Глава 10 Особисті немайнові права

Глава 10 Особисті немайнові права

 

 

§ 1. Поняття і класифікація особистих немайнових прав

§ 2. Окремі види особистих немайнових прав

§ 3. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

 

§ 1. Поняття і класифікація особистих немайнових прав

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне іс­нування і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реа­лізації, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показо­во, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові — на другому.

Відповідно до Конституції особистим правам людини присвячено одне з центральних місць у ній, а саме розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Перелік цих прав і свобод досить великий, але він не є вичерпним (ст. 22), а самі вони не є відчужува­ними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини неза­лежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших пере­конань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24).

Права, що виникають із приводу особистих нематеріальних благ, мають свої специфічні, характерні для них властивості, риси.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та іменуються «особистими». Нерозрив­ний зв’язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє відріз­нити одного суб’єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний харак­тер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов’язаних осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб’єкти цих відносин, то в абсолютних — відомим є тільки один суб’єкт (носій особистого права), інший суб’єкт, або суб’єкти (зобов’язані особи) — невідомі, їх існує невизначена кількість, і кожний із них зобов’язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права з невизначеної кількості зобов’язаних утримуватися від порушення осіб виокремлюється порушник, який і є суб’єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (майнового) змісту. Навіть якщо вторгнення у сферу особистих прав призвело до вельми негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особисті права не наповнюються матеріальним змістом. На­приклад, порушення ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин із нею, що, безумовно, призведе до по­гіршення її матеріального стану, як нині, так і в подальшому. Однак саме особисте право не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначених властивостей (ознак). Особисте немайнове право — це міра можли­вої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її осо­бистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсу­дом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Класифікація особистих прав має теоретичне і практичне зна­чення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість відшукати внутрішні закономірності, що визначають роз­виток, зміну і доповнення зазначеного в Конституції їх переліку. Ото­чуюча нас дійсність не є незмінною, що й сприяє розширенню цього переліку. Тому й класифікація особистих прав не може бути непоруш­ною. Однак правильно обрані критерії поділу особистих прав дозволять у подальшому не змінювати запропоновану класифікацію, а лише до­повнювати, уточнювати і конкретизувати її з урахуванням появи нових прав. Вирішення проблеми класифікації особистих немайнових прав цивільно-правовими засобами закладено у ЦК, де на законодавчому рівні вони поділені на дві великі групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи: право на життя; право на охорону здоров’ я; право на усунення небез­пеки, що загрожує життю і здоров’ю; право на надання медичної до­помоги; право на інформацію про стан свого здоров’ я; право на таєм­ницю про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на ста­ціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’ я середовище;

права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім’я, зміну й використання імені; право на повагу до гідності та честі; право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті па­пери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю корес­понденції; право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; право на охорону інтересів особи, зображеної на фотографіях та в інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересування; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання.

У цілому, запропонована ЦК класифікація заслуговує на увагу. Од­нак наведений у ньому поділ особистих прав не можна визнати повним. Слід зазначити, що ці права можна об’єднати в однотипні групи і під­групи, що дозволить поділити їх на певні групи за схожістю, тотожніс­тю характеристики їх змісту, властивостей, ознак. В основу класифі­кації особистих прав може бути покладена низка критеріїв, що харак­теризуватимуть різні аспекти названих прав:

по-перше, спосіб їх виникнення; по-друге, ступінь пов’язаності їх із майновими правами; по-третє, їх зміст; по-четверте, залежність від структури зв’язку учасників в особистому немайновому відно­шенні; по-п’яте, цільова спрямованість.

За способом виникнення особисті немайнові права можна поді­лити на такі види:

природжені — права, що належать людині внаслідок факту її на­родження. Творці вчення про права людини (Гроцій, Томазій, Вольф та інші) визначали, що вже у момент своєї появи вона набуває природне право на захист елементарних благ — життя, здоров’я, тілесної недо­торканності, свободи, вони складають її природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якості людини як особистості^[1];

придбані — це права, які визначають соціальне буття людини, тобто ті, яких людина набуває в процесі своєї діяльності, коли вона бере участь у соціальному житті. Ці права, у свою чергу, поділяються на: права, якими людина наділяється на підставі закону, наприклад, право на ім’я^[2], і ті, які людина сама набуває в процесі своєї діяль­ності (зокрема, право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, що становлять об’єкт адвокатської, банківської, медичної та­ємниці). Підставами виникнення названих прав можуть бути: дії самої людини, спрямовані на виникнення певного особистого права (так, право на адвокатську таємницю виникає у людини тільки після її звер­нення за консультацією до адвоката); інші юридичні факти. Написан­ня твору літератури, мистецтва наділяє його творця комплексом осо­бистих прав (зокрема, правом вважатися автором зазначеного твору; заборони згадування свого імені, якщо авторство є анонімним; обира­ти псевдонім; протидіяти перекручуванням і змінам твору; оприлюд­нювати твір).

Особливість даної групи прав полягає у тому, що момент виник­нення і момент реалізації їх збігаються. Так, звертаючись за консуль­тацією до нотаріальної контори і повідомляючи необхідну для надан­ня послуг інформацію, людина одночасно набуває і реалізує право на додержання таємниці нотаріальних дій.

За ступенем пов’язаності їх із майновими правами на: особисті немайнові права, не пов’язані з майновими правами, тобто особисті права «у чистому вигляді» — право на ім’я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо, та особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами, — права, що виникають у зв’язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємницю тощо. Так, за надання нотаріальних послуг нотаріальні контори одержують певну грошову винагороду від фізичної особи, що звернулася до них. При цьому особисті немайнові права не протистоять майновим правам. Вони не випливають одні з одних, а складають єдиний комплекс прав. Наприклад, створивши твір мистецтва, автор набуває особистих не­майнових прав: право авторства, право на авторське ім’я, право на недоторканність твору тощо. До того ж автор, який уклав договір на створення такого твору, має право на одержання гонорару. Зв’язок осо­бистих і майнових прав яскраво виявляється при захисті зазначених прав у разі їх порушення. Виконавши замовлення на написання карти­ни, художник придбає для себе комплекс прав, а саме: має право ви­магати передачі йому обумовленої договором винагороди, право до­ступу до цієї картини тощо.

За їх змістом: особисті права як комплексні права, які є сукуп­ністю певних повноважень (правомочностей), наприклад, право на охорону особистого життя; та особисті права як окремі повноважен­ня. Повноваженнями, наприклад, є право на охорону недоторканності особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони ста­новлять комплексне особисте немайнове право — право на охорону особистого життя.

Залежно від структури зв’язку учасників у особистому немай- новому відношенні поділяються на: абсолютні права, що належать учасникам правовідносин, у яких особі, котра володіє особистим не- майновим правом, протистоїть невизначене коло осіб, що зобов’ язані утримуватися від порушення її права. Більшість особистих немайнових прав є абсолютними, однак при порушенні абсолютного права на по­рушника покладається цілком визначений обов’ язок вчинити дії, спря­мовані на відновлення порушеного права; відносні права, що належать учасникам правовідносин, у яких управомоченій особі протистоять чітко визначені особи (або особа), і вони повинні здійснювати або не здійснювати цілком визначені дії. Наприклад, усі види «таємниць» як особисті права є відносними правами, оскільки коло осіб, зобов’язаних не розголошувати довірену їм інформацію, відоме. Це медичні праців­ники, службовці нотаріальних, адвокатських контор тощо.

За цільовою спрямованістю особисті немайнові права поділяють­ся на: особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію осо­бистості: право на ім’я, право на індивідуальний вигляд, право на честь, гідність і ділову репутацію; особисті немайнові права, що забезпечу­ють фізичну недоторканність особи: право на охорону життя, здоров’я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір місця проживання; осо­бисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності внутрішнього світу особистості, які забезпечують її автономне іс­нування: право на додержання таємниці особистого і сімейного життя, невтручання у сферу особистого життя; право на дотримання таємниці відомостей, що становлять предмет адвокатської, нотаріальної, банків­ської, страхової, медичної таємниці, таємниці усиновлення; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції; право на недоторканність житла.

 

 

 

§ 2. Окремі види особистих немайнових прав

Зважаючи на те, що перелік особистих прав не є вичерпним і може бути у подальшому доповнений, недоцільно докладно досліджувати всі права, що названі у ЦК. Зупинимося лише на розгляді деяких із них.

Права, що забезпечують природне існування фізичної особи

ЦК відносить до них ті, що забезпечують фізичну і психічну ціліс­ність особистості фізичної особи (право на охорону життя, здоров’я, свободи, особистої недоторканності, право на донорство, право на безпечне для життя і здоров’я середовище тощо). Виходячи з того, що життя, здоров’ я, фізична і психічна недоторканність є тими благами, які належать людині в силу самого факту народження, вона з моменту своєї появи на світ набуває природного права на охорону і захист за­значених благ. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. встановлено: ніхто не повинен бути позбавлений свобо­ди інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлена законом (ст. 9). Відповідно до ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, причому кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Конституції).

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Стаття 29 Конституції проголошує право кожної людини на особисту недо­торканність. Остання включає фізичну (тілесну) і психічну недотор­канність. Дане право регулюється також Основами законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основи)^[3]. Фізична недоторкан­ність означає автономне вирішення питань про користування і розпо­рядження своїм тілом, органами, тканинами. Психічна недоторкан­ність — це вільне вчинення дій відповідно до своєї свідомості.

Ведучи мову про фізичну (тілесну) цілісність організму людини, необхідно зазначити, що з цим особистим правом тісно пов’язані пи­тання вторгнення в тілесну цілісність організму — пересадження ор­ганів і тканин. Відповідно до Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (далі — Закон) транспланта­ція — спеціальний метод лікування, який полягає в пересадженні ре­ципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварини^[4]. З огляду на це органи і тканини є частиною організму й утворюються в результаті природного біологічного процесу, а отже, не підпадають під поняття речі і не можуть бути предметом цивільно- правових правочинів. Іншими словами, навряд чи труп, органи і тка­нини можна успадковувати як звичайне майно. Разом з тим органи і тканини, відділені від організму, потрібно визнати речами, обмеже­ними в обороті. Відповідно до Закону донором при трансплантації можуть бути жива людина (ex уіуо) і труп (ex mortuo). Безумовно, ви­лучення трансплантата у живої людини порушує тілесну цілісність її організму, заподіює тілесні ушкодження, шкоду здоров’ ю, що охоро­няється законом.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність людини має абсолютний характер. До його змісту входять правомочність людини самостійно користуватися і розпоряджатися своїм тілом, окремими органами і тканинами, правомочність вільно здійснювати вчинки від­повідно до своєї свідомості, а також правомочність вимагати, щоб інші суб’єкти утрималися від порушення її права.

Цивільно-правова охорона психічної і тілесної недоторканності людини, її життя та здоров’ я не може бути зведена тільки до відшко­дування заподіяної шкоди. Сьогодні існує необхідність у наданні лю­дині права вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують здорові і безпечні умови її життя. Останнє тісно пов’язане з правом на безпечне для життя і здоров’я середовище, що є предметом вивчен­ня не тільки цивільного, а й екологічного права. Наявність у ЦК зазна­ченого права відіграє позитивну роль у створенні людині гідних умов життя.

Окремого розгляду заслуговують права, що забезпечують недо­торканність інформації медичного характеру (право на інформацію про стан свого здоров’я, право на таємницю про стан свого здоров’я та ін.). Відносини між пацієнтом і лікарем мають будуватися на до­вірчих засадах, оскільки чим точніше хворий розповість про свою хворобу, тим успішніше перебігатиме процес лікування. Встановлення відвертих стосунків між медичним працівником і хворим стане не­можливим, якщо останній не буде впевнений, що інтимні подробиці його життя і здоров’я не будуть збережені в таємниці. Тому обов’язком медичних працівників є збереження у таємниці таких відомостей. Даний обов’язок складає лікарську (медичну) таємницю. Враховуючи поширення цього обов’язку не тільки на лікарів, а й на весь медичний персонал, її доцільніше розглядати як медичну таємницю. Обов’язок її дотримання міститься навіть у клятві Гіппократа: «Що б при ліку­ванні — а також без лікування — я не побачив і не почув стосовно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я змов­чу про те, вважаючи подібні речі таємницею»^[5]. Згадування у цій клят­ві про медичну таємницю є невипадковим, оскільки успіх лікування будь-якої хвороби залежить насамперед від того: встановляться чи ні довірчі відносини між пацієнтом і лікарем.

Медична таємниця — це сукупність певної медичної та немедич- ної інформації, яка не підлягає розголошенню. У таємниці повинні зберігатися відомості щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров’я, діагнозу її захворю­вання та інші, включаючи інформацію про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров’я родичів, близьких осіб пацієнта. Сукупність відомостей, що становлять медичну таємницю, можна роз­поділити на два види: медичні — відомості про стан здоров’я пацієн­та та немедичні — відомості про його інтимне і сімейне життя.

Постає питання: чи поширюється необхідність дотримання медичної таємниці щодо самого хворого. Основи у зв’язку з цим містять загальне правило: «пацієнт має право знайомитися зі своєю історією хвороби...», а лікар у тих випадках, коли пацієнт бажає реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби., «зобов’язаний пояснити пацієнту в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я» (ст. 39). Таким чином, слід акцентувати увагу на праві пацієнта, а не на обов’язку лікаря. Це озна­чає, що лікаря не можна будь-який раз примушувати повідомляти паці­єнту повну інформацію про стан його здоров’я, але в останнього має бути право знати істину про стан свого здоров’я, він може як реалізува­ти своє право (тобто вимагати від лікаря правдивої, повної інформації), так і не реалізувати його (тобто одержувати тільки ту інформацію, яку лікар вважає за потрібне йому повідомити).

Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До цієї групи положеннями ЦК віднесені права, спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи (право на ім’я, на його зміну і вико­ристання, право на індивідуальність, право на охорону інтересів фі­зичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок, право на повагу гідності і честі, недоторканності ділової репутації тощо).

Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. визнає за дитиною право на ім’я з моменту її народження (ст. 7). З ім’ям пов’язують су­купність уявлень про зовнішність людини і її внутрішні якості, які визначають індивідуалізацію останньої у суспільстві і цивільному обороті. Індивідуалізація людини забезпечується також завдяки її зо­внішньому (індивідуальному) вигляду.

Під ім’ ям у широкому сенсі розуміють власне ім’ я людини, її по батькові і прізвище. За українським законодавством, прізвище дитини визначається прізвищем батьків. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині дається прізвище батька або матері — за їх згодою. Якщо дитина народилася у матері, яка перебуває в незареєстрованому шлюбі, немає спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень робиться на пріз­вище матері. По батькові дитини утворюється за іменем батька. При народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду, по батькові дитини записується за вказівкою матері. Компонентом імені може бути визнаний також підпис. Підпис обирається людиною самостійно і фіксується у паспорті.

Ідентифікація людини в суспільстві забезпечується за рахунок ви­користання її імені, зареєстрованого в органі реєстрації актів цивільно­го стану і зафіксованого в офіційних документах (свідоцтво про наро­дження, паспорт тощо). Облік осіб — платників податків в органах державної податкової служби згідно з Податковим кодексом ведеться за податковими номерами, які призначаються кожному суб’єкту і зазна­чаються у всіх свідоцтвах, довідках, патентах, податкових деклараціях, платіжних та фінансових документах та в інших випадках, передбачених законодавством (ст. 63.7.). Однак особа — платник податків, використо­вуючи своє особисте право на ім’я, може відмовитися від призначення їй податкового номеру, керуючись своїми релігійними переконаннями, і вимагати від податкових органів вести облік тільки за прізвищем, ім’ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта (ст. 63.6. Податкового кодексу). Беручи участь у суспільних відносинах, людина користується своїм ім’ ям, може його приховувати (наприклад, при здійсненні автор­ських прав діяти анонімно), використовувати псевдонім; давати дозвіл на використання свого імені іншим особам. Людина може змінити ім’я (ст. 295 ЦК), передати своє прізвище дитині. Поряд зі зміною імені пе­редбачена можливість зміни прізвища.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. проголошується: ніхто не може піддаватися незаконним посяганням на його честь і репутацію (ст. 17). Честь — це оцінка особи з боку суспіль­ної думки. Гідність — це самооцінка особою своїх якостей: моральних, професійних. Ділова репутація — це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи. Правовідносини, що ви­пливають із зазначеного права особи, є абсолютними.

Такими, що порочать честь і гідність людини, визнаються відо­мості, які принижують її оцінку в громадській думці або серед окремих осіб з погляду додержання норм моралі, звичаїв ділового обороту і законів. Під поширенням відомостей, що принижують честь і гідність людини, розуміють повідомлення їх якійсь третій особі або невизначеному колу осіб. Причому повідомлення їх особі, котрої вони стосуються, не є поширенням. Фізична особа, чиє пра­во на повагу честі і гідності порушено, має право звернутися до суду із позовом про захист її честі, гідності, ділової репутації.

Важливе значення мають права, що забезпечують автономне існу­вання особистості (право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті документи і право розпорядження ними, право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність житла тощо). Життєдіяльності кожної людини притаманні дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сторони — особисте і суспільне життя. Суспільне життя індивіда полягає у його участі в суспільному виробництві й інших сферах громадського буття. Враховуючи важливість для людини її осо­бистого і сімейного життя, відносини у цих сферах забезпечуються право­вою охороною. Відповідно до ст. 32 Конституції ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Тим самим на рівні Консти­туції закріплюється право людини на таємницю особистого життя.

Таємниця — це певного роду відомості, розголошення (передача) яких може завдати шкоди інтересам її власника. Поняття «таємниця» може охоплювати різні сторони життя людини. Однак об’єднуючим для них є те, що у кожному конкретному випадку йдеться про інфор­мацію конфіденційного характеру, доступ до якої можливий тільки за згодою її власника або на підставі приписів закону, але в суворо визна­чених випадках.

Безумовно, не вся інформація про особисте життя людини стано­вить таємницю. Наприклад, повідомлення про місце роботи, навчання, сімейний стан хоча і є інформацією особистого характеру, але об’єкт таємниці особистого життя вони не становлять. Змістом таємниці є: відомості про осіб, об’ єкти, вчинки людини; відомості, що мають кон­фіденційний, тобто секретний, довірчий характер і не підлягають за­гальному розголошенню; відомості, що охороняються традиціями, нормами моралі і законом; відомості, що підлягають розголошенню тільки в суворо визначених законом випадках обмеженому колу осіб.

Таємниця особистого життя — це відомості конфіденційного характеру про різні сторони індивідуальної життєдіяльності лю­дини, розголошення яких заподіює або може заподіяти їй шкоду.

Таємниці як особисті права, що становлять особисте життя людини, поділяються на особисті і професійні^[6].

Особисті таємниці — це відомості, що нікому не довірені. Таєм­ниці сімейних стосунків, творчості, особистої документації, поштово- телеграфної кореспонденції і телефонних розмов є особистими.

Професійні таємниці — це інформація, довірена представникам певних професій для вчинення дій або захисту прав та інтересів людини. В основі таких таємниць завжди лежать особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, адресованими тим, кому ці таєм­ниці за необхідністю довірені. До професійних таємниць належать банківська, адвокатська, нотаріальна, таємниця усиновлення.

Відомості, що становлять об’єкт банківської таємниці, визначені в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Це — відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахун­ки банків у Національному банку України; операції, які були проведе­ні на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово- економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; інфор­мація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клі­єнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, ви­находів, зразків продукції та інша комерційна інформація; інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опу­блікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інфор­мації. Крім того, захищатися повинна інформація не тільки про свого клієнта, а й про його контрагента за правочином.

Внаслідок договору доручення на надання юридичних послуг між сторонами виникають майнові і немайнові права та обов’ язки, серед яких важливе значення мають особисті немайнові відносини з при­воду збереження адвокатської таємниці. Адвокатську таємницю ста­новлять відомості про сам факт звернення людини за юридичною допомогою до адвоката, відомості про злочинне діяння, учасників, наслідки; про особисте життя людини, що звернулася до адвоката тощо. Суб’єктами названої таємниці є: адвокати, помічники адвокатів; по­садові особи та інші особи адвокатських об’єднань, які беруть участь у здійсненні правового обслуговування; особи, що представляють ін­тереси інших осіб; захисники.

Нотаріальну таємницю складають відомості, отримані під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про саму особу, яка звернулася до нотаріуса; її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо. Суб’єктами таємниці нотаріальних дій передусім є державні і приват­ні нотаріуси, а також особи, яким вона стала відома у зв’язку з вико­нанням ними своїх службових обов’ язків. Будь-яке втручання в діяль­ність відповідних суб’єктів, зокрема з метою спонукання їх до спові­щення відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, забороня­ється і тягне за собою відповідальність відповідно до законодавства.

Об’єктом таємниці усиновлення є сам факт усиновлення, справжнє ім’ я, місце народження, вказівка даних про кровних батьків, тобто вся інформація, яка дозволяє зробити висновок про те, що усиновителі дитини не є її кровними батьками. Закон не тільки встановлює таєм­ницю усиновлення, а й передбачає конкретні заходи, що гарантують її додержання. З цією метою усиновителі можуть бути записані як бать­ки усиновленого, за їх проханням усиновленому присвоюється їх прізвище. На прохання усиновителя можуть бути змінені і місце на­родження усиновленої дитини, а також у виняткових випадках і дата її народження. Розголошення таємниці усиновлення — це повідомлен­ня інформації про факт усиновлення і про інші пов’ язані з ним обста­вини як самому усиновленому, так і третім особам, в усній або пись­мовій формі. Суб’єктами таємниці усиновлення є: посадові особи органів РАЦСу, опіки і піклування, виконавчих комітетів, охорони здоров’я, працівники суду, прокуратури та інші особи, яким унаслідок їх службових обов’ язків стала відома зазначена інформація.

Поінформованими про різні сторони особистого життя людини можуть бути медичні працівники, адвокати, працівники нотаріальних контор, службовці банків та інші особи. У зв’язку з цим можна зазна­чити, що розголошення відомостей, які становлять таємниці особис­того життя, може здійснюватися як за бажанням самої людини (повідом­лення інформації медичному працівнику, адвокату), так і без такого (у тих випадках, коли інформація стала відома працівникам прокура­тури, суду). Разом з тим треба враховувати, що втручання в особисте життя людини, розголошення її таємниць може потягти за собою вель­ми негативні наслідки для людини, а в деяких випадках і згубні для неї. Пояснюється це тим, що особисте життя є індивідуальним і не терпить стороннього втручання або впливу на нього.

Стаття 30 Конституції гарантує людині недоторканність її житла. Не допускаються проникнення у житло або в інше володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим ршенням суду. Форма реалізації права на недоторканність житла є еле­ментом немайнової частини змісту цивільної правоздатності. Право на недоторканність житла складає зміст абсолютного правовідношення, в якому особі, котра володіє зазначеним правом, зобов’язаний проти­стояти всякий і кожний, чиї дії можуть потягти за собою порушення цього права. Назване право хоча і є абсолютним, однак має певні юри­дичні межі, які фіксуються у загальних і спеціальних нормах закону. У разі незаконного проникнення в житло особа, чиє право порушуєть­ся, може застосувати певні засоби захисту, а саме: вимагати припинен­ня дій, що порушують її право, припинення або зміну правовідношен- ня, а у деяких випадках й визнання оспорюваного права. Відомі й інші способи захисту особистих немайнових прав.

 

 

 

 

§ 3. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав

Недоторканність особистих немайнових прав людини на законо­давчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права включає всі юридичні правила з приводу певного блага. Поняттям охорони охоплюється вся сукупність засобів, що за­безпечують як розвиток цивільних правовідносин у їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його наслідків. Будь-який спосіб захисту спрямований проти правопорушника. Захист слід розглядати як окремий вид охорони, що застосовується у разі наявного правопорушення.

Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав — це встановлена державою та законодавчо закріплена система заходів та способів, яка забезпечує особі в рамках суспільного буття ре­альну можливість розпоряджатися своїми особистими правами і відгороджувати своє особисте життя від незаконних втручань. Охорона особистих прав є родовим поняттям, а захист — видовим способом охорони. Встановлюючи у правових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов’язки учасників правовідносин, держава таким чином бере під охорону ці блага.

 

 

 

 

 

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб’єктивні права і обов’язки, надає уповноваженій особі й право на їх захист. Суб’єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними способами захис­ту, «залишиться лише декларативним правом»^[7]. Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державними право­охоронними мірами^[8], відповідно буде додержуватися тільки на добро­вільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки в разі його порушення держава або уповно­важений суб’єкт не будуть мати можливості реалізувати своє право на захист внаслідок відсутності у законі відповідних заходів.

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що засто­совуються уповноваженою особою самостійно (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного характеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовуються самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простроченого вико­нання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, застосування яких входить до компетенції державних або громадських органів, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санк­ції як способи цивільно-правової відповідальності; способи державно- примусового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ загального майна між власниками, повернення сторін у первин­ний стан внаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов’язані з покла­данням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою уповно важеною особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір^[9].

Запропоновані В. П. Грибановим способи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи із даної підсистеми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все запропо­новане В. П. Грибановим можна застосувати у разі порушення названих прав. Так, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць осо­бистого життя людини застосовували б самостійно способи оператив­ного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером самого права, що захищається.

Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть захищатися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі із них можна застосовувати в названих випадках, останні по­винні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумов­люються об’єктом захисту, пов’язаним із психологічними, соціальними, фізіологічними чинниками, притаманними кожній даній особистості.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але склад­ніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча і не ви­мірюються в точних одиницях, але посягання на які може завдати, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов’язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має мораль­ний, психологічний аспект і не завжди піддається повному відновленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є не­законним вторгненням у сферу особистого життя людини, що порушує її звичний спосіб життя, піддає загрозі розірвання сімейних, ділових від­носини. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб, і жодний спосіб захисту не спроможний цілком відновити її душев­ний спокій та повернути людину до звичного способу життя.

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав має бути від­ведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і посилення від­повідальності винних посадових осіб.

Значна увага проблемі віднайдення способів захисту особистих немайнових відносин приділялася вченими у 60-70 роки ХХ ст. У цей період розробляється досить широкий перелік цивільно-правових спо­собів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимага­ти припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків пору­шення і які забезпечують відновлення порушеного права^[10]. Л. О. Кра- савчикова серед названих способів виділяла: визнання права; віднов­лення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; припинення і зміну правовідношення^[11].

Крім викладених способів, у науці цивільного права були розроб­лені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування за­подіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав, у випадках, передбачених законом.

Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні спосо­би захисту цивільних прав.

Визнання права. Необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але іс­нування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Конституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлумачивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспонденції, в тому числі й особистої, своїх підопічних.

Застосування зазначеного способу здійснюється й у випадках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документацію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, при­пинення дій, що порушують право. Слушно зазначала З. В. Ромовська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припинення) повинні розглядатися в більшості випадків як двоєдиний процес^[12]. Саме припинення протиправних дій ще не спроможне повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, віднов­лення становища, що раніше існувало, без припинення протиправних дій практично нездійсненне. Це правильно, однак лише для такої ситу­ації, де протиправні дії тривають до постановлення судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм за­вданням лише ліквідацію наслідків такої поведінки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у потерпілої сторони відповід­ного права, наявність відповідного права не викликає сумніву в суду, не заперечує його існування і відповідач.

Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі осо­бисті немайнові права, як честь, гідність. У цьому випадку способом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спростуван­ня. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприклад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, яке існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким повинен бути спосіб захисту, а скоріше у тому, що повністю відновити становище, яке існу­вало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інфор­мація вже піддана розголошенню. Тому тут потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, що порушують право. Припинен­ня дій, що порушують право — найбільш результативний спосіб за­хисту таємниць особистого життя людини.

Примусове виконання обов’язку в натурі є одним із способів за­хисту суб’єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов’ язок, але вона не ви­конала його, порушивши тим самим суб’єктивні права іншої сторони. Зобов’ язання вважається виконаним у натурі тільки за умови виконан­ня взятого на себе зобов’ язання.

Даний спосіб захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Він не може застосовуватися при захисті немайнових прав, оскільки можливість використання цього права обмежується лише випадками порушення права внаслідок невиконання уречевленого цивільно-правового зобов’язання^[13].

Відшкодування моральної шкоди — один із способів захисту осо­бистих прав. Законодавство України довго йшло до визнання факту: в результаті заподіяння шкоди особі неминуче виникають моральні переживання, страждання, змінюється звичайний спосіб життя, по­рушуються нормальні життєві зв’язки, розриваються стосунки з ото­чуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інакше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб’єктивних цивільних прав — компенсації моральної шко­ди — обумовлюється прагненням держави створити умови для захис­ту прав людини, передусім тих, що мають особистий немайновий ха­рактер. Моральна шкода — це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що за­подіюються особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці «страждання», обов’язково повинні знайти своє відображення у сві­домості потерпілого в формі негативних уявлень (фізичного страждання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода — це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проявами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, депресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну або обмеження у ви­борі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім’ї тощо. Зазначені втрати і є моральною шкодою.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є найбільш суворим способом, що застосовується до правопо­рушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав, оскільки більшість зобов’язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов’язків, що випливають із зобов’язання, тягне за собою виникнення у потерпілої сторони збитків. Захист осо­бистих немайнових прав не може забезпечуватися неустойкою, однак збитки внаслідок порушення немайнових прав мають бути відшкодо­вані. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розголошена; при цьому особі заподіюється майнова шкода. Розголошення банків­ської таємниці може потягти за собою втрату потенційних контраген­тів, що призведе до неможливості одержання того прибутку та тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження в таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкоду­вати потерпілій стороні упущеної вигоди.

Визнання правочину недійсним застосовується тоді, коли порушен­ня або погроза порушення особистого права виникли з правочину. Метою визнання правочину недійсним є те, що правочин не породжує ніяких правових наслідків, тобто припинення його протиправної дії. Якщо є підстави для визнання правочину, що порушує особисті права, недійсним, він повинен визнаватися таким, що не тягне правових наслідків.

Даний спосіб має обмежену сферу використання, так як тільки не­значна кількість особистих прав виникає з правочинів. Однак виходя­чи з того, що правочини можуть виступати в якості підстав виникнен­ня особистих прав, законодавець встановив правило: правочини, що обмежують можливість особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки (в тому числі й немайнові), є недійсними (ст. 27 ЦК). Тому недійсними будуть визнаватися договори на проведення евтаназії, торгівлі органами й тканинами людини та ін.

Зміна і припинення правовідношення використовується як спосіб захисту у випадках укладення правочинів з приводу особистих благ. Він характеризується тим, що порушення особистих прав має своїм наслідком припинення (зміну) інших прав та обов’язків. Крім того, невиконання певною особою своїх обов’язків може бути підставою для припинення (зміни) правовідношення в цілому, елементом якого ви­ступає даний обов’язок.

Так можливо припинити правовідношення між адвокатом та клі­єнтом, банківською установою та клієнтом у разі порушення адвокат­ської або банківської таємниці.

Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є способом захисту особистих прав і проявляється у можливості звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дії осіб публічного права або публічно-правових утворень. Поведінка даних осіб може бути як у вигляді незаконних актив­них дій, так і бездіяльності. Закріплюючи в законі цей спосіб як спосіб захисту особистих прав, держава робить особливий акцент на суб’єктному складі цього способу, підкреслюючи, що вся діяльність зазначених органів, посадових осіб повинна бути спрямована на захист прав та інтересів осо­би, це є одним із основних обов’язків цих суб’єктів.

Розглянувши загальні способи захисту цивільних прав, можна ви­ділити способи захисту особистих немайнових прав:

-   ті, які мають своєю метою припинити порушення або погрозу по­рушення особистого немайнового права, його невизнання або оспорю- ваність (визнання права, припинення дій, що порушують право, та ін.);

-   ті, які мають своєю метою відновити порушене особисте немай- нове право (відновлення становища, що існувало до порушення, спрос­тування та ін.);

-   ті, які мають своєю метою компенсувати шкоду, пов’язану з по­рушенням чи погрозою порушення особистого немайнового права (відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди та ін.).

ЦК не обмежує можливість застосування тільки зазначених спосо­бів, тому окремі способи захисту можуть міститися в законодавчих актах або передбачатися договором.

---

^[1] Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. По­кровский. - М. : Статут, 1998. - С. 121-122.

^[2] Докладно про це див. главу 6 цього підручника.

^[3] Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. [Текст] // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

^[4] Див.: Голос України. - 1999. - 17 серп. (№ 151 (2153)). - Ст. 1.

^[5] Петров, Б. Д. Врачебная тайна [Текст] / Б. Д. Петров // Фельдшер и акушерка. - 1974. - № 1. - С. 55-57.

^[6] ІЗнциклопедический словарь [Текст] Т. XXXII А / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - СПб. : Тип. АО «Издательское дело», Брокгауз-Ефрон, 1901. - С. 499.

^[7] Грибанов, В. П. Предельї осуществления и защитьі гражданских прав [Текст] /В. П. Грибанов. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1972. - С. 153.

^[8] У теорії цивільного права, як відзначає М. С. Малеїн, поняття «міра» і «спосіб» є тотожними (Малеин, Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР [Текст] / Н. С. Малеин - М. : Юрид. лит., 1981. - С. 192). Однак із цим погодитися важко. Спосо­би захисту - це ті дії, які має право здійснювати особа, чиє право порушено. Міра - це інтенсивність впливу на правопорушника, його наслідки (визначення правочину недійсним повністю, в частині і т. ін.). У даному випадку міра - це не характеристика виду дій, а кількісний або якісний результат їх впливу.

^[9] Див.: Грибанов, В. П. Предельї осуществления и защитьі гражданских прав [Текст] / В. П. Грибанов. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1972. - С. 156-157.

^[10] Братусь, С. Н. Предмет и система советского гражданского права [Текст] /С. Н. Братусь. - М. : Госюриздат, 1962. - С. 86.

^[11] Красавчикова, Л. О. Гражданско-правовая охрана личной жизни советских граждан [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / Л. О. Красавчикова. - Свердловск, 1979. - С. 52.

^[12] Ромовская, З. В. Личньїе неимущественньїе права граждан СССР (понятие, видьі, классификация) [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / З. В. Ромовская. - Киев, 1968. - С. 227.

^[13] Див.: Ромовская, З. В. Личньїе неимущественньїе права граждан СССР (понятие, видьі, классификация) [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / З. В. Ромовская. - Киев, 1968. - С. 240-241.

 

Питання для самоконтролю

1. Поняття особистих немайнових прав та їх значення в цивіль­ному праві України.
2. Основні ознаки особистих немайнових прав.
3. Класифікація особистих немайнових прав.
4. Поняття таємниці особистого життя людини та її види.
5. Права, що забезпечують природне існування фізичної особи: ознаки та види.
6. Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи: ознаки та види.
7. Основні засади та межі здійснення особистих немайнових прав.
8. Охорона та захист особистих немайнових прав: їх загальні та відмінні риси.
9. Гарантії реалізації і захисту особистих немайнових прав.
10. Окремі способи захисту особистих немайнових прав.