Глава 49 Договір доручення
Глава 49 Договір доручення
§ 1. Поняття та умови договору доручення
§ 2. Зміст договору доручення та його виконання
§ 1. Поняття та умови договору доручення
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).
Договір доручення є різновидом договорів про надання послуг. Новий ЦК містить окрему главу, норми якої встановлюють загальні положення про надання послуг (гл. 63). У зв’язку з тим, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, закріплені в гл. 63 ЦК норми безпосередньо стосуються зобов’язань, що виникають із договору доручення. Згідно з ч. 2 ст. 901 ЦК положення цієї глави (гл. 63) можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання. Отже, до зобов’язань, які виникають із договору доручення, можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (статті 901-907 ЦК), якщо це не суперечить суті зобов’ язання, яке виникло на підставі укладення договору доручення.
Серед договорів про надання послуг в окрему групу виокремлюються договори про надання послуг юридичного характеру. У законодавстві закріплено такі види договорів цієї групи: договір доручення (гл. 68 ЦК), договір комісії (гл. 69 ЦК), договір управління майном (гл. 70 ЦК) та агентський договір (гл. 31 ГК). Ці види договорів поєднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є особа (посередник), яка діє не у власних інтересах, а в інтересах іншої особи. Крім того, усі вказані договори пов’язані із наданням юридичних послуг, тобто здійсненням дій, які мають правові наслідки. Разом з тим кожен із цих договорів має свої власні особливості, що дає підстави розглядати їх як окремі види договорів.
Головною ознакою, яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління майном, є те, що повірений діє від імені довірителя, в той час як комісіонер та управитель майна діють від власного імені, хоча і в інтересах іншої особи (статті 1011, 1029 ЦК). Договір доручення відрізняється і від агентського договору, але не за вказаною вище ознакою. Відповідно до ч. 1 ст. 297 ГК агент також діє від імені особи, яку він представляє. Однак на відміну від договору доручення агент вчиняє не тільки юридичні, але й фактичні дії (надає фактичні послуги).
Відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’ язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя.
Договір доручення є однією із підстав виникнення відносин представництва (ч. 3 ст. 237 ЦК), сутність яких полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні інтереси іншої, набуваючи для неї права та обов’язки, розширюючи межі її юридичних дій. Договір доручення опосередковує відносини так званого прямого представництва, коли повірений діє безпосередньо від імені довірителя (ч. 1 ст. 237, ч. 1 ст. 1000 ЦК). На відміну від нього опосередковане представництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах іншої, але від свого власного імені. За таким принципом моделюються відносини, які виникають із договору комісії або управління майном. За цією ознакою відносини представництва, що виникають із договору доручення, відрізняються і від процесуального представництва. Адвокат, наприклад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов’язки.
За договором доручення повірений діє в інтересах довірителя. Хоча у ст. 1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки, дана обставина випливає із суті відносин представництва в цілому. Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва. Навіть тоді, коли повірений діє як комерційний представник обох сторін договору, він не може порушувати інтереси осіб, яких він представляє, й забезпечувати інтереси одного довірителя за рахунок іншого.
Права та обов’язки за договором, який повірений вчиняє від імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя (ст. 239, ч. 1 ст. 1000 ЦК). У даному разі має місце повторення загального правила, яке встановлено для всіх видів відносин представництва. Воно закріплено в ст. 239 ЦК: правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Закріплення аналогічного правила в ч. 1 ст. 1000 ЦК свідчить про принциповість даного положення для зобов’ язань, які виникають із договору доручення.
Договір доручення уповноважує повіреного на створення реальних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків довірителя. У цьому полягає різниця між договором доручення та простим уповноваженням особи на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Якщо одна особа замовляє іншій знайти потенційних контрагентів за тим чи іншим договором і провести з ними відповідні переговори щодо його вчинення в майбутньому, то між замовником та виконавцем виникають відносини, які опосередковуються не договором доручення, а іншими видами договорів (про надання послуг або договори підряду).
Повірений своїми діями продовжує юридичні можливості довірителя. Тому він може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Ще в римському праві було сформульовано правило, відповідно до якого одна особа не може передати іншій більше прав, ніж ті, які вона має сама. Тому неправомірними будуть, наприклад, дії особи, яка доручає іншій продати будинок, який їй не належить на праві власності.
Повірений не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем (ч. 2 ст. 238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити повіреного скласти від його імені заповіт, бо цей правочин може бути вчинено виключно заповідачем. Не може він укладати й авторські договори, за якими довіритель зобов’язується надати видавництву літературний або художній твір тощо.
За своєю правовою природою договір доручення може бути визначений як консенсуальний. Його консенсуальність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Цей договір може мати як оплатний, так і безоплатний характер. Якщо договір доручення має оплатний характер, то він належить до двосторонніх договорів, оскільки за таких обставин кожна із сторін договору має відповідні права та обов’язки. Якщо ж договір доручення є безоплатним, то він має характер одностороннього договору. За таким договором повірений має обов’язки перед довірителем, а довіритель наділений відповідними правами відносно повіреного.
Договір доручення опосередковує відносини представництва. Тому, як і в інших відносинах представництва, у даному разі виникає два види правового зв’язку — внутрішній та зовнішній. Перший зв’язок (внутрішні відносини) складається між довірителем та повіреним, а другий — власне представницький — між повіреним та третіми особами (зовнішні відносини). Ця особливість пояснює наявність двох видів правочинів, які опосередковують перший та другий вид юридичного зв’язку. Внутрішні відносини сторін опосередковуються договором доручення (двосторонній правочин), а зовнішні — видачею довіреності на здійснення певних юридичних дій (односторонній правочин).
Важливим є питання щодо співвідношення змісту договору доручення та довіреності. У новому ЦК, як видається, містяться певні неузгодженості відносно цього. Відповідно до ст. 1003 ЦК дії, які належить вчинити повіреному, мають бути визначені в договорі доручення або у виданій на підставі цього договору довіреності. З цього випливає, що зміст доручення може фіксуватися в одному з двох документів. Разом з тим у ч. 1 ст. 1007 ЦК сказано, що довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення без будь-яких винятків.
З цього можна зробити такі висновки. Якщо сторони уклали договір доручення, то довіреність має видаватися довірителем на підставі цього договору, з урахуванням його змісту. При цьому розбіжностей щодо змісту доручення між договором та довіреністю бути не може, бо довіреність видається на вчинення дій, які передбачені договором. Проте не можна зовсім виключити можливість існування розбіжностей між змістом договору та довіреності у разі, коли повірений не має можливості отримати від довірителя необхідних пояснень. Виходом із цього становища може бути виконання повіреним тих дій, характер та обсяг яких збігається в договорі та довіреності. Так, якщо в договорі доручення повноваження повіреного є більш обмеженими порівняно з довіреністю, слід виходити з положень договору, і, навпаки, якщо довіреність надає повіреному менше повноважень, ніж договір доручення, слід враховувати межі, які встановлено довіреністю. Такий підхід захищає інтереси довірителя найкращим чином, не дає він підстав і довірителю пред’ являти вимоги до повіреного з приводу того, що той діяв за межами наданих йому повноважень.
Слід враховувати і можливість існування представництва без довіреності, на підставі тільки договору доручення. Таку можливість відкидати не можна, бо вона передбачена, наприклад, ч. 3 ст. 243 ЦК відносно комерційного представника. Якщо повірений діє без довіреності, то зміст доручення відображається тільки в договорі доручення.
Відповідно до ст. 1001 ЦК договір доручення може мати як строковий, так і безстроковий характер. Вирішення питання щодо встановлення або невстановлення строку дії договору доручення залежить від його учасників. Разом з тим важливо пам’ятати, що повірений у відносинах із третіми особами, як правило, діє за довіреністю, яку йому надає довіритель. У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 247 ЦК строк довіреності може бути визначеним чи невизначеним за рішенням особи, яку представляють, тобто довірителя. Якщо довіритель встановив строк дії довіреності, а в договорі доручення не вказав на строк його виконання, є підстави вважати, що строк договору буде обмежений строком дії довіреності. У точному розумінні, вчиняючи правочин після припинення строку довіреності, повірений діє без повноважень. У статті 241 ЦК встановлюються наслідки здійснення представником правочинів лише з перевищенням наданих йому повноважень. Разом з тим дії представника, вчинені ним після припинення строку довіреності, важко визнати чимось іншим, ніж діями, які розуміються в ст. 241 ЦК. Тому з певними застереженнями можна вважати, що правила ст. 241 ЦК поширюються і на випадки, коли представник вчинив правочин після припинення строку довіреності, тобто діяв без повноважень. У такому випадку пра- вочин може бути схвалений або не схвалений особою, яку представляв у правовідношенні представник за правилами ст. 241 ЦК. Це правило буде поширюватися і на випадки, коли повірений вчинив правочин після спливу строку дії довіреності. Вирішення питання залежатиме від довірителя: він може схвалити вчинений повіреним правочин і прийняти на себе права та обов’язки за договором, а може і не схвалювати його. В останньому випадку права та обов’язки будуть виникати безпосередньо у повіреного. Якщо строк дії договору встановлений і він більший, ніж строк дії довіреності, то довіритель зобов’язаний видати повіреному нову довіреність, яка б мала силу на період дії договору доручення, який залишився після припинення дії першої довіреності.
Як зазначалося, договір доручення може бути оплатним або безоплатним. Відповідно до ч. 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання свого обов’ язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, відплатність договору доручення передбачається, і довіритель має сплатити повіреному певну плату за надані послуги. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК). Таким чином, невизначення розміру та порядку виплати такої плати не впливає на дійсність договору доручення. Договір є дійсним, бо розмір плати за відплатним договором доручення не є його істотною умовою. У разі відсутності в договорі умови про плату вона визначається за цінами, які при подібних умовах можуть бути сплачені за надання аналогічних послуг. Договір доручення є безвідплатним тільки у разі, якщо це встановлено договором або законом.
Договір доручення є фідуціарним правочином, тобто таким, що ґрунтується на особливих довірчих відносинах сторін. У першу чергу це стосується довірителя, який наділяє повіреного правом діяти у пра- вовідношенні від його імені та набувати для нього прав та обов’язків. Довірчий характер відносин доручення перш за все проявляється у тому, що, по-перше, цей договір має бути виконано особисто повіреним (ст. 1005 ЦК); по-друге, договір доручення може припинятися при відмові від нього довірителя або повіреного (ч. 1 ст. 1008 ЦК).
Така ознака договору доручення, як його особисто-довірчий характер, у сучасних умовах потребує деяких уточнень. Той факт, що договір доручення має виконуватися повіреним особисто, не є визначальним. Вимога щодо особистого виконання зобов’ язань є загальною для всіх договорів про надання послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 902 ЦК виконавець повинен надати послугу особисто. Тобто це правило поширюється і на договори зберігання, комісії, страхування, які не ґрунтуються на особисто-довірчих відносинах їх учасників, але належать до договорів про надання послуг. Крім того, і за договором доручення повірений має право у деяких випадках передавати виконання доручення іншій особі (замісникові).
Що ж стосується права сторін відмовитися від договору без будь- яких пояснень, то ця ознака також не є такою, що притаманна виключно договору доручення. Дійсно, за загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Разом з тим договором або законом може бути передбачено й інше, зокрема відмова від договору однієї зі сторін. У разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним (частини 1, 3 ст. 651 ЦК). У статті 907 ЦК конкретизує це правило стосовно договорів про надання послуг: договір може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених ЦК, іншим законом або за домовленістю сторін.
Особисто-довірчий зв’язок учасників договору доручення практично не має значення, коли йдеться про комерційне представництво. Для довірителя в цьому разі головним є професійні якості повіреного, його досвід та вміння діяти на ринку відповідним чином (наприклад, діяльність брокерських фірм або брокерів, які мають статус учасників біржової торгівлі і вчиняють правочини на товарних біржах). Особистих відносин між довірителем і повіреним у цьому разі, як правило, не виникає. Такий підхід є характерним для будь-яких зобов’язань, в яких одна сторона, яка займається підприємницькою діяльністю, зобов’ язується виконати певні роботи або надати послуги іншій стороні.
Законодавство не містить спеціальних норм, які б визначали форму договору доручення. Тому вона встановлюється відповідно до загальних правил щодо форми правочинів (статті 208, 209 ЦК). Договір доручення може вчинятися у простій письмовій формі або у письмовій формі з відповідним нотаріальним посвідченням.
Сторонами в договорі доручення є довіритель та повірений. Учасниками договору як на одній, так і на іншій стороні можуть бути фізичні та юридичні особи. Важливо підкреслити, що фізичні особи, які беруть участь у договорі доручення, обов’ язково мають бути повністю дієздатними. За договором доручення як довіритель, так і повірений — це особи, які здійснюють вольові дії, спрямовані на настання певних юридичних наслідків, тому їх повна дієздатність є необхідною умовою дійсності договору. У разі визнання довірителя або повіреного недієздатним або обмеження його цивільної дієздатності договір доручення припиняється (п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).
З урахуванням того, що договір доручення є різновидом договорів про надання послуг, його предмет становить надання нематеріальних посередницьких послуг, які полягають у вчиненні однією особою від імені другої юридичних дій. Важливо зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК повірений має вчиняти не будь-які, а певні юридичні дії. У статті 1003 ЦК уперше конкретизується, що такі дії мають бути чітко визначені. Крім того, вони мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Невиконання таких умов унеможливлює здійснення повіреним своїх обов’язків та може призвести до порушення прав довірителя. Для того щоб уникнути непорозумінь, довіритель має конкретно визначити, які саме юридичні дії він доручає виконати повіреному і в якому обсязі — купити або продати річ або інше майно, обміняти одну річ на іншу, передати майно на зберігання, одержати заробітну плату, кореспонденцію тощо. Він може визначити коло контрагентів за договором, який буде вчинятися повіреним, спосіб та порядок здійснення ним дій. Довіритель може надати повіреному виключне право вчиняти всі або частину юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК).
Отже, у межах часу та території, які встановлені довірителем, виключне право діяти від його імені та в його інтересах має тільки особа, яка визначена в договорі як повірений. Водночас довіритель не може доручити іншій особі вчинення дій, які мають протиправний характер (наприклад, купівля-продаж речі, яка була вкрадена). Не може він і ставити завдання, які за своєю природою є нездійсненними (купівля житлового будинку, який не продається, продаж речі, яка не існує).
При здійсненні доручення повірений нерідко виконує цілу низку дій, які не є юридичними в тому сенсі, як це розуміється ч. 1 ст. 1000 ЦК, бо ці дії не спричиняють виникнення прав та обов’язків у довірителя. Наприклад, за договором купівлі-продажу повірений проводить маркетинг ринку товарів та переговори з потенційними продавцями, здійснює сертифікацію та прийомку товару, доставку його довірителю тощо. Указані дії лише супроводжують укладення договору купівлі- продажу, тобто тієї дії, яка становить основний зміст договору доручення. Тому в цьому договорі вони мають не самостійне, а додаткове значення. У разі коли одна особа замовляє іншій виконати такі дії без остаточного вчинення правочину (наприклад, маркетинг ринку певних товарів), то мова може йти про договори підряду (виконання певних робіт) або надання послуг, але не про договір доручення. Однак при розрахунках між сторонами за договором доручення виконання повіреним фактичних дій може впливати на розмір плати, яка йому належить, та обумовлювати необхідність відшкодування довірителем витрат, які виникли у повіреного у зв’язку з виконанням доручення.
§ 2. Зміст договору доручення та його виконання
Зміст договору доручення становлять права та обов’язки сторін. Відповідно до ст. 1006 ЦК з урахуванням характеру та особливостей діяльності, яку здійснює повірений, він зобов’язаний:
1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення;
2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;
3) негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.
Обов’язки довірителя визначені в ст. 1007 ЦК. Характерним для цієї норми є те, що вона допускає значну свободу сторін у визначенні своєї поведінки. Безпосередньо в законі встановлено лише один обов’язок довірителя — видати повіреному довіреність (ч. 1 ст. 1007 ЦК). Обов’язки, які вказані в ч. 2 ст. 1007 ЦК (забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, відшкодувати повіреному витрати, негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення, виплатити повіреному плату), покладаються на довірителя лише в тому випадку, якщо інше не встановлено договором. Слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства України обов’язок довірителя негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення є таким, що може бути змінений договором сторін. Таким чином, за новим ЦК довіритель може не зобов’язуватися негайно прийняти виконання договору доручення. Сторони, наприклад, можуть вказати, що прийняття від повіреного всього одержаного ним у зв’язку з виконанням доручення буде здійснюватися довірителем не одразу, а через певний час.
З урахуванням особливостей відносин, які виникають із договору доручення, виконання цього договору також має певну специфіку.
Повірений зобов’язаний здійснювати дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦК). Це пов’язано з тим, що право- чин, який вчиняє повірений, створює, змінює або припиняє права та обов’язки довірителя, який безпосередньо не бере участі в укладенні договору. Тому повірений має діяти лише в тих межах, які встановлені довірителем. Якщо за певних обставин виконання доручення у тому вигляді, як воно закріплено у договорі або довіреності, є неможливим, повірений зобов’ язаний звернутися до довірителя і попередити його про ці обставини. Довіритель може відмовитися від договору доручення за новими умовами або надати своєму представникові інші вказівки щодо дій, які той має вчинити. У деяких випадках повірений може відступити від змісту доручення і самостійно укласти договір на інших умовах, ніж ті, що передбачені в договорі. Це можливо тільки за двох обставин: а) повірений не міг попередньо запитати довірителя; б) не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. Безумовно, вчиняти правочин із відступом від змісту доручення повірений може тільки у разі, якщо цього вимагають інтереси довірителя. Крім того, він повинен повідомити довірителя про допущені відступи, як тільки це стане можливим (ч. 1 ст. 1004 ЦК).
Особливі правила встановлені для повіреного, який діє як комерційний представник. У зв’язку з тим, що ця особа професійно надає послуги у сфері підприємницької діяльності, вчиняючи правочини від імені довірителя, йому потрібно швидко та адекватно реагувати на ситуацію, яка може скластися на ринку товарів або послуг. Відповідно до цього повірений, який діє як комерційний представник, потребує більш широких повноважень щодо самостійного прийняття рішення. Довірителем може бути надано комерційному представникові право відступати від змісту доручення і без попереднього запиту про це. Крім того, комерційний представник може навіть не повідомляти про це довірителя, якщо таке правило встановлено договором доручення. В інших випадках комерційний представник повинен повідомити довірителя про допущені відступи в розумний строк (ч. 2 ст. 1004 ЦК).
За загальним правилом повірений повинен виконати дане йому доручення особисто (ч. 1 ст. 1005 ЦК). Це є цілком виправданим, бо довіритель за власним розсудом обирає особу виконавця доручення. Заміна повіреного може не влаштувати довірителя, тому він має право у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений. Передоручення — особливий випадок заміни осіб в зобов’язанні, в силу якого представником стає інша особа, яка набуває всіх прав та обов’язків попереднього представника.
Повірений має право передоручити виконання доручення іншій особі (замісникові) тільки у двох випадках, передбачених законом. По-перше, він може це зробити, якщо можливість заміни передбачена договором доручення. Попередня згода довірителя на можливість заміни особи повіреного може мати різні прояви. Так, довіритель вправі безпосередньо визначити в договорі особу замісника. У цьому разі повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені ним дії. В іншому випадку довіритель може надати можливість заміни повіреного, не визначаючи конкретно його особи. У цьому разі повірений вправі обрати свого замісника самостійно. По-друге, передоручення може статися, якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя (хвороба повіреного, неочікувані обставини особистого характеру тощо).
Повірений, який передав виконання доручення замісникові, повинен негайно повідомити про це довірителя. Це дає змогу довірителю визначитися щодо продовження дії договору доручення на майбутнє. Якщо особа замісника не задовольняє довірителя, він вправі припинити дію договору або визначити іншу особу представника, якому мають бути передані права та обов’язки повіреного за договором. Якщо повірений негайно не сповістить довірителя про свою заміну, він відповідає за дії замісника як за свої власні. І навпаки, якщо повірений вчасно повідомить довірителя про зроблену ним заміну, він відповідає лише за вибір замісника, але не за його дії.
Передоручення має супроводжуватися видачею замісникові документа, який підтверджує його повноваження. Незалежно від форми основної довіреності, яка була надана первісному представнику (проста письмова чи нотаріально посвідчена), довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 245 ЦК).
Припинення договору доручення здійснюється на підставах та в порядку, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється на загальних підставах, які встановлені для припинення договору. Хоча в цій нормі вказується на загальні підстави припинення саме договору, насправді маються на увазі підстави припинення не договорів, а зобов’язань (гл. 50 ЦК). Відповідно до цього договір доручення припиняється на тих же підставах, що й інші зобов’язання, якщо це не суперечить його суті. Так, договір припиняється у разі виконання зобов’язання, яке з нього виникає, проведеного належним чином (ст. 599 ЦК); за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК); через неможливість виконання зобов’язання (ст. 607 ЦК) тощо. Разом з тим договір доручення не може припинятися переданням кредиторові відступного або внаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог (статті 600, 601 ЦК), бо це не відповідає суті відносин, які виникають із договору доручення.
Окрім загальних, договір доручення може припинятися за спеціальними підставами. Перш за все до них належить відмова довірителя або повіреного від договору (п. 1 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Характерною ознакою договору доручення, як і інших договорів про надання послуг, є те, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Причому відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною (ч. 2 ст. 1008 ЦК). Тому сторони не вправі включати в договір положення, відповідно до яких довіритель та повірений можуть розірвати договір тільки за взаємною згодою і не можуть відмовитися від нього в односторонньому порядку.
Така домовленість є нікчемною, тобто недійсною в силу прямого припису закону. Навіть якщо сторони включать її у договір, вона не буде мати жодного правового значення.
Існує спеціальне правило щодо припинення договору доручення за участю повіреного, який діє як підприємець. Воно, зокрема, передбачає, що для припинення договору сторона, яка відмовляється від нього, має про це повідомити другу сторону не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором (ч. 3 ст. 1008 ЦК). Попередження сторони щодо припинення договору заздалегідь спрямовано на забезпечення інтересів як довірителя, так і повіреного. Воно враховує особливості підприємницької діяльності повіреного. Ще одна особливість припинення договору доручення пов’язана з випадками, коли під час дії договору припиняється юридична особа, яка діє як комерційний представник. Зрозуміло, що юридична особа внаслідок цього припиняє свою діяльність і не може виконувати обов’язки, які випливають із договору доручення (ст. 104 ЦК). Закон охороняє інтереси довірителя і надає йому в цьому випадку право припинити договір доручення без попереднього попередження повіреного — комерційного представника (ч. 3 ст. 1008 ЦК).
Договір доручення припиняється у разі визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Це правило пояснюється особливостями відносин представництва, які виникають із договору (договірне представництво). Таке представництво передбачає, що не тільки представник, але й особа, яку представляють, мають мати повну цивільну дієздатність. Повірений потребує цього передусім тому, що, вчиняючи правочин з третіми особами, він здійснює вольові дії, які мають юридичне значення. Довіритель висловлює власну волю під час вчинення договору доручення і формулювання змісту того завдання, здійснення якого він покладає на повіреного. Зрозуміло, що за таких обставин обидві сторони мають розуміти значення своїх дій і їх правові наслідки, тобто бути повністю дієздатними особами. Обмеження цивільної дієздатності або визнання особи недієздатною за правилами цивільного законодавства (статті 36, 39 ЦК) спричиняє припинення договору доручення.
У випадках, передбачених законом (ст. 43 ЦК), особа може бути визнана безвісно відсутньою. Ця обставина слугуватиме самостійною підставою припинення договору доручення. За цим договором повірений має діяти самостійно. Визнання повіреного в судовому порядку безвісно відсутнім унеможливлює виконання договору. Договір доручення буде припинятися й у разі визнання безвісно відсутнім самого довірителя. Це пояснюється тим, що довіритель має право спостерігати за ходом виконання свого доручення, перевіряти дії повіреного та у будь- який час відмовитися від договору. Відсутність довірителя та визнання його безвісно відсутнім робить нездійсненними належні йому права. Тому за таких обставин договір доручення припиняється.
Останньою підставою припинення договору доручення є смерть довірителя або повіреного (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК). Цей договір має особисто-довірчий характер і не передбачає правонаступництва, тобто можливості передання прав та обов’язків сторін іншим особам. Тому смерть однієї з них є підставою для припинення дії договору. Закон передбачає, що у разі смерті повіреного його спадкоємці повинні повідомити довірителя про припинення договору та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 1010 ЦК).
Якщо договір доручення припиняється внаслідок його виконання, повірений передає довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення, а також звіт про виконання та виправдні документи, якщо це було обумовлено умовами договору та характером доручення. Довіритель у свою чергу приймає все одержане повіреним, відшкодовує йому витрати та виплачує плату, яка обумовлена договором (за від- платним договором).
Законодавство визначає також наслідки припинення договору доручення до його повного виконання повіреним (ст. 1009 ЦК). Якщо виконання договору було перервано, довіритель повинен:
а) відшкодувати повіреному витрати, пов’ язані з виконанням доручення;
б) виплатити йому плату пропорційно виконаній роботі (за відплатним договором).
Перший обов’ язок довірителя визначається сутністю договору доручення. Відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК повірений діє не тільки від імені, але і за рахунок довірителя. Тому всі його витрати, які були зроблені під час виконання доручення, відшкодовуються довірителем, навіть у разі передчасного припинення договору. Відносно другого обов’ язку довірителя — виплатити повіреному певну плату, то її розмір визначається з урахуванням обсягу виконаних повіреним дій. Виходячи з того, що повірений у цьому разі доручення повністю не виконав, оплата по суті буде проводитися не за виконання договору. Вона може визначатися за правилами, які встановлені для договорів про виконання певних робіт або надання послуг (маркетинг ринку, ведення переговорів, тестування товару тощо). Указані правила не поширюються на випадки, коли повірений довідався або міг довідатися про припинення договору доручення, але продовжив його виконання. У цьому разі повірений діє на свій розсуд і бере на себе певний ризик. Відповідно до закону довіритель може не відшкодовувати йому витрати, пов’язані з виконанням доручення, і не оплачувати виконані ним дії.
Припинення договору доручення за ініціативою сторін до його виконання є правомірною дією. У зв’язку з цим відмова довірителя від договору за загальним правилом не є підставою для відшкодування збитків, завданих повіреному. Інше правило стосується випадків, коли повірений діє як комерційний представник. З урахуванням особливостей діяльності повіреного у сфері підприємницької діяльності у законі встановлено спеціальне правило: якщо при відмові довірителя у повіреного (комерційного представника) виникають збитки, вони підлягають відшкодуванню довірителем. Аналогічно вирішується питання при відмові від договору доручення повіреного, який діє як комерційний представник. Якщо від договору доручення відмовляється повірений, який не є комерційним представником, то збитки довірителю відшкодовуються лише у випадку, коли внаслідок відмови довіритель позбавлений можливості забезпечити свої інтереси іншим чином.
Питання для самоконтролю
- Дайте визначення договору доручення.
- Визначте юридичну характеристику договору доручення.
- Охарактеризуйте суб ’ єктний склад та структуру договірних зв’ язків за договором доручення.
- Визначте співвідношення договору доручення та довіреності.
- У чому полягають зміст договору комісії та умови його виконання?
- Назвіть випадки, коли повірений може вийти за межі доручення і самостійно укласти договір на інших умовах.
- Назвіть підстави припинення договору доручення.