Глава 6 Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Глава 6 Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

 

 

§ 1. Поняття фізичної особи як людини

§ 2. Цивільна правоздатність фізичної особи

§ 3. Цивільна дієздатність фізичної особи

§ 4. Опіка та піклування

§ 5. Місце проживання фізичної особи та його цивільно-правове значення. Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою

§ 6. Акти цивільного стану

§ 7. Фізична особа — підприємець

 

 

§ 1. Поняття фізичної особи як людини

Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точ­ки зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Стосовно людей як суб’єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов’язків, ЦК вживає термін «фізичні особи», тим самим під­тримуючи загальновизнану тенденцію про характеристику людини як носія цивільних прав та обов’язків, що підкреслює реальне, фізичне існування людини як частини живої природи. Фізична особа — це за­вжди тільки людина. Проте поняття фізичної особи у цивілістичному розумінні може не збігатися з поняттям людини як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді — поняття «фізична особа» вужче, ніж поняття «людина»^[1]. Відокремленість колективу людей як суб’єкта права досягається завдяки використанню терміна «юридична особа».

Термін «фізична особа» закріплено вперше в ЦК і його викорис­тання позбавить у подальшому необхідності вказувати на те, що ци­вільні права та обов’ язки можуть мати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, хоча і раніше він вживався у дея­ких нормативно-правових актах України. Зокрема, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»^[2] прямо передбачав, що членами сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи.

Індивідуалізація фізичної особи забезпечується її ім’ям, яке даєть­ся при народженні останньої. Фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).

При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і мистецтва, який може вибирати псевдонім у зв’язку з використанням твору^[3].

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім’я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє прізвище та (або) власне ім’ я за згодою батьків або одного з них у разі, якщо другий з батьків помер, визнаний безвісно відсутнім, оголошений померлим, визнаний обмежено дієздатним, недієздатним, позбавлений батьків­ських прав щодо цієї дитини, а також якщо відомості про батька (матір) дитини виключено з актового запису про її народження або якщо відо­мості про чоловіка як батька дитини внесені до актового запису про її народження за заявою матері^[4]. У разі зміни імені фізична особа повин­на повідомити про це своїх кредиторів та боржників.

 

 

 

§ 2. Цивільна правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність^[5] — це здатність фізичної особи мати ци­вільні права і обов’язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і припиня­ється із смертю. Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встановлених за­коном, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини; а здатність мати окремі цивільні права та обов’ язки може пов’ язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути осо­би, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздатності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можли­вості бути суб’єктом будь-яких цивільних правовідносин. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися. Так, юридична можли­вість бути власником вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї виникає у фізичної особи при досягненні 21-річного віку.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи неви­черпним чином — шляхом вказівки на те, що фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК. Вона та­кож здатна мати майнові права, не встановлені ЦК, іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріп­леному в ч. 4 ст. 26 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Однак в юридичній літературі існує й інша точка зору з посиланням на те, що закон не визнає неповнолітнього і недієздат­ного здатним мати право на складання заповітів, як і право давати доручення і самим бути представником на підставі договору доручен­ня чи закону. Так само недієздатний не може вступати до кооперативу, не має права на підприємницьку діяльність, а, отже — не може бути носієм цивільних прав та обов’язків, пов’язаних з його особою, і вони не можуть бути здійснені будь-ким іншим. Робиться висновок про іс­нування вікового та інтелектуального критеріїв цивільної право­здатності, а, отже, про наявність декількох її рівнів^[6]. На нашу думку, слушним є підхід, згідно з яким принцип рівності правоздатності не підривається тим, що деякі фізичні особи фактично або за прямою вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов’язки (неповнолітні, психічно хворі), оскільки неможливість мати деякі права поширюється однаковою мірою на усіх фізичних осіб^[7].

Правоздатність як суспільне явище характеризується такими озна­ками: незалежністю від раси, національності, віку, статі та інших ознак фізичної особи (ст. 24 Конституції, ст. 25 ЦК); виникненням у момент народження і припиненням зі смертю; здатністю мати не тільки права, а й обов’язки (статті 25, 26 ЦК); виникнення правоздатності законом не пов’ язується з волею окремих осіб або держави в цілому, невідчу- женістю від особистості фізичної особи; неможливістю обмеження фізичної особи у правоздатності інакше, як у випадках і у порядку, передбачених законом. ЦК встановлює, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним. Правовий акт органу державної влади АРК, органу місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб, що об­межує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є незаконним (ст. 27).

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за скоєння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом. Зокрема, при застосуванні такої міри кримінального покарання, як позбавлення волі, особа на певний час позбавляється права вільно, на свій розсуд обира­ти місце проживання.

Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов’язків, які фізична особа здатна мати як учасник ци­вільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Причому при здійсненні своїх прав особа, включаючи і фізичну особу, зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК). Це повною мірою відповідає ст. 66 Конституції, яка зобов’ язує кожного не заподіювати шкоду при­роді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

Правоздатність не можна ототожнювати із наявними суб’єктивними правами фізичних осіб. Як слушно зазначав С. Братусь, правоздатність як самостійна категорія має значення і цінність лише як вираження абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов’язків^[8]. Окремі фізичні особи можуть володіти суб’єктивними правами. Інак­ше кажучи, мова про суб’єктивні права може йти лише у зв’язку з пев­ним суб’єктом, у даному разі окремою фізичною особою. Наприклад, кожна фізична особа може мати автомобіль на праві приватної влас­ності. Така можливість — тільки один з елементів правоздатності.

Право приватної власності на автомобіль гр. Федорова — це його суб’єктивне право, яке виникло внаслідок реалізації правоздатності.

Використання у ЦК узагальненого терміна «фізична особа» до­зволяє відмовитися від перерахування кожен раз осіб залежно від ознаки громадянства. Між тим це не означає, що немає різниці в об­сязі тих прав, які можуть мати фізичні особи. Найбільшим обсягом цивільних прав володіють громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних під­ставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, що і громадяни України, за винятками, встановле­ними Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції). Таким чином, на іноземних громадян та осіб без громадянства на території України поширюється національний режим. Надаючи іноземним громадянам та особам без громадянства, за за­гальним правилом, національний режим, законодавство України перед­бачає, що вони повинні поважати Конституцію і додержуватися чинних законів.

Обмеження цивільної правоздатності іноземних громадян можли­ве лише за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку відповід­ного реагування на дії тих держав, у яких є спеціальні обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України. Такий захід називаєть­ся реторсією.

 

 

 

§ 3. Цивільна дієздатність фізичної особи

Відповідно до чинного законодавства цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керу­вати ними. Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здій­снювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність тісно пов’язана з правоздатністю і нею визначається. Це обумовлене тим, що особа своїми діями набуває і здійснює лише ті права та обов’язки, можливість набуття яких входить до змісту право­здатності.

Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що передбачає свідому діяльність особи, володіння нею свідомою і самостійною волею, тобто здатність бажати настання певних наслідків, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Наприклад, правоздатною є і малолітня особа — особа, яка не досягла віку чотирнадцяти років, котра може особисто вчиняти дрібні побутові правочини (ч. 1 ст. 31 ЦК), тобто здійснювати дії правового характеру, хоча вона і не дієздат­на у повному обсязі. Утім така часткова дієздатність не дає малолітній особі можливості укласти заповіт (ст. 1234 ЦК), самостійно прийняти спадщину, хоча в останньому випадку вона може набути права влас­ності як спадкоємець, але не особистими діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів.

Дієздатність виникає у повному обсязі з моменту досягнення осо­бою повноліття -18 років (ст. 34 ЦК). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної діє­здатності з моменту його реєстрації. Стаття 22 СК передбачає, що шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка у вісімнадцять років. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде вста­новлено, що це відповідає її інтересам. Таким чином, закон встановлює мінімальний вік особи, з досягненням якого їй може бути надано пра­во на шлюб.

У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повно­ліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі ви­знання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних із протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздат­ність зберігається. Таким чином, можна дійти висновку, що неповно­літня особа, яка набула дієздатність у повному обсязі, може бути її позбавлена і повернута до того статусу, в якому вона перебувала до реєстрації шлюбу, у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, по­в’язаних з її протиправною поведінкою.

Разом з цим ЦК передбачає випадки і порядок надання повної ци­вільної дієздатності неповнолітній особі. Зокрема, повна цивільна ді­єздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір’ю або батьком дитини; фізичній особі, яка до­сягла шістнадцяти років і котра бажає займатися підприємницькою діяльністю. Причому у перших двох випадках надання повної цивіль­ної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і письмовою згодою батьків (усинов- лювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — може бути надана за рішенням суду. В останньому випадку виникнення повної цивільної дієздатності пов’ язується з моментом державної ре­єстрації фізичної особи як підприємця, однак вказаному обов’язково передує письмова згода на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. У разі припинення трудового догово­ру, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається (ст. 35 ЦК).

Закон поділяє фізичних осіб, які не досягли повноліття, на дві ві­кові категорії, виходячи, по-перше, з того, що вони не володіють здат­ністю до самостійних вольових дій, а, по-друге, враховуючи те, що вони, утім, поступово набувають зрілості: фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи), і фізичні особи у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи). Кожна із цих категорій фізичних осіб наділяється певним обсягом дієздатності.

Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років. Така особа здатна самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на резуль­тати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо відповідає таким ознакам: задовольняє побутові потреби особи; відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку; стосується предмета, який має невисоку вартість. Поняття дрібного побутового правочину є оціноч­ним і у разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним ознакам.

Слід відмітити, що в інших правопорядках обсяг дієздатності мало­літніх розширено. Наприклад, ЦК РФ (ч. 2 ст. 28), ЦК РБ (ч. 2 ст. 27) передбачають можливість зазначених осіб окрім дрібних побутових правочинів вчиняти правочини, направлені на безоплатне отримання вигоди, які не потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, та правочини по розпорядженню коштами, наданими за­конним представником або за згодою останнього третьою особою для певної мети або для вільного розпорядження. На нашу думку, доціль­ним є розширення обсягу дієздатності і за цивільним законодавством України.

Малолітня особа не визнається деліктоздатною і не несе цивільно- правову відповідальність за заподіяну нею шкоду. За загальним прави­лом, шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років. Обсяг неповної цивільної дієздат­ності розкривається перш за все у переліку дій, які можуть бути вчи­нені неповнолітньою фізичною особою самостійно. Окрім вчинення дрібних побутових правочинів вона може: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здій­снювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником юридичних осіб), якщо це не заборонено законом або установчими документами юри­дичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (ра­хунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошо­вими коштами на рахунку).

Право на розпорядження своїм заробітком, стипендією або іншими доходами обумовлене реалізацією права неповнолітнього на працю. Працездатність фізичної особи виникає з 16-ти років. За згодою одно­го з батьків (усиновителів) або особи, яка його замінює, можливе, як виняток, прийняття на роботу особи, яка досягла 15-ти років. Тому, визнаючи неповнолітню особу суб’єктом трудових відносин, не логіч­но було б обмежувати її у можливості розпоряджатись результатами своєї праці.

Закон встановлює, що неповнолітні, які не набули повної цивіль­ної дієздатності згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК, самостійно розпоряджаються лише своїм заробітком, стипендією, а не речами, придбаними на ці кошти, бо на останні поширюється дія ч. 2 ст. 32 ЦК. Утім постає запитання: як бути у тому разі, якщо заробітна плата виплачена ре­чами у порядку, встановленому чинним законодавством? Вважаємо, у такому випадку неповнолітня особа має право самостійно вчиняти правочини, спрямовані на їх реалізацію. Вона має право самостійно розпоряджатися доходами, одержаними від придбаних цінних папе­рів, гонорарами, преміями за участь у спортивних змаганнях, творчих конкурсах тощо.

До обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітніх осіб вхо­дять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реаліза­ція прав вкладників у банківських установах, право бути учасником (засновником) юридичних осіб. Зокрема, при реалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності неповнолітні можуть укладати ліцензій­ні та авторські договори, одержувати винагороду.

Інші дії, включаючи й дії з розпорядження грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову уста­нову на ім’я неповнолітньої особи, здійснюються за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Така згода має за мету компенсувати недостатній життєвий досвід неповно­літнього, запобігти зловживанням з боку третіх осіб. Проте, як слушно зазначається у літературі, правочини, які потребують тільки особистої участі, зокрема складання заповіту, взагалі не можуть укладатися не­повнолітніми ні самостійно, ні за згодою або дозволом батьків (усино­вителів), піклувальників, опікунських органів^[9].

Закон не зазначає, якою має бути форма згоди законних представ­ників та органу опіки та піклування. Стосовно перших слушною є про­позиція, що форма такої згоди повинна бути адекватною формі право- чину, щодо якого вона висловлюється^[10]. Згода ж органу опіки та піклу­вання, звісно, може бути виражена лише в письмовій формі. На вчи­нення неповнолітньою особою правочину щодо таких об’єктів, як транспортні засоби або нерухоме майно, повинна бути письмова нота­ріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 32 ЦК).

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлюва- чів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права (ч. 5 ст. 32 ЦК). Це може бути здійснено за умови збиткового або нераціональ­ного використання зароблених коштів, внаслідок чого у неповноліт­нього не залишається коштів на найнеобхідніші потреби. Закон не вказує, хто в такому разі буде реалізовувати право неповнолітнього. Вважаємо, що у своєму рішенні суд повинен зазначити цю особу (один із батьків, усиновителів чи піклувальник). Така міра є тимчасовою, оскільки якщо обставини, що призвели до обмеження чи позбавлення даного права, відпадуть, суд скасовує своє рішення і неповнолітній набуває статусу, який був у нього до цього.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. В такому ж порядку неповнолітня особа відповідає за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків за таким договором, додаткову відповідальність несуть її батьки (уси- новлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування заподіяної нею шкоди, остання відшко­довується у частині, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони не доведуть, що шко­ду завдано не з їх вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’ язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або у пов­ному обсязі, якщо не доведе, що шкоду завдано не з його вини.

Особливим чином вирішується питання щодо відшкодування шко­ди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивіль­ної дієздатності. Перш за все, така шкода відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, остання відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усинов- лювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досяг­ненням особою, яка її заподіяла, повноліття.

Таким чином, із досягненням 18-річного віку, а також у випадках, передбачених чинним законодавством, дієздатність фізичної особи виникає у повному обсязі і вікові критерії у подальшому не впливають на її зміст.

Однак здатність до вольових дій особи може бути порушена вна­слідок психічного захворювання, зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами. При цьому страждають перш за все майнові інтереси такої особи або її сім’ї. З метою запобігання завданню шкоди майновим інтересам закон перед­бачає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві обставини: якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) ке­рувати ними; якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утриму­вати, у скрутне матеріальне становище (частини 1, 2 ст. 36 ЦК). Зло­вживанням названими речовинами вважається їх систематичне, а не одноразове вживання.

Обмеження дієздатності здійснюється в судовому порядку і мож­ливо лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Правові наслідки обмеження у дієздатності. Над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, і вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Вчинення правочинів щодо розпорядження майном та інших, що виходять за межі дрібних побутових, можливо лише за згодою піклу­вальника. Відмова останнього дати згоду на вчинення таких право- чинів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обме­жена, до органів опіки та піклування або до суду.

Що ж стосується заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів вказа­ної особи, то одержання та розпорядження ними здійснюється піклу­вальником. Разом з тим останній може письмово дозволити цій особі самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Зазначена особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, за­вдану нею іншій особі.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визна­чається ЦПК. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не вказуєть­ся строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, цивільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати зна­чення своїх дій, та (або) у разі припинення фізичною особою зловжи­вання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речо­винами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність (ст. 38 ЦК).

В юридичній літературі висловлена думка щодо розширення пере­ліку підстав для обмеження дієздатності фізичної особи, який на сьо­годні є вичерпним. Прихильники такого розширення зазначають, що поставити у тяжке матеріальне становище свою сім’ю можна також азартними іграми, заняттям підприємницькою діяльністю, здійснення якої пов’язано із значним ризиком, нерозумним колекціонуванням^[11]. Вважаємо, із цим слід погодитися. Досвід римського приватного права свідчить, що навіть у ті часи обмежувались у дієздатності марнотрат­ці, тобто особи, які були не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, знати міру^[12].

Визнання фізичної особи недієздатною. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійко­го психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для об­меження у дієздатності, про що вже йшлося, так і для визнання фізич­ної особи недієздатною. Правове значення для цього має характер психічного розладу. Саме виходячи із зазначеного, суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи при­значає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну екс­пертизу (ст. 239 ЦПК).

На перший погляд може скластися враження, що визнати недіє­здатною можна тільки дієздатну фізичну особу при наявності певних обставин, тобто позбавити того, що вона вже має за віком (ч. 1 ст. 34 ЦК) або набула на законних підставах (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). Водночас новелою ЦК є те, що позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має непо­вну цивільну дієздатність, якщо внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи неді­єздатною і буде встановлено, що вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшко­дування (ч. 3 ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання за­конної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієз­датності залежить визнання недійсним договору або іншого право- чину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбавля­ється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фі­зичною особою.

Не випадково у рішенні суду не вказується, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обста­вин (лікування тощо) стан психічного здоров’я такої особи може по­кращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна або органу опіки та піклування.

 

 

 

§ 4. Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповно­літніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Норми інституту опіки і піклування містяться у ЦК, СК та у підзаконних нормативних актах^[13].

Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недіє­здатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно від­сутньою, та фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над котрою встановлено опіку чи піклування, що зна­ходиться в іншій місцевості. Піклування встановлюється над неповно­літніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізични­ми особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка і піклування встановлюються судом, а також органами опіки і піклування. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнан­ня її недієздатною, а піклування — над фізичною особою у випадку обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклуван­ня (ст. 60 ЦК). У всіх інших випадках, крім вказаних, опіку над мало­літньою та піклування над неповнолітньою особою встановлює орган опіки і піклування.

При встановленні опіки та піклування в судовому порядку суд і призначає опікуна та піклувальника за поданням органу опіки та пі­клування. Відповідно коли опіка та піклування встановлюються орга­нами опіки та піклування, то вони й призначають опікуна або піклу­вальника. Цими органами є державні адміністрації та органи місцево­го самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на відповідні відділи і управління місцевої адміністрації та органи місцевого самоврядування. Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вона може бути призначена опікуном або піклувальником тільки за її пись­мовою заявою. Опікун та піклувальник призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з ура­хуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконува­ти обов’язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Особі може бути призначено одного або декількох опікунів чи піклувальників.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, яка: позбавлена батьківських прав, якщо останні не були поновлені; пове­дінка та інтереси котрої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Додаткові вимоги ставляться СК до особи, котра може бути опікуном або піклувальником дитини. При призначенні дитині опікуна чи піклувальника органом опіки та піклу­вання враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бути опікуном або піклувальником особа, яка зловживає спиртними напо­ями, наркотичними засобами.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування. Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі охорони здоров’я або закладі органу соціального захисту, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна або піклувальника, опіку чи піклування над нею здійснює цей заклад.

Опікун зобов’язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, у випадку необхідності забезпечувати його доглядом та лікуванням. Опікун малолітньої особи зобов’язаний дба­ти про її виховання, навчання та розвиток. Опікун зобов’язаний вжи­вати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

Разом з тим закон називає правочини, які опікун не може вчиняти. На підставі ст. 68 ЦК опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним догово­рів, крім передання майна підопічному у власність за договором дару­вання або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов’язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, на­вчання та розвиток. Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов’язаний дбати про її лікування, ство­рення необхідних побутових умов. Піклувальник дає згоду на вчинен­ня підопічним правочинів. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічними та своєю дружиною (чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Існують також правочини, які опікун не має права вчиняти само­стійно, а піклувальник — давати згоду на їх вчинення. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов’язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвід­ченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо по­ділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення названих право- чинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікун здійснює управління майном особи, над якою встановлено опіку. Опікун зобов’язаний дбати про збереження та використання майна підопічного у його інтересах. Малолітня особа може самостій­но визначати свої потреби та інтереси, а опікун, здійснюючи управлін­ня її майном, повинен врахувати бажання останньої. Опікун самостій­но здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклу­вання управляти цим майном або передати його за договором в управ­ління іншій особі. Якщо у особи, над якою встановлено опіку чи пі­клування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над ним встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна. Опікун та піклувальник мають право на отримання плати за виконання ними своїх обов’язків. Підстави виникнення права на опла­ту послуг опікуна та піклувальника, її розмір і порядок виплати вста­новлюються Кабінетом Міністрів України.

Закон розрізняє звільнення опікуна та піклувальника від виконан­ня обов’язків і припинення опіки або піклування. Звільнення прово­диться органами опіки та піклування і може бути викликано такими обставинами. По-перше, заявою опікуна або піклувальника. Така за­ява розглядається органом опіки та піклування протягом одного міся­ця. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до вине­сення рішення про звільнення її від обов’язків опікуна або піклуваль­ника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку. По-друге, орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. По-третє, за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у випадку невиконання нею своїх обов’язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’ я або закладу соціального захисту.

Опіка припиняється у разі: передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); досягнення підопічним чотирнадцяти років (у дано­му випадку особа, яка здійснювала обов’язки опікуна, стає піклуваль­ником без спеціального рішення щодо цього); поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, котра була визнана недієздатною.

Піклування припиняється при: досягненні фізичною особою повно­ліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; наданні неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; поновленні цивільної дієздатнос­ті фізичної особи, дієздатність якої була обмежена.

Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відпо­відного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

Новелою ЦК є норма про надання дієздатній фізичній особі допо­моги у здійсненні її прав та виконанні обов’язків (ст. 78). Вона надає дієздатній фізичній особі, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, право обирати собі помічника. Останнім може бути лише дієздатна особа, що надає свої послуги за плату, якщо інше не визначено домовленістю сторін. Допо­мога полягає в одержанні пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належить фізичній особі, яка потребує допомоги; вчиненні в її інтересах дрібних побутових правочинів; її представни­цтві в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення. Повноваження помічни­ка підтверджує відповідний документ, який видається органом опіки і піклування. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги.

 

 

 

§ 5. Місце проживання фізичної особи та його цивільно-правове значення. Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Місце проживання фізичної особи та його цивільно-правове значення. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гур­тожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Трапля­ються випадки, коли фізична особа не має постійного місця проживан­ня. У цьому разі треба виходити з того, де вона найчастіше перебуває. Не слід вважати переміною місця проживання виїзд фізичної особи тимчасово в іншу місцевість для навчання, у відрядження тощо.

Місце проживання визначається межами певного населеного пунк­ту, а також вказівкою на певні вулицю, номер будинку, квартири. При визначенні місця проживання вирішального значення не будуть мати реєстрація, місце знаходження майна фізичної особи, оскільки закон не передбачає врахування цих обставин. Згідно із ч. 1 ст. 33 Конститу­ції кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом, У частині 2 ст. 29 ЦК зазначається, що фі­зична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, причому вона може мати декілька місць проживання.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнад­цяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місце знаходження навчально­го закладу або закладу охорони здоров’я тощо, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном чи організацією, котра виконує щодо неї функції опікуна). У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров’я, у якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опі­куна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Правильне визначення місця проживания має важливе юридичне значення для багатьох цивільних правовідносин, суб’єктом яких ви­ступає фізична особа. Наприклад, згідно зі ст. 1221 ЦК місцем від­криття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності такого майна — місцезнаходження основної частини ру­хомого майна.

Таким чином, право вибору місця проживання є елементом право­здатності фізичної особи, а норми і правила про місце проживання становлять окремий інститут, що визначає становище фізичних осіб як суб’єктів цивільного права.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Цивільні право­відносини характеризуються визначеністю їх суб’єктного складу. Тривала відсутність фізичної особи у місці її постійного проживання, а також відсутність відомостей про місце перебування останньої по­роджують невизначеність у цивільних правовідносинах, у яких вона бере участь. Наприклад, між фізичними особами укладено договір позики, а на час виконання зобов’ язання, що виникло на його підставі, позичальник не тільки відсутній у місці свого проживання, а й взагалі місце його перебування невідоме. Між тим у місці його постійного проживання залишилося майно, грошові кошти, на які можливе звер­нення стягнення за цим договором. У таких випадках застосовуються норми цивільно-правових інститутів визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відо­мостей про місце її перебування. Цей строк починається з дня, коли були одержані останні відомості про відсутнього. У разі неможливос­ті встановити день одержання останніх відомостей про місце перебу­вання особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому одержані такі відомості, а у разі не­можливості встановити цей місяць — перше січня наступного року (ст. 43 ЦК).

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлю­ється ЦПК. У заяві про таке визнання обов’язково має бути вказана мета, з якою заявнику необхідно визнати особу безвісно відсутньою (наприклад, для захисту інтересів особи, котру за законом безвісно відсутня особа повинна була утримувати). Не можна визнати безвісно відсутньою особу, яка з будь-яких причин приховує своє місце пере­бування, тому що цивільні правовідносини передбачають їх нормаль­ний розвиток.

При визнанні фізичної особи безвісно відсутньою над її майном встановлюється опіка. Опіка встановлюється нотаріусом за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду після опису належного їй майна. За заявою заінтересованої особи або орга­ну опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опіка встановлюється з метою прийняття опікуном на майбутнє виконання цивільних обов’ язків на користь безвісно відсутньої особи, погашення за рахунок її майна боргів, управління майном в інтересах безвісно відсутньої особи.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце пере­бування котрої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсут­ньою, з’ явилася або були одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування останньої або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою або заявою іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою,

Оголошення фізичної особи померлою. Вважається, що підста­вою оголошення фізичної особи померлою є презумпція її смерті.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що за­грожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певно­го нещасного випадку, — протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та при­родного характеру протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру (ч. 1 ст. 46 ЦК). Це може бути, напри­клад, землетрус у місці проживання фізичної особи, загибель повітря­ного судна, членом екіпажу або пасажиром якого була особа, тощо.

Для того, щоб винести рішення про оголошення громадянина по­мерлим, суд має бути упевненим у імовірності смерті особи. Особливі умови передбачені для оголошення померлими фізичних осіб, які про­пали безвісти у зв’язку з воєнними діями. Вони можуть бути оголо­шені судом померлими після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю останній або дають підстави при­пустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з во­єнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті (ч. 3 ст. 46 ЦК).

За правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою прирівнюється до правових наслідків, які настають у разі смерті фі­зичної особи, а саме на майно такої особи відкривається спадщина (ч. 1 ст. 1220 ЦК).

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголо­шення її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи помер­лою (ч. 1 ст. 48 ЦК).

Виходячи з того, що оголошення фізичної особи померлою є юри­дичною презумпцією, закон (на випадок появи фізичної особи) закрі­плює норми, які забезпечать часткове повернення її до того майнового стану, що мав місце до набрання рішенням суду законної сили.

По-перше, спадкоємцям фізичної особи, яка оголошена в судовому порядку померлою, забороняється відчужувати протягом п’ яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщи­ни. Заборону відчуження накладає нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину.

По-друге, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з’ явиться, то незалежно від часу її появи вона має право вимагати за наявності певних умов: повернення свого майна, відшкодування його вартості, повернення суми, одержаної від реалізації цього майна.

Вимагати повернення свого майна можна, за загальним правилом, лише від осіб (юридичних або фізичних), які на час появи фізичної особи, котра була оголошена померлою, володіють майном, що збере­глося. Причому суттєвою умовою реалізації даного права є те, що майно повинно бути отримано безоплатно такою особою вже після оголошення фізичної особи померлою. Але це право не поширюється на майно, придбане за набувальною давністю, а також на гроші та цінні папери на пред’явника.

Вимагати повернення свого майна можна і від особи (фізичної або юридичної), до якої воно перейшло за відплатним договором, але за умови, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

Причому, якщо майно не збереглося, то особа, яка набула його без­оплатно, не повинна відшкодовувати вартість останнього, а особа, до котрої майно перейшло за відплатним договором, за умови, що вона знала про те, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива, має відшкодувати вартість цього майна.

Вимагати повернення суми, одержаної від реалізації цього майна, можна лише у випадку, якщо майно фізичної особи, яка була оголо­шена померлою, перейшло у власність держави Україна, АРК або те­риторіальної громади і було ними реалізоване.

Від оголошення фізичної особи померлою слід відрізняти встановлення судом факту смерті фізичної особи (п. 8 ч. 1 ст. 256 ЦПК), коли є докази смер­ті фізичної особи у певний час і за певних обставин, але органи державної реєстрації актів цивільного стану відмовляють заявнику в реєстрації смерті.

 

 

 

§ 6. Акти цивільного стану

Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або при­пиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків (ст. 49 ЦК).

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встанов­лення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження такої дієздатності, визнання особи недієздат­ною, шлюб, його розірвання, усиновлення, зміна імені, смерть тощо.

Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбав­лення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов’язковому внесенню до державного реєстру актів цивільного стану громадян у випадках, передбачених законом.

Система органів державної реєстрації актів цивільного стану та порядок проведення державної реєстрації актів цивільного стану за­кріплені в Законі України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»^[14] і Правилах реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвер­джених наказом Мін’юсту України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 у редакції наказу Мін’юсту від 24 грудня 2010 р. № 3307/5^[15].

Органами державної реєстрації актів цивільного стану є: централь­ний орган виконавчої влади у сфері державної реєстрації актів цивіль­ного стану; відділи державної реєстрації актів цивільного стану Голов­ного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Киє­ві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст облас­ного значення), міськрайонних управлінь юстиції, виконавчі органи сільських, селищних і міських (крім міст обласного значення) рад. Державну реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають або тимчасово перебувають за кордоном, проводять ди­пломатичні представництва і консульські установи України.

Відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять дер­жавну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх, формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд, здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, смерті. Дипломатичні представництва і консульські установи України проводять державну реєстрацію наро­дження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті щодо громадян України, приймають і розглядають заяви про внесення змін до актових записів цивільного стану, їх понов­лення та анулювання. Державна реєстрація зміни імені та розірвання шлюбу проводиться дипломатичними представництвами України лише щодо громадян України, які постійно проживають за кордоном.

 

 

 

§ 7. Фізична особа - підприємець

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльнос­ті. Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК)^[16].

Право на здійснення підприємницької діяльності мають юридичні і фізичні особи, причому це стосується фізичних осіб тільки з повною цивільною дієздатністю за умови їх державної реєстрації в порядку, вста­новленому законом (ст. 50 ЦК). На сьогодні державна реєстрація фізичних осіб - підприємців здійснюється на підставі Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців»^[17]. Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати останні на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюється Конституцією та законом. Зокрема, ч. 2 ст. 42 Конституції передбачає: підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місце­вого самоврядування обмежується законом.

Стосовно предмета діяльності фізичних осіб — підприємців слід зауважити, що, по-перше, вони не можуть займатися видами підпри­ємницької діяльності, переліченими у ст. 4 Закону України «Про підприємництво»^[18], а також у деяких законах, які регулюють окремі види діяльності. Наприклад, страховою діяльністю — через те, що страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатко­вою відповідальністю, згідно із Законом України «Про господарські товариства» (ст. 2 Закону України «Про страхування»)^[19]; по-друге, для зайняття діяльністю з роздрібної торгівлі на території України, діяль­ністю з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльністю з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг необ­хідне отримання торгового патенту у порядку, закріпленому Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»^[20]; по-третє, зайняття окремими видами підприємницької діяльності до­пускається лише за умови отримання ліцензії згідно із Законом Укра­їни «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»^[21], на­приклад, діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51 ЦК).

Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративним правом не є під­приємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодав­ством.

На підставі ст. 52 ЦК фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім того, на яке згідно із законом не може бути зверне­но стягнення. Це майно зазначене у Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, котрий є додатком до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.^[22] До нього, зокрема, належать: носильні речі і пред­мети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які пере­бувають на його утриманні, у певній кількості; продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його сім’ї та особам, котрі перебувають на його утриманні, — на три місяці; пали­во, потрібне боржникові, членам його сім’ї та особам, які перебувають на його утриманні, для готування їжі й обігрівання приміщення про­тягом шести місяців, тощо.

Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, не тільки усім своїм особистим майном, а й часткою у праві спільної сумісної влас­ності подружжя, що належатиме їй при його поділі (ч. 2 ст. 52 ЦК).

Як вже зазначалося, фізична особа - підприємець здійснює підпри­ємницьку діяльність на власний ризик, при цьому на її діяльність по­ширюються всі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Тому до фізичної особи - підприємця у разі її непла­тоспроможності застосовується процедура банкрутства згідно із За­коном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.^[23], хоча й з певними особливостями (статті 47, 48, 49 вказаного Закону).

Чинне законодавство закріплює процедуру управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності фізичної особи - під­приємця. Якщо остання буде визнана безвісно відсутньою, недієздат­ною чи її цивільна дієздатність буде обмежена, або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки і піклування може при­значити управителя цього майна, з котрим укладається договір про управління ним, яким встановлюються права та обов’ язки управителя. Договір припиняється, якщо відпадуть обставини, на підставі яких він укладений. Контроль за діяльністю управителя майном здійснює орган опіки та піклування відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника (ст. 54 ЦК).

---

^[1] Див.: Харитонов, Є. О. Цивільні правовідносини [Текст] : навч. посіб. / Є. О. Ха­ритонов, О. І. Харитонова. - К. : Істина, 2008. - С. 60.

^[2] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 39. - Ст. 261.

^[3] Про авторські і суміжні права [Текст] : Закон України. П. 3 ст. 13 // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 64.

^[4] Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичних осіб - громадян України [Текст] : затв. Постановою Каб. Міністрів України від 11 лип. 2007 р. № 915 // Офіц. вісн. України. - 2007. - № 52. - Ст. 2115.

^[5] Далі поняття «правоздатність» вживається у значенні «цивільна правоздатність».

^[6] Див.: Ромовська, З. В. Цивільна правоздатність громадян [Текст] / З. В. Ромовсь- ка // Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, 2000. - С. 127; Українське цивільне право: Загальна частина. [Текст] : акад. курс : підручник. - К. : Атіка, 2005. - С. 243-244.

^[7] Веберс, Я. Р. Основньїе проблеми правосубьектности граждан в советском гражданском и семейном праве [Текст] : автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук / Я. Р Веберс. - М., 1974. - С. 15; Корнеев, С. М. / С. М. Корнеев // Гражданское право : 2 т. : учебник ; отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Изд. БЕК, 2002. - Т. 1. - С. 119; Цивільне право України : підручник : у 2 кн. - Кн. 1 / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 89; Корнеев, С. М. [Текст] / С. М. Корнев, А. Е. Шерстобитов // Граж­данское право : в 4 т. - Т. 1. Общая часть : учебник / отв. ред. Е. А. Суханов. - 3-е изд. перераб. и доп. - М. : Волтерс Клувер, 2004. - С. 151; Харитонов, Є. О. Цивільні правовідносини [Текст] : навч. посіб. / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова. - К. : Істина, 2008. - С. 60; Харитонов, Е. О. Гражданское право Украиньї [Текст] : учебник / Е. О. Харитонов, А. В. Старцев, Е. И. Харитонова. - Изд. 4. - Харьков : ООО «Одиссей», 2008. - С. 126.

^[8] Братусь, С. Н. Курс советского гражданского права. Субьектьі гражданского права [Текст] / С. Н. Братусь. - М. : Госюриздат - 1950. - С. 6.

^[9] Див.: Гражданское право Украиньї [Текст] : учебник / под ред. А. А. Пушкина,В. М. Самойленко. - Харьков : Основа, 1996. - Ч. 1. - С. 89.

^[10] Див.: Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України [Текст] : у 2 т. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. - 2-ге вид., перероб.і допов. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - Т. 1. - С. 80.

^[11] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник / под ред. Ю. К. Толстого,

А. П. Сергеева. - М. : ТЕИС, 1996. - Ч. 1. - С. 97.

^[12] Див.: Підопригора, О. А. Основи римського цивільного права [Текст] : навч. посіб. / О. А. Підопригора. - К. : Вища шк., 1990. - С. 68.

^[13] Правила опіки та піклування [Текст] : затв. наказом Держ. ком. України у справах сім’ ї та молоді, Мін-ва охорони здоров’ я України, Мін-ва освіти України, Мін-ва праці та соц. політики України від 26 трав. 1999 р. № 34/166/131/88 // Бюл. Мін-ва юстиції України - 2000. - № 1-2. - С. 19-31.

^[14] Відом. Верхов. Ради України. - 2010. - № 38. - Ст. 509.

^[15] Офіц. вісн. України. - 2010. - № 101. - Ст. 3649.

^[16] Відом. Верхов. Ради України.- 2003.- № 18.- Ст. 144.

^[17] Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 32. - Ст. 263.

^[18] Там само. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

^[19] Там само. - 2002. - № 7. - Ст. 50.

^[20] Там само. - 1996. - № 20. - Ст. 82.

^[21] Там само. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

^[22] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

^[23] Там само. - 1992. - № 31. - Ст. 440. На сьогодні діє у редакції Закону від 7 берез.2002  р.

 

Питання для самоконтролю

1. Як здійснюється індивідуалізація фізичної особи?
2. Зміст правоздатності фізичної особи та її межі.
3. Види цивільної дієздатності фізичних осіб.
4. Дієздатність малолітніх осіб.
5. Обсяг дієздатності неповнолітніх осіб.
6. Підстави настання повної дієздатності неповнолітньої особи.
7. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.
8. Підстави, порядок і наслідки визнання фізичної особи недіє­здатною.
9. Хто може бути опікуном та піклувальником?
10. Поняття          місця проживання фізичної особи.
11. 11. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен­ня її померлою.
12. Які акти цивільного стану підлягають державній реєстрації?
13. Правовий статус фізичної особи - підприємця.