Глава 14 Цивільно-правова відповідальність
Глава 14 Цивільно-правова відповідальність
§ 1. Поняття, ознаки та функції цивільно-правової відповідальності
§ 2. Види та форми цивільно-правової відповідальності
§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності
§ 4. Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності
§ 1. Поняття, ознаки та функції цивільно-правової відповідальності
Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб’єктивних прав та виконанням цивільних обов’язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. 3 ст. 14 ЦК). Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки[1]. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення не- юрисдикційної форми захисту — самозахисту (ст. 19 ЦК).
У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусія правників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексєєв вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов’язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов’язків[2]. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її із соціальною відповідальністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов’язком належного виконання зобов’язання у цивільному праві. Відповідальність, — зазначав М. М. Агарков, — не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною[3].
Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юридичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки виникає як наслідок цивільного правопорушення.
Існує погляд на відповідальність як на обов’язок надати звіт у своїх діях, що регулюється правом[4]. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов’язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наявність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.
Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов’язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків[5]. Однак цивільно-правова відповідальність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами.
Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.
Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини має бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб’єктивних прав, як правило, пов’язана з державно- примусовим впливом на правопорушника. Відповідно застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом[6], який полягає у реальному впливі на особу правопорушника і який здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника також розглядається як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.
Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб’єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов’язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.
Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб’єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.
Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний вид відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його майнову сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений насамперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб’єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише при застосуванні таких заходів відповідальності, які мають майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов’язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.
Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов’язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєднанні до порушеного обов’язку додаткового обов’язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов’язку (у недоговірній відповідальності). До того ж ці обов’ язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбавляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов’язок виконати зобов’язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зобов’ язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідальності (ст. 622 ЦК). Такий обов’язок встановлений для боржника незалежно від порушення прав кредитора.
Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить відповідальність одного учасника цивільних відносин перед іншим, тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб’єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов’язків. Наприклад, у зобов’язальних правовідносинах невиконання обов’язку боржником тягне порушення права кредитора. Тривалий час у чинному ЦК були відсутні норми про конфіскаційні міри відповідальності із стягненням з порушника майна у дохід держави. Таке становище вважалося цілком логічним, виходячи зі специфіки цивільно-правової відповідальності. Однак з 1 січня 2011 р. набули чинності зміни до ст. 228 ЦК, якими встановлено такий наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, як стягнення в дохід держави одержаного або належного за правочином. За своєю природою це є публічно-правовою санкцією, але не мірою цивільно-правової відповідальності.
За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків із цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов’язання (ст. 624 ЦК).
Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно- правових обов’язків майнового характеру (санкцій).
Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волевиявлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов’ язку або вимоги потерпілого щодо примусового застосування заходів відповідальності.
Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соціальне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.
По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.
По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.
Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідальності полягає у відновленні порушених суб’єктивних цивільних прав[7],а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (грошовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації компенсаторно- відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а з другого, — встановлює еквівалентність розміру заподіяної правопорушенням шкоди та розміру відповідальності.
Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи — порушника цивільного обов’ язку, певним чином сприяє попередженню правопорушень.
В інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи правопорушника. У зв’язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.
Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.
Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація завданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультативними.
§ 2. Види та форми цивільно-правової відповідальності
Відсутність в актах цивільного законодавства легального визначення поняття цивільної відповідальності обумовлює наявність різних підходів при дослідженні цього правового інституту. Так, навіть висловлювалася думка про недоцільність розгляду цивільно-правової відповідальності як єдиної правової категорії, оскільки різні види цієї відповідальності спрямовані на досягнення різних цілей. Зокрема, договірна відповідальність спрямована на упорядкування зобов’язань, а деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних право порушень[8]. Цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша багатоаспектна юридична категорія, характеризується внутрішньою єдністю та диференціацією складових елементів. Наявність загальних рис, функцій та умов виникнення для різних видів цивільно-правової відповідальності свідчить про існування єдиного поняття «цивільно- правова відповідальність». Отже, цивільно-правова відповідальність при всій різноманітності прояву в суспільних відносинах, що регулюються нормами цивільного права, однорідна й спирається на єдині принципи правового регулювання[9]. Уперше в ЦК, окрім норм про відповідальність, які розміщені у різних інститутах, закріплені норми стосовно загальних заходів відповідальності за порушення суб’єктивних цивільних прав (статті 22, 23 ЦК).
Види цивільно-правової відповідальності. Єдність категорії цивільно-правової відповідальності не виключає існування певних її різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин. Класифікація здійснюється за різними критеріями, що мають юридичне значення.
Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, що порушені, розрізняють договірну та недоговірну відповідальність.
Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов’язку, що виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов’ язання може полягати у невиконанні або у неналежному виконанні стороною свого обов’ язку.
Договірна відповідальність — це відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов’язання, та становить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов’язок. Цей новий обов’язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч. 1 ст. 622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Недоговірна відповідальність — це відповідальність за порушення цивільних прав та обов’язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів). При цьому не можна ототожнювати недоговірну і деліктну відповідальність. Остання настає лише у разі завдання шкоди безпосередньо особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі цивільного правопорушення (делікту). Недоговірною ж є, наприклад, і відповідальність недобросовісної сторони недійсного правочину, що не заснована на вчиненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина. Безперечно, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різновидом недоговірної відповідальності.
Недоговірна відповідальність настає у разі порушення встановленого законом або іншим актом цивільного законодавства юридичного обов’язку, що має абсолютний характер. У абсолютних правовідносинах обов’язок особи полягає в утриманні від вчинення таких дій, що порушують суб’єктивні цивільні права та охоронювані законом інтереси інших учасників відносин. У разі ж порушення суб’єктивного цивільного права конкретного носія пасивний обов’язок трансформується у новий обов’ язок, який полягає вже у здійсненні активних дій (зокрема, у відшкодуванні шкоди).
Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю полягає у декількох моментах. Суб’єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб’єктом недоговірної відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила суб’єктивне право потерпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов’язане з виконанням цього договірного зобов’язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно. Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила — загального чи спеціального для окремих договірних зобов’язань характеру. Вони є диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати питання відповідальності інакше.
Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні із зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється. Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для договорів приєднання (ст. 634 ЦК).
Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як імперативне врегулювання її умов, розміру та форм.
Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).
Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК). Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті особою щодо їх одержання.
Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).
Повна відповідальність при порушенні договірних зобов’ язань включає також сплату неустойки у випадках, якщо така міра відповідальності за порушення зобов’язання встановлена договором або актом цивільного законодавства (ст. 624 ЦК).
В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загального принципу повної відповідальності, а саме — допускає обмежену відповідальність.
Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір завданої правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч. 2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі — СЗУ)), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потерпілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка завдала шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК) тощо.
Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов’язань.
Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. 3 ст. 614 ЦК є нікчемним.
Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, розміром виключної неустойки.
Сутність кратної відповідальності полягає в обов’ язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Обчислення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встановлюватися і домовленістю сторін.
При множинності суб’єктного складу у разі порушення зобов’язання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.
За загальним правилом відповідальність співборжників перед кредитором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного з них у певній частині, визначеній договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є рівним, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’ язання або звичаїв ділового обороту.
Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.
Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кредитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одного боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому солідарні боржники залишаються зобов’ язаними доти, доки їхній обов’ язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один із них виконав певну частину вимог кредитора. Солідарна відповідальність, зокрема, має місце в учасників повного товариства між собою за зобов’язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спільно завдали шкоду (ст. 1190 ЦК), та в інших випадках.
У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасниками зобов’язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субсиді- арна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відповідальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги мають бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково — до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов’язаннями товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми особами (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, як правило, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.
Окремий різновид цивільно-правової відповідальності — відповідальність у порядку регресу, яка має місце, наприклад, після виконання солідарного обов’язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За таких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.
Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями[10].
Форма цивільно-правової відповідальності — це засіб вираження додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопорушника.
Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них, зокрема, належать: відшкодування збитків (ст. 22 ЦК); компенсація моральної шкоди (ст. 23 ЦК); сплата неустойки (ст. 624 ЦК); втрата завдатку (ст. 571 ЦК) та ін.
Усі форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні. Відшкодування збитків є загальною формою цивільно- правової відповідальності, оскільки ця форма є найбільш поширеним, суттєвим та разом з тим універсальним способом захисту порушених прав. На відміну від спеціальних форм цивільно-правової відповідальності — сплати неустойки та втрати завдатку, які застосовуються лише у спеціально передбачених договором або законом випадках для відповідного виду цивільних правопорушень, стягнення збитків застосовується в усіх, за незначними винятками, випадках порушення особою наявного суб’єктивного цивільного обов’язку та незалежно від спеціального застереження в договорі чи в законі. Загальною формою відповідальності у цивільному праві є також компенсація моральної шкоди.
§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності
Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт[11].
Цивільне правопорушення — це протиправна дія або бездіяльність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов’язують виникнення цивільно-правової відповідальності.
Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на загальні та спеціальні. Загальні умови є типовими для більшості цивільних правопорушень. Їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.
Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумовлює існування і можливість застосування у певних випадках спеціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.
У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ має умовний характер, а його критерієм є значення окремих умов для настання цивільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, наявність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим- позивачем). До них належать шкода та причинний зв’язок між поведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважаються умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (правопорушником — відповідачем) для запобігання настання цивільно- правової відповідальності. Такими умовами є протиправність діяння та вина.
Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах цивільного законодавства або договорі. Особа, яка не виконала договірне зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо таке невиконання не має протиправного характеру, зокрема, у разі неможливості виконання зобов’язання, якщо воно викликане обставинами, за які боржник не відповідає (ст. 607 ЦК). Недоговірна відповідальність також виникає лише у разі завдання шкоди неправомірними діями правопорушника (ч. 1 ст. 1166 ЦК). У разі ж завдання шкоди правомірними діями, зокрема, при здійсненні особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, цивільна відповідальність не настає (ст. 1169 ЦК).
Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності.
Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у виняткових випадках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).
Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності визначається як порушення актів цивільного законодавства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, установчих документів юридичних осіб).
Протиправність у цивільному праві визначається диференційовано залежно від виду правовідносин, що порушуються, та відповідного виду відповідальності. Вплив правових норм на поведінку учасників правовідносин здійснюється у формах заборони, припису і дозволу[12]. Якщо порушуються цивільні відносини, які виникають на підставі будь-яких юридичних фактів, крім договору (відповідно при недого- вірній відповідальності), протиправним визнається діяння особи, що порушує заборони, а також прямі приписи певної поведінки учасників правовідносин, встановлені в нормах права.
Принцип саморегуляції учасниками цивільних відносин в умовах конкретного договору своїх прав і обов’язків обумовлює можливість відступати від положень актів цивільного законодавства[13], за окремими винятками (ч. 3 ст. 6 ЦК). Таким чином, у разі порушення договірних зобов’язань (відповідно при договірній відповідальності) протиправним визнається діяння, яке порушує умови договору або відповідні норми, вказані у ч. 3 ст. 6 ЦК.
Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії (активна поведінка суб’єкта), так і бездіяльність (утримання особи від дії). Із правової точки зору, бездіяльність учасника цивільних правовідносин визнається протиправною лише у тих випадках, коли він утримується від вчинення конкретних дій, щодо яких у нього існував обов’ язок вчинення. Зокрема, утримання боржника від виконання зобов’язання, що виникає із договору, є протиправною бездіяльністю. Протиправність діяння має об’єктивний характер, у зв’язку з чим не має значення обізнаність особи стосовно характеру своєї поведінки.
Шкода. В аспекті цивільно-правової відповідальності шкодою вважають різноманітні негативні наслідки правопорушення. Оскільки це поняття насамперед є категорією соціальною, негативний результат цивільного правопорушення з точки зору наукового пізнання розглядається в трьох взаємопов’язаних аспектах — як соціальна, юридична та фактична шкода, що залежить від конкретного порушеного об’єкта.
Правопорушення здатне одночасно впливати і на суспільні відносини, які регулюються цивільним правом (соціальний об’єкт), і на норми цивільного права, договір, суб’єктивні цивільні права та правопорядок в цілому (юридичний об’єкт), і на конкретні майнові та немайнові блага учасників правовідносин (фактичний об’єкт). При цьому вважається, що соціальна шкода є значущою для права лише тоді, коли вона набуває юридичної форми, а саме коли дія чи бездіяльність є протиправними, тобто при цьому одночасно є порушеними соціальний і юридичний об’єкт. Фактична ж шкода є лише однією з матеріальних «субстанцій» соціальної шкоди і наявною може бути не завжди. Однак коли йдеться про компенсацію завданої шкоди у конкретному випадку, мають на увазі головним чином саме фактичну шкоду, а вказане поняття шкоди набуває суто прагматичного, вузького значення.
Фактична шкода може проявлятися у знищенні чи пошкодженні речі; у позбавленні або зменшенні працездатності особи, смерті годувальника; у здійсненні витрат на медичну допомогу, санаторно-курортне лікування, сторонній догляд, поховання; у душевних стражданнях чи фізичному болю; у зниженні честі, гідності, ділової репутації тощо. Прояви фактичної шкоди є нетотожними за своїм змістом, навряд чи їх можна перелічити вичерпно, але всі вони охоплюються її розумінням як несприятливих, негативних наслідків, спричинених порушенням, ущемленням майнових та немайнових благ потерпілої особи. Тобто фактична шкода — це будь-який негативний наслідок посягання на майнові чи немайнові блага потерпілого, які охороняються цивільно-правовим законом.
Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та не- майновою, завданою особі або майну.
Подібно до класифікації цивільно-правової відповідальності, шкода розрізняється залежно від того, у договірних чи недоговірних відносинах вона спричинена. Договірна шкода виникає як наслідок порушення договірного зобов’язання (відносного правовідношення), за термінологією ЦК для її позначення найчастіше використовується термін «збитки». Недоговірна шкода виникає як наслідок порушення абсолютного права потерпілого, причому це не залежить від наявності чи відсутності між сторонами договірних відносин. Так, шкода, завдана життю чи здоров’ю людини, буде завжди недоговірною, оскільки є результатом порушення загальнообов’язкової для кожної особи заборони завдавати шкоди іншій особі.
Залежно від блага, яке порушується, шкода може бути завдана як особі (фізичній або юридичній) — у вигляді спричинення смерті годувальника, зменшення працездатності, приниження честі, гідності, а також ділової репутації, так і власне майну фізичної або юридичної особи, що означає, наприклад, знищення чи пошкодження речі.
Відповідно до того, чи має шкода вартісну форму, яка піддається виміру та вираженню у грошових коштах, виділяють майнову та не- майнову шкоду. Майнова шкода завжди має вартісну форму, виражається й досить точно обчислюється у грошах, незважаючи на те, що вона може бути наслідком завдання шкоди безпосередньо фізичній або юридичній особі. Так, у разі завдання тілесних ушкоджень фізичній особі (ущемлення особистого немайнового блага) понесена нею шкода — втрачений заробіток, витрати на медичне лікування тощо, все одно як кінцевий результат є шкодою майновою, оскільки ці негативні наслідки для потерпілого можуть бути точно обчислені в грошовому вираженні.
Моральна (немайнова) шкода[14] не має вартісної форми і не може бути виражена у точному грошовому еквіваленті. її компенсація грошима чи іншими матеріальними благами становить лише згладжування, зменшення негативних наслідків, спричинених потерпілому, оскільки вона не оцінюється на засадах вартісної еквівалентності.
Саме тому слід змістовно розрізняти різні види шкоди залежно від порушеного блага та від характеру спричинених наслідків.
Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Таке співвідношення цих понять зустрічається в юридичній літературі найчастіше, хоча існують точки зору, що вони є самостійними, і визначати збитки через категорію шкоди є помилковим[15]. Збитки як негативні наслідки, що настали в майновій сфері потерпілої від правопорушення особи, в законодавстві України традиційно складаються з двох частин — реальних збитків та упущеної вигоди.
Як зазначалося раніше, реальні збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням майна, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Незважаючи на не в усьому вдале формулювання дефініції реальних збитків у ЦК, немає сумнівів, що останні можуть виражатися: у втратах, пов’язаних зі знищенням майна (фізична загибель речі); у втратах, пов’язаних з його пошкодженням (поломка, руйнування, інші якісні зміни речі, що викликають зниження її цінності внаслідок обмеження можливості використання за призначенням); у втраті майна як такій, що виявляється, зокрема, у вигляді юридичної неможливості повернення речі до майнової сфери кредитора (зокрема, від добросовісного набувача за ст. 388 ЦК), чи внаслідок кількісного зменшення наявного майна (незаконне стягнення грошових коштів з банківського рахунка); у проведених чи необхідно вимушених витратах щодо відновлення особою свого порушеного права. Однак не будь-які витрати кредитора вважаються реальними збитками та підлягають відшкодуванню. По-перше, кредиторові компенсуються лише ті витрати, які ним вже були зроблені внаслідок порушення його права, або ті, які особа мусить зробити, якщо вони можуть бути встановлені з розумним ступенем достовірності. По-друге, до цих витрат можуть бути віднесені такі, як сплата грошових сум кредитором у процесі очікування виконання зобов’язання, доцільність яких відпала у процесі його невиконання (плата за користування складським приміщенням для товару, що не був поставлений постачальником), а також витрати, які зробив або мусить зробити кредитор уже після порушення зобов’ язання (оплата транспортних послуг при поверненні постачальникові продукції неналежної якості).
Упущена вигода (неодержані доходи) — це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК). Упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим за звичайних обставин майном та вже наявним майном.
Упущена вигода відрізняється від реальних збитків тим, що на момент вчинення правопорушення вона є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а також що її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями.
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК).
За загальним правилом, збитки, завдані порушенням зобов’ язання, обчислюються з урахуванням ринкових цін, які існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’ явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ч. 3 ст. 623 ЦК).
Разом з тим ст. 1192 ЦК, що є спеціальною для зобов’язань по відшкодуванню шкоди, завданої майну потерпілого, містить дещо інше правило: розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Що стосується упущеної вигоди, то у разі одержання особою, яка порушила право, у зв’язку з цим доходів, розмір упущеної вигоди, який має відшкодовуватися потерпілому, не може бути меншим від доходів, одержаних порушником права (ч. 3 ст. 22 ЦК).
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізичних осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода полягає лише у приниженні її ділової репутації.
Щодо фізичних осіб моральна шкода означає насамперед наявність негативного емоційного сприйняття людиною вчинених стосовно неї діянь, що досягло певного психологічного стану — фізичних (відчуття фізичного болю) чи душевних (відчуття неспокою, хвилювання, образи, дискомфорту тощо) страждань. Це поняття пов’язане з емоційно-розумовою діяльністю людини, є категорією психологічного плану й характеризується, зокрема, наявністю психотравмуючих факторів, позбавленням відчуття життєвої захищеності, зміною життєвого укладу, відчуттями приниження, пригнічення, неврівноваженості, імпульсивності, зневаги, образи тощо.
Зміст моральної шкоди щодо юридичних осіб полягає у зниженні їх ділової репутації. Ділова репутація — це погляд, який склався стосовно юридичної особи, її діяльності та продукції, що базується на оцінці її як учасника суспільного життя, контрагента, суб’єкта на ринку товарів та послуг. Це категорія економічного плану, бо високий рівень ділової репутації стає запорукою успіху, стабільності, отримання матеріальних благ. Від цього залежать конкурентоспроможність продукції та існування юридичної особи, оскільки зниження ділової репутації потенційно несе в собі виникнення шкоди майнової, виступає її передвісником, а відповідно майнова шкода стає неминучим наслідком порушення ділової репутації.
Приниження ділової репутації є проявом моральної шкоди і для фізичних осіб, діяльність яких спрямована, перш за все, на отримання прибутку. Як вказує Пленум Верховного Суду України, під діловою репутацією юридичної особи, в тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин[16].
Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір компенсації визначається судом відповідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є умовою відшкодування. Суд повинен брати до уваги те, що моральна шкода — категорія глибоко суб’єктивна й залежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності та справедливості.
Причинний зв’язок. Настання цивільно-правової відповідальності має місце, якщо між протиправним діянням особи і шкодою існує зв’язок, що дає змогу визначити їх як причину та наслідок. Встановлення такого взаємозв’язку є обов’язковим при відповідальності за порушення будь-яких суб’єктивних цивільних прав, крім порушень, які не спричиняють шкоди, коли на стороні потерпілого не виникає фактичної шкоди або закон не вимагає доведення її наявності, зокрема, при сплаті неустойки. В останній ситуації для виникнення відповідальності достатньо двох загальних умов відповідальності: протиправного діяння та вини особи.
Причинність не є специфічно-юридичною категорією, а являє собою загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспільства. Кожне явище є наслідком однієї або кількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища в системі інших (подій або дій), які співвідносяться між собою як причина та наслідок. Причинність, каузальність (від лат. сота — причина) є філософською категорією, що відображає один із різновидів об’єктивного зв’язку явищ. Він полягає у тому, що виникнення або зміна одного явища за певних умов необхідно викличе виникнення або зміну іншого явища.
На сьогодні все ще залишається дискусійним питання: який характер повинен мати причинний зв’язок для визнання його умовою відповідальності[17] .
Вважаємо, що причинний зв’язок між явищами (діянням та шкодою) є об’єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини. При вирішенні питання про відповідальність суб’єкта цей причинний зв’язок лише виявляється та усвідомлюється певними особами, зокрема судом.
Причинний зв’язок завжди є конкретним. Він не може бути встановлений шляхом абстрагування від тих обставин, за яких виникла шкода. Незважаючи на існування загальної можливості завдання шкоди різними обставинами, її конкретна причина визначається у кожному окремому випадку.
Для встановлення причинного зв’язку, який має безпосереднє значення для настання цивільно-правової відповідальності, необхідно із усього ланцюжка загального взаємозв’язку явищ виділити лише ті, які є необхідними та достатніми для настання шкоди у даному конкретному випадку.
Встановлення причинного зв’язку, по-перше, означає визначення формального моменту передування протиправного діяння у часі моменту виникнення шкоди. По-друге, причинним зв’язком, що має юридичне значення для настання відповідальності, вважається лише той, який вказує на необхідність, закономірність та неминучість шкоди як наслідку протиправних діянь особи. При цьому протиправне діяння може бути єдиною або головною причиною виникнення шкоди.
Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідальності досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відповідальність виникає за сам факт завдання шкоди протиправною поведінкою особи) і теорії відповідальності за вину.
Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він закріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20-х рр. XX ст. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настання відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є однією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому ЦК[18].
Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює відповідальність за порушення суб’єктивних прав, які становлять зміст зобов’язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відповідальності за порушення абсолютних речових та особистих немайнових прав. Відповідно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які встановлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди.
Проблема вини в цивільному праві полягає не тільки у встановленні її місця серед умов відповідальності, а й у визначенні самого поняття вини як правової категорії. Протягом довгого часу домінуючою була кримінально-правова конструкція вини. Так, вина розглядалася як психічне ставлення особи до протиправного діяння, яке вона вчинила, а також до негативних наслідків цього діяння, тобто як суб’єктивна умова відповідальності. Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб’єкта цивільних правовідносин, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення»[19]. Однак це лише одна із причин недоцільності використання категорії «вина» саме у суб’єктивному розумінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного характеру відповідальності у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповідальності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного процесу, то стає незрозумілою така «байдужість» законодавства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла необачно. Проте позиція законодавця має пояснення. По-перше, у цивільному праві, як приватному, на відміну від публічних галузей права, міри відповідальності впливають не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його суспільну небезпечність, а на його майнову сферу. Останнє фактично визнає лише неприпустимість його поведінки та забезпечує захист порушених суб’єктивних прав потерпілої особи. При цьому не визначається ступінь суспільної небезпеки правопорушення (залежно від форми вини), а лише констатується неприпустимість певної поведінки, якою порушене суб’єктивне право[20].
По-друге, як уже зазначалося, у цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою, і тому для особи, суб’єктивні права якої порушені, не має значення психологічне ставлення правопорушника до своєї поведінки та її наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представниками малолітніх осіб, за шкоду, завдану останніми. Їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих випадках вина не має суб’єктивного характеру.
ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсутність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві — це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди.
Дане визначення вини позбавлене суб’єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об’єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки особи, а не її психічного ставлення. В актах міжнародного приватного права саме відсутність вини (а не її наявність) має юридичне значення. Такий підхід обумовлений закріпленням презумпції вини відповідальної особи, що позбавляє необхідності доведення вини правопорушника при застосуванні цивільно-правової відповідальності.
Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережності. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним правилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного значення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається. Іноді юридично значущою стає форма вини правопорушника, а у певних випадках і потерпілої особи, зокрема, для обчислення розміру шкоди, звільнення від цивільної відповідальності, чи набуває іншого юридичного значення. Так, відповідальність за правопорушення, вчинене умисно, не може бути скасована або обмежена домовленістю сторін порівняно з установленою у законі (ч. 3 ст. 614 ЦК); не підлягає відшкодуванню шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК); умисел потерпілого є підставою звільнення особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від відповідальності за шкоду, завдану цим джерелом (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Слід додати, що в зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди враховується і груба необережність потерпілого, якщо вона сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Зокрема, при грубій необережності потерпілого, залежно від ступеня його вини (а в разі вини й особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня й її вини) розмір відшкодування зменшується (ч. 2 ст. 1193 ЦК).
В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, цивільно-правова відповідальність може настати і за відсутності вини[21]. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, називають підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типових умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановлена, зокрема, для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, якщо після прострочення випадково настала неможливість виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК). Підвищену договірну відповідальність несе професійний зберігач за втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК), виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК). Відповідальність незалежно від вини встановлено у разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), за шкоду, завдану органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяльності (статті 1173-1176 ЦК). Зазначені та інші випадки відповідальності без вини є лише винятком із загального принципу відповідальності за вину в цивільному праві.
Розширення меж цивільно-правової відповідальності обумовлюється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність відповідальності без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санкцій, що, як правило, мають майновий характер і реалізують компен- саторно-відновлювальну функцію. Вважається, що підвищена цивільно- правова відповідальність ґрунтується на началах ризику та відповідає принципу справедливості.
Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка вчинила правопорушення. Це означає, що вона вважається винною у завданні шкоди, невиконанні зобов’язання або іншому правопорушенні, оскільки не буде доведено іншого (ст. 614 та ч. 2 ст. 1166 ЦК).
§ 4. Підстави звільнення від цивільно- правової відповідальності
Закріплення у цивільному законодавстві принципу «відповідальності за вину» свідчить, що цивільно-правова відповідальність не є абсолютною, тобто вона поширюється до певних меж. Ці межі становлять обставини, наявність яких призводить до звільнення особи від обов’язку нести несприятливі майнові наслідки.
Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності розуміються обставини, з якими закон або договір пов’язують звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопорушення.
Стаття 617 ЦК уперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання. Так, особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за його порушення, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Правовий випадок (казус) та непереборна сила як обставини, що звільняють від відповідальності за порушення зобов’язання, були передбачені ще у римському приватному праві[22].
Усталеним є твердження, що випадок — це антипод вини. Відсутність вини свідчить про випадковість порушення суб’єктивного цивільного права. Під правовим випадком (казусом) розуміється така подія або її результат (наслідки), яких могло б не бути, але які не були відвернуті відповідальною особою тільки тому, що їх неможливо було передбачити і запобігти через раптовість їх настання. Отже, випадковою може бути подія[23], яка є причиною завдання шкоди, або сама шкода як наслідок певної події. Випадковою визнається шкода, заподіяння якої особа не змогла відвернути, незважаючи на те, що вона вжила всіх залежних від неї заходів, спрямованих на її запобігання. Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо доведе, що вона вчинила всі необхідні дії для належного його виконання.
Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’ язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Значення випадку полягає у тому, що, незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв’язку між ними, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб’єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.
Непереборна сила — це надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, що позбавляє можливості за даних обставин запобігти негативним наслідкам її прояву.
Непереборна сила є об’єктивним явищем, тобто подією, яка не залежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб’єкта зовнішній характер втручання.
Надзвичайним визнається явище, яке перевищує все ординарне, типове і звичайне. Надзвичайність явищ може виявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнівну силу, а їх виникнення є екстраординарною, несподіваною подією. У деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності.
Невідворотність дії непереборної сили або шкоди, що заподіюється нею, тісно пов’язана з її надзвичайним характером. Як правило, саме надзвичайний характер події не дає можливості особі запобігти та відвернути настання негативних наслідків. Непереборною силою є подія, яка є об’ єктивно невідворотною. Запобігти її прояву не здатна не тільки конкретна особа з урахуванням її фізичних, економічних, технічних та інших можливостей, а й за даних умов будь-яка інша особа, враховуючи існуючий стан науки та техніки. Однак невідворотність не означає абсолютну неможливість відвернути негативні наслідки ніякими людськими силами[24]. Такий підхід значно звузив би сферу застосування цієї правової категорії.
Передбачуваність настання певної події як суб’єктивний елемент не має юридичного значення для звільнення боржника від відповідальності. Наслідки дії непереборної сили неможливо відвернути будь-якими засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах, навіть у ситуації, коли про її виникнення відомо заздалегідь. Наприклад, наявність відомостей у капітана корабля, що перебуває у морі, про шторм, все одно тягне неможливість запобігти загибелі або пошкодженню вантажу внаслідок дії цього шторму.
До обставин непереборної сили відносять, як правило, стихійні природні явища (землетрус, повінь, шторм тощо). Вважається, що й суспільні явища (воєнні дії, страйки, введення мораторію та ін.) можуть також визнаватися непереборною силою.
Категорія «непереборна сила» має відносний характер. Це означає, що одне і те ж явище в одному випадку за певних умов визнається непереборною силою, а в іншому — ні. Саме з цієї причини неможливо навести навіть приблизний перелік явищ, які на практиці розглядаються як непереборна сила. У кожній окремій ситуації при вирішенні питання про те, чи є певна подія непереборною силою, необхідно з’ясовувати усі конкретні обставини (місце, час тощо) та керуватися такими критеріями, як надзвичайність та невідворотність за даних умов. До того ж розвиток науки і техніки та обумовлене цим підвищення можливостей опору стихійним явищам змінюють уявлення про непереборну силу. Те, що донедавна було надзвичайним і невідворотним, може стати звичайним та переборним.
Вплив непереборної сили на діяльність особи може здійснюватися по-різному. Непереборна сила може завадити особі вчинити певні дії, що призвело до порушення зобов’язання. Або ж, навпаки, непереборна сила може спонукати до таких дій, наслідком яких стало завдання шкоди. Головним у всіх цих ситуаціях є наявність причинного зв’язку між непереборною силою та негативними наслідками.
Хоча непереборна сила й характеризується об’єктивною невідворотністю, але особа не повинна миритися з неминучістю настання шкоди внаслідок її дії. Вона не позбавляється обов’ язку здійснювати опір негативному впливу непереборної сили усіма можливими засобами.
Категорія «непереборна сила» є межею «підвищеної» цивільно- правової відповідальності у випадках відповідальності особи незалежно від її вини. Зокрема, саме дія непереборної сили звільняє від відповідальності «професійного зберігача» за втрату, нестачу або пошкодження переданого на зберігання майна (ч. 2 ст. 950 ЦК) та володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джерелом (ст. 1187 ЦК).
Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом категоріями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від договірної, так і недоговірної відповідальності.
Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальності, є форс-мажор[25].
Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричиняє неможливість виконання договірних зобов’язань у обумовлений сторонами строк. Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відповідальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань.
Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності. У Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)[26] зазначено, що форс-мажор є обставиною, яка звільняє сторони договору від відповідальності у випадках невиконання ними взятих на себе зобов’язань або прострочення виконання договору.
Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших належать, як правило, заборона експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обмеження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов’язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов’язків може бути фізичною, економічною, юридичною або іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість виконання зобов’язань. У цих випадках вони виступають як підстави відстрочки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання договору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі обставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сторін від виконання договору.
Для визнання обставин форс-мажором необхідна наявність певних умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов’язання у період їх існування. По-третє, закріплення цих обставин у договорі як таких, що звільняють від відповідальності. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню.
[1] Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому й окремих його галузей. Однак у цивільному праві відповідальність є хоча й важливим, але не головним інститутом.
[2] Алексеев, С. С. Проблеми теории права [Текст] / С. С. Алексеев. - М., 1972. - Т. 1. - С. 371.
[3] Агарков, М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву [Текст] / М. М. Агарков // Избр. трудьі по гражданскому праву : в 2 т. Т. 1. - М. : АО «Центр ЮрИнформ», 2002. - С. 237.
[4] Див.: Тархов, В. А. Ответственность по советскому гражданскому праву [Текст] / В. А. Тархов. - Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1972. - С. 7.
[5] Див.: Малеин, Н. С. Имущественная ответственность в хозяйственньїх отноше- ниях [Текст] / Н. С. Малеин. - М. : Наука, 1968. - С. 19.
[6] Г. В. Хохлова вважає, що у цьому полягає публічний аспект цивільно-правової відповідальності (див.: Хохлова, Г. В. Понятие гражданско-правовой ответственности [Текст] / Г В. Хохлова // Актуальньїе проблеми гражданского права : сб. ст. / под ред.В. В. Витрянского. - М. : Статут, 2002. - Вьіп. 5 - С. 80).
[7] Термін «відновлення» не завжди може застосовуватися при визначенні мети цивільно-правової відповідальності. Наприклад, у випадках завдання особі моральної шкоди не може бути відновлений той її душевний, психічний стан, який існував до правопорушення. Крім того, не завжди можливо відновити й майнову сферу потерпілої особи, зокрема у разі знищення індивідуально визначеної речі тощо.
[8] Див.: Антимонов, Б. С. Основания договорной ответственности социалистиче- ских организаций [Текст] / Б. С. Антимонов. - М. : Юрид. лит., 1962. - С. 13.
[9] Див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязан- ностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 346.
[10] Наприклад, Є. А. Суханов розглядає як окремі види відповідальність за завдання майнової шкоди та відповідальність за завдання моральної шкоди (див.: Гражданское право [Текст] : учебник / отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 2000. - Т. 1. - С. 427). Однак критерій характеру шкоди, завданої особі, доцільніше було б використовувати при класифікації мір цивільно-правової відповідальності.
[11] Існує точка зору, що «єдиною підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб’єктивних цивільних прав, як майнових, так й особистих немайнових» (див.: Брагинский, М. И. Договорное право [Т] Кн. 1. Общие положения / М. И. Брагинский. - Изд. 3-е стер., - М. : Статут, 2001. - С. 569). Цю точку зору підтримує Г В. Хох- лова, яка вважає, що протиправність, причинний зв’язок і вина вже більше не є загальними умовами цивільної відповідальності (Хохлова, Г В. Понятие гражданско- правовой ответственности [Текст] / Г В. Хохлова // Актуальньїе проблеми гражданского права : сб. ст. / под ред. В. В. Витрянского. - М. : Статут, 2002. - Вьіп. 5 - С. 81). Однак, як зазначав В. П. Грибанов, правопорушення завжди пов’язане з невиконанням або неналежним виконанням своїх обов’ язків, але не завжди пов’ язане з порушенням суб’єктивних цивільних прав інших осіб. Хоча у більшості випадків порушення обов’ язку пов’ язане одночасно також і з порушенням суб’ єктивних прав інших осіб (див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 319).
[12] Див.: Грибанов, В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязан- ностей [Текст] / В. П. Грибанов // Осуществление и защита гражданских прав. - М. : Статут, 2000. - С. 323.
[13] На думку М. М. Сібільова, ЦК виходить зі своєрідної презумпції відносно-імперативного характеру норм у царині договірних відносин, які забезпечують можливість саморегулювання в ній (див.: Сібільов, М. М. Цивільно-правовий договір у механізмі правового регулювання у сфері приватного права [Текст] / М. М. Сібільов // Проблеми законності : республік. міжвід. наук. зб. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2003. - Вип. 58. - С. 53).
[14] У більшості випадків ЦК іменує таку шкоду моральною, хоча слід відмітити, що цей термін за своїм обсягом є вужчим і не може охоплювати всі негативні наслідки цивільного правопорушення, які не мають вартісної форми.
[15] Див.: Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 1998. - С. 515.
[16] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року N° 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» [Текст] / Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 3 (103).
[17] Існують різні точки зору щодо характеру причинного зв’язку, зокрема теорії необхідного і випадкового причинного зв’язку; теорії можливого і дійсного причинного зв’язку та ін. Прихильники теорії необхідного причинного зв’язку (Г. К. Матвєєв, Б. С. Антимонов та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об’єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного причинного зв’язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість настання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі обставини перебувають з наслідками у безпосередньому причинному зв’язку. Усі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти.
[18] При розробці проекту ЦК пропонувалося замінити категорію «відповідальність» терміном «обов’язок». Вважалося, що відповідальність без вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття (див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України [Текст] / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, 2000. - С. 217).
[19] Див.: Фогельсон, Ю. Б. Избранньїе вопросьі общей теории обязательств [Текст] : курс лекций / Ю. Б. Фогельсон. - М. : Юристь, 2001. - С. 149.
[20] Див.: Примак, В. Визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності [Текст] / В. Примак // Право України. - 2002. - № 10. - С. 115.
[21] У проекті нового ЦК передбачалося встановлення відповідальності незалежно від вини для осіб, які порушили зобов’язання під час здійснення підприємницької діяльності. В остаточній редакції нового ЦК така норма відсутня.
[22] Ще римські юристи зазначали, що «за випадок ніхто не відповідає» («casus a nullo praestatur»).
[23] Категорія «подія» застосовується у даному випадку в широкому розумінні цього слова. Такою подією можуть бути прояв сил природи, дії чи бездіяльність людини - третьої особи.
[24] Див.: Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. Покровский. - М. : Статут, 1998. - С. 285.
[25] У нормативно-правових актах і в юридичній літературі спостерігається ототожнення таких правових категорій, як «непереборна сила» і «форс-мажор». Це обумовлюється тим, що термін «vis major» у перекладі з латини означає «непереборна сила». Цей же термін за транскрипцією читається як «форс-мажор».
[26] Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) [Текст] : затв. наказом М-ва економіки та з питань екон. інтеграції України від 6 верес. 2001 р. № 201 // Офіц. вісн. України. - 2001. - № 39 - Ст. 1784.
Питання для самоконтролю
- Дайте визначення поняття цивільно-правової відповідальності та назвіть її ознаки.
- Назвіть функції цивільно-правової відповідальності.
- Вкажіть види та форми відповідальності в цивільному праві.
- Розкрийте зміст умов цивільно-правової відповідальності.
- Назвіть класифікаційні критерії та види шкоди як умови цивільно-правової відповідальності.
- Визначте поняття, зміст та розмір відшкодування збитків.
- Визначте поняття моральної шкоди та критерії, які використовуються при обчисленні розміру її компенсації.
- Які обставини звільняють від цивільно-правової відповідальності?