Глава 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Глава 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Стаття 281. Право на життя

1.  Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4.  Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5.  Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6.  Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними і соціальними показаннями, встановлюється законодавством.

7.  Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення і перенесення зародка в її організм.

Ст. З Конституції України закріплює положення, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Ці права людини і їх гарантії складають зміст і спрямованість діяльності держави. Скасування й обмеження цих прав не допускається, за винятком випадків, що можуть тимчасово встановлюватися в умовах військового чи надзвичайного стану. Право на життя, на відміну від інших прав, є основою людської гідності. Воно гарантує недоторканність фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не допускає розпорядження ним ким-небудь, крім самої людини.

Відповідальність за позбавлення людини життя передбачена як нормами кримінального, так і цивільного законодавства. Цивільний кодекс допускає право фізичної особи на самозахист свого життя і захист життя іншої фізичної особи в умовах протиправного посягання. Такі міри самозахисту не повинні суперечити закону. Не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. У цивільному праві необхідна оборона можлива проти посягання, яке не є злочином.

Наука насамперед повинна поважати людське життя. Етичні і юридичні межі наукових медичних досліджень на людині визначені Основами законодавства України про охорону здоров'я. Відповідно до цього закону застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільне корисною метою і за умови їхньої наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком заподіяння важких наслідків для здоров'я і життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Незаконне проведення дослідів на людині карається відповідно до норм Кримінального кодексу України (ст. 142 КК).

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також експерименти на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою дослідження.

Таким чином, наукове дослідження може мати місце тоді, коли в жертву не приноситься основне призначення лікарні — лікування хворих.

Серед медичних, наукових і інших досліджень розрізняються медичні дослідження, що поєднані з наданням медичної допомоги - клінічні дослідження, що також провадяться за згодою хворого з метою використання нових діагностичних і лікувальних методів, якщо це дає надію на порятунок життя і відновлення здоров'я. Медико-біологічні дослідження на людях, які не переслідують лікувальні цілі (неклінічні медико-біологічні дослідження), можуть проводитися тільки на здорових добровольцях з їхньої згоди. Клінічне спостереження як різновид дослідження являє собою пасивну форму дослідницької роботи і не вимагає одержання спеціальної згоди громадянина, оскільки воно передбачається самим фактом звернення за медичною допомогою.

Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України. Наказом Міністерства охорони здоров'я України 1 листопада 2000 р. затверджена Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів і експертизи матеріалів клінічних випробувань, а також Типове положення про комісії з питань етики. Клінічні випробування нових лікарських засобів регламентуються законом України «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. Згода на проведення експерименту повинна бути виражена вільно. Вона не може вважатися вільною, якщо людина дає її з остраху викликати негативне відношення до себе медичного персоналу чи погіршення якості лікування. Людина, що дає інформовану згоду, має право одержати відповідь на будь-які питання, пов'язані з клінічним дослідженням і мати досить часу для ухвалення рішення про свою участь у ньому.

Закон не заперечує права громадянина самостійно розпорядитися своїм правом на припинення життя. Однак ні лікар, ані інші особи не вправі робити будь-які дії, спрямовані на припинення життя такого громадянина. Коли стан хворого не залишає сумніву в безнадійності лікування, виникає юридична і морально-етична проблема полегшення передсмертних страждань людини. Однак медична технологія, що дозволяє «подовжити» життя безнадійно хворих може і не застосовуватися у випадку відмови хворого (чи його законних представників) від такого лікування, спрямованого на підтримання життя. Таку відмову не слід плутати з відмовою від боротьби за життя людини, коли є перспектива його збереження — пасивною евтаназією. Якщо ж для чи прискорення полегшення смерті хворої людини застосовуються які-небудь дії, у тому числі із застосуванням ліків, можна говорити про активну евтаназію.

Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням чи добровільною згодою пацієнта в акредитованих установах охорони здоров'я за медичними показниками, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Операція штучного переривання вагітності (аборт) припустима за бажанням жінки в спеціально акредитованих установах охорони здоров'я за умови вагітності терміном не більш як 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблений в окремих випадках і в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.

Ці питання регулюються Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів» від 12 листопада 1993 р., Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, затвердженою наказом Міністра охорони здоров'я від 28 червня 1994 р., Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх термінів методом вакуум-аспірації, затвердженої наказом Міністра охорони здоров'я від 28 червня 1994 р. та ін.

Застосування штучного запліднення і імплантації ембріона здійснюється відповідно до порядку, встановленому наказом Міністра охорони здоров'я від 4 лютого 1997 р. про умови і порядок застосування штучного запліднення й імплантації ембріона (ембріонів). Застосування такого штучного запліднення й імплантація ембріона провадиться тільки за згодою дієздатної жінки за умови згоди подружжя, забезпечення анонімності донора і збереження лікарської таємниці. Правом на застосування штучного запліднення й імплантацію ембріона користується тільки повнолітня жінка. Разом з тим максимальний вік жінки, якій здійснюється штучне запліднення, обмежений 40 роками. Подружжя мають право на інформацію про результати медико-генетичного обстеження донора, його зовнішніх даних, національності, разом з тим забезпечується анонімність донора. Вимоги, яким повинен відповідати донор, також установлені зазначеним нормативним актом.

 

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

Відповідно до закону України «Про забезпечення санітарного й епідемічного добробуту населення» від 24 лютого 1994 р., фізичні особи мають право на санітарне й епідемічне благополуччя, що являє собою такий стан життєдіяльності людини, при якому існують умови, сприятливі для життя. Підприємницька й інша діяльність, що загрожує життю і здоров'ю населення не допускається. Фактори навколишнього середовища (природні і штучно створені), що безпосередньо оточують людину, повинні бути безпечними. Будь-які біологічні (вірусні, бактеріальні організми і біотехнології), хімічні, (органічні і неорганічні, природні і синтетичні), фізичні (шум, вібрація), соціальні (харчування, водопостачання) і інші фактори, що впливають на людину, не повинні заподіювати шкоду життю і здоров'ю людини. Шкідливий вплив підприємницької чи іншої діяльності, що створює загрозу життю і здоров'ю, може впливати на працездатність людини, здоров'я майбутніх поколінь. Вимоги безпеки для здоров'я — це розроблені на основі медичної науки критерії, показники, граничне припустимі межі, санітарно-епідемічні нормативи, правила, обґрунтування, контроль і нагляд за якими відноситься до медичної компетенції. З метою встановлення дійсної небезпеки для життя і здоров'я тієї чи іншої діяльності може проводитися санітарно-епідеміологічна експертиза.

Закон України «Про забезпечення санітарного й епідемічного добробуту населення» передбачає цивільно-правову відповідальність за порушення санітарного законодавства. Підприємства, установи, організації, підприємці і громадяни, що порушили санітарне законодавство, якщо це призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних поразок, тривалій чи тимчасовій втраті працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки а також компенсувати додаткові витрати на проведення санітарних і протиепідемічних заходів, витрати лікувальних установ на надання медичної допомоги потерпілим.

Стаття 283. Право на охорону здоров'я

1.  Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

Здоров'я закон визначає як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Під охороною здоров'я розуміють систему законів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних і інших організацій, завданнями яких є забезпечення потреб населення в сфері охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів чи послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Складовими частинами права громадян на охорону здоров'я є: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування і забезпечення, необхідні для підтримки здоров'я; безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку, кваліфікована медико-санітарна допомога, включаючи вільний вибір лікаря і лікувальної установи; достовірна і своєчасна інформація про стан свого здоров'я, здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику і їхній ступінь; правовий захист від незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди й інші (ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Основними принципами охорони здоров'я є: визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямком діяльності держави; дотримання і забезпечення прав і свобод людини в цій області; пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, національними, індивідуальними інтересами, рівноправність громадян, демократизм, загальнодоступність медичної допомоги й інших послуг в області охорони здоров'я; попереджуючо-профілактичний характер підходу до охорони здоров'я; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичної допомоги, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; децентралізація державного керування; розвиток самоврядування установ і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі та ін.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, оздоровчо-профілактичних програм. Держава гарантує реалізацію прав в області охорони здоров'я шляхом створення розширеної мережі установ охорони здоров'я, надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, здійснення державного і суспільного контролю і нагляду в області охорони здоров'я, установлення відповідальності за порушення прав І законних інтересів громадян у цій сфері.

Важливою гарантією здійснення права на охорону здоров'я е конституційне закріплення обов'язку держави створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, здійснення безкоштовної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров'я. Існуюча мережа таких установ не може бути скорочена.

Спеціально уповноваженим державним органом державної виконавчої влади в області охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України. Безпосередньо охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні й інші установи охорони здоров'я. Підтримується державою і заохочується індивідуально підприємницька діяльність в області охорони здоров'я.

Цивільні правовідносини, що виникають між фізичними особами і установами, що забезпечують охорону здоров'я, регулюються Цивільним кодексом, законами України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р., «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. та ін.

Стаття 284. Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3.  Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6.  Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги, що випливає з невід'ємного права на життя, передбаченого ст. 57 Конституції України і ст. 282 ЦК (див. коментар до ст. 282).

Зміст поняття «медична допомога» не розкривається ні в Конституції України, ні в Основах законодавства України про охорону здоров'я, ані в інших нормативних актах. Залишається нормативне не визначеним І поняття «медична послуга», співвідношення його з поняттям «медичної допомоги». Поняття медичної послуги логічно ширше поняття медична допомога, однак, у відповідності зі ст. 49 Конституції України медична допомога повинна надаватися безкоштовно. Медичні ж послуги у випадках, передбачених законом, можуть надаватися і за оплату.

Надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів і інших акредитованих установ охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідний дозвіл. До видів такої допомоги відносяться консультація лікаря, проста діагностика і лікування основних розповсюджених захворювань, травм і отруєнь, профілактичні міри, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна (перший рівень) лікувально-профілактична допомога надається переважно по територіальному принципу сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (другий рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, що мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високоспеціалізована (третій рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарем чи групою лікарів, що мають відповідну підготовку в області складних для діагностики і лікування захворювань, у випадку лікування хвороб, що вимагають спеціальних методів діагностики і лікування, а також з метою встановлення діагнозу і лікування захворювань, які рідко зустрічаються.

У випадках, коли надання допомоги можливо тільки за межами України, громадяни можуть направлятися на таке лікування в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК).

Розвиток правосвідомості і вдосконалення реалізації правових відносин в області охорони здоров'я ґрунтується на визнанні пацієнта рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря.

Таке право припускає вільний вибір пацієнта: користатися чи ні послугами по наданню медичної допомоги.

Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.

Рівність відносин учасників (правовідносини), що виникають у системі «лікар-пацієнт» припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоров'ю населення.

Згода на надання медичної допомоги відповідно до «Декларації про розвиток прав пацієнтів у Європі», затвердженої на європейській нараді по правах пацієнта в 1994 р., має бути забезпечена «інформаційно». Тобто, це така згода, що вільно висловлена особою, здатною розуміти значення своїх дій, за умови попереднього надання їй доступним способом інформації про характер її захворювання, прогноз можливого розвитку, мету, порядок і тривалість надання медичної допомоги, способи діагностики і лікування, побічні ефекти і альтернативні методи лікування.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такої відмови чи переривання втручання повинні бути йому роз'яснені.

Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язаний роз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього він відмовляється від медичного втручання, лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним представником пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов'язаний повідомити про це орган опіки і піклування.

Разом з тим, стан хворого не завжди дозволяє йому вільно висловити свою волю на медичне втручання. Коли такий стан загрожує життю і здоров'ю і є екстрені показання до проведення медичного втручання, слід припускати, що така згода існує. В аналогічних ситуаціях з недієздатними особами виправдане медичне втручання за умови, що дістати згоду законного представника в необхідний термін неможливо.

Питання про припинення медичної допомоги є одним з дискусійних, що потребує більш детальної правової регламентації.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, активні заходи для підтримки життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті встановлюються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. визначає правові й організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних мір, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними захворюваннями.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1.  Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

2.    Батьки    (усиновлювачі),    опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3.  Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другої цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4.  У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Поняття «повноліття» згідно з нормами ЦК пов'язане з виникнення повної дієздатності (див., коментар до ст. 34 ЦК). Дієздатні особи вправі одержувати повну і достовірну інформацію про стан свого здоров'я. У відношенні неповнолітніх і недієздатних осіб таким правом користуються їхні батьки (усиновлювачі) опікуни, піклувальники. Це не означає, що принцип правдивості не стосується відносин медичного працівника з дітьми і недієздатними, однак він випливає не з закону, а з загальних вимог медичної етики.

Під достовірною інформацією слід розуміти таку, яка не викликає сумніву в її об'єктивності (результати медичних, діагностичних досліджень, консультативні висновки лікарів-фахівців, поставлений діагноз, прогноз захворювання і т.п.). Формування в хворого медичним працівником неправильного уявлення про суть хвороби з метою підбадьорити хворого, відгородити від зайвих переживань і створити ілюзію повної безпеки як стану хворого, так і методів лікування і діагностики неприпустимо. Повідомлення таких неправдивих відомостей порушує право на інформацію про стан здоров'я. Спроби сховати правду не завжди позитивно впливають на хворого, іноді вони викликають у нього сумнів у правильності діагнозу, компетенції лікаря.

Крім того, хворому (і особам, зазначеним у п. 2 статті, що коментується), надано право ознайомлення з медичною документацією, звідки хворий може почерпнути відомості, які стануть в протиріччі з інформацією, повідомленою лікарем. Медична документація має бути надана за вимогою хворого чи законного представника. Основними медичними документами є історія хвороби і амбулаторна карта хворого, однак, можуть бути й інші, які стосуються лікування і догляду. Має значення правильне оформлення медичної документації. Форма і вимоги до ведення таких документів установлюються Міністерством охорони здоров'я.

Повнота інформації передбачає повідомлення усіх відомих медичному працівнику даних про стан здоров'я, у тому числі важкості і перебігу хвороби, можливих її наслідках, можливих медичних втручаннях, включаючи відомості про потенційний ризик і ефективність кожного втручання, альтернативних методах лікування і діагностики, наслідках відмови від них, і ін.

Відповідно до «Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі», прийнятої в 1994 р., інформація повинна надаватися пацієнту з урахуванням рівня його розуміння і з мінімальним вживанням незнайомої для нього спеціальної термінології. Якщо пацієнт не володіє мовою даної місцевості необхідно, по можливості, забезпечити переклад необхідної інформації.

Оскільки закон надає фізичній особі право на одержання інформації про стан свого здоров'я, то правомірна і добровільна відмова від такого права.

У випадку відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його чи родини законного представника, ці особи можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо в суд, або за їхнім вибором, у медичну установу чи органи охорони здоров'я.

Разом з тим, стаття, яка коментується, передбачає, що обсяг інформації про стан здоров'я визначається фізичним і психічним станом особи, важкістю захворювання. Право медичного працівника надати неповну інформацію про стан здоров'я хворого, припускає можливість умовчання про деякі установлені факти. Це виявлені в ході діагностики і лікування показники стану здоров'я хворого, які можуть викликати небажані наслідки в психологічному і соціальному плані. Якщо хворим є неповнолітній або недієздатний, то в одержанні повної інформації можуть бути обмежені не тільки хворий, але і його батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Такі небажані наслідки виявляються у виникненні негативних емоцій, депресії, нервових і психічних розладах, і можуть спричинити ускладнення перебігу хвороби, виникнення ятрогенних патологій, обумовлених одержанням такої інформації, а в деяких випадках і суїцид. Закон не передбачає перелік станів хворого, у яких медичний працівник вправі повідомити неповну інформацію і не передбачає обсяг «правди», що повинна бути в будь-якому випадку відома хворому. По сформованим морально-етичним нормам прихованню підлягає діагноз злоякісного захворювання, прогноз настання швидкої смерті. Чим важче і небезпечніше захворювання, тим більше підстав скористатися правом надання неповної інформації.

Замовчування не слід плутати з повідомленням свідомо неправдивих відомостей про стан здоров'я хворого. Медична психологія виробила значну кількість правил про те, як говорити про прогноз хвороби з хворими різних вікових і соціальних груп, що страждають захворюваннями різної важкості. Ці правила повинні бути враховані при визначенні «дози» інформації, про яку мова йде в даній статті.

У цьому випадку має бути обмежений і доступ до деяких відомостей, які містяться в медичній документації.

Повідомлення неповної інформації про стан здоров'я хворого є не обов'язком, а правом медичного працівника. Разом з тим морально-етичні принципи медичної деонтології, пропонують у кожному конкретному випадку розібратися: які відомості необхідно сховати і відносно якого пацієнта.

У випадку смерті фізичної особи членам її сім'ї чи уповноваженим нею при житті особам надане право брати участь у з'ясуванні причин смерті. Коло осіб, яких можна вважати членами родини, законодавче не визначене, однак за загальним правилом до них можна віднести як родичів, так і інших осіб, які до смерті фізичної особи проживали з нею однією родиною. Оскільки прижиттєве розпорядження щодо осіб, яких фізична особа уповноважила брати участь у дослідженні причин смерті, не вимагає будь-якої спеціальної форми, зафіксовано воно може бути як у самостійному документі, так і в історії хвороби або договорі, укладеному фізичною особою з лікувальною установою на надання медичної допомоги. У випадку незгоди громадянина з висновками медичної експертизи про причини смерті, може бути проведена альтернативна експертиза або патологоанатомічне дослідження.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз; а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2.  Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3.  Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Лікарська таємниця є найдавнішим законом медичної етики. Право на збереження в таємниці даних про стан здоров'я фізичної особи передбачає збереження в таємниці не тільки діагнозу, але і самого факту звертання за медичною допомогою, інших відомостей, отриманих при медичному обстеженні. Ці відомості можуть стосуватися як фізичного стану особи, так і подій її особистого життя. Не підлягають розголосу не тільки дані про саму хворобу, але і відомості про функціональні особливості організму, фізичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств і інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його і т.п.

Відповідно до «Основ законодавства України про охорону здоров'я» 1992 р., медичні працівники, інші особи, яким в зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і їхні результати, інтимні і сімейні сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Лікарська таємниця припускає заборону вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Неправомірним розголошенням таємниці вважається навмисне чи необережне повідомлення, розголос такого роду відомостей без відповідного дозволу.

Таке право на лікарську таємницю належить фізичній особі, у відношенні якої було проведено медичне обстеження чи втручання. Стаття, яка коментується, не передбачає право інших осіб, (близьких родичів, членів родини і т.п.) вимагати збереження такої таємниці у випадку смерті фізичної особи.

Однак міжнародні документи з проблем медичної етики містять положення, що зобов'язують зберігати конфіденційну інформацію навіть після смерті пацієнта. Правда, такі документи не носять законодавчого характеру.

Правила цієї статті погоджуються з Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., яка передбачає неприпустимість зловживання правом на інформацію. До порушень законодавства України про інформацію, які можуть спричинити цивільно-правову відповідальність, відноситься використання і поширення інформації щодо особистого життя громадянина без його згоди.

Таким чином, лікар може відмовити в наданні інформації, яка, на його думку, відноситься до професійної таємниці.

Надаючи громадянину гарантії конфіденційності переданих ним відомостей, закон не забороняє надання відомостей, що складають лікарську таємницю, іншим громадянам, у тому числі посадовим особам, в інтересах обстеження і лікування пацієнта для проведення наукових досліджень, публікації в науковій літературі, використання цих відомостей у навчальному процесі й в інших цілях за згодою громадянина чи його законного представника. При відсутності такої згоди «Основи законодавства України про охорону здоров'я» допускають використання інформації, що складає лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі публікаціях в спеціальній літературі за умови забезпечення анонімності пацієнта.

Хоча зазначений закон і говорить про «лікарську таємницю», в обстеженні, лікуванні, реабілітації пацієнта беруть участь не тільки лікарі, але і медсестри, фармацевти, лаборанти, фахівці з медичної техніки і т.д., які стають володарями конфіденційної інформації. Тому у ст. 286 ЦК не використовується поняття «лікарська таємниця», а натомість сформульована вимога до будь-якої фізичної особи, утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першої цієї статті, якщо інформація стала йому відома в зв'язку з виконанням службових обов'язків чи з інших джерел.

Відступ від принципу лікарської таємниці можливий у випадках, коли хвороба може привести до важких наслідків у родині, створити погрозу для оточуючих, чи для суспільства (наприклад, у випадку захворювання на СНІД).

«Лікарську таємницю» (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від «медичної таємниці» (інформації для пацієнта), про яку йдеться у ст. 286 ЦК.

Інтереси здоров'я населення й окремих фізичних осіб припускають випадки, коли фізична особа може бути зобов'язана пройти медичний огляд. З цією метою організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних, працівників підприємств, установ і організацій зі шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців і осіб, чия професійна діяльність пов'язана з обслуговуванням населення чи підвищеною небезпекою для оточуючих.

Обов'язковість медичного огляду окремих категорій осіб передбачена законами України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про попередження захворювань на СНІД і соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р., «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого

1994 р., «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р., «Про боротьбу з захворюваннями туберкульозом» (від 5 липня 2001 р.) та ін.

 

 

 

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Перебування фізичної особи на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі припускає деякі природні обмеження, зміну звичайного укладу життя людини. Разом з тим такі обмеження повинні не порушувати передбачені законом права фізичної особи.

Одним з засад лікарської професійної діяльності є принцип колегіальності. Він ґрунтується на повазі до різних точок зору в процесі надання медичної допомоги (наприклад, під час консиліуму). Право фізичної особи на вільний вибір лікаря припускає, що й у процесі лікування він може звернутися не тільки до лікаря, що безпосередньо його лікує, але й до інших фахівців. Колегіальне вирішення питань надання медичної допомоги може бути передбачено законом, якщо в правовій нормі закріплений обов'язок вирішення того чи іншого питання консиліумом. Не забороняє закон і ініціативу хворого в залученні іншого медичного працівника при рішенні складних питань діагностики, патології, лікування.

Члени родини, опікун і піклувальник також не можуть бути позбавлені права на спілкування з хворим у період його стаціонарного лікування чи обстеження. Це обумовлено не тільки тим, що заборона такого спілкування може несприятливо вплинути на загальний стан хворого, але й тим, що надання медичних послуг припускає і вирішення окремих юридичних питань за згодою зазначених осіб.

Право на допуск нотаріуса й адвоката обумовлене тим, що фізична особа, навіть знаходячись на стаціонарному лікуванні (а в окремих випадках саме в зв'язку з таким лікуванням або станом свого здоров'я), не повинна бути позбавлена реальної можливості реалізувати своє право на здійснення юридичних чи дій скористатися послугами по наданню юридичної допомоги. В міру розвитку юридичної обізнаності населення і законодавчого закріплення прав людини в сфері надання медичних послуг

Інтереси хворого все частіше може представляти адвокат.

Конституційною нормою закріплено право кожної людини на свободу поглядів і віросповідання. Це право припускає не тільки можливість сповідати будь-яку релігію, але й мати реальну можливість здійснення не заборонених законом обрядів і культів за участю священнослужителя. Тому допуск до фізичної особи, яка знаходиться на стаціонарному лікуванні священнослужителя для відправлення релігійного обряду не може бути заборонений.

Стаття 288. Право на свободу

1. Фізична особа має право на свободу.

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

Свобода фізичної особи — особисте немайнове благо. Замах на волю передбачає насильницьку заборону особі залишати визначене місце або позбавлення особи можливості це зробити самостійно.

Законом передбачена карна відповідальність за злочини проти свободи людини. До таких злочинів, об'єктом яких є свобода фізичної особи, відносяться: незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, захоплення заручників, підміна дитини, торгівля людьми чи інша незаконна угода про передачу людини, експлуатація дітей, незаконне поміщення в психіатричний заклад.

Позбавлення волі є незаконним у випадку, коли таке позбавлення волі здійснюється не у відповідності з Конституцією, законами України, а також діючими міжнародними договорами. Законом установлена процедура арешту, затримки людини, поміщення її в місця позбавлення волі. Обов'язковою умовою таких дій є їхня строга відповідність вимогам закону.

У випадку порушення прав громадянина в цій сфері, він може вимагати захисту порушеного цивільного права на основі норм ЦК (див. коментар до ст. 1195) і Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р.

Законом переслідується і така форма втручання в права людини на свободу як фізичний і психічний тиск, втягування у вживання наркотичних чи психотропних коштів, у виконання дій, що порушують публічний порядок. Такі дії можуть спричинити як кримінальну, адміністративну так і цивільно-правову відповідальність.

Тримання людини в неволі може бути обумовлене як його викраденням, так і захопленням як заручника. Право фізичної особи на волю закріплено в Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., ратифікованою Україною 17 липня 1997 р., Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників, ратифікованою Україною 7 травня 1987 р., деклараціях ООН та інших міжнародно-правових нормах.

До порушень прав людини на свободу належить також незаконне утримання особи в психіатричній установі.

Вміщення в психіатричну установу, яке також припускає обмеження волі, здійснюється відповідно до встановленої законом процедури і у передбачених законом випадках. Наприклад: за рішенням суду про застосування примусових заходів медичного характеру чи для примусового лікування в порядку, передбаченому Кримінальним кодексом та Кримінально-процесуальним кодексам України; за рішенням суду для лікування особи, визнаної хворою на наркоманію, які ухиляються від добровільного лікування; на підставі висновку міжвідомчої судово-експертної комісії для лікування і реабілітації неповнолітніх у віці від 11 років, які вживають алкоголь чи наркотики; для визначення психічного стану особи, притягнутої до кримінальної відповідальності; в порядку примусової госпіталізації психічно хворих осіб.

Обмежувати волю пересування фізичної особи можуть тільки заходи процесуального примусу, що встановлюються кримінально-процесуальним законом у відношенні обвинувачуваних (підозрюваних) і застосовуються з метою запобігти можливість сховатися від суду і слідства, перешкодити правосуддю і продовжити злочинну діяльність.

Фактичними підставами застосування таких заходів є наявність безперечних доказів здійснення цією особою злочину. Крім того, така затримка може бути здійснена тільки в межах термінів, також встановлених законом. У відповідності зі ст. 29 Конституції України затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримки йому не вручене мотивоване рішення суду про його затримання під варту.

В силу Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди у випадку його незаконної затримки, арешту, тримання під вартою.

Стаття 289. Право на особисту недоторканність

1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Надання фізичній особі права на особисту недоторканність не випадково віднесено до прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Фізична недоторканність — це поняття частково ідентичне поняттю «здоров'я», що є більш широким. Кримінальним кодексом передбачена відповідальність за злочини проти життя і здоров'я, об'єктивною стороною яких є катування, жорстоке чи нелюдське поводження, що принижує честь і гідність людини. Саме ж покарання, передбачене Кримінальним кодексом, як примусовий захід, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у здійсненні злочину, не має на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Відповідно до вимог СК України, батьки зобов'язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дітей батьками, а також застосування до дітей інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини.

Таким чином, визначені межі вибору форм і методів виховання дітей. Ці методи не можуть суперечити закону і моральним засадам суспільства. Забезпечуються права дитини на особисту недоторканність установленою законом системою державного контролю, судовим захистом.

Дитина вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів в орган опіки і піклування, інший орган державної влади, органи місцевого самоврядування і громадських організацій.

Дитина, що досягла чотирнадцятирічного віку вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів безпосередньо в суд.

Зловживання батьківськими правами є підставою для застосування відповідальності, встановленої законом. Сімейний кодекс передбачає можливість позбавлення батьківських прав стосовно осіб, що жорстоко поводяться з дітьми, експлуатують дітей і примушують їх до бродяжництва і жебрацтва.

Жорстоке й аморальне поводження фізичної особи у відношенні іншої особи, яка знаходиться в безпомічному стані, також може бути підставою як для кримінальної так і цивільно-правової відповідальності.

При цьому під жорстоким поводженням варто розуміти фізичний вплив у виді нанесення побоїв, заподіяння фізичного болю, мучень (наприклад, тривале позбавлення людини їжі, води, тепла, тримання у шкідливих для здоров'я умовах або інші насильницькі дії). Аморальне поводження з людиною — це поводження, що суперечить загальноприйнятим нормам, хоча не обов'язково є кримінально-карним. Жорстоке поводження завжди є аморальним, принижує людську гідність.

Користуючись за життя правом на особисту недоторканність, фізичну особу не позбавлено права на повагу до її пам'яті після настання фізіологічної смерті. Зокрема, у коментарі до ст. 291 мова йде про право фізичної особи дати згоду на донорство на випадок своєї смерті, яке передбачено законом України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 г.

Однак тіло людини після реєстрації факту її смерті може бути використано і в інших науково-дослідних, медичних чи навчальних цілях. Використання людського тіла в таких цілях також припускає одержання прижиттєвої згоди. Тому фізична особа має право розпорядитися про передачу після її смерті органів і інших анатомічних матеріалів свого тіла науковим, медичним чи навчальним закладам.

Стаття 290. Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2.  Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3.  Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті чи заборонити його.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів і інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин.

Здача крові для наступного її застосування в лікувальних цілях здійснюється громадянами добровільно. Законом «Основи законодавства України про охорону здоров'я» забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватися реципієнту чи заподіяти шкоду його здоров'ю. Органи й установи охорони здоров'я при сприянні власників і керівників підприємств, установ, організацій зобов'язані всебічно розвивати донорство. Донорам надаються пільги, встановлені законодавством України. Правовідносини, що виникають у зв'язку з донорством крові і її компонентів регулюються законом України «Про донорство крові і її компонентів» від 23 червня 1995 р.

Однією із найперспективніших галузей медицини є трансплантологія. Надаючи право фізичній особі на донорство, закон забезпечує тим самим правову регламентацію морально виправданого прагнення людини використовувати можливість лікування хворих, які раніше вважалися приреченими. Однак пересадка органа від живого донора поєднана з великим ризиком для нього. Виникає проблема співвідношення такої операції з лікарським принципом «не зашкодь», що порушується забором органа чи його частини в донора, свідомим нанесенням донору травми і введенням його в ризик виникнення важких ускладнень.

У зв'язку з цим закон допускає реалізацію права на донорство тільки у встановленому порядку, при наявності згоди донора і реципієнта чи їхніх законних представників. Умовою такої операції є і те, що використання інших способів і методів для підтримки життя, відновлення чи поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а заподіяна пересадженням органів чи інших анатомічних матеріалів шкода буде меншою, ніж та, яка заподіюється донору. Донор повинний бути обізнаний про можливий ризик у відношенні здоров'я і працездатності, шансах на успіх для реципієнта. У законі така поінформованість називається об'єктивним інформуванням.

Донорство регулюється законом України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р., який визначає трансплантацію як спеціальний метод лікування. Цей закон регулює діяльність, пов'язану з забором, збереженням, перевезенням органів, інших анатомічних матеріалів людини і їхньою трансплантацією, виготовленням біоімплантантів (засобів медичного призначення, виготовлених з анатомічних матеріалів померлих людей), одержанням і використанням ксенотрансплантантів (анатомічних матеріалів тварин, використовувані для трансплантації). Зазначений закон передбачає, що наявність медичних показань для застосування трансплантації встановлюється консиліумом лікарів відповідної лікувальної чи наукової установи. На вилучення трансплантата в живої особи також потрібен висновок консиліуму. У медицині прийнята практика пересадження органів і тканин від живого донора тільки особам, що знаходяться з ним у близькому спорідненні, що законодавче закріплено в зазначеному вище законі.

Насильницьке донорство переслідується законом, є кримінально-карним діянням (ст. 144 КК).

Кабінетом Міністрів встановлюється перелік лікувальних закладів, які наділені правом вилучення органів для трансплантації. Закон України «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» регулює і вилучення анатомічних органів у померлих осіб. Для здійснення такої трансплантації має значення діагностичне і юридичне визначення моменту, з якого можна вважати людину померлою. Це — момент встановлення смерті мозку, яка означає повну і необоротну втрату всіх його функцій. Діагностичні критерії смерті мозку і процедура констатації смерті мозку встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Встановлення факту смерті особи — потенційного донора — визначається консиліумом лікарів, які не можуть потім брати участь у вилученні органа для наступної трансплантації.

Внесення в закон права фізичної особи при житті дати згоду на донорство анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті чи заборонити донорство, визначає необхідність враховувати наявність або відсутність такої згоди при вирішенні питання про вилучення донорських органів померлого. При відсутності такої згоди закон зобов'язує запитати згоду в подружжя або родичів, що проживали з померлим на час його смерті (законних представників). Якщо ж така згода не отримана, вилучення органів неприпустимо. Таким чином, законодавче закріплення цих положень робить неприпустимим розглядати відсутність заборони забору органів як презумпцію згоди.

Спеціальними актами законодавства регулюється трансплантація статевих залоз, репродуктивних клітин і ембріонів.

Неприпустимість комерціалізації трансплантології закріплена в законі. Угоди, що передбачають купівлю-продаж органів чи інших анатомічних матеріалів людини (за винятком кісткового мозку) забороняються.

Законом «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини» регулюється надання для трансплантації фетальних матеріалів (анатомічних матеріалів мертвого ембріону (плоду) людини). Спеціальними інструкціями, затвердженими наказом міністра охорони здоров'я від 25 вересня 2000 р. регулюються питання констатації смерті людини, вилучення анатомічних органів, тканин, їхніх компонентів, і фрагментів, дозволених до вилучення у донора-трупа.

Виразивши згоду стати донором, фізична особа може відмовитися від своєї згоди.

Стаття 291. Право на сім'ю

1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3.  Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

4.  Ніхто не має права втручатися в сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Сім'я являє собою об'єднання осіб, пов'язаних між собою шлюбом чи спорідненням, взаємною матеріальною і моральною підтримкою, народженням і вихованням дітей, взаємними особистими і майновими правами й обов'язками. Законодавче поняття сім'ї міститься у СК України, відповідно до якого сім'я є первинним і основним осередком суспільства. Законодавче визначені ознаки сім'ї. Ними є спільне проживання, спільний побут, взаємні права й обов'язки.

Відповідно до ЦК і СК України особа, яка досягла шлюбного віку, а в окремих передбачених законом випадках і до досягнення цього віку, має право на створення родини. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна людина має право на проживання в родині. Фізична особа може бути ізольована від родини тільки у випадках і порядку, установлених законом. До таких випадків можна віднести призначення покарання за рішенням суду, призов на військову службу, примусове поміщення в стаціонарну лікувальну установу в порядку, передбаченому законом.

Незалежно від місця свого перебування, фізична особа має право на підтримку зв'язків із членами своєї родини і родичами. Обмеження можуть складати обставини, спеціально передбачені законом, наприклад, відбуття покарання. Однак і в цих випадках зв'язки з членами родини можуть бути обмежені, але не заборонені.

У захисті прав і інтересів сім'ї може брати участь орган опіки і піклування. Особа, права якої порушені, має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав і інтересів в орган опіки і піклування, що не позбавляє її права на звернення до суду.

Ніхто не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя. Закріплення цього правила в ст. 32 Конституції не допускає збір, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про сімейне життя без згоди особи, якої стосуються ці відомості. Виключення складають випадки, визначені законом, коли така інформація необхідна в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. Кожна людина має право на ознайомлення в органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з такими відомостями про себе і свою сім'ю. Конституцією гарантований судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї і вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного такими діями.

Стаття 292. Право на опіку і піклування

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку і піклування.

Опіка і піклування встановлюється з метою забезпечення особистих і майнових прав і інтересів малолітніх, неповнолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх фізичних осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Право на опіку і піклування нерозривно пов'язане з життям і здоров'ям фізичної особи. Не маючи можливості самостійно піклуватися про створення належних умов побуту, лікування, розвитку за віком чи станом здоров'я, така особа вправі розраховувати на забезпечення її опікуном чи піклувальником. Права й обов'язки опікуна і піклувальника, умови і порядок припинення опіки і піклування визначені Цивільним кодексом. Порядок обмеження фізичних осіб у дієздатності та визнання їх недієздатними, встановлення опіки і піклування також визначається Цивільним кодексом (див. коментар до ст.ст. 36-42, 55-71 ЦК).

Опікун заміняє підопічного при здійсненні всіх необхідних угод. Він є законним представником підопічного і діє від його імені в його інтересах.

Піклувальник дає згоду на здійснення підопічним угод, бере участь у них поряд з підопічним.

Поряд з інститутом піклування, закон допускає надання дієздатній фізичній особі допомоги в здійсненні його прав і виконанні обов'язків. У цих цілях фізична особа може обрати собі помічника, який має надавати цим особам лише практичну допомогу в здійсненні ними своїх прав і обов'язків.

При вирішенні питань, пов'язаних з медичним втручанням (стерилізація, застосування складних методів діагностики й ін.), опікуни і піклувальники законом зобов'язані висловити свою згоду чи незгоду з майбутніми лікувальними або діагностичними заходами.

При неналежному виконанні опікуном чи піклувальником покладених на них обов'язків, суд може звільнити цих осіб від повноважень опікуна чи піклувальника.

 

Стаття 293. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4.  Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Істотною умовою забезпечення умов життя і здоров'я людини є охорона навколишнього природного середовища. Вона забезпечується шляхом охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії людини, суспільства і природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів. Так визначено зміст охорони навколишнього природного середовища в Основах законодавства України про охорону здоров'я.

Діяльність будь-якої особи, здійснювана врозріз з цими задачами, яка призводить до забруднення, знищення, іншого несприятливого впливу на довкілля, є незаконною. Будь-яким особам належить право вимагати припинення такої діяльності. У випадку відмови від припинення такої діяльності вона може бути припинена за рішенням суду. Регулюються питання охорони довкілля законом України «Про охорону навколишньої природного середовища» від 26 червня 1991р., відповідно до якого порушені права громадян, у цій галузі повинні бути відновлені, а їхній захист здійснюється в судовому порядку.

Складовою частиною права на безпечне довкілля є право на інформацію про стан цього навколишнього середовища. Це право включає вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), її вільне одержання, використання, поширення і збереження. Крім зазначених прав у цій сфері, варто виділити право на медико-генетичну допомогу. В інтересах збереження генофонду держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини. Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарата людини.

З метою запобігання інфекційних захворювань, державою забезпечуються науково обґрунтовані профілактика, лікування, локалізація і ліквідація масових інфекційних захворювань.

Для підтримки здоров'я населення необхідний відповідний життєвий рівень, включаючи

їжу, одяг, житло, медичне і соціальне обслуговування і забезпечення. З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних і санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій і інших доходів населення.

Відповідно до закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. держава забезпечує громадянам як споживачам захист їхніх прав, вибір і придбання товарів в обсязі, який забезпечує рівень споживання, достатній для підтримки здоров'я і життєдіяльності. До прав, наданих фізичним особам цим законом відносяться: гарантований рівень споживання, державний захист прав, належна якість товарів і їх безпека, відшкодування збитків заподіяних товарами неналежної якості, моральної і матеріальної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами.

Складовою частиною права на безпечне навколишнє середовище є і право на належні безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання й ін.

Медичні, фізіологічні і санітарно-гігієнічні вимоги, які стосуються життєвого рівня населення, затверджуються Верховною Радою України.

З метою забезпечення сприятливих умов для здоров'я, праці, відпочинку, навчання і побуту, забезпечення високого рівня працездатності, профілактики травматизму і профзахворювань, отруєнь, а також з метою запобігання іншої можливої шкоди для здоров'я, встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги. Це вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, устаткування, будівель, споживчих товарів і інших об'єктів, які можуть несприятливо впливати на здоров'я. Закон України «Про охорону праці» визначає основні положення реалізації конституційного права на охорону життя і здоров'я людини в процесі трудової діяльності.