Глава 1 Цивільне право — галузь приватного права

 

Глава 1 Цивільне право — галузь приватного права

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

§ 2. Предмет та метод цивільного права

§ 3. Функції цивільного права

§ 4. Принципи цивільного права

§ 5. Система цивільного права

 

 

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необ­хідність його поділу на публічне і приватне. Так, у Дигестах Юстиніана знаходимо: «вивчення права розпадається на два положення: публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні»^[1].

Сучасна система права України теж виходить із поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу^[2].

Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеть­ся про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (далі — Кон­ституція) обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскіль­ки суспільство безпосередньо зацікавлене у здійсненні державою обов’язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16, 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєді­яльність відповідно до власних інтересів.

Однак слід зазначити, що поділ права на приватне й публічне тіль­ки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) у сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положен­ня ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), до­говір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу — приватний чи публічний? У зв’язку із цим до­цільнішим було б визнати, що критерієм поділу перш за все є формаль­ний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних від­носин, що властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, зокрема Б. Черепахін, який вказував, що приватноправове відношення побудоване на началах координації суб’єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно- правове відношення побудоване на началах субординації суб’єктів публічного права і становить систему централізованого регулювання життєвих відносин^[3]. Така точка зору уявляється переконливою. До­дамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст. 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, май­новій самостійності їх учасників. Утім при цьому не можна нехтувати і такою категорією, як інтерес, бо будь-яке правове регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, заради задо­волення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулюванню, впливають на вибір прийомів регулювання^[4].

Таким чином, публічне право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядку­вання їх учасників владним інституціям, і пов’ язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації. Приватне право — сукупність пра­вових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, віль­ному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право — система юридичної децентралізації^[5].

Однак між приватним і публічним правом немає і не може бути, як зазначав І. Покровський, «різкої демаркаційної лінії». Так, у приват­ному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, на­приклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Це поясню­ється існуванням особливостей деяких об’єктів права власності, на­приклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо^[6]. На­впаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання від­носин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учас­никами цих відносин, тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділя­ються на галузі права. До галузей публічного права традиційно від­носять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, кано­нічне право, а до галузей приватного права — цивільне, трудове право тощо.

Між тим система права України не є незмінною, вона трансформу­ється. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формування нових галузей, підгалузей та інститутів права й законодавства і по­ступове відмирання деяких «старих» галузей^[7]. Зокрема, у сучасних умовах вже не існує такої галузі права, як колгоспне право, з’явилася така підгалузь цивільного права — право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права, як підприємницьке^[8], корпоративне^[9], господарське^[10] тощо? І якщо це так, то до яких галузей права — приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільно­го права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питан­ня підпорядкування і системної належності різних груп норм, які по­кликані регулювати однорідні приватно-правові відносини, у сучасних умовах стає вельми актуальною^[11], хоча не можна не зазначити, що вона не є новою, оскільки у науці поряд із проблемою поділу права на пу­блічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання поділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої становить цивільне право, на цивільне і торговельне право.

Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що на­зивається дуалізмом приватного права, під яким в європейській право­вій науці традиційно розуміють відокремлення норм, які регулюють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, за якого норми торговельного обороту підпорядковані цивільному праву і вмонтовані в його систему^[12].

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (ци­вільне) право з моменту свого виникнення, у міру соціального й еконо­мічного прогресу почала виявляти неспроможність витримувати наван­таження зростаючої активізації й динаміки таких майнових відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регу­льованих відносин, а на їх суб’єктному складі, поширюючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації тор­говельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою «ордонансів»^[13] Кольбера (фінансового міністра короля Людовика XIV і їх головного ініціатора): Ордонанса про сухо­путну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 р.). Значення вказаних указів для легалізації ідеї дуалізму приватного права було до­сить вагомим: виникло значною мірою уніфіковане правове регулюван­ня торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси становили основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 р.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична сис­тема приватного права сформувалася в XIX ст. у Німеччині, де на під­ставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уложення (1861 р.). У 1889 р. відбулося об’єднання вексельного і торговельного права німецьких земель, а пізніше почало діяти Німецьке торговельне уложення (1900 р.).

Між тим проблема дуалізму приватного права існувала тільки у кон­тинентальній правовій системі, оскільки у Великій Британії та Сполучених Штатах Америки через особливості розвитку системи загального права вони не зазнали галузевого поділу в значенні, яке притаманне континентальній правовій системі, хоча не можна не рахува­тися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XX ст. феномен дуалізму приватного права пере­бував у розквіті, був дійсно класичним^[14], маючи у сфері торговельних відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XX ст. він поступово перетворюється на дуалізм кодексів — цивільного та торговельного, особливо у зв’язку з так званою «комерціалізацією» цивільного права. Інакше і не могло бути, бо, ґрунтуючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право як елементи загальної для них приватноправової сфери, ніколи на дале­ку відстань одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов’ язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. Із розвитком торговельного обороту, із поширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи і інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опинившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зобов’язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивіль­ного права правової галузі. Причому із проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувала­ся, збагатившись різноманіттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд із цивільними самостійних торговельних кодексів в окремих країнах опинилася під сумнівом. Уже на початку XX ст. спостерігаються процеси кодифікації приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зокрема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. був доповнений Зобов’язальним законом, призначеним для регулювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний цивільний кодекс був прийнятий у 1942 р. в Італії — на батьківщині дуалізму приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 р.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію подальшо­го розвитку приватного права шляхом уникнення його дуалізму. Щодо наведеного не є винятком і Цивільний кодекс України 2003 р. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним через специфічні історичні умови розвитку підприємницької діяльнос­ті та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, що при вирішенні проблеми системи права сутність остан­ньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконаленню її структури^[15]. У зв’язку із цим слід погодитися з С. С. Алексєєвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галу­зей — профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризу­ються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокурорського на­гляду), спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціаль­ності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Утім за сучасних умов вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специфіку і не накопичили свій самобутній матеріал, а лише є комплексом еле­ментів із різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специ­фічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все базових галузей процесуального пра­ва — цивільного й адміністративного. Тому для більш адекватної в на­уковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі^[16]. При цьому потрібно виходити з того, що галузь права — це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси — будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про галузь права можна говорити лише там і остільки, де і оскільки особ­ливий вид суспільних відносин характеризується такими особливос­тями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми право­вого регулювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридичним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними правовідносинами (юридичним фактам, змістом прав і обов’язків, санкціями). Система права є об’єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних від­носин, яка береться безвідносно до їх правового регулювання^[17].

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкопо­дібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститутів, а врешті-решт становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвердження відбувалось у ви­гляді цивільного кодексу (Франція — наполеонівський Цивільний кодекс 1804 р.; Німеччина—Німецьке цивільне уложення 1900 р.)^[18]. Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопити своїм регулюванням усі «гори­зонтальні» відносини — особисті немайнові і майнові, зокрема ті, що виникають у процесі підприємницької діяльності.

Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумін­ні) — це сукупність правових норм, які регулюють шляхом дис­позитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

 

 

 

§ 2. Предмет та метод цивільного права

У радянській юридичній науці критеріями поділу галузей права всередині єдиної системи права вважали предмет правового регулю­вання як головний, основний критерій і метод правового регулювання як додатковий, похідний^[19], хоча деякі з науковців наполягали на тому, що достатньо й одного з цих критеріїв (наприклад, предмета право­вого регулювання^[20] або методу правового регулювання^[21]).

Під предметом правового регулювання розуміють суспільні від­носини певного типу, які зазнають правового впливу. Їх природа обумовлює і вибір методу впливу, за допомогою якого здійснюєть­ся найбільш ефективний процес правового регулювання. Це — і сту­пінь «автономності» суб’єктів правовідносин, їх положення один стосовно одного, шляхи, способи та засоби захисту або відновлен­ня порушених прав. Тобто метод правового регулювання — сукуп­ність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідно­сини.

Безумовно, не можна зазначити, що ці критерії цілком задовольня­ли науку та практику. Пропонувалися й інші (наприклад, домінуючі принципи права, завдання радянського права і соціалістичної закон­ності, логічна структура правової норми та різновид санкцій, наявність інституту правової відповідальності тощо). Робота в цьому напрямі не припинялась, і вже наприкінці 70-х роках ХХ ст. С. С. Алексєєв запро­понував комплексний підхід до вирішення цих проблем. А саме: був визначений додатковий критерій — юридичний режим (механізм) га­лузі права, під яким розуміють специфічні прийоми правового регу­лювання — особливий порядок виникнення і формування змісту прав та обов’язків суб’єктів, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а та­кож дію єдиних принципів (загальних положень), що поширюються на цю сукупність норм^[22].

Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного пра­ва як галузі приватного права в сучасних умовах^[23].

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання станов­лять сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об’єднує те, що вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійнос­ті їх учасників — фізичних та юридичних осіб, держави Україна, Авто­номної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів публічного права (статті 1, 2 ЦК).

Таким чином, ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє останні на дві групи — особисті немайнові відносини, пов’язані з май­новими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші осо­бисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нема­теріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація — ст. 7 ЦК УРСР)^[24]; по-третє, закріплює коло учасни­ків цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин — юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.

Те, що ЦК не поділяє особисті немайнові відносини, які входять до предмета цивільного права, на групи, на перший погляд кладе край дискусії, що панувала у радянській науковій літературі щодо них. Так, деякі правники вважали, що цивільне право не регулює особисті не- майнові відносини, не пов’ язані з майновими в їх звичайному стані, а тільки забезпечує охорону останніх від можливих правопорушень.

Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визна­ченні предмета цивільно-правового регулювання^[25]. Більше того,

В. Тархов вважав, що особисті немайнові відносини є самостійним пред­метом регулювання^[26]. Інші вчені виходили з того, що цивільне право регулює і особисті немайнові відносини^[27]. Причому В. Грибанов під­креслював: особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв’язку з тим, що їм при­таманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюван- ню^[28]. Існувала також точка зору, що особистим немайновим відносинам притаманні такі самі ознаки, як і майновим. При цьому одні правники вважали, що це — юридична рівність учасників цих відносин, їх май­нова відокремленість, автономність волі (О. А. Пушкін)^[29], а інші, що це — взаємооціночний характер (М. Д. Єгоров)^[30]. Утім публікації остан­нього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до пред­мета правого регулювання цивільним правом особистих немайнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, поширеною є точка зору, що особисті немайнові права на нематеріальні блага прирівню­ються законодавцем до майнових прав за способами їх правового за- хисту^[31].

На наш погляд, вирішуючи це питання, слід виходити з наступного. Безумовно, галузь права не може наділити фізичну особу честю, ім’ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу — діловою репута­цією тощо. Так, ст. 269 ЦК передбачає: особисті немайнові права на­лежать кожній фізичній особі від народження, і вона володіє ними довічно (право на життя, право на охорону здоров’я тощо). Ці права можуть належати фізичній особі за законом, коли положення акта цивільного законодавства хоча і не наділяють останню певним осо­бистим немайновим правом, але дають їй можливість самостійно вирішити питання стосовно здійснення цього права. Відповідно до

ч. 7 ст. 281 ЦК тільки повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних про­грам допоміжних репродуктивних технологій. Тому цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда ви­значати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд^[32]. А звідси — регулятивна функція цивільного права щодо осо­бистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання^[33]. Хоча наведена думка викладена стосовно фізичних осіб, певною мірою вона стосується і особистих немайнових прав юридичних осіб (на­приклад, права на найменування, на торговельну марку, на ділову репутацію тощо).

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вва­жати такі. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатнос­ті фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи — рівні у здат­ності мати цивільні права, і кожна з них має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК (частини 1, 2 ст. 26), незалеж­но від того: чи то є особисті немайнові права, призначені забезпечити її природне існування, чи ті, що забезпечують її соціальне буття. У ви­падках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, право на інформацію про стан свого здоров’ я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18 років, право на зміну імені — з досягненням 16 років, а за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника — з досяг­ненням 14 років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК). По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за правилом, із народженням фізичної осо­би та існує довічно, але може виникати також за законом і теж існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юри­дичної особи з моменту її утворення та існує, за правилом, до момен­ту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов’язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть від­чужуватися ні в добровільному порядку, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Утім це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу — підприємця або юридич­ну особу, котрі можуть укладати договір комерційної концесії, пред­метом якого є право на використання об’ єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі — дані права позбавлені матеріального характеру.

Що стосується майнових відносин, то хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення мають все ж таки майнові відносини як суспільні, що виникають у зв’язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сто­рони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин ци­вільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дискусія, яка довгий час тривала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом^[34], на сьогодні себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК увела їх конститутивну ознаку.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, — це конкретні властиві товарному виробництву, об’єктивні за змістом і во­льові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У науці цивільного права вже давно точиться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом цивіль­ного права. Першим, хто дійшов цього висновку, був О. О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові відносини — це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учасників, вира­жають діяльність, яка здійснюється громадянами та організаціями у межах закону із упорядкування своїх взаємозв’язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної ініціативи^[35]. Вказана теорія і сьогодні має як прихильників^[36], так і супротивників. Утім єди­не, чого не можна не помітити, це те, що цивільне право дійсно регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна беззастережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відносин, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов’ язуються протягом певного строку укласти договір в майбутньому на умовах, встановле­них попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, що виникають уна­слідок перетворення товариства з обмеженою відповідальністю, зо­крема, у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов’язаних з обранням органів юридичної особи тощо. Перелік цих відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у межах цивільно-правового регулювання, оскільки головна їх функція — обслуговування інших цивільних пра­вовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони — певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немай- нових та майнових) відносин^[37].

Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює від­носини шляхом встановлення правового зв’язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов’язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання, яким чином це відбувається, існує не тіль­ки тісний зв’язок, а обумовленість методу предметом правового регу­лювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі права, то існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих правників, які вважають, що метод галузі права — це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людей^[38]. Звідси метод регу­лювання суспільних відносин — це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою^[39].

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (цен­тралізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб’єктів відносин, за­конодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема, мають право врегу­лювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав. У приватній сфері існує юридична рівність учасників від­повідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і май­нових прав та інтересів приватної особи. Виходячи із цього, для вре­гулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації)^[40]. Наведене яскраво проглядається крізь призму майже всіх підгалузей та інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить свій вияв, зокрема, у тому, що суб’єкти цивіль­ного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб’єктів мають бути від­повідні права.

 

 

 

 

§ 3. Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом право­вого регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здій­снюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відпо­відною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд із предметом та методом, що характеризують окрему пра­вову галузь, невід’ємну ознаку останньої становлять властиві цій га­лузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві й цивільному праву, на що звер­тається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл^[41].

Щоправда, із зазначеного приводу у правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках із цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються роз­криттям лише її предмета та методу правового регулювання^[42]. Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної харак­теристики цивільного права^[43].

Однак слід зазначити, що стосовно останньої точки зору існують суттєві перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі ци­вільного права як регулятора суспільних відносин лише за предметом та методом правового регулювання хоча і можлива та необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціональних, так би мовити, зовнішніх властивостей названої галузі.

Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уяв­ляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображаються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законо­давство не передбачає. І категорія, наприклад, предмета цивільно- правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевидним саме цивільне законодавство, тому що останнє визначене у відповідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих виданнях, збірниках тощо. А де ж реально містяться функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного права, — майже невідо­мо. Інакше кажучи: нотні знаки бачать всі, а де ж музика? Відповідь елементарна, як і запитання: функції цивільного права так само втіле­ні в актах цивільного законодавства, як музика в нотних знаках. І по­дібно до того, як музика відображає динамічні або зовнішні власти­вості і можливості побудованої в напрямі відповідного жанру системи нотних знаків, так і функції правової галузі відбивають зовнішні влас­тивості, відображеної у системі відповідних нормативних актів галузі цивільного права.

Одразу постає запитання: у чому, власне, полягає понятійна суть функцій цивільного права? Із методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинно спиратися: по-перше, на загальнофілософське розуміння самого терміна «функція», як ціле­спрямованості дії певних систем; по-друге, на загальноправове теоре­тичне вчення про «функцію права» як певного напряму правового впливу на ті чи інші суспільні відносини.

Похідність визначення функцій цивільного права від загальнотео­ретичного тлумачення поняття «функція права» взагалі здається цілком закономірною. Адже галузь цивільного права хоча й відносно авто­номна, але водночас є невід’ємною складовою цілісної правової тка­нини. Тому тлумачення суті виконуваних зазначеною правовою галуз­зю функцій тією чи іншою мірою повинно мати дещо споріднений характер із тим, що приховується за загальнотеоретичним феноменом «функція права», щоправда, за умови врахування відповідної специфі­ки, щонайменше, предмета та цілей цивільно-правової галузі як регу­лятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права — це зумовлені пред­метом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті немайнові та майнові відносини.

Функції цивільного права мають багатогранний характер. Поляга­ють вони, щонайменше: у правозабезпеченні, упорядкованості звичай­них, без будь-яких порушень особистих немайнових та майнових відносин; у правозабезпеченні захисту особистих немайнових і май­нових прав та інтересів у разі порушення останніх чи посягання на них; у правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; у правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень або інших дій, пов’язаних із виникненням у кредитора певних майно­вих чи особистих немайнових втрат; у правозабезпеченні інформативно- сигнальних попереджень від можливих безпідставних (протиправних) посягань на охоронювані суб’єктивні цивільні права тощо. У контексті з наведеним стає можливим здійснення відповідної класифікації функ­цій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права^[44], різновидами останніх є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

Суть регулятивної функції цивільного права полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають із актів правомірної, до­зволеної і, як правило, соціально-корисної діяльності суб’єктів цивіль­ного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за раху­нок позитивного регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі- продажу; підряду, найму (оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають у результаті подій. Зокрема, унаслідок такої події, як смерть фізичної особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання сто­совно особистих немайнових прав виявляється, як вже вказувалося ра­ніше, у формі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужуваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплю­ються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб’єкти яких переваж­но не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.

Однак реальна дійсність свідчить і про те, що зміст особистих не- майнових та майнових відносин може наповнюватися елементами певних правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані за­коном певні суб’єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб’єктивних особистих чи майнових прав. За цих обставин спрацьовує охоронна функція цивільного права. Отже, реалізація охоронної функції стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на сус­пільні відносини як шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, так і через оформлення їх руху^[45].

Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, на­приклад, унаслідок порушення зобов’язання (ст. 610 ЦК), або завдан­ня шкоди (глава 82 ЦК) тощо.

Суть охоронної функції цивільного права вбачається у тому, що вона забезпечує саму юридичну можливість захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалі­зації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого відновлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак не тотожною, є цивільно-правова функція, що має назву компенса­ційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну передумо­ву захисту порушених суб’єктивних особистих чи майнових прав. Однак вона безпосередньо не вирішує питань, пов’язаних із необхід­ністю ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (креди­тора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, напри­клад, що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зобов’ язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від право­порушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов’язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охорон­ної функції не втрачається. Але у разі наміру потерпілої сторони ви­рішити проблему ліквідації перенесених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не лише правового захисту, а перш за все питання заміни зазнаних кредитором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, за вимогами про стягнення яких звертається кредитор до боржника. З юридичної точки зору заміна втрат, що виникли на боці кредитора, іншими передбаче­ними законом, договором чи визнаними судом майновими благами вважається компенсацією, а цивільно-правова функція, що її охоплює, має назву компенсаційної ^[46]. Так, відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК у разі неналежного виконання договірного зобов’язання замість не одержа­ного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то суть її полягає в такому. За своїм змістом положення цивільного за­конодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, в межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні, і за рамками котрого відповідні дії визна­ються протиправними. Тому джерела цивільного права мають відповід­не пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційно­му суб’єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під негативну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законоположення набувають попереднього інформативно-сигнального значення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утримуватися від певних правопорушень, від по­сягань на суб’єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623, 624, 1192 ЦК та ін.

Підсумовуючи викладене, можна зробити такий загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі та ха­рактеризують її у цілому і тому мають суттєве методологічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом цивільного права.

 

 

 

§ 4. Принципи^[47] цивільного права

Хоча принципам права в науковій літературі і приділяється певна увага^[48], але останні майже не розглядаються як складова, що у сукуп­ності з предметом, методом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі^[49]. При цьому саме принципи ви­значають зміст норм галузі права, її місце, роль і призначення у систе­мі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі права та її застосування^[50]. Як слушно зазначається в літературі, без них неможливо створювати право і вдосконалювати правове регу­лювання, оскільки незрозумілим буде його зміст^[51].

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Так, хоча ст. 3 у ньому присвячена загальним засадам цивільного законодав­ства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з принципами цивільного права^[52], хоча, безумовно, існують і інші точки зору.

Загальними засадами (далі — принципами) цивільного зако­нодавства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Кон­ституцією України та законом; свобода договору; свобода підпри­ємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист ци­вільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Утім вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пере­ліку принципів цивільного права. Із цього приводу доречно згадати

С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі права ми повинні виявити у самих нормах, що становлять у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони мають бути виявлені, виходячи із загального змісту норм^[53]. Зокрема, станов­лення незалежної та суверенної України як правової держави, що зо­рієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демокра­тичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, обумо­вили, перш за все, створення принципу служіння держави громадян­ському суспільству. Так, відповідно до ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Звідси, принципи цивільного права — це не тільки чинник, що до­зволяє виокремити цю галузь права^[54], а й у її рамках — робочі механіз­ми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносин^[55].

Розглянемо кожен із принципів цивільного права.

Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність — це основне начало, яке пронизує всю систему цивільного права^[56] і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа — самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці і особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким у даному разі є Земель­ний кодекс України^[57] і згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призначен­ня тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини. Норми цивільного права як приватного права завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи із цього, ніхто, за винятком випадків, передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), корес­понденції (ст. 306 ЦК), стану здоров’я (ст. 286 ЦК) тощо. Неприпусти­мість свавільного втручання у приватні справи означає заборону не тільки для публічних утворень, а навіть для батьків (наприклад, впли­вати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею своїми доходами, заробітком тощо

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм май­ном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здій­снення своїх прав, а держава не втручається в їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні (статті 316 — 317, 319, ч. 1 ст. 321 ЦК).

Утім можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право влас­ності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості зем­лі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збережен­ня пам’яток історії і культури, інакше він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи за­хисту публічних інтересів^[58].

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним із наріжних каменів усього сучасного цивільного устрою^[59]. Відповідно до ст. 626 ЦК сторо­ни є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як передбачену законом одну з основних засад цивільного права, що встановлює для суб’єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів, укладен­ня договору певного виду, визначення умов договору. Причому свобо­да договору проявляється навіть у тому, що сторони можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами цивільного законодавства, а й договори, в яких містяться елементи різних договорів (змішані до­говори — ч. 2 ст. 628 ЦК) тощо.

Водночас закон може обмежувати свободу договору для захисту слабкої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприклад, підприємець під загрозою примусу його до укладення договору в су­довому порядку не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві від­повідних товарів (робіт, послуг) — ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільно­го законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5 ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися в будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб’єкти підприємницької діяльності мають право на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збере­женням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері під­приємницької діяльності повинен бути встановлений баланс свободи суб’єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з боку від­повідних державних органів, інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевірки і безпід­ставне втручання в підприємницьку діяльність її суб’єктів з боку дер­жавних органів, а й унеможливити утворення монопольного станови­ща будь-кого із суб’єктів підприємницької діяльності, не допустити обмеження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси спо­живачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Від­повідно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільно­го права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність — необхідна складова права. Утім захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання стосовно захисту свого права, оскільки звернення за захистом — це її право, а не обов’язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи держав­ної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість самозахисту, тобто застосування особою засобів проти­дії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає аб­солютному характеру захисту і полягає у тому, що певний із способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) відносно певного правопорушен­ня. До універсальних способів захисту слід віднести — визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існува­ло до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК).

Разом з тим існують і такі способи захисту прав та інтересів, на­приклад, відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосову­ються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений дого­вором або законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Свій початок цей принцип бере від часів Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «якщо відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по спра­ведливості» (Д. 39.3.2), а Ульпіан наполягав: «якщо право суперечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював сам принцип добросовісності, справедливос­ті та розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. 3 ст. 23 та ін., дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій, як добросовісність, розумність, справедливість, закон вста­новлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх^[60]. Добросовісність і недобросо­вісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. При­чому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідно­син презюмуються. Так, зокрема, ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо за­коном встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумно­го здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов’язань та повагу і довіру до контрагентів за зобов’язаннями, а розумність — як дії, які здійснила б у конкретній ситуації людина, що має нормальний, середній рівень інтелекту, знання та життєвий досвід^[61]. Справедливість — це здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах.

 

 

 

§ 5. Система цивільного права

Під системою права розуміють обумовлене економічним і соціаль­ним устроєм суспільства внутрішнє об’ єднання в узгоджене, підпо­рядковане й єдине ціле правових норм і одночасний їх поділ на відпо­відні галузі, котрі як такі є відносно самостійними, усталеними і авто­номно функціонуючими^[62]. Структуру системи права становлять норми права, інститути права, підгалузі та галузі права.

Система цивільного права — це сукупність окремих частин — підгалузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що перебувають у внутрішньому логічному зв’язку та залежності між со­бою. Структура системи цивільного права визначається особливостя­ми тих відносин, що нею регулюються, а її елементами є цивільно- правові норми, інститути, субінститути і підгалузі.

Цивільно-правові норми — правові приписи, які регулюють осо­бисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, фізична особа-підприємець, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’ язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Цивільно-правовий інститут — це певні групи цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, такий інститут, як юридична особа, регулює відносини, пов’язані зі створенням, організаційно-правовими формами, правовим статусом юридичних осіб приватного права.

Субінститут — складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини в межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субін- ститути: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогос­подарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міну. Інститут відшкодування шкоди містить, наприклад, такі субінститути: відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; відшкодування шкоди, за­вданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Інститути і субінсти- тути мають свої загальні положення, що свідчить про юридичну одно­рідність цивільних норм, які ними охоплюються^[63].

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні від­носини, становлять підгалузь цивільного права. Вважаємо, що у ци­вільному праві України існує п’ ять таких підгалузей, а саме: Особисті немайнові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов’язальне право; Спадкове право. Наприклад, право інтелектуальної власності поєднує декілька юридичних інститутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така підгалузь, як спадкове право — інсти­тут спадкування за заповітом та інститут спадкування за законом. Зобов’язальне право складається з двох інститутів — договірного права (договірних зобов’язань) та недоговірних зобов’язань, які у свою чергу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов’язання містять у своїй структурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов’язання тощо.

Цивільне право України побудовано за пандектною системою (від лат. pandectae — всеохоплюючий)^[64], тобто структуровано таким чином, що вся система поділяється на дві частини — Загальну та Особливу^[65]. Загальну частину становлять норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасників цивільних відносин, об’ єкти цивільних відносин, підстави виникнен­ня цивільних прав і цивільних обов’ язків; правочини, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяє не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частині. Утім кожна з підгалузей та навіть окре­мі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загальні по­ложення мають такі інститути, як право власності, інститут речових прав на чуже майно, інститут послуг, інститут відшкодування шкоди тощо.

Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: осо­бисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов’ язальне право; спадкове право.

Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від сис­теми ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного море­плавства, Житлового кодексу тощо), які є лише зовнішньою формою цивільного права і являють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивільного законодавства, які з максимальною повнотою охоплюють певну комплексну підгалузь суспільних відносин.

---

^[1] Дигестьі Юстиниана [Текст] : пер. с лат. ; отв. ред. Л. Л. Кофанов. - М. : Статут, 2002.  - С. 83.

^[2] Утім в теорії права існує декілька точок зору з цього питання, про які докладніше див.: Азімов, Ч. Н. Про приватне і публічне право [Текст] / Ч. Н. Азімов // Право України.-    1995. - № 1. - С. 32-34; Беляневич, О. Декілька нотаток про дуалізм права [Текст] / О. Беляневич // Юрид. журн. - 2004. - № 12 (30). - С. 24-26; Бірюков, І. Інтерес і суб’єктивне цивільне право [Текст] / І. Бірюков // Право України. - 2004. - № 8. - С. 18­21; Мадісон, В. Природа приватного права (до визначення предмета філософії приватного права) [Текст] / В. Мадісон // Приват. право і підприємництво. - 1999. - Вип. 1. - С. 25­30; Майданик, Р. Співвідношення галузей публічного і приватного права [Текст] / Р. Май- даник // Юрид. вісн. України. - 2010. - № 13, 14; Мамутов, В. До питання про поняття приватного права [Текст] / В. Мамутов // Вісн. Акад. прав. наук України. - 1999. - № 2. - С. 58-61; Підопригора, О. А. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства [Текст] / О. А. Підопригора // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2002. - № 4. - С. 77-86; Пушкин, А. А. Некоторьіе вопросьі теории права и государства [Текст] / А. А. Пушкин // Избр. тр. - Харьков : ^спада, 2007.-  С. 21-23; Рабінович, П. М. Приватне й публічне право у природному праві та українському законодавстві [Текст] / П. М. Рабінович // Юрид. Україна. - 2004. - № 6. - С. 26-35; Сібільов, М. Загальна характеристика сфери приватного права [Текст] / М. Сібільов // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2001. - № 2. - С. 123-134; Спасибо-Фатєєва, І. В. Приватне і публічне право: протистояння та методи його подолання [Текст] / І. В. Спасибо-Фатєєва // Методологія приватного права : зб. наук. пр. ; редкол.: О. Д. Крупчан (голова) та ін. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - С. 24-34; Сивий, Р. Б. Приватне (цивільне) право в системі права України [Текст] : монографія / Р Б. Сивий. - К. : КВІЦ, 2006.

^[3] Черепахин, Б. Б. К вопросу о частном и публичном праве [Текст] / Б. Б. Черепа- хин // Трудьі по гражданскому праву. - М. : Статут, 2001. - С. 120.

^[4] Черепахин, Б. Б. К вопросу о частном и публичном праве [Текст] / Б. Б. Черепа- хин // Трудь по гражданскому праву.- М. : Статут, 2001. - С. 111.

^[5] Див.: Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. Покровский. - М. : Статут, 1998. - С. 39-40.

^[6] Див.: Яковлев, В. Ф. Гражданский кодекс и государство [Текст] / В. Ф. Яковлев // Гражданский кодекс России. Проблеми. Теория. Практика : сборник. - М., 1998. - С. 62-66.

^[7] Див.: Рабінович, П. М. Основи загальної теорії права і держави [Текст] : навч. посіб. / П. М. Рабінович - К. : ІСДО, 1995. - С. 95.

^[8] Там само. - С. 96.

^[9] Див.: Кашанина, Т. В. Корпоративное право [Текст] / Т. В. Кашанина. - М. : Норма-ИНФРА, 1999. - С. 59-88.

^[10] Див.: Хозяйственное право [Текст] : учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахулин и др. ; под ред. В. К. Мамутова. - Киев : Юринком Интер, 2002. - С. 9-18.

^[11] Див. про це: Харитонов, Є. О. До питання про властивості сучасного українського цивільного права [Текст] / Є. О. Харитонов // Суспільство. Держава. Право : наук.- практ. журн. Одес. нац. юрид. акад. - 2003. - Вип. 3. - С. 46-50.

^[12] Див.: Авилов, Г. Е. Соотношение гражданского и торгового кодексов в зарубежньїх странах. Основньїе институтьі гражданского права зарубежньїх стран. Сравнительно- правовое исследование [Текст] / Г. Е. Авилов. - М. : НОРМА, 1999. - С. 1.

^[13] Від фр. ordonnance - королівський указ у Франції.

^[14] Див.: Довгерт, А. С. Система приватного права та структура проекту нового цивільного кодексу України [Текст] / А. С. Довгерт // Кодифікація приватного (цивільного) права ; за ред. А. С. Довгерта. - К., 2000. - С. 3.

^[15] Див.: Шейндлин, Б. В. Сущность советского права [Текст] : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / Б. В. Шейндлин. - Л., 1962. - С. 25.

^[16] Див.: Право: азбука - теория - философия: Опьіт комплексного исследования [Текст]. - М. : Статут, 1999. - С.46, 598-601.

^[17] Див.: Алексеев, С .С. Предмет советского социалистического гражданского права [Текст] / С. С. Алексеев // Учен. зап. Свердловск. юрид. ин-та. Т. 1. - Свердловск, 1959.

^[18] Див.: Алексеев, С. С. Гражданский кодекс. Заметки из истории подготовки про- екта. Замечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе [Текст] / С. С. Алексеев // Гражданский кодекс России: Проблеми. Теория. Практика : сборник. - М., 1998 - С. 26.

^[19] Це положення стало результатом двох широких дискусій, присвячених системі права, які мали місце в 1938-1940, 1956-1958 рр. (див.: Система социалистического права [Текст] : Тезисьі. - М., 1941; О системе советского социалистического права [Текст] // Сов. государство и право. - 1958. - № 1; Павлов И. В. О системе советского социалистического права [Текст] / И. В. Павлов // Сов. государство и право. - 1958. - № 11 та ін.).

^[20] Див.: Генкин, Д. М. К вопросу о системе советского социалистического права [Текст] / Д. М. Генкин // Сов. государство и право. - 1956. - № 9; Вильнянский С. И. К вопросу о системе советского права [Текст] / С. И. Вильнянский // Сов. государство и право. - 1957. - № 1.

^[21] Див.: Мешера, В. Ф. О делении советского права на отрасли [Текст] / В. Ф. Ме- шера // Сов. государство и право. - 1977. - № 3.

^[22] Алексеев, С. С. Отрасли советского права: проблеми, исходньїе положення [Текст] / С. С. Алексеев // Сов. государство и право. - 1979. - № 9. - С. 17-18.

^[23] Див. додатково: Борисова, В. І. До чинників, що характеризують цивільне право України як галузь приватного права [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2005. - № 2. - С. 105-116.

^[24] Проте в навчальній літературі і сьогодні можна зустріти поділ немайнових пра­вовідносин на правовідносини, пов’язані з майновими правами (право авторства),і правовідносини, які з майновими правами не пов’язані (особисті немайнові пра­ва - право на життя, честь, гідність і т. ін.) (див.: Цивільне право України [Текст]: підручник : в 2 т. - Т. 1 / за ред. Є. О. Харитонова, Н. Ю. Голубєвої. - X. : ТОВ «Одіссей», 2008. - С. 41).

^[25] Див.: Иоффе, О. С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР [Текст] / О. Ф. Іоффе // Сов. государство и право. - 1956. - № 2. - С. 56-66. Він же. Сов. гражданское право [Текст] / О. Ф. Іоффе. - М., 1971. - С. 8.

^[26] Див.: Дискуссия о гражданском праве [Текст] // Государство и право. - 1995.-   № 5. - С. 60.

^[27] Див.: Красавчиков, О. А. Охрана интересов личности и Свод законов Советско­го государства [Текст] / О. А. Красавчиков // Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР. - Свердловск, 1977. - С. 23; Малеин, С. С. Тенденции развития гражданского права [Текст] / С. С. Малеин // Сов. государство и право. - 1978. - № 1.-   С. 40-47 та ін. До речі, деякі з дореволюційних правників теж були прихильниками такої позиції (див.: Покровский, И. А. Основньїе проблеми гражданского права [Текст] / И. А. Покровский. - М., 1998. - С. 135; Гамбаров, Ю. С. Курс гражданского права [Текст] / Ю. С. Гамбаров. - Т. 1 : Часть Общая. - СПб., 1911. - С. 82-87.

^[28] Див.: Гражданское право [Текст] - М., 1994. - Ч. 1. - С. 21.

^[29] Див.: Гражданское право Украиньї [Текст]. - Харьков, 1996. - Ч. 1.- С. 16-17.

^[30] Егоров, М. Д. Гражданское право [Текст] / М. Д. Егоров ; под ред А. П. Сергеева, Ю. М. Толстого. - М., 1998. - Ч. 1. - С. 11.

^[31] Див.: Цивільне право України [Текст] : підручник. Кн. 1 / О. В. Дзера, Д. В. Бо­брова, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-ге вид., допов.і переробл. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 19.

^[32] Див.: Красавчикова, Л. О. Перспективьі и проблеми в регулировании личньїх неимущественньїх отношений по новому ГК РФ [Текст] / Л. О. Красавчикова // Циви- листические записки : межвуз. сб. науч. тр. - М. : Статут, 2001. - С. 52.

^[33] Там само. - С. 53.

^[34] Докладніше про це див.: Цивільне право України [Текст] / Ч. Н. Азімов, М. М. Сі­більов, В. І. Борисова та ін. - Х. : Право, 2000. - Ч. 1. - С. 11-13; Цивільне право України [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.-   2-ге вид., допов. і переробл. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - Кн. 1. - С. 10-17.

^[35] Красавчиков, О. А. Гражданские организационно-правовьіе отношения [Текст] / О. А. Красавчиков // Антология уральской цивилистики. 1925-1989 : сб. ст. - М. : Статут, 2001. - С. 163.

^[36] Див.: Захаров, В. А. Создание юридических лиц: правовьіе вопросьі [Текст] /В. А. Захаров - М. : Норма, 2002. - С. 62; Гонгало, Б. М. Предмет гражданского права [Текст] / Б. Н. Гонгало // Проблеми теории гражданского права. Институт частного права : сборник. - М. : Статут, 2003. - С. 18-20.

^[37] Див.: Красавчиков, О. А. Гражданские организационно-правовьіе отношения [Текст] / О. А. Красавчиков // Антология уральской цивилистики. 1925-1989 : сб. ст.-   М. : Статут, 2001. - С.164.

^[38] Див.: Яковлєв, В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общественньїх отношений [Текст] / В. Ф. Яковлев // Антология уральской цивилисти- ки. 1925-1989. - М. : Статут, 2001. - С. 360.

^[39] Там само.

^[40] Див.: Гонгало, Б. М. Предмет гражданского права [Текст] / Б. М. Гонгало // Про- блемь теории гражданского права. Институт частного права : сборник. - М. : Статут,2003.  - С. 15, 21.

^[41] Див.: Грибанов, В. П. Гражданское право - отрасль советского социалистичес- кого права [Текст] / В. П. Грибанов // Советское гражданское право : учебник - Т. 1.-   М., 1979. - С. 19-22; Пушкин, А. А. Гражданское право как отрасль права [Текст] /

А. А. Пушкин, И. И. Влас // Гражданское право Украиньї : учеб. для вузов системи МВД Украиньї : в 2 ч. - Ч. 1 ; под ред. А А. Пушкина, В. М Самойленко. - Харьков : Основа, 1996. - С. 20-21; Боброва, Д. В. Цивільне право у системі права [Текст] / Д. В. Боброва // Цивільне право : підруч. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К. : Вентурі,

1997. - С. 11-13 та ін.

^[42] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник. - Изд. 3-е перераб. и доп. / под ред.

А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М., 1998. - Ч. 1.

^[43] Див.: Советское гражданское право [Текст]. - М., 1975. - Ч. 1. - С. 15.

^[44] У цивілістичній літературі запропоновано також виділяти такі функції: символь­ну, виховну, інформаційну, прогностичну, дистрибутивну (розподільчу) тощо (див.: Цивільне право України [Текст] : курс лекцій. - Т. 1, кн. 1 / Р. Б. Шишка, В. А. Кройтор, Я. О. Чапічадзе, М. О. Самолов ; за ред. Р. Б. Шишки, В. А. Кройтора. - Х. : Еспада,

2004,   С. 2-22; Матійко, М. В. Інформаційна функція цивільного права [Текст] / М. В. Матійко // Актуал. проблеми держави і права. - 2008. - № 39. - С. 199-204; Д. И. Степанов. Услуги как обьект гражданских прав [Текст] / Д. И. Степанов. - М. : Статут, 2005. - С. 169, 280). Разом з тим визначення цих функцій викликає зауважен­ня. Так, навряд чи можна погодитися з авторами вищезазначеного підручника, що прогностична функція створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки, відносин (с. 22), оскільки право не створює відносини, воно виконує регулятивну функцію у суспільстві. Не можна погодитися і з тим, що існує самостійна символьна функція цивільного права, яка до того ж визначається як така, що встановлює категоріальну систему узагальненої і усередненої поведінки суб’єктів цивільних правовідносин... (с. 20), оскільки категорія - це основне логічне поняття, що відбиває найзагальніші закономірні зв’язки й відношення, що існують у реальності (див.: Сліпушко, О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мов [Текст] / О. М. Сліпушко - К. : Криниця, 2000. - С. 224).

^[45] Див.: Алексеев, С. С. Общая терия права [Текст] / С. С. Алексеев. - Т. 1. - С. 193.

^[46] Докладніше про це див.: Приступа, С. Н. Понятийная сущность и методологи- ческое значение компенсационной функции гражданского права [Текст] / С. Н. При- ступа // Проблеми законности : респ. междувед. науч. сб. / отв. ред. В. Я. Таций. - Харьков, 1996. - С. 75-84.

^[47] Термін «принцип» від лат. principium, що означає: основне, вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеології; засада (див.: Сліпушко, О. М. Тлумач­ний словник чужомовних слів в українській мові [Текст] / О. М. Сліпушко. - К. : Криниця, 2000. - С. 347).

^[48] Див.: Щенникова, Л. Принципьі гражданского права: достижения цивилистики и законодательньш ^ффект [Текст] / Л. Щенникова // Межвуз. сборник научньїх трудов.

-   М. : Статут; - Екатеринбург : Ин-т частного права, 2002. - Вьіп. 2; Емельянов, В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами [Текст] /

B.  И. Емельянов - М. : Лекс-Книга, 2002; Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) [Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - Х. : Право, 2008 та ін.

^[49] Винятком є праця В. Ф. Яковлева «К проблеме гражданско-правового метода регулирования общественньїх отношений», у якій прямо вказується на те, що в за­гальній характеристиці галузі права поряд із предметом та методом правового регу­лювання важливе місце належить принципам галузі права (с. 367).

^[50] Див.: Решетникова, И. В. Гражданское право и гражданский процесс в современ- ной России [Текст] / И. В. Решетникова, В. В. Ярков. - М., 1999. - С. 96.

^[51] Див.: Щенникова, Л. Принципьі гражданского права: достижения цивилис­тики и законодательньш ^ффект. - С. 41-42.

^[52] Див., наприклад: Братусь, С. Н. Предмет и система советского гражданского пра­ва [Текст] / С. Н. Братусь. - М., 1963. - С. 135; Советское гражданское право [Текст] : учебник / под ред. О. А. Красавчикова. - М., 1968. - Т. 1. - С. 24; Свердльж, Г. А. Прин- ципьі советского гражданского права [Текст] / Г. А. Свердльж. - Красноярск, 1985. -C.  17; Калмьжов, Ю. Х. О значении общих положений гражданского законодательства [Текст] / Ю. Х. Калмьжов // Гражданский кодекс России. Проблемьі. Теория. Практика. / отв. ред. А. Л. Маковский ; Исслед. центр част. права. - М. : Междунар. центр фин.-жон. развития, 1998.

^[53] Братусь, С. Н. Предмет и система советского гражданского права [Текст] /С. Н. Братусь. - М., 1963. - С. 137.

^[54] Цю точку зору поділяв Ю. Г. Басін (див.: Гражданское право [Текст]: учеб. для вузов. Т. 1 / отв. ред. М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. - Алмати : КазГЮУ, 2000. -С.  14).

^[55] Див.: Кузнєцова, Н. С. Основні завдання книги першої проекту Цивільного ко­дексу України [Текст] / Н. С. Кузнєцова // Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, 2000. - С. 123.

^[56] Див.: Калмьїков, Ю. X. О значении общих положений гражданского законода- тельства [Текст] / Ю. X. Калмьїков // Гражданский кодекс России. Проблеми. Теория. Практика / отв. ред. А. Л. Маковский ; Исслед. центр част. права. - М. : Междунар. центр фин.-жон. развития, 1998. - С. 48.

^[57] Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., набрав чинності

^[58] Див.: Богданов, Е. Соотношение частного и публичного в гражданском законо- дательстве [Текст] / Е. Богданов // Рос. юстиция. - 2000. - № 4. - С. 23; Басин, Ю. Г. Гражданское право как отрасль права [Текст] / Ю. Г. Басин // Избранньїе трудьі по гражданскому праву. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. - С.

^[59] Покровский, И. А. Основньїе проблемьі гражданского права [Текст] / И. А. По­кровский. - М., 1998. - С. 249-250.

^[60] Цей принцип тотожний принципу неприпустимості зловживання правом, який вперше був уведений у цивільне законодавство Швейцарії. У статті 2 Швейцарського Цивільного Уложення, прийнятого у 1907 р., він був сформульований таким чином: «При здійсненні прав і виконанні обов’язків кожен повинен вчиняти по добрій совісті. Явне зловживання правом не користується захистом. Таким чином, зловживання правом і є недобросовісним здійсненням прав».

^[61] Див.: Ємельянов, В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление граж- данскими правами [Текст] / В. И. Емельянов. - М. : Лекс-Книга, 2002.

^[62] Див.: Каримов, Д. А. Философские проблеми права [Текст] / Д. А. Каримов. - М. : Мьісль, 1972. - С. 288.

^[63] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник : в 2 т. - Т. 1 / отв. ред. Е. А. Суханов.-   2-е изд., перераб. и доп. - М. : БЕК, 2000. - С. 12.

^[64] Докладніше про це див. главу 3 цього підручника.

^[65] На сьогодні існує й інша точка зору. Зокрема, Є. Харитонов вважає, що в цивільному праві не існує універсальної «загальної частини». І, виходячи із цього, доцільніше вести мову про окремі розділи (див.: Харитонов, Є. О. До питання про властивості сучасного українського цивільного права [Текст] / Є. О. Харитонов // Суспільство. Держава. Право : наук.-практ. журн. Одес. нац. юрид. акад. - 2003. Вип. 3. - С. 50.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте означення приватного і публічного права.
2. На які галузі права поділяються публічне і приватне пра­во?
3. Що слід розуміти під дуалізмом приватного права?
4. Що становить предмет цивільно-правового регулювання?
5. Які ознаки притаманні цивільно-правовому методу регулю­вання?
6. Які функції виконує цивільне право?
7. Що слід розуміти під загальними засадами цивільного пра­ва? Розкрийте зміст принципів цивільного права.
8. Що слід розуміти під системою цивільного права? Охарак­теризуйте елементи цієї системи.