Печать

Глава 14 Цивільно-правова відповідальність

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 14 Цивільно-правова відповідальність




§ 1. Поняття, ознаки та функції цивільно-правової відповідальності

§ 2. Види та форми цивільно-правової відповідальності

§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності

§ 4. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності


 

§ 1. Поняття, ознаки та функції цивільно-правової відповідальності


Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулю­вання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характеризуєть­ся добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб’єктивних прав та виконанням цивільних обов’язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочен­ня та відповідальністю, що встановлюються договором або актами ци­вільного законодавства (ч. 3 ст. 14 ЦК). Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визна­чається межами дозволеної та необхідної їх поведінки[1]. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, пред­метом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми за­хисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення не- юрисдикційної форми захисту — самозахисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріп­лювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідаль­ність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструк­ції та інститути цивільного права. Давня дискусія правників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наяв­ність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлю­ється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексєєв вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснен­ня своїх обов’язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов’язків[2]. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сут­ності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її із со­ціальною відповідальністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов’язком належного виконання зобов’язання у цивільному праві. Відповідальність, — зазначав М. М. Агарков, — не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною[3].

Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юри­дичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки ви­никає як наслідок цивільного правопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов’язок надати звіт у сво­їх діях, що регулюється правом[4]. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов’язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наяв­ність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.

Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов’язку, вста­новленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків[5]. Однак цивільно-правова відповідаль­ність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами.

Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відповідаль­ність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загаль­ні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, не­гативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини має бути зведений до необхідного мінімуму. Од­нією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідаль­ність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб’єктивних прав, як правило, пов’язана з державно- примусовим впливом на правопорушника. Відповідно застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене дер­жавним примусом[6], який полягає у реальному впливі на особу право­порушника і який здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у мож­ливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. До­бровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника також розглядаєть­ся як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопоруш­ника, а на відновлення (компенсацію) суб’єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов’язується, як правило, з її пси­хічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, сус­пільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завж­ди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної по­ведінки. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її май­новий характер; додатковість обтяження; відповідальність юри­дично рівних суб’єктів один перед одним; компенсаційний (еквіва­лентний) характер.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний вид відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його майно­ву сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений насам­перед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього ре­гулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення пору­шеного суб’єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише при застосуванні таких заходів відповідальності, які мають майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов’язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві по­лягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у ви­падках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи ком­пенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов’язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєд­нанні до порушеного обов’язку додаткового обов’язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов’язку (у недоговірній відповідальності). До того ж ці обов’ язки не забезпечуються зустріч­ним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбавляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов’язок виконати зобов’язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зобов’ язання), не роз­глядається як міра цивільно-правової відповідальності (ст. 622 ЦК). Такий обов’язок встановлений для боржника незалежно від порушен­ня прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить відповідальність одного учасника цивільних відносин перед іншим, тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправ­ним (юридично рівним) становищем суб’єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов’язків. Наприклад, у зобов’язальних правовідносинах невиконання обов’язку боржником тягне порушення права кредитора. Тривалий час у чинному ЦК були відсутні норми про конфіскаційні міри відповідальності із стягненням з порушника майна у дохід держави. Таке становище вважалося цілком логічним, виходя­чи зі специфіки цивільно-правової відповідальності. Однак з 1 січня 2011 р. набули чинності зміни до ст. 228 ЦК, якими встановлено такий наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, як стягнення в дохід держави одержаного або належного за правочином. За своєю природою це є публічно-правовою санкцією, але не мірою цивільно-правової відповідальності.

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності роз­мірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним ха­рактером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків із цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної не­устойки за порушення зобов’язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна роз­глядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи за­коном заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно- правових обов’язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волеви­явлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов’ язку або вимоги потерпілого щодо при­мусового застосування заходів відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соці­альне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які станов­лять основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних від­носин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відпо­відальності реалізуються також і загальні функції юридичної відпові­дальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлю­ються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідаль­ності полягає у відновленні порушених суб’єктивних цивільних прав[7],а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (грошовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації компенсаторно- відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а з другого, — встановлює еквівалентність розміру заподіяної пра­вопорушенням шкоди та розміру відповідальності.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи — порушника цивільного обов’ язку, певним чином сприяє попередженню правопорушень.

В інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи право­порушника. У зв’язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація за­вданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультатив­ними.

 

 


 

§ 2. Види та форми цивільно-правової відповідальності


Відсутність в актах цивільного законодавства легального визна­чення поняття цивільної відповідальності обумовлює наявність різних підходів при дослідженні цього правового інституту. Так, навіть ви­словлювалася думка про недоцільність розгляду цивільно-правової відповідальності як єдиної правової категорії, оскільки різні види цієї відповідальності спрямовані на досягнення різних цілей. Зокрема, до­говірна відповідальність спрямована на упорядкування зобов’язань, а деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних право порушень[8]. Цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша багатоаспектна юридична категорія, характеризується внутрішньою єдністю та диференціацією складових елементів. Наявність загальних рис, функцій та умов виникнення для різних видів цивільно-правової відповідальності свідчить про існування єдиного поняття «цивільно- правова відповідальність». Отже, цивільно-правова відповідальність при всій різноманітності прояву в суспільних відносинах, що регулю­ються нормами цивільного права, однорідна й спирається на єдині принципи правового регулювання[9]. Уперше в ЦК, окрім норм про від­повідальність, які розміщені у різних інститутах, закріплені норми стосовно загальних заходів відповідальності за порушення суб’єктивних цивільних прав (статті 22, 23 ЦК).

Види цивільно-правової відповідальності. Єдність категорії ци­вільно-правової відповідальності не виключає існування певних її різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин. Класифікація здійснюється за різними критеріями, що мають юридичне значення.

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, що порушені, розрізняють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов’язку, що виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов’ язання може полягати у невиконанні або у нена­лежному виконанні стороною свого обов’ язку.

Договірна відповідальність — це відповідальність за порушен­ня існуючого між сторонами договірного зобов’язання, та стано­вить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов’язок. Цей новий обов’язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч. 1 ст. 622 ЦК борж­ник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Недоговірна відповідальність — це відповідальність за пору­шення цивільних прав та обов’язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів). При цьому не можна ото­тожнювати недоговірну і деліктну відповідальність. Остання настає лише у разі завдання шкоди безпосередньо особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі цивільного право­порушення (делікту). Недоговірною ж є, наприклад, і відповідальність недобросовісної сторони недійсного правочину, що не заснована на вчиненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина. Без­перечно, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різновидом недоговірної відповідальності.

Недоговірна відповідальність настає у разі порушення встановле­ного законом або іншим актом цивільного законодавства юридичного обов’язку, що має абсолютний характер. У абсолютних правовідноси­нах обов’язок особи полягає в утриманні від вчинення таких дій, що порушують суб’єктивні цивільні права та охоронювані законом інте­реси інших учасників відносин. У разі ж порушення суб’єктивного цивільного права конкретного носія пасивний обов’язок трансформу­ється у новий обов’ язок, який полягає вже у здійсненні активних дій (зокрема, у відшкодуванні шкоди).

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю полягає у декількох моментах. Суб’єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб’єктом недоговірної відповідаль­ності може бути будь-яка особа, яка порушила суб’єктивне право по­терпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий пере­бувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов’язане з виконанням цього договірного зобов’язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно. Для договірної відповідаль­ності ЦК встановлює лише загальні правила — загального чи спеці­ального для окремих договірних зобов’язань характеру. Вони є дис­позитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулю­вати питання відповідальності інакше.

Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлю­ються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або безді­яльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважа­ються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у по­рівнянні із зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не заборо­няється. Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для до­говорів приєднання (ст. 634 ЦК).

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як ім­перативне врегулювання її умов, розміру та форм.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) роз­мірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо дого­вором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК). Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при визна­ченні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті особою щодо їх одержання.

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов’ язань включає також сплату неустойки у випадках, якщо така міра відпові­дальності за порушення зобов’язання встановлена договором або актом цивільного законодавства (ст. 624 ЦК).

В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загаль­ного принципу повної відповідальності, а саме — допускає обмежену відповідальність.

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір зав­даної правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі — СЗУ)), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потер­пілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка завдала шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК) тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, дого­вором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов’язань.

Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. 3 ст. 614 ЦК є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, роз­міром виключної неустойки.

Сутність кратної відповідальності полягає в обов’ язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Об­числення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встано­влюватися і домовленістю сторін.

При множинності суб’єктного складу у разі порушення зобов’я­зання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальність співборжників перед креди­тором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожно­го з них у певній частині, визначеній договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є рівним, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не ви­пливає із суті зобов’ язання або звичаїв ділового обороту.

Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановле­них договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кредитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одного борж­ника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому солідарні боржники залишаються зобов’ язаними доти, доки їхній обов’ язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один із них виконав певну частину вимог кредитора. Солідарна відпо­відальність, зокрема, має місце в учасників повного товариства між собою за зобов’язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спіль­но завдали шкоду (ст. 1190 ЦК), та в інших випадках.

У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасни­ками зобов’язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субсиді- арна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відпові­дальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги мають бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково — до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність учас­ників товариства з додатковою відповідальністю за зобов’язаннями товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми особами (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, як правило, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.

Окремий різновид цивільно-правової відповідальності — відпо­відальність у порядку регресу, яка має місце, наприклад, після вико­нання солідарного обов’язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За таких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому власна сплачена част­ка боргу такої особи не враховується.

Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями[10].

Форма цивільно-правової відповідальності — це засіб вираження додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопоруш­ника.

Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них, зокрема, належать: відшкодування збитків (ст. 22 ЦК); ком­пенсація моральної шкоди (ст. 23 ЦК); сплата неустойки (ст. 624 ЦК); втрата завдатку (ст. 571 ЦК) та ін.

Усі форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні. Відшкодування збитків є загальною формою цивільно- правової відповідальності, оскільки ця форма є найбільш поширеним, суттєвим та разом з тим універсальним способом захисту порушених прав. На відміну від спеціальних форм цивільно-правової відпо­відальності — сплати неустойки та втрати завдатку, які застосову­ються лише у спеціально передбачених договором або законом ви­падках для відповідного виду цивільних правопорушень, стягнення збитків застосовується в усіх, за незначними винятками, випадках по­рушення особою наявного суб’єктивного цивільного обов’язку та не­залежно від спеціального застереження в договорі чи в законі. За­гальною формою відповідальності у цивільному праві є також компен­сація моральної шкоди.

 

 


 

§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності


Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відпові­дальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт[11].

Цивільне правопорушення — це протиправна дія або бездіяль­ність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов’язують виникнення цивільно-правової відповідальності.

Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на за­гальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості ци­вільних правопорушень. Їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумов­лює існування і можливість застосування у певних випадках спеціаль­них (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ має умовний ха­рактер, а його критерієм є значення окремих умов для настання цивільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, наявність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим- позивачем). До них належать шкода та причинний зв’язок між по­ведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважаються умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (пра­вопорушником — відповідачем) для запобігання настання цивільно- правової відповідальності. Такими умовами є протиправність ді­яння та вина.

Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправ­ною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах ци­вільного законодавства або договорі. Особа, яка не виконала договірне зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо таке невиконан­ня не має протиправного характеру, зокрема, у разі неможливості ви­конання зобов’язання, якщо воно викликане обставинами, за які борж­ник не відповідає (ст. 607 ЦК). Недоговірна відповідальність також виникає лише у разі завдання шкоди неправомірними діями правопо­рушника (ч. 1 ст. 1166 ЦК). У разі ж завдання шкоди правомірними діями, зокрема, при здійсненні особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, цивільна відповідальність не настає (ст. 1169 ЦК).

Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у винятко­вих випадках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).

Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності ви­значається як порушення актів цивільного законодавства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, установчих докумен­тів юридичних осіб).

Протиправність у цивільному праві визначається диференційовано залежно від виду правовідносин, що порушуються, та відповідного виду відповідальності. Вплив правових норм на поведінку учасників правовідносин здійснюється у формах заборони, припису і дозволу[12]. Якщо порушуються цивільні відносини, які виникають на підставі будь-яких юридичних фактів, крім договору (відповідно при недого- вірній відповідальності), протиправним визнається діяння особи, що порушує заборони, а також прямі приписи певної поведінки учасників правовідносин, встановлені в нормах права.

Принцип саморегуляції учасниками цивільних відносин в умовах конкретного договору своїх прав і обов’язків обумовлює можливість відступати від положень актів цивільного законодавства[13], за окремими винятками (ч. 3 ст. 6 ЦК). Таким чином, у разі порушення договірних зобов’язань (відповідно при договірній відповідальності) протиправ­ним визнається діяння, яке порушує умови договору або відповідні норми, вказані у ч. 3 ст. 6 ЦК.

Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії (активна поведінка суб’єкта), так і бездіяльність (утримання особи від дії). Із правової точки зору, бездіяльність учасника цивільних правовідносин визнається протиправною лише у тих випадках, коли він утримується від вчинення конкретних дій, щодо яких у нього існував обов’ язок вчинення. Зокрема, утримання боржника від виконання зобов’язання, що виникає із договору, є протиправною бездіяльністю. Протиправність діяння має об’єктивний характер, у зв’язку з чим не має значення обі­знаність особи стосовно характеру своєї поведінки.

Шкода. В аспекті цивільно-правової відповідальності шкодою вва­жають різноманітні негативні наслідки правопорушення. Оскільки це поняття насамперед є категорією соціальною, негативний результат цивільного правопорушення з точки зору наукового пізнання розгляда­ється в трьох взаємопов’язаних аспектах — як соціальна, юридична та фактична шкода, що залежить від конкретного порушеного об’єкта.

Правопорушення здатне одночасно впливати і на суспільні відно­сини, які регулюються цивільним правом (соціальний об’єкт), і на норми цивільного права, договір, суб’єктивні цивільні права та право­порядок в цілому (юридичний об’єкт), і на конкретні майнові та не­майнові блага учасників правовідносин (фактичний об’єкт). При цьо­му вважається, що соціальна шкода є значущою для права лише тоді, коли вона набуває юридичної форми, а саме коли дія чи бездіяльність є протиправними, тобто при цьому одночасно є порушеними соціальний і юридичний об’єкт. Фактична ж шкода є лише однією з мате­ріальних «субстанцій» соціальної шкоди і наявною може бути не зав­жди. Однак коли йдеться про компенсацію завданої шкоди у конкрет­ному випадку, мають на увазі головним чином саме фактичну шкоду, а вказане поняття шкоди набуває суто прагматичного, вузького зна­чення.

Фактична шкода може проявлятися у знищенні чи пошкодженні речі; у позбавленні або зменшенні працездатності особи, смерті году­вальника; у здійсненні витрат на медичну допомогу, санаторно-ку­рортне лікування, сторонній догляд, поховання; у душевних страж­даннях чи фізичному болю; у зниженні честі, гідності, ділової репутації тощо. Прояви фактичної шкоди є нетотожними за своїм змістом, навряд чи їх можна перелічити вичерпно, але всі вони охоплюються її розу­мінням як несприятливих, негативних наслідків, спричинених пору­шенням, ущемленням майнових та немайнових благ потерпілої особи. Тобто фактична шкода — це будь-який негативний наслідок по­сягання на майнові чи немайнові блага потерпілого, які охоро­няються цивільно-правовим законом.

Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та не- майновою, завданою особі або майну.

Подібно до класифікації цивільно-правової відповідальності, шко­да розрізняється залежно від того, у договірних чи недоговірних від­носинах вона спричинена. Договірна шкода виникає як наслідок по­рушення договірного зобов’язання (відносного правовідношення), за термінологією ЦК для її позначення найчастіше використовується термін «збитки». Недоговірна шкода виникає як наслідок порушення абсолютного права потерпілого, причому це не залежить від наявності чи відсутності між сторонами договірних відносин. Так, шкода, за­вдана життю чи здоров’ю людини, буде завжди недоговірною, оскільки є результатом порушення загальнообов’язкової для кожної особи за­борони завдавати шкоди іншій особі.

Залежно від блага, яке порушується, шкода може бути завдана як особі (фізичній або юридичній) — у вигляді спричинення смерті году­вальника, зменшення працездатності, приниження честі, гідності, а також ділової репутації, так і власне майну фізичної або юридичної особи, що означає, наприклад, знищення чи пошкодження речі.

Відповідно до того, чи має шкода вартісну форму, яка піддається виміру та вираженню у грошових коштах, виділяють майнову та не- майнову шкоду. Майнова шкода завжди має вартісну форму, виражається й досить точно обчислюється у грошах, незважаючи на те, що вона може бути наслідком завдання шкоди безпосередньо фізичній або юридичній особі. Так, у разі завдання тілесних ушкоджень фізичній особі (ущемлення особистого немайнового блага) понесена нею шко­да — втрачений заробіток, витрати на медичне лікування тощо, все одно як кінцевий результат є шкодою майновою, оскільки ці негативні наслідки для потерпілого можуть бути точно обчислені в грошовому вираженні.

Моральна (немайнова) шкода[14] не має вартісної форми і не може бути виражена у точному грошовому еквіваленті. її компенсація гро­шима чи іншими матеріальними благами становить лише згладжуван­ня, зменшення негативних наслідків, спричинених потерпілому, оскіль­ки вона не оцінюється на засадах вартісної еквівалентності.

Саме тому слід змістовно розрізняти різні види шкоди залежно від порушеного блага та від характеру спричинених наслідків.

Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Таке співвідношення цих понять зустрічається в юридичній літературі най­частіше, хоча існують точки зору, що вони є самостійними, і визначати збитки через категорію шкоди є помилковим[15]. Збитки як негативні на­слідки, що настали в майновій сфері потерпілої від правопорушення особи, в законодавстві України традиційно складаються з двох час­тин — реальних збитків та упущеної вигоди.

Як зазначалося раніше, реальні збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням майна, а та­кож витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Незважаючи на не в усьому вдале формулю­вання дефініції реальних збитків у ЦК, немає сумнівів, що останні можуть виражатися: у втратах, пов’язаних зі знищенням майна (фізич­на загибель речі); у втратах, пов’язаних з його пошкодженням (полом­ка, руйнування, інші якісні зміни речі, що викликають зниження її цінності внаслідок обмеження можливості використання за призна­ченням); у втраті майна як такій, що виявляється, зокрема, у вигляді юридичної неможливості повернення речі до майнової сфери креди­тора (зокрема, від добросовісного набувача за ст. 388 ЦК), чи внаслідок кількісного зменшення наявного майна (незаконне стягнення грошових коштів з банківського рахунка); у проведених чи необхідно вимушених витратах щодо відновлення особою свого порушеного права. Однак не будь-які витрати кредитора вважаються реальними збитками та під­лягають відшкодуванню. По-перше, кредиторові компенсуються лише ті витрати, які ним вже були зроблені внаслідок порушення його права, або ті, які особа мусить зробити, якщо вони можуть бути встановлені з розумним ступенем достовірності. По-друге, до цих витрат можуть бути віднесені такі, як сплата грошових сум кредитором у процесі очікування виконання зобов’язання, доцільність яких відпала у про­цесі його невиконання (плата за користування складським приміщен­ням для товару, що не був поставлений постачальником), а також ви­трати, які зробив або мусить зробити кредитор уже після порушення зобов’ язання (оплата транспортних послуг при поверненні постачаль­никові продукції неналежної якості).

Упущена вигода (неодержані доходи) — це доходи, які особа мог­ла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК). Упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим за звичайних обставин майном та вже наявним майном.

Упущена вигода відрізняється від реальних збитків тим, що на мо­мент вчинення правопорушення вона є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а також що її розмір допустимо вста­новити лише приблизно, із деякими припущеннями.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому роз­мірі (ч. 3 ст. 22 ЦК).

За загальним правилом, збитки, завдані порушенням зобов’ язання, обчислюються з урахуванням ринкових цін, які існували на день до­бровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’ явлення позову, якщо інше не встановле­но договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшко­дування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч. 3 ст. 623 ЦК).

Разом з тим ст. 1192 ЦК, що є спеціальною для зобов’язань по від­шкодуванню шкоди, завданої майну потерпілого, містить дещо інше правило: розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для віднов­лення пошкодженої речі.

Що стосується упущеної вигоди, то у разі одержання особою, яка порушила право, у зв’язку з цим доходів, розмір упущеної вигоди, який має відшкодовуватися потерпілому, не може бути меншим від доходів, одержаних порушником права (ч. 3 ст. 22 ЦК).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізичних осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода по­лягає лише у приниженні її ділової репутації.

Щодо фізичних осіб моральна шкода означає насамперед наявність негативного емоційного сприйняття людиною вчинених стосовно неї діянь, що досягло певного психологічного стану — фізичних (відчут­тя фізичного болю) чи душевних (відчуття неспокою, хвилювання, образи, дискомфорту тощо) страждань. Це поняття пов’язане з емоційно-розумовою діяльністю людини, є категорією психологіч­ного плану й характеризується, зокрема, наявністю психотравмуючих факторів, позбавленням відчуття життєвої захищеності, зміною жит­тєвого укладу, відчуттями приниження, пригнічення, неврівноваже­ності, імпульсивності, зневаги, образи тощо.

Зміст моральної шкоди щодо юридичних осіб полягає у зниженні їх ділової репутації. Ділова репутація — це погляд, який склався сто­совно юридичної особи, її діяльності та продукції, що базується на оцінці її як учасника суспільного життя, контрагента, суб’єкта на рин­ку товарів та послуг. Це категорія економічного плану, бо високий рі­вень ділової репутації стає запорукою успіху, стабільності, отримання матеріальних благ. Від цього залежать конкурентоспроможність продукції та існування юридичної особи, оскільки зниження ділової репутації потенційно несе в собі виникнення шкоди майнової, виступає її перед­вісником, а відповідно майнова шкода стає неминучим наслідком по­рушення ділової репутації.

Приниження ділової репутації є проявом моральної шкоди і для фізичних осіб, діяльність яких спрямована, перш за все, на отримання прибутку. Як вказує Пленум Верховного Суду України, під діловою репутацією юридичної особи, в тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, професійної чи іншої діяль­ності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин[16].

Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір компенсації визначається судом від­повідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потер­пілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у ви­падках, коли вона є умовою відшкодування. Суд повинен брати до уваги те, що моральна шкода — категорія глибоко суб’єктивна й за­лежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи. При ви­значенні розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності та справедливості.

Причинний зв’язок. Настання цивільно-правової відповідальнос­ті має місце, якщо між протиправним діянням особи і шкодою існує зв’язок, що дає змогу визначити їх як причину та наслідок. Встанов­лення такого взаємозв’язку є обов’язковим при відповідальності за порушення будь-яких суб’єктивних цивільних прав, крім порушень, які не спричиняють шкоди, коли на стороні потерпілого не виникає фактичної шкоди або закон не вимагає доведення її наявності, зокрема, при сплаті неустойки. В останній ситуації для виникнення відпо­відальності достатньо двох загальних умов відповідальності: проти­правного діяння та вини особи.

Причинність не є специфічно-юридичною категорією, а являє со­бою загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспільства. Кожне явище є наслідком однієї або кількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища в системі інших (подій або дій), які співвідносяться між собою як причина та наслідок. Причин­ність, каузальність (від лат. сота — причина) є філософською катего­рією, що відображає один із різновидів об’єктивного зв’язку явищ. Він полягає у тому, що виникнення або зміна одного явища за певних умов необхідно викличе виникнення або зміну іншого явища.

На сьогодні все ще залишається дискусійним питання: який харак­тер повинен мати причинний зв’язок для визнання його умовою від­повідальності[17] .

Вважаємо, що причинний зв’язок між явищами (діянням та шко­дою) є об’єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини. При вирішенні питання про відповідальність суб’єкта цей причинний зв’язок лише виявляється та усвідомлюється певними особами, зокре­ма судом.

Причинний зв’язок завжди є конкретним. Він не може бути вста­новлений шляхом абстрагування від тих обставин, за яких виникла шкода. Незважаючи на існування загальної можливості завдання шко­ди різними обставинами, її конкретна причина визначається у кожному окремому випадку.

Для встановлення причинного зв’язку, який має безпосереднє зна­чення для настання цивільно-правової відповідальності, необхідно із усього ланцюжка загального взаємозв’язку явищ виділити лише ті, які є необхідними та достатніми для настання шкоди у даному конкретному випадку.

Встановлення причинного зв’язку, по-перше, означає визначення формального моменту передування протиправного діяння у часі мо­менту виникнення шкоди. По-друге, причинним зв’язком, що має юридичне значення для настання відповідальності, вважається лише той, який вказує на необхідність, закономірність та неминучість шкоди як наслідку протиправних діянь особи. При цьому протиправне діяння може бути єдиною або головною причиною виникнення шкоди.

Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідальнос­ті досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відпові­дальність виникає за сам факт завдання шкоди протиправною поведін­кою особи) і теорії відповідальності за вину.

Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він за­кріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20-х рр. XX ст. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настання відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є од­нією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому ЦК[18].

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, несе відпо­відальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює відповідальність за порушення суб’єктивних прав, які становлять зміст зобов’язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відповідальності за по­рушення абсолютних речових та особистих немайнових прав. Відпо­відно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які встановлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди.

Проблема вини в цивільному праві полягає не тільки у встановлен­ні її місця серед умов відповідальності, а й у визначенні самого по­няття вини як правової категорії. Протягом довгого часу домінуючою була кримінально-правова конструкція вини. Так, вина розглядалася як психічне ставлення особи до протиправного діяння, яке вона вчи­нила, а також до негативних наслідків цього діяння, тобто як суб’єктивна умова відповідальності. Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб’єкта ци­вільних правовідносин, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення»[19]. Однак це лише од­на із причин недоцільності використання категорії «вина» саме у суб’єктивному розумінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного харак­теру відповідальності у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповідальності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного процесу, то стає незрозумілою така «байдужість» законо­давства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла не­обачно. Проте позиція законодавця має пояснення. По-перше, у цивіль­ному праві, як приватному, на відміну від публічних галузей права, міри відповідальності впливають не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його суспільну небезпечність, а на його майнову сферу. Останнє фактично визнає лише неприпустимість його поведінки та забезпечує захист порушених суб’єктивних прав потерпілої особи. При цьому не визначається ступінь суспільної небезпеки правопорушен­ня (залежно від форми вини), а лише констатується неприпустимість певної поведінки, якою порушене суб’єктивне право[20].

По-друге, як уже зазначалося, у цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою, і тому для особи, суб’єктивні права якої порушені, не має значення психологічне став­лення правопорушника до своєї поведінки та її наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представ­никами малолітніх осіб, за шкоду, завдану останніми. Їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих ви­падках вина не має суб’єктивного характеру.

ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсут­ність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві — це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди.

Дане визначення вини позбавлене суб’єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об’єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки особи, а не її психічного ставлення. В актах міжнародного приватного права саме відсутність вини (а не її наявність) має юридичне значення. Такий підхід обумовлений закріпленням презумпції вини відповідальної осо­би, що позбавляє необхідності доведення вини правопорушника при застосуванні цивільно-правової відповідальності.

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережності. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним пра­вилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного значення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається. Іноді юридично значущою стає форма вини правопорушника, а у певних випадках і потерпілої особи, зокрема, для обчислення розміру шкоди, звільнення від цивіль­ної відповідальності, чи набуває іншого юридичного значення. Так, відповідальність за правопорушення, вчинене умисно, не може бути скасована або обмежена домовленістю сторін порівняно з установ­леною у законі (ч. 3 ст. 614 ЦК); не підлягає відшкодуванню шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК); умисел потерпілого є підставою звільнення особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від відповідальності за шко­ду, завдану цим джерелом (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Слід додати, що в зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди враховується і груба не­обережність потерпілого, якщо вона сприяла виникненню або збіль­шенню шкоди. Зокрема, при грубій необережності потерпілого, за­лежно від ступеня його вини (а в разі вини й особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня й її вини) розмір відшкодуван­ня зменшується (ч. 2 ст. 1193 ЦК).

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, цивільно-правова відповідальність може настати і за відсутності вини[21]. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, називають підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типо­вих умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановле­на, зокрема, для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, якщо після прострочення випадково настала неможливість вико­нання (ч. 2 ст. 612 ЦК). Підвищену договірну відповідальність несе професійний зберігач за втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК), виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК). Відповідальність незалежно від вини встановлено у разі за­вдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), за шкоду, завдану органами державної влади, місцевого самоврядуван­ня, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяль­ності (статті 1173-1176 ЦК). Зазначені та інші випадки відповідаль­ності без вини є лише винятком із загального принципу відповідаль­ності за вину в цивільному праві.

Розширення меж цивільно-правової відповідальності обумовлю­ється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність відповідальності без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санк­цій, що, як правило, мають майновий характер і реалізують компен- саторно-відновлювальну функцію. Вважається, що підвищена цивільно- правова відповідальність ґрунтується на началах ризику та відповідає принципу справедливості.

Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка вчинила правопорушення. Це означає, що вона вважається винною у завданні шкоди, невиконанні зобов’язання або іншому правопорушенні, оскіль­ки не буде доведено іншого (ст. 614 та ч. 2 ст. 1166 ЦК).

§ 4. Підстави звільнення від цивільно- правової відповідальності

Закріплення у цивільному законодавстві принципу «відповідаль­ності за вину» свідчить, що цивільно-правова відповідальність не є абсолютною, тобто вона поширюється до певних меж. Ці межі стано­влять обставини, наявність яких призводить до звільнення особи від обов’язку нести несприятливі майнові наслідки.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідальнос­ті розуміються обставини, з якими закон або договір пов’язують звіль­нення особи від застосування до неї санкцій за правопорушення.

Стаття 617 ЦК уперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання. Так, особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за його порушення, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Правовий випадок (казус) та непереборна сила як обставини, що звільняють від відповідальності за порушення зобов’язання, були передбачені ще у римському приватному праві[22].

Усталеним є твердження, що випадок — це антипод вини. Відсут­ність вини свідчить про випадковість порушення суб’єктивного ци­вільного права. Під правовим випадком (казусом) розуміється така подія або її результат (наслідки), яких могло б не бути, але які не були відвернуті відповідальною особою тільки тому, що їх немож­ливо було передбачити і запобігти через раптовість їх настання. Отже, випадковою може бути подія[23], яка є причиною завдання шкоди, або сама шкода як наслідок певної події. Випадковою визнається шкода, заподіяння якої особа не змогла відвернути, незважаючи на те, що вона вжила всіх залежних від неї заходів, спрямованих на її запо­бігання. Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відпові­дальності, якщо доведе, що вона вчинила всі необхідні дії для належ­ного його виконання.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’ язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Значення випадку полягає у тому, що, незважаючи на наявність проти­правної поведінки особи, шкоди та причинного зв’язку між ними, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб’єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.

Непереборна сила — це надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що позбавляє можливості за даних обставин запобігти не­гативним наслідкам її прояву.

Непереборна сила є об’єктивним явищем, тобто подією, яка не за­лежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб’єкта зовнішній характер втру­чання.

Надзвичайним визнається явище, яке перевищує все ординарне, типове і звичайне. Надзвичайність явищ може виявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнів­ну силу, а їх виникнення є екстраординарною, несподіваною подією. У деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності.

Невідворотність дії непереборної сили або шкоди, що заподіюєть­ся нею, тісно пов’язана з її надзвичайним характером. Як правило, саме надзвичайний характер події не дає можливості особі запобігти та відвернути настання негативних наслідків. Непереборною силою є подія, яка є об’ єктивно невідворотною. Запобігти її прояву не здатна не тільки конкретна особа з урахуванням її фізичних, економічних, технічних та інших можливостей, а й за даних умов будь-яка інша осо­ба, враховуючи існуючий стан науки та техніки. Однак невідворотність не означає абсолютну неможливість відвернути негативні наслідки ніякими людськими силами[24]. Такий підхід значно звузив би сферу за­стосування цієї правової категорії.

Передбачуваність настання певної події як суб’єктивний елемент не має юридичного значення для звільнення боржника від відпо­відальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть у ситуації, коли про її виникнення відомо заздалегідь. Напри­клад, наявність відомостей у капітана корабля, що перебуває у морі, про шторм, все одно тягне неможливість запобігти загибелі або по­шкодженню вантажу внаслідок дії цього шторму.

До обставин непереборної сили відносять, як правило, стихійні природні явища (землетрус, повінь, шторм тощо). Вважається, що й суспільні явища (воєнні дії, страйки, введення мораторію та ін.) можуть також визнаватися непереборною силою.

Категорія «непереборна сила» має відносний характер. Це означає, що одне і те ж явище в одному випадку за певних умов визнається непереборною силою, а в іншому — ні. Саме з цієї причини неможли­во навести навіть приблизний перелік явищ, які на практиці розгляда­ються як непереборна сила. У кожній окремій ситуації при вирішенні питання про те, чи є певна подія непереборною силою, необхідно з’я­совувати усі конкретні обставини (місце, час тощо) та керуватися та­кими критеріями, як надзвичайність та невідворотність за даних умов. До того ж розвиток науки і техніки та обумовлене цим підвищення можливостей опору стихійним явищам змінюють уявлення про не­переборну силу. Те, що донедавна було надзвичайним і невідворотним, може стати звичайним та переборним.

Вплив непереборної сили на діяльність особи може здійснюватися по-різному. Непереборна сила може завадити особі вчинити певні дії, що призвело до порушення зобов’язання. Або ж, навпаки, неперебор­на сила може спонукати до таких дій, наслідком яких стало завдання шкоди. Головним у всіх цих ситуаціях є наявність причинного зв’язку між непереборною силою та негативними наслідками.

Хоча непереборна сила й характеризується об’єктивною невідво­ротністю, але особа не повинна миритися з неминучістю настання шкоди внаслідок її дії. Вона не позбавляється обов’ язку здійснювати опір негативному впливу непереборної сили усіма можливими засо­бами.

Категорія «непереборна сила» є межею «підвищеної» цивільно- правової відповідальності у випадках відповідальності особи неза­лежно від її вини. Зокрема, саме дія непереборної сили звільняє від відповідальності «професійного зберігача» за втрату, нестачу або по­шкодження переданого на зберігання майна (ч. 2 ст. 950 ЦК) та воло­дільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джере­лом (ст. 1187 ЦК).

Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом катего­ріями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від до­говірної, так і недоговірної відповідальності.

Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальнос­ті, є форс-мажор[25].

Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричи­няє неможливість виконання договірних зобов’язань у обумовлений сторонами строк. Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відповідальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань.

Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності. У Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)[26] зазначено, що форс-мажор є обставиною, яка звільняє сторони договору від відповідальності у випадках невиконання ними взятих на себе зобов’язань або прострочення виконання договору.

Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших належать, як правило, заборо­на експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обмеження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиня­ють неможливість виконання договірних зобов’язань. При цьому не­можливість виконання цивільних обов’язків може бути фізичною, еко­номічною, юридичною або іншою. Короткострокові форс-мажорні об­ставини зумовлюють тимчасову неможливість виконання зобов’язань. У цих випадках вони виступають як підстави відстрочки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання договору втрачає економічну до­цільність, домовленістю сторін такі обставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сторін від виконання договору.

Для визнання обставин форс-мажором необхідна наявність певних умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, не­можливість виконання зобов’язання у період їх існування. По-третє, за­кріплення цих обставин у договорі як таких, що звільняють від відпові­дальності. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні об­ставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню.


[1] Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому й окремих його галузей. Однак у цивільному праві відповідальність є хоча й важливим, але не голов­ним інститутом.

[2] Алексеев, С. С. Проблеми теории права [Текст] / С. С. Алексеев. - М., 1972. - Т. 1. - С. 371.

[3] Агарков, М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву [Текст] / М. М. Агарков // Избр. трудьі по гражданскому праву : в 2 т. Т. 1. - М. : АО «Центр ЮрИнформ», 2002. - С. 237.

[4] Див.: Тархов, В. А. Ответственность по советскому гражданскому праву [Текст] / В. А. Тархов. - Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1972. - С. 7.

[5] Див.: Малеин, Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственньїх отноше- ниях [Текст] / Н. С. Малеин. - М. : Наука, 1968. - С. 19.

[6] Г. В. Хохлова вважає, що у цьому полягає публічний аспект цивільно-правової відповідальності (див.: Хохлова, Г. В. Понятие гражданско-правовой ответственности [Текст] / Г В. Хохлова // Актуальньїе проблеми гражданского права : сб. ст. / под ред.В. В. Витрянского. - М. : Статут, 2002. - Вьіп. 5 - С. 80).

[7] Термін «відновлення» не завжди може застосовуватися при визначенні мети цивільно-правової відповідальності. Наприклад, у випадках завдання особі моральної шкоди не може бути відновлений той її душевний, психічний стан, який існував до правопорушення. Крім того, не завжди можливо відновити й майнову сферу потерпілої особи, зокрема у разі знищення індивідуально визначеної речі тощо.

[8] Див.: Антимонов, Б. С. Основания договорной ответственности социалистиче- ских организаций [Текст] / Б. С. Антимонов. - М. : Юрид. лит., 1962. - С. 13.

[9] Див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязан- ностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 346.

[10] Наприклад, Є. А. Суханов розглядає як окремі види відповідальність за завдан­ня майнової шкоди та відповідальність за завдання моральної шкоди (див.: Гражданское право [Текст] : учебник / отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 2000. - Т. 1. - С. 427). Однак критерій характеру шкоди, завданої особі, доцільніше було б викори­стовувати при класифікації мір цивільно-правової відповідальності.

[11] Існує точка зору, що «єдиною підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб’єктивних цивільних прав, як майнових, так й особистих немайнових» (див.: Брагинский, М. И. Договорное право [Т] Кн. 1. Общие положения / М. И. Бра­гинский. - Изд. 3-е стер., - М. : Статут, 2001. - С. 569). Цю точку зору підтримує Г В. Хох- лова, яка вважає, що протиправність, причинний зв’язок і вина вже більше не є за­гальними умовами цивільної відповідальності (Хохлова, Г В. Понятие гражданско- правовой ответственности [Текст] / Г В. Хохлова // Актуальньїе проблеми гражданского права : сб. ст. / под ред. В. В. Витрянского. - М. : Статут, 2002. - Вьіп. 5 - С. 81). Однак, як зазначав В. П. Грибанов, правопорушення завжди пов’язане з невиконанням або неналежним виконанням своїх обов’ язків, але не завжди пов’ язане з порушенням суб’єктивних цивільних прав інших осіб. Хоча у більшості випадків порушення обов’ язку пов’ язане одночасно також і з порушенням суб’ єктивних прав інших осіб (див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 319).

[12] Див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязан- ностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 323.

[13] На думку М. М. Сібільова, ЦК виходить зі своєрідної презумпції відносно-імпера­тивного характеру норм у царині договірних відносин, які забезпечують можливість саморегулювання в ній (див.: Сібільов, М. М. Цивільно-правовий договір у механізмі правового регулювання у сфері приватного права [Текст] / М. М. Сібільов // Про­блеми законності : республік. міжвід. наук. зб. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2003. - Вип. 58. - С. 53).

[14] У більшості випадків ЦК іменує таку шкоду моральною, хоча слід відмітити, що цей термін за своїм обсягом є вужчим і не може охоплювати всі негативні наслідки цивільного правопорушення, які не мають вартісної форми.

[15] Див.: Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Бра­гинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 1998. - С. 515.

[16] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року N° 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» [Текст] / Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 3 (103).

[17] Існують різні точки зору щодо характеру причинного зв’язку, зокрема теорії необхідного і випадкового причинного зв’язку; теорії можливого і дійсного причинного зв’язку та ін. Прихильники теорії необхідного причинного зв’язку (Г. К. Матвєєв, Б. С. Антимонов та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об’єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного причинного зв’язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість на­стання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі обставини перебувають з наслідками у безпосередньому причинному зв’язку. Усі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти.

[18] При розробці проекту ЦК пропонувалося замінити категорію «відповідальність» терміном «обов’язок». Вважалося, що відповідальність без вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття (див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України [Текст] / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, 2000. - С. 217).

[19] Див.: Фогельсон, Ю. Б. Избранньїе вопросьі общей теории обязательств [Текст] : курс лекций / Ю. Б. Фогельсон. - М. : Юристь, 2001. - С. 149.

[20] Див.: Примак, В. Визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності [Текст] / В. Примак // Право України. - 2002. - № 10. - С. 115.

[21] У проекті нового ЦК передбачалося встановлення відповідальності незалежно від вини для осіб, які порушили зобов’язання під час здійснення підприємницької діяльності. В остаточній редакції нового ЦК така норма відсутня.

[22] Ще римські юристи зазначали, що «за випадок ніхто не відповідає» («casus a nullo praestatur»).

[23] Категорія «подія» застосовується у даному випадку в широкому розумінні цього слова. Такою подією можуть бути прояв сил природи, дії чи бездіяльність людини - третьої особи.

[24] Див.: Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. Покровский. - М. : Статут, 1998. - С. 285.

[25] У нормативно-правових актах і в юридичній літературі спостерігається ототож­нення таких правових категорій, як «непереборна сила» і «форс-мажор». Це обумов­люється тим, що термін «vis major» у перекладі з латини означає «непереборна сила». Цей же термін за транскрипцією читається як «форс-мажор».

[26] Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) [Текст] : затв. наказом М-ва економіки та з питань екон. інтеграції України від 6 верес. 2001 р. № 201 // Офіц. вісн. України. - 2001. - № 39 - Ст. 1784.

 

Питання для самоконтролю


  1. Дайте визначення поняття цивільно-правової відповідаль­ності та назвіть її ознаки.
  2. Назвіть функції цивільно-правової відповідальності.
  3. Вкажіть види та форми відповідальності в цивільному праві.
  4. Розкрийте зміст умов цивільно-правової відповідальності.
  5. Назвіть класифікаційні критерії та види шкоди як умови цивільно-правової відповідальності.
  6. Визначте поняття, зміст та розмір відшкодування збитків.
  7. Визначте поняття моральної шкоди та критерії, які викорис­товуються при обчисленні розміру її компенсації.
  8. Які обставини звільняють від цивільно-правової відповідаль­ності?