Печать

Глава 9 Об’єкти цивільних прав

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

 

 

Глава 9 Об’єкти цивільних прав

 

 

§ 1. Загальні положення

§ 2. Речі

§ 3. Гроші та валютні цінності

§ 4. Цінні папери

§ 5. Дії (результати робіт, послуги)

§ 6. Нематеріальні блага

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи

 

 

§ 1. Загальні положення


Об’єктами цивільних прав визнаються матеріальні та нема­теріальні блага, стосовно яких між суб’єктами цивільного права виникають відносини, які становлять предмет цивільно-правового регулювання.

Права та обов’язки суб’єктів цивільного права встановлюються, існують, реалізуються, змінюються та припиняються з приводу відпо­відних об’єктів. Як правило, об’єкт набуває значення елемента струк­тури цивільних правовідносин у випадках, коли він становить інтерес для учасників цивільних відносин. Цей висновок ґрунтується на тому, що об’єкти, зокрема природні, які не залучені у сферу людської діяль­ності й інтересів, не можуть визнаватись елементом структури цивіль­них правовідносин. Інтерес як міра зацікавленості може розглядатися під різними кутами зору. Для людини (фізичної особи) він може бути перш за все приватним, наприклад, суто побутовим (або споживчим), який полягає у зацікавленості в задоволенні відповідних її потреб. Крім цього, приватний інтерес фізичної особи може полягати у зацікавле­ності в отриманні прибутку шляхом здійснення підприємницької ді­яльності (підприємницький інтерес). Інтерес юридичних осіб може бути як суспільним, так і приватним (для юридичних осіб публічного і приватного права відповідно). Враховуючи, що ст. 2 ЦК визнає учас­никами цивільних відносин державу Україна та інші публічно-правові утворення, слід констатувати вплив загальнодержавних, регіональних та інших суспільних інтересів і на сферу приватного права. Інтерес юридичних осіб приватного права залежить від міри зацікавленості їх засновників, визначає цілі їх створення, задовольняється шляхом дій їх органів і може мати як комерційний (отримання прибутку), так не- комерційний (наприклад, благодійництво) характер. Усі наведені різно­види інтересу споріднені і визначають окремі аспекти міри зацікавле­ності окремих учасників цивільних правовідносин. Зокрема, правовий інтерес, що полягає у зацікавленості у вчиненні того чи іншого право- чину, формується побутовим або підприємницьким інтересом у при­дбанні майна, оренді приміщення тощо. Правовий та побутовий інте­рес за своїм правовим значенням не завжди збігаються. Правовий інте­рес до відповідного об’єкта, як правило, визначає зміст та характер правочинів та інших правомірних дій учасників цивільних відносин. Слід зауважити, що втрата учасником цивільних правовідносин по­бутового (підприємницького тощо) інтересу до відповідного об’єкта не означає втрати правового інтересу і не призводить до автоматично­го припинення суб’єктивного цивільного права. Учасник цивільних відносин може тимчасово або повністю втратити побутовий (підпри­ємницький тощо) інтерес до речі як одного із найпоширеніших різно­видів об’єктів цивільних прав. Однак те, що він про всяк випадок за­лишає її у складі свого майна або господарстві (обліковує на балансі стосовно комерційних юридичних осіб), свідчить про наявність його зацікавленості у збереженні права власності на річ (тобто правового інтересу). Суб’єктивне цивільне право на певний об’єкт цивільних прав (не беручи до уваги випадок його загибелі) може припинитися шляхом вчинення управомоченою особою відповідного правочину або у при­мусовому порядку на підставах, визначених положеннями актів чин­ного цивільного законодавства України.

Якщо суб’єктивні права та кореспондуючі їм обов’язки складають і визначають зміст цивільних правовідносин, то матеріальні та нема­теріальні блага, які становлять правовий інтерес учасників цивільних правовідносин, визнаються їх об’єктом. Звісно, словосполучення «об’єкти цивільних прав» та «об’єкти цивільних правовідносин» не можуть бути повністю ототожнені, тому що мають різну сферу термі­нологічного застосування. Однак за їх допомогою у цивільному праві термінологічно визначаються однакові різновиди матеріальних та не­матеріальних благ. Сучасна доктрина цивільного права визнає множин­ність об’єктів цивільних прав і заперечує можливість існування безоб’єктних цивільних правовідносин. Множинність об’єктів цивіль­них прав концептуально визначена положеннями Розділу ІІІ ЦК і озна­чає різноманітність їх видів, обумовлену різномаїттям правових інте­ресів суб’єктів цивільного права. Виникнення й існування у цивільному обороті безоб’ єктних правовідносин неможливе.

Стаття 178 ЦК визначає оборотоздатність об’єктів цивільних прав. Відповідно до ч. 1 вказаної статті оборотоздатністю визнається влас­тивість об’єктів цивільних прав вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкуван­ня або іншим чином. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав може бути вільною й обмеженою. Вільно оборотоздатні об’єкти можуть без обмежень (звісно, з урахуванням меж здійснення суб’єктивних цивіль­них прав стосовно них, визначених положеннями ст. 13 ЦК) переходи­ти від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (переходу майна, майнових прав та обов’язків), спадкування (спадкового право- наступництва) або з інших підстав. Оборотоздатність об’єктів цивіль­них прав може бути обмежена актами цивільного законодавства, по­ложеннями яких встановлюються відповідні межі їх участі в цивіль­ному обороті. Наприклад, класифікація одного із найбільш поширених різновидів об’єктів цивільних прав включає речі, обмежені в обороті. Обмежену оборотоздатність має також інформація. Згідно з положен­нями ч. 3 ст. 200 ЦК України порядок використання інформації та за­хисту права на неї встановлюється законом. Наприклад, обмежена можливість (а найчастіше неможливість) використання у цивільному обороті (шляхом оприлюднення у засобах масової інформації) може встановлюватися щодо інформації, яка становить державну або воєнну таємницю. Відповідні межі використання має комерційна таємниця, можливість встановлення та здійснення прав інтелектуальної власнос­ті на яку визначається положеннями глави 46 ЦК. Відповідно до п. 2ч.  1 ст. 506 ЦК одним із різновидів майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є виключне право дозволяти її ви­користання. Межі та характер такого використання визначаються власником інформації, яка становить комерційну таємницю.

Межі оборотоздатності об’єктів цивільних прав залежать від особ­ливостей їх правового режиму та визначаються встановленою зако­нодавством можливістю здійснення правочинів та інших юридичних актів, які направлені на їх передачу іншим учасникам цивільних від­носин. Наприклад, подальша доля державного майна при ліквідації юридичної особи публічного права може визначатися відповідним актом органу державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 4. ст 11 ЦК). Законо­давством можуть встановлюватись обмеження оборотоздатності об’єктів цивільних прав, зокрема можливість продажу деяких видів диких тварин як особливого різновиду речей. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 180 ЦК тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, вста­новлених законом.

Деякі об’ єкти цивільних прав (закрема речі) визнаються вилучени­ми із цивільного обороту, тобто можуть належати на праві власності лише визначеним законодавством учасникам цивільних відносин. Як приклад слід навести положення ст. 13 Конституції України, яка згідно зі ст. 4 ЦК становить основу цивільного законодавства України. Від­повідно до вказаного положення земля (за винятком земельних ділянок, які можуть перебувати у власності фізичних та юридичних осіб), її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна­ходяться у межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Вказані та інші об’єкти як ви­лучені з цивільного обороту не підлягають вільній передачі від однієї особи до іншої на підставі цивільно-правових правочинів або з інших підстав. Вилученими із цивільного обороту можуть визнаватися й інші об’єкти цивільних прав. До них належать зброя (окрім спортивної та мисливської), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойо­ві отруйні речовини та інші подібні різновиди речей, право власності на які може належати лише державі Україна. Їх вилучення із цивіль­ного обороту визначається необхідністю забезпечення державної та суспільної безпеки. Взагалі необоротоздатними є об’єкти, які за своєю правовою природою не підлягають відчуженню. Це, наприклад, не­матеріальні блага, які є невід’ємними від фізичної чи юридичної осо­би (ч. 1 ст. 178 ЦК). Стосовно фізичної особи це, зокрема, визначені положеннями Розділу 2 Конституції та Книги 2 ЦК право на життя, охорону здоров’я, медичну допомогу, свободу, сім’ю, ім’я, його зміну та використання, особисту недоторканність, індивідуальність, осо­бисте життя та його таємницю тощо. Необоротоздатними є також ви­значені положеннями ст. 94 ЦК особисті немайнові права юридичної особи. Це, зокрема, право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі. Згідно із ч. 2 ст. 178 ЦК види об’ єктів цивільних прав, перебування яких в обороті не допуска­ється (об’єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені в законі.

Певні об’єкти можуть бути визначені як обмежено оборотоздатні. Обмеження їх участі у цивільному обороті полягає в тому, що права на них (зокрема, право власності) можуть бути передані іншій особі лише за умов, передбачених законом. Оборотоздатність об’єктів, об­межених у цивільному обороті, визначається особливостями встанов­леного для них правового режиму. Так, відповідні обмеження має правовий режим газової та мисливської зброї, вибухових, радіоактив­них, наркотичних та психотропних речовин, сильнодіючих отрут тощо.

Певні обмеження оборотоздатності встановлені законодавством для таких об’єктів цивільного права, як земля, іноземна валюта, валютні цінності, тощо. Частина 2 ст. 178 ЦК встановлює, що види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обо­роту або перебування яких в обороті допускається за спеціальним дозволом (обмежено оборотоздатні об’єкти), визначається у порядку, встановленому законом.

Об’єктом цивільних прав є все те, з приводу чого суб’єкти вступа­ють у правовідносини. Основне функціональне призначення об’ єктів цивільних прав полягає у задоволенні відповідних (побутових, комер­ційних, державних, суспільних тощо) інтересів та визначених ними суб’єктивних прав учасників цивільних відносин. Різноманітність цих інтересів обумовлює існування значної кількості об’єктів цивільних прав. Відповідно до ст. 177 ЦК об’єктами цивільних прав визнаються: речі, гроші, цінні папери, майно, майнові права, результати робіт, по­слуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

 

 


 

§ 2. Речі

Речами визнаються предмети матеріального світу, які задо­вольняють відповідні потреби учасників цивільних правовідносин завдяки їх фізичним, хімічним, біологічним та іншим властивос­тям, що визначають їх товарний характер, а також сферу та напрями використання в людській діяльності.

Речі є одним із найбільш поширених у цивільному обороті видів об’єктів цивільних прав. Закріплення чинним законодавством України вичерпного переліку речей є неможливим і недоцільним. Невпинний розвиток науково-технічного прогресу та зростання потреб людей обумовлюють постійне виникнення все нових і нових різновидів речей. Відносини між учасниками цивільних відносин, які виникають із при­воду речей (а також інших об’єктів цивільних прав), об’єктивно по­требують упорядкування. Порядок правового регулювання цивільних відносин стосовно відповідного різновиду речей, визначений певною сукупністю встановлених законодавством способів та засобів регла- ментаційного впливу, називають правовим режимом речей. Він вста­новлюється у відповідних законах та підзаконних актах, визначаючи порядок набуття або примусового припинення прав на них у випадках, визначених чинним законодавством України, а також особливості та межі здійснення речових прав. Наприклад, правовий режим нерухомих речей передбачає особливий порядок набуття, здійснення, переходу та захисту прав на об’єкти нерухомості.

Інтерес учасників цивільних відносин до речей визначається їх фізичними, хімічними, біологічними та іншими природними власти­востями. Можливість безперешкодного та незалежного від волі й ба­жання сторонніх осіб використання цих властивостей у межах, визна­чених законом, обумовлює встановлення щодо них права власності та інших речових прав. Право власності на річ, з урахуванням наведено­го, є одним із найбільш повних та автономних (незалежних від волі та бажання інших осіб) суб’єктивних цивільних прав. Речі, з урахуванням їх природних властивостей та особливостей встановленого для них правового режиму, поділяють на такі види: тварини; нерухомі та рухо­мі; подільні та неподільні; визначені індивідуальними та родовими ознаками; споживні та неспоживні; головні речі та їх належності; речі, які складаються із складових частин; складні речі; продукція, плоди та доходи; майно; підприємство як єдиний майновий комплекс тощо.

Тварини (ст. 180 ЦК).

Згідно зі ст. 180 ЦК тварини визнаються особливим об’єктом ци­вільних прав. Тварини можуть бути дикими та домашніми. Дикими є тварини, які живуть у природі у вільному стані. Дикі тварини можуть бути вилучені із вільного природного стану і використовуватись у зо­опарках, дельфінаріях, океанаріях для наукового вивчення особливос­тей їх поведінки та задоволення пізнавальних потреб широкої громад­ськості. Дикі тварини використовуються також у цирках для дресиру­вання та участі у циркових виставах. Дикі тварини, які утримуються в домашніх умовах, вважаються одомашненими. Утримання в домаш­ніх умовах диких хижих тварин, які вилучені з дикої природи і нале­жать фізичним особам на праві власності, на практиці визнається ді­яльністю, пов’язаною з підвищеною небезпекою для оточуючих. У ви­падку спричинення шкоди майну або здоров’ю оточуючих одомашне­ними дикими тваринами майнову відповідальність несе їх власник або інша особа за правилами, встановленими для володільця джерела під­вищеної небезпеки.

Для збереження популяцій рідкісних та зникаючих видів тварин в Україні створються заповідники та заказники. На тварин поширю­ється правовий режим речей, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 180 ЦК). Тварини можуть бути предметом відповідних цивільних правочинів. Відповідно до ч. 2 ст. 181 ЦК правила поводження з твари­нами визначаються законом. Такий підхід обумовлюється необхідністю забезпечення правового захисту тварин від негуманного, жорстокого поводження з ними. Положення законодавства деяких країн у таких ви­падках встановлюють можливість примусового припинення права влас­ності на тварину. Зокрема ст. 242 ЦК Республіки Бєларусь передбачає можливість примусового викупу домашніх тварин за умови неналежно­го (жорстокого, негуманного) поводження з ними. Правила щодо визна­чення долі затриманих бездоглядних домашніх тварин та порядок на­буття права власності на них встановлено статтями 340-342 ЦК.

Нерухомі та рухомі речі (ст. 181 ЦК).

Поділ речей на нерухомі та рухомі обумовлений перш за все їх фізичними властивостями. Нерухомі речі постійно знаходяться на одному і тому ж місці (земля, житлові будинки, інші будівлі, споруди тощо), а їх переміщення у просторі або неможливе зовсім, або може призвести до їх істотного знецінення. Рухомі речі підлягають вільному переміщенню у просторі.

Нерухомими речами ч. 1 ст. 181 ЦК визначає земельні ділянки та все, що розташоване на них і нерозривно з ними пов’язане. Нерухоми­ми речами законодавством визнаються, таким чином, об’єкти, пере­міщення яких у просторі без їх пошкодження або непропорційного знецінення є неможливим. Земельними ділянками є визначені відпо­відними межами частини земної поверхні (тобто її верхній поверхневий шар). Земні надра мають свій, особливий правовий режим. Характер­ною ознакою нерухомих речей (нерухомості) є їх значна вартість і особ­ливий правовий режим. Нерухомі речі, як правило, мають багато ін­дивідуальних ознак, які визначають їх юридичну своєрідність. У зв’язку з цим нерухомі речі визнаються юридично незамінними.

Правовий режим нерухомої речі може бути поширений законодав­ством і на інші об’єкти, які не обов’язково тісно пов’язані із землею. Зокрема, правовий режим нерухомих речей може бути поширений за­коном на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти та інші речі, права на які підлягають державній реє­страції (ч. 1 ст. 181 ЦК). Встановлення щодо речей, основним призна­ченням яких є переміщення у просторі, правового режиму нерухомос­ті є одним із прикладів юридичних фікцій (умовних припущень) у ци­вільному праві. Правовий режим нерухомості поширюється на ці об’єкти у зв’язку з тим, що права на них також підлягають обов’язковій державній реєстрації.

Обов’язковість державної реєстрації прав на об’єкти нерухомості пояснюється високою споживчою вартістю, а також їх соціальною та загальнодержавною значущістю. Так, відповідно до ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухо­мості є публічною. Вона здійснюється відповідним державним орга­ном, який зобов’язаний надавати уповноваженим органам інформацію про реєстрацію прав на нерухоме майно у порядку, визначеному за­коном. Згідно з положеннями ст. 210 ЦК для правочинів, які підлягають обов’язковій державній реєстрації, остання є умовою їх чинності.

Рухомими визнаються речі, які вільно переміщуються у просторі без істотної шкоди їх господарському призначенню. Правочини з та­кими речами не підлягають державній реєстрації і здійснюються суб’єктами цивільного права вільно, на їх власний розсуд.

Подільні та неподільні речі (ст. 183 ЦК).

Речі, які внаслідок поділу в натурі не втрачають свого господар­ського або іншого призначення, називаються подільними. Так, без шкоди для їх господарського призначення можуть бути поділені про­дукти харчування, паливо, сировина, більшість напівфабрикатів та матеріалів. Ці речі і після їх поділу можуть використовуватися за при­значенням.

До неподільних належать речі, які при поділі втрачають первісне призначення або істотно знецінюються. Неподільними речами є, на­приклад, магнітофон, холодильник, автомобіль та ін. При виділі част­ки з майна, яке знаходиться у спільній власності двох або більше осіб (ст. 355 ЦК), щодо неподільних речей законодавство визначає такі правила. Відповідно до ч. 2 ст. 364 ЦК якщо виділ частки із спільного майна в натурі не допускається законом або є неможливим у разі не­подільності речі, співвласник, який бажає виділу, має право на одер­жання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної ком­пенсації вартості його частки. Стаття 367 ЦК визначає можливість поділу майна, що є спільною частковою власністю, але не визначає особливостей його здійснення стосовно неподільних речей. На прак­тиці у таких випадках неподільні речі за згодою співвласників можуть бути відчужені за оплатними правочинами, а одержані кошти підляга­ють поділу між співвласниками.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками (ст. 184 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 184 ЦК річ визнається визначеною індивідуальни­ми ознаками, якщо вона наділена тільки їй притаманними властивос­тями, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей та індивідуа­лізують цю річ у цивільному обороті. До визначених індивідуальними ознаками належать речі, що мають декілька характерних ознак, які індивідуалізують їх у цивільному обороті (наприклад, годинник, маг­нітофон, автомобіль та ін.); які мають багато ознак, що дозволяють відрізнити їх від інших речей (наприклад, будинок, пароплав, супутник та ін.); а також речі, єдині у своєму роді (наприклад, скульптура або картина відомого автора, унікальна антикварна річ та ін.). У зв’язку з цими особливостями та відповідно до чинного законодавства речі, визначені індивідуальними ознаками, є юридично незамінними.

Визначеними родовими ознаками є речі, які мають ознаки, власти­ві всім речам того ж роду і вимірюються числом, вагою, мірою (напри­клад, 1 т борошна, 1 м3 дров, 1 л молока, 1 м тканини тощо). Слід за­значити, що у деяких випадках речі, які за своєю фізичною сутністю належать до родових, можуть вважатися індивідуально визначеними. Наприклад, 15 мішків борошна, що мають позначки про їх належність відповідному суб’єкту і складовані окремо, можуть визнаватися реча­ми, визначеними індивідуальними ознаками. Відповідно до ч. 2 ст. 184 ЦК України речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.

Правове значення поділу речей на визначені індивідуальними та родовими ознаками полягає у такому. При фізичному знищенні речей, визначених індивідуальними ознаками, боржник звільняється від обов’ язку передати їх кредитору в натурі, якщо це було передбачено відповідним зобов’язанням, але зобов’язаний виплатити останньому грошову компенсацію їх вартості. При загибелі речей, визначених родовими ознаками, боржник, як правило, не звільняється від виконан­ня зобов’язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, яка була предметом зобов’язання, іншою річчю такого ж роду та якості.

Споживні та неспоживніречі (ст. 185 ЦК).

Речі, які внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять в інший стан, є споживними. При їх використанні за призначенням споживні речі споживаються повністю (наприклад, продукти харчування, паливо тощо) або перетворюються на іншу річ (наприклад, сировина та напівфабрикати набувають зна­чення готової продукції). Споживні речі можуть бути предметом до­говору позики.

Неспоживними називають речі, які використовуються за їх призна­ченням тривалий час і втрачають свої споживні якості поступово (на­приклад, одяг, взуття, обладнання тощо). Неспоживні речі можуть бути предметом договорів майнового найму, оренди, побутового прокату, лізингу тощо.

Головні речі та їх приналежності (ст. 186 ЦК).

Речі можуть перебувати в такому господарсько-цільовому зв’язку, що одна з них є головною, а інша — її приналежністю (наприклад, музичний інструмент і футляр до нього, автомобіль і комплект інстру­ментів тощо). Приналежністю є річ, яка призначена для обслуговуван­ня іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність не є складовою частиною головної речі і у відповідних випадках може бути предметом самостійної угоди. Утім у більшості випадків приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законом або договором (ч. 2 ст. 186 ЦК). Прина­лежність до головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, якими визначається комплектність продукції, сто­совно якої укладається відповідний правочин.

Складові частини речі (ст. 187 ЦК).

Більшість речей складаються з відповідної кількості складових частин. Складовими частинами речі є окремі деталі її конструкції, які не можуть бути відокремлені від неї без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, будь-який побутовий прилад (пральна машина, холодильник, телевізор тощо) складається з відповідної кількості ви­значених його функціональним призначенням та технічними характе­ристиками складових частин. Відокремлення деяких частин (деталей), з яких він складається, може призвести до неможливості його засто­сування за призначенням і, як наслідок, істотного знецінення. Складо­вою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без по­шкодження та істотного знецінення самої речі. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Складні речі (ст. 188 ЦК).

Складними законодавство визначає певну сукупність речей, які у цивільному обороті та при їх використанні утворюють єдине ціле. Складні речі об’ єднані єдиним господарським або споживчим призна­ченням, що дає змогу використовувати їх за призначенням як одну річ (наприклад, меблевий гарнітур, столовий сервіз, колекція монет, марок та ін.). Кожна із речей, з яких вони складаються, може використовува­тися за призначенням і окремо одна від одної, але в цьому випадку втрачає своє призначення як складова частина складної речі. Дія право- чину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі окремі речі, які її складають, якщо договором не визначено інше.

Продукція, плоди і доходи (ст. 189 ЦК).

Продукцією визнаються результати виробничої діяльності суб’єктів цивільного права. Продукція є результатом переробки сировини та напівфабрикатів у речі з готовими споживчими якостями, обумовлени­ми їх господарським призначенням. Право власності на продукцію, якщо інше не передбачене законом або договором, належить власнику (власникам) підприємства як цілісного майнового комплексу, з вико­ристанням якого її виготовлено.

До плодів відносять все те, що є результатом органічного розвитку самої речі (плоди фруктових дерев, інших рослин). Результатом жит­тєдіяльності тварин є їх приплід. Доходи — це, як правило, грошові кошти (інколи інші матеріальні цінності), які здатна приносити річ, перебуваючи у господарському обороті (орендна плата, дивіденди по акціях тощо). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, на­лежать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або дого­вором власника з іншою особою (ч. 2 ст. 189 ЦК).

Майно (ст. 190 ЦК).

Майном як особливим об’єктом законодавство визначає окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Термін «майно» вживається у цивільному праві для термінологічного визначення як окремих речей, так і їх сукупності. Майном найчастіше визначається сукупність всіх матеріальних цінностей відповідного суб’єкта, врахо­вуючи речі, гроші, цінні папери, а також майнові права та обов’язки. Про майно йдеться у нормах, що визначають об’ єкти права власності, спадкову масу, предмет договорів дарування, майнового найму тощо. У такому ж значенні термін «майно» вживається також у нормах, спря­мованих на захист майнових прав особи, наприклад, у нормах про охорону майна громадянина, визнаного безвісно відсутнім або оголо­шеного померлим. Поняття «майно» використовують також для визна­чення окремих майнових прав і обов’язків особи або їх сукупності. У такому значенні цей термін застосовують у нормах, що визначають частку не тільки майнових прав, а й обов’язків юридичних і фізичних осіб (наприклад, у нормах щодо наслідків реорганізації юридичних осіб і спадкоємства, коли до правонаступників переходять не тільки права, а й обов’язки).

Підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК).

Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що вико­ристовується для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 191 ЦК). Відповідно до ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його ді­яльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, ро­боти та послуги (фірмові найменування, знаки для товарів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачене законом або договором. Незалежно від того, чи є у складі підприємства традиційне нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі, споруди, тощо), як єдиний майновий комплекс воно визнається нерухомістю (ч. 3 ст. 191 ЦК). Поширення режиму нерухомості на підприємство як єдиний майновий компекс обумовлене його значущістю в цивільному обороті, значною вартістю та необхідністю державної реєстрації правочинів щодо нього. Визнання підприємства як єдиного майнового комплексу нерухомим майном не означає, що режим нерухомості поширюється і на рухоме за своїми властивостями майно, а також на зобов’язальні, особисті немайнові та виключні права, які можуть входити до його складу. Режим нерухомос­ті поширюється тільки на підприємство в цілому як цілісний майновий комплекс, а не на окремі види майна, яке входить до його складу. З мо­менту відчуження рухомих речей у результаті здійснення підприєм­ством господарської діяльності чи з інших визначених законодавством підстав, на них не поширюється режим підприємства як єдиного май­нового комплексу. На нерухоме майно, яке входить до складу підпри­ємства як єдиного майнового комплексу, поширюється загальний правовий режим, встановлений законодавством для нерухомості.

Підприємство як єдиний майновий комплекс (тобто сукупність майна, майнових та немайнових прав) є особливим об’єктом цивільних прав. Його особливості полягають у такому. Як єдиний майновий комплекс підприємство містить у своєму складі певну сукупність об’єктів цивільного права. Кількість та склад цих об’єктів визначають­ся статутними цілями діяльності комерційної юридичної особи, відо­кремлене майно якої він складає. Підприємство як єдиний майновий комплекс має складну динамічну майнову структуру, яка постійно змінюється в результаті здійснення підприємницької діяльності за вартістю, а також у якісних та кількісних показниках. Майно, яке вхо­дить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, пов’язане єдиним господарським призначенням, яке визначається напрямом його підприємницької діяльності, визначеним засновницькими документа­ми. Підприємство як єдиний майновий комплекс у цілому визнається матеріальним об’єктом цивільних прав, до складу якого відповідно до закону (ч. 2 ст. 191 ЦК України) можуть входити нематеріальні за сво­єю правовою природою блага — особисті немайнові та виключні права. Підприємство в цілому або його частина можуть бути об’ єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, пов’язаних із встановленням, зміною та припиненням речових прав.

 

 


 

3. Гроші та валютні цінності

Гроші (грошові кошти) (ст. 192 ЦК).

Грошами (грошовими коштами) визнаються нормативно ви­значені та виражені в емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у безготівковій формі умовні вартісні одиниці (гривні, копійки або відповідні одиниці іноземної валюти, наприклад, до­лари і центи), які мають забезпечений на законодавчому рівні при­мусовий курс, що полягає в обов’язковості їх приймання за визна­ченою номінальною вартістю, визначають міру вартості речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат (майнової та немайнової шкоди, збитків тощо), визнають­ся у цивільному обороті законним платіжним та кредитним засо­бом і забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків, виконуючи функції загального еквівалента, обігу і нагромадження.

Відповідно до ст. 99 Конституції грошовою одиницею України є гривня. Згідно зі ст. 192 ЦК гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номі­нальною віртістю на всій території України. Національна валюта нашої країни — гривня — використовується у цивільному обороті у готівко­вій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на рахунках учасників цивільних правовідносин у банківських та інших кредитно-фінансових установах і мають назву «грошові кошти». Пра­вове регулювання як готівкового, так і безготівкового грошового обігу в нашій державі крім Конституції та ЦК здійснюється нормами відпо­відних законів України та підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема, такими нормативними актами є Укази Президента України та інструкції Національного банку України. Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні»[1] у готівковий обіг в Україні введено банкноти номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінну монету вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок. Згідно з чинним законодавством України виключне право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилу­чення з обігу належить Національному банку України. Гроші є закон­ним платіжним засобом. Як законний платіжний засіб гроші обов’язкові до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Зна­чення грошей як законного платіжного засобу у цивільному обороті полягає також у їх використанні для забезпечення всіх видів платежів та розрахунків, при здійсненні кредитування тощо.

У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошо­вих одиниць. Борг у сумі 100 гривень готівкою можна погасити шляхом передачі відповідної кількості грошових знаків різної номінальної вартості. Необхідно і достатньо у цьому випадку, щоб у сукупності вони становили суму у 100 гривень. Ця ознака грошей дає підстави визнавати їх подібними до родових і подільних речей, що не означає їх повного ототожнення. Паперові гроші можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та номерів у банківських докумен­тах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно- розшукових заходів та інших слідчих дій. Гроші як об’єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загу­блені, фізично знищені і т. ін.), не може бути звільнений від обов’язку їх повернення.

Окремо слід зазначити, що гроші у деяких випадках можуть ви­ступати у цивільно-правових правочинах як товар. Ідеться про гроші, які у даний проміжок часу не є законним платіжним засобом на тери­торії України, а, маючи нумізматичну цінність (наприклад, старовинні монети або банкноти), становлять предмет колекціонування. Як товар виступає у цивільному обороті й іноземна валюта. Стосовно іноземної валюти відповідно до чинного законодавства у банківських установах та обмінних пунктах здійснюються правочини її купівлі-продажу.

Гроші мають велике значення не тільки для приватноправових від­носин. Враховуючи економічне та політичне (гроші — атрибут дер­жавності) значення грошей, їх правовий режим та особливості участі у цивільному обороті визначаються як приватно, так і публічно правовими засобами регламентації цієї важливої сфери суспільних відносин. Зокрема, правовий режим грошей в Україні визначається нормами конституційного, цивільного, фінансового та деяких інших галузей права. Держава забезпечує стабільність готівкового грошово­го обігу та довіру всіх суб’єктів цивільного права до національної грошової одиниці шляхом закріплення положень, що містяться у ст. 389 ЦК, відповідно до якої гроші, а також цінні папери на пред’ явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Це правило поширюється і на випадки, коли гроші були індивідуалізовані шляхом переліку їх серій та номерів у відповідному документі. Таким випадком, наприклад, може бути пограбування банку, в якому документально зафіксована і збереглась інформація про серії та номери банкнот, яки­ми незаконно заволоділи грабіжники. Якщо до моменту затримання злочинці встигли частину грошей витратити на власні потреби, ці ко­шти не можуть бути вилучені у добросовісного набувача з посиланням на те, що вони потрапили в обіг незаконно. Добросовісність набувача визначається у відповідності з положеннями ст. 388 ЦК.

Гроші є загальною мірою вартості всіх речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат, яких можуть зазна­ти учасники цивільних правовідносин унаслідок правопорушень. За допомогою грошей як загального еквівалента можна погасити будь- який майновий борг. Гроші як єдина міра вартості і загальний еквіва­лент необхідні для оцінки суспільної корисності та врахування еконо­мічної або соціальної цінності того чи іншого матеріального або не­матеріального блага. Гроші дозволяють визначити віртісні характерис­тики відповідних правомірних або неправомірних дій суб’єктів цивіль­них правовідносин. В останньому випадку за допомогою грошей у цивільному праві відшкодовується майнова та немайнова шкода, а також завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання збитки. За допомогою грошей визначаються розмір заподіяної шкоди або збитків, якими обумовлюється й обсяг майнової відповідальності винної особи. Завдяки використанню грошей як загального еквівален­та визначається розмір матеріальної та нематеріальної (моральної) шкоди, забезпечується стягнення неустойки й відшкодування збитків у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань, здійсню­ється виплата вартості незамінних речей у разі їх загибелі тощо. Пра­вове значення грошей у цьому аспекті полягає в тому, що без їх вико­ристання як єдиної міри вартості та загального еквівалента забезпе­чення компенсаційної функції цивільного права було б неможливим.Валютні цінності (ст. 193 ЦК).

Валютними цінностями є гроші (грошові кошти), цінні папери та інші окремі види майна, правовий режим яких визначається положеннями спеціального законодавства України, що встановлю­ють їх вичерпний перелік та порядок вчинення правочинів стосов­но них. Перелік валютних цінностей міститься в Декреті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валют­ного регулювання і валютного контролю»[2]. Згідно зі ст. 1 вказаного нормативного акта валютними цінностями в Україні визнаються такі різновиди майна:

1)   валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, казначей­ських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є за­конним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

-   платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінан­сові та банківські документи), виражені у валюті України;

2)  іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають об­мінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (кліринго­вих) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банків­ських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

-   платіжні документи та цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

3)  монетарні метали — золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів і брухту цих металів.

Згідно із Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними»[3] металами іридієво- платинової групи є паладій, іридій, радій, осмій, рутеній.

Здійснення валютних операцій на території України, загальні за­сади їх правового регулювання, повноваження органів державної влади та управління, банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів цих відносин, порядок здійснення контролю за валютними операціями та відповідальність за правопорушення у цій сфері встановлюються чинним законодавством України.

 

 


 

 

§ 4. Цінні папери


Цінними паперами є документи нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на па­перових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, які становлять неподільну юридичну єдність із формою їх фіксації (документарною або бездокументарною), порядок виник­нення, зміни або припинення правовідносин стосовно яких визна­чається способом легітимаціїуправомоченої за документом особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороті.

Стаття 194 ЦК визначає цінні папери як документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх ви­пустила (видала), і власником, та передбачають виконання зобов’ язань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Відповідно до ст. 1 За­кону України «Про цінні папери і фондовий ринок»[4] з наступними змінами цінними паперами визнаються грошові документи, що засвід­чують право володіння або відносини позики, визначають взаємовід­носини між особою, яка їх випустила, та їх власником, і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Цінні папери є необхідним елементом ринкової економіки і вико­ристовуються у різноманітних сферах майнового обороту. Наприклад, акція є засобом мобілізації окремих фінансових активів для створення акціонерного товариства — юридичної особи, формування статутного фонду якої, як правило, здійснюється за рахунок об’єднаних коштів відповідної кількості підприємців. Ощадні сертифікати, казначейські зобов’ язання держави та облігації всіх видів застосовуються у сфері кредитування, чеки та векселі — у сфері платіжного обігу, а коносамен­ти — для забезпечення товарообігу.

Для визнання документа цінним папером він повинен мати відпо­відні ознаки. Відомий дослідник цінних паперів професор М. М. Агар- ков найбільш вагомою характерною їх ознакою вважав необхідність їх пред’явлення для здійснення вираженого в них («посвідченого ними» в сучасній термінології) права[5]. Слід зазначити, що останнім часом, із появою бездокументарних цінних паперів, ця ознака втратила універ­сальність і вже не може визнаватись як характерна для всіх різновидів об’ єктів цивільних прав, про які йде мова. На підставі аналізу норма­тивних приписів актів чинного цивільного законодавства України, які закріплюють правовий режим цінних паперів, можна визначити такі їх основні ознаки.

Однією із основних ознак документів, що розглядаються, є непо­дільна юридична єдність майнового права, яке складає зміст цінного папера, та способу його фіксації (паперовий документ або електронний носій). Ця ознака визначає особливості функціонування цінних паперів на всіх стадіях їх участі у майновому обороті. Право, яке становить зміст документарного цінного папера, не може бути здійснене або передане особою, яка не володіє документом на законних підставах.

Частина 3 ст. 195 ЦК встановлює, що відповідно до закону цінні папери можуть випускатись у документарній та бездокументарній формі. Майнові права, які посвідчуються цінними паперами бездоку- ментарної форми (шляхом фіксації прав на електронних носіях), ви­никають і беруть участь у майновому обороті згідно з визначеним за­конодавством порядком їх функціонування в електронній формі. Основ­ним нормативно-правовим актом, який визначає особливості участі у цивільному обороті цінних паперів бездокументарної форми, є Закон України «Про національну депозитарну систему та особливості елек­тронного обігу цінних паперів в Україні»[6]. Крім наведених норматив­них актів, правовий режим цінних паперів бездокументарної форми в Україні визначається цілою низкою підзаконних актів, прийнятих

Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку та іншими державними органами в межах її компетенції. З появою цієї нової форми цінних паперів виникло багато спірних питань стосовно специ­фіки їх участі в цивільному обороті та правової природи. Це обумов­лено тим, що до їх появи у доктрині цивільного права загальновизна­ною була документарна концепція цінних паперів, відповідно до якої останніми визнавалися документи встановленої форми з обов’язковими реквізитами. Утім, безумовно, прогресивність, зручність та перспек­тивність використання цінних паперів бездокументарної форми сум­ніву не викликають. Тому в постанові Верховної Ради України від 29 квітня 1994 р. № 277 «Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України»[7] зазначено, що переважна більшість цінних паперів у перспективі повинна випускатись у нематеріальній формі.

Цінні папери, як і інші об’єкти цивільних прав, є обігоздатними. Під обігоздатністю цінних паперів розуміють їх спроможність бути об’ єктами цивільних правочинів, спрямованих на перехід права влас­ності. Завдяки обігоздатності цінного папера, випущеного у вигляді паперового документа або в електронному вигляді, цю ж якість набу­вають і майнові права, які складають його зміст. Майнові права, які виникають у результаті укладення договору, не є обігоздатними, тому що вказаний правочин завжди є результатом домовленості відповідних, чітко визначених у ньому сторін. Суб’єктний склад зобов’язань, вста­новлених договором, може змінюватися за допомогою уступки вимоги або передачі боргу, але це не означає обігоздатності майнових прав, які визначають зміст договірного зобов’язання. Завдяки визначеній правовою природою цінних паперів неподільній юридичній єдності паперового документа або електронного носія і відповідного майно­вого права, останнє набуває обігоздатності, тобто може, з урахуванням способу легітимації уповноваженої за документом особи, переходити від однієї особи до іншої.

Важливою ознакою цінних паперів є нормативна визначеність їх видів та груп. Відповідно до положень ст. 195 ЦК групи та види цінних паперів, а також порядок їх обігу встановлюються законом. На відміну від речей, різновиди яких, як зазначалося, не можуть бути перерахова­ні у законодавстві, види цінних паперів чітко регламентовані законом. Поява нових видів цінних паперів припустима тільки шляхом їх за­кріплення у відповідному законі. Учасники цивільних відносин не мають права випускати в майновий оборот незаконно виготовлені або підроблені цінні папери України. Згідно з ч. 2 ст. 198 ЦК володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має право пред’явити особі, яка передала йому документ, вимоги про належне виконання посвідченого ним зобов’язання та про відшкодування збит­ків. Заборонений також оборот цінних паперів, конструкція яких не передбачена нормативними приписами актів чинного цивільного за­конодавства України. Згідно з ч. 2 ст. 195 ЦК види цінних паперів та порядок їх обігу встановлюються законом.

П’ ять ознак, притаманних документарним цінним паперам, були обґрунтовані професором В. Гордоном. Враховуючи відсутність цінних паперів бездокументарної форми на момент здійснення дослідження, розглянуті ним ознаки беззастережно можуть бути поширені лише на цінні папери документарної форми. Це літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація[8]. Літеральність (букваль­ність) означає, що володіння цінним папером дозволяє його власнику здійснювати лише буквально зафіксовані у його реквізитах майнові права. Легітимація (визначення законності права, повноваження) ха­рактеризує необхідність використання цінного папера для підтверджен­ня законності прав його пред’явника. Абстрактність означає, що право вимоги, посвідчене цінним папером, не залежить від підстави, відпо­відно до якої воно виникло. Автономність як ознака цінних паперів полягає в тому, що особа, яка придбала документ на законних підставах, користується своїм правом автономно, тобто незалежно від волі по­переднього власника документа. Презентація цінного папера ґрунту­ється на необхідності його пред’явлення зобов’язаній особі для здій­снення посвідченого ним майнового права.

Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загально­визнаною та поширеною є класифікація цінних паперів за способом легітимації управомоченої особи[9]. За цією ознакою цінні папери поді­ляються на іменні, на пред’явника та ордерні. Стаття 197 ЦК перед­бачає можливість випуску та обігу всіх трьох різновидів цінних папе­рів. Спосіб легітимації управомоченої особи визначає особливості передачі майнових прав, посвідчених цінними паперами.

Майнові права, посвідчені іменним цінним папером, належать вка­заній у його реквізитах особі. Вони передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). У зв’язку з цим особа, яка передає майнові права, посвідчені іменним цінним папером, несе відповідальність за недійсність зафіксованої у документі вимоги, але не за її невиконання. Як іменні цінні папери можуть випускатися акції, облігації, заставні тощо.

У цінному папері на пред ’явника не вказується ім’я особи, якій на­лежать посвідчені ним майнові права. Здійснити майнове право, по­свідчене цінним папером на пред’ явника, може будь-який його пред’ явник, тобто особа, якій на законних підставах належить доку­мент. Слід зазначити, що одного тільки пред’явлення цінного папера на пред’явника для здійснення посвідченого ним майнового права не­достатньо. Пред’явник повинен передати документ зобов’язаній особі взамін виконання нею відповідного зобов’язання. Для передання май­нових прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, достатньо вручення документа відповідній особі. Пред’явницькими цінними паперами можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх дер­жавних і місцевих позик тощо.

Ордерний цінний папір визначає належність посвідчених ним прав особі, яка може здійснити посвідчене ним майнове право особисто або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу управомочену осо­бу. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на зворотній частині документа передавального напису (індосаменту). Індосант (особа, яка здійснила передачу ордерного цінного папера за індосаментом) несе відповідальність не тільки за існування, а й за здійснення посвідченого цінним папером майнового права. Прикладом ордерних цінних паперів можуть служити вексель та коносамент.

За сферою використання та особливостями майнових прав, які складають зміст цінних паперів, у ст. 195 ЦК вони поділені на групи.

Першу групу документів, які можуть перебувати в обігу в Україні, складають пайові цінні папери. Частина 1 ст. 195 ЦК України визначає пайові цінні папери як такі, що засвідчують участь у статутному фон­ду, надають їх власникам права на участь в управлінні справами емі­тента і одержання частини прибутку, у тому числі у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента. Пайовими цінними паперами є, зокрема, акції. Згідно із Законом України «Про цінні папери та фон­довий ринок» акцією визнається цінний папір без встановленого стро­ку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть випуска­тись іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. При­вілейовані акції дають право їх володільцям на гарантовану участь у розподілі прибутків акціонерного товариства шляхом отримання дивідендів у відсотках від номінальної вартості цінного папера та пере­важне право на отримання частки вартості майна акціонерного това­риства при його ліквідації. Прості акції не дають їх володільціям жодних привілеїв. Дивіденди за простими акціями виплачуються тіль­ки у випадку отримання акціонерним товариством прибутку за відпо­відний період і прийняття загальними зборами акціонерів рішення про їх виплату. Зміст конструкції акції складають декілька категорій май­нових прав. Ними посвідчується право на пайову участь у відповід­ному акціонерному товаристві, яке їх випустило, зобов’язальні права (на дивіденди та участь у розподілі майна при ліквідації товариства) та особисті немайнові права (право голосу та участі в управлінні спра­вами акціонерного товариства).

Найбільшою за чисельністю є група боргових цінних паперів. Більшість цінних паперів, можливість випуску та обігу яких перед­бачають положення Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», є борговими. До боргових цінних паперів слід перш за все віднести облігації, казначейські зобов’язання держави, ощадні серти­фікати й векселі. Цей перелік недоцільно визнавати вичерпним, тому що до нього не ввійшли деякі документи, які визнаються цінними паперами законодавством більшості країн із подібними до нашої пра­вовими системами. Наприклад, розрахунковий чек згідно з нормативни­ми приписами законодавства більшості країн світу визнається цінним папером. Акти чинного цивільного законодавства України (параграф 5 глави 74 ЦК) не містять чіткої вказівки про віднесення розрахунково­го чека до цінних паперів.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому но­мінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк із виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Чинне законодавство України передбачає можливість ви­пуску та обігу облігацій внутрішніх державних та місцевих позик та підприємств. Облігації обох видів розповсюджуються серед юридичних та фізичних осіб на добровільних засадах. Облігації можуть випуска­тись іменними і на пред’явника, процентними і безпроцентними (цільовими), такими, що підлягають вільному обігу, та з обмеженим колом обігу.

Казначейськими зобов ’язаннями держави визнаються цінні папери на пред’ явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу (Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок»). В Україні можуть випускатися довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казначейські зобов’язання. Рішення про випуск казначейських зобов’язань приймається Міністер­ством фінансів України. Кошти, отримані від випуску казначейських зобов’язань, витрачаються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депо­нування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під певний договірний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати не підлягають вільному обігу.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть ви­пускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким векселедавець бере безумовне зобов’язання сплатити у певний строк вказану в ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедержателю). Переказним векселем (траттою) визнається век­сель, за яким зобов’ язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), якій векселедавець (трасант) дає просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселе- держателю (ремітенту). Відповідно до чинного законодавства України учасниками вексельного обігу можуть бути держава в особі відповід­них державних органів, банківські установи, юридичні та фізичні особи.

Правове регулювання відносин, пов’язаних із використанням чеків (розрахункових чеків), в Україні здійснюється згідно з положеннями параграфа 5 глави 74 ЦК, законодавства про цінні папери та банків­ських правил. Відповідно до положень ст. 1102 ЦК розрахунковий чек — це документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпоря­дження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану у розрахунковому чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю). Чеко­давцем є юридична або фізична особа, яка здійснює перерахування коштів на рахунок чекодержателя за допомогою оформлення розрахун­кового чека. Таким чином, активну чекову правоздатність в Україні мають як юридичні, так і фізичні особи. Чекодержателем є особа, на користь якої здійснюється перерахунок грошових коштів за розрахун­ковим чеком.

Платником за розрахунковим чеком є банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. На прак­тиці банк укладає з чекодавцем чековий договір і у відповідності з його умовами видає йому чекову книжку, в якій брошуруються 10, 20 або 25 банківських чеків. Без видачі чекової книжки банк може видати на ім’я чекодавця (фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Такі розрахункові чеки використовують­ся фізичними особами при здійсненні разових операцій і виготовля­ються у вигляді окремих бланків.

Третю групу визначених ст. 195 ЦК документів складають похідні цінні папери. Похідними визнаються специфічні фондові інструменти, які мають назву «деривативи». До них відповідно до Правил випуску та обігу фондових деривативів[10], затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 1997 р. № 13, належать опціони, ф’ючерси та варанти.

Опціоном є стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який закріплює право (але не зобов’язання) його власника на придбання від емітента опціону (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту (опціон на продаж) у строк, визначений у ньому, зазначеної у ньому кількості базового активу (цінних паперів, товарів або коштів) за зафіксованою при його укладанні ціною.

Ф’ючерсом (ф’ючерсним контрактом) визнається стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який засвідчує зобов’язання продати або придбати відповідну кількість базового ак­тиву у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни базового акти­ву під час укладання контракту. Такими базовими активами, як прави­ло, можуть бути інші цінні папери (найчастіше акції).

Випуск опціонів та ф’ючерсів відповідно до п. 4 згаданих Правил здійснюється як у паперовій (документарній), так і в безпаперовій (без- документарній) формі.

Варантом є різновид опціону на купівлю, який випускається емі­тентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітен­та протягом певного періоду за певною ціною.

Четверта група документів, що розглядаються, представлена това- ророзпорядчими цінними паперами. Володіння товаророзпорядчим документом визначає право власності на вказані у їх тексті товари та можливість витребувати їх у зобов’язаної за цінним папером особи. Прикладом товаророзпорядчих цінних паперів в Україні є коносамент. Коносамент є товаророзпорядчим документом, оскільки особа, яка є законним держателем цього цінного папера, має право розпоряджа­тися і товарами, які в ньому зазначені. Правовий режим коносаменту визначається в нашій країні Кодексом торговельного мореплавства України (далі — КТМ)[11]. Відповідно до ст. 137 КТМ після прийняття вантажу до перевезення перевізник вантажу, капітан або агент перевіз­ника зобов’язані видати відправнику коносамент, який є доказом прийняття перевізником вантажу, зазначеного у ньому. За словником, коносамент визначається як документ, який містить умови договору морського перевезення вантажу, посвідчує факт укладення договору і служить доказом прийняття вантажу до перевезення[12]. У коносаменті зазначаються його відповідні реквізити, передбачені ст. 138 КТМ. При перевезенні вантажів у закордонному сполученні в коносамент можуть бути внесені за згодою сторін і не передбачені вказаною нормою інші умови та застереження. Перевізник зобов’язаний видати відправнику на його бажання кілька примірників коносаменту тотожного змісту, причому в кожному з них повинна вказуватися кількість складених примірників коносаменту. Після видачі вантажу по одному з примір­ників коносаменту решта примірників втрачає чинність. Коносаменти можуть бути іменними, ордерними та на пред’явника. Іменний коно­самент може передаватися за іменними передаточними написами або в іншій формі з додержанням правил, встановлених для передачі бор­гової вимоги. Ордерний коносамент може передаватися за іменними або бланковими передаточними написами. Коносамент на пред’явника може передаватися шляхом простого вручення.

Зручність коносаменту при забезпеченні морських перевезень по­лягає в тому, що поки товари перевозяться морем, через передачу прав на коносамент стає можливим (при необхідності) неодноразово пере­дати право власності на товари, що в ньому зазначені. Таким чином, одержати товари, що перевозились морем, у порту призначення зможе останній законний держатель коносаменту або його представник за умови відповідного підтвердження його повноважень.

Перелік груп цінних паперів, визначений ст. 195 ЦК, не є вичерп­ним. У вказаній статті зазначається, що законом можуть визначатись і інші групи цінних паперів. Зокрема, як одну із таких окремих груп чинне законодавство України визначає приватизаційні папери. їх по­ява була обумовлена прийняттям Верховною Радою України пакета законів, що регламентують приватизацію державного майна: «Про приватизацію майна державних підприємств»[13], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»[14], «Про при­ватизаційні папери»[15] та ін. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери» в Україні підлягали випуску приватизаційні папери трьох видів: приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Житлові чеки та земельні бони враховувались орга­нами приватизації, але емітованими так і не були.

 

 


 

 

 

§ 5. Дії (результати робіт, послуги)


Об’єктами цивільних прав є також дії учасників цивільних відно­син. Ними визнаються тільки правомірні дії, тому що правопорушення (наприклад, заподіяння шкоди) лежить за межами правомірної пове­дінки і є підставою для виникнення права потерпілого на захист або самозахист. Разом з тим не є об’ єктами цивільних прав правомірні дії суто юридичного характеру, які визнаються правочинами.

Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи. Першу з них складають дії, внаслідок яких створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей. Об’єктом цивільних прав у цьому разі є результати робіт. Наприклад, за до­говором підряду підрядник може бути зобов’ язаний виготовити на замовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник та ін. В одних випадках управомочену особу цікавить тільки результат дій зобов’язаної особи і не цікавить особа виконавця. Так, за договором підряду на капітальне будівництво окремі види робіт можуть бути виконані субпід­рядниками. У других випадках управомочену особу цікавить виконання роботи особисто зобов’ язаною особою, наприклад, пошиття сукні пев­ним модельєром персонально, виготовлення скульптури відомим скуль­птором тощо. У всіх наведених прикладах замовника цікавить не робо­та взагалі, а її кінцевий результат. Це дозволяє відрізняти результати робіт як об’єкти цивільних прав і відносини, пов’язані з виконанням робіт у трудовому праві. Якщо у трудовому праві предметом регулюван­ня є сама трудова діяльність, то у цивільному праві виконавець робіт сам організує свою працю і відповідає, як правило, тільки за її кінцевий результат. Тому, якщо досягнення кінцевого результату стало неможли­вим або результат роботи (наприклад, предмет договору підряду) заги­нув, виконавець, навіть у випадку відсутності його вини у цьому, не має права вимагати винагороди за виконану роботу (ст. 855 ЦК України).

Таким чином, результат роботи для визнання його об’єктом цивіль­них прав має бути матеріалізований у створених, відремонтованих, поліпшених, відреставрованих тощо речах. Результат роботи у цих випадках повинен відокремлюватися від самої дії суб’єкта з його ство­рення та бути здатним до передачі його уповноваженій особі (замов­нику та ін.). Ця ознака дозволяє відрізняти результати робіт від друго­го різновиду дій як об’ єктів цивільних прав — послуг.

Другу групу дій, які є об’єктами цивільних прав, складають по­слуги. Послугами у цивільному праві є дії суб’єктів цивільного права, унаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб. Послуги також характеризуються наявністю певного кінцевого результату, але останній завжди є немайновим. У певних випадках цей результат є наявним (наприклад, завантаження вантажу, перевезення пасажирів), у інших — ні. Послуги можуть також виражатися у діях, результати яких виявити не завжди можливо (наприклад, послуги няні- виховательки, репетитора тощо). Крім цього, суспільна корисність дій може полягати у них самих, незалежно від їх результату. Наприклад, консультація фахівця є корисною сама по собі незалежно від викорис­тання отриманої інформації в майбутньому. Зокрема, консультації та інші послуги адвоката незалежно від використання його порад особою, якій вони надавались, і кінцевого результату його професійної діяльності, визнаються об’ єктом цивільного права. Таке ж значення мають інфор­маційні, розважальні, консультаційні, освітянські та інші послуги.

Послуги доцільно поділяти на три групи: фактичні, юридичні та змішані. Для послуг першої групи характерним є те, що управомочена особа зацікавлена у здійсненні зобов’язаною особою конкретних фак­тичних дій, наприклад, у наданні майна в тимчасове користування за договором найму (ст. 759 ЦК), перевезенні вантажу (ст. 909 ЦК), збе­ріганні майна (ст. 936 ЦК) та ін. Другу групу послуг складають дії зобов’язаної особи, що мають правовий характер, наприклад, дії пред­ставника (ст. 237 ЦК України) або комісіонера (ст. 1011 ЦК). Чинне законодавство України передбачає також випадки, коли правового зна­чення набувають дії зобов’язаної особи як юридичного, так і фактич­ного характеру (змішані послуги), наприклад, за договором транспорт­ного експедирування експедитор зобов’язується не тільки супроводжу­вати вантаж, перевіряти кількість та стан вантажу (фактичні дії), а й оформляти відповідні документи, сплачувати мито, збори і витрати, покладені на клієнта, тощо (юридичні дії).

 

 


 

 

§ 6. Нематеріальні блага


Цивільні правовідносини виникають також унаслідок створення та використання результатів творчої діяльності людей. Згідно з по­ложеннями статтей 199 та 418 ЦК право фізичної або юридичної осо­би на результати творчої діяльності визнаються особливою категорією суб’єктивних цивільних прав. Вони мають абсолютний характер і тра­диційно іменуються виключними правами.

Результатами творчої діяльності є твори науки, літератури, мисте­цтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інте­гральних мікросхем, селекційні досягнення (сорти рослин, породи тварин) тощо. Для визнання їх об’єктами цивільних прав результати творчої діяльності повинні бути втілені у відповідну об’єктивну форму, достатню для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, твір науки чи літератури може бути відображений у рукописі, книзі; картина — у полотні; скульптура — у бронзі, мармурі, інших матеріалах; винахід — у кресленнях, схемах і т. ін. Сам процес створення відповідних творів та інших результатів творчої діяльності залишається поза межами правового регулювання. Норми цивільного права не визначають порядок або форми здійснення діяльності, кінцевим результатом якої є створення відповідного об’єкта цивільних прав. Вони регулюють відносини, що виникають унаслідок створення результатів творчої ді­яльності тільки з моменту закінчення процесу творчості і набуття його результатом об’єктивної форми, доступної для сприйняття. Відносиниз приводу об’єктів авторського права з цього моменту підлягають пра­вовому регулюванню незалежно від їх призначення, цінності, способу відтворення тощо. Для визнання відповідного технічного рішення ви­находом воно повинно мати ознаки патентоспроможності й отримати правову охорону шляхом отримання правоутримувачем у компетент­ному державному органі спеціального документа — патенту.

На відміну від речей продукти творчої діяльності є благами нема­теріальними, хоча самі матеріальні носії продуктів творчої діяльності (книги, магнітні плівки, інтегральні мікросхеми тощо) є речами і мо­жуть виступати об’єктами права власності та інших майнових прав. Відповідне майнове право на матеріальний носій не дає власнику пра­ва на сам результат творчої діяльності, яке, включаючи право авторства, завжди зберігається за його творцем. Власник матеріального носія результату творчої діяльності без згоди автора, як правило, не має права відтворювати чи вносити зміни у текст, форму, зовнішній вигляд відповідного об’єкта. Тому в науці цивільного права результати творчої діяльності визнаються об’єктами виключних прав і охоплюються по­няттям «інтелектуальна власність». Особливості співвідношення пра­ва інтелектуальної власності та права власності на річ, у якій втілено результат творчої діяльності, визначаються положеннями ст. 419 ЦК України. Вказана стаття встановлює незалежність цих прав одне від одного.

Особливим об’єктом цивільних прав є інформація. Відповідно до ст. 200 ЦК інформацією визнаються документовані або публічно оголо­шені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспіль­стві, державі або навколишньому середовищі. Цінність інформації обумовлюється її широким використанням у всіх сферах людської ді­яльності. У зв’язку з цим вона у всьому світі визнається товаром. Правове регулювання відносин, пов’ язаних зі збиранням, зберіганням, пошуком, поширенням та використанням інформації, здійснюється законами України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»[16], від 25 червня 1993 р. «Про науково-технічну інформацію»[17], від 5 липня 1994 р. «Про захист інформації в автоматизованих системах»[18]. Під інформа­цією Закон України «Про інформацію» розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у та­кому. Перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії (дискета, магнітна плівка, папір тощо). За своїми фізичними властивостями інформація є благом неспоживним, тому що її використання за призначенням не призводить до зменшення її об­сягу чи фізичного знищення. Інформація може тільки морально за­старіти і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необхіднос­ті, замінюватись на більш актуальну. Важливою особливістю інформа­ції є різноманітність форм її фіксації, використання, поширення тощо. Крім цього, законодавство, з одного боку, закріплює право громадян України на інформацію, закладаючи підвалини розвитку інформаційної діяльності у суспільстві, а з другого — забезпечує правові форми за­хисту прав суб’єктів цих правовідносин.

Законодавство України, зокрема ст. 30 Закону України «Про інфор­мацію», визначає правовий режим інформації з обмеженим доступом, до якої відносить конфіденційну та секретну інформацію.

Конфіденційною інформацією є відомості, що знаходяться у воло­дінні, користуванні та розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і можуть поширюватися на визначених цими особами умовах. Кон­фіденційною, наприклад, може бути інформація певної юридичної осо­би стосовно укладених нею договорів або міжнародних контрактів, перспектив підприємницької діяльності, змін у складі її керівних органів, кількості майна тощо. Конфіденційними можуть визнаватися також відо­мості щодо використовуваних підприємством у виробництві техноло­гічних процесів, технічних рішень, методів організації виробництва та інша комерційна інформація. У зарубіжних правових системах такі відо­мості мають назву «ноу-хау» (від англ. know-how — знати як).

Секретною є інформація, що містить відомості про державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої може завдати шкоди особам, суспільству та державі.

 

 


 

 

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи


Особистими немайновими благами є невід’ємні від фізичної особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її можливої поведінки в особистій життєдіяльності, а також у со­ціальному та громадському бутті, можливість існування та здій­снення яких забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів їх за­хисту на випадок порушення.

Згідно зі ст. 201 ЦК особистими немайновими благами фізичної особи, які охороняються цивільним законодавством, визнаються здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду за­нять; свобода пересування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; свобода об’єднань; безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо. Вказаний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним. Стосовно кожного з цих благ у фізичних осіб (а в окремих випадках й у юридичних осіб) виникають відповідні особисті немайнові права. Наприклад, життя фізичної особи є немайновим благом, відповідно — право фізичної особи на життя є особистим немайновим правом кож­ної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшості країн Європи, відмінена смертна кара. Закон, зокремач. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забезпечену законами та визначену моральними засадами суспіль­ства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов’ язане право давати нове життя (мати дітей) і право життє­здатного людського ембріона (зародка) бути народженим. Стосовно можливості визнання останнього особистим немайновим благом слід зауважити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових пра­вовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове життя та право бути народженим, цивільне законодавство пов’язує з волею та волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених законом. Визначаючи право людського ембріона бути народженим, вагітна жін­ка уже в момент вирішення питання подальшої долі своєї вагітності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6 ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного пере­ривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями) штучне пере­ривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після сплину 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. За відсутності таких обставин вагітність у таких випадках перериванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права життєздатного людського ембріона бути народженим як необхідна складова частина права на життя. Відповідно до ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію за­родка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК України стерилізація (наслідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоловіка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загально­людських гуманістичних засадах ґрунтується визначена законодав­ством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба широкої громадськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штучного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Стаття 297 ЦК визначає право фізичної особи на повагу до таких немайнових благ, як гідність та честь. Гідність і честь є перш за все етичними категоріями. Поняття гідності вживається для визначення самооцінки особи щодо належних їй моральних якостей та її особистих рис як людини. Поняття гідності включає як складову частину усві­домлення індивідом своєї особистості як представника тієї чи іншої соціальної спільноти.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини. Перебуваючи у соціумі, людина враховує відбивання обраної нею поведінки і моральних якостей на уявлення про себе з боку людей, які її оточують. Таким чином, честь має важливе значення не тільки для її носія, але і для оточуючих.

Говорячи про зміст права на повагу до честі та гідності, слід визна­ти, що висловлювання, які порочать людину, не можуть зменшити її значущість як особистості, її гідність. Проте такі висловлювання об­ражають її особисто, викликають у неї моральні страждання і можуть негативно позначитися на її престижі, репутації, оцінці як людини з погляду інших людей. Саме тому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК визначає, що моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, може полягати у при­ниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Честь і гідність є благом для людини в її стосунках з іншими людь­ми і тісно пов’язана з повагою в собі цих почуттів та особистої моралної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи можлива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значущість своєї осо­бистості.

Відомості, що впливають на честь і гідність людини, можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинків (пове­дінки) або моральних якостей, рис. При цьому часто значна частина інформації про людину доводиться до громадської думки у формі оці­нок. Не маючи змоги визначити фактичний зміст спірних оцінок, суд повинен встановити, чи мали у дійсності місце факти, які стали під­ставою для такої оцінки.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точ­ки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поширення (доведення до інших осіб). Форма існування (вираження) відомостей може бути письмовою, усною, образотворчою тощо. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м’яку, непристойну, гротеск та ін.). Поширення відомостей як їх доведення до необмеженого кола інших осіб визначає відповідний спосіб передачі інформації.

Відомостями, що порочать честь і гідність особи, є інформація, яка може зіпсувати погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб з точки зору додержання законів, загально­визнаних правил співжиття, принципів людської моралі і не відповіда­ють дійсності або неправдиво викладені[19]. Коло відомостей, що поро­чать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, тому що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть порочити, а в інших — ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, родинного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до людини, а також її са­мооцінка можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові фак­ти можуть зганьбити людину з добрим ім’ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцінку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до числа принижуючих гідність не належать висловлювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (наприклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають роз­гляду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, що мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів[20].

Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації. Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ді­лової репутації. Діловою репутацією є позитивна оцінка особи як кваліфікованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов’язань підприємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні стосунки. Найчастіше правового захисту по­требує ділова репутація підприємців. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репутації чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, використання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інфор­мації з метою завдання шкоди діловій репутації визнаються недобро­совісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»[21].

Вищий господарський суд України роз’ яснив поняття «поширення відомостей» як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебачен­ню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо[22].

Не вважається протиправним поширення відомостей (за умови перевірки їх достовірності), розповсюдження яких входить до складу професійних обов’язків відповідних осіб. Наприклад, згідно з при­писами Закону України «Про інформацію» редакція зобов’язана пере­вірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безпутну поведінку, і з цією метою з’ясувати достовірність цих відомостей, ви­користовуючи відповідні джерела їх можливого надходження.

Суб’єктом відповідальності при захисті честі й гідності є особа, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, незалежно від того, чи вона сама їх придумала, чи лише передала те, що їй сказав хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей цією особою. Так, якщо громадянин передає відомості, що стали загальновідомі через радіо, телебачення, пресу, то очевидним є те, що залучати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким би міг опинитися кожний, хто прослухав передачу або прочитав стат­тю, а автора такої передачі чи статті.

За неможливості встановлення або притягнення до відповідаль­ності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку особливого провадження — про встановлення факту невідповідності поширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення, тому що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Стаття 276 ЦК визначає можливість захисту особистого немайно- вого права особи. Способи захисту особистих немайнових прав відпо­відно до вказаної статті викладені у статтях 16, 17 ЦК. Можливість поновлення порушеного особистого немайнового права визначає ст. 277 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є відновлення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 278 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інформації. Потер­пілий або його нащадки у відповідності з указаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов’язок спростування поклада­ється на відповідача. За загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб, найбільш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного документа тощо).

Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були розміщені у пресі, обов’язок написати спростування покладається на автора, а обов’язок його опублікувати — на редакцію. Законодавчо встанов­лено, що відомості, розміщені в пресі, також спростовуються в пресі. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»[23] спростування повинно бути надрукова­не в тій же газеті або журналі, що друкували неправильні відомості, у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’ язана на вимогу заявни­ка опублікувати їх спростування у найближчому випуску друкованого засобу чи опублікувати його за власною ініціативою.

Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагмента, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Скорочен­ня чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня надхо­дження вимоги, протягом якого редакція зобов’ язана опублікувати спростування і письмово сповістити заявника про строк і час публіка­ції спростування у разі затримки або про відмову в його публікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а також при по­рушенні порядку публікації заявник має право звернутися зі скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суд повинен у відповід­ному рішенні вказати спосіб спростування і періодичне видання, в яко­му воно буде розміщене. Текст спростування суд не затверджує, але в необхідних випадках він може його викласти[24].

Крім спростування відомостей, що порочать честь, гідність і ді­лову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових та немайнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Такими інтересами, зокрема, можуть бути:

1)  довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенцій­них);

2)  добра репутація;

3)   ризик можливої втрати клієнтури підприємця без створення юридичної особи;

4)  родинні стосунки;

5)  претензія на певне суспільне становище і визнання.

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, які тісно пов’ язані між собою, оскільки у формі відшкодування моральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію відшкодовуєть­ся принаймні потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки запобігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу, в майбутньому.

Слід зазначити, що особисті немайнові блага можуть належати і юридичним особам. Їх коло значно вужче, ніж коло особистих не- майнових благ фізичних осіб. Особистим немайновим благом, що за­конодавчо закріплене, є право юридичної особи на найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК), на зміну найменування (ч. 4 ст. 90 ЦК). Право на ко­мерційне (фірмове) найменування відповідно до ч. 2 ст. 90 ЦК мають тільки підприємницькі товариства. Згідно зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зокрема, юридична особа має право на комерційну таємницю, конфіденційну інформацію, таємницю службо­вих телефонних розмов її співробітників, службової телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної та технічної твор­чості (результатом якої, наприклад, може бути виникнення та здійснен­ня прав на службові винаходи). Перелік особистих немайнових благ юридичної особи, як і фізичної, не може бути вичерпним.


[1] Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1997. - № 9, 10. - С. 545.

[2] Див.: Зібр. законодавства України. - 1998. - № 4. - Сер. № 2. - Ст. 240.

[3] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 9. - Ст. 34.

[4] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 13. - Ст. 857.

[5] Агарков, М. М. Учение о ценньїх бумагах [Текст] / М. М. Агарков. - М., 1927. С. 9-10.

[6] Відом. Верхов. Ради України. - 1998.- № 15. - Ст. 67.

[7] Уряд. кур’єр. - 1994. - № 88. - С. 11.

[8] Гордон, В. М. Система советского торгового права [Текст] / В. М. Гордон. - Харь- ков, 1924. - С. 36.

[9] Див.: Агарков, М. М. Учение о ценньїх бумагах [Текст] / М. М. Агарков. - М., 1927. - С. 19.

[10] Уряд. кур’єр. - 1997. - № 143-144. - С. 9.

[11] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 47-52. - Ст. 349.

[12] Юридический ^нциклопедический словарь [Текст]. - М., 1987. - С. 188.

[13] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 24. - Ст. 348.

[14] Там само. - Ст. 350.

[15] Там само. - Ст. 352.

[16] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

[17] Там само. - 1993. - № 33. - Ст. 345.

[18] Там само. - 1994. - № 31. - Ст. 286.

[19] Пункт 3 розд. IV Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ (Захист честі, гідності і ділової репутації, поновлення прав реабілітованих) (див.: Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1998. - № 8. - С. 144).

[20] Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди [Текст] : постанова Пленуму Верхов. Суду України. - П. 11 // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1998. - № 8. - С. 10.

[21] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 21. - Ст. 296.

[22] Пункт 9.1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 року № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди» (див. : Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1997. - № 9-10. - С. 848).

[23] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 1. - С. 1.

[24] Про практику застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій [Текст] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 7 верес. 1990 р. № 7. - П. 8 // Рад. право. - 1991. - № 2.

 

Питання для самоконтролю


  1. Як співвідносяться термінологічні словосполучення «об ’ єкти цивільних прав» і «об’єкти цивільних правовідносин»?
  2. Дайте поняття об’єктів цивільних прав.
  3. У чому полягає оборотоздатність об’єктів цивільних прав? Визначте межі оборотоздатності об’єктів цивільних прав.
  4. Дайте поняття речі і наведіть класифікацію речей.
  5. Дайте поняття грошей. Окресліть особливості готівкових та безготівкових коштів. У чому полягає подібність та відмін­ності грошей і речей?
  6. Дайте визначення валютних цінностей, наведіть їх перелік і охарактеризуйте їх правовий режим.
  7. Дайте визначення цінних паперів. У чому полягає відмін­ність цінних паперів від інших об’ єктів цивільних прав?
  8. Наведіть класифікацію цінних паперів.
  9. У чому полягають особливості дій (результатів робіт та по­слуг) як об’єктів цивільних прав?
  10. Які ви знаєте види послуг?
  11. Охарактеризуйте нематеріальні блага як об ’ єкти цивільних прав.