Печать

Глава 59 Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.)

 

 

Глава 59 Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності


§ 1. Види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності

§ 2. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності

§ 3. Ліцензійний договір

§ 4. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

§ 5. Договір про створення за замовленням і використання об’ єкта права інтелектуальної власності

§ 6. Інші договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності


 

§ 1. Види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності


Поняття та види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Об’єкти права інтелектуальної власності мають нематеріальний характер, що зумовлює певні особ­ливості майнових прав на них. Наприклад, майнові права на результа­ти творчої діяльності обмежені у часі та просторі. До того ж не існує обмеження кола осіб, які одночасно можуть їх використовувати[1]. Це дає можливість правоволодільцю, зокрема, не лише самостійно викорис­товувати об’єкт інтелектуальної власності, а й одночасно надавати дозвіл на використання цього ж об’єкта іншим зацікавленим особам.

Наявність суттєвих відмінностей між об’єктами інтелектуальної власності та речами обумовила недоречність їх спільного регулювання як стосовно абсолютних, так і відносних правовідносин. Дійсно, не­доцільно використовувати до нематеріальних творчих досягнень як положення, що стосуються права власності, так і договори, які тради­ційно стосуються майна.

Усе зазначене зумовило необхідність окремого правового регулю­вання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності, чому і присвячені положення глави 75 ЦК.

Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелек­туальної власності — це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення майно­вих прав на об’єкти права інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 1107 ЦК існують такі види договорів щодо роз­поряджання майновими правами інтелектуальної власності:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2)   ліцензійний договір;

3)   договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4)  договір про передання виключних майнових прав інтелектуаль­ної власності;

5)   інший договір щодо розпоряджання майновими правами інте­лектуальної власності.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавчо не можна перед­бачити все різнобарв’я договірних відносин у сфері інтелектуальної власності. Зокрема, до інших договорів можна віднести: 1) договір між співавторами; 2) договір між співвласниками охоронного документа (патенту чи свідоцтва); 3) договір про порядок розподілу прав на служ­бові об’єкти інтелектуальної власності; 4) договір про передачу ноу- хау; 5) договір щодо управління майновими правами автора або інших суб’єктів авторського права і суміжних прав; 6) договір про передачу права на отримання патенту тощо.

Перш за все до цієї групи віднесено ліцензію на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Дійсно, видача ліцензії може бути оформлена як самостійний документ чи шляхом укладення ліцен­зійного договору. Однак сама по собі ліцензія є одностороннім право- чином і не може розглядатися як вид договору. Аналогічне розмежуван­ня можна провести на прикладі довіреності як одностороннього право- чину і договору доручення.

Оскільки ліцензія є одностороннім правочином, то не доречно включати її поряд із ліцензійним договором як різновид договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. До­цільніше було б ліцензії і ліцензійний договір регулювати спільно.

Якщо звернутися до назви, яку обрано для цієї групи договорів, то мова йде про розпоряджання, тобто визначення юридичної долі май­нових прав. Причому зазначений термін у цьому випадку використо­вується як стосовно передачі майнових прав, так і щодо видачі дозво­лу на використання об’ єктів права інтелектуальної власності.

Коли мова йде про речі, то їх власник має повноваження по воло­дінню, користуванню і розпоряджанню. Стосовно відносних право­відносин реалізація останнього із зазначених прав може відбуватися шляхом укладення договорів на передачу майна у власність (зокрема, договорів купівлі-продажу, дарування тощо) і договорів на передачу майна у користування (договорів найму (оренди) та позички).

Якщо провести аналогію стосовно об’єктів права інтелектуальної власності, то у першому випадку, коли відбувається зміна правовлас- ника, мова йде про укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, а у другому, коли надається право використання, — ліцензійного договору. Тому помилковими є думки на зразок того, що предметом договору дарування можуть бути права інтелектуальної власності[2], винахід може бути предметом до­говору купівлі-продажу[3] тощо. Якщо особа хоче передати іншій особі майнові права на об’ єкт права інтелектуальної власності, то для цього немає потреби укладати договір купівлі-продажу чи дарування, оскіль­ки існує спеціальна договірна конструкція, передбачена ЦК України, — договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Доречно звернути увагу, що у сфері інтелектуальної власності не проводиться розмежування договорів на самостійні види залежно від того, чи обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зу­стрічний обов’ язок іншої сторони щодо надання матеріального або іншого блага. Інакше кажучи, якщо, наприклад, договори купівлі- продажу та найму є оплатними, а дарування та позички — безоплат­ними, то договір про передання виключних майнових прав інтелекту­альної власності та ліцензійний договір можуть бути як оплатними, так і безоплатними.

Крім зазначених, до цієї групи віднесено також договір про ство­рення за замовленням і використання об’ єкта права інтелектуальної власності. За своєю суттю ці відносини близькі до договорів на вико­нання робіт. Оскільки у цьому випадку мова йде перш за все про ство­рення результату творчої діяльності, то цей договір не зовсім охоплю­ється поняттям «розпоряджання». Хоч якось обґрунтувати таку позицію можна хіба що тим, що за цим договором все ж таки може бути вста­новлено механізм розподілу прав на створений у майбутньому об’єкт. Імовірно, що саме на цю обставину було зроблено акцент.

Враховуючи вищенаведене і невичерпний перелік зазначених до­говорів, видається, що доречніше було поєднати глави 75 «Розпоря­джання майновими правами інтелектуальної власності» і 76 «Комер­ційна концесія» ЦК України та назвати «Договори у сфері інтелекту­альної власності».

Предмет договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Оскільки об’єкт інтелектуальної влас­ності є нематеріальним, то передати його в традиційному розумінні неможливо. До того ж сам об’ єкт інтелектуальної власності взагалі не може бути предметом навіть договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Для набувача цінність являють майнові права інтелектуальної власності на результат твор­чої діяльності, які охороняються в силу приписів законодавства. Тому правоволоділець може розпоряджатися лише належними йому май­новими правами інтелектуальної власності на об’єкт, а не самим об’ єктом.

Щоб не виникало ніяких сумнівів, наприклад, у п. 4 ст. 129 Цивіль­ного кодексу Російської Федерації «Оборотоздатність об’єктів цивіль­них прав» зазначено: «Результати інтелектуальної діяльності і при­рівняні до них засоби індивідуалізації (ст. 1225) не можуть відчужува­тися або іншим способом переходити від однієї особи до іншої. Однак права на такі результати і засоби, а також матеріальні носії, в яких ви­ражені відповідні результати чи засоби, можуть відчужуватися або іншими способами переходити від однієї особи до іншої у випадках і в порядку, які встановлені цим Кодексом».

Хоча в законодавстві України відсутня подібна норма, однак уже сама назва договорів щодо розпоряджання майновими правами інте­лектуальної власності, закріплених у главі 75 ЦК України, свідчить, що договори укладаються з метою вирішення юридичної долі майно­вих прав інтелектуальної власності, а не об’єктів інтелектуальної власності. Отже, якщо особа дотрималась встановлених у законодавстві умов і набула особистих немайнових та майнових прав інтелекту­альної власності на певний об’єкт, то вона має можливість розпоряди­тися не цим об’єктом інтелектуальної власності, а саме майновими правами на нього.

Той факт, що ЦК розширив предмет договорів купівлі-продажу (ст. 656 ЦК), дарування (ст. 718 ЦК) та найму (оренди) (ст. 760 ЦК) майновими правами, зовсім не свідчить про віднесення сюди майнових прав інтелектуальної власності. При проведенні розмежування між зазначеними договорами, з однієї сторони, і договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та ліцензійним договором, з другої сторони, необхідно враховувати сферу застосуван­ня цих договорів. Правовою формою реалізації прав інтелектуальної власності є договір про передання виключних майнових прав інтелек­туальної власності та ліцензійний договір[4]. Тому в положеннях ЦК стосовно купівлі-продажу, дарування, найму (оренди) доречно зазна­чити, що їх предметом можуть бути майнові права, за винятком май­нових прав інтелектуальної власності щодо яких застосовуються спе­ціальні договірні конструкції, передбачені главами 75 та 76 ЦК.

Сторони договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Суб’єктами правовідносин, які виникають стосовно об’ єктів інтелектуальної власності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оскільки мова йде про наділення іншої особи правами стосовно об’єкта права інтелектуальної власності, то однією зі сторін договору повинна бути особа, що має майнові права на ре­зультат творчої діяльності. Зазвичай, це автор, власник охоронного документа (патенту чи свідоцтва) чи їх правонаступники.

Оскільки автором чи винахідником може бути неповнолітня особа, то норми законодавства надають можливість фізичній особі у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються за­коном (ч. 1 ст. 32 ЦК).

Укладаючи зазначені правочини, сторони керуються принципом свободи договору. Однак є певні обмеження у випадку специфіки об’єкта. Зокрема, стосовно секретного винаходу чи секретної корисної моделі можна видати ліцензію чи передати майнові права тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць (п. 6, 7 ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»[5]).

Форма договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та їх державна реєстрація. Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності мають бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержан­ня письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК).

Як виняток, законом можуть бути встановлені випадки, в яких за­значений договір може укладатись усно. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо) [6].

За загальним правилом законодавство не передбачає обов’ язкової державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими пра­вами інтелектуальної власності. Однак на вимогу будь-якої сторони ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і викорис­тання об’єкта права інтелектуальної власності та договір про передан- ня виключних майнових прав інтелектуальної власності можуть бути зареєстровані у порядку, встановленому законом (ст. 1114 ЦК)[7]. Ви­користовуючи цю можливість, сторона договору має право на офіцій­не загальнодоступне інформування інших осіб про укладення зазна­чених договорів. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» відомостей в обсязі та порядку, встановлених Державним департаментом інтелектуальної власності, з одночасним внесенням їх до відповідного Державного реєстру.

Оскільки державна реєстрація зазначених договорів є факультатив­ною, то її відсутність не впливає на чинність прав, наданих за ліцен­зією або іншим договором, та інших прав на відповідний об’єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права (ч. 1 ст. 1114 ЦК).

Виняток із цього загального правила стосується договору про пе- редання виключних майнових прав інтелектуальної власності на ви­нахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, ком­понування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин. У цьому випадку договір є чинним лише з моменту його державної реєстрації в Державному департаменті інтелектуальної власності України. Пояснюється це тим, що відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.

Такий підхід є цілком виправданим. Оскільки всі охоронні доку­менти підлягають обов’язковому внесенню до відповідного Держав­ного реєстру, то зміна правовласника повинна знайти у них відобра­ження. Лише при такому підході зберігається цінність реєстрів, звер­нувшись до яких можна достовірно встановити особу, що має право інтелектуальної власності на певний об’ єкт.

Оскільки авторське право на твір виникає внаслідок факту його ство­рення, то не існує необхідності реєстрації договорів стосовно цих об’єктів (ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права»1).

Таким чином, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності стосовно запатентованих об’ єктів підлягає обов’ язковій державній реєстрації, а стосовно об’ єктів авторського права вона є факультативною.

 

 


 

 

§ 2. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності


Одним із повноважень особи, яка має майнові права інтелектуаль­ної власності, є виключне право дозволяти використання результату творчої діяльності іншими особами. Це право може бути реалізовано шляхом видачі ліцензії чи укладення ліцензійного договору.

Ліцензія — це дозвіл. Це поняття відоме не лише цивільному, а й іншим галузям права. Наприклад, в адміністративному праві під ним розуміють спеціальний дозвіл, який видається уповноваженими держав­ними органами. Що стосується відносин інтелектуальної власності, то тут ліцензію може видавати особа, яка має майнові авторські права, чи власник охоронного документа (патенту чи свідоцтва) на винахід, ко­рисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин.

Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної влас­ності — це письмове повноваження, видане особою, яка має виключ­не право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіара), іншій особі (ліцензіату), яке надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері.

Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.

Залежно від різноманітних підстав (предмет, обсяг прав, умови і підстави їх надання тощо) можна провести класифікацію ліцензій на види.

За предметом ліцензії розрізняють ліцензії на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інте­гральної мікросхеми, сорт рослин, породу тварин або об’єкт авторсько­го права.

За обсягом прав, що надаються, розрізняють обмежені і повні ліцензії. ЦК закріплює три види обмежених ліцензій: виключна, оди­нична, невиключна (ч. 3 ст. 1108 ЦК). Ця відмінність проводиться за­лежно від того, якою мірою виключена конкуренція ліцензіара та інших осіб зі сфери діяльності ліцензіата. Вибір типу ліцензії залежить перед­усім від обсягу ринку і характеру об’єкта.

Невиключна ліцензія не виключає можливості використання лі- цензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обме­жена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на викорис­тання цього об’єкта у зазначеній сфері. Отже, повноваження власника охоронного документа ні за змістом, ні за обсягом не зменшуються. У цивілістичній літературі невиключну ліцензію ще називають про­стою.

На практиці невиключні ліцензії поширені, як правило, у тих галу­зях, де творчі досягнення належать до сфери масового виробництва і широкого споживання. Пояснюється це тим, що тут існує постійна потреба у створюваній продукції, тому наявність декількох підпри­ємців не буде перешкоджати її нормальній реалізації. Крім того, де­кілька ліцензіатів швидше освоять ринок. Однак слід мати на увазі, що значна перевага невиключних ліцензій свідчить про слабко розвинену економіку, про недостатню конкуренцію на внутрішньому ринку. Отже, невиключний ліцензіат розуміє, що не лише він використовуватиме об’єкт інтелектуальної власності, оскільки на ринку у нього можуть бути конкуренти, які можуть мати аналогічні права (це сам правово- лоділець та інші ліцензіати).

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використан­ня об’ єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній сфері. Можливо, саме тому, що поряд із пра- воволодільцем в обумовлених межах може застосовувати об’ єкт інте­лектуальної власності лише один ліцензіат, у літературі такий вид лі­цензії називають одноособовою. Отже, у випадку видачі такої ліцензії на ринку може бути два конкурента — ліцензіат і правоволоділець.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.

У цьому випадку ліцензіар надає ліцензіату право виняткового ви­користання предмета ліцензії в обумовлених межах, відмовляючись у той же час від використання і надання іншим особам ліцензій на аналогічних умовах. Однак за цими межами ліцензіар може як само­стійно використовувати даний результат, так і видавати іншим особам ліцензії, що не суперечать умовам уже виданої ліцензії. Отже, якщо особа отримала виключну ліцензію, то у неї відсутні конкуренти, оскільки тільки вона має право використовувати об’єкт інтелектуальної власності в обумовлених межах.

Специфіка об’єктів інтелектуальної власності дає можливість лі- цензіару вводити різноманітні обмеження при видачі ліцензії. Вони можуть стосуватися території, кількості, способів використання, сфе­ри та терміну застосування предмета ліцензії тощо. Так, територія дії наданого дозволу може збігатися з територіальною сферою чинності охоронного документа (патенту чи свідоцтва) або бути більш обмеже­ною. Ліцензія може бути надана не на всі можливі способи викорис­тання об’ єкта інтелектуальної власності, а лише на деякі (застосуван­ня, виготовлення, продаж тощо). Обсяг прав, що надаються, можна обмежити певною сферою або галуззю промисловості чи окреслити за допомогою кількісних показників, наприклад, виробничої потуж­ності, річного випуску продукції тощо. Тобто можливо одночасно надати декілька виключних ліцензій на один і той же результат творчої діяльності в різних межах.

Ліцензія може бути видана у межах строку чинності виключного майнового права на об’єкт інтелектуальної власності. Строк ліцензії залежить від багатьох чинників і мети, що переслідується. Так, ліцен­зії будуть більш тривалими у випадку високої складності і трудоміст­кості налагодження виробництва або коли освоєння переданих за лі­цензією об’єктів вимагає значних капіталовкладень, будівництва нових споруд тощо.

Виключна ліцензія, як правило, видається з метою усунення не­бажаної конкуренції, або якщо в силу характеру запатентованого об’ єкта обсяг збуту товарів, вироблених на його базі, буде невеликий (наприклад, деяких видів медикаментів).

На практиці часто зустрічаються випадки, коли ліцензіат одержує на одній території виключну ліцензію, а на інший — невиключну. Або ліцензіар може надати виключну ліцензію на виробництво і невиключ- ну на збут тощо.

Зміст повної ліцензії полягає у тому, що ліцензіар надає ліцензіату повністю всі права на використання об’ єкта інтелектуальної власнос­ті впродовж усього терміну її дії. У даному випадку ліцензія видається без будь-яких обмежень, тобто ліцензіат фактично займає місце ліцен- зіара впродовж строку дії ліцензії.

Видача повної ліцензії доцільна у випадку відсутності у ліцензіара достатніх умов для використання об’єкта інтелектуальної власності, у той час як коло потенційних ліцензіатів вкрай обмежене. На практи­ці такий вид дозволу зустрічається рідко.

Залежно від умов надання розрізняють субліцензії, перехресні, зворотні і відкриті ліцензії.

Субліцензія (залежна ліцензія) — це письмове повноваження на використання об’ єкта права інтелектуальної власності, надане іншій особі ліцензіатом за письмовою згодою ліцензіара.

Незалежно від виду ліцензії ліцензіат має право видавати субліцен- зії лише у випадку, якщо це прямо передбачено в договорі чи додатку до нього. Межі прав, що надаються за субліцензією, обмежуються умовами основної ліцензії. Ліцензіат повинен покласти на субліцензі- ата такі самі обов’язки, які взяв на себе (наприклад, відносно якості продукції). Оскільки субліцензія може бути надана в межах основної ліцензії, то вона повністю залежить від неї і припиняється у випадку припинення її дії.

Перехресна ліцензія («крос-ліцензія») передбачає взаємний обмін правами на використання об’єктів інтелектуальної власності, які досить часто доповнюють один одного. Наприклад, у випадку залежних ре­зультатів творчої діяльності, коли права, надані більш пізнім патентом, не можуть бути реалізовані без отримання ліцензії на прототип[8], що охороняється іншим патентом. У свою чергу власник останнього за­цікавлений у набутті права використання більш досконалих рішень. Тому в цій ситуації обмін ліцензіями є найбільш доцільним способом реалізації прав.

Зворотною називається ліцензія, яка надає ліцензіару право на використання результату творчої діяльності, розробленого ліцензіатом на підставі отриманих від ліцензіара знань у результаті поліпшення і вдосконалення предмета основної ліцензії.

Відкрита ліцензія (так звана ліцензія по праву) має місце у ви­падку, якщо патентовласник згоден надати право на використання об’єкта інтелектуальної власності будь-якій фізичній або юридичній особі за умови виплати винагороди.

Згідно з чинним законодавством власник патенту може подати до Державного департаменту інтелектуальної власності для офіційного опублікування заяву про надання будь-якій особі права на використан­ня винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи сорту рослин. У цьому випадку мито за підтримання чинності патенту знижується на 50 %, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви. Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов’язана укласти з патентовласником договір про платежі. За своєю суттю така ліцензія може мати лише невиключний характер, оскільки кілька осіб можуть скористатися наданим правом та й сам патенто- власник не позбавляється можливості використовувати об’єкт.

Законодавство України надає патентовласнику право на відкликан­ня відкритої ліцензії, якщо ні від кого не надійшло пропозицій від­носно використання об’єкта. У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту сплачується у повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком публікації такого клопотання.

Залежно від підстав видачі дозволу (договір чи адміністративний акт компетентного державного органу) розрізняють добровільні і при­мусові ліцензії.

При наданні добровільної ліцензії дотримується принцип сво­боди договору. Це виявляється у тому, що сторони вільні у виборі контрагента і визначенні умов дозволу (обсягу прав, що надаються, території і терміну дії ліцензії, розміру і порядку сплати винагоро­ди тощо).

Примусова ліцензія — це дозвіл, що видається без згоди патен- товласника компетентним державним органом (судом, господарським судом або Кабінетом Міністрів України) зацікавленій особі на ви­користання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Ці ж органи визначають у своєму рішенні обсяг такого застосування, тер­мін дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди власнику па­тенту.

Слід мати на увазі, що наведені класифікації мають умовний ха­рактер і їх перелік не є вичерпним. З одного боку, це пояснюється тим, що на практиці ці види ліцензій можуть виступати як у чистому ви­гляді, так і у поєднанні. З другого боку, аналіз ліцензій за кожною з підстав розподілу, хоча і виявить їх особливі риси, однак дасть одно­сторонню, неповну характеристику. Тому для цілісної картини доціль­но кожну конкретну ліцензію розглядати водночас із точки зору різних класифікацій.

 

 


 

 

§ 3. Ліцензійний договір


Ліцензійний договір — це договір, за яким одна сторона (ліцензі- ар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об ’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК).

При цьому необхідно враховувати положення як ЦК, так і спеці­ального закону, який регламентує відносини, що виникають з приводу саме того об’єкта, стосовно якого укладається договір. Це цілком за­кономірно, оскільки ЦК містить загальні положення стосовно всіх об’ єктів інтелектуальної власності, а особливості зазначаються у спе­ціальних нормативних актах.

Правова характеристика договору: реальний[9], двосторонній, оплатний чи безоплатний.

У випадку укладення ліцензійного договору відбувається добро­вільне звуження прав володільця виключних майнових прав інтелек­туальної власності, оскільки розширюється коло осіб, які можуть ви­користовувати належний йому результат творчої діяльності. Інакше кажучи, укладаючи ліцензійний договір, правовласник ніби знімає з контрагента встановлену законодавством заборону на використання зазначеного об’єкта інтелектуальної власності.

Предметом ліцензійного договору є ліцензія (дозвіл на викорис­тання об’єкта права інтелектуальної власності), а об’єктом — винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонуван­ня інтегральної мікросхеми, сорт рослин, порода тварин, твір науки, літератури чи мистецтва, комп ’ютерна програма, база даних чи об’єкт суміжних прав.

Таким чином, договір на використання будь-яких об’ єктів інтелек­туальної власності за своєю природою є ліцензійним договором. Він є універсальною правовою конструкцією, за допомогою якої зацікав­лені особи набувають права використання належних іншим особам результатів творчої діяльності. Тому слід враховувати, що така назва договорів, як «авторський договір», «видавничий договір», не свідчить про самостійний вид договору, а лише вказує, що відносини виникають стосовно об’єктів авторського права[10]. Однак за своєю суттю залежно від змісту договору це може бути, зокрема, ліцензійний договір або договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Так, якщо за видавничим договором надається лише право на тиражування твору без відчуження прав, то це буде ліцензійний договір, а тому потрібно застосовувати відповідні положення ЦК про ліцензійний договір. У випадку виникнення труднощів при вирішенні питання, який насправді договір уклали сторони, можна вдатися до тлумачення договору відповідно до ст. 213 ЦК України.

Сторонами ліцензійного договору є ліцензіар і ліцензіат, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Ліцензіар — це особа, якій належать виключні майнові права інте­лектуальної власності (особа, яка має майнові авторські чи суміжні права, або власник охоронного документа (патенту чи свідоцтва) на ви­нахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компо­нування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин).

Ліцензіат — це особа, якій надано дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію).

Зміст ліцензійного договору. При визначенні змісту договору сторони керуються принципом свободи договору. Однак умови ліцен­зійного договору, які суперечать положенням чинного законодавства України, є нікчемними (ч. 9 ст. 1109 ЦК).

Для полегшення узгодження умов договору законодавством Укра­їни передбачається можливість затвердження уповноваженими відом­ствами або творчими спілками типового ліцензійного договору. У цьо­му випадку, звичайно, сторони також зможуть на свій розсуд включати в ліцензійний договір бажані для них умови, які не передбачені типо­вим договором. Однак умови ліцензійного договору, укладеного з твор­цем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно зі становищем, передбаченим законом або типо­вим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом (ст. 1111 ЦК).

З урахуванням природи ліцензійного договору законодавство перед­бачає, що в ліцензійному договорі визначаються:

1) вид ліцензії;

2)   сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (кон­кретні права, що надаються за договором, способи використання за­значеного об’єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо);

3)  розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об’єкта права інтелектуальної власності; 4) якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у ви­гляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору (частини 3, 8 ст. 1109 ЦК).

Коли ліцензійний договір укладається стосовно торговельної мар­ки, то він має містити умову про те, що якість товарів і послуг, виго­товлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснювати­ме контроль за виконанням цієї умови (п. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»[11]). Ця умова договору є іс­тотною для ліцензійного договору стосовно торговельної марки. У ви­падку її відсутності договір вважається неукладеним. Таким чином здійснюється захист прав споживача, для якого торговельна марка служить перш за все гарантією певної якості товару[12].

Однак деякі із вищезазначених умов ліцензійного договору, закрі­плених у ч. 3 ст. 1109 ЦК (такі як вид ліцензії, територія та строк), можуть бути відсутніми, оскільки діятиме загальне правило, перед­бачене ЦК. Ця обставина перетворює зазначені умови з істотних у зви­чайні, а тому навіть при відсутності цих умов у договорі договір вва­жається укладеним.

Зокрема, якщо у договорі не зазначено вид ліцензії, то вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія (ч. 4 ст. 1109 ЦК). Що стосується сфери використання об’єкта права інте­лектуальної власності, то у разі відсутності в договорі умови про те­риторію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на терито­рію України (ч. 7 ст. 1109 ЦК).

Законодавець зазначає, що ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об’ єкт права інтелектуальної власності. У разі відсутності у договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майно­вого права на визначений у договорі об’ єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п’ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п’ ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений строк. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомив­ши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін (частини 1, 3 ст. 1110 ЦК).

Слід враховувати, що права на використання об’єкта права інте­лектуальної власності та способи його використання, які не визначені у договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

Положення ЦК закріплюють, що ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об’єкта права інтелектуаль­ної власності (ч. 2 ст. 1110 ЦК).

Умовами ліцензійного договору може бути надано право ліцензіа- ту укладати субліцензійний договір. За цим договором ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта пра­ва інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед  ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встанов­лено ліцензійним договором (п. 2 ст. 1109 ЦК).

Винагорода за наданий дозвіл може бути встановлена у вигляді фіксованої грошової суми (паушальний платіж), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів).

 

 


 

 

§ 4. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності


Договір про передання виключних майнових прав інтелекту­альної власності — це договір, за яким одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повно­му складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ч. 1 ст. 1113 ЦК).

Правова характеристика договору: реальний, двосторонній, оплат- ний чи безоплатний.

При укладенні договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності права відчужуються, тобто передаються безповоротно. У зв’язку з цим особа, якій передані виключні майнові права, стає правонаступником. Тому до неї переходять усі права і обов’язки стосовно об’єкта інтелектуальної власності. Зокрема, укла­дення договору про передання виключних майнових прав інтелекту­альної власності не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше.

Та обставина, що у визначенні договору міститься формулювання, що особа може передати виключні майнові права частково або у повно­му складі, зовсім не означає, що можна передати лише одне з повно­важень, наприклад право на використання. У цьому випадку, незважа­ючи на назву, фактично був би укладений ліцензійний договір. Мож­ливість часткової передачі прав на об’ єкти інтелектуальної власності не є універсальною, а існує лише за наявності специфіки певних об’ єктів інтелектуальної власності. Зокрема, можна зареєструвати як торговельну марку певне позначення стосовно кількох товарів чи по­слуг. Фактично у цьому випадку відбувається поєднання кількох об’єктів, оскільки саме позначення стосовно кожного товару чи по­слуги може бути самостійною торговельною маркою. Тому в такому випадку правоволоділець може передати іншій особі виключні майнові права на торговельну марку стосовно лише частини товарів чи по­слуг, залишивши за собою іншу частину.

Якщо проводити розмежування між видачею ліцензії і укладенням договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, то, як уже зазначалося, у першому випадку надається право використання, а у другому відбувається заміна володільця виключних майнових прав.

Хоча надання повної ліцензії на весь строк дії охоронного доку­мента за своїм економічним значенням рівноцінно передачі права на об’єкт, однак з юридичної точки зору між відчуженням виключних майнових прав інтелектуальної власності і повною ліцензією є суттєві відмінності. Так, договір повної ліцензії може бути укладений на пев­ний термін, по закінченні якого всі повноваження поновлюються у повному обсязі у володільця охоронного документа (патенту чи сві­доцтва). Слід також враховувати, що дозвіл може бути достроково припинений. Крім того, у випадку передачі виключних майнових прав інтелектуальної власності на умовах, наприклад, виплати періодичних відрахувань від суми реалізації запатентованих виробів несплата кіль­кох чергових внесків не тягне за собою поновлення прав на об’єкт інтелектуальної власності у попереднього правовласника. Що ж сто­сується повної ліцензії, виданої на аналогічних умовах, то така безді­яльність ліцензіата може служити підставою припинення її дії, якщо це обумовлено при її видачі[13].

Незважаючи на те, що в результаті видачі повної ліцензії можли­вість використання об’єкта інтелектуальної власності самим ліцензіа- ром вичерпана, він залишається його формальним правовласником, якому не байдужа подальша доля цього результату творчої діяльності. А при відчуженні прав усі зазначені майнові права на об’єкт інтелек­туальної власності переходять до правонаступника.

Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності може бути укладений як стосовно об’єктів інтелектуальної власності, які підлягають обов’язковій реєстрації (винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонування інте­гральної мікросхеми, сорт рослин, порода тварин), так і об’ єктів ав­торського чи суміжних прав.

Законодавчо передбачені певні умови, дотримання яких є обов’язковим при укладенні договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Ці обмеження принципу свободи договору направлені на захист прав та інтересів правоволо- дільців та споживачів.

Зокрема, умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відпо­відного об’єкта або його спадкоємців порівняно зі становищем, перед­баченим ЦК та іншим законом, а також обмежують право творця на створення інших об’єктів, є нікчемними (ч. 3 ст. 1113 ЦК).

Майнові права, що передаються за договором, мають бути у ньому визначені. У цьому випадку застосовується загальне правило: майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважають­ся такими, що не передані (п. 1 ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права»[14]).

Якщо договір укладається з метою відчуження права на торговель­ну марку, то воно не допускається, якщо може стати причиною введен­ня в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка ви­готовляє товар чи надає послугу (п. 7 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»[15]).

 

 


 

 

§ 5. Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності


Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності — це договір, за яким одна сторо­на (творець — письменник, художник тощо) зобов ’язується створи­ти об ’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк (ч. 1 ст. 1112 ЦК).

Правова характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний чи безоплатний.

Оскільки мова йде про створення об’єкта інтелектуальної власнос­ті, то творець за загальним правилом зобов’ язаний виконати замовлен­ня особисто.

Як уже зазначалося, цей договір не зовсім вписується в систему розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, оскіль­ки спочатку необхідно створити результат творчої діяльності. У зв’язку із цим інколи виникає питання, чи не буде це розпорядженням майно­вими правами на ще не створений об’ єкт інтелектуальної власності.

Важливо проводити розмежування між розпорядженням уже на­явними суб’єктивними правами і встановленням механізму розподілу прав на створені в майбутньому об’єкти. У договорі про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності мова не йде про відчудження майнових прав. Тому сам по собі факт укладення такого договору зовсім не свідчить про виникнення майно­вих прав у замовника чи творця в момент укладення договору. Сторо­ни лише узгоджують механізм розподілу прав на об’єкти, що будуть створені при виконанні договору.

Аналогічний приклад можна навести з галузі сімейного права. Так, за загальним правилом майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Однак особи, що вступають у шлюб, можуть укласти шлюбний договір, у якому передбачено інший меха­нізм розподілу прав на нажите в майбутньому майно. У цьому випад­ку при розділі майна буде застосовуватися не норма Сімейного кодек­су України, а погоджений тими, хто бере шлюб, порядок розподілу прав. І таких аналогів можна наводити багато.

Таким чином, положення актів цивільного законодавство внаслідок їх диспозитивності надають право сторонам самостійно встановлюва­ти правила, за якими у майбутньому будуть розподілені майнові права на новостворені об’єкти. Однак, якщо сторони договору не скориста­лися цим правом, то застосовується загальне правило: майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, на­лежать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 430 ЦК). Винятком із цього положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва. У цьому випадку оригінал твору, створеного за замовленням, переходить у власність замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір за­лишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором (ч. 3 ст. 1112 ЦК). Такий підхід обумовлено тим, що стосовно твору образотворчого мистецтва сам нематеріальний об’єкт інтелектуальної власності нерозривно пов’язаний з матеріальним носієм.

Наявність такого загального правила, яке до того ж міститься в кни­зі четвертій ЦК, на практиці породжує досить багато проблем. Особа вважає, що коли вона сплатила гроші, то саме їй належать всі права і вона сама вирішує, як розпорядитися об’єктом, однак законодавець України вирішив інакше.

Проаналізувавши загальне правило, можна зробити однозначний висновок: сторонам доцільно в договорі обумовлювати механізм роз­поділу прав на створений за замовленням об’ єкт інтелектуальної влас­ності. Адже більш доречним є чітке розмежування прав кількох осіб на один об’ єкт.

До того ж законодавчо передбачено, що договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об’єкта за­мовником (ч. 2 ст. 1112 ЦК).

Умови договору про створення за замовленням і використання об’ єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об’єкта на створення інших об’єктів, є нікчемними (ч. 4 ст. 1112 ЦК).

 

 

 


 

 

§ 6. Інші договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності


Оскільки при прийнятті ЦК не ставилась мета дати у ньому ви­черпний перелік договорів, у тому числі й у сфері інтелектуальної власності, то також на практиці учасники цивільних відносин уклада­ють і інші договори.

Договір щодо управління майновими правами автора або інших суб’єктів авторського права і суміжних прав укладається між воло­дільцем майнових авторських чи суміжних прав і організацією колек­тивного управління. Найбільш повно на сьогодні функцію останнього виконує Державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав» Міністерства освіти і науки України.

Організації колективного управління повинні виконувати від імені суб’єктів авторського права чи суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень такі функції: по-перше, погоджувати з особами, які використовують об’ єкти авторського права чи суміжних прав, роз­мір винагороди під час укладення договору; по-друге, укладати договори із зацікавленими особами про використання прав, переданих в управління; по-третє, збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду за використання об’ єктів авторського права чи суміжних прав суб’єктам авторського права і суміжних прав, правами яких вони управляють; по-четверте, вчиняти інші дії, передбачені чинним за­конодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, у тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права чи суміжних прав відповідно до статутних повно­важень та доручення цих суб’єктів (ст. 49 Закону України «Про автор­ське право і суміжні права»1).

Договір про порядок розподілу прав на службові об’єкти інте­лектуальної власності — це цивільно-правовий договір, що уклада­ється між роботодавцем і працівником стосовно узгодження прав на створені у зв ’язку з виконанням трудового договору результати твор­чої діяльності.

У випадку відсутності такого договору застосовується загальне правило, передбачене ч. 2 ст. 429 ЦК: майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового до­говору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно.

Аналогічне правило застосовується і при розподілі права інте­лектуальної власності на об’ єкт, створений за замовленням. Як уже зазначалося, сторонам доцільно у договорі більш детально врегу­лювати свої права на такі об’єкти. Пояснюється це тим, що засто­сування загального правила про спільні права на службовий об’ єкт у майбутньому може ускладнити взаємини з приводу цього об’ єкта, якщо в певний момент працівник і роботодавець не зможуть до­сягти загальної згоди. З погляду права ідеальною є ситуація, коли на об’єкт має права тільки один суб’єкт. Це спрощує процес реалі­зації прав.

Суб’єкти інтелектуальної власності вправі укладати й інші договори у сфері інтелектуальної власності. Наприклад, договори між співавторами, договори між співвласниками охоронного до­кумента (патенту чи свідоцтва) тощо. Головне, щоб їх умови не суперечили нормативним приписам актів цивільного законодавства України.

 


[1] Досить вдалий приклад стосовно цього навів Бернард Шоу: «Якщо у вас є яблу­ко і у мене є яблуко і якщо ми поміняємося цими яблуками, то у вас і у мене залиша­ється по одному яблуку. Якщо у вас є ідея і у мене є ідея і ми поміняємося ідеями, то у кожного з нас буде по дві ідеї».

[2] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України [Текст] : у 2 т. / за відп. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - Т. ІІ. - С. 299 (авт. - А. Р. Домбругова).

[3] Цивільне право України [Текст] : підручник / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової.-   К. : Юрінком Інтер, 2002. - Кн. 2 - С. 253.

[4] У зв’язку з цим сумнівною є точка зору, що виключні права інтелектуальної власності можуть бути подаровані за договором дарування (див.: Гражданское право [Текст] : в 4 т. : учебник / В. В. Витрянский и др. ; отв. ред. Е. А. Суханов. - 3-е изд., перераб. и доп. - М. : Волтерс Клувер, 2008. Т. 4: Обязательственное право. - С. 12).

[5] Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охоро­ни інтелектуальної власності [Текст] : Закон України від 22.05.2003 // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 35. - Ст. 271.

[6] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 32. - Ст. 1450. Закон діє в редакції від 11.07.2001 р.

[7] Незважаючи на зазначені положення ЦК, на практиці на сьогодні існує можли­вість реєстрації лише ліцензійних договорів та договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності в Державному департаменті інтелектуальної власності України.

[8] Прототипом у патентному праві називають об’єкт техніки (пристрій, речовину або процес (спосіб)), найбільш близький за кількістю ознак, які збігаються, з об’єктом заявки, на захист якого вона подана.

[9] Стосовно правової характеристики договорів у сфері інтелектуальної діяльнос­ті не існує єдиної позиції. Зокрема, Е. П. Гаврилов вважає, що будь-які договори по розпорядженню нематеріальними об’єктами, в тому числі договори про відчуження виключного права та ліцензійні договори, не можуть бути реальними за своєю суттю, а завжди є консенсуальними (Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации (постатейний). Часть четвертая [Текст] / П. Гаврилов, О. А. Городов, С. П. Гришаев и др. - М. : ТК Велби, Проспект, 2007. - С. 30-31, 35). Така позиція пояснюється тим, що укладення зазначених договорів не може пов’ язуватися з пере­дачею майна і висловлюється, незважаючи на те, що ЦК Російської Федерації у визна­ченнях договорів використовує формулювання «передає або зобов’ язується передати» (стосовно договору про відчуження виключного права) чи «надає або зобов’язується надати» (стосовно ліцензійного договору). До того ж, відповідно до п. 4 ст. 1234 ЦК Російської Федерації, виключне право на результат інтелектуальної діяльності чи на засіб індивідуалізації переходить від правоволодільця до набувача в момент укладен­ня договору про відчуження виключного права, якщо за згодою сторін не передбачено інше. Якщо ж договір підлягає державній реєстрації, то право переходить до набувача в момент державної реєстрації договору. Отже, за загальним правилом, такий договір є реальним.Що стосується ЦК України, то зазначені договори сформульовані як реальні, оскільки у визначенні ліцензійного договору використано термін «надає», а договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності - «передає». Тому сам факт укладення договору означає, що з цього моменту контрагент набув зазна­чених договором прав. Такий підхід є цілком виправданим, оскільки знімає проблему доведення факту виконання договору правоволодільцем стосовно обов’язку наділити правами контрагента.

[10] До цього часу законодавство України у сфері інтелектуальної власності не при­ведене у відповідність із ЦК. Зокрема, відповідно до ст. 32 Закону України «Про ав­торське право і суміжні права» передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключно- го права на використання твору.За авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використову­вати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає виключне право на викорис­тання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються.За авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право ви­користовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам.Оскільки в обох зазначених випадках мова йде про використання твору, то за своєю суттю ці договірні конструкції відповідно до ЦК є ліцензійними договорами. Різниця між ними полягає лише в тому, що у першому випадку буде виключна ліцен­зія, а у другому - невиключна.

[11] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36. Прийнятий 15.12.1993 р.

[12] Законодавство Російської Федерації використовує дещо інший механізм захисту прав споживача. Відповідно до ч. 2 ст. 1489 ЦК Російської Федерації ліцензіар зобов’язаний забезпечити відповідність якості вироблених чи реалізованих ним това­рів, на яких він розмістив ліцензійний товарний знак, вимогам якості, встановлених ліцензіаром, а останній вправі здійснювати контроль за виконанням цієї умови. Однак за вимогами, що пред’ являються до ліцензіата як виробника товарів, ліцензіат і ліцен- зіар несуть солідарну відповідальність.

[13] ЦК Російської Федерації в ч. 5 ст. 1234 передбачає додаткові гарантії захисту прав відчужувана. Так, у разі істотного порушення обов’язку виплатити правоволодільцю в установлений договором про відчуження виключного права строк винагороди за на­буття виключного права на результат інтелектуальної діяльності чи засіб індивідуаліза­ції попередній правоволоділець вправі вимагати в судовому порядку переводу на себе прав набувача виключного права і відшкодування збитків, якщо виключне право пере­йшло до його набувача. Якщо ж виключне право не перейшло до набувача, то при по­рушенні ним обов’язку виплатити в установлений договором строк винагороди за на­буття виключного права правоволоділець може відмовитися від договору в односторонньому порядку і вимагати відшкодування заподіяних цим збитків.

[14] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 32. - Ст. 1450. Закон діє в редакції від 11.07.2001 р.

[15] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36. Прийнятий 15.12.1993 р.


 

Питання для самоконтролю


  1. Поняття та види договорів щодо розпорядження майонови- ми правами інтелектуальної власності.
  2. Предмет договорів щодо розпорядження майновими права­ми інтелектуальної власності.
  3. Сторони договорів щодо розпорядження майновими права­ми інтелектуальної власності.
  4. Форма договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності та їх державна реєстрація.
  5. Поняття ліцензії на використання об’ єкта права інтелекту­альної власності.
  6. Види ліцензій.
  7. Поняття ліцензійного договору.
  8. Зміст ліцензійного договору.
  9. Особливості ліцензійного договору на торговельну марку.
  10. Поняття договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.
  11. Випадки обов’язкової реєстрації договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.
  12. Поняття договору про створення за замовленням і викорис­тання обєкта права інтелектуальної власності.