Глава 5 Поняття і особливості цивільних правовідносин Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)


Глава 5 Поняття і особливості цивільних правовідносин


 

§ 1. Поняття цивільних правовідносин

§ 2. Елементи цивільних правовідносин

§ 3. Види цивільних правовідносин

§ 4. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин


 

§ 1. Поняття цивільних правовідносин


Серед різноманітних зв’язків, що виникають у суспільстві (еконо­мічних, політичних, культурних, моральних та ін.), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного права. У результаті такої урегульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Отже, цивільні правовідносини — це урегульовані правом суспільні відносини. При­чому, якщо норми цивільного права звернені до широкого кола осіб, то кожне правовідношення, навпаки, має конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними суб’єктами — його учасниками. У зв’язку з цим цивільні норми в кожному правовідношенні знаходять свою безпосередню реалізацію.

В юридичній літературі по-різному визначається природа цивіль­ного правовідношення. Склалося дві основні позиції щодо цього пи­тання. Відповідно до першої правовідношення — це самостійне ідео­логічне відношення, відокремлене від реального суспільного відно­шення, тобто юридичний зв’язок, який пов’язує сторони між собою. Друга полягає у тому, що правовідношення — це саме суспільне від­ношення, яке внаслідок врегулювання нормами права набуває особли­вих властивостей правовідношення. Остання позиція здається більш переконливою. Вона дає можливість підкреслити головне: існує не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, і врегульо­вані — правові), а лише одне — врегульоване нормами цивільного права суспільне відношення, тобто цивільне правовідношення.

Цивільні правовідносини мають загальні ознаки, які властиві й ін­шим видам правовідносин, а саме: вони є конкретним суспільним 98 зв’язком, що виникає між його учасниками; учасники мають суб’єктивні права та обов’язки; здійснення суб’єктивних прав та обов’язків забез­печується можливістю застосування державного примусу тощо.

Водночас цивільні правовідносини мають і низку особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів право­відносин. По-перше, це особисті немайнові та майнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. По-друге, цивільні право­відносини ґрунтуються на засадах рівності їх учасників і відсутності елементів влади і підпорядкування однієї сторони другій стороні, причому вбачається, що саме ця обставина є найбільш суттєвою особливістю цивільних правовідносин. По-третє, учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати суб’єктивні права на власний розсуд. По-четверте, ци­вільні правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно- правовими засобами захисту, які передусім мають майновий і ком­пенсаційний характер (відшкодування збитків та інші способи від­шкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди, віднов­лення становища, яке існувало до порушення, тощо).

Отже, цивільне правовідношення — це особисте немайнове або майнове відношення, врегульоване нормами цивільного права, що виникає між автономними і рівноправними суб’єктами, які наділені суб’єктивними цивільними правами та суб’єктивними цивільними обов’язками.

 

 


 

§ 2. Елементи цивільних правовідносин


Цивільне правовідношення — це складне соціально-правове явище, яке має свою внутрішню структуру. Зазвичай структура правовідно- шення визначається як сукупність кількох складових — елементів правовідношення. До них належать:

1) учасники або суб’єкти право­відносин, тобто особи, які беруть участь у правовідношенні;

2) об’єкти правовідносин — немайнове або майнове благо, стосовно якого ви­никає певний зв’язок між суб’єктами правовідношення;

3) зміст пра­вовідносин, що становлять суб’єктивні цивільні права та суб’єктивні цивільні обов’язки їх учасників.

Суб’єктами або учасниками цивільних правовідносин відповідно до ст. 2 ЦК є фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, терито­ріальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Поняття «фізична особа»[1] включає декілька категорій суб’єктів — це громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Як правило, усі фізичні особи мають рівні права, однак, в окремих випадках іноземці та особи без громадянства не можуть бути учасниками цивільних правовідносин в Україні. Так, відповідно до ст. 14 Конституції, а також

ч. 2 ст. 374 ЦК іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. У даному випадку — це Земельний кодекс України[2] (далі — ЗК), від­повідно до якого ці особи можуть набувати право власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах на­селених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарсько- го призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної влас­ності (статті 81-91 ЗК).

До суб’єктів цивільних відносин належать і юридичні особи, які на відміну від природних учасників цивільних відносин — фізичних осіб, являють собою створені шляхом об’єднання осіб та/або майна штучні утворення — організації, що наділяються цивільною право­здатністю і можуть від свого імені набувати майнові та особисті не- майнові права і нести обов’язки (цивільна дієздатність), бути позивачем та відповідачем у суді[3].

У ряді випадків учасником цивільних правовідносин виступає держава Україна. Це можливо, зокрема, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно та ін. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть також виступати АРК та територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах, інші суб’єкти публічного права. Кожен із цих суб’єктів, як правило, висту­пає у правовідносинах через уповноважені органи (органи приватиза­ції АРК, управління комунального майна, виконавчі комітети місцевих рад тощо).

За загальним правилом у цивільних правовідносинах беруть участь дві сторони — управомочена (активна) сторона і зобов’ язана (пасивна) сторона. Управомочена сторона має певні права, в той час як зобов’язана виступає носієм відповідних обов’язків. Наприклад, за договором по­зики позикодавець має право вимагати від боржника повернення бор­гу, а боржник зобов’язаний борг повернути. Утім існує багато цивіль­них правовідносин, за якими кожна із сторін наділена правами та обов’язками одночасно. Такі правовідносини за своєю структурою є взаємними або двосторонніми. Наприклад, за договором купівлі- продажу продавець зобов’ язаний передати покупцеві товар і має право вимагати передачі грошей. У свою чергу, покупець зобов’язаний пере­дати гроші і має право вимагати від продавця передачі товару.

Суттєву особливість у цьому аспекті має договір про спільну ді­яльність, учасники якого прагнуть досягти певної мети, що не супер­ечить законові (зокрема, збудувати житловий будинок, здійснити спіль­ний проект тощо). Привертає увагу та обставина, що в цьому договорі всі його учасники діють разом для досягнення спільної мети, у той час як в інших цивільних договорах цілі його учасників різноспрямовані (покупець має за мету купити річ (товар), а продавець — її продати; підрядник одержати гроші за виконану роботу, а замовник — резуль­тати такої роботи). З урахуванням наведеного вважають, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вимагати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інтересах. Інтереси всіх учасників названого договору тісно пов’язані між собою, і кожен із них має однакові права та обов’язки.

Нерідко стороною правовідношення виступає не одна, а дві чи більше осіб (наприклад, два брати бажають разом придбати автомо­біль). Ця обставина не змінює загальної структури правовідношення, учасниками якого є управомочена та зобов’ язана сторона. Тому не має значення один або декілька осіб беруть участь у договорі на боці кож­ної сторони. Вони діють як одна сторона правовідношення — покупець, продавець, наймач тощо. У цьому разі ми стикаємося з множинністю осіб у зобов’язанні. Така множинність може бути як активною (на боці управомоченої сторони виступає декілька осіб), так і пасивною (де­кілька осіб виступають на боці зобов’язаної сторони).

Об’єкти цивільних правовідносин. Як вже зазначалося, одним із необхідних елементів цивільних правовідносин є їх об’ єкт. У цивіль­ному праві питання щодо об’єкта — одне з найскладніших. У різні часи науковцями були висловлені полярні думки з даного приводу. Одні правники під об’єктами цивільних правовідносин розуміють: пред­мети матеріального світу, будь-які блага, фактичні суспільні відносини,поведінку людини і навіть саму людину[4], інші ж наполягають на тому, що об’єктом правовідносин є те, з приводу чого виникає і здійснюєть­ся суспільний зв’язок між суб’єктами.

Неважко помітити, що всі цивільні правовідносини складаються з приводу певного майнового чи немайнового блага. Майновими об’єктами цивільних правовідносин є речі, гроші, цінні папери, а та­кож майнові права. Об’єктами виступають також результати деяких видів діяльності людини—робіт та послуг. Так, цивільні правовідносини можуть виникнути між сторонами з приводу виконання різного роду підрядних робіт. Результатом цих робіт є споруджений будинок, відремонтована річ, пошитий костюм тощо. Окрім цього, існують специфічні результати людської діяльності — послуги. Їх особливістю є те, що результати діяльності з надання послуг пов’язані з самою цією діяльністю і є невіддільними від неї. Так, за договором перевезення вантажу безпосереднім об’єктом цивільних правовідносин виступає сам процес перевезення, а наслідком — його матеріальний результат — вантаж, що потрапив до місця призначення. Послуги можуть надава­тися в різних сферах діяльності людини, у зв’язку з чим виділяють юридичні, медичні, інформаційні, посередницькі, агентські та інші види послуг.

Серед немайнових об’єктів цивільних правовідносин розрізняють:

а) результати інтелектуальної, творчої діяльності людини або об’ єкти права інтелектуальної власності (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи тощо);

б) інформацію;

в) особисті немайнові бла­га (честь, гідність, ділову репутацію, ім’я, зображення, приватне жит­тя тощо).

Юридичний зміст цивільних правовідносин. Цивільні право­відносини мають юридичний та фактичний зміст. Якщо фактичний зміст правовідносин становлять вольові дії (взаємодія) їх учасників, то юридичний зміст — суб’єктивні права та обов’язки учасників. Без сумніву, саме юридичний зміст правовідносин становить найбільший інтерес для юристів, тому з’ясування питання про сутність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків учасників цивільних правовідносин є найважливішим.

Суб’єктивне цивільне право — це вид і міра можливої, дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Відповідно до цього особа здійснює свої цивільні права вільно, на свій розсуд. Наприклад, власник майна користується та розпоряджається ним у своїх інтересах, автор певного літературного або художнього твору визначає порядок його використання. Носій суб’єктивного цивільного права має забез­печену можливість не лише на власні дії, а й на вимогу до зобов’ язаної особи щодо здійснення нею відповідних дій. Тому, наприклад, наймач житлового приміщення має право не лише на користування ним (власні дії), а й на вимогу до іншої сторони — наймодавця щодо проведення капітального ремонту будинка, надання комунальних послуг тощо. Більше того, суб’єктивне цивільне право надає його носію змогу звер­татися за захистом свого права до юрисдикційних органів або самостій­но захищати своє право у разі його порушення (статті 15-23 ЦК).

Водночас не треба забувати, що особа, якій належить суб’єктивне цивільне право, реалізує його у певних межах. Ці межі встановлюють­ся договором або актами цивільного законодавства. Загальне правило полягає у тому, що при реалізації свого суб’єктивного цивільного пра­ва особа повинна утримуватися від дій, які могли б порушити права або інтереси інших осіб.

Суб’єктивне цивільне право може мати просту або ускладнену внутрішню структуру. Воно може полягати у можливості здійснення однієї або кількох правомочностей. Так, позикодавець щодо позичаль­ника має право вимагати повернення боргу (проста структура суб’єктивного права), у той час як власнику речі належить ціла низка правомочностей — володіти, користуватися та розпоряджатися своєю річчю (ускладнена структура суб’єктивного права).

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це вид і міра належної поведінки забов’язаного учасника цивільного правовідношення. Така поведінка може полягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного характеру. Активними діями є виконання тієї чи іншої роботи, передача речі, надання послуги тощо. У цих випадках зобов’язана сто­рона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного харак­теру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов’ язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, без згоди наймача житла наймодавець не може здійснювати переобладнання житлового будинку, в якому знахо­диться житло, передане у найм, якщо таке переобладнання істотно змінить умови користування житлом (ч. 3 ст. 819 ЦК України). У цьому випадку саме пасивна поведінка наймодавця (відсутність дій з переоб­ладнання житла) і становитиме зміст його цивільного обов’ язку.

Суб’єктивні права та обов’язки, які належать учасникам право­відносин, є взаємообумовленими (корелятивними) або такими, що кореспондують одне одному. Так, праву позикодавця вимагати повер­нення предмета позики кореспондує відповідний обов’язок позичаль­ника повернути грошові кошти (ч. 1 ст. 1046 ЦК). І навпаки, обов’язку позичальника повернути гроші кореспондує відповідне право вимоги, що належить позикодавцю.

Суб’єктивне право та суб’єктивний обов’язок — це ті первинні скла­дові, з яких складається зміст цивільного правовідношення. Втім у біль­шості випадків структура правовідношення є більш складною і може одночасно містити не один, а декілька зв’язків, які будуються за принци­пом «право — обов’язок». У такому випадку кожна зі сторін має цілу низку суб’єктивних прав та обов’язків. Наприклад, за договором будівель­ного підряду підрядник може мати обов’язок не лише побудувати будинок, а й здійснити монтаж технологічного або іншого спеціального обладнан­ня, виконати пусконалагоджувальні та інші пов’язані з пуском об’єкта роботи. У замовника виникає відповідна низка прав вимагати від підряд­ника належного виконання усіх робіт. Водночас замовник має обов’язки перед підрядником. Крім того, що він зобов’язаний провести необхідні розрахунки за виконаний підрядником обсяг робіт, до початку будівництва замовник має надати підряднику відповідним чином розроблену і затвер­джену технічну документацію на будівництво, документи щодо відведен­ня земельної ділянки, висновки експертиз тощо.

Цивільні правовідносини і передусім ті, що мають довгостроковий характер, можуть набувати динамічного характеру. Це означає, що зміст суб’єктивних прав та обов’язків сторін у період існування правовідно- шення може змінюватися. Наприклад, сторони можуть домовитися про зміну порядку розрахунків, час виконання зобов’язання в цілому або його окремих умов, порядок здійснення послуг, передачі речі тощо.

 

 


 

§ 3. Види цивільних правовідносин


Цивільні правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

1.  Залежно від особливостей суб’єктного складу виокремлюють абсолютні та відносні правовідносини. Прикладом абсолютних єречовіправовідносини. Особливістю цього роду відносин є те, що упра- вомочена особа в них завжди чітко визначена (наприклад, власник майна). Що ж до зобов’язаної особи, то нею виступає будь-який і кож­ний, хто так чи інакше взаємодіє із власником майна і в силу цього має обов’язок утримуватися від будь-яких дій, що порушують інтереси власника. Отже, лише одна із сторін абсолютного правовідношення — власник (суб’єкт іншого речового права) є чітко визначеною; в той час як інша — зобов’ язана сторона не має такої ознаки.

На відміну від цього відносні правовідносини встановлюються між чітко визначеними суб’єктами, коли управомоченій особі протистоїть не кожна особа, а лише визначений, конкретний суб’єкт. Наприклад, при укладенні договору підряду має бути встановлена особистість як замовника, так і підрядника, тому обов’язок з виконання забов’язання покладається на конкретного підрядника, який і протистоїть замовникові як зобов’язана особа. Невизначеність сторін (наприклад, особи під­рядника) унеможливлює виконання договору в цілому. Важливість встановлення особи — учасника відносних правовідносин має велике значення в разі застосування засобів цивільно-правового захисту їх прав. За договором підряду, наприклад, перед замовником відповідає тільки підрядник — особа, яка є безпосереднім учасником правовід- ношення. Будь-яких вимог до інших осіб висунуто бути не може. Якщо ж виконання певної частини робіт покладено на іншу особу — субпі­дрядника, ця обставина має зазначатися в договорі.

У ряді випадків у правовідносинах може виникнути необхідність заміни їх учасників. При згоді кредитора боржник, наприклад, має право перевести свій борг на іншу особу, яка і буде надалі виступати як учасник правовідношення. Можлива також і зміна кредитора. У будь- якому випадку заміна учасника проводиться за спеціальними прави­лами, передбаченими законодавством. Однак це не порушує загально­го принципу щодо необхідності визначеності суб’єктів відносних правовідносин, оскільки і після проведеної заміни склад учасників правовідношення залишається чітко визначеним. У деяких випадках заміна учасників правовідносин взагалі не може мати місця як, напри­клад, у разі завдання шкоди. Тільки особа, якій було заподіяно шкоду (потерпіла), має право на її відшкодування і це право не може бути передано іншій особі. У свою чергу лише особа, яка завдала шкоду, може визначатися як зобов’язана сторона.

Треба звернути увагу на одну важливу особливість відносин права власності. Вони, як вже зазначалося, є абсолютними правовідносинами, оскільки виникають між конкретно визначеними особами: власни­ком майна та будь-якою іншою особою, яка тим чи іншим способом взаємодіє з ним. У разі порушення права власності виникає вже кон­кретне правовідношення, обидві сторони якого чітко визначені — це власник майна та особа, яка порушила належне йому право власнос­ті — правопорушник. Це правовідношення є вже відносним, а не аб­солютним.

2.  Залежно від характеру вимог, що належать управомоченій особі, виділяють речові та зобов’язальні правовідносини. У речових правовідносинах управомочена особа має права, об’єктом яких ви­ступає безпосередньо річ, а в зобов’ язальних правовідносинах таким об’ єктом будуть дії боржника. Так, власник майна має право володіти, користуватися та розпоряджатися річчю на власний розсуд. Для цього вона не потребує виконання іншою особою будь-яких дій. У зобов’язальних правовідносинах, що випливають, наприклад, із до­говору перевезення вантажу, уповноважена особа (вантажовідправник) має право вимагати від зобов’язаної особи (перевізника) вчинення передбачених договором дій, а саме — дій із перевезення вантажу.

3.  Залежно від об’єкта правовідносини класифікуються на особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові правовідносини утворюються з приводу нематеріальних благ. Об’ єктом майнових правовідносин постають предмети матеріального світу, майнові права та обов’язки. Цим пояснюється те, що при порушенні майнових прав учасників правовідносин застосовуються засоби майнового характеру (відшкодування шкоди, повернення майна тощо), а при порушенні особистих немайнових прав — засоби немайнового (визнання прав автора твору) або немайнового і майнового характеру (спростування відомостей, які принижують честь, гідність особи, і відшкодування завданої моральної шкоди).

4.  За функціональним призначенням виокремлюють регуля­тивні й охоронні правовідносини. До першого виду належать право­відносини, які виникають при позитивному розвитку взаємодії сторін і здійснюються у правомірних діях суб’єктів. Договір купівлі-продажу, перевезення, позики тощо — це приклади правовідносин регулятив­ного характеру. На відміну від цього охоронні правовідносини вини­кають лише внаслідок вчинення цивільного правопорушення. Якщо, наприклад, одна особа завдала іншій шкоду, потерпіла сторона зверта­ється до суду з позовом про її відшкодування. Правовідношення, яке при цьому виникає, передусім спрямоване на охорону прав потерпілої 106 сторони. Отже, сутність правовідносин такого роду полягає в охороні прав потерпілої особи.

5.  Залежно від часу їх дії цивільні правовідносини можуть бути довгостроковими та короткостроковими. Нерідко між учасниками цивільних правовідносин виникають довгострокові договірні зв’язки. Такі зв’язки передбачає, наприклад, договір найму житла, договір банківського рахунка, договір про спільну діяльність тощо. Проте правовідношення може мати і короткостроковий характер. Наприклад, за договором роздрібної купівлі-продажу правовий зв’язок між про­давцем та покупцем існує кілька хвилин. Незважаючи на це такий правовий зв’язок є повноцінним цивільним правовідношенням, який становить сукупність прав та обов’ язків сторін.

 

 


 

 

§ 4. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин


Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняють­ся лише з настанням певних життєвих обставин (фактів реальної дійс­ності), що враховуються законодавством. Такі обставини отримали назву юридичних фактів. Отже, серед фактів реальної дійсності юри­дичними фактами є лише ті, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Напри­клад, коли у віддаленій місцевості сталася повінь, то це не означатиме виникнення юридичного факту, якщо така повінь не спричинила на­стання якихось юридично значущих наслідків (наприклад, виникнен­ня страхового правовідношення). Коли ж стихі йне лихо стає об’єктивною причиною неможливості виконання учасниками договір­них відносин своїх обов’ язків, то ця обставина стає фактом, що має юридичне значення, або юридичним фактом, тому що з нею пов’язується настання відповідних юридичних наслідків. Отже, юридичний факт — головна умова виникнення і динаміки (зміни та припинення) цивіль­них правовідносин.

Залежно від правових наслідків, які виникають унаслідок настання того чи іншого юридичного факту, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, провозмінюючі та правоприпиняючі.

Цивільне законодавство містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин (ст. 11 ЦК). З урахуванням цього юридичні факти класифіковані на певні види.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це факти, які породжують, змінюють або припи­няють юридичні правовідносини на основі волевиявлення осіб. За правилом, цивільні правовідносини пов’язані з активними діями їх учасників (укладення договору, передача майна, видача довіреності тощо). Однак в окремих випадках цивільні правовідносини можуть бути пов’язані не лише з активними діями, а саме з пасивною поведінкою їх учасників, тобто фактом утримання від здійснення певної дії. Так, за договором найму житлового приміщення наймач зобов’язаний ви­користовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла, підтримувати його в належному стані, тобто про­водити поточний ремонт. Утім він не має права провадити перевлашту­вання та реконструкцію житла без згоди наймодавця (ст. 815 ЦК).

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні, при­чому обидва види дій можуть бути підставою виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин.

У свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні акти — дії, спрямовані на досягнення правового результату, і юридичні вчинки — дії, які спричиняють правові наслідки незалежно від спрямованості волі учасника цивільних відносин.

Основне значення серед правомірних дій мають саме юридичні акти. Вони передбачають цілеспрямовані, вольові дії учасників ци­вільних правовідносин, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки за волею осіб. Серед них розрізняють кілька самостійних видів: правочини; акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування; рішення суду.

Правочини, безумовно, є найпоширенішим видом юридичних актів у цивільно-правовій сфері. Згідно із законом правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Вчиняючи правочин, учасники правовід­носин діють для досягнення певної юридичної мети (наприклад, для отримання майна у власність або користування).

Акти органів державної влади, органів АРК та органів місцево­го самоврядування — це владні розпорядження уповноважених орга­нів, які спричиняють виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин і є обов’язковими для відповідних суб’єктів (наприклад, видача фізичній особі свідоцтва про народження, реєстрацію шлюбу, усиновлення, видача громадянину ордера на житлове приміщення). Вказані акти мають бути видані відповідними органами, які не є безпо­середньо учасниками правовідносин, але з їх виданням виникають права та обов’язки у осіб, відносно яких відповідний акт було видано.

Рішення суду, як правило, є підставою виникнення, зміни чи при­пинення цивільних правовідносин тільки в сукупності з іншими юри­дичними фактами. При цьому рішення суду стає одним із важливіших фактів, що породжує правові наслідки. Наприклад, фізична особа може бути оголошена померлою за наявності таких юридичних фактів: а) якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її пере­бування; б) строк, протягом якого людина є відсутньою, становить не менш як три роки; в) є відповідне рішення суду, яке набуло сили, про оголошення особи померлою. Після набуття чинності рішенням суду виникають відповідні правові наслідки — відкривається спадщина, ви­значається коло спадкоємців, кредиторів, склад спадщини тощо.

На відміну від юридичних актів юридичні вчинки — це правомір­ні дії, що спричиняють виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин незалежно від волі осіб, які їх вчинили. Так, автор від­криття або винаходу не обов’язково усвідомлює юридичні наслідки такого вчинку. Безпосередньою метою його діяльності є саме досяг­нення наукового результату, але у зв’зку із цим виникає низка цивільно- правових наслідків — автор отримує певні майнові та немайнові пра­ва. На цій підставі створення результату творчої праці є юридичним вчинком, а не юридичним актом.

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам актів цивільного законодавства, порушують права інших осіб, тобто цивіль­ні правопорушення. Найпоширенішим прикладом неправомірних дій є дії із заподіяння шкоди. У результаті вчинення таких дій між особою, яка заподіяла шкоду, та потерпілим виникає цивільне правовідношення, на підставі якого правопорушник зобов’ язаний відшкодувати потерпілому завдані збитки, а потерпілий має право вимагати цього.

Події — це обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людини. До цієї групи включаються найрізноманітніші види юридичних фактів, як такі, що повністю не підпадають під контроль людини (стихійні лиха — повені, землетруси, смерчі, зсуви тощо), так і такі, котрі тією чи іншою мірою пов’язані з людською діяльністю, однак в силу об’ єктивного характеру свого розвитку не можуть бути підкорені волі людини (війни, епідемії, епізоотії тощо). Самі по собі події не мають нічого юридичного, але закон пов’язує з ними певні юридичні наслідки. Наприклад, унаслідок смерчу майно, що належало певній особі, було повністю або частково пошкоджене. Проте власник застрахував його, уклавши договір страхування з відповідною страхо­вою організацією. Внаслідок виникнення страхового випадку (смерчу) виникає і обов’ язок страховика сплатити власнику майна відповідну страхову суму.

Вище було розглянуто окремі види юридичних фактів (дії та події), які є підставою виникнення юридичних наслідків. Утім у деяких ви­падках для виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин необхідна наявність не одного, а кількох юридичних фактів, тобто їх сукупності. У такому випадку йдеться про юридичний склад.

У праві розрізняють три види юридичних складів відповідно до того, яким чином пов’ язані між собою юридичні факти, що до них входять:

а) склад із незалежним накопиченням елементів;

б) склад із послідовним накопиченням елементів;

в) альтернативний склад[5].

У першому, найбільш поширеному випадку, юридичний склад моделюється таким чином, що окремі юридичні факти, які входять до нього, можуть виникати незалежно один від іншого в будь-якій по­слідовності. Після появи останнього з необхідної сукупності фактів юридичний склад стає завершеним. Це спричиняє виникнення, зміну або припинення правовідношення (суб’єктивних прав та обов’язків його учасників). Отже, тут діє принцип незалежного накопичення еле­ментів складу. При цьому не має значення, який із наведених фактів виник раніше. Важливим є результат — наявність усіх фактів у сукуп­ності. Прикладом такого правовідношення можна вважати правовід­ношення щодо заміни боржника у зобов’язанні (ст. 520 ЦК). Для такої заміни потрібні два юридичних факти: 1) згода кредитора щодо заміни боржника на іншу особу; 2) договір між первісним та новим боржниками. При цьому не має значення, який із двох вказаних юридичних фактів виникне останнім — договір боржників або згода кредитора. Головне — існування обох юридичних фактів. Останній із них і буде тією остаточ­ною «краплею», яка зробить юридичний склад завершеним і спричинить появу правовідношення щодо заміни боржника у зобов’язанні.

Склад із послідовним накопиченням елементів передбачає певний порядок появи кожного з елементів складу. Цей принцип діє, напри­клад, у разі виникнення правовідношення із відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, що потерпіла від злочину. Для виникнен­ня юридичних прав та обов’ язків сторін необхідна така послідовність юридичних фактів: 1) заподіяння шкоди потерпілому внаслідок скоєн­ня злочину та 2) здійснення закладом охорони здоров’я певних витрат на стаціонарне лікування потерпілого. Зрозуміло, що фактичний склад у цьому випадку може формуватися лише у такій послідовності.

Склад, який моделюється за альтернативним типом зв’язку юридичних фактів, передбачає наявність низки юридичних фактів, кожен із яких може стати підставою настання юридичних наслідків (виникнення, зміни чи припинення правовідношення). Прикладом такого зв’ язку юридичних фактів може бути виникнення відповідаль­ності підрядника за незалежну якість роботи. Підрядник буде нести відповідальність за наявності одного з двох юридичних фактів:

а)  виконання роботи з відступами від договору, які її погіршили;

б)  виконання з іншими недоліками, які роблять її непридатною для передбаченого в договорі використання. Таким чином, обов’ язок під­рядника виникає при наявності першої або другої обставини (альтер­нативно).

У літературі зазначалося, що в праві існує особлива категорія юри­дичних фактів — це факти, які мають складну структуру (складні юридичні факти) і характеризується за допомогою не однієї, а декіль­кох ознак[6]. Такі складні факти треба відрізняти від юридичного складу як сукупності юридичних фактів. Наприклад, заподіяння шкоди ви­ступає як єдиний юридичний факт, який тягне за собою виникнення певних юридичних наслідків (обов’язок особи, яка завдала шкоду, її відшкодувати і право потерпілого на відшкодування). Водночас запо­діяння шкоди характеризується сукупністю таких елементів, як: а) протиправна поведінка; б) шкода; в) причинний зв’язок між проти­правною поведінкою та заподіянням шкоди та г) вина особи, яка запо­діяла шкоду. Однак ці елементи становлять не окремі юридичні факти, а ознаки єдиного складного юридичного факту — факту заподіяння шкоди потерпілому.


[1] Більш докладно про це див. § 1 глави 6 цього підручника.

[2] Прийнятий Верхов. Радою України 25 жовт. 2001 р., набрав чинності з 1 січ. 2002 р.

[3] Більш детально про це див. главу 7 цього підручника.

[4] Див., наприклад: Иоффе, О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву [Текст] / О. С. Иоффе. - Л. : Изд-во ЛГУ 1949. - С. 76-86; Кечекьян, С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе [Текст] / С. Ф. Кечекьян. - М. : Изд-во АН СССР, 1958. - С. 137-151; Сенчищев, В. И. Обьект гражданского правоотношения [Текст] / В. И. Сенчищев // Актуальньїе проблеми гражданского права / под ред. М. И. Брагинского. - М. : Статут, 1999. - С. 109-160.

[5] Див.: Исаков, В. Б. Фактический состав в механизме правового регулирования [Текст] / В. Б. Исаков. - Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1980. - С. 33-37.

[6] Див.: Красавчиков, О. А. Юридические фактьі в советском гражданском праве [Текст] / О. А. Красавчиков. - М. : Госюриздат, 1958. - С. 57.

 

Питання для самоконтролю


  1. Наведіть поняття та визначте правову природу цивільного правовідношення.
  2. З яких елементів складається цивільне правовідношення?
  3. Що становить юридичний зміст цивільних правовідносин?
  4. Наведіть поняття суб’єктивного цивільного права та суб’єктивного цивільного обов’язку.
  5. Які існують види цивільних правовідносин і що є критерієм їх поділу?
  6. Які існують види юридичних фактів?
  7. На які види поділяють юридичні факти за вольовою озна­кою?
  8. Що таке юридичний склад і чим він відрізняється від склад­ного юридичного факту?