Печать

Глава 35. Зобов'язання із заподіяння шкоди § 9 - § 15

Posted in Гражданское право - О.В. Дзера Зобов'язальне право

 

 

 

§ 9. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми і недієздатними

Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми. Неповнолітні, які не досягли 15 років, за чинним законодавством не відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за заподіяння шкоди з вико­ристанням джерела підвищеної небезпеки (ст. 14 ЦК). Згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці до 15 років, несуть відповідальність перед потерпілими його батьки (усиновителі) або опікуни за наявності загальних підстав відповідальності, передбачених ст. 440 ЦК України, тобто поведінка зазначених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за підлітками в мо­мент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання пустощам, хуліганським діям, бездоглядність дітей, відсутність до них уваги та ін. Тому відповідальні особи не мо­жуть звільнитися від відповідальності, намагаючись довести свою невинність посиланням, зокрема, на такі обставини:

1)          відсутність  їх  вдома   в   момент  заподіяння   підлітком шкоди;

2)          шкода заподіяна дітьми тоді,  коли  вони гостювали у родичів, знайомих;

3)          проживання окремо від дитини і якщо шлюб з матір'ю (батьком) дитини розірваний або визнаний недійсним.

До відповідальності притягуються обидва батьки подпггка, бо мати й батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України). Відпові­дальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожний з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв'язку з власними винними діями (бездіяльністю). Посилання батьків на те, що один з них або обидва проживають окремо від дітей, не береться до уваги, бо "батьки користуються рівними правами і мають рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірваний" (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України).

Іноді трапляються випадки, коли шкода заподіяна дитиною, батьки якої не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У да­ному разі відповідають обидва батьки, якщо відносно дитини встановлено батьківство. Якщо ні — відповідає тільки мати, бо на неї покладений юридичний обов'язок виховувати поза­шлюбну дитину і здійснювати за нею нагляд. Батько позаш­любної дитини, щодо якого батьківство не встановлено, повинен відповідати, якщо він призначений опікуном. За шкоду, заподіяну кількома неповнолітніми, які не досягли 15 років, їх батьки (усиновителі), опікуни несуть часткову відпо­відальність залежно від ступеня їхньої вини у вихованні своєї дитини.

На підставі ст. 454 ЦК України суд може зменшити розмір відшкодування шкоди батьками (усиновителями) чи опіку­нами залежно від їх майнового стану (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Батьки, які позбавлені батьківських прав, за шкоду, запо­діяну підлітком, не відповідають, бо вони усуваються від участі у вихованні дитини і здійсненні за нею нагляду.

За проектом ЦК України на батьків, позбавлених батьків­ських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, за­вдану їхніми неповнолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, якщо поведінка неповнолітнього, що спричинила шкоду, стала наслідком не­належного здійснення ними обов'язку з виховання неповно­літнього. Ця норма є доцільною, бо вона певним чином гаран­тує відшкодування шкоди потерпілому за рахунок батьків навіть у випадках, коли вони позбавлені батьківських прав.

Якщо неповнолітній, який недосяг15років, заподіює шкоду тоді, коли він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, вони несуть майнову відповідаль­ність за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла не з 'їхньої вини (ст. 446 ЦК). До названих закладів належать школи всіх профілів (загальні, спеціальні, інтернати), дитячі майданчики, дитячі кімнати, дитячі садки, дитячі ясла, сана­торії, лікарні тощо. Під виною зазначених організацій слід розуміти   вину   їх   робітника   (робітників),   яка   полягає   в нездійсненні ним (ними) належного нагляду за підлітком у мо­мент заподіяння шкоди. Відповідна юридична особа має право вимагати через суд від винного робітника відшкоду­вання збитків за нормами трудового законодавства.

Якщо шкода заподіяна неповнолітніми як з вини їх батьків (усиновителів), опікунів, так і з вини навчальних, виховних чи лікувальних закладів, то застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб відпо­відно до ступеня їхньої вини.'

Зазначений у ст. 446 ЦК України перелік фізичних і юри­дичних осіб, які несуть відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає.

Проект ЦК України розширив коло осіб, що можуть бути суб'єктами відповідальності за шкоду, заподіяну неповноліт­німи у віці до 15 років. Це фізичні особи, які зобов'язані відпо­відно до закону або договору здійснювати виховання неповнолітнього, юридичні особи — виховні, лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за законом є опіку­ном неповнолітнього. Наведена норма є цивільно-правовою гарантією відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітнім.

Згідно зі ст. 447 ЦК України неповнолітні віком від 15 до 18 років несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам на загальних підставах (статті 440, 445 та 450 ЦК). У разі, коли у них немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди, вона у відповідній час­тині повинна бути відшкодована їх батьками (усиновителями), піклувальниками за умови їх неправомірної винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Отже, поряд із заподіювача-ми шкоди відповідають їх батьки (усиновителі), піклувальники. Інші фізичні особи, а також юридичні особи не відповідають за шкоду, заподіяну неповнолітніми зазначеного віку.

Проект ЦК України розширив коло суб'єктів відповідаль­ності за шкоду, заподіяну неповнолітніми віком від 14 до 18 років, за рахунок включених у зазначене коло дитячих закла­дів, які за законом є їх піклувальниками.

Якщо шкода заподіяна неповнолітнім під час виконання ним трудових обов'язків, перед потерпілим відповідає юри­дична особа, з якою підліток перебуває у трудових відносинах (ст. 441 ЦК). Вона має право пред'явити до підлітка регресний позов до суду про відшкодування збитків за нормами трудо­вого законодавства.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновите­лів), піклувальників є додатковою або субсидіарною. її зміст полягає в тому, що відповідальність зазначених осіб є похід­ною від відповідальності неповнолітніх, тобто їх відповідаль­ність можлива, якщо підлітки притягнуті до відповідальності. Внаслідок цього виключається відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за відсутності відповідальності підлітків.

За позовами про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми у зазначеному віці, суди не тільки на прохання позивача, а й з власної ініціативи повинні залучати до участі у справі як співвідповідачів їх батьків (усиновителю) або піклувальників. На майно чи інші доходи зазначених осіб стяг­нення звертається лише за відсутності у неповнолітніх майна, заробітку або інших доходів, які достатні для відшкодування шкоди.

При заподіянні шкоди спільними діями кількох неповноліт­ніх, які походять від різних батьків, відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників визначається за принци­пом часткової відповідальності залежно від ступеня їхньої вини. Самі неповнолітні відповідають перед потерпілими солідарно.

Обов'язок батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди припиняється при досягненні неповно­літніми 18 років або появи у нього до досягнення ним повноліття майна або заробітку, достатніх для відшкодування шкоди. При цьому немає значення чи в змозі заподіювач, який досяг повноліття, самостійно відшкодувати шкоду. Проте само по собі настання зазначених обставин не може авто­матично припинити відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди. Вони мають право пред'явити позов до суду про звільнення їх від додаткової (субсидіарної) відповідальності з відшкодування шкоди, заподіяної їх дітьми віком від 15 до 18 років.

Оскільки батьки (усиновителі) або піклувальники несуть відповідальність за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть якщо їх діти на цей час досягли 18 років.

Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним. Громадянин, визнаний недієздат­ним, не відповідає за заподіяну ним шкоду (ст. 16 ЦК). Суб'єктами відповідальності є опікуни або юридичні особи, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст. 448 ЦК). Відповідальність зазначених фізичних і юридич­них осіб настає за наявності загальних підстав відповідаль­ності (ст. 440 ЦК). Під виною опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення нагляду за недієздатним на момент заподіяння ним шкоди.

Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій. Іноді особи цілком дієздатні не можуть розуміти значення своїх дій або керувати ними внаслідок, наприклад, раптової втрати свідомості чи у стані афекту. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ст. 449 ЦК України передбачає, що дієздатний гро­мадянин, який заподіяв шкоду в такому стані, не відповідає за заподіяну ним шкоду, оскільки він невинний. Для звіль­нення від відповідальності заподіювач шкоди повинен до­вести, що він у момент заподіяння ним шкоди не розумів зна­чення своїх дій або не керував ними. Одним із доказів хво­робливого стану заподіювача і, отже, відсутності його вини є висновок судово-психіатричної експертизи. В ухвалі про призначення експертизи перед експертами ставиться питан­ня: чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення своїх дій або керувати ними на момент заподіяння шкоди? Стаття 449 ЦК України не поширюється на випадки заподіян­ня шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Оскільки володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає незалежно від вини, він не може бути звільнений від відповідальності на підставі того, що, наприклад, шофер, який є володільцем джерела підвищеної небезпеки, втратив свідомість і як невинний не міг запобігти наїзду на грома­дянина.

Трапляються випадки, коли шкода завдана особою, яка не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хвороби чи недоумства і при цьому не визнана в судовому порядку недієздатною і над нею не вста­новлена опіка. Виникає питання, хто буде суб'єктом відпові­дальності за заподіяну шкоду. Сучасна судова практика на подібні ситуації поширює ст. 449 ЦК України, хоч остання розрахована на дієздатних осіб як заподіювачів шкоди. Тому можна констатувати в цьому питанні прогалину в цивільному деліктному законодавстві. Проект ЦК України заповнив цю прогалину. В ньому передбачається норма, згідно з якою за шкоду, завдану особою, що не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хвороби або недо­умства, обов'язок відшкодувати суд може покласти на тих, хто з нею проживають, працездатних і спроможних відшкодувати шкоду одного з подружжя, батьків, повнолітніх дітей, які знали про її стан, але не порушували питання про визнання заподіювана недієздатним і встановлення над ним опіки.

Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами не можуть бути звільнені від відповідальності за заподіяну ними шкоду (ст.15ЦК).


 

§ 10. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами

Під спільним заподіянням шкоди слід розу­міти єдність дій співзаподіювачів, яка полягає в такому їх взаємозв'язку, коли кожна дія і всі у сукупності дії є необхід­ною причиною сумісної (неподільної) шкоди. Отже, при спільному заподіянні шкоди виключення хоч би однієї дії із комплексу дій співзаподіювачів не веде до виникнення сумісного (неподільного) шкідливого результату. Спільному заподіянню шкоди властиві дві ознаки. По-перше, єдність дій співзаподіювачів, яка причинно зумовлює настання шкоди. Ця ознака свідчить про особливості причинного зв'язку між діяльністю співзаподіювачів і шкодою. Діяльність кількох осіб у сукупності причинно зумовлює шкоду. По-друге, це суміс­ність (неподільність) заподіяної шкоди, тобто неможливо визначити, яка частина шкоди чиїми діями заподіяна. Обидві ознаки мають об'єктивний характер. У навмисних правопо­рушеннях (злочинах) спільність (єдність) дій співзаподіювачів визначається не лише об'єктивними ознаками, а й суб'єктивною ознакою — спільністю їхньої волі, спрямованої на досягнення відповідного результату. Прикладом спільного заподіяння шкоди є заподіяння шкоди третім особам внаслідок зіткнення (взаємодії) джерел підвищеної небезпеки або заподіяння шкоди в результаті вчинення групового злочину (розкрадання державного майна за попередньою змовою групою осіб).

Особи, які спільно заподіяли шкоду, солідарно відповідають перед потерпілим (ст. 451 ЦК).

Солідарні зобов'язання виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом. Саме ст. 451 ЦК України належить до тих, які передбачають солідарні зобов'язання. Солідарна відповідальність співзаподіювачів зумовлена суттю і змістом спільного заподіяння шкоди. Оскільки при спільному заподіянні шкода має сумісний (неподільний) ха­рактер і тому неможливо виявити, яка частина шкоди чиїми діями заподіяна, то потерпілий має право вимагати відшко­дування заподіяної шкоди як від усіх співзаподіювачів разом, так і від кожного окремо, як повністю, так і в частині боргу (ст. 175 ЦЮ, тобто вимагати покладення на спільних спів­заподіювачів солідарної відповідальності.

Підстави солідарної відповідальності спільних заподіювачів шкоди визначаються відповідно до статей 440 і 450 ЦК України. Згідно зі ст. 450 ЦК України співзаподіювачі як воло­дільці джерел підвищеної небезпеки відповідають незалежно від вини. Здебільшого солідарну відповідальність несуть особи, які заподіяли шкоду спільними злочинними діями як співучасники1. Судова практика виходить з того, що суди мають право покласти на підсудних, спільними діями яких заподіяна шкода, часткову, а не солідарну відповідальність, якщо такий порядок стягнення цілком відповідає інтересам позивача і забезпечить повне відшкодування шкоди.

При визначенні розміру солідарної відповідальності врахо­вується вина потерпілого у формі грубої необережності, а також майновий стан спільних заподіювачів (ст. 454 ЦК).

Суб'єктами солідарної відповідальності можуть бути як гро­мадяни, так і юридичні особи.

 


 

§11. Особливості відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я і заподіянні смерті громадянинові

Підстави та розмір відповідальності за ушкодження здоров'я і заподіяння смерті встановлені залеж­но від того, кому, ким і за яких обставин заподіяно шкоду. Тому необхідно розрізняти такі випадки відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і життю громадянина:

1)        відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть грома­дянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків (ст.456 ЦК);

2)        відповідальність за ушкодження І смерть громадянина, за якого той, хто заподіяв шкоду, не зобов'язаний сплачувати страхові внески (ст. 457 ЦК);

3)        відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть грома­дянина, який не підлягає соціальному страхуванню (ст. "461 ЦК);

4)  відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповно­літнього (ст. 462 ЦК).

Отже, чинне законодавство передбачає чотири види зобо­в'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди житло і здоров'ю громадянина. Встановлення зазначених деліктних зобов'язань зумовлено специфікою об'єкта посягань: йдеться про заподіяння ушкодження здоров'я, заподіяння смерті. Це в свою чергу викликало необхідність застосування спеціаль­них правил, що регулюють визначення розміру відшкоду­вання. Крім зазначених статей ЦК України, при визначенні розміру відшкодування слід застосовувати Правила відшкоду­вання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним тру­дових обов'язків, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. (із змінами та доповненнями до них, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 р.)1. Керівні роз'яснення Пленуму Верхов­ного Суду України щодо застосування зазначеного цивільного законодавства передбачені в постанові "Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 8 липня 1994р.

Необхідність відшкодування шкоди, заподіяної життю і здо­ров'ю особи, зумовила введення спеціальних понять: "ка­ліцтво", "інше ушкодження здоров'я", "професійна непраце­здатність", "професійне захворювання" тощо, які будуть розкриті у процесі характеристики відповідних зобов'язань. Між собою зобов'язання із заподіяння шкоди життю і здоров'ю особи різняться за суб'єктним складом, методами обчислен­ня розміру відшкодування, про що буде сказано далі.

Право громадян на їх матеріальне забезпечення у разі повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника гарантується соціальним страхуванням праців­ників, допомогою по тимчасовій непрацездатності, сплатою страхових внесків власниками підприємств, установ та орга­нізацій. Власники підприємств, установ, організацій, які спла­чують внески на соціальне страхування, є страхувальниками. Такий самий обов'язок покладається на релігійні організації, якщо вони використовують за договором працю окремих осіб. Робітники, службовці, які працюють на підставі трудового до­говору, члени кооперативів, члени творчих спілок, а також інші творчі працівники, що не є членами творчих спілок, інші особи, які підлягають соціальному страхуванню, є застрахо­ваними особами.

Зазначену термінологію — страхувальник, застрахована особа — можна включити в назву зобов'язань із заподіяння шкоди життю і здоров'ю особи, і тому їх назва значно скоро­чується: а) відповідальність страхувальника за ушкодження здоров'я і смерть застрахованої особи; б) відповідальність не-страхувальника за ушкодження здоров'я і смерть застрахо­ваної особи.

Підстави відповідальності страхувальника за ушкоджен­ня здоров'я і смерть застрахованої особи. Якщо робітни­кові у зв'язку з виконанням ним своїх трудових (службових) обов'язків заподіяно шкоду здоров'ю страхувальником, останній відповідає перед потерпілим за наявності загальних і спеціальних підстав цивільної відповідальності (ст. 440 ЦК). Спеціальні підстави відповідальності — це наявність трудових відносин між страхувальником і потерпілим працівником, заподіяння шкоди, пов'язаної з виконанням працівником своїх трудових обов'язків.

Наявність шкоди. Під шкодою розуміють знищення або зменшення матеріального або нематеріального блага. Чинне законодавство (ст. 456 ЦК, Правила від 23 червня 1993 р.) передбачає відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Каліцтво — це раптове ушкодження здоров'я, що виникло внаслідок нещас­ного випадку в результаті діяння зовнішніх сил і пов'язане зі стійкою чи тимчасовою втратою працездатності. Під іншим ушкодженням здоров'я слід розуміти професійне захворю­вання, що виникло внаслідок винного порушення власником підприємства правил техніки безпеки, промислової санітарії, а не в результаті тривалої роботи, пов'язаної з певними виробничими шкідливостями. Наприклад, у цеху, де працю­вав потерпілий, була дуже погана вентиляція, і концентрація шкідливих речовин у повітрі перевищувала норму в 150 раз. Врахувавши ці обставини, суд дійшов висновку, що дійсною причиною професійного захворювання є винне порушення підприємством правил техніки безпеки і промислової сані­тарії. Норми Правил від 23 червня 1993 р. поширюються на всі професійні захворювання, в тому числі на професійні за­хворювання групи пневмоконіоз1.

Протиправність діяння страхувальника. На всіх під­приємствах, в установах, організаціях мають бути створені здорові і безпечні умови праці. Для цього підприємство повинно запроваджувати сучасні засоби техніки безпеки і створювати належні санітарно-гігієнічні умови з тим, щоб запобігти випадкам виробничого травматизму і виникненню професійних захворювань (ст. 153 Кодексу законів про працю України). Протиправні діяння страхувальника — це порушен­ня ним обов'язку із забезпечення здорових і безпечних умов праці, тобто невжиття ним усіх залежних від нього заходів щодо охорони праці робітників. Характер і кількість цих заходів визначаються існуюючим рівнем техніки, технології виробництва, техніки безпеки, виробничої санітарії. Тому відсутні протиправні діяння страхувальника, і він не відповідає перед потерпілим, якщо ушкодження здоров'я потерпілого робітника є результатом тривалого діяння на його організм шкідливих умов виробництва, які не можна усунути за існую­чого рівня техніки безпеки.

Протиправна бездіяльність страхувальника має місце, якщо він не виконав обов'язку із забезпечення трудової і виробничої дисципліни працівників (ст. 141 Кодексу про пра­цю України), внаслідок чого заподіяно ушкодження здоров'я працівникові, який не причетний до порушення дисципліни. Підприємство-страхувальник у цьому випадку відповідає перед потерпілим. Існує й інша думка, за якою перед потер­пілим повинен відповідати безпосередній заподіювач шкоди — правопорушник дисципліни, особистість якого вста­новлюється вироком по кримінальній справі.

Причинний зв'язок між протиправним діянням і шко­дою. Потерпілий набуває права на відшкодування шкоди, якщо вона є наслідком неправомірної діяльності страхуваль­ника. Встановлення причинного зв'язку означає встановлен­ня кількох проміжних ланцюгів між неправомірною діяльністю страхувальника і втратою заробітку: протиправні дії страху­вальника зумовлюють настання нещасного випадку, який призводить до ушкодження здоров'я, що спричинює втрату працездатності. Втрата працездатності пов'язана з втратою заробітку.

Вина страхувальника. Під виною страхувальника слід розуміти вину працівника чи працівників даного підприєм-ства-страхувальника, яка допущена ними під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків (ст. 441 ЦК). Потерпі­лий не повинен доводити вину страхувальника. Іншими сло­вами, вина страхувальника припускається. Для звільнення від відшкодування шкоди страхувальник повинен довести, що шкоду заподіяно не з його вини. Вина страхувальника може бути встановлена в кожному конкретному випадку на підставі відповідних документів та інших юридичних фактів. До них належать:

1)         акт про нещасний випадок на виробництві або акт пропрофесійне захворювання;

2)         висновок посадових осіб (органів), які здійснюють конт­роль за станом охорони праці та додержанням законодавства про працю, або профспілкового органу про причини ушкод­ження здоров'я;

3)      медичний, висновок про професійне захворювання;

4)      рішення про накладення адміністративного або дисцип­лінарного стягнення на винних осіб;

5)      рішення органів соціального страхування про відшкоду­вання власником (страхувальником) витрат на допомогу пра­цівникові   в   разі  тимчасової  непрацездатності  у  зв'язку  з ушкодженням здоров'я;

6)      вирок або рішення суду, постанова прокурора, висновок органів дізнання або попереднього слідства;

7)      показання свідків.

Наявність трудових відносин. Страхувальник відповідає перед своїми працівниками, з якими він пов'язаний трудови­ми відносинами. Прийняття працівника на роботу і фактичний початок його трудової діяльності мають збігатися у часі. Якщо працівник приступив до роботи раніше, ніж був оформлений на неї, виникнення трудових відносин визначається момен­том фактичного початку його трудової діяльності.

Заподіяння працівникові ушкодження здоров'я (каліцт­ва), пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків. Каліцтво визнається пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, якщо воно заподіяно:

1)        на території страхувальника (під територією слід розу­міти земельну ділянку за генеральним планом, на якій розта­шовані виробничі, допоміжні та службові приміщення);

2)        за межами території страхувальника при виконанні пра­цівником роботи за завданням страхувальника (наприклад, на комунікаціях тепло-та електромережі, на ремонтних робо­тах житлового фонду організації);

3)        під час прямування до місця роботи і з роботи на транс­порті, що наданий страхувальником.

Для покладення цивільної відповідальності на страхуваль­ника необхідно встановити причинний зв'язок між нещасним випадком по заподіянню каліцтва і виконанням працівником трудових обов'язків. Положенням про розслідування і облік нещасних випадків на виробництві від 10 серпня 1993 р.1 передбачено, що деякі нещасні випадки, навіть коли вони сталися на виробництві, розглядаються як такі, що не пов'язані з ним. Такими є нещасні випадки, які сталися:

1)  при виготовленні в особистих цілях без дозволу адміні­страції будь-яких предметів;

2)            при   використанні   в   особистих   цілях   транспортних засобів, належних страхувальникові;

3)            при  проведенні  спортивних ігор  на території страху­вальника;

4)      при розкраданні матеріалів, інструментів тощо;

5)      у результаті сп'яніння, коли воно не є наслідком дії тех­нічних спиртів, ароматичних, наркотичних та інших подібних речовин, що їх застосовують у виробничих процесах.

Страхувальник не несе цивільної відповідальності перед потерпілим робітником за каліцтво або смерть, якщо вони виникли внаслідок порушення потерпілим трудової дисциплі­ни. Наприклад, нещасний випадок стався через пустощі, сварку з особистих мотивів. У цьому разі безпосередній запо-діювач відповідає перед потерпілим.

Цивільна відповідальність страхувальника незалежно від вини за заподіяння ушкодження здоров'я і смерті застрахованій особі. Чинне законодавство передбачає випадки, коли конкретні страхувальники відповідають перед потерпілими робітниками незалежно від вини, тобто відпові­дальність настає і за відсутності вини. Авіаційні підприємства зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я членам екіпажу повітряного судна України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків при злітанні, польоті і посадці повітряного судна. Єдиною обставиною, яка звільняє авіаційні підприємства від відповідальності, є вина потерпілих членів екіпажу у формі умислу. Обов'язок довести їх навмисну вину покладено на страхувальника, тобто на авіаційні підприємства. Потерпілий член екіпажу не повинен доводити свою невинність. Груба необережність потерпілого члена екіпажу не може звільнити страхувальника від відпо­відальності. Отже, авіаційні підприємства відповідають і за випадкове заподіяння шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили (ст. 29 Повітряного кодексу України). Якщо заподіяння каліцтва екіпажу сталося в зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час стоянки, прибирання або ремонту судна, то авіаційні підприємства відповідають тільки за наявності їхньої вини. Такі самі правила застосовуються у разі смерті члена екіпажу.

Підстави відповідальності нестрахувальника за ушко­дження здоров'я і заподіяння смерті застрахованій особі.

Якщо ушкодження здоров'я заподіяно нестрахувальником, тобто фізичною або юридичною особою, з якими потерпілий не перебуває у трудових відносинах, то вони несуть відпові­дальність за заподіяну шкоду. При цьому, коли шкоду запо­діяно джерелом підвищеної небезпеки, належним нестра-хувальникові, то він відповідає перед потерпілим як воло­ділець джерела підвищеної небезпеки незалежно від вини (ст. 450 ЦК). В інших випадках нестрахувальник відшкодовує шкоду при встановленні загальних підстав відповідальності (ст. 440 ЦК).

Зміст і розмір відшкодування шкоди. Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, скла­дається з:

1)         виплати втраченого заробітку (або відповідної його час­тини) залежно від ступеня втрати  потерпілим  професійної
працездатності;

2)         виплати у відповідних випадках одноразової допомоги потерпілому (членам сім'ї та утриманцям потерпілого);

3)         компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо);

4)         за наявності факту моральної шкоди потерпілому від­ шкодовується моральна шкода.

Розмір відшкодування у вигляді періодичних платежів визначається залежно від таких факторів: а) розмір середньомісячного заробітку; б) відсоток втрати професійної працездатності; в) відсоток вини потерпілого (ст. 454 ЦК, пункти 4, 9, 22, 23, 26 та 29 Правил від 23 червня 1993 p.). Далі будуть охарактеризовані зазначені фактори.

Середньомісячний заробіток. Відшкодування шкоди полягає у виплаті потерпілому грошових сум у розмірі заро­бітку, який він втратив внаслідок втрати або зниження про­фесійної працездатності. Середній заробіток береться за ба­жанням потерпілого за 12 або останні 3 повні календарні місяці роботи, що передують каліцтву або настанню стійкої втрати працездатності при професійному захворюванні. Для визначення початку перебігу 12- або 3-місячного періоду необхідно зазначити місяць, в якому стався нещасний випадок. Ця інформація міститься в акті про нещасний випадок. Наприклад, нещасний випадок стався 21 серпня 1993 р. Отже, середньомісячний заробіток береться за липень, чер­вень, травень, квітень, березень, лютий та січень 1993 p., гру­день, листопад, жовтень, вересень та серпень 1992 р. Разом з тим практика не виключає інший порядок визначення початку перебігу зазначених періодів. У цьому випадку необхідно визначити час встановлення стійкої втрати працез­датності. Він передбачений у висновку медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) про відсоток втрати професійної працездатності внаслідок каліцтва. Такий порядок визначен­ня початку перебігу розглядуваних періодів бажаний для по­терпілих, у яких момент заподіяння каліцтва і час настання втрати працездатності розділені тривалим періодом часу. Наприклад, нещасний випадок стався 18 червня 1990 р. Після цього робітник продовжував виконувати свої трудові обов'яз­ки. Через п'ять років у листопаді 1995 р. різко погіршився стан здоров'я працівника, внаслідок чого він за висновком МСЕК від 15 грудня 1995 р. визнаний непрацездатним у зв'язку з каліцтвом, заподіяним йому 18 червня 1990 р. В цьому випад­ку середньомісячний заробіток визначається за листопад, жовтень, вересень і так далі до листопада 1994 р. За бажан­ням потерпілого при визначенні середньомісячного заробітку місяці, протягом яких працівник не працював або пропрацю­вав неповну кількість робочих днів з поважних причин, виключають з розрахунків і замінюють іншими, що передують цим місяцям. Види оплати праці, що враховуються при обчисленні середньомісячного заробітку, визначаються відповідно до чинного законодавства про пенсійне забез­печення.

Проект ЦК України розширив склад заробітку, який підлягає відшкодуванню. Так, до складу втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовими і цивільно-правовими договорами як за місцем основної роботи, так і за сумісництвом, з яких сплачується прибут­ковий податок. Не враховуються виплати одноразового ха­рактеру (компенсації за невикористану відпустку, вихідна до­помога при звільненні тощо). За період тимчасової непраце­здатності і відпустки по вагітності і пологах враховується виплачена допомога. Доходи від підприємницької діяльності та авторський гонорар включаються до складу втраченого заробітку, при цьому доходи від підприємницької діяльності включаються на підставі даних податкової інспекції.

Усі види заробітку (доходу) враховуються в сумах, нарахо­ваних до вирахування податків. Ця норма більшою мірою за­безпечує реалізацію принципу нового відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю фізичної особи.

Відсоток втрати професійної працездатності. Ступінь втрати працездатності визначає медико-соціальна експертна комісія у відсотках до професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я. Медико-соціальна експертна комісія проводить огляд потерпілого за направлен­нями: лікувально-профілактичного закладу, організації-стра-хувальника, профспілкового органу підприємства, органів слідства, прокуратури.

Можливі два варіанти врахування відсотка втрати профе­сійної працездатності:

1)             втрата   100   відсотків   професійної  працездатності.   В цьому випадку потерпілий має право на відшкодування пов­ної суми середньомісячного заробітку, бо він повністю втра­тив здатність працювати за своєю професією;

2)             часткова   втрата   професійної  працездатності.   Розмір відшкодування визначається у відсотках до середньомісяч­ного заробітку,  що відповідає ступеню втрати  професійної працездатності. Наприклад, середньомісячний заробіток ста­новить 90 грн., потерпілий втратив 80 відсотків професійної працездатності. 80 відсотків від 90 грн. дорівнює 72 грн., тобто йдеться про суму, яку потерпілий втратив у зв'язку з втратою професійної працездатності і що підлягає відшкодуванню.

Вина потерпілого. Якщо каліцтво заподіяне не тільки з вини страхувальнкиа, а й внаслідок грубої необережності потерпілого, розмір відшкодування має бути зменшений за­лежно від ступеня вини потерпілого (ст. 454 ЦК). Питання щодо того, чи є необережність грубою або простою, вирі­шується у кожному випадку з урахуванням конкретних обста­вин. Так, судова практика визнає грубою необережністю не­тверезий стан потерпілого, який сприяв виникненню або збільшенню шкоди. На практиці груба необрежність потерпі­лого прирівнюється до такої форми вини, як самовпевненість. Остання характеризується тим, що особа передбачає шкідливі наслідки своєї поведінки, проте легковажно розра­ховує їх уникнути.   Наприклад,  досвідчений   кваліфікований працівник, маючи захисні окуляри, не скористався ними свідомо, нехтуючи правилами техніки безпеки, внаслідок чого йому заподіяно ушкодження ока. В даному випадку, вра­ховуючи досвід роботи і кваліфікацію потерпілого, є підстави говорити про грубу необережність з його боку у формі самов­певненості. Він передбачав шкідливі наслідки своєї поведінки, але легковажно розраховував на їх запобігання. У результаті нещасного випадку на виробництві потерпілий втратив 50 відсотків професійної працездатності. Із середньомісячного заробітку 80 грн. сума втраченого заробітку дорівнює 40 грн. (50 відсотків від 80 грн.). Оскільки нещасний випадок на виробництві стався внаслідок грубої необережності потерпі­лого, його вину визначено в 20відсотків. У цьому випадку втрачений заробіток має бути зменшений на 8 грн. (20 від­сотків від 40 грн.) і становить 32 грн. (40 грн. — 8 грн.).

Груба необережність потерпілого може бути підставою для зменшення розміру відшкодування, але не для відмови у та­кому відшкодуванні. Втрачений заробіток або його частину відповідно до ступеня втрати професійної працездатності відшкодовує страхувальник у повному обсязі, тобто без ура­хування розміру пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержуваних потерпілим інших видів пенсій, заробітку (доходів) і стипендії. У разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я застрахованій особі нестрахувальни-ком розмір відшкодування у вигляді періодичних платежів визначається залежно від тих самих факторів (середньо­місячний заробіток, відсоток втрати професійної працездат­ності, відсоток вини потерпілого), як при відшкодуванні шкоди страхувальником з урахуванням такої відмінності. На розмір відшкодування шкоди, заподіяної нестрахувальником впли­ває пенсія по інвалідності (ст. 457 ЦК). У зв'язку з цим, якщо з ушкодженням здоров'я потерпілому призначена пенсія по інвалідності або збільшено пенсію, яку він одержував, розмір відшкодування визначається за вирахуванням із втраченого заробітку суми призначеної пенсії по інвалідності або суми, на яку її збільшено. Пенсія з інших підстав, призначена потерпілому, як до, так і після ушкодження здоров'я, підлягає зарахуванню в частині, яка могла бути призначена йому в зв'язку з даним ушкодженням здоров'я (п. 6 постанови Пле­нуму Верховного Суду України "Про внесення змін і допов­нень до постанови  Пленуму Верховного Суду України  від 27 березня 1992 p. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 8 липня 1994р.

Відшкодування шкоди при заподіянні смерті потерпі­лому. Коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю потерпілого. В разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають:

1)   непрацездатні   особи,   які   перебували   на   утриманні померлого;

2)   непрацездатні особи, які не перебували на утриманні померлого, проте мали на день його смерті право на одер­жання від нього утримання;

3)     дитина померлого, яка народилася після його смерті;

4)     один з батьків, дружина померлого або інший член сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо він не працює і здійснює нагляд за дітьми, братами, сестрами або онуками померлого, які не досягли восьми років.

Зазначені особи мають право на відшкодування за наяв­ності підстав цивільної відповідальності заподіювача перед потерпілим. їм відшкодовуються засоби до існування, що вони втратили у зв'язку зі смертю потерпілого. Саме тому законо­давець пов'язує їх право на відшкодування з їх непраце­здатністю і фактом утримання (або правом на одержання утримання на день смерті потерпілого).

Розглянемо ці умови. Непрацездатними особами визнаються:

1)      неповнолітні особи (в тому числі дитина померлого, яка народилася після його смерті), що не досягли 18 років: вихо­ванці,   учні,   студенти,   курсанти,   слухачі,   стажисти   —  до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досяг­нення ними 23 років;

2)      чоловіки, старші 60 років, і жінки, старші 55 років;

3)      особи, визнані інвалідами 1, 2 і 3-ї груп.

Якщо особа частково втратила працездатність, але не визнана інвалідом, вона не набуває права на відшкодування в зв'язку зі смертю потерпілого. Щодо факту утримання, то судова практика вважає непрацездатних осіб утриманцями, якщо частина заробітку померлого, що припадала на кожного з них, була постійним та основним джерелом їх існування. При цьому непрацездатні особи можуть мати й інші джерела засобів  до   існування.   Наприклад,   непрацездатна  дружина померлого одержує пенсію. Отже, сама по собі наявність заробітку, пенсії, стипендії, аліментів у непрацездатної особи не виключає факту утримання, якщо допомога була для неї постійним та основним джерелом існування. Для виникнення права на відшкодування не має значення чи були непраце­здатні утриманці у відносинах спорідненості або свояцтва з померлим, чи ні. Строк перебування на утриманні, а також роздільне проживання непрацездатного утриманця й потер­пілого не впливають на виникнення права на відшкодування.

Визначення розміру відшкодування непрацездатним утриманцям та іншим особам, які мають право на відшко­дування. Правила від 23 червня 1993 р. передбачають варіанти визначення розміру відшкодування у зв'язку зі смертю потерпілого.

I     варіант. Непрацездатним   утриманцям   відшкодування визначається в розмірі середньомісячного заробітку помер­лого  за   вирахуванням  частки,   що   припадала   на  самого померлого і працездатних утриманців, які не мають права на відшкодування.   Наприклад,   середній   заробіток   померлого становив 80 грн. На його утриманні перебували: працездатна дружина, яка не працювала, та двоє дітей віком 12 і 15 років. Для визначення розміру відшкодування необхідно провести такі   розрахунки:   із   суми   середнього   заробітку   виключити частину заробітку, що припадала на потерпілого і працездат­ну дружину: 80 грн.: 4 = 20 грн. х 2 = 40 грн; 80 грн.- 40 грн. = 40 грн. У даному випадку право на відшкодування мають двоє дітей  і  на  них припадає 40  грн.  Для  визначення  розміру відшкодування  кожному з дітей  необхідно зазначену суму поділити на кількість дітей: 40 грн.: 2 = 20 грн.

II         варіант. Непрацездатним особам, які не перебували на утриманні померлого, але мали право на одержання від нього утримання,    розмір    відшкодування    визначається    таким чином: а) якщо кошти на утримання стягуються на підставі рішення суду, то відшкодування визначається в сумі, призна­ченій судом; б) якщо кошти на утримання не стягуються у су­довому порядку, то розмір відшкодування встановлюється у  твердій   грошовій   сумі  з   урахуванням   матеріального   ста­новища непрацездатних осіб 1 можливості потерпілого за своє життя надавати їм допомогу. Наприклад, заробіток потерпі­лого становив 90 грн. на місяць. На відшкодування шкоди претендує непрацездатний батько потерпілого, який проживає з іншим сином (братом померлого) і перебуває на його утриманні. Враховуючи матеріальне становище батька і можливості потерпілого за своє життя надавати йому допо­могу, слід визначити розмір відшкодування батькові в сумі 20 грн.

ІІІ варіант. У разі, коли право на відшкодування шкоди мають одночасно непрацездатні особи, які були на утриманні померлого, і непрацездатні особи, які не були на його утриманні, спочатку визначається розмір відшкодування шкоди особам, які не були на утриманні померлого. Цим осо­бам розмір відшкодування визначається у твердій грошовій сумі, що виключається із заробітку померлого. Потім визна­чається розмір відшкодування шкоди особам, які були на утриманні померлого в порядку, зазначеному в 1 варіанті.

Відшкодування шкоди особам, які втратили годувальника, виплачується в повному розмірі без урахування призначеної пенсії та інших доходів. Це правило поширюється лише на випадки, коли смерть годувальника сталася внаслідок ушко­дження здоров'я, пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків. Отже, у решті випадків пенсія, що призначена у зв'язку зі смертю годувальника, підлягає зарахуванню і на її суму зменшується розмір відшкодування особам, які мають право на відшкодування у разі смерті годувальника.

Випадки перерахунку сум відшкодування шкоди чле­нам сім'ї померлого. Частина заробітку потерпілого, що обчислена на день його смерті відповідно до чинного законо­давства і припадає на непрацездатних утриманців та інших осіб, які мають право на відшкодування, надалі перерахунку не підлягає. Винятком є такі випадки.

По-перше, народження дитини після смерті потерпілого. Наприклад, на день смерті потерпілого на його утриманні перебували син 7 років і працездатна дружина 32 років, яка не працювала. Заробіток потерпілого становив 96 грн. Право на відшкодування має неповнолітній син. Частина заробітку загиблого, що припадає на сина, дорівнює 32 грн. (96 грн.: 3= = 32 грн.). Через чотири місяці після смерті потерпілого його вдова народила дочку. В цьому разі має бути перерахована частина заробітку потерпілого, що припадає на кожного члена сім'ї, який має право на відшкодування. Після народження дитини право на відшкодування мають: дитина, яка народилася; дружина потерпілого незалежно від віку і стану здоров'я, яка доглядає за дитиною потерпілого, що не досягла восьми років. Як і раніше має право на відшкодування неповнолітній син потерпілого: 96 грн. : 4 = 24 грн. Отже, кожний із членів сім'ї загиблого, який має право на відшко­дування, після проведеного перерахунку вправі вимагати від заподіювана 24 грн.

По-друге, припинення (призначення) виплати суми відшко­дування одному з батьків, дружині або іншому члену сім'ї, який не працює і доглядає за дітьми, братами, сестрами або онуками потерпілого до досягнення ними восьмирічного віку. Частка вдови потерпілого становить 24 грн. Коли дочці випов­нилося 7 років, вдова влаштувалася на роботу. Виплата суми відшкодування їй була припинена. В цьому випадку частина заробітку потерпілого, що припадає на сина і дочку, підлягає перерахунку. Тепер право на відшкодування мають двоє дітей, бо дружина працездатна і своєю працею заробляє засоби до існування. З урахуванням частки, що припадає на самого потерпілого, частка дітей дорівнює 96 грн.: З = 32 грн.


 

§ 12. Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, який не підлягає соціальному страхуванню

У ЦК України передбачено обсяг відпові­дальності в разі ушкодження здоров'я або смерті незастрахо-ваної особи (ч. 1 ст. 461 ЦК).

Щодо умов відповідальності, то вони визначаються або на загальних підставах за ст. 440, або за ст. 450 — у випадку ушкодження здоров'я чи заподіяння смерті джерелом підвищеної небезпеки.

Суб'єктом відповідальності за ст. 461 можуть бути грома­дянин або організація, що заподіяли шкоду життю і здоров'ю незастрахованої особи.

Ця стаття поширюється на потерпілих осіб, які не підля­гають соціальному страхуванню. До них належать учні серед­ніх шкіл, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, домашні господарки та ін.

У разі ушкодження здоров'я незастраховано'! особи їй від­шкодовуються фактичні майнові витрати на додаткове харчу­вання, протезування, санаторно-курортне лікування та ін., тобто витрати, що пов'язані з поновленням здоров'я, якщо по­терпілий за висновком лікарської експертизи дійсно потребує зазначених видів допомоги і не одержує їх через відповідні організації безоплатно.

Крім того, незастрахованій особі відшкодовуються збитки, пов'язані з втратою або зменшенням працездатності. При цьому розмір відшкодування визначається виходячи із заробітку відповідної категорії робітників і службовців, а не з фактичних прибутків незастрахованої особи (ч. 1 ст. 461 ЦК). Наприклад, розмір відшкодування студенту (учню), який дістав трудове каліцтво під час проходження виробничого на­вчання (практики), визначається за діючою на підприємстві ставкою (окладом) тієї професії, якої навчався потерпілий, проте не нижче від найменшого розряду тарифної сітки відповідної професії.

У тих випадках, коли студент (учень) виконував роботу на підставі трудового договору, відшкодування шкоди про­водиться за ст. 456 ЦК України (п. 16 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Зазначені норми застосовують, оскільки немає спеціаль­ного закону, що передбачає розмір відшкодування незастра­хованій особі.

У зв'язку з цим треба зазначити, що розмір збитків за ушкодження здоров'я таким незастрахованим особам визначається спеціально.

У разі смерті незастрахованої особи право на відшкоду­вання, яке обчислюється у зазначеному вище порядку, мають громадяни, передбачені в ч. 2 ст. 456 ЦК України на строки, названі у ч. З тієї самої статті.


 

§ 13. Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього

Цивільний кодекс України у ч. 1 ст. 462 передбачає розмір відшкодування неповнолітньому, який не досяг 15 років. Слід зазначити, що ч. 1 цієї статті прирівнює учнів до 18 років до неповнолітніх, які не досягли 15 років. Це пояснюється тим, що учні до 18 років здебільшого у зв'язку з навчанням, як і особи, що не досягли 15 років, не мають заробітку. Якщо зазначені особи не мають заробітку на час заподіяння шкоди, то їм відшкодовуються фактичні витрати (або витрати в майбутньому), необхідні для поновлення здоров'я. У ст. 462 міститься лише приблизний перелік цих витрат на лікування, протезування, сторонній догляд тощо. Тому не виключається, що в конкретному випадку потерпі­лому мають бути відшкодовані витрати, не передбачені ч. 1 ст. 462, зокрема витрати, пов'язані зі спеціальним навчанням хворої дитини, з необхідністю додаткового харчування.

Необхідність у тих чи інших витратах має бути встановлена за допомогою відповідних доказів (висновку лікарської експертизи та ін.). Вимоги потерпілого про відшкодування за­значених витрат підлягають задоволенню за умови, якщо він відповідні види допомоги не одержав безоплатно.

Коли до моменту заподіяння ушкодження здоров'я неповнолітній, який не досяг 15 років, мав заробіток, тоді йому відшкодовуються разом з витратами, пов'язаними з поновленням здоров'я, збитки, пов'язані з втратою заробітку. Розмір періодичних платежів визначається з розрахунку фактичного заробітку, проте не нижче, ніж з мінімальної заробітної плати (ч. З ст. 462 ЦК).

По досягненні потерпілим 15 років (учнями — 18 років) їм відшкодовуються збитки, пов'язані з втратою або зменшен­ням їх працездатності. При цьому розмір збитків визна­чається з розміру середньої заробітної плати некваліфіко-ваного робітника в даній місцевості (ч. 2 ст. 462 ЦК).

У судовій практиці вважається, що збитки мають бути від­шкодовані потерпілим незалежно від того, приступили вони до трудової діяльності чи ні.

Якщо потерпілий здобув певну кваліфікацію, то після початку трудової діяльності він має право вимагати збіль­шення відшкодування за шкоду, пов'язану із зменшенням його працездатності, виходячи з розміру винагороди праців­ника його кваліфікації. Наприклад, потерпілий у віці до 18 років дістав ушкодження ноги. Потім він набув кваліфікації вчителя української мови та літератури, за якою він втратив 50 відсотків професійної працездатності. Потерпілий має право пред'явити до заподіювача шкоди позов про відшкоду­вання шкоди. Розмір відшкодування визначається виходячи із заробітку вчителя української мови та літератури і 50 від­сотків втрати професійної працездатності. При цьому потер­пілий має право подібні вимоги заявляти неодноразово за­лежно від зміни його кваліфікації.

Таке саме право за наявності здобуття кваліфікації повинно належати і потерпілим, які внаслідок ушкодження здоров'я повністю втратили працездатність або виконують роботу нижчої кваліфікації (ч. 2 ст. 462 ЦК).

Сума відшкодування за втрату або зниження працездат­ності має бути зменшена на суму пенсії по інвалідності, що призначена і яку фактично одержує потерпілий після ушко­дження здоров'я.

На потерпілих, які не досягли 15-річного віку, правило ст. 454 ЦК України про врахування вини потерпілого не поширюється.


 

§ 14. Зміна розміру відшкодування шкоди

Чинне цивільне законодавство (ст. 463 ЦК, Правила від 23 червня 1993 р.) передбачає обставини, що дають право потерпілому або його непрацездатним членам сім'ї вимагати зміни розміру відшкодування втраченого заробітку, витрат на соціальну і медичну допомогу. До них належать:

1) зниження працездатності потерпілого. Необхідно, щоб працездатність знизилася у зв'язку із заподіянням ушкоджен­ня здоров'я порівняно з тією, яка була у потерпілого на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Зниження працездатності є підставою не тільки для збільшення розміру періодичних платежів, а й для збільшення сум на сторонній догляд;

2)  зміна складу членів сім'ї померлого: народження дитини після смерті потерпілого і здійснення одним із членів сім'ї потерпілого догляду за дитиною до досягнення нею восьми років. Наприклад, на день смерті потерпілого на його утри­манні перебувала дочка 9 років. Дружина працювала. Заро­біток потерпілого становив 96 грн. Частина заробітку потер­пілого, що припадає на дочку, дорівнює 48 грн. (96 грн. : 2).
Через п'ять місяців після смерті потерпілого його вдова наро­дила сина і звільнилася з роботи. В цьому випадку повинна бути перерахована частина заробітку потерпілого, що припа­дає на кожного члена сім'ї, який має право на відшкодування шкоди. Тепер ця частина дорівнює 24 грн. (96 грн. : 4). За­гальна сума відшкодування становитиме 72 грн. (24 грн. х 3);

3)   підвищення   мінімального  розміру заробітної  плати   в порядку,  визначеному законодавством.  У цьому випадку є підстави   пред'явити   вимоги   про   збільшення   мінімального розміру витрат на необхідний догляд за потерпілим;

4)  підвищення тарифних ставок (окладів) працівників госп­розрахункових підприємств або заробітної плати відповідно до колективного договору. Право потерпілого вимагати збіль­шення розміру відшкодування у названих випадках не підля­гає дії позовної давності: потерпілий має право звернутися із зазначеною вимогою у будь-який час.

У статті 464 ЦК України сформульовано підстави, за наяв­ності яких заподіювач шкоди вправі вимагати зменшення розміру відшкодування. До них належать:

1)        підвищення працездатності потерпілого порівняно з тією, яка у нього залишилася на момент вирішення питання про відшкодування йому шкоди;

2)        припинення виконання обов'язків членом сім'ї потерпі­лого по здійсненню догляду за дітьми, братами, сестрами або онуками померлого, які не досягли восьми років. Наприклад, на день смерті потерпілого на його утриманні був син 6 років, працездатна дружина не працювала. Заробіток потерпілого становив 96 грн. Відшкодування шкоди було призначено на неповнолітнього сина і працездатну дружину, яка доглядала шестирічного сина. Частина заробітку потерпілого, що припадає на призначених осіб, дорівнює 64 грн. (96 грн.: З х 2). Через рік син пішов до шкоди і дружина влаштувалася на роботу. Заподіювач шкоди має право вимагати проведення перерахунку розміру відшкодування і припинення виплати відшкодування дружині. При цьому частина заробітку потер­пілого, що припадає на сина, становитиме 48 грн. (96 грн.: 2);

3)        пред'явлення вимог про відшкодування у зв'язку зі смер­тю потерпілого новими особами після винесення рішення про відшкодування шкоди непрацездатним утриманцям померло­го.   Наприклад,  на  утриманні  померлого  перебували  двоє неповнолітніх дітей. Заробіток потерпілого — 96 грн. Дітям було присуджено 64 грн. (96 грн. : 3 х 2). Через півроку за відшкодуванням шкоди звернулася мати неповнолітньої дити­ни від першого шлюбу. Заподіювач має право вимагати змен­шення розміру відшкодування первісним утриманцям помер­
лого. Сума відшкодування трьом неповнолітнім дітям помер­лого має бути визначена у розмірі 72 грн. (96 грн. : 4 х 3).
Отже на кожну дитину припадає 24 грн.;

4)        збільшення пенсії, одержуваної потерпілим у зв'язку з ушкодженням здоров'я. Ця обставина може бути підставою
для зменшення розміру відшкодування, якщо за чинним за­конодавством розмір повного відшкодування зменшується на
суму пенсії (статті 457, 461 та 462 ЦК).

Порядок та умови відшкодування потерпілому додат­кових витрат у зв'язку з ушкодженням здоров'я. Понад відшкодування втраченого заробітку заподіювач компенсує потерпілому додаткові витрати, пов'язані з ушкодженням здоров'я. До них належать: 1) додаткове харчування; 2) при­дбання ліків; 3) протезування; 4) сторонній догляд за потер­пілим; 5) санаторно-курортне лікування; 6) оплата проїзду потерпілого до місця лікування і назад, а в необхідних випад­ках також і особи, яка його супроводжує; 7) придбання спе­ціальних транспортних засобів; 8) побутове обслуговування (прання білизни, прибирання квартири тощо).

У Правилах від 23 червня 1993 р. передбачено приблизний перелік додаткових витрат. Тому заподіювач шкоди зобов'я­заний відшкодувати потерпілому й інші витрати, пов'язані з ушкодженням здоров'я (наприклад, витрати, необхідні для капітального ремонту спеціальних транспортних засобів).

Потребу в зазначених додаткових витратах має підтвердити висновок медико-соціальної експертної комісії. Інвалідам 1-ї групи, крім випадків потреби у спеціальному медичному догляді, не потрібен висновок про потребу у догляді за ними.

Витрати на додаткове харчування визначаються на під­ставі раціону харчування, розробленого Міністерством охо­рони здоров'я України, і довідки регіональних органів держав­ного управління про середні ціни на продукти у відповідний період їх придбання. Витрати на ліки, лікування, протезування (крім протезів з дорогоцінних металів), придбання санаторно-курортних путівок, речей догляду за потерпілим визначають­ся на підставі рецептів лікарів, довідок або рахунків про їх вартість.

Розмір витрат на необхідний догляд за потерпілим залежно від характеру цього догляду встановлює медико-соціальна експертна комісія і він не може бути менший:

трьох мінімальних заробітних плат — на спеціальний медичний догляд (масаж, уколи тощо);

двох мінімальних заробітних плат — на звичайний догляд;

однієї мінімальної заробітної плати — на побутовий догляд (прибирання кімнати, прання білизни тощо).

Витрати на догляд за потерпілим відшкодовуються запо-діювачем незалежно від того, хто його здійснює.

Потерпілому компенсуються витрати на проїзд до місця лікування і назад. У разі необхідності супроводу потерпілого особі, яка його супроводжує, компенсується проїзд туди й назад, а також сплачуються добові і компенсуються витрати на житло відповідно до законодавства про службові відрядження.

Витрати на придбання спеціальних транспортних засобів відшкодовуються у розмірі вартості мотоколяски, що зазна­чається у рахунках організацій, які виділяють спеціальні транспортні засоби для інвалідів. Витрати на пальне, ремонт (капітальний, поточний, дрібний), технічне обслуговування транспортного засобу й запасні частини до нього підлягають стягненню із заподіювача у межах, встановлених для інвалі­дів, які одержують ці види компенсації від органів соціального забезпечення (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Якщо потерпілому встановлена потреба в кількох видах до­помоги, йому відшкодовуються витрати на кожний вид. При визначенні розміру додаткових витрат не враховується відсоток вини потерпілого в ушкодженні його здоров'я.


 

§ 15. Компенсація моральної шкоди

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля визнаються найвищою соціаль­ною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття "нематеріальне благо" є збірним, воно стосується як самого "блага", так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав. До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немайнових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які порушують право, відшкодування збитків (ст. 6 ЦК). За­коном України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. передбачений новий спосіб захисту цивільних особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей 6, 7 та 4401 ЦК України. Проект нового ЦК України (1996 р.)не тільки зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з'явилася в українському законодавстві порівняно нещодавно. Тривалий час вважалося, що моральна шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На обгрунтування цього висновку наводилися лице­мірні, святенницькі аргументи нібито особистість радянської людини перебуває на такій недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репутації не може бути оцінено у гро­шах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому СРСР в юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення  інституту компенсації моральної шкоди   внесли своїми творами М. С. Малеїн1 і Г. М. Бєлякова2. Судова прак­тика також чимало зробила для становлення категорії мо­ральної шкоди. Відомі справи по відшкодуванню позадоговір­ної шкоди у зв'язку з загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував, наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами — це присуд­ження компенсації моральної шкоди в прихованій формі дитині за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на позитивний підхід зако­нодавця до формування норм про компенсацію моральної шкоди в цивільному законодавстві України.

Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшко­дування моральної шкоди, стала ст. 131 Основ цивільного за­конодавства 1991 р.3. В українській юридичній літературі пра­вило ст. 131 Основ про компенсацію моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно4, застосування якої було можливим і в Україні до введення в дію Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. . У цій нормі зроблено спробу визначити поняття моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації. Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювана. Також встанов­лено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і при цьому незалежно від відшкодування май­нової шкоди. За ст. 131 Основ компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за пору­шення майнових прав.

З моменту введення в дію на території України Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р. правила ст. 131 Основ не застосовуються. Замість них слід застосовувати статті 7 і 4401 (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) ЦК України та статті інших кодексів і законів України.

Серед названих законів перш за все привертає увагу ст. 440 ЦК України (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) про відшкодування моральної шкоди.

Виходячи із систематичного тлумачення ст. 4401 і врахо­вуючи ступінь її обов'язковості можна дійти висновку, що норма статті 4401 є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої на­лежності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудо-правові, адміністративно-пра­вові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була заподіяна моральна шкода. У всіх цих випадках мораль­на шкода повинна компенсуватися за ст. 4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони, на наш погляд, мають право на існування, якщо мають виключно відсильний характер або заповнюють прогалини загальної норми ст. 4401 в розумінні встановлення й інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Так, наприклад, ст. 7 ЦК України (в редакції Закону України № 3188-12 від 6 травня 1993 р.) передбачає право потерпі­лого вимагати від суду спростування відомостей, що не відпо­відають дійсності і принижують його честь, гідність чи ділову репутацію. З цих позицій за наявності колізій між ст. 4401 і відповідною спеціальною нормою повинна застосовуватися ст. 4401, а не спеціальна норма.

Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з компенсації моральної шкоди є цивіль­но-правовими, недоговірними відносними, що виникають із порушення   абсолютних  прав:   права   на  життя,   права   на здоров'я і його охорону, права власності та ін. Саме тому за­значені відносини не можуть регулюватися адміністратив­ним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права. Уявляється непереконливою позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про су­дову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" (п. 2), згідно з якою статті 7 і 4401 ЦК України є спеціальними.1 Між тим спеціальні норми не відповідають змістові ст. 4401. Наприклад, п. 11 Правил відшкодування від 23 червня 1993 р.2 передбачає, на відміну від ст. 440 ЦК України, визначення розміру відшкодування на підставі згоди потерпілого і заподіювача моральної шкоди, рішення комісії з трудових спорів, а також максимальний розмір відшкодуван­ня моральної шкоди, який не може перевищувати 200 міні­мальних розмірів заробітної плати. Щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди на підставі згоди потерпілого і заподіювача шкоди, то це положення Правил суперечить Конституції України (нормам розділу II) та ЦК України (ст. 4401), бо захист порушених абсолютних прав на життя, здоров'я здійснюється на підставі імперативних норм закону, а не зазначеної згоди. Не можна, щоб заподіювач моральної шкоди, тобто правопорушник, хай і разом із потерпілим визначав розмір власної відповідальності перед ним. Це не тільки помилково з точки зору формально-юридичної, а й аб­сурдно, виходячи із здорового глузду. Щодо можливості визначення розміру компенсації моральної шкоди на підставі рішення комісії з трудових спорів, то це фактична помилка. Визначення розміру компенсації моральної шкоди — це еле­мент цивільно-правового cnopyj розв'язання цього питання не має ніякого відношення до комісії, яка розглядає трудові, а не цивільно-правові спори.

Нарешті, ст. 4401 не передбачає максимального розміру компенсації моральної шкоди і тому не має жодних підстав встановлювати розглядуване положення до того ж у підзакон-ному нормативному акті, якими є Правила 1993 р. Але справа тут не тільки в розбіжностях між ст. 4401 і п. 11 Правил. Су­дова практика виходить з того, що в кожному конкретному випадку розмір компенсації моральної шкоди визначається з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здо­ров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, істотності виму­шених змін у його життєвих стосунках1. Як видно, суди вра­ховують ступінь фізичних і моральних страждань, пов'язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяно шкоду. Насправді, одна людина дуже гостро переживає неправомірне втручання іншої особи у сферу її особистих І майнових прав. А іншій особі все як з гуся вода. Він спокійно реагує на дії, які спричиняють йому будь-яку шкоду. За наяв­ності таких критеріїв визначення розміру компенсації мо­ральної шкоди встановлення в ЦК України, як і в інших цивіль­них законах, мінімального2 і максимального розмірів компен­сації моральної шкоди є невиправданим3. Висловлена проти­лежна думка4. Від таких правил відмовився проект ЦК України і це правильно.

За змістом ст. 4401 ЦК України збігається із ст. 131 Основ цивільного законодавства, за винятком моментів, зазна­чених вище, а також певних редакційних відмінностей.

При розгляді справ про компенсацію моральної шкоди в судах виникли питання, які потребують роз'яснення:

1) чи може настати цивільно-правова відповідальність за заподіяння моральної шкоди незалежно від вини заподіювача шкоди?

2)        чи можна присудити суму компенсації моральної шкоди за   межами   компенсації  моральної  шкоди,   встановленими ст. 4401 ЦК України, п. 11 Правил відшкодування від 23 чер­вня 1993 р. та ст. 13 Закону України від 1 грудня 1994 р.

3)        чи може впливати ступінь вини заподіювача шкоди на розмір компенсації моральної шкоди?

4)        чи можна присуджувати компенсацію моральної шкоди у вигляді періодичних виплат або одноразової виплати?

5)        чи допускається компенсація моральної шкоди, запо­діяної смертю близької людини.

Деякі із зазначених питань були так чи інакше розв'язані в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 41.

Стосовно допустимості компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювача. У п. 8 зазначеної постанови невинна відповідальність заподіювача моральної шкоди роз­глядається як виняток і допускається, якщо вона прямо передбачена законом. Таке роз'яснення не задовольняє по­треб судової практики. В юридичній літературі висловлена думка про допустимість невинної відповідальності за запо­діяння моральної шкоди при ушкодженні здоров'я джерелом підвищеної небезпеки . Також і в проекті ЦК України чітко і ясно перелічені випадки компенсації моральної шкоди неза­лежно від вини заподіювача, якою:

1) шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки;

2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного за­судження, незаконного притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт; 3) в інших випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 1262 проекту ЦК)3.

Зазначені випадки цивільно-правової відповідальності заподіювана моральної шкоди незалежно від вини є, на наш погляд, цілком виправданими. До того ж перелік цих випадків є відкритим, що дає можливість за наявності відповідних умов передбачити нові випадки компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювана.

Щодо меж компенсації моральної шкоди. У постанові Пле­нуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. роз'яснюється, що суд встановлює розмір компенсації мо­ральної шкоди з урахуванням цих меж. Вище були наведені аргументи на користь відмови від легальних меж компенсації моральної шкоди. На цьому фоні дуже привабливою є позиція проекту ЦК України, який не знає легальних меж компенсації моральної шкоди.

Про можливість чи неможливість впливу ступеня вини заподіювана моральної шкоди на розмір її компенсації.

Звернемо увагу на те, що чинна ст. 4401 ЦК України не передбачає урахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди. В цьому питанні зміст ст. 4401 цілком відповідає фундаментальному принципу цивільного права — принципу повного відшкоду­вання. Звичайно не можна до ситуації із заподіянням мораль­ної шкоди автоматично застосувати принцип повного відшко­дування, тобто повернення відповідної суми вартості, що була втрачена внаслідок заподіяння шкоди. При повному відшко­дуванні шкоди цивільна вина і її форми не впливають на роз­мір відшкодування (статті 440 і 453 ЦК). Цей принцип зберігає свою силу і при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, незважаючи на всю її специфіку. Тому викликає подив позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 p., в якій двічі підкреслюється необхідність вра­хування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди (пункти 5 і 9 постанови).

Щодо періодичності виплат по компенсації моральної шкоди, то суди, як правило, присуджують компенсацію мо­ральної шкоди у вигляді одноразової грошової виплати. Така практика закріплена і в проекті ЦК України.

У питанні допустимості компенсації моральної шкоди, що заподіяна смертю близької людини, постанова Пленуму від 31 березня 1995 р. виходить з того, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на компенсацію такої шкоди не мають. Буквальний текст роз'яснення дає можли­вість говорити про те, що автори постанови проти переходу права на компенсацію моральної шкоди потерпілого до його близьких родичів за спадкоємством. Таке розв'язання проб­леми не викликає заперечень. Але у судовій практиці виникло інше питання: чи можна компенсувати моральну шкоду, за­вдану смертю близької людини. Мати втратила єдиного сина, який загинув в автокатастрофі. Діти втратили батьків теж внаслідок якоїсь катастрофи. Чи мають зазначені особи (мати, діти) право на компенсацію моральної шкоди? Впевне­на, що так. Смерть близької людини спричиняє тяжкі душевні страждання у всякому разі членам сім'ї, за якими повинно бути визнано право на компенсацію моральної шкоди.

Проект ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, у тому числі усиновлених, батьків компенсується особам, які зв'язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами, що визначені ст. 1270 проекту ЦК України.