Глава 35 Цивільно-правовий договір

Глава 35 Цивільно-правовий договір

§ 1. Поняття і значення договору

§ 2. Свобода договору

§ 3. Види договорів

§ 4. Зміст цивільно-правового договору та його тлумачення

§ 5. Форма та порядок укладення договору

§ 6. Зміна та розірвання цивільно-правового договору

 

 

§ 1. Поняття і значення договору

Договір має місце там, де рівні, вільні та майново відокремлені суб’єкти досягають між собою домовленості з приводу чогось важли­вого для них. Тому договір можливий лише у сфері приватного права, побудованого саме на таких принципах (статті 1 і 3 ЦК України) і являє собою правову конструкцію суто приватного характеру. Однак у зв’язку з тим, що приватне право становить не тільки цивільне, але й почасти земельне, екологічне, господарське, сімейне, аграрне право, крім цивільно-правових договорів мають місце також ті, які регулюються нормами зазначених галузей права.

Договір набув поширення й поза сферою приватного права, напри­клад, адміністративний, трудовий договір, договір у міжнародному публічному праві; це й різні угоди в цивільному й господарському процесах. Зазначені договори не регулюються ЦК України й не можуть характеризуватися з цивілістичних позицій. До того ж адміністратив­ний договір сам по собі є досить спірним правовим явищем, існування якого продовжує викликати дискусії.

Загальновживаних значень терміна «договір» три: договір як право- чин, договір як зобов’язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін «договір» застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’ язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України). Як такий договір є підставою ви­никнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України),тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов’язання.

Договір як зобов’язальні правовідносини — це юридичний зв’язок, установлюваний між двома або більше суб’єктами, що породжує їхні суб’єктивні права й обов’язки відносно один до одного. Тісний зв’язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов’язків, що існують у них, відрізняються.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов’ язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, йменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою.

Договір-правочин піддається регулюванню правочинів (глава 16 ЦК України) і тому на нього поширюються норми, зокрема, про умови дій­сності правочинів, їхню форму, державну реєстрацію, недійсність та ін. Договір як правочин є тим джерелом, з якого народжуються договір- правовідносини, нібито «запускаючи» їх, у зв’язку з чим регулювання договору як правочину й договору як правовідносин відокремлені. Від­повідно норми про правочини не можуть застосовуватися до норм про зобов’язання (договірні правовідносини), а випадки подібного сполу­чення регулювання, що трапляються в законодавстві, слід визнати по­милковими. Наприклад, у § 2 глави 17 ЦК України регулюються право­ві наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчинення право- чинів, що призводить до їхньої недійсності. А у статтях 207, 208 ГК України мова йде про недійсність зобов’язання (а не правочину).

У переважній більшості випадків договір-правочин є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин (найм, комісія, зберігання та ін.). Втім зобов’язання часто модифікуються в інші відносини, як, наприклад, при купівлі-продажу, метою якої є виникнення в остаточ­ному підсумку відносин власності. Однак від укладання договору до виникнення речових правовідносин проходить певний період часу, часто поєднаний з необхідністю передачі речі, що являє собою окрему дію, яка часто кваліфікується як речовий договір. Договір і безпосе­редньо може породити речове право (а тому й речові правовідносини), якщо він спрямований на встановлення сервітуту, емфітевзису або суперфіцію (ч. 2 ст. 402, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК України).

Сфера договору ширше зобов’ язальних відносин, тому що на його підставі можуть виникати й виключні права на об’єкти права інтелектуальної власності (статті 427, 430, 1113 ЦК), і корпоративні права (шляхом купівлі-продажу акцій або часток у статутному (складовому) капіталі господарського товариства). Однак буває так, що договір по­роджує не тільки договірне зобов’язання, а й недоговірне — по від­шкодуванню шкоди або у зв’язку з безпідставним збагаченням, якщо мова йде про порушення умов дійсності правочинів.

Найтісніший зв’язок договору-правочину й договору-зобов’язання проявляється в тому, що за домовленістю між собою (правочином) сторони визначають для себе свої права й обов’язки (зобов’язання). Тим самим договір демонструє свою регулюючу функцію тією мірою, як вона визначена у ст. 6 ЦК України, адже сторони договору можуть, керуючись нормами ЦК, що мають, як правило, диспозитивний ха­рактер, різним чином установити для себе права й обов’язки, їх коло й відповідальність за порушення, а можуть і зовсім відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відно­сини на власний розсуд, якщо на це немає заборони або інше не ви­пливає із суті відносин. Подібне можливо в силу того, що особи, які виражають свою волю на вступ у договірні правовідносини, вільні й рівні.

Ці й інші якості договору виявилися настільки привабливими, що договір стає майже універсальним регулятором відносин між особами навіть там, де це не завжди й не цілком прийнятне. У першу чергу це стосується адміністративного договору, сторонам якого не властива рівність, тому що одна з них завжди залежна від іншої й не вільна у ви­разі своєї волі — укладати або не укладати договір, а також у форму­ванні його умов. У той же час і деякі цивільно-правові договори іноді укладаються вимушено, буває, що не обидві сторони договору мають однаковий доступ до формування його умов (публічний договір, бір­жові договори). Однак різний ступінь свободи договору не спричиняє стирання найважливішої для нього якості — вільного волевиявлення сторін при його укладенні, що не спостерігається в адміністративному договорі.

Договір слід відрізняти від схожих правових конструкцій. Напри­клад, рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерів не є договором, хоча ухвалюється внаслідок досягнутої домовленості. Принципова різниця між догово­ром і рішенням загальних зборів полягає в тому, що сторони договору повинні дійти взаємної згоди, а учасники господарського товариства ухвалюють рішення, як правило, більшістю голосів.

Договір купівлі-продажу, який укладається по волі його сторін, принципово відрізняється від викупу майна в особи, що має місце в силу різних обставин і не припускає волі відчужувача, як це буває при реквізиції (ст. 353 ЦК України), при викупі земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України) та ін. Не укладається й договір при продажу майна з публічних торгів (при зверненні стягнення на майно боржника, у тому числі банкрута, кон­фіскованого майна). У цих випадках відсутнє головне, що характеризує договір як правочин, — відсутність домовленості сторін.

Разом з тим домовленість сторін і їх вільне волевиявлення вступи­ти в правовідносини не означає цілковитої автономії кожної. Навпаки, договір лише тоді може виникнути, коли сторони досягають домовле­ності між собою, а це стає можливим у тому числі внаслідок взаємних поступлень і самообмежень, які диктує їхнє бажання досягти певного результату спільними зусиллями. Звідси дії сторін повинні бути по­годжені й скоординовані в ім’я загальної зацікавленості, хоча їх воле­виявлення бувають протилежні за своєю спрямованістю, оскільки мета у сторін договору абсолютно різна. Якщо продавець має на меті при­пинити своє право власності на річ і одержати гроші, то покупець, навпаки, прагне стати власником речі. Навіть більше того, подібна протилежна спрямованість волевиявлень сторін, що містять договір, породжує зобов’язання.

У сторін договору виникають взаємні права й обов’язки. На порівнян­ня, якщо співвласниками відчужується річ, то це можливо лише за згодою між ними (ч.1 ст. 358, ч. 2 ст. 369 ЦК України), яка втім не втілюється в договір. Не можна назвати договором і заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), хоча й у цьому випадку подружжя повинні домовитися між собою про вираження загальної волі при складанні такого заповіту. Договір же є та­ким правочином двох сторін, волевиявлення яких мають протилежну спрямованість. Тому -то вони й називаються контрагентами.

Багатосторонній договір, що укладається двома й більш особами, не має у своїй основі протилежної спрямованості, а волевиявлення всіх його сторін спрямовані на досягнення загальної мети. Прикладом мо­жуть бути договір про спільну діяльність (ч. 1 ст. 1130 ЦК України), договір простого товариства (ст. 1132 ЦК України), договори про за­снування господарських товариств (статті 120, 134, 142, ч. 2 ст. 153 ЦК України).

Отже, договір являє собою, по-перше, домовленість сторін, у чому проявляється його поняття як правочину; по-друге, цей правочин має певну мету, оскільки він спрямований на виникнення в його сторін прав і обов’язків; по-третє, ці права й обов’язки мають цивільно- правову природу.

Звідси, (а) не всякий правочин є цивільно-правовим договором;

(б) можливе породження правочином таких суспільних відносин, які правом не регулюється взагалі (наприклад, «джентльменська угода»);

(в) не всяка погоджена дія сторін є договором, тому що коли такі дії суперечать закону, вони є правопорушеннями як недійсні правочини;

(г) цільовий характер дій сторін договору як правочину дозволяє від­межувати його від інших дій, іменованих юридичними вчинками (на­приклад, внаслідок створення творчих здобутків).

Про договір звичайно говорять як про унікальний правовий засіб, використовуваний у цивільному обороті. Тобто він фігурує в динаміч­них правовідносинах, відмінних від статичних відносин власності. Його призначенням є «обслуговування» сфери передачі благ, виконан­ня робіт і надання послуг.

З економічної точки зору договір є способом обміну матеріальних благ. Ця роль договору настільки значуща, що право покликано вироби­ти такі універсальні механізми, завдяки яким ставали б можливими безперебійні й безпечні для суспільства ринкові процеси товарообігу. З цією метою законодавець установлює специфічне правове регулюван­ня, що припускає, з однієї сторони, волю сторін у виробленні умов до­говорів, а з другої — забезпечує достатньою мірою контроль над това­рообміном з боку держави, яка виконує тим самим свою соціальну функцію, а також примус до виконання зобов’ язань і залучення до від­повідальності осіб, які порушують умови домовленості. Тому договір є важелем товарообміну (у широкому розумінні цього слова, тобто в тому числі й щодо надання послуг, і виконання робіт) і саморегулювання.

Із закріпленням формально-юридичної й економічної рівності всіх власників, залученням у цивільний оборот усе більшої кількості об’єктів, становленням ринкової економіки з її структурами й механіз­мами роль договору значно зміцнилася й поглибилася. Цьому сприяє й супутня ринковим відносинам свобода конкуренції. Усі разом ці фактори обумовили численні договірні зв’язки, як досить прості, так і ті, що тривають певний період часу, взаємно перетинаються, безпо­середні й опосередковані. Процеси глобалізації економіки, інвестуван­ня й розширення рамок сфери діяльності юридичних осіб далеко за межами однієї держави породили надзвичайне ускладнення договірних відносин. Іноземний елемент, що привноситься в ці відносини, вимагає врахування права різних держав, міжнародного приватного права для вироблення умов договору й його укладення. Нерідко виникає потреба у формуванні комплексних, змішаних договорів.

Універсальність договору як регулятора відносин іноді використо­вується для зняття напруги при недостатності або неефективності регулювання відносин (наприклад, корпоративних), законом і локаль­ними (внутрішньокорпоративними) актами. Внаслідок цього стали популярними договори між акціонерами, що існують поряд із корпо­ративним регулюванням^[1].

Значення договору як регулятора цивільних правовідносин, як їх­нього джерела важко переоцінити. З набранням чинності ЦК України 2003 р. значення регулювання в приватній сфері значною мірою пере­містилося в площину саморегулювання. Це сталося завдяки допусти­мості встановлення в договорі численних умов, не передбачених у за­конодавстві, можливості відступати від законодавчого регулювання та застосовувати іншим чином таку основну засаду цивілістичного регу­лювання, як свобода договору. Такий законодавчий підхід дає можли­вість сторонам договору виважено ставитися до опрацювання його умов і, як наслідок, належним чином його виконувати. У масштабах цивілістичного обороту це є запорукою стабільності, значно ефектив­нішою за імперативне державне регулювання.

 

 

 

§ 2. Свобода договору

Свобода договору як одна з основних засад цивільного законодав­ства (ст. 3 ЦК України) і виразник диспозитивної спрямованості втіле­них у ньому норм походить від вільного волевиявленния суб’єктів, що є принциповим для цивільного обороту. Очевидно тому законодавець ще раз наголошує на свободі договору у 627 ЦК України. Це поняття багатоаспектне і включає в себе такі прояви.

По-перше, особи за власним волевиявленням приймають рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору). Це обумовлено вольовими засадами, що покладаються у підґрунтя цих відносин, адже договір є правочином, тобто усвідомленими діями осіб, які його вчи­няють.

Проте така характеристика свободи договору хоча й є основопо­ложною, але не абсолютною, оскільки існують випадки, коли особа мусить укладати договір. Часто в цьому вбачають обґрунтоване об­меження принципу свободи договору, хоча це не зовсім так. Статтею 627 ЦК України не передбачається обов’язок для особи в певних ви­падках, встановлених законом, укласти договір. Водночас такий обов’язок виникає в осіб внаслідок добровільно прийнятого на себе зобов’язання, наприклад, якщо вони уклали попередній договір, то зобов’язані в майбутньому укласти основний договір (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Проте навіть при недодержанні цієї домовленості особа, яка ухиляється від укладення основного договору, не примушується до цього, а має відшкодувати заподіяні цим другій стороні збитки (ч. 2 ст. 635 ЦК України).

Певною мірою обмежується й свобода підприємця при укладенні публічного договору, від чого він не може відмовитися (ч. 4 ст. 633 ЦК України). Між тим, як і у випадку з попереднім договором, при від­мові підприємця укласти договір він лише відшкодовує заподіяні цим збитки, а не примушується до укладення договору. Крім того, особа, яка здійснює відповідну діяльність, у процесі якої укладаються публіч­ні договори, діє свідомо, заздалегідь погоджуючись з положенням за­конодавства про обмеження його свободи в укладенні договорів.

Тим не менш існують випадки, коли законом приписується укла­дати певні договори, наприклад, за державним замовленням, яке мають виконувати юридичні особи, засновані на державній власності, акціо­нерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, монополісти на відповідному ринку тощо (ч. 8 ст. 3 Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»).

По-друге, у разі прийняття особою принципового рішення про те, що нею укладатиметься договір, вона на свій розсуд обирає того, з ким вступатиме у правовідносини. Інакше кажучи, вона вільна у виборі контрагента за договором. Втім й щодо цього аспекту свободи догово­ру слід вказати на публічний договір, який укладається з кожним, хто звернеться до підприємця, який здійснює певні види діяльності (роз­дрібну купівлю-продаж, послуги зв’язку тощо).

По-третє, сторони самостійно обирають вид договору, який ними укладається та який найоптимальніше відповідає їхній меті й прагнен­ням. При цьому вони можуть укладати не тільки договори, що перед­бачені ЦК та іншими актами цивільного законодавства (пойменовані договори), а й договори, які не передбачені ними. Останнє буває тоді, коли сторін не влаштовує жоден із договорів, врегульованих цивільним законодавством, і вони обирають особливий шлях побудування своїх договірних стосунків. Може так статися, що ЦК обходить якесь питан­ня, а спеціальний закон лише загальним чином торкається можливос­ті укладення договору, не визначаючи його істотних умов та особли­востей (наприклад, про набуття права власності на предмет іпотеки або лізингу). У цих випадках сторони самостійно опрацьовують умови таких договорів. Найчастіше ж вони моделюють свої договірні від­носини, формуючи так звані змішані договори, тобто договори, в яких містяться елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК). Прикладом та­кого договору є договір на реалізацію продукції, який може містити елементи договорів купівлі-продажу, комісії, зберігання, перевезення тощо.

По-четверте, умови договору, що у сукупності являють собою його зміст, сторони опрацьовують самостійно. Згідно зі ст. 628 ЦК України умови (зміст) договору визначаються на розсуд сторін і по­годжуються ними, якщо інше прямо не передбачено законодавством. У таких випадках певні умови договору бувають обов’ язковими, і сто­рони не можуть відступити від приписів законодавства.

По-п ’яте, принципом свободи договору охоплюється й обрання його сторонами місця та часу укладення договору

По-шосте, сторони договору вільні у виборі його форми та спо­собу укладення. Згідно із ч. 1 ст. 205 ЦК сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше на встановлено законом. Прикладом можуть бути приписи закону про обов’язковість нотаріального посвід­чення певних правочинів. Логічність такого підходу очевидна, адже свобода договору має поширюватися не лише на його зміст, а й на форму як втілення змісту. Поміж іншим свобода обрання сторонами на власний розсуд його форми доводиться й тим, що за загальним правилом недодержання сторонами навіть припису закону про просту письмову форму договору не тягне за собою його недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Проте законодавець встановлює правила, які ді­ятимуть у цьому разі і з якими зазвичай ускладнюється можливість довести сам факт укладення договору.

Щодо способу укладення договору, то відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України це може відбуватись як шляхом фіксації його змісту в одному або кількох документах, так і шляхом обміну листами, телеграмами, а також за допомогою електронного чи іншого способу зв’язку.

По-сьоме, сторони вільні в обранні способу забезпечення виконан­ня договірного зобов’язання (ч. 2 ст. 546 ЦК України) і можуть це робити на власний розсуд, за винятком тих випадків, коли закон прямо приписує для забезпечення виконання договору конкретний спосіб. Так, наприклад, при кредитуванні на придбання житла в будинку, що будується, вимагається його іпотека (Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотеч­ні сертифікати»). Навпаки, при мікрокредитуванні підприємницької діяльності та при наданні кредиту на споживання імперативно не вста­новляються застави, оскільки це суперечитиме тим механізмам, які опрацьовані для розвитку цих напрямів банківського кредитування.

По-восьме, сторони вправі вільно домовлятися про свою відпові­дальність за порушення договірних зобов’язань, самостійно обирати форми такої відповідальності. Так, якщо це неустойка, то її розмір ви­значається сторонами з можливістю його збільшення або зменшення в разі, якщо неустойка визначається законом (ч. 2 ст. 551 ЦК). Виняток становлять окремі випадки, коли це законом не допускається або вста­новлюється певна межа для свободи сторін у цьому питанні (напри­клад, щодо визначення розміру пені згідно зі ст. 3 Закону «Про відпо­відальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», яка не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України.

По-дев’яте, сторони вільні не лише в укладенні, а й в розірванні та зміні договору, що можливе за їхньою згодою (ч. 1 ст. 651 ЦК Укра­їни).

З наведеного слідує чималий діапазон можливостей, яких надає сторонам свобода договору, і їх перелік не вичерпний, хоча ці можли­вості й не безмежні. Адже в цивільному законодавстві існують не лише дозволи, а й імперативні приписи, яким сторони мусять підкорятися. Крім того, не слід не зважати і на ті звичаї, зокрема ділового обороту, які склалися і яких додержуються учасники цивільних відносин (ст. 7 ЦК) України.

Обмеження свободи договору спостерігається для забезпечення належного рівня конкуренції на ринку, зокрема, відповідно до законів «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної кон­куренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросо­вісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції», «Про природні монополії». Як правило, це пов’ язано з а) необхідністю за­хисту прав та інтересів економічно слабких суб’єктів (дрібних підприємців) або залежних (не тільки юридично, а й економічно) осіб, які стають стороною договору, що укладається з тими особами, від яких вони залежать;

б) специфікою середовища, в якому укладається договір (відсутністю ринкових відносин, а отже — конкуренції, або низьким їх рівнем внаслідок монополізації ринку);

в) особливостями відносин та охороною прав їхніх учасників (наприклад, корпоративних відносин, права та інтереси дрібних акціонерів, в яких вимагають додержання приписів законодавства при укладенні значних правочинів та правочинів із заінтересованістю — статті 70-72 Закону України «Про акціонерні товариства»;

г) охороною або захистом публічних інтересів.

Варто відмітити тенденцію зростання кількості норм, якими об­межується свобода договору, що свідчить про те, що ринкове середови­ще не є абсолютно нерегульованим і таким, що побудовано виключно на власній волі його учасників. Встановлення обґрунтованих обмежень свободи договору є необхідною умовою розвитку приватноправових відносин, і до цього покликана економічна та соціальна функція дер­жави. Цим забезпечується баланс інтересів сторін, що домовляються про вступ до правовідносин, для запобігання тому, щоб один контрагент скористався легковажністю, неосвіченістю іншого, його нагальними потребами, які вимушують до укладення невигідного йому договору.

Отже, свобода договору обмежується у випадках, коли:

1) укладен­ня договору є обов’язковим для однієї зі сторін;

2) певним суб’єктам заборонено законом укладення окремих видів договорів;

3) якась зі сторін обмежена або позбавлена можливості брати участь у розробці умов договору;

4) законом встановлені певні приписи щодо умов до­говору;

5) вимагається відповідність договору типовим умовам дого­ворів певних видів;

6) законом передбачається механізм укладення договору з попереднім узгодженням його умов, або отриманням до­зволу на це, або з виконанням певних дій, які передують укладенню договору, та ін.

Головним правилом, що діє у сфері застосування принципу свобо­ди договору, є встановлене у ст. 6 ЦК України, яким визначається співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Згідно із цією статтею запроваджується загальний підхід про можливість сторін договору відступати від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Одночасно наводить­ся й виняток з цього правила, тобто недопустимості для сторін в до­говорі відступати від положень актів цивільного законодавства. Їх три:

1)    якщо неможливість цього прямо встановлюється в цих актах;

2)   якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законо­давства хоч прямо і не позначена в них, але випливає з їх змісту;

3)  якщо недопустимість для сторін відступити від приписів законодав­ства слідує з суті відносин між сторонами. В останніх двох випадках не виключається, а часто й потребується тлумачення законодавства та з’ясування сутності правовідносин і праворозуміння.

 

 

 

§ 3. Види договорів

Цивільне законодавство передбачає величезну кількість договорів, що викликає потребу їх класифікації. Втім це питання далеко не просте, адже договір є складним правовим явищем, і різнопланові його риси призводять до численних критеріїв, які покладаються в основу поділу договорів на види. Причому є такі види договорів, угрупування яких закріплено в цивільному законодавстві, а є ті, класифікація яких пропо­нується наукою. Тим не менш цінність та значущість останньої класи­фікації від цього не зменшується. Так, згідно з ЦК України, є договори на передання майна у власність, у користування, на виконання робіт, надання послуг. А є окремі види договорів, які:

а) дещо не вписуються в цю схему (наприклад, договір про спільну діяльність);

б) є ті, які вар­то згрупувати окремо, хоча можна й віднести до однієї із зазначених груп (наприклад, банківські договори — на проведення розрахунків, кредит­ний та депозитний договір та ін.; договори на фондовому ринку — ан- дерайтингу, дилерські та ін.; на реалізацію результатів інтелектуальної діяльності);

в) є договори, передбачені не ЦК (або не стільки ЦК), а ін­шими законами (і не завжди суто цивільними) та кодексами (наприклад, договори оренди земельної ділянки, викупу державного майна при при­ватизації);

г) є ті, що передбачені в книзі V ЦК, а є ті, регулювання яких поміщено в інших його книгах (наприклад, договір про створення гос­подарського товариства);

д) є пойменовані (купівлі-продажу, дарування, комісії та багато ін.) та не пойменовані договори (про уступку права вимоги, про набуття права власності на предмет іпотеки);

е) є майнові, а є організаційні договори (наприклад, попередній договір) або ті, що мають змішану природу (наприклад, договір про створення, злиття чи приєднання юридичної особи);

є) є речові та зобов’язальні договори;

ж) основні та акцесорні (застави, поруки та ін.);

з) основні та попередні;

і) договори, що укладаються на користь сторін та на користь третіх осіб;

к) алеаторні (ризикові) та комутативні.

Виділяють також умовні, строкові, фідуціарні, біржові, публічні договори та договори приєднання, підприємницькі та споживні, по­середницькі. Можуть мати місце й інші модифікації видів договорів.

Часто до договорів застосовується класифікація їх як правочинів (реальні та консенсуальні, оплатні та безоплатні). Втім є й одноймен­на з правочинами класифікація, яка істотно відрізняється від останньої. Так, односторонні та двосторонні договори не тотожні одностороннім та двостороннім правочинам, оскільки договір — це домовленість якнайменш двох сторін, у той час як односторонній правочин є ви­разником волі однієї особи.

Варто зазначити й те, що певні класифікації договорів не мають характеру їхніх жорстких груп — один і той самий договір може бути як реальним, так і консенсуальним, як оплатним, так і безоплатним. Так, договори перевезення або зберігання можуть бути як реальними, так і консенсуальними, а позики — лише реальними; договори збері­гання або позики можуть бути як оплатними, так і безоплатними, а дарування та позичка — лише безоплатними.

Тут наведено окремі види договорів, враховуючи, що певною мірою це питання розкривалося при характеристиці видів право- чинів^[2].

Договори про передання майна у власність, у користування, на виконання робіт, надання послуг є однією з найпоширеніших класи­фікацій.

Договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої, приводять до того, що у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача — виникає. Це такі дого­вори, як купівля-продаж, дарування, довічне утримання (догляд), спадковий договір, рента та ін.

Договори про передання майна у користування покликані забез­печити користування особою майном іншої особи (найм, оренда, лізинг, позичка). Однак стверджувати, що при цьому сторони не мають на меті набуття користувачем права власності на майно, не можна, оскільки в окремих видах договорів саме така мета обумовлює їхню специфі­ку. Прикладом може слугувати договір найму-продажу (ст. 705 ЦК України).

Договори на виконання робіт — це ті, в яких важливим для сторін є не процес виконання роботи, а її результат. Це договори підрядного типу (ст. 837 ЦК) та на виконання науково-дослідних або дослідно- конструкторських та технологічних робіт (ст. 892 ЦК).

Договори про надання послуг, в яких послуга споживається в про­цесі її надання і, як правило, відсутній її матеріальний результат, хоча наявним і важливим для них є результат юридичний. До цього виду договорів відносять доручення (ст. 1000 ЦК), комісію (ст. 1011 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), перевезення (ст. 909 ЦК), управління майном (ст. 1029 ЦК) та ін.

Майнові та організаційні договори. Майновими слід вважати до­говори, завдяки яким відбувається передача або набуття майна, тобто будь-яких матеріальних та інших благ, що мають майнову оцінку. При цьому не має значення те, на якому праві переходить і набувається це майно, яка мета цього договору (чи підлягає майно поверненню, чи обробці, чи знищенню, чи переходить воно у власність) та інші крите­рії, важливі для різноманітних класифікацій договорів. Отже, головне, що за умовами майнових договорів фігурує майно, з приводу якого виконуються певні дії. На відміну від цих договорів, організаційні до­говори спрямовані на організацію тих майнових відносин, які склада­тимуться пізніше. Організаційні договори покликані встановити, під­готувати, скоординувати укладення майнових договорів. Тобто їх ме­тою буде саме укладення іншого договору, і тому самі по собі вони є допоміжним правовим засобом, який полегшує сторонам таке укла­дення. Яскравим прикладом організаційного договору є попередній договір, але іноді укладаються так звані генеральні договори, сутність яких полягає також у визначенні основоположних засад, якими під­готовляється укладення майнового договору.

Між тим часто організаційні за своєю природою договори містять й елементи майнових договорів, коли ним не лише передбачається, а є й важливою умовою передача певного майна. Це договір про створення господарського товариства (з обмеженою та додатковою відповідальніс­тю, акціонерного товариства), метою яких є не лише створення цих товариств, а й задля її досягнення засновниками (учасниками договорів) має бути передане певне майно, без чого створення товариств буде не­можливим, оскільки такий порядок передбачається законодавством.

Своєрідний характер мають договори про злиття юридичних осіб чи приєднання однієї юридичної особи до іншої, адже вони опосеред­ковують відносини з приводу майна цих юридичних осіб, але сутність цих договорів полягає не в обороті майна, а в забезпеченні належного правонаступництва юридичних осіб.

 

Речові (аборозпорядчі) та зобов’язальні договори також являють собою певну своєрідність, оскільки українське цивільне законодавство не знає речових договорів і не містить механізмів, які б надавали мож­ливість упевнено твердити про існування в нашому правовому полі речових договорів. Оскільки одним із розумінь договору є його бачен­ня як зобов’ язання, то склалося загальне правило, що всі договори мають зобов’язальну природу. Між тим існує й точка зору про речові договори, які безпосередньо спрямовані і тягнуть за собою встанов­лення, зміну та припинення речових прав, на відміну від зобов’язальних договорів, які безпосередньо не тягнуть за собою таких наслідків, а лише передбачають права та обов’язки сторін, дії, спрямовані на встановлення, зміну та припинення речових прав. Так, купівля-продаж є зобов’язальним договором, за яким сторони зобов’язуються переда­ти і відповідно прийняти річ. А передання-прийняття цієї речі (яка йменувалася ще здавна tradition) є речовим договором як двосторон­ньою дією, угодою, актом^[3].

Основні та акцесорні договори. Виокремлення таких видів дого­ворів є наслідком забезпечення виконання договірного зобов’язання іншим зобов’язанням особи — заставою (ст. 572 ЦК України), порукою (ст. 553 ЦК України) та ін., про що сторони домовляються. Ясно, що самостійне існування останніх виключається, адже вони завжди є вто­ринними і укладаються задля виконання первинного договору. Напри­клад, первинним буде договір кредиту, а вторинним (акцесорним) — договір застави.

Односторонні та двосторонні договори. Ця класифікація дого­ворів залежить від розподілу між їх сторонами прав та обов’язків. За наявності у кожної зі сторін прав і обов’язків договір є двостороннім (вживається ще й таке їхнє найменування — взаємні або синалагма- тичні), а якщо право належить лише одній стороні, а обов’ язок — дру­гій, то договір є одностороннім. Переважна ж більшість цивільних договорів є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, підряд тощо). Так, покупець вправі вимагати від продавця передачі йому речі і зобов’язаний сплатити її вартість, а продавець має право вимагати від покупця коштів за придбану річ і зобов’язаний її передати покупцеві. Прикладом одно­стороннього договору є договір позики, оскільки в позикодавця від­сутній обов’ язок, а він має лише право вимагати повернення переданих позичальнику грошей або речей, визначених родовими ознаками, а у позичальника немає прав, а є лише обов’язок повернути позикодавце­ві позичене (грошові кошти або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості).

Основні та попередні договори. У разі укладення складного до­говору, розробці якого має передувати ретельне опрацювання його умов із врахуванням різноманітних чинників, для чого потрібен певний час та зусилля, а також для впевненості осіб у принциповій домовленості, якої вони досягли з приводу встановлення між собою правовідносин у майбутньому, виникає потреба в укладенні спочатку попереднього договору.

Згідно зі ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором. Отже, основним призначенням попереднього договору є зв’язання осіб зобов’язанням укласти основний договір. За своєю природою попередній договір є організаційним і не породжує жодних майнових прав та обов’язків (з передачі майна, надання послуг, вико­нання робіт тощо). На відміну від попереднього, основний договір безпосередньо породжує права та обов’язки сторін, пов’язані з пере­дачею майна, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Попередній договір слід відрізняти й від договору (або як його ще часто називають протоколу) про наміри, який не породжує обов’ язку укласти основний договір, а є лише підтвердженням про висловлені сторонами наміри щодо досягнення між собою домовленості про це (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Для укладення попереднього договору сторони мають домовитися, по-перше, стосовно істотних умов основного договору або про порядок їх опрацювання при укладенні основного договору, якщо такий по­рядок не встановлений актами цивільного законодавства; по-друге, про строк укладення основного договору (ч.1 ст. 635 ЦК України).

Попередній договір має укладатися в формі, встановленій для осно­вного договору, а якщо вона не визначена — у письмовій формі. Вра­ховуючи наявність лише двох форм правочинів (усної та письмової — ч. 1 ст. 205 ЦК України), слід розуміти норму ч. 1 ст. 635 ЦК України таким чином: якщо основний договір потребує нотаріального посвід­чення, то й попередній договір має бути також посвідчений нотаріально. Усна ж форма попереднього договору виключається взагалі. Тим не менш недодержання сторонами простої письмової форми попере­днього договору не тягне за собою його недійсність (ст. 218 ЦК Укра­їни), хоча докази на підтвердження його укладення часто приречені на недоведеність того, що сторони домовлялися саме про попередній до­говір, а не про наміри укласти основний договір.

Попри те, що попередній договір є організаційним, він тим не менш породжує між сторонами зобов’язання щодо укладення основного до­говору, і як будь-яке зобов’ язання воно підлягає виконанню. Порушен­ня цього зобов’ язання стороною попереднього договору тягне за собою звичайні для будь-яких порушених зобов’язань наслідки у вигляді від­шкодування другій стороні збитків.

Однак звертає на себе увагу те, що в ч. 2 ст. 635 ЦК України йдеть­ся лише про збитки, завдані простроченням укладення основного до­говору, а не його не укладенням взагалі. Тому залишається відкритим питання про те, чи може сторона, яка ухиляється від укладення осно­вного договору, примушуватись до його укладення і за час простро­чення відшкодовувати збитки, чи такого права їй не надається, але тоді вона може вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням попереднього договору.

Договори, що укладаються на користь сторін та на користь третіх осіб. Оскільки договори укладаються певними особами (сто­ронами цього договору) для досягнення певної мети, то, як правило, її досягненням охоплюється набуття певних прав самими сторонами, у чому й полягає корисність цих договір для них. Водночас це не обов’язково, і хтось зі сторін договору, укладаючи його, може піклува­тися про іншу особу, сторонню для цього договору. Такі договори укладаються на користь третьої особи, яка встановлюється у догово­рі або не встановлена в ньому. Це можуть бути випадки, коли кредитор призначив третю особу в інший спосіб, ніж шляхом вказівки у догово­рі, або сторони взагалі визначили укладений між ними договір як до­говір на користь третьої особи, без її індивідуалізації (договір на ко­ристь майбутньої дитини, дружини, чоловіка кредитора, пред’ явника страхового свідоцтва та ін.). Невизначеною третьою особою може ви­ступати й установа, яку буде створено у майбутньому (наприклад, установа, створена на підставі заповіту кредитора) і якій будуть пере­дані права третьої особи. При цьому слід мати на увазі, що такий до­говір повинен містити чіткі ознаки, які б дозволили при виконанні індивідуалізувати таку третю особу, інакше не можна говорити про існування в цьому випадку договору на користь третьої особи. Так, при укладенні договору страхування на користь майбутньої дитини, необ­хідно вказати її батьків, з тим щоб згодом, з настанням страхового випадку, чітко визначити суб’єкта виконання страхового зобов’ я- зання^[4].

Отже, на користь третьої особи можна «виговорити» право, яким ця особа може скористатися чи відмовитись від нього^[5]. Оскільки третя особа стороною договору не є, але вигоду набуває саме вона, ця особа йменується вигодонабувачем.

Найпоширенішим є укладення на користь третьої особи договору страхування (ст. 985 ЦК), управління майном (ст. 1034 ЦК), банків­ського вкладу (ст. 1063 ЦК). Є бачення, що на користь третьої особи також можуть укладатися договори перевезення та лізингу^[6]. Крім того, окремі договірні конструкції можуть передбачати встановлення зобов’язань на користь третьої особи як самостійного положення до­говорів купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), найму (ст. 759 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), спільної діяльності (ст. 1130 ЦК), спадкового договору (ст. 1302 ЦК).

По-перше, третя особа набуває лише прав за цим договором і не наділяється обов’язками (за певними винятками, коли прийняли на себе обов’ язки або ці обов’ язки покладені на них законом, наприклад, за договором перевезення). Ці права стосуються того, чи приймати від боржника за договором виконання, чи відмовитися від цього; вимага­ти від боржника виконання чи ні. Адже це право і його здійснення відбувається виключно за волею носія (частини 1-3 ст. 12 ЦК).

По-друге, специфічність такого становища, за яким третя особа, не будучи стороною договору, має певні права, що слідують з цього, від­різняє її від третіх осіб, які отримують виконання. Відповідно розріз­няються й договори (а) на користь третіх осіб та (б) про виконання третій особі. Третя особа за останнім договором вимагати його вико­нання не має права.

По-третє, боржник за таким договором зобов’язаний виконати свій обов’ язок не кредитору, а третій особі, на користь якої укладався цей договір (ч. 1 ст. 636 ЦК).

По-четверте, у свою чергу, остання може вимагати виконання до­говору, якщо інше не встановлено договором або законом чи не ви­пливає із суті договору (ч. 2 ст. 636 ЦК). Проте внаслідок цього заміни кредитора у зобов’язанні не відбувається, і вигодонабувач не витісняє кредитора з зобов’язання^[7].

По-п ’яте, якщо третя особа виявила намір скористатися наданим їй за договором правом, з цього моменту сторони договору не можуть розірвати або змінити його без згоди третьої особи, якщо інше не вста­новлено договором або законом (ч. 3 ст. 636 ЦК України). При цьому вираження третьою особою наміру скористатися правом є юридичним фактом, з яким норма ЦК пов’язує настання правових наслідків, во­льовою дією.

Цивільне законодавство не визначає форми, в якій третя особа може виразити намір скористатися своїм правом. Тому це може бути зробле­но й усно, і письмово, і шляхом конклюдентних дій. Наприклад, третя особа може виразити намір надісланням відповідної заяви сторонам договору, прийняттям належного їй (страхової виплати, відшкодуван­ня) тощо. У зв’язку з викладеним постає питання щодо наслідків дій сторін з розірвання чи зміни договору, вчинених без згоди третьої осо­би вже після виразу нею наміру скористатися правом.

Оскільки надати виконання третій особі зобов’язаний боржник, то і намір її повинен бути спрямований саме до нього. Однак не буде по­рушенням і повідомлення про намір скористатися правом не боржни­ка, а кредитора.

Зміну чи розірвання договору сторонами з порушеннями приписів

ч. 3 ст. 636 ЦК України третя особа може оскаржити в суді і вимагати недійсності цих правочинів. Так, недійсним може визнаватися відсту- плення кредитором права вимоги іншій особі, вчинене після виразу наміру третьої особи прийняти належне їй за договором.

По-шосте, при відмові третьої особи від права, наданого їй за до­говором, сторона, яка уклала договір, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Так, якщо третя особа за укладеним на її користь договором про управління майном або бан­ківського вкладу тощо відмовиться від отримання виплат, установник управління або відповідно вкладник має право вимагати виплат йому.

По-сьоме, у разі коли третя особа вимагає від боржника виконання за договором, останній може висувати проти цього такі само запере­чення, як і кредиторові, тобто поведінка боржника в цьому разі не відрізняється від того, кому ним надається виконання.

Публічні договори та договори приєднання. Законодавець вио­кремлює публічний договір з-поміж інших як такий, специфічною рисою якого є обов’язок його сторони (а нею завжди є підприємець) здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Як правило, публічними є договори, що укладаються при купівлі-продажу в роздрібній торгівлі, при пере­везенні транспортом загального користування, наданні послуг зв’язку, медичного, готельного, банківського обслуговування тощо (ч. 1 ст. 633 ЦК України). Відмінною рисою цих договорів є те, що підприємець не тільки зобов’ язаний, здійснюючи свою діяльність, укладати відповід­ні договори з всіма і з кожним, хто до нього звернеться, а й умови цих договорів мають бути однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (наприклад, при укладенні дого­ворів перевезення певні пасажири мають пільги по оплаті проїзду). Підприємець не наділяється правом ані надавати переваги одному спо­живачу перед іншим (частини 2 та 3 ст. 633 ЦК України), ані відмов­лятися від укладення договору за наявності в нього такої можливості (ч. 4 ст. 633 ЦК).

Оскільки, як правило, підприємницька діяльність, здійснювана в означених вище сферах, спрямована на широкий загал, в основному населення, і пересічні люди далеко не завжди освічені у сфері своїх прав, законодавство, охороняючи та захищаючи їх права як слабкої сторони в договорі, встановлює обов’язкові для сторін правила, яких належить додержуватися. Умови публічного договору, які не відповіда­ють правилам, обов’язковим для сторін при його укладенні і виконан­ні, або порушують правило щодо однаковості його умов для всіх спо­живачів, є нікчемними (ч. 6 ст. 633 ЦК України). Нікчемність окремої умови публічного договору не має наслідком недійсність договору в цілому, якщо можна припустити, що договір був би укладений і без включення до нього такої умови (ст. 217 ЦК України).

В Україні, як і у всьому світі, приділяється значна увага належному рівню захисту прав споживачів як показникові стану ринкової еконо­міки.

Водночас підприємець, який не має можливості укласти договір на вимогу всіх осіб, хто звернувся до нього (наприклад, не розрахувавши кількість звернень за оголошеною акцією), внаслідок відсутності то­вару або виробничих можливостей для надання послуг чи виконання робіт не може вважатися таким, що порушив приписи ст. 633 ЦК Украї­ни. Тобто відмова підприємця від укладення публічного договору має бути обґрунтованою під загрозою стягнення ним завданих споживаче­ві такою відмовою збитків.

Існування таких сфер підприємницької діяльності (сегментів ринку), у силу самої специфіки якої щоденно укладається чимало однотипних стандартних договорів, зокрема, при наданні банківських послуг, пере­везенні пасажирів, побутового підряду, прокату, страхування тощо. Саме тому доцільно заздалегідь опрацювати умови цих договорів, передба­чивши і врахувавши в них все значуще для встановлення договірних відносин. Розробляє умови договору лише одна сторона (відповідно банк, перевізник, страховик тощо), а другий контрагент лише приєдну­ється до тих умов, з якими він знайомиться. Він не може запропонову- вати свої умови договору (ч.1 ст. 634 ЦК України). Тому такі договори й кваліфікуються як договори приєднання, хоча це не є певним їх угру- пуванням. Інколи навіть у статтях закону, що регулюють певні види договорів, прямо вказується на те, що цей договір приєднання. Прикла­дом може бути договір прокату (ч. 2 ст. 787 ЦК України).

У переважній більшості випадків застосування конструкції дого­вору приєднання його умови розроблює підприємець, а отже, догово­ри про надання банківських послуг одного банку не збігаються з до­говорами про надання аналогічних послуг іншим банком і не лише за вартістю цих послуг або ставками депозитів, а взагалі за змістом. Час­то умови договорів приєднання розробляються материнським товари­ством і доводяться до залежних (дочірніх) товариств. Наприклад, ДАК «Хліб України» розробив умови договорів з товаровиробниками, які доведені до відома всіх організацій, що працюють під дахом ДАКу. Інколи ж умови договору містяться в типових договорах, затверджених державними органами.

Такий стан відносин на стадії укладення договору, з одного боку, є зручним для обох осіб, які мають намір зв’язати себе зобов’язанням, але з другого — містить загрозу для особи, яка приєднується до до­говору, адже вона, будучи позбавлена можливості впливати на зміст договору не лише на стадії його укладення (коли вона приймає рішен­ня про вступ до правовідносин саме на цих умовах), а й в подальшому, під час виконання сторонами своїх договірних прав та обов’язків, що не виключає можливість різного роду зловживань другою стороною.

Особливо це трапляється тоді, коли формулювання умов договору спеціально містить вирази, за якими приховуються певні моделі по­ведінки однієї зі сторін договору, що використовуються нею на свою користь і на шкоду інтересам другої сторони.

Цим і викликане положення ч. 2 ст. 634 ЦК України, за яким особі, яка приєдналася до договору, надається право вимагати його зміни або розірвання у випадках, якщо: сторона цим договором позбавлена прав, які звичайно мала; цей договір виключає або обмежує відповідальність сторони, що розробила формуляр або іншу стандартну форму; цей до­говір містить інші умови, які є явно обтяжливими для сторони, що при­єдналася до договору. Одночасно встановлюється, що сторона, яка приєдналася до договору, зобов’язана довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. І навпаки, сторона, яка запро­понувала редакцію договору, до якого приєдналася друга сторона, впра­ві відмовити у задоволенні вимог щодо зміни або розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ч. 3 ст. 634 ЦК України).

Посередницькі договори. Сутність категорії посередництва визна­чається конструкцією юридичного замісництва, необхідність викорис­тання якого диктують новітні економічні умови. Правовим оформлен­ням добровільного замісництва бачать різні види договорів, що об’ єднуються у групу посередницьких договорів про надання послуг. Серед таких договорів: доручення, комісії, консигнації, агентський, довірчого управління^[8].

Особливого різномаїття набули договори з цінними паперами, що укладаються на фондовому ринку, — андерайтингу, брокерські, дилер­ські та ін. (ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Змішані договори. Згідно із ч. 2 ст. 628 ЦК України змішаним є до­говір, в якому містяться елементи різних договорів. Прикладом зміша­ного договору є андерайтинг — здійснення торговцем цінними папера­ми за дорученням, від імені та за рахунок емітента розміщення (підпис­ки, продажу) цінних паперів (ст.17 Закону «Про цінні папери та фондо­вий ринок»). Будучи за своєю природою договором доручення, цей до­говір може передбачати обов’ язок андерайтера гарантування продажу всіх цінних паперів емітента, що підлягають розміщенню, або їх частини; викупу нереалізованих цінних паперів. Прикладом змішаних дого­ворів буде й договір, в якому поєднується договір іпотеки та договір, що обумовлює основне зобов’язання (ст. 18 Закону України «Про іпотеку»), договір іпотеки, яким передбачається набуття права власності на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання, що забезпечується іпотекою (ст. 37 Закону України «Про іпотеку») та ін.

Крім звичайного розуміння змішаних договорів, запропоновано розширене їх бачення, коли в договорі містяться умови, що належать до різних галузей права. Такі договори йменуються полігалузевими (різногалузевими, багатогалузевими). Прикладом може бути договір, який одночасно включає в себе умови цивільного та трудового до­говорів, що припускається корпоративним законодавством (ст. 51 Закону «Про акціонерні товариства») та навіть іноді й вимагається. Так, на виконання ч. 4 ст. 92 ЦК України про солідарну відповідаль­ність членів виконавчого органу юридичної особи за завдані їй збит­ки варто укладати змішаний (цивільно-трудовий) договір для запо­бігання колізії між нормами цивільного та трудового права, оскільки КЗпП обмежує відповідальність працівника його середньою заробіт­ною платою^[9].

Прикладом змішаного полігалузевого договору буде й угода про нерозголошення працівником інформації, що є комерційною таємни­цею, якщо йдеться не лише про період перебування працівника в тру­дових відносинах з роботодавцем, а й після їх припинення. Ще одним прикладом таких договорів є договір між працівником та роботодавцем з приводу правової долі об’єктів інтелектуальної власності, які ство­рені у зв’язку з виконанням трудового договору (ст. 429 ЦК України), в якому передбачається розподіл майнових прав інтелектуальної влас­ності на ці об’єкти.

 

 

 

 

 

§ 4. Зміст цивільно-правового договору та його тлумачення

Змістом договору є його умови, які мають бути чітко визначені та зрозумілі. Окрім визначеності, до змісту договору повинна висуватися вимога про здійсненність того зобов’язання, яке встановлюють у договорі сторони. Договір не може вважатися таким, що має юридичну силу, якщо особа бере на себе зобов’язання виконати дії явно немож­ливі.

Умови договору визначаються при його укладенні сторонами, як правило, на власний розсуд, але законодавство може висувати певні вимоги до них (ст. 628 ЦК України). Тому умови договору бувають ініціативними або обов’язковими.

Ініціативні умови договору можуть бути різноманітними, адже це відповідає принципу свободи договору (статті 3, 6, 627 ЦК України). Обов’язковими є ті умови договору, стосовно яких сторони зобов’язані досягти згоди, оскільки це продиктовано цивільним законодавством. Нехтувати цим приписом не можна у зв’язку з імперативністю відпо­відних норм.

Обов’язковими є істотні умови договору, досягнення згоди з яких необхідно для того, щоб вважати договір укладеним (ч.1 ст. 638 ЦК України). Попри те, що наслідки відсутності в договорі істотних умов у ЦК не встановлюються, судова практика пішла шляхом визнання цих договорів неукладеними. При цьому на відміну від визнання право- чину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України) окремого судового рішення для цього не потребується. Суд при розгляді певного спору з посилан­ням сторін на договір, в якому відсутні істотні умови, виходить з його неукладеності і, вирішуючи справу, не бере його до уваги, вважаючи його як юридичний факт відсутнім. Встановивши, що правочин є не- укладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукла- деного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК. Відповідно підстав для його задоволення немає.

Отже, слід відрізняти неукладені договори від недійсних право- чинів: підстави та наслідки недійсності правочинів містяться у статтях 215-235 ЦК України, а наслідком неукладеного договору буде набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України).

Верховний Суд України вказує на те, що договір вважається неукла- деним, якщо в ньому відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення, зокрема: відсутня згода щодо всіх іс­тотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця об­ставина визначена як момент його вчинення^[10].

ЦК України, побудований на засадах свободи договору, передбачає лише одну істотну умову, без досягнення згоди з приводу чого існу­вання договору бути не може, — це предмет договору. Однак вказівку на істотні умови того чи іншого договору може містити й закон. Так, згідно зі ст.18 Закону України «Про іпотеку» це, зокрема, відомості про зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконан­ня та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації; посилання на видачу заставної або її відсутність. Законом України «Про оренду державного і комунального майна» (ч. 1 ст. 10) вимагається наявність одинадцяти істотних умов, серед яких строк, на який укла­дається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орен­дованого майна та умови його повернення тощо.

Отже, істотні умови договору можуть бути трьох видів: загальні для всіх договорів; спеціальні, тобто передбачені законом для конкрет­ного виду договору, та індивідуальні, тобто такі, що висуваються од­нією зі сторін договору при його укладенні.

Загальною для всіх договорів істотною умовою є їх предмет, тобто те, про що, власне, сторони домовляються, з приводу чого вони вступа­ють у правовідносини. Предметом договору може бути залежно від вигляду договору майно або дії. Найчастіше під предметом договору розуміється майно, яке одна сторона зобов’ язалася передати іншій сто­роні (наприклад, товар у договорі купівлі-продажу). Предметом догово­ру можуть бути також майнові права (наприклад, право оренди, сервітут, емфітевзис, суперфіцій); дії з виконання робіт (підряд та ін.) або надан­ня послуг (транспортних, комісії, доручення і інш.); виключні права (авторський договір) тощо. У статті 980 ЦК України вказані як предмет договору страхування майнові інтереси, які не суперечать закону.

Якщо предмет договору становить майно, то варто його максималь­но індивідуалізувати і передбачити найбільш важливу для сторін ін­формацію про його властивості.

За загальним правилом, ціна не є істотною умовою договору навіть у разі, коли укладається оплатний договір. Умова про ціну є звичайною як така, що необхідна для будь-якого оплатного договору або конкрет­ного договору, але якщо звичайна умова не включається сторонами до договору, це не впливає на договір, адже вони містяться в цивільному законодавстві. Якщо ціна в договорі не визначена і не може бути вста­новлена за допомогою аналізу його умов, це не впливає на дійсність договору (ст. 691 ЦК України). Ціна може бути визначена, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦК).

Так само не є істотною умовою договору його строк, який сторо­ни можуть принципово не вказувати, пов’язавши його моментом пред’явлення вимоги однією з них про виконання обов’язку іншою стороною і тим самим — припинення договору. Так, зазвичай саме такий підхід характерний для договору позики, коли згідно із ч. 1 ст. 1049 ЦК позика має бути повернена позичальником протягом трид­цяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Індивідуальні істотні умови важливі для тієї сторони, яка їх ви­суває. При цьому друга сторона, розглядаючи запропоновані умови договору, приймає рішення про їх прийнятність, і лише тоді досягаєть­ся домовленість між ними.

Випадковими вважаються такі умови, включення яких до договору свідчить про реалізацію сторонами права встановити для себе інше, ніж передбачено в законі, або обрати один із варіантів, пропонованих законом, або іншим чином скористатися правом вільно формувати умови договору. Наприклад, сторони можуть передбачити, що ризик випадкової загибелі речі до її одержання покупцем несе не власник (ст. 323 ЦК України), а продавець, право ж власності переходить до покупця в загальному порядку, передбаченому ч. 2 ст. 334 ЦК України.

Зміст договору може визначатися з повною ясністю і точністю при його укладенні, а може й згодом, але тоді в законі або в самому дого­ворі, інших документах, які опосередковують відносини сторін, міс­тяться чіткі вказівки, за допомогою яких можна визначити зміст до­говору. Це стосується ціни, строку (терміну), а можливо й інших умов договорів, які не встановлені взагалі або недостатньо конкретизовані в самому договорі. Існують й альтернативні зобов’язання, по яких боржник має можливість визначити точний предмет надання кредито­рові зі встановленого в договорі переліку предметів, діючи за форму­лою «або — або».

Умови договору є правилами поведінки, обов’язковими лише для його сторін. І якщо й розглядати договір як засіб регулювання цивіль­них відносин та джерело права, то він є засобом індивідуального (авто­номного) регулювання, і його дія поширюється лише на конкретні правовідносини. Цим договірні умови відрізняються від норм права, які є загальними правилами поведінки, адресованими всім, і дія яких не залежить від наявності конкретних правовідносин. У тому числі це стосується й типових, примірних або зразкових договорів, що затвер­джуються Кабінетом Міністрів України або іншими органами держав­ної влади, органами влади АРК, наприклад Типовий договір оренди землі, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 3 бе­резня 2004 р. № 220, Типовий договір про андерайтинг, затверджений Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 18 листопада 2008 р. № 1336^[11], Типовий договір оренди цілісного май­нового комплексу чи оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. № 1774^[12], Типовий договір купівлі-продажу пакетів акцій ВАТ^[13], при- мірні договори купівлі-продажу цілісного майнового комплексу за конкурсом, на аукціоні, при викупі^[14] та ін. Типові ліцензійні договори можуть затверджуватися не тільки уповноваженими відомствами, а й творчими спілками (ч. 1 ст. 1111 ЦК України).

Форма типізації змісту договору може бути різною, досягатись не тільки шляхом затвердження типових договорів, а й шляхом введення форм типових договорів чи типових умов договорів, наприклад наказом Мінагрополітики від 13 травня 2005 р. № 201 затверджено Типові умови господарських договорів між цукровими заводами, бурякосію- чими господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комп­лексу незалежно від форми власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти «А»^[15].

Для опрацювання змісту договору часто використовуються між­народні акти і звичаї, наприклад, правила Інкотермс^[16] — загальноприй­няті у світі норми поведінки.

При випрацювані умов договору сторони відповідно до ст. 630 ЦК України можуть встановити в ньому, що його окремі умови визнача­ються відповідно до типових умов договорів певного виду. Якщо у до­говорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, коли вони відпо­відають вимогам статті 7 ЦК України.

 

 

 

 

§ 5. Форма та порядок укладення договору

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов догово­ру. Відповідно важливим є те, по-перше, що розуміється під укладен­ням договору; по-друге, законодавець робить акцент на необхідності досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов і, по-третє, цій до­мовленості сторін має надаватися певна форма.

Поняття «укладення договору» тісно пов’язане з поняттям «ви­никнення» зобов’язання. Під виникненням слід розуміти розпочинан­ня, зародження, початок зобов’язання. Укладення ж договору означає процес, в якому відбувається узгодження воль його сторін — висунен­ня пропозиції та її прийняття. Останнє піддається регулюванню не лише за правилами глави 53 ЦК, а й з додержанням порядку вчинення правочинів із вимогами до їх форми (глава 16 ЦК).

Крім того, слід брати до уваги й те, що домовленість сторін (до­говір як правочин) може стосуватися не лише укладення договору, а й його зміни або розірвання (припинення договірного зобов’язання). Тому укладення договору та його виникнення як зобов’язання є різни­ми правовими понятями.

Укладаючи договір, сторони можуть виражати свою волю зовні у різні способи, але їх воля має узгоджуватися не лише змістовно, а й задля взаємного її сприйняття. Вказівку на належну форму втілення згоди слід розуміти відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК, згідно з якою сторо­ни мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Варіантів два — усна та письмова форми договору.

Форма договору має істотне значення, оскільки завдяки їй домов­леність сторін стає очевидною, а при письмовій формі — підлягає фіксації, а відтак набуває вищого ступеня сприйняття.

Оскільки всякий договір є правочином, до форм договору застосову­ються положення про форми правочинів (статті 205-209, 218-220 ЦК України) — усну та письмову (просту та нотаріально посвідчену).

Між тим воля особи може виражатися й мовчанням, наскільки це допускається законом або договором, а в певних випадках достатньо самих по собі дій, які переконливо доводять волю особи до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК України) — конклю- дентних дій.

Головне, аби сторони між собою порозумілися, що свідчить про досягнення ними згоди з усіх істотних умов договору. Це відбувається за допомогою процедури, яка складається з двох стадій — оферти (пропозиції укласти договір) та акцепту (згоди на пропозицію). Особа, яка висуває оферту, йменується оферентом. Нею може бути кожна із сторін майбутнього договору, а та, яка приймає її, — акцептантом.

Для того щоб вважати пропозицію офертою, вона має містити іс­тотні умови договору. Тобто істотні умови визначає оферент, а акцеп­тант з ними погоджується або, у свою чергу, висуває умови, які коре­гують умови оферента. В останньому випадку умови другої сторони договору являють собою зустрічну оферту, з якою погоджується або не погоджується перша сторона. При її згоді на ці умови вона вважа­ється акцептантом. У відсутності ж згоди договір або не укладається, або робиться ще спроба дійти згоди з умов договору.

Оферта повинна виражати намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв’язаною договором і запропонованими умовами у разі її прийняття. Вона має чекати відповіді від особи, якій спрямована пропозиція, протягом певного строку — або зазначеного в оферті, або нормально необхідного для відповіді на пропозицію.

Своєю пропозицією оферент зв’язує себе обов’язком чекати відпо­віді від особи, якій було направлено пропозицію, та укласти з нею договір в разі її згоди на умовах, визначених в оферті. Між тим пропо­зиція може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

З наведеного слідує, що пропозиція є адресною. Якщо ж пропо­зиції адресовані невизначеному колу осіб (зокрема, такою є реклама), то вони не вважаються офертою, а розцінюються як запрошення роби­ти пропозиції щодо укладення договору. Між тим не виключається й так звана публічна оферта, яка хоч і є зверненням до широкого за­галу, але містить не тільки всі істотні умови договору, а й однозначний намір укласти договір з будь-якою особою, яка відповість на цю про­позицію. Виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу є публічною пропозицією укласти договір незалежно від того, чи вказана ціна та інші істотні умови договору купівлі-продажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу (ч. 2 ст. 699 ЦК України), наприклад, якщо таким чином виконано дизайн вітрини.

Як правило, у публічній оферті зазначається певний строк, протя­гом якого всі можуть звертатися до оферента й отримати пропоновані ним блага, наприклад, визначений товар або послуги під час дії певної акції (знижки на перукарські послуги протягом місяця).

Обидві стадії укладення договору (оферта і акцепт) втілюються в ту чи іншу форму (усну або письмову), але завершення досягнення домовленості має відбуватися у тій формі, якої вимагає закон до кон­кретних договорів. Крім того, від форми оферти залежить і строк, протягом якого оферент зв’язаний своєю офертою.

При усній формі оферти договір вважається укладеним, якщо осо­ба, якій було зроблено пропозицію, негайно заявить про її прийняття. При письмовій формі оферти договір є укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановле­ного актом цивільного законодавства, а якщо даний строк не встанов­лений, — протягом нормально необхідного для цього часу. При вирі­шенні питання про те, який час слід вважати нормально необхідним, врахуванню підлягають, зокрема, такі чинники: відстань між оферен- том і акцептантом, спосіб спілкування між ними тощо.

Якщо ж договір має посвідчуватися нотаріально або підлягати державній реєстрації, він є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотарі­ального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації. Так, досягти домовленості про купівлю-продаж квартири сторони можуть й усно, але договір підлягає обов’ язковому нотаріаль­ному посвідченню, без чого вважатися укладеним не може.

Важливе практичне значення має місце укладення договору. Згідно зі ст. 647 ЦК України, за загальним правилом, місце укладення дого­вору пов’язується з місцем проживання фізичної особи (місцезнахо­дженням юридичної особи — оферента, тобто особи, яка була ініціа­тором укладення договору. Винятки з цього правила можуть бути встановлені сторонами у договорі.

Отже, форма договору і порядок його укладення — поняття суміж­ні. У частині 1 ст. 207 ЦК міститься не тільки спосіб письмової фікса­ції волі, а й порядок дій сторін, спрямований на таку фіксацію. Так, якщо законодавець визначає, що сторони додержуються письмової форми правочину, якщо вони обмінялися листами, телеграмами, то це свідчить не лише і не стільки про форму, а про порядок укладення до­говору. Якщо на підтвердження прийняття речі на зберігання видаєть­ся номерний жетон (ст. 937 ЦК України), він не може вважатися фор­мою договору, а фіксує факт досягнення згоди між сторонами, тобто факт укладення договору.

Стаття 207 ЦК України містить різні види письмової форми: на одному чи на двох і більше документах, на паперовому носії чи елек­тронному. Головне ж, щоб сторони обмінялися відповідними докумен­тами. Це буває, коли оферта направляється однією стороною іншій у вигляді листа, телеграми (у паперовому чи електронному вигляді), єдиного документа, що йменується «договір», а друга сторона реагує на це, відповідаючи листом, телеграмою тощо або погоджуючись з умовами, викладеними в договорі, підписує його.

Аналогічною є поведінка осіб, які укладають договір в усній фор­мі, що є досить поширеним. Насамперед це всі договори, що уклада­ються споживачами, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (роздрібна купівля-продаж, прокат, побутовий підряд, корис­тування громадським транспортом тощо), за винятком тих, які підля­гають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а та­кож правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслід­ком їх недійсність (ч. 1 ст. 206 ЦК України). Укладаючи договір усно, сторони домовляються між собою про всі його істотні умови, вислов­люючи свої пропозиції (наприклад, при купівлі товару на ринку).

На відміну від мовної, при укладенні договору шляхом конклю- дентних дій сторони уникають використання мовних засобів, а вира­жають волю жестами, вчинками, рухом, іншими фактичними діями — активними або пасивними (мовчанням). Якщо договір укладається в такий спосіб, то конклюдентні дії можуть здійснювати обидві сторо­ни або одна з них, а друга мовчатиме, що тим не менш однозначно розцінюватиметься як згода з діями (пропозицією) першої сторони. Тобто акцепт у формі мовчання бути може, а от оферта — як правило, ні, оскільки неможливо, щоб пропозиція укласти договір мала вигляд мовчання, адже в пропозиції має міститися не лише волевиявлення особи на укладення договору, а й його умови. Між тим поміщення товару на вітринах магазину або на лотках з інформацією про нього та ціну являє собою мовчазну пропозицію укласти договір.

Вбачається, що мовчанням продовжується дія договору найму (оренди) на новий строк, якщо наймодавець (орендодавець) не заявив наймачеві (орендарю) про звільнення приміщення або повернення іншої речі, переданої в найм (оренду), а наймач (орендар) продовжує нею користуватися (ст. 764 ЦК України).

Акцепт має бути повним і безумовним. Як правило, він здійсню­ється в такій само формі, як і оферта: якщо пропозиція викладалась у листі, то й про її прийняття адресат повідомляє у листі. Цим і дося­гається вимога ст. 207 ЦК України про обмін листами, телеграмами тощо. Однак прийняттям пропозиції вважаються й дії особи, яка одер­жала пропозицію укласти договір. Такими діями можуть бути сплата відповідної суми грошей, відвантаження товарів, надання послуги, виконана роботи тощо. Ці дії, по-перше, мають вчинятися відповідно до вказаних у пропозиції умов договору; по-друге, здійснюватися у межах строку для відповіді; по-третє, вони допускаються як акцепт, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Отже, однією з найважливіших ознак акцепту є строк його надан­ня, адже лише протягом певного строку оферент зв’ язаний своєю офертою, а акцептант вправі вимагати від нього здійснення дій, вказа­них в одержаній ним пропозиції. Якщо відповідь про прийняття про­позиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов’язань.

Між тим не виключаються й випадки, коли з відповіді про прий­няття пропозиції укласти договір випливає, що вона відправлена акцептантом своєчасно, але з різних причин одержана оферентом із запізненням. Це може статися, зокрема, через більш тривалий строк, протягом якого пошта надала послугу. У цьому випадку особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов’язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направ­лено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням. Тобто в та­кому разі, попри наявність акцепту, договір не вважається укладеним. Причому таке повідомлення оферентом акцептанта є обов’язковим, інакше акцептант вважатиме договір укладеним. У відсутності такого повідомлення дії акцептанта по виконанню договору будуть право­мірними і тягнуть за собою відповідні наслідки. Зокрема, акцептант може вимагати від оферента відшкодування збитків у разі відмови від виконання останнім договору.

Тим не менш і в разі запізнення реагування на пропозицію укласти договір він може укладатися, якщо особа, яка висунула пропозицію, відреагує на відповідь, одержану із запізненням, як на нову оферту (ч. 2 ст. 645 ЦК України) і погодиться з нею. Тим самим сторони міняють­ся місцями. Взагалі ж в такій ситуації все залежить від згоди оферента, за наявності якої договір може вважатися укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням (ч. 3 ст. 645 ЦК України).

Між оферентом та акцептантом за наявності принципової погодже­ності укласти договір можуть виникнути спори, які йменуються перед- договірними. Вони стосуються певних розбіжностей між баченням кожної зі сторін договору тих або інших його умов. Якщо в результаті переговорів сторонам так і не вдалося досягти домовленості з приводу цих розбіжностей, договір не може вважатися укладеним. Однак сторони за взаємною згодою або у випадках, встановлених законом, можуть звернутися й до суду, який розгляне ці розбіжності (ч. 1 ст. 649 ЦК). Розбіжності між сторонами, що виникли при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовряду­вання та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом (ч. 2 ст. 649 ЦК).

Останнє є однією з особливостей, властивих укладенню договору на підставі цих правових актів (ч. 2 ст. 648 ЦК України), крім якої можна визначити такі: а) цей акт є обов’ язковим для сторін (сторони) договору; б) договір має відповідати цьому акту; в) особливості укла­дення такого договору встановлюються актами цивільного законодав­ства.

Такі особливості встановлені, наприклад, щодо укладення догово­рів на закупівлю товарів, робіт і послуг, які повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, за умови, що вартість за­купівлі товару (товарів), послуги (послуг) становить не менше 100 тис. грн, а робіт — 300 тис. грн і нині регулюються Положенням про закупів­лю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженим Постано­вою Кабінету Міністрів України № 921 від 17.10.2008 р. законом «Про виконавче провадження» передбачається також реалізація аре­штованого майна шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціо­нах (ст. 61). Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлюється, що за правилом продаж майна боржника недержавної власності як єдиного майнового комп­лексу провадиться на відкритих торгах (ч. 6 ст. 19). Законом «Про приватизацію державного майна» передбачаються як способи прива­тизації продаж державного майна на аукціоні, за конкурсом, на фон­дових біржах, продаж на конкурсній основі єдиного майнового комп­лексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій (ст. 15). Відповідно до ст.15 Закону «Про іпотеку» реалі­зація переданих в іпотеку земельних ділянок сільськогосподарського призначення при зверненні стягнення на предмет іпотеки здійснюєть­ся на прилюдних торгах.

Укладення договорів на торгах, біржах, аукціонах, за результа­тами конкурсу відбувається в особливому порядку (ст. 650 ЦК Укра­їни). Процедура укладення договорів у цих випадках складніша, ніж двостадійна загальна процедура (оферта та акцепт) і являє собою юри­дичний склад, що полягає у проведенні торгів (аукціону, конкурсу) та укладення за їх результатами договору.

Проведення торгів для закупівлі товарів, робіт і послуг, що повніс­тю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, перед­бачає певні етапи: інформування учасників про проведення відкритих торгів шляхом відповідної публікації; надання замовником тендерної документації учаснику процедури відкритих торгів; подання учасником процедури відкритих торгів тендерної пропозиції відповідно до вимог тендерної документації; розкриття, оцінка та порівняння тендерних пропозицій; акцепт тендерної пропозиції і укладення договору про закупівлю.

Здійснення закупівлі за Положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти відбувається за такими етапами: а) поши­рення інформації про заплановану закупівлю чи про проведення по­передньої кваліфікації шляхом поміщення оголошення в інформацій­ному бюлетені «Вісник державних закупівель», на веб-сайтах замов­ників або головних розпорядників бюджетних коштів у розділі «Дер­жавні закупівлі» та у друкованих засобах масової інформації загально­державної сфери розповсюдження; б) запрошення до участі у проце­дурі закупівлі, в) повідомлення про проведення попередньої кваліфі­кації учасників; г) подання інформації сторонами закупівлі; д) ство­рення тендерного комітету; е) проведення закупівлі.

Аналогічний порядок передбачається для конкурсної реалізації майна в інших випадках.

Закупівля може здійснюватися шляхом проведення таких процедур: відкриті торги; торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; запит цінових пропозицій (котирувань); аукціон; закупівля в одного учасни­ка. Основною процедурою здійснення закупівель є відкриті торги. Під час проведення відкритих торгів тендерні пропозиції мають право по­давати всі заінтересовані особи. Під час проведення торгів з обмеже­ною участю тендерні пропозиції мають право подавати лише ті учас­ники, які запрошені замовником взяти участь у процедурі закупівлі.

Подання тендерних пропозицій являють собою оферту, а замовник акцептує тендерну пропозицію, що визнана найбільш економічно ви­гідною за результатами оцінки. Замовник надсилає переможцю торгів протягом одного робочого дня з дня акцепту повідомлення про акцепт тендерної пропозиції, строк дії якої не закінчено, а також надсилає всім учасникам процедур відкритих торгів, двоступеневих торгів і торгів з обмеженою участю письмове повідомлення про результати торгів із зазначенням назви та місцезнаходження учасника — переможця про­цедури закупівлі, тендерна пропозиція якого визнана найбільш еконо­мічно вигідною за результатами оцінки.

З учасником, тендерну пропозицію якого було акцептовано, замов­ник укладає договір про закупівлю відповідно до вимог тендерної документації та умов акцептованої тендерної пропозиції у строк, не раніше ніж через п’ ять робочих днів з дня відправлення письмового повідомлення всім учасникам процедур відкритих торгів, двоступене­вих торгів і торгів з обмеженою участю про їх результати, але не піз­ніше ніж через 15 робочих днів з дня акцепту.

Особливості укладення договорів на біржах передбачені законами України «Про товарну біржу» та «Про цінні папери та фондовий ри­нок». Згідно зі ст. 15 Закону «Про товарну біржу» біржовою операцією визнається договір, який відповідає певним вимогам. По-перше, він має бути купівлею-продажем, поставкою або обміном товарів, допу­щених до обігу на товарній біржі. По-друге, його учасниками можуть бути члени біржі. По-третє, біржовий договір має бути поданий для реєстрації та зареєстрований на біржі не пізніше дня, що є наступним за днем здійснення його на біржі. Згідно зі ст. 24 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» на фондовій біржі договори укладаються відповідно до котирування цінних паперів на основі даних попиту і пропозицій, отриманих від учасників торгів.

Біржові операції дозволяється здійснювати лише членам товарної біржі або брокерам. Членами біржі є її засновники, а також особи, прийняті до її складу. Брокери — це фізичні особи, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту, обов’язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі, представниками котрих щодо здійснення бір­жових операцій вони є. Головними їх обов’язками є підшукування контрактів та подання здійснюваних ними договорів для реєстрації на біржі. На фондовій біржі договори укладаються торговцями цінними паперами шляхом здійснення брокерської, дилерської діяльності, ан- дерайтингу й укладення відповідно договорів доручення, комісії або управління цінними паперами.

Основним документом, що регламентує порядок здійснення біржо­вих операцій, ведення біржової торгівлі на товарній біржі та розв’ язання спорів з цих питань, є правила біржової торгівлі, які затверджуються загальними зборами членів біржі або органом, ними уповноваженим, а на фондовій біржі — біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Біржові договори вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Вони не підлягають нотаріальному посвідченню.

Продаж майна на аукціоні відбувається тому учаснику, який запро­понував найвищу ціну. При проведенні аукціону фігурують організатор аукціону, аукціонна комісія та ліцитатор.

Організатором аукціону є той, хто має за мету відчуження майна, наприклад, державний орган приватизації (при приватизації держав­ного майна), керуючий санацією (при продажу майна боржника, щодо якого порушено справу про неплатоспроможність). Готує і проводить аукціонна комісія, а веде аукціон ліцитатор.

При продажу державного майна діють нормативно-правові акти, що визначають правила його реалізації, наприклад, Положення про аукціонну комісію, затверджені наказом Фонду державного майна Украї­ни від 24.03.2008 р. № 347, Порядок подання та розгляду заяви про участь в аукціоні з продажу об’єкта аукціону, затверджений наказом Фонду державного майна України від 28.09.2009 р. № 1514 та ін. Як правило, аукціони провадять спеціалізовані організації (наприклад, Національна мережа аукціонних центрів) за відповідними правилами. Майно виставляється на аукціон за початковою вартістю, визначеною за результатами оцінки, що здійснюється відповідно до законодавства. У випадку продажу на аукціоні державного майна мають бути додер- жані відповідні правила та методики.

Продаж за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за рівних умов найвищу ціну.

Інформація про об’єкти, що підлягають продажу на аукціоні або за конкурсом, повинна бути опублікована не пізніше як за тридцять ка­лендарних днів до дати їх проведення в інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій пресі та інших друкованих виданнях, визначених органом приватизації. Покупці мають бути зареєстровані як учасники аукціону чи конкурсу, сплатити реєстраційний внесок, встановлений органом приватизації, та внести грошові кошти у роз­мірі десяти відсотків початкової ціни продажу. Продаж об’єктів на аукціоні або за конкурсом здійснюється за наявності не менше двох покупців.

На аукціоні між учасниками, що бажають придбати майно, відбу­вається торг, внаслідок чого підвищується ціна пропонованого до про­дажу майна. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропоновано вищу ціну, ліцітатор оголошує про придбання об’ єкта тією особою, яка запропонувала найвищу ціну, підтверджуючи це ударом молотка.

Під час аукціону ведеться протокол, а за його наслідками особа стає власником майна. Однак підстави набуття права власності на аукціоні різняться. Якщо на аукціоні придбається державне майно або майно боржника (за законодавством про банкрутство), то за результатами аукціону укладається договір з переможцем. Якщо реалізується майно, на яке звертається стягнення, договор не укладається, а лише склада­ється державним виконавцем акт про проведений аукціон на підставі протоколу (п. 4.9 Порядку реалізації арештованого майна, затвердже­ного наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5), п. 6.1 Тимчасового положення про порядок проведення пу­блічних торгів по реалізації арештованого нерухомого майна, затвер­дженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. 170 № 68/5. На підставі акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про при­дбання нерухомого майна з публічних торгів. Втім у нормативно- правовому регулюванні використовується схожа з купівлею-продажем термінологія: «продаж», «покупець», але не зазначається продавця, бо його як сторони в договорі не існує, бо не існує самого договору.

Умови і термін проведення конкурсу визначає конкурсна комісія, створювана відповідним органом приватизації, якщо йдеться про при­дбання державного майна за конкурсом. Для участі в конкурсі покупець подає до комісії план приватизації. Конкурс відбувається в два етапи. На першому оголошується попередній переможець конкурсу за резуль­татами його пропозицій. Якщо протягом п’яти робочих днів від інших учасників конкурсу не надійдуть додаткові пропозиції, попередній переможець оголошується остаточним переможцем. За наявності інших нових пропозицій проводиться додаткове засідання конкурсної комісії, яка після розгляду додаткових пропозицій визначає остаточного пере­можця. За результатами засідання конкурсної комісії складається про­токол, який у триденний строк з дня проведення конкурсу надсилаєть­ся до органу приватизації для затвердження результату конкурсу.

Договір купівлі-продажу між продавцем і покупцем укладається не пізніше як у п’ ятиденний строк з дня затвердження органом при­ватизації результатів аукціону чи конкурсу. Договір підлягає нотарі­альному посвідченню та реєстрації.

 

 

 

 

§ 6. Зміна та розірвання цивільно-правового договору

За загальним правилом договір повинен бути незмінним на весь строк його дії, а договірне зобов’ язання — виконуватися відповідно до тих його умов, які сторони визначили при укладанні договору. Од­нак допускається зміна договору, якщо цього вимагають інтереси його сторін, а іноді — і публічні інтереси.

Зміна договору відрізняється від його розірвання тим, що в першо­му випадку договір зберігає свою силу, хоча й із трохи зміненими умовами. Розірвання ж договору спричиняє припинення договірного зобов’язання (ч. 2 ст. 653 ЦК України).

Порушувати питання про зміну або припинення можна лише від­носно діючого договору, тобто такого, який ще не виконаний і, як на­слідок, договірне зобов’язання не припинене.

Оскільки договір укладався за згодою сторін, то загальним прави­лом є те, що зміни до нього також можуть вноситися лише за згодою сторін. Розривається договір у такий же спосіб. Однак не виключаєть­ся, що ініціатива однієї зі сторін щодо зміни або розірвання договору не підтримується іншою стороною, не викликає в неї згоди. У цих ви­падках договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду.

Крім того, існує можливість односторонньої відмови від договору (ст. 214, ч. 3 ст. 651 ЦК України) однієї з його сторін, що також може викликати розірвання, а в деяких випадках — зміну договору.

Тому існує три способи зміни/розірвання договору:

1) за згодою сторін;

2) з ініціативи однієї з них (одностороння відмова від договору);

3)  за рішенням суду.

Зміна та розірвання договору за згодою сторін допускається без обмежень і без установлення в ЦК і цивільному законодавстві пере­ліку підстав для цього. Разом з тим це загальне правило містить ви­нятки, коли законом установлена заборона на внесення в договір змін, зокрема, з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 636 ЦК України).

Оскільки сторони мають досягти згоди про зміну (розірвання) договору, домовленість між ними також за своєю правовою природою являє собою договір, у зв’язку із чим на нього поширюються як за­гальні правила про умову дійсності правочинів (ст. 203 ЦК), так і положення про порядок укладення договору (статті 638-647 ЦК України).

Відповідно до ст. 654 ЦК зміна або розірвання договору вчиняєть­ся в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розриваєть­ся, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Так, якщо договір був нотаріально посвід­чений, договір про його зміну також підлягає нотаріальному посвід­ченню. Водночас у ЦК України не вказується на те, яке значення має державна реєстрація договору для випадків внесення до нього змін або його розірвання. Втім, якщо договір був зареєстрований, то й зміни до нього, а також його розірвання підлягають державній реєстрації.

Таким само, як і при укладанні договору, є порядок його зміни або розірвання — він уважається таким з моменту вчинення відповідного правочину (укладення договору про внесення змін до договору). Якщо ж домовленість про зміну або розірвання договору має бути досягнута між особами, віддаленими одна від одної (таких, що перебувають у різних населених пунктах), діє правило, аналогічне укладенню до­говору, відповідно до якого моментом зміни (розірвання) договору є момент одержання особою, яка направила пропозицію укласти до­говір, відповіді про прийняття цієї пропозиції або застосовуються інші правила, передбачені ст. 640 ЦК України.

Зміна й розірвання договору за рішенням суду допускається лише у випадках, передбачених договором або законом. При цьому в ч. 2 ст. 651 ЦК України наводиться одна підстава для винесення судом рішення про зміну або припинення договору — це його істотне по­рушення іншою стороною, адже саме воно, як правило, і виступає причиною зміни (а частіше — припинення) правовідносин між сто­ронами договору. Між тим ця підстава не єдина, і в ст. 652 ЦК перед­бачена така підстава для зміни або розірвання договору, як істотна зміна обставин.

У зв’язку з цим слід зазначити, що, по-перше, законодавець дотри­мується позиції про загальне правило про незмінність договору й мож­ливість його зміни або припинення в примусовому порядку тільки в силу вагомих (і навіть екстраординарних) причин, установлюючи, що лише істотне порушення іншою стороною договору своїх зобов’язань або істотна зміна обставин може викликати такі наслідки, як зміна або припинення договору.

По-друге, визначаються й критерії істотності порушення або іс­тотності зміни обставин. Істотним є таке порушення стороною дого­вору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

По-третє, правом звертатися до суду з вимогою про зміну або розірвання договору наділена лише одна з його сторін, а не будь-хто інший.

Істотне порушення умов договору є найпоширенішою підставою для його розірвання. У значному ступені кваліфікація порушення до­говору як істотного має оціночний характер. Однак суд, даючи пору­шенню оцінку, повинен ураховувати, в першу чергу, розмір збитків, нанесених стороні договору невиконанням або неналежним його ви­конанням іншою стороною, і порівнянність реальних результатів до­говірних зобов’ язань із тими, які очікувала мати сторона, що зверну­лася до суду з вимогою про розірвання договору.

При регулюванні окремих видів договірних зобов’ язань законода­вець уточнює, де необхідно, загальне положення про можливість розір­вання договору, а іноді й дещо видозмінює підставу для цього. Так, замовник має право вимагати розірвання договору за наявності у ро­боті істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків (ч. 2 ст. 852 ЦК). До цього додається, що ці відступи у робо­ті не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замов­ником розумний строк (ч. 3 ст. 858 ЦК), замовник має право відмови­тися від договору та вимагати відшкодування збитків.

Крім наведених, ЦК передбачає й інші підстави для зміни або розір­вання договору, наприклад, довічного утримання (догляду) у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 756 ЦК України). Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відпо­відає, можливість користування майном істотно зменшилася (ч. 4 ст. 762 ЦК України). Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник — його зменшення, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати. У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартості послуг, що надавалися йому іншими особами, підрядник має право вимагати збільшення коштори­су. У разі відмови замовника від збільшення кошторису підрядник має право вимагати розірвання договору (ч. 5 ст. 844 ЦК України).

Розірвання договору може сполучатися з відповідальністю сторони за його невиконання або неналежне виконання (і, як правило, так буває, оскільки причиною для розірвання виступає заподіяння стороні істот­ної шкоди), але не обов’язково. Наприклад, відповідач може довести підстави для звільнення його від відповідальності, що тим не менш не вплине на задоволення вимоги про розірвання договору.

Стосовно істотної зміни обставин, з яких сторони виходили при укладенні договору, то ця підстава для зміни або розірвання договору є ще проблемнішою за попередню. Як зміни обставин на практиці ви­суваються аргументи про істотні зміни в ринковому середовищі (по­питу і пропозиції на певні товари, роботи, послуги) внаслідок різно­манітних, у тому числі геополітичних або економічних причин у світо­вому чи регіональному вимірі. Прикладами є фінансова криза, дефолт, воєнні дії, зміна програмного (економіко-правового) курсу країни, що потягло за собою введення обтяжливого для сторін/сторони оподаткування та ін. Усі наведені факти як підстави для зміни або розірвання договору мають виникати після його укладення і впливати на його сторони або одну з них таким чином, що виконання договірних обов’язків для однієї зі сторін договору стало б надто обтяжливим для неї і поставило б її в явно невигідне становище порівняно з тими осо­бами, які укладають аналогічні договори після зазначених обставин, а також порівняно з її контрагентом. Подібні ситуації не відповідають принципу справедливості (ст. 3 ЦК України), і його дія вимагає подо­лання явно нерівного становища, в якому опинилися сторони договору. У випадку незгоди другої сторони договору домовлятися про зміну його умов спір вирішується судом. Найчастіше це трапляється при іс­тотній зміні тарифів, цін на паливо та на регульовані ціни на певні товари, банківських ставок тощо. Втім, у будь-якому випадку ч. 4 ст. 652 ЦК України встановлює виключність такої підстави зміни до­говору у зв’язку з істотною зміною обставин, що допускається за рі­шенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору супер­ечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змі­нених судом.

Доводити істотність зміни обставин має сторона, що заявила від­повідно вимогу про зміну або розірвання договору.

У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд на вимогу будь-якої зі сторін визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами ви­трат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.

Ще однією підставою для розірвання або зміни договору є одно­стороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, (ч. 3 ст. 651 ЦК України). Тобто в цьому випадку достатньо волевиявлення однієї зі сторін без згоди другої (інших) та без звернення до суду.

Право на відмову від договору може бути встановлено договором або законом. ЦК передбачається можливість односторонньої відмови, зокрема від договору про встановлення емфітевзису (ст. 408 ЦК); най­му (статті 763, 782 ЦК); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); під­ряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008 ЦК) та інших договорів. Прикладом допустимості відмови від договору є ч. 2 ст. 678 ЦК, в якій передбачено, що у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути,недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з’ явилися знову після їх усунення) покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена (ч. 3 ст.727 ЦК України).

Отже, як правило, допустимість відмови однієї зі сторін від дого­вору є способом захисту її прав та інтересів, але може являти собою й певні переваги, що надаються «слабкій» стороні договору, наприклад, замовник має право у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від договору побутового підряду, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому ви­трати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті (ч. 2 ст. 867 ЦК).

Поширеною є допустимість односторонньої відмови від такого договору, умови якого якраз саме таким чином адекватно відбивають глибинну сутність відносин між сторонами. Так, природно, що дару- вальник вправі відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тоб­то якщо ця річ ще не потрапила до обдаровуваного, а також якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Користувач вправі в будь-який час відмовитися від договору позички (ч. 1 ст. 834 ЦК).

За своєю природою одностороння відмова від договору являє собою односторонній правочин, а отже, до неї застосовуються всі вимоги щодо дійсності правочину (ст. 203 ЦК України). Щодо форми цього правочину, то внаслідок того, що ЦК не містить спеціальних правил стосовно цього, слід застосовувати ч. 1 ст. 205 ЦК стосовно можливос­ті сторін правочину обирати його форму.

Наслідками зміни договору є збереження його дії, але у зміненому вигляді (зі зміненими умовами). Ці зміни можуть стосуватися пред­мета, місця, строків виконання тощо. Оскільки перелік змін, наведених у ч.1 ст. 653 ЦК, не вичерпний, змін можуть зазнавати й інші умови договору, як правило, це права та обов’язки сторін, спосіб забезпечення виконання, додаткові вимоги про відповідальність тощо. Не можуть вважатися змінами до договору ті, що стосуються заміни його сторін (ст. 512 ЦК).

У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються (ч. 2 ст. 653 ЦК).

Зміна та розірвання договору діє лише на майбутнє, що принципо­во відрізняє їх від визнання правочину недійсним. Тому невірною є вимога про визнання договору недійсним і його розірвання, бо одне виключає інше. З того, що наслідки розірвання або зміни договору ді­ють лише на майбутнє, випливає й те, що сторони не мають права вимагати повернення виконаного ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4. ст. 653 ЦК України).

---

^[1] Див.: Спасибо-Фатєєва, І. В. Акціонерні угоди [Текст] / І. В. Спасибо-Фатєєва // Право України. - 2009. - № 12. - С. 182-190.

^[2] Див.: Цивільне право України [Текст] / за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо- Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - Х. : Право, 2011. - Т 1.

^[3] Див.: Шершеневич, Г Ф. Курс гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич.

-   Тула : Автограф, 2001. - С. 219; Васьковский, Е. В. Учебник гражданского права [Текст] / Е. В. Васьковский. - М. : Статут, 2003. - С. 329; Василевская, Л. Ю. Учение о вещньїх сделках по германскому праву [Текст] / Л. Ю. Василевская. - М. : Статут, 2004. - С. 86; Спасибо, І. А. Набуття права власності [Текст] / І. А. Спасибо. - К. : НДІППіП АПрНУ, 2009. - С. 87.

^[4] Див.: Бровченко, І. О. Конструкція договору на користь третьої особи: проблеми застосування [Текст] / І. О. Бровченко // Юрид. Україна. - 2009. - № 1. - С. 56-64.

^[5] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] / за ред. розробників проекту ЦК України. - К. : Істина, 2004. - С. 441.

^[6] Див.: Черепахин, Б. Б. Ответственность грузополучателя по требованиям из до- говора железнодорожной перевозки [Текст] / Б. Б. Черепахин // Трудьі по гражданско- му праву. - М. : Статут, 2001. - С. 125; Брагинский, М. И. Договорное право [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 2000. - Кн. 2: Договори о пере- даче имущества. - С. 611.

^[7] Див.: Кот, О. О. Перехід прав кредиторів: Історія. Теорія. Законодавство [Текст] / О. О. Кот. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 40-41.

^[8] Див.: Васильєва, В. А. Цивільно-правове регулювання діяльності з надання по­середницьких послуг [Текст] / В. А. Васильєва. - Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2006. - С. 40-43.

^[9] Див.: Спасибо-Фатєєва, І. В. Деякі аспекти вирішення корпоративних спорів: співвідношення цивілістичного та трудового регулювання [Текст] / І. В. Спасибо- Фатєєва // Юрид. радник. - 2008. - № 3. - С. 6-11.

^[10] Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсни­ми. Узагальнення Верховного Суду України від 24.11.2008 р. [Електронний ресурс] // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.6.1.6.

^[11] Про затвердження форми Типового договору про андеррайтинг [Текст] : Рішення Держкомісціннихпаперів від 18 листоп. 2008 р. № 1336 // Офіц. вісн. України - 2008.-  № 99. - С. 53. - Ст. 3277.

^[12] Про затвердження договорів оренди [Текст] : наказ Фонду держ. майна України від 23 серп. 2000 р. № 1774 // Офіц. вісн. України. - 2000. - № 52. - С. 222. - Ст. 2281.

^[13] Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства [Текст] : затв. наказом Фонду держ. майна і Нац. банку України від 24.12.93 / 18.02.94 № 583 / 30 //

^[14] Про затвердження примірних договорів купівлі-продажу [Текст] : наказ ФДМ України від 22.08.2005 р. № 2411 // Офіц. вісн. України. - 2005. - № 38. - С. 124.-   Ст. 2394.

^[15] Типові умови господарських договорів між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та іншими суб’єктами бурякоцукрового комплексу незалежно від фор­ми власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти «А» [Текст] : затв. наказом М-ва аграр. політики України 13.05.2005 р. № 201 // Офіц. вісн. України. - 2005. - № 30. - С. 182. - Ст. 1842.

^[16] Інкотермс. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати [Текст] (ред. 2000 р.) // Уряд. кур’єр. - 2002. - 10 квіт. (№ 68).

 

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття договору як правочину, документа та правовідношення.
2. Види договорів.
3. Форми договору. Вимоги до письмової форми договору.
4. Порядок укладення договору.
5. Умови договору.
6. Понятта оферти і акцепту.
7. Особливості укладення договору на аукционі, за результата­ми конкурсу, на торгах.
8. Проблематика не укладених договорів.
9. Підстави та порядок розірвання і зміни договору.