможливе, а відтак дефекти в них, невідповідність їх вимогам закону не можуть бути правомірною підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. Інші ж умови не мають такого правоутворюючого фактору. їх невідповідність закону не має такого правового значення для реалізації правочину. В ст.217 ЦК 2003 p. (ст.60 ЦК 1963 p.) вирішується питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша — йому відповідає. Відтак не завжди доцільно визнавати за таких обставин недійсним правочин в цілому. Тому законодавець не встановлює недійсність правочину в цілому через недійсність окремих його частин, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини. Наприклад, у правочині сторони передбачили відмову від судового захисту порушених прав чи від застосування санкцій у разі невиконання умов правочину. Визнання цих умов недійсними у зв'язку з тим, що вони обмежують права суб'єктів цивільного права, не може спричинити недійсність правочину, оскільки ці питання врегульовані цивільним законодавством і такий правочин міг бути вчинений і без таких умов.

6.  Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину недійсним є невідповідність його вимогам закону, а підставою розірвання договору — неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не викликають сумнівів. З цього приводу Пленум Верховного Суду у постанові "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною, у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, Закон про приватизацію державного майна (ст.27) містить норму про те, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов. Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (ст.ст. 1212—1215 ЦК 2003 p., ст.ст.469, 470 ЦК 1963 p.).


 

2. Недійсність окремих видів правочинів

1.  Дійсність правочину ЦК пов'язує з дійсністю елементів, зяких він складається (ст.203). На підставі цього недійсні правочи-ни можуть бути згруповані залежно від того, який елемент маєнедоліки. Зокрема, недійсні правочини можна поділити на такі основні групи:

1)   правочини з недоліками суб'єктного складу;

2)   правочини з недоліками волі;

3)   правочини з недоліками форми;

4)   правочини з недоліками змісту.

2.  Правочини з недоліками суб'єктного складу поділяються на Дві основні групи. Перша — правочини, пов'язані з дієздатністю громадян, а друга — правочини, пов'язані із спеціальними повноваженнями юридичної особи.

Недійсність правочинів, сторонами яких є громадяни, ґрунтується на тих самих критеріях, що і загальні правила виникнення дієздатності, а саме: вік та психічне ставлення до вчинених дій. За цими критеріями в ЦК сформульовані наступні склади недійсних правочинів:

1)  правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст.221 ЦК 2003 р.; ст.51 ЦК 1963 p.);

2)  правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст.222 ЦК 2003 р.; ст.53 ЦК 1963 p.);

3)  правочини, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності ст.223 ЦК2003 p.; ст.54 ЦК 1963 p.);

4)  правочини, вчинені недієздатною фізичною особою (ст.226 ЦК 2003 p.; ст.52 ЦК 1963 p.).

Малолітні особи (які не досягли 14 років, а за ЦК 1963 p. — 15 років) мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом (ст.31 ЦК, ст.14 ЦК 1963 p.). Загальним наслідком укладення малолітньою особою будь-яких інших правочинів є визнання їх нікчемними. Проте ст.221 ЦК передбачає можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він згодом був схвалений батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення правочину можливе як шляхом вчинення активних дій (усне або письмове повідомлення іншої сторони про схвалення правочину, виконання або сприяння виконанню малолітнім зобов'язань за укладеним правочином, надання коштів тощо), так і шляхом утримання від пред'явлення претензій другій стороні.

До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю застосовується двостороння реституція. Особа з повною дієздатністю повинна повернути все, отримане за таким правочином, батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього. В свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього повинні повернути дієздатній особі все одержане за правочином в натурі, а в разі неможливості цього — відшкодувати вартість отримане го в грошах за цінами, які існують на момент відшкодування.

До того ж свідоме вчинення правочину дієздатною особою з малолітнім є ще і цивільним правопорушенням, а тому ч.4 ст.22І ЦІ покладає на неї ще і обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальним правилом вина правопорушника презюмується, тому дієздатна особа повинна довести, що вона не знала або не могла знати про те що її контрагент за договором є малолітньою особою.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, закон зобов'язує саме їх повернути все одержане за цим правочином в натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) аб( опікунами за наявності однієї із таких умов:

а)  вчиненню правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо);

б)  їхня винна поведінка сприяла втраті майна, яке було предметом правочину.

В усіх інших випадках ніякі обов'язки на батьків (усиновителів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються.

Неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років за ЦК 2003 р. та від 15 до 18 років за ЦК 1963 p.) мають неповну (часткову) дієздатність, що означає, що всі правочини вони вчиняють самі, але вчинення деяких з них потребує згоди батьків або піклувальників. Відповідно до ст.222 ЦК 2003 р. (ст.53 ЦК 1963 р.) правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників під час вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана і після вчинення правочину. Причому допускається як надання прямої згоди (в письмовій формі, як-шо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом непред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензії другій стороні протягом 1 місяця з моменту, коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину.

Передбачені ст.222 ЦК недійсні правочини належать до категорії оспорюваних. З позовом про визнання такого праеочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування та інші особи, права яких зачіпаються таким правочином.

Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми особами між собою, є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все одержане за цим правочином в натурі. В разі неможливості повернення одержаного в натурі неповнолітні повинні відшкодувати його вартість за цінами, які діють на момент відшкодування, незалежно від того, чи є вони вищими або нижчими цін, що діяли на момент вчинення правочину.

Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за наявності таких підстав:

а) у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування;

б) вчинення правочину або втрата майна, яке було предметом правочину, відбулися внаслідок винної поведінки батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Якщо особа у встановленому законом порядку визнана недієздатною, всі без винятку правочини, які вона вчиняє, є нікчемними (ст.41, ст.216 ЦК 2003 р.; ст.52 ЦК 1963 p.). Проте опікуну недієздатної особи надається право схвалити вчинені нею правочини, але тільки ті, які відносяться до дрібних побутових. Порядок схвалення правочину передбачений ст.22І ЦК: правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом 1 місяця не заявив претензії другій стороні. Схвалення правочину опікуном допускається лише в тому випадку, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи (в результаті цього недієздатна особа отримала вигоду). Якщо внаслідок правочину настають несприятливі для неї наслідки або наслідки, які не мають для неї значення, правочин є нікчемним.

Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двостороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все одержане за таким правочином в натурі.

В разі неможливості повернення в натурі дієздатна сторона повинна здійснити відшкодування вартості майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо а) його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо); б) Його винна поведінка сприяла вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у нездійсненні належного догляду за недієздатною особою, що сприяло вчиненню нею правочину.

Крім того, на дієздатну сторону покладається додатковий обов'язок відшкодувати опікуну недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Стаття 223 ЦК 2003 р. (ст.54 ЦК 1963 p.) передбачає визнання недійсними правочинів, вчинених фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника. Такі правочини належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним може подати лише піклувальник. Проте ч.і ст.223 визначає, що правочини (за винятком дрібних побутових, які особа, дієздатність якої обмежена, може вчиняти самостійно), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника можуть бути згодом схвалені піклувальником. Схвалення таких правочинів відбувається шляхом неподання піклувальником претензій другій стороні протягом 1 місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення правочину (ст.221 ЦК). Цільовим призначенням ст.223 ЦК 2003 p. (ст.54 ЦК 1963 p.) є недопущення скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців особи,  дієздатність якої обмежена.  Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить Інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати, Тому коментована стаття не поширюється на правочини, за якими особа, обмежена у дієздатності, отримує майно без надання взамін свого (отримання дарунку, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо).

Для визнання недійсними правочинів з недоліками суб'єктного складу необхідно довести, що дієздатна сторона знала або повинна була знати про факт недієздатності або обмеженої чи часткової дієздатності контрагента. Критерії, покладені в основу недійсності таких правочинів, мають об'єктивний характер: вік або рішення суду про визнання громадянина недієздатним або обмежено дієздатним. Тому підтвердити факт обізнаності другої сторони про недієздатність контрагента можна лише надавши інформацію про те, шо 178

дієздатна особа знайомилася з документами, знала про вік та судове рішення.

Деякі правочини можуть укладатися за наявності відповідного дозволу. Так, ст.71 ЦК визначено перелік правочинів, на вчинення яких обов'язково треба отримати дозвіл органу опіки та піклування. До них, зокрема, належать:

а) правочини, спрямовані на відмову від майнових прав підопічного;

б) видача письмових зобов'язань від імені підопічного;

в) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири, що належить підопічному.

Правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування, ЦК (ст.224) відносить до категорії нікчемних. При цьому такий правочин згодом може бути визнаний судом дійсним, якшо буде встановлено, що він відповідає Інтересам особи, над якою встановлено опіку або піклування (наприклад, правочин, який призвів до поліпшення майнового стану особи, над якою встановлена опіка або піклування, або правочин, вчинений з метою запобігання погіршенню майнового стану такої особи).

На відміну від ЦК 1963 p. (ст.50), який визнавав недійсними угоди юридичних осіб, укладені всупереч встановленим у їх статутах цілям діяльності, ЦК 2003 p. передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Так, ст.9І ЦК передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Ця обставина вплинула на формулювання норми про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

Стаття 227 ЦК встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво- та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися як між юридичними особами (наприклад, купівля-продаж цінних паперів), так і між юридичною особою та громадянином (наприклад, надання медичних послуг).

Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензії, визначене Законом про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, Законом про підприємництво, а також рядом інших законів (наприклад, Законом про страхування, Законом про нафту і газ тощо). Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо: а) вона не отримала ліцензії; б) ліцензія відкликана відповідним органом; в) закінчився строк дії ліцензії.

Правочини, які згадуються у ст.227, належать до оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою юридичною особою, яка його вчинила; її контрагентами учасниками (акціонерами) юридичної особи; органами, які здійснюють контроль над діяльністю юридичної особи, та будь-якими іншими заінтересованими особами. При цьому в позовній заяві слід посилатися на конкретну норму конкретного нормативного акта, який встановлює необхідність отримання ліцензії.

До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисно, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

3. Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити на дві основні групи: 1) правочини, які вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину;

2) правочини, в яких внутрішня воля сформована невірно.

Без внутрішньої волі особи вчиняються правочини:

а) під впливом насильства (ст.231 ЦК 2003 p.; ст.57 UK 1963 p.);

б) в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.);

в) вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.).

Такі правочини визнаються недійсними внаслідок того, що воля самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину1.

В ЦК 2003 p., на відміну від ЦК 1963 p., термін "насильство" використовується як в розумінні насильства діями, так і в розумінні загрози насильством (так зване психічне насильство). Насильство в розумінні ст.231 ЦК — це фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-яки прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, загроза заподіяння тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи). Характерною рисою насильства є його незаконність, а також те, що воно є результатом активної поведінки винного. Найчастіше акт насильства являє собою кримінально каране діяння. Однак цивільне законодавство не вимагає обов'язкового встановлення факту насильства судом за матеріалами кримінальної справи.

Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не є обов'язковим, щоб контрагент сам здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства та використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину. Наприклад, громадянин відмовлявся продати будинок своєму приятелю за низькою ціною. Через деякий час він став жертвою нападу хуліганів. Приятель, дізнавшись про це, повідомив, шо це він підмовив хуліганів для примушення укладення договору. Такий правочин буде визнаний недійсним, хоча і буде доведено, що насправді домовленості між приятелем та хуліганами не було.

Правочин, який вчинено під впливом насильства, належить до оспорюваних правочинів. Крім загальних наслідків, передбачених ст.21б ЦК, до таких правочинів застосовуються також наслідки, передбачені 4.2 ст.231 ЦК. Винна особа, яка застосувала насильство, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі, а також моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням такого правочину.

Зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною (ст.232 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) також належить до правочинів, в яких є лише волевиявлення, яке не відображає справжню волю особи. За зазначеною підставою можуть бути визнані недійсними лише правочини, які особа вчиняє не самостійно, а через представника. Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю, його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє. Але в силу зловмисної домовленості представника та контрагента воля довірителя не доводиться і підмінюється волею представника, що і є підставою для визнання таких правочинів недійсними.

Словосполучення "зловмисна домовленість", що використовується у статті, явно підкреслює, що тут маються на увазі саме умисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. За відсутності умислу у представника на відносини, що виникли, поширюються правила про договір доручення.

Наслідками визнання недійсним правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, крім загальних наслідків, передбачених ст.216 ЦК, є надання довірителю права вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням такого правочину.

Правочини, що вчинені фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.225 ЦК 2003 р.; ст.55 ЦК 1963 p.), відрізняються від правочинів, вчинених недієздатними особами тим, що вчиняються дієздатними особами, але внаслідок психічного захворювання, сп'яніння або іншого стану психіки ці особи не усвідомлюють, який правочин вони вчиняють. В порядку аналогії закону слід вважати можливим застосування правил вказаних статей стосовно правочинів юридичної особи, якщо громадянин, уповноважений вчиняти правочини від Імені юридичної особи як її орган або представник, не міг розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правочини, вчинені особами, не здатними розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою особою, яка його вчинила, Іншими особами, чиї права та інтереси порушені; а в разі подальшого визнання такої особи недієздатною — за позовом її опікуна.

Правочини, вчинені внаслідок обману, помилки або під впливом тяжкої обставини, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.

Помилка — це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення (ст.229 ЦК 2003 p.; ст.56 ЦК 1963 p.). Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Так, часто визнаються недійсними правочини купівлі-продажу або міни квартир у зв'язку з виявленням в них після виконання правочину істотних дефектів.

Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до оспорюваних правочинів. З позовом про визнання правочину недійсним може звернутися будь-яка особа, права якої зачіпаються вчиненням цього правочину. Проте, як правило, позивачем виступає особа, яка діяла під впливом помилки.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок помилки, є двостороння реституція — повернення сторін до первісного стану. Додаткові майнові наслідки передбачені 4.2 ст.229 ЦК. Так якщо особа помилилася внаслідок власного недбальства (неналежно перевірила властивості речі, довірилася думці третьої особи тощо), то в разі визнання правочину недійсним вона повинна відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. В разі, якшо помилці сприяла винна (необережна) поведінка іншої сторони правочину, обов'язок відшкодувати збитки покладається на цю сторону. Якщо на помилку вплинули дії третіх осіб, збитки сторін відшкодуванню не підлягають.

Під обманом (ст.230 ЦК 2003 р.; ст.57 ЦК 1963 p.) розуміється навмисне введення однією стороною правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення і зміст яких визначається абз.2 ч.І ст.229 ЦК з метою вчинення правочину. Для того, щоб кваліфікувати правочин як обман за ст.230 ЦК необхідно встановити, що омана стосувалася природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Однак введення в оману щодо мотивів правочину не дає стороні права для застосування до сторони, яка застосувала обман, правових наслідків, передбачених ст.230 ЦК.

Обман буде мати місце і тоді, коли сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або коли вона замовчує їх існування.

Обман як підставу для визнання правочину недійсним треба відрізняти від помилки, що має Істотне значення. Відмінності між цими правовими конструкціями зводяться до наступного:

обман — це певні винні, умисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості та наслідки правочину, які насправді настати не можуть. Помилка є результатом невірного уявлення про обставини правочину, при обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими та бажаними для однієї Із сторін, в той час, як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину.

Відповідно до ч,2 ст.230 ЦК сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані вчиненням такого правочину. У цій же статті, на відміну від ст.57 ЦК 1963 р., за якою позивачем такого позову може бути потерпіла сторона, не визначається особа позивача. Тому можна вважати, що з позовом про визнання правочину, вчиненого під впливом обману, недійсним та відшкодування збитків можуть звертатися як потерпілий, так Й інші заінтересовані особи.

Правочин, вчинений особою під впливом тяжкої обставини (кабальний правочин), як випливає із змісту ст.233 ЦК, характеризується такими ознаками:

особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (наприклад, реалізує за дуже низьку плату коштовне майно або виконує важкі роботи);

особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Тяжка обставина може стосуватися як самої цієї особи (купівля ліків, виплата боргів для юридичної особи тощо), так і ЇЇ близьких (витрати на лікування дружини, витрати на поховання тощо);

особа вчиняє такий правочин добровільно (тут нема насильства), більше того вона сама може бути ініціатором такого правочину;

особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (тут нема помилки або обману), але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини.

На відміну від ЦК 1963 p., який передбачав, що посилатися на таку обставину визнання правочину недійсним може тільки громадянин, ЦК не містить обмежень щодо суб'єктного складу таких правочинів. Тобто звертатися з вимогою про визнання правочину недійсним на підставі ст.233 ЦК можуть як фізичні, так і юридичні особи.

Правочин, визначений ст.233 ЦК, належить до оспорюваних правочинів, тобто може бути визнаний недійсним за позовом потерпілої сторони або іншої заінтересованої особи. Необхідним складовим елементом кабального правочину є недобросовісна поведінка контрагента. Вина контрагента полягає в тому, що він розуміє, наскільки на невигідних для особи умовах вчиняється правочин, та йде на це свідомо та умисно, з наміром отримати від цього вигоду. Можлива ситуація, коли вигоду отримують інші особи, але в цьому також повинен бути заінтересований контрагент. З зв'язку з цим закон покладає на недобросовісного контрагента відповідальність у вигляді обов'язку відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

4. Недійсність правочинів внаслідок недотримання форми залежить від того, яка форма встановлена законом або домовленістю сторін для того чи іншого правочину.

Відповідно до правил ЦК недолік форми правочину може виражатися в: а) недодержанні простої письмової форми правочину (ст.218 ЦК); б) недодержанні нотаріальної форми одно- або двосторонніх правочинІв (ст.ст.219, 220 ЦК).

За загальним правилом недодержання простої письмової форми правочину, що вимагається законом, не спричиняє недійсності правочину. На випадок такого порушення закон встановив спеціальну санкцію — він забороняє суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків (ст.218 ЦК 2003 р.; ст.46 ЦК 1963 p.).

Як випливає із змісту абз.2 ч.і ст,218 ЦК заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Цілком логічно, що і для підтвердження факту здійснення правочину та його умов можуть подаватися та розглядатися судом перелічені докази. .Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів різні документи, акти, листування службового або особистого характеру, шо містять в собі відомості про правочин та його умови (ст.36 ГПК, ст.46 ЦПК). Свідчення свідків допустимі, якщо вони підтверджені судом у кримінальній справі. Можлива ситуація, в якій позивачем не буде доведена наявність правочину, а відповідачем — його відсутність. У такому разі суд має відмовити позивачеві у задоволенні позову за відсутності доказів про укладення правочину.

Недотримання простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише у випадках, встановлених законом. До таких випадків зокрема належать: недотримання письмової форми застави (ст.13 Закону про заставу), недотримання письмової форми інших правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язань (ч.2 ст.547 ЦК) тощо. Однак ч.2 ст.218 ЦК дозволяє в судовому порядку визнавати дійсними усно вчинені правочини, щодо яких не було додержано вимоги про письмову форму, і які закон визнає внаслідок цього недійсними, в разі здійснення сторонами конклюдентних дій, спрямованих на виконання такого правочину (одна сторона вчинила дію, а інша підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання).

Особи, що вчиняють правочини, не позбавлені права нотаріально посвідчити будь-який правочин. Водночас в ряді випадків законом встановлена обов'язковість нотаріальної форми договорів та односторонніх правочинів. Так, відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: довіреності на укладення правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню (ч.і ст.245 ЦК 2003 p.; ст.65 ЦК 1963 p.); довіреності, що видаються в порядку передоручення (4.2 ст.245 ЦК 2003 р.; ст.68 ЦК 1963 p.), заповіти (ст.1247 ЦК 2003 p.; ст.541 ЦК 1963 р.); договори купівлі-продажу нерухомого майна (ст.657 ЦК 2003 р.; ст.227 ЦК 1963 р.); договори довічного утримання (ст.745 ЦК 2003 р.; ст.426 ЦК 1963 р.); договори застави нерухомого майна, транспортних засобів та космічних об'єктів (ст.13 Закону про заставу); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону про приватизацію державного майна, ст.23 Закону про приватизацію невеликих державних підприємств) тощо.

Одно- або двосторонні правочини, обов'язкова нотаріальна форма яких не дотримана, вважаються нікчемними (ст.ст.219, 220 ЦК 2003 p.; ст.47 ЦК 1963 p.).

ЦК не фетишизує форму правочинів І досить активно використовує механізм "узаконення" як односторонніх, так і двосторонніх правочинів шляхом визнання їх дійсними у судовому порядку. Так, визнання дійсним одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, можливо за наявності двох умов: а) правочин відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; б) нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч.2 ст.219 ЦК).

Непосвідчені нотаріально договори, повністю або частково виконані однією із сторін, можуть бути визнані в судовому порядку дійсними, якщо:

нотаріальна форма недотримана з вини Іншої сторони;

інша сторона ухилилася від нотаріального посвідчення договору (таке ухилення може виражатися як у бездіяльності, так І в активній протидії посвідченню договору);

сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами (тобто закон не вимагає обов'язкового оформлення у простій письмовій формі);

сам договір не суперечить закону (ч.2 ст.220 ЦК). В ст.220 ЦК 2003 p. знайшло своє підтвердження положення ст.47 ЦК 1963 p. про те, що у разі визнання судом такої угоди (договору) дійсною наступного нотаріального посвідчення угоди (договору) не вимагається.

Ні ЦК 1963 p., ні ЦК 2003 р. не встановлюють безпосередніх правових наслідків недодержання вимог законодавства про державну реєстрацію договорів (правочинів). За законодавством України радянського періоду та практикою його застосування, недотримання цієї вимоги могло спричинити певні адміністративно-правові наслідки та неможливість для набувача нерухомості за незареєстрованим договором в подальшому розпорядитися нею. Згідно ж зі ст.210 ЦК правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Тобто можна вважати, що незареєстрований правочин не набуває чинності. Відповідно до ст.125 ЗК право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Таким чином, ЦК не містить достатніх правових підстав для визнання незареєстрованого правочину, для якого необхідна державна реєстрація, недійсним.

5. Правочини з недоліками змісту — це правочини, зміст яких суперечить вимогам ЦК, актам цивільного законодавства (за ст.48 ЦК 1963 p. — вимогам закону), а також моральним засадам суспільства. Серед основних складів недійсних правочинів з недоліками змісту можна назвати правочини, які порушують публічний порядок (ст.228 ЦК 2003 p.; ст.ст.48, 49 ЦК 1963 p.); а також фіктивні та удавані правочини (ст.ст.234, 235 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.).

ЦК 1963 р. передбачив норми про недійсність угод, які не відповідають вимогам закону (ст.48) та угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства (ст.49). Так, згідно зі ст.49 ЦК 1963 р. за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства та за наявності умислу в обох сторін, все одержане ними за угодою стягується в доход держави, а в разі виконання угоди лише однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею І все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише в однієї сторони все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Таким чином, правові наслідки, встановлені ст.49 ЦК 1963 p. мають ознаки "цивільно-правової конфіскації" (двосторонньої чи односторонньої), застосування якої можливе лише тоді, коли сторони (сторона) знали, що укладена угода суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто у разі відсутності такого суб'єктивного чинника, як умисел сторони немає підстав для застосування цивільно-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу в обох сторін угода має визнаватися недійсною за правилами ст.48 ЦК. 1963 р. та з застосуванням передбачених нею правових наслідків у формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу в однієї сторони) реституції сторін.

Редакцію ст.49 ЦК 1963 p. не можна визнати вдалою у зв'язку з відсутністю в її тексті конкретних критеріїв визнання угоди недійсною та застосування передбачених нею правових наслідків. Відповідно І в судовій практиці зміст статті не набув чіткого тлумачення, яке змінювалося залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" у первісній його редакції ст.49 ЦК 1963 p. поширюється на угоди, що порушують основні принципи соціалістичного суспільного ладу, зокрема спрямовані на використання соціалістичної власності з корисливою метою, одержання громадянином нетрудових доходів або використання майна, шо знаходиться в їх особистій власності або користуванні на шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.

Згідно ж з п.6 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" (в редакції від 25 грудня 1992 р.) до цих угод мають належати угоди, які порушують основні принципи Існуючого суспільного ладу, зокрема спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою (та інші угоди, зазначені у первісній редакції п.6 постанови).

25 травня 1998 р. до п.6 постанови Пленуму Верховного Суд., "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" були внесені нові зміни, за якими дія ст.49 ЦК 1963 p. має поширюватися зокрема на угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою; приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів; використання майна, що знаходиться в їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам i гідності громадян, інтересам суспільства; на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування; розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлумачення змісту ст.49 ЦК 1963 p. була сформульована також в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними".

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що судова практика, незважаючи на впровадження ринкових реформ та демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом надто широкого і довільного тлумачення ст.49, чому сприяла також досить абстрактна конструкція її норм.

Взамін ст.49 ЦК 1963 р. в ЦК 2003 p. введено ст.228, яка, однак, досить Істотно відрізняється за своїм змістом від своєї попередньої. Так, відповідно до ст.228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ними (нікчемні правочини).

На перший погляд складається враження, що розробники ст.228, що має назву "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок" та законодавці мали на меті встановити за вчинення такого правочину спеціальні санкції. Це припущення підтверджується аналізом обставин розробки і прийняття ЦК, адже в його проекті в редакції у першому читанні від 5 червня 1997 р. закладалися правила про цивільно-правову конфіскацію у разі вчинення з умислом правочину, що порушує публічний порядок (ст.218). Однак в ч.2 ст.228 ЦК передбачається лише нікчемність такого "антипублічного правочину". Звичайно, можна вважати, що правові наслідки нікчемності антипублічного правочину мають визначатися за загальними правилами ч.і ст.216 ЦК, оскільки відповідно до ч.З цієї статті правові наслідки, передбачені в цих частинах застосовуються, якщо законом не встановлюються особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Щоб уникнути будь-яких сумнівів у розумінні ст.228 ЦК, у ч.2 її можна було б зробити застереження, що у зв'язку з нікчемністю правочину, який порушує публічний порядок, застосовуються правові наслідки, встановлені ст.216 ЦК. Однак у такому випадку взагалі втрачає будь-який правовий сенс існування ст.228 ЦК без встановлення спеціальних правових наслідків у вигляді цивільно-правової конфіскації за вчинення антипублічного правочину. Принагідно зауважимо, що ст.228 ЦК істотно відрізняється від ст.169 ЦК РФ, за якою визнаються недійсними угоди, вчинені з метою, суперечною основам правопорядку та моралі, та застосовується відповідна конфіскація одержаного сторонами (стороною) в дохід держави.

Більш складним може виявитися питання про виявлення переліку об'єктів прав та інтересів, які порушує антипублічний правочин. Зміст ст.228 ЦК, на наш погляд, не дає підстав кваліфікувати як антипублічний кожний правочин, який порушує публічний порядок, визначений будь-якою нормою публічного права. Як відомо, публічно-правові норми зосереджені переважно в Конституції України, в кримінальному, валютному, адміністративному, бюджетному, податковому, земельному та іншому законодавстві, у тому числі певна їх частина — у цивільному. Стаття 228 виділяє лише дві категорії порушень, за наявності яких правочин має вважатися нікчемним у зв'язку з порушенням публічного порядку, а саме: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна суб'єктів цивільного права. Таким чином, усі інші правочини спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачених нормами про публічний порядок, не повинні визнаватися нікчемними за ст.228 ЦК. Інша справа, що в ЦК 2003 p. відсутня норма, подібна до норми ст.48 ЦК 1963 р., за якою недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. Тому в майбутньому будуть виникати певні проблеми у визнанні недійсним правочинів, які не відповідають вимогам закону, але не порушують публічний порядок. До речі, в ЦК РФ (ст. 169) збереглася норма, аналогічна нормі ст.48 ЦК 1963 p.

Стаття 228 ЦК не ставить визнання правочину антипублічним в залежність від вини сторін. Однак наявність вини сторони може бути підставою для застосування до нікчемного антипублічного правочину правил ч.2 ст.216, згідно з якою, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Іншої думки з цього питання дотримується проф. Є.О. Харитонов, який вважає, що при кваліфікації правочину за ст.228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин або у однієї з них'.

При цьому варто зазначити, що ст.208 ГК України передбачено, зокрема, визнання господарського зобов'язання, вчиненого з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, недійсним та стягнення в доход держави всього одержаного стороною (сторонами) за наявності на це наміру. Тобто в цій статті фактично відтворені положення ст.49 ЦК 1963 p., які мають істотні вищезазначені правові вади. Такі розбіжності у врегулюванні зазначених відносин безумовно є небажаними, а відтак вони мають бути усунуті шляхом внесення відповідних змін як до ст.228 ЦК 2003 р., так і до ст.208 ГК.

6. Фіктивний правочин (у ЦК 1963 p. "Мнима угода") — це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ст.234 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.).

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям всіх сторін правочину. Якщо одна сторона діяла про людське око, а інша — намагалася досягти правового результату — такий правочин не можна визнати фіктивним. Фіктивний правочин є недійсним. Проте, оскільки сторони не вчиняють ніяких дій по здійсненню фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без

застосування якихось інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

7. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст.235 ЦК 2003 р.; ст.58 ЦК 1963 p.), наприклад, укладення договору дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; або видача генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору купівлі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита. В даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

Закон пропонує застосувати до правовідносин сторін удаваного правочину правила, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі (ч.2 ст.235 ЦК 2003 р.; ч.2 ст.58 ЦК 1963 p.). Однак може виявитися так, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає вимогам закону. Між тим, в ст.235 ЦК не міститься положень щодо врахування цієї обставини та можливості визнання удаваного правочину недійсним. Проте виходячи з того, що в удаваному правочині зовнішнє волевиявлення не збігається з внутрішньою волею сторін, він може визнаватися недійсним на підставі ч.З ст.215 ЦК, якщо правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить вимогам закону.