ГЛАВА 50 ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

 

ГЛАВА 50 ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

 

Стаття 598.   Підстави припинення зобов'язання

1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, вста­новлених договором або законом.

2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у ви­падках, встановлених договором або законом.

1.  Поняття зобов'язання, що ґрунтується на договорі, в законодавстві, науці, гос­подарській і судовій практиці часто замінюється терміном «договір». Хоч базовим по­няттям, що використовується в назві та змісті глави 50 Цивільного кодексу, є термін «припинення зобов'язання», стосовно окремих видів зобов'язань у Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства переважно використовуються терміни «при­
пинення» або «розірвання» договору («відмова від договору»). Абстрактно розмірко­вуючи, можна було б поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання» диференціювати, чітко розмежувати.  При цьому можна було б стверджувати, що припинення договору означає лише припинення його як індивідуального регулятора відносин між особами, які його уклали, що зобов'язання одночасно з договором не при­пиняється, а припиняється воно відповідно до спеціальних правил, встановлених для зобов'язань. У принципі, така диференціація названих двох понять могла б набути ознаки конструктивності.

Але для цього необхідно, щоб із закону було видно, що законодавець чітко і завжди або хоч в більшості випадків розрізняє поняття «припинення договору» і «припинення зобов'язання». Але ж законодавець такої різниці сьогодні найчастіше не бачить. Більше того, включивши до змісту договору не тільки умови, погоджені його сторонами, а і «умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства» (ч. 1 ст. 628 ЦК), законодавець ще більше наблизив поняття договору до категорії зобов'язання, бо тепер зміст зобов'язання має визнаватись тотожнім змісту договору, а різниця в їх змісті полягає тільки в мірі наближення до сторін (в міру надання цьому змісту суб'єктивного характеру). Умови договору як погоджені сторонами, так і обов'язкові для сторін відповідно до актів цивільного законодавства, все-таки мають більшою мірою об'єктивний характер, а зміст зобов'язання складають суб'єктивні права однієї сторони та обов'язки іншої, які (права, обов'язки) відповідають умовам договору.

2.  У той же час із цілої низки спеціальних норм випливає, що припинення дого­вору негайно не тягне припинення зобов'язання. Покажемо це на прикладі із судової практики. Рішенням арбітражного суду за позовом банку (кредитора) був розірваний кредитний договір. Одночасно в мотивувальній частині рішення суду було зазначено, що виходячи з цього припиняється дія зобов'язань поруки та застави, якими забез­печувалося виконання зобов'язання позичальника, що виникло на підставі кредитно­го договору. Банк звернувся із заявою про внесення змін до мотивувальної частини судового рішення. Заява була обґрунтована тим, що розірвання кредитного договору не припиняє кредитного зобов'язання, у межах якого позичальник зобов'язаний по­вернути суму кредиту, сплатити проценти та пеню за порушення строків виконання зобов'язання. Виконання цього зобов'язання і забезпечується порукою і заставою. Вищий арбітражний суд, що розглядав цю справу, погодився з доводами банку, оскільки кредитне зобов'язання належить вважати припиненим з моменту виконання замовником всіх обов'язків позичальника перед банком, які складають зміст цього зобов'язання (Вісник Вищого арбітражного суду України, 2001, № 2, с. 101 — 102), а не з моменту набуття законної сили рішенням суду про розірвання договору. В інших випадках, однак, договір саме і розривається для того, щоб зобов'язання не виконувати. Тому припинення договору в одних випадках тягне одночасно припинення зобов'язання. В інших випадках припинення договору тягне припинення зобов'язання. Той або інший варіанти визначаються спеціальними правилами та особливостями змісту відповідних договору і зобов'язання.

Справа, суть якої викладена вище, викликає інтерес також з приводу визначення меж обов'язковості рішення суду. У рішенні суду обов'язковою є лише його резолютивна частина. У відповідних випадках обов'язковими визнаються положення мотивувальної частини судового рішення, якими встановлюються обставини (юридичні факти). Мо­тивувальна частина не є обов'язковою в тому, що не стосується встановлення фактів, а тому вона не підлягає оскарженню.

3. Чітко видно різницю між припиненням договору та припиненням зобов'язання на прикладі ст. 785 ЦК. Зазначений в цій статті обов'язок наймача у разі припинен­ня договору негайно повернути річ наймодавцеві свідчить про те, що цей обов'язок входить до змісту зобов'язання, яке несе наймач перед наймодавцем. Але ж свій за­значений обов'язок наймач може не виконати впродовж тривалого часу. У цей час
зобов'язання, що виникло на підставі договору найму, існувати буде, хоч договір і є припиненим.

4. Припинення зобов'язання означає, що припиняють існування зобов'язання борж­ника вчинити певні дії на користь кредитора чи утриматись від дій і зустрічне право кредитора. Виконання зобов'язання, що існувало раніше, після його припинення озна­чає набуття кредитором майна без достатньої правової підстави та виникнення на боці суб'єкта, що був кредитором у припиненому зобов'язанні, зобов'язання, передбаче­не ст. 1212 ЦК. Припинення зобов'язання означає також, що з моменту припинення кредитор втрачає можливість захисту права, що входить до змісту цього зобов'язання. Така можливість у кредитора може виникнути тільки за умови, що він спростує факт припинення зобов'язання.

5. При визначенні кола підстав (юридичних фактів), що припиняють зобов'язання, слід враховувати, що такі підстави можуть встановлюватись прямо і опосередковано. Так, у багатьох випадках положення про припинення зобов'язання формулюються прямо. В інших випадках зазначається, наприклад, припинення в певний спосіб до­говору.  Це інколи безпосередньо і повністю припиняє зобов'язання,  що на ньому
ґрунтується. Часом же встановлення правила про припинення договору означає при­пинення зобов'язання зрештою. Такий висновок випливає як із змісту відповідних положень, що стосуються окремих видів зобов'язань, так із ст. 628 ЦК, що визначає зміст договору.

6. Частина 2 ст. 598 ЦК нічого до положення ч. 1 цієї ж статті не додає. Як взагалі (ч. 1 ст. 598 ЦК), так і на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 598 ЦК), зобов'язання при­пиняється лише у випадках, передбачених законом і договором. Підзаконними актами підстави припинення зобов'язань встановлюватись не можуть.

Разом з тим, весь перелік підстав припинення зобов'язань уст. 599 — 609 ЦК не встановлюється. А інколи, виходячи із принципів добросовісності, справедливості та розумності, а також із положення про неприпустимість руйнування правопорядку, що випливає із частини першої ст. 8 Конституції України [1], слід визнати чинність положень підзаконних актів, якими до введення в дію нового Цивільного кодексу були встановлені підстави припинення окремих видів зобов'язань.

7. Стосовно припинення зобов'язання актуалізується проблема визначення зобов'язання. У главі 50 Цивільного кодексу «Припинення зобов'язання» переважно йдеться про припинення зобов'язання виключно як одностороннього правового зв'язку, в якому є єдиний боржник і єдиний кредитор. Інша справа, що, наприклад, при при­пиненні зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК) останні можуть домовитись про припинення обох зобов'язань, що виникли на підставі одного договору та є обумов­леними одне одним («даю, щоб ти дав» тощо). Лише стосовно припинення зобов'язання зарахуванням право ініціатора зарахування перед іншою стороною обумовлюється при­пиненням зустрічного зобов'язання іншої сторони перед ініціатором зарахування. Але ж і в цьому разі, як і в решті випадків, законодавець байдужий до того, якою є доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється (оскільки, як правило, зарахуванням припиняються вимоги, що ґрунту­ються на різних договорах). Доля зустрічного зобов'язання має вирішуватись в такий спосіб. По-перше, сторони не позбавлені права вирішити її за домовленістю між собою. По-друге, якщо сторони не домовились про інше, доля зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється, вирішується залежно від того, в якій частині виконане зустрічне зобов'язання (із застосуванням у необхідних випадках положень ст. 1212 ЦК), що буде показано нижче стосовно окремих випадків припинення зобов'язань. Застосування в таких випадках зазначе­ної статті обґрунтовується наступним. Із визначення абсолютної більшості договорів випливає, що зобов'язання однієї сторони договору своєю підставою має зустрічне зобов'язання іншої сторони. Якщо одне із цих зобов'язань припиняється, інше втрачає підставу. І якщо це останнє виявляється виконаним на момент припинення першого зобов'язання, отримане виконання набуває ознаки безпідставного.

 

Стаття 599.   Припинення зобов'язання виконанням

1. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

1. Найважливішим і найбільш поширеним способом припинення зобов'язань є при­пинення їх належним виконанням. Належним слід визнати виконання, що прийняте кредитором. Тому виконання зобов'язання частково припиняє зобов'язання у відпо­відній частині, якщо виконання прийняте кредитором. Це стосується і випадків, коли боржник виконав зобов'язання в частині всупереч закону або договору (ст. 529 ЦК),
але кредитор таке виконання прийняв.

2. Неналежне виконання зобов'язання не припиняє. Якщо кредитор неналежне ви­конання прийняв як належне, дії боржника на виконання зобов'язання слід оцінити в такий спосіб: факт виконання зобов'язання мав місце, але зобов'язання (повністю або у частині) не припинено, оскільки цей факт (дія на виконання договору) не від­повідає вимогам до факту (дії), який міг би припинити зобов'язання. Разом з тим,
законодавство не лише обмежує строки пред'явлення вимог з приводу неналежного виконання зобов'язань, встановлюючи в низці випадків спеціальну (скорочену) позовну давність, але й передбачає інколи численні вимоги до порядку фіксування неналеж­ного виконання, а також обмежує строки такого фіксування (див. про це коментар до ст. 545 ЦК). При пропуску позовної давності, при порушенні кредитором строків
або встановленого порядку фіксування факту неналежного виконання зобов'язання кредитор позбавляється можливості реалізувати права, які випливають з факту нена­лежного виконання, а боржник вважається таким, що належне виконав зобов'язання (оскільки кредитор не довів у встановленому порядку інше).

3.  При оцінці виконання боржником зобов'язання як юридичного факту, що при­зводить до припинення зобов'язання, слід враховувати, що в силу багатьох договорів і зобов'язань на боржника покладаються не тільки основні, але й додаткові обов'язки, комплекс таких обов'язків. Додаткові обов'язки не належать до категорії додаткових зобов'язань, як ці останні тлумачаться в ст. 266 ЦК. Наприклад, у низці випадків про­
давець несе обов'язки не тільки передати річ, але й здійснювати її ремонт і технічне обслуговування протягом встановленого законодавством або договором гарантійного строку. Такий самий обов'язок може покладатися на підрядника.  Передача речі, здача-приймання виконаних робіт при цьому зобов'язання повністю не припиняють. Воно повністю припиняється лише належним виконанням протягом установленого
гарантійного строку обов'язків здійснювати ремонт та технічне обслуговування речі (усунення недоліків у виконаних роботах), що у відповідних випадках (при неналеж­ному виконанні зазначених обов'язків, передбачених законом, і навіть поза зв'язком з цим) не виключає права покупця або іншого кредитора на розірвання договору, який, здавалося б, є давно виконаним.

У законодавстві з'явилася навіть така ускладнена конструкція правовідносин, що містить у собі цивільно-правове зобов'язання дарування і права та обов'язки, що вста­новлюються законодавством про шлюб та сім'ю. Так, зазвичай зобов'язання дарування виконується шляхом передачі речі. Правовідносини між дарувальником і обдаровуваним на цьому припиняються. Однак при одержанні подарунка у зв'язку з майбутнім шлю­бом зобов'язання з приводу дарування є лише частиною (елементом) правовідносин, що передують шлюбу і припиняються шлюбом. Тому відмова від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, дає дарувальникові право вимагати розірвання договору дарування (який було повністю виконано) і повернення подарунка (ч. 4 ст. 31 Сімейного кодексу [28]). Законодавець визнав за неможливе використання в цьому випадку правової конструкції правочину під скасувальною умовою.

4.  Спеціальні і найбільш розгорнені правила щодо наслідків неналежного виконання зобов'язань встановлені інститутом купівлі-продажу (ст. 678 ЦК). Закон «Про захист прав споживачів» [186] також встановлює наслідки неналежного виконання зобов'язань, в рамках яких юридичні і фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності ви­конують для споживачів (громадян) роботи чи надають послуги. Установлено (ст. 678
ЦК; ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів»), що споживач при виявленні недо­ліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших встановлених строків, має право на свій вибір вимагати від продавця або виготовлювача: 1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем або третьою особою за рахунок споживача; 2) заміни неякісного (неналежного) товару
на аналогічний товар належної якості; 3) відповідного зменшення купівельної ціни товару; 4) заміни товару на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; 5) розірвання договору і відшкодування збитків, яких він зазнав.

У наведених правилах звертають на себе увагу дві правові конструкції, які фор­мулює законодавець. По-перше, законодавець допускає можливість пред'явлення вимоги до виготовлювача, тобто суб'єкта, що не є стороною зобов'язання. По-друге, одне з викладених правил передбачає можливість розірвання договору, який був уже виконаний. При виявленні згодом у межах встановленого строку факту неналежного виконання законодавець дає можливість сторонам зобов'язання та суду констатувати цей факт, визнати, що зобов'язання належно не виконане, що дає підставу сторонам для домовленості про розірвання договору, а суду — для винесення рішення про це і застосування встановлених законом наслідків.

5. Інша правова конструкція використовується законодавцем у тих випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності передав споживачеві товари неналежної якості. Зі ст. 16 Закону «Про захист прав споживачів» [186] слід зробити висновок про те, що в цьому випадку після закінчення гарантійного строку зобов'язання не може бути визнане виконаним неналежним чином. Але при заподіянні шкоди життю, здоров'ю або майну споживача в результаті передання йому товару неналежної якості спожи­вач вправі вимагати відшкодування шкоди незалежно від того, перебував він раніше у договірних відносинах з виготовлювачем (виконавцем) чи ні. Правовідносини між споживачем (потерпілим) і виготовлювачем у цьому випадку слід охарактеризувати як позадоговірні. На них поширюється дія норм ст. 1209 — 1211 ЦК і Закону «Про захист прав споживачів».

6. Припинення зобов'язання виконанням, здійсненим належним чином, жодним чином не впливає на зустрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припинилось (щоправда, можливі випадки, коли з моментом ви­ конання зобов'язання, про припинення якого йдеться, пов'язується строк виконання зустрічного зобов'язання).

Проте виконання чи неналежне виконання зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на одному і тому ж договорі, що і зобов'язання, припинене унаслідок його належного виконання, може суттєво вплинути на долю уже виконаного зобов'язання. Відповідно до ст. 651 ЦК, численних спеціальних положень закону, що надають кредиторові пра­во на розірвання договору або на односторонні дії, що тягнуть за собою припинення зобов'язання, яке вище назване зустрічним, правовідносини між сторонами припиня­ються (повністю або частково) в результаті розірвання договору. У відповідній час­тині виконання зобов'язання, що було в такий спосіб (шляхом виконання) припинене, втрачає правову підставу, в силу чого виникає зобов'язання в зв'язку з безпідставним набуттям майна (ст. 1212 ЦК).

Стаття 600. Припинення зобов'язання переданням відступного

1. Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

1. Передання відступного — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Вона запозичена із Цивільного кодексу Російської Федерації 1994 р. Ця підстава припинення зобов'язання схожа з новацією (ст. 604 ЦК) в такій мірі, що інколи відрізнити їх можна тільки за формальними ознаками —  залежно від того, яку назву договору дадуть сторони та яку термінологію будуть викорис­товувати. Разом з тим, є дві ознаки правової конструкції припинення зобов'язання шляхом передання відступного, що відрізняють її від правової конструкції припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Це — характер відступного і момент припинення зобов'язання.

2. За критерієм предмета договору домовленість про передання кредиторові відступ­ного обмежується можливістю передання об'єкта, стосовно якого можливою є операція з передання. Передати як відступне можна гроші, речі, інше майно (очевидно, і майнові права). Результати виконаних робіт також передаються. Тому і їх можна передати як відступне. Але послуги не передаються. Вони лише надаються (ст. 901 ЦК). Тому у випадках, коли сторони домовились про припинення зобов'язання шляхом заміни його новим зобов'язанням — надати послугу — належить укладати договір про заміну первісного зобов'язання новим (ст. 604 ЦК).

3.  Зобов'язання припиняється не укладенням договору про передання відступного, а переданням останнього. До передання відступного зобов'язання між сторонами, про припинення якого шляхом передання відступного домовились сторони, існує з усіма наслідками, що звідси випливають (відповідальність боржника, обов'язок боржника сплатити неустойку тощо), якщо інше не встановлено домовленістю сторін. За від­сутності іншої домовленості такі ж наслідки наступають за порушення боржником зобов'язання, що ґрунтується на домовленості про припинення зобов'язання шляхом передання відступного.

4.   Домовленість про припинення зобов'язання шляхом передання відступного оформляється договором, форма якого залежить від вартості відступного, моменту його передання, суб'єктного складу зобов'язання тощо (ст. 205 — 209 ЦК). У відповідних випадках він підлягає державній реєстрації (ст. 210; ч. 2 ст. 640 ЦК).

5.  Договір про передання відступного повинен відповідати вимогам, що ставляться законом до договорів, зокрема, їх істотних умов. Положення про те, що розмір, стро­ки і порядок передання відступного «встановлюються» сторонами, слід тлумачити як обов'язок сторін погодити ці умови, якщо сторони бажають досягти наслідків, перед­бачених ст. 600 ЦК, тобто розмір, строк і порядок передання відступного є істотними умовами договору про припинення зобов'язання. Істотними є також інші умови, необ­хідні для такого роду договорів або такі, про необхідність погодження яких заявила хоча б одна сторона. Зокрема, при переданні як відступного речей вони повинні бути належне описані із зазначенням їх індивідуальних чи родових ознак.

Зазвичай передання відступного не впливає на розвиток зустрічного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припиняється шляхом пе­редання відступного. Але можливе невиконання чи неналежне виконання зустрічного зобов'язання, в результаті чого можуть наступати наслідки, про які йдеться в п. 6 коментаря до ст. 599 ЦК.

 

Стаття 601.   Припинення зобов'язання зарахуванням

1. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

2. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сто­рін.

1. Зарахування — це односторонній правочин. Він вчиняється шляхом заяви однієї сторони зобов'язання. Це не виключає укладення сторонами договору про зараху­вання зустрічних вимог, але укладення такого договору ґрунтується на ст. 604 ЦК, а не на ст. 601 - 603 ЦК.

Стаття 601 ЦК не визначає, кому повинна бути зроблена така заява. Але виходячи з приватного характеру цивільних правовідносин було б неправильним вважати, що заява повинна чи може бути зроблена публічно. Заява повинна бути зроблена іншій стороні зобов'язання. Це — цілком необхідно, оскільки зарахуванням (односторон­нім правочином) припиняються два зобов'язання між двома їх сторонами: 1) при­пиняється зобов'язання боржника — суб'єкта, який зробив заяву про зарахування; 2) припиняється зобов'язання боржника — суб'єкта, на адресу якого зроблена заява про зарахування.

2.  Закон не висуває будь-яких спеціальних вимог до форми заяви про зараху­вання. Оскільки такий правочин повинен кваліфікуватися як такий, що виконуєть­ся при самому його вчиненні, закон не перешкоджає вчиненню його в усній формі (ч. 1 ст. 206 ЦК). Однак заява про зарахування для осіб, зобов'язаних вести бухгал­терський та податковий облік, є документом первинного бухгалтерського обліку, тому (за встановленими винятками) юридичні особи не можуть використовувати усну форму заяви про зарахування, оскільки така форма не відповідає вимогам до документів пер­винного бухгалтерського обліку (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [109]). Принаймні, слід враховувати, що для цілей первинного бухгалтерського обліку може бути складений спеціальний акт. Таким чином, цивільне законодавство допускає здійснення заяви про зарахування в будь-якій формі: усній, письмовій і нотаріальній (публічній), але юридичні особи, а у відповідних випадках і фізичні особи — підприємці, зобов'язані дотримуватись встановлених публічно-правових вимог, що поширюються на порядок оформлення документів первинного бухгалтерського обліку, які підтверджують припинення зобов'язань зарахуванням. Крім того, слід враховувати, що вчинення заяви про припинення зобов'язання шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог в усній формі може утруднити надання до­казів у випадках розгляду відповідного спору у суді.

3.  Заяву про зарахування як односторонній правочин слід вважати зробленою і та­кою, що потягла відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї зі сторін на адресу іншої сторони, в момент вручення однією стороною іншій відповід­ного письмового (в тому числі нотаріально посвідченого) повідомлення (заяви, пові­домлення), в момент отримання від підприємства зв'язку кореспонденції, що містить
письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням.

Обидва зобов'язання (борг заявника перед адресатом і борг адресата перед заявни­ком) слід вважати припиненими в момент здійснення заяви про зарахування. Оскільки в цивільному праві строк для початку нарахування пені, процентів та суми індексації заборгованості обчислюється днями (з наступного дня), за день, в який зроблена заява про зарахування, повинна бути нарахована пеня, проценти та сума індексації (якщо зобов'язання прострочене, і є підстави для застосування зазначених санкцій).

4. Зарахування допускається щодо зустрічних вимог двох суб'єктів.  Зустрічні зобов'язання, що припиняються зарахуванням, можуть ґрунтуватись на різних дого­ворах. Зарахування взаємних вимог між великою кількістю суб'єктів можливе шля­хом підписання угоди про це. Але такі відносини будуть регулюватися ст. 604 ЦК, а не статтею, що коментується.

5. Зарахуванням можуть припинятися тільки однорідні вимоги. Вони повинні бути однорідними у розумінні їх матеріального змісту. Не можна обов'язок надати послугу зарахувати в рахунок зустрічного обов'язку поставити товари. Звичайно зарахуванням припиняються грошові зобов'язання, оскільки гроші є в обігу як загальний еквівалент товарів, робіт і послуг. Але, принаймні, розмірковуючи теоретично, слід визнати, що закон не перешкоджає припиненню зарахуванням зобов'язань не грошового, а іншо­го матеріального змісту. Стосовно зустрічних грошових вимог слід зауважити, що не можуть бути визнані однорідними грошові вимоги, одна із яких полягає у сплаті грошової суми в національній валюті, а інша — в іноземній.

6.   Однорідність вимог,  що є предметом зарахування,  передбачає їх юридичну однорідність. Один вид вимоги — це грошова заборгованість за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Стягнена через суд заборгованість такого ж роду — це юридично не однорідна з названою вище першою вимогою. Право на стягнення заборгованості, підтверджене судовим рішенням і виконавчим листом або наказом
господарського суду, або виконавчим написом нотаріуса, повинне бути реалізоване в процесуальних формах, встановлених законодавством про виконавче провадження. Якщо воно в передбачених формах і в межах встановленого строку не реалізоване, воно не припиняється, але і не може бути реалізоване, якщо тільки строк для пред'явлення виконавчого документа до стягнення не буде відновлений.

Непред'явлення виконавчого документа до стягнення не може бути замінене уго­дою, підписаною боржником і стягувачем. Навіть і добровільне повне або часткове перерахування грошових сум, що підлягають стягненню відповідно до виконавчого документа, не припиняє виконавчого провадження, якщо тільки про це не складений державним виконавцем акт, що підписується стягувачем і боржником (ст. ЗО Закону «Про виконавче провадження» [100]). Але складення такого акта можливе лише у ви­падках, якщо у справі ведеться виконавче провадження, тобто воно неможливе, якщо не порушене виконавче провадження або воно зупинене чи закрите.

Аналогічним чином не може бути зроблене зарахування заборгованості за зобов'язанням іншого матеріально-правового змісту на стягнену судом заборгованість.

7. Юридично неоднорідними є цивільно-правові вимоги про оплату поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг, з одного боку, і про стягнення неустойки за неналежне виконання зобов'язання, зустрічні вимоги, зміст яких складає цивільно-правова відповідальність — відшкодування шкоди, сплата відповідно до ст. 625 ЦК процентів і сум індексації заборгованості — з іншого.

8. Хоча в ст. 601 ЦК ідеться про зарахування вимоги, букві цієї статті не суперечить зарахування кількох вимог з однієї та другої сторони, оскільки при цьому відбувається зарахування кожної вимоги окремо, а також зарахування частини вимоги, оскільки із суті зобов'язання, що може припинятися зарахуванням, на наш погляд, звичайно випливає можливість виконання його частинами (ст. 529 ЦК).

9. Зарахуванням може припинятися вимога, строк якої настав або строк якої не за­значений чи визначений моментом витребування. Якщо строк вимоги не настав, можливе лише укладення угоди про погашення взаємних зобов'язань відповідно до ст. 604 ЦК. Строк вимоги слід вважати таким, що настав, в останній день своєчасного виконання відповідноґо юридичного обов'язку, встановлений договором або такий, що випливає із законодавства (суб'єктивне право кредитора, що існує до цього, не має ознак ви­моги). Отже, заява про зарахування щодо вимог, строк яких визначений, може бути зроблена в перший чи наступні дні після початку перебігу позовної давності (ст. 261 ЦК). Правило про допустимість припинення зарахуванням лише вимоги, строк якої настав, або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування, є за­гальним, що не виключає встановлення спеціальними нормами законів інших правил. Так, ч. З ст. 776 ЦК надає наймачеві право у разі невиконання наймодавцем обов'язку здійснювати капітальний ремонт переданого в найм майна зробити капітальний ремонт,
невиконання якого перешкоджає використанню речі відповідно до її призначення та умов договору, і стягнути з наймодавця вартість ремонту або зарахувати її в раху­нок плати за користування річчю. Тут мається на увазі й та плата, яку наймодавець зобов'язаний буде заплатити в майбутньому.

Стаття 776 ЦК встановлює спеціальну правову конструкцію, на яку не поширюється дія ст. 601 — 603 ЦК. Викладене спеціальне правило підлягає переважному застосу­ванню перед положеннями, сформульованими в ст. 601 — 603 ЦК.

10.   Було б, звичайно, доцільно чіткіше визначити межі прав державних органів на видання нормативно-правових актів, які містять норми цивільного права. Поки вони належно не визначені, ст. 19 Конституції [1] («органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування... зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») не може бути визнана достатньою для заперечення чинності Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств [379], затвердженого Фондом державного майна України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Антимонопольним комітетом України, оскільки Тимчасове положення про Фонд дер­жавного майна України [220] закріплює за Фондом повноваження здійснення державної політики в сфері приватизації і наділяє його правом у межах компетенції видавати нор­мативні документи. Таким чином, чинність має п. 6.8 Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, відповідно до якого при розірванні договору купівлі-продажу пакета акцій у зв'язку з простроченням сплати покупцем покупної ціни з гарантійного внеску, внесеного покупцем на рахунок фондової біржі, утримується неустойка, біржовий збір (разом з податком на додану вартість). Це така спеціальна правова конструкція, що не передбачена законом і не підпадає під визначення зарахування, що випливає зі ст. 661 ЦК, хоча викладені правила передба­чають погашення зустрічних вимог сторін відповідних правовідносин.

11. На звернення суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності Національний банк Укра­їни роз'яснив, що зарахування зустрічних однорідних вимог не суперечить відповідним нормам публічного права, а тому допустиме і за зобов'язаннями у сфері зовнішньо­економічної діяльності. Таке зарахування є підставою для зняття банком з контролю експортно-імпортних операцій клієнтів за умови подання належним чином оформлених документів про припинення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог (лист Національного банку України «Щодо зарахування зустрічних однорідних вимог» [388]). Нормам цивільного права (якщо на відносини сторін відповідного зовнішньоекономічного цивільно-правового договору поширюється законодавство України) таке зарахування також не суперечить.

12. Правову конструкцію зарахування зустрічних однорідних вимог доцільно ви­користовувати завжди, коли на рахунок особи в банку надходять кошти без вказівки призначення платежу або з неправильною вказівкою призначення платежу. У практиці таке зустрічається часто в зобов'язаннях про надання комунальних послуг, що надають­ ся безперервно і характеризуються наявністю заборгованості з оплати послуг протягом тривалого часу. У принципі, такі платежі (без вказівки на їх призначення) підлягають поверненню на рахунок платника в п'ятиденний строк (ст. 6 Указу Президента «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» [227]), а за наявності встановлених підстав — відповідно до вимог ст. 35 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» [128]. Однак за наявності в платника заборгованості перед особою, на рахунок якої в банку надійшли грошові кошти без вказівки призначення платежу чи з неправильною його вказівкою, одержувач плате­жу має право на свій розсуд вибрати заборгованість зазначеного платника і заявити про припинення саме її в порядку зарахування зустрічних однорідних вимог (вимоги платника про повернення суми, перерахованої ним без вказівки призначення платежу або з неправильною його вказівкою, і зустрічної вимоги про погашення заборгованості по оплаті товарів, робіт, послуг). Це може бути остання (найбільш недавня) за стро­ком заборгованість платника, що утворилася, перед одержувачем платежу. Одержувач платежу буде зацікавлений у зарахуванні перерахованих коштів у рахунок заборгова­ності, за якою позовна давність закінчується. Якщо одержувач платежу не заявить про зарахування і не поверне кошти, отримані без вказівки призначення платежу, платник як власник коштів вправі в будь-який час визначити призначення раніше здійсненого платежу. І тоді припинене буде саме зобов'язання, вказане платником (він, звичай­но ж, вкаже зобов'язання, яке виникло найпізніше, в надії на пропуск одержувачем платежу позовної давності за більш ранніми платежами).

Зарахування за правовими наслідками не відрізняється від виконання зобов'язання, здійсненого належним чином. Див. п. 6 коментаря до ст. 599 ЦК.

 

Стаття 602.   Недопустимість зарахування зустрічних вимог

1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:

1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

2) про стягнення аліментів;

3) щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

 

1. Наведений у ст. 602 ЦК перелік зобов'язань, які не можуть бути припинені за­рахуванням, і умов, за яких зарахування є допустимим, не є вичерпним.

2. Зарахування розуміється законодавцем як самостійна підстава припинення зобов'язань, що відрізняється від належного виконання (ст. 598 ЦК). Тому немає жодних підстав стверджувати, що зарахування —  це різновид способів виконання зобов'язань. Унаслідок цього припинення зобов'язання зарахуванням можливе і піс­ля оголошення боржника банкрутом.  Цьому не перешкоджає заборона виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, що міститься в ч. 1 ст. 23 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108], інакше, ніж у випадках і порядку, встановлених розділом III названого Закону.

3. При застосуванні зарахування слід враховувати можливі несприятливі податкові наслідки зарахування, пов'язані з тим, що відповідно до ч. 1.19 ст. 19 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] застосування будь-яких видів зарахування і погашення взаємної заборгованості кваліфікується як бартер (бартерний обмін), що передбачає у відповідних випадках обов'язок використання звичайної ціни (ч. 7.4 ст. 7 названого Закону; ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок на додану вартість» [84]).

 

Стаття 603.   Зарахування у разі заміни кредитора

1. У разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

2. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на під­ставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не вста­новлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.

1. При формулюванні ст. 603 ЦК законодавець надав перевагу вишуканій словесності на шкоду формальній визначеності нормативного тексту. У ч. 1 ст. 603 ЦК по суті лише повторюється положення ч. 1 ст. 518 ЦК. У цьому не було ніякоі потреби. Але ж у та­кий спосіб законодавець сповістив, що він веде мову про право боржника на заперечення проти вимог первісного кредитора і на зарахування своєї вимоги до первісного кредито­ра в рахунок вимоги, що була передана первісним кредитором новому кредитору. Тому в ч. 2 ст. 603 ЦК уже не йдеться про первісного кредитора та про вимогу, яку він передав новому кредитору: тут йдеться тільки цро вимогу боржника до первісного кредитора. Останнє в ст. 603 ЦК не зазначається, оскільки це має бути видно із контексту.

2. Абзац перший ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник був повідомлений про заміну кредитора, і це повідомлення боржник отримав. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору, за таких умов: 1) вимога боржника виникла на під­ставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора. Здається, що так писати законопроекти не можна. Законодавець не повинен був зосереджуватись над проблемою існування підстави на певний момент, бо підставою далеко не завжди існує в часі. Часто вона з'являється в певний момент і в той же момент зникає разом з моментом, у який вона виникла. Тож слова «вимога виникла на підставі, що існувала...» слід читати як «вимога існувала...»; 2) строк вимоги настав до одержання боржником повідомлення про заміну кредитора або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

3. Абзац другий ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору за таких умов: 1) вимога боржника існувала на момент пред'явлення до нього вимоги новим кредитором; 2) вимога боржника до первісного кредитора існувала на момент виконання боржником свого обов'язку перед первісним кредитором до пред'явлення новим кредитором вимоги до боржника (якщо боржник виконав цей свій обов'язок). Але ж якщо боржник свій обов'язок виконав, то зникає можливість припинення зараху­вання вимоги боржника до первісного кредитора за відсутності зустрічної вимоги. Тож у цій частині предмет правового регулювання і взагалі відсутній.

Стаття 604.   Припинення зобов'язання за домовленістю сторін

1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.

2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).

3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завда­ної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором.

1.  Домовленість про припинення зобов'язання зазвичай співпадає з розірванням до­говору за згодою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК). У ч. 2 ст. 653 ЦК зазначається, що у разі розірвання договору припиняються зобов'язання сторін (зобов'язання обох сторін, що ґрунтуються на даному договорі).  Домовленість про припинення зобов'язання може передбачати припинення не тільки зобов'язання боржника, а і пов'язаного з ним зобов'язання, в якому кредитор за першим зобов'язанням є боржником.

2.   Домовленістю сторін можуть припинятись зобов'язання^  що ґрунтуються як на договорі, так і на інших підставах, якщо це не суперечить спеціальним положенням цивільного законодавства.

3.  Передбачається домовленість сторін про припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Угода про заміну одного зобов'язання іншим іменується новацією. Новація була відома ще в Стародавньому Римі. Гай так характеризував новацію: «Виникає нове зобов'язання, причому первісне припиняється з переходом його в нове». Стверджується, що в римському праві новація використовувалася, зо­крема для заміни заплутаних розрахунків ясними і короткими (Римське приватне право. Підручник /За ред. проф. І.Б. Новицького та І.С. Перетерського. —  М.: Юрисгь, 1996. — С. 296). Сьогодні новація також найчастіше використовується для заміни заплутаних розрахунків новими і для так званої реструктуризації заборгованості за грошовими зобов'язаннями, особливо у відносинах за участю житлових організацій та організацій, що надають комунальні послуги. Вони не можуть стягнути платежі з громадян-наймачів і власників квартир, а відповідно — не можуть розрахуватися і з особами, що надають їм послуги.

4.  Домовленість сторін про припинення зобов'язання слід відрізняти від договорів про відступлення вимоги, переведення боргу та інших договорів про заміну однієї чи обох сторін в зобов'язанні. При заміні сторони і навіть при укладенні договору про повну заміну сторін у обох зобов'язаннях, що ґрунтуються на цьому договорі, зобов'язання продовжують існувати.  Причому спеціально передбачено, що заміна
сторін у зобов'язанні не тягне зміни позовної давності (ст. 262 ЦК).

Укладення договору про припинення зобов'язання шляхом заміни його іншим може провадитися як із заміною сторони (обох сторін) зобов'язання, так і без неї. У рим­ському цивільному праві прямо передбачалася можливість новації із заміною особи кредитора чи боржника. Але в будь-якому разі при цьому колишнє зобов'язання при­пиняється, а виникає нове. Відбувається новація зобов'язання в цілому, суб'єктивних прав, вимог і обов'язків, що складають зміст зобов'язання. Природно, і позовна давність буде обчислюватися відповідно до строків виконання зобов'язання, передбачених до­говором про заміну одного зобов'язання іншим. Позовна давність, що не минула до дня укладення такого договору, не враховується. Позовна давність починає обчислюватися знову незалежно від складу суб'єктів зобов'язання, оскільки в цьому випадку ст. 262 ЦК, що не допускає зміни порядку обчислення та перебігу позовної давності при за­міні сторін у зобов'язанні, застосовуватися не може.

5. Від новації слід відрізняти правову конструкцію поновлення договору майнового найму на новий строк (ст. 764 ЦК), продовження договору оренди (ст. 17 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]), поновлення договору оренди землі (ст. 33 Закону «Про оренду землі» [165]). Ці правові конструкції покликані легалізувати дію відповідного зобов'язання після закінчення погодженого строку дії
договору, якщо жодна зі сторін не заперечує проти продовження права наймача (орен­даря) на користування майном.

6. Якщо зобов'язання між юридичними особами виникло на основі правового акта державного органу, обов'язкового для обох чи однієї зі сторін зобов'язання (ч. 1 ст. 648 ЦК), домовленість сторін про припинення зобов'язання або про його заміну іншим можлива тільки в тому випадку, якщо це не суперечить такому акту.

7. У практиці мало місце прагнення до невиправдано широкого тлумачення заміни одного зобов'язання іншим. Так, предметом розгляду в суді стала справа такого змісту. На початку 90-х років два підприємства уклали договір оренди на тривалий строк. Договір передбачав всі істотні умови, встановлені для цього виду договорів, законодавству він також не суперечив. У зв'язку з інфляцією виникла необхідність у зміні розміру орендної плати. Однак сторони вирішили не підписувати угоду про зміну розміру орендної плати, а підписали новий договір, складений на основі того ж стандартного бланка, що і раніше укладений договір. При заповненні цього стандартного бланка в зв'язку зі зміною розміру орендної плати сторони у вільні рядки вписали новий розмір орендної плати та встановили новий строк дії договору (до кінця поточного року). Інші вільні рядки типового бланка договору сторони заповнили, як вони були записані в раніше погодженому тексті договору. Жодної
вказівки в тексті знову підписаного договору на припинення раніше укладеного договору не було. Проте арбітражний суд дійшов висновку про те, що сторони уклали угоду про заміну одного зобов'язання іншим. Наглядові інстанції з таким висновком погодилися. Водночас, сторони не виявляли свою волю на припинення спочатку укладеного між ними договору. Існування між сторонами одночасно двох договорів стосовно одного і того ж предмета, з яких застосуванню в цей період підлягав лише один (пізніше укладений договір підлягав застосуванню до кінця поточного року, а до його укладення і після закінчення цього року застосуванню підлягав спочатку укладений договір), не суперечило жодному з актів законо­давства. Розширювальне тлумачення арбітражним судом волі сторін, виявленої в умовах пізніше укладеного договору, було невиправданим. Намір замінити одне зобов'язання іншим у тексті угоди про це повинен бути прямо і недвозначно вира­жений. Викладені висновки не є авторською новелою. Вони враховують положення римського цивільного права, що є надбанням цивілізованої юриспруденції: 1) «не­має нічого нового в тому, щоб поруч існували два зобов'язання однієї і тієї ж особи про один і той же предмет», хоча «одне і те ж не може нам належати з кількох підстав», а «добра совість не терпить, щоб те саме стягувалося двічі»; 2) «тільки тоді має місце новація, коли це саме було позитивно виражене договірними сторо­нами». Намір новувати зобов'язання — animus novandi — визнавався необхідним для кваліфікації вчинених дій як новації.

Давньоримські юристи визнавали не тільки договірну, але й судову новацію (novatio necessaria). Гай відзначав, що при подачі позову первісне зобов'язання розв'язується, і відповідач починає бути зобов'язаним у силу літісконтестації (всту­пу у відповідь за позовом). Після присудження зв'язаність у силу пред'явлення позову відпадає і заміняється відповідальністю за кондемнацією. Але ж дослідники римського цивільного права відзначають і інше: «...У цих випадках (при novatio necessaria — Авт.) старе зобов'язання швидше підсилювалося, ніж скасовувалося, і додаткові права також зберігалися» (Бартошек М. Римське право: (Поняття, тер­міни, визначення). — М.: Юридична література, 1989. — С. 226). Цивільне право України не дає підстави для висновку про те, що звернення з позовом, чи винесення рішення в справі про присудження до виконання зобов'язання в натурі (або набрання таким рішенням сили) тягне припинення зобов'язання у зв'язку з новацією. На всіх стадіях цивільного (господарського) процесу за позовом про присудження до вико­нання зобов'язання в натурі зобов'язання (матеріальні цивільно-правові відносини) зберігається (від пред'явлення позову до виконання відповідно до законодавства про виконавче провадження), хоча над ним і надбудовуються відповідні публічно-правові відносини.

8. Стаття 1053 ЦК прямо передбачає заміну боргу, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, позиковим зобов'язанням (новацію боргу у позикове зобов'язання).

9. Стаття 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» [127] забороняє видавати переказні та прості векселі в інших випадках, крім як для оформлення грошової забор­гованості за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, в межах цієї заборгованості на момент видачі векселя і за умови, що проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі. Видача
(передання) векселя при цьому припиняє грошове зобов'язання, що виникло на основі договору, і тягне виникнення грошового зобов'язання сплатити за векселем. Однак за відсутності в договорі умови про проведення розрахунків векселями така заміна одного зобов'язання іншим не допускається, а винні особи несуть відповідальність відповідно до закону (частина четверта ст. 4 названого Закону). Щоправда, умова
про проведення розрахунків векселями може бути включена в договір і після його укладення (шляхом підписання відповідного доповнення), що для сторін договору звичайно є нескладним.

10. Новація припиняє право застави, поруку та гарантію. Новація припиняє також обов'язок боржника сплатити неустойку чи відшкодувати збитки за ті порушення зобов'язання, що були допущені до новації зобов'язання. Однак домовленістю сторін може бути встановлено, що обов'язок сплатити неустойку враховується в змісті ново­го зобов'язання.

 

Стаття 605.   Припинення зобов'язання прощенням боргу

1. Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредито­ром боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

1. Прощення боргу — це односторонній правочин, який вчиняє кредитор. Не буде суперечити актам цивільного законодавства укладення договору про прощення боргу. Прощення боргу є правочином, що не потребує дій на його виконання. Тому він може здійснюватись в усній формі, що не звільняє кредитора — юридичну особу, що вчи­нила такий правочин, від обов'язку оформити документ первинного бухгалтерського обліку, в якому відображено зміст зобов'язання, що припиняється прощенням боргу, а будь-якого кредитора — від обов'язку доказувати в суді відповідні обставини.

2. Правочин, що спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, слід вважати вчиненим в момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу, в момент усної заяви кредитора боржникові про прощення боргу або в момент підписання договору про прощення боргу.

3. Правочин, спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, —  це спеціальна правова конструкція.  Цивільне законодавство  України не дає підстав розглядати такі правочини, як різновид дарування або пожертви. Тому обмеження на укладення договорів дарування, які встановлені ч. З ст. 720 ЦК стосовно підпри­ємницьких товариств (вони мають право укладати договори дарування між собою лише
у випадках, коли це прямо встановлено їх установчими документами) не поширюються на право таких товариств вчиняти правочини, спрямовані на припинення зобов'язань прощенням боргу.

4. Стосовно державних комерційних підприємств, казенних підприємств, комуналь­них комерційних і некомерційних підприємств не встановлено обмежень на вчинення правочинів, спрямованих на припинення зобов'язань прощенням боргу. Але немає перешкод для встановлення установчими документами таких юридичних осіб обмежень на вчинення ними таких правочинів.

5. Прощення боргу кваліфікується як правочин, що може бути визнаний судом недійсним, якщо він порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Так, не може бути вчинено правочин з метою припинення зобов'язання прощенням боргу, якщо відповідне право кредитора є предметом застави. Слід очікувати, що судова практика буде йти шляхом застосування до правочинів, спрямованих на припинення зобов'язань прощенням боргу ч. 1 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржни­ка або визнання його банкрутом» [108], хоч буквально тут йдеться про двосторонні правочини боржника, в результаті яких його кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки.

6.   Припинення зобов'язання прощенням боргу не впливає на розвиток зустріч­ного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, на підставі якого виникло зобов'язання, припинене прощенням боргу.

 

Стаття 606.   Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі

1. Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

1. Збіг боржника і кредитора в одній особі відбувається у випадках реорганізації юридичних осіб шляхом приєднання однієї юридичної особи до іншої чи злиття юри­дичних осіб. Збіг може настати також у результаті укладення цивільно-правового до­говору. Так, наявність між сторонами зобов'язання найму не перешкоджає укладенню тими ж сторонами договору купівлі-продажу об'єкта майнового найму, за яким наймач
придбаває у власність цей об'єкт. При переході права власності на здане в найм майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника (ст. 770 ЦК). У прикладі, що розглядається, наймач став власником об'єкта найму, до нього перейшли обов'язки наймодавця. В одній особі збіглися наймодавець і на­ймач. Зобов'язання найму припиняється.

2. Особливо часто збіг боржника і кредитора відбувається при правонаступництві в результаті укладення договорів при приватизації об'єктів (ст. 28 Закону «Про при­ватизацію державного майна» [83]) та договорів оренди цілісних майнових комплексів (ст. 15 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]).

3. Згодом документи, що стали підставою реорганізації юридичних осіб, можуть бути визнані недійсними, а відповідні договори можуть бути розірвані чи визнані не­дійсними. В усіх цих випадках на підставі названих тут юридичних фактів раніше припинене у зв'язку зі збігом кредитора і боржника в одній особі зобов'язання виникає знову в повному обсязі.

4. Правило про припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в од­ній особі стосується обох зустрічних зобов'язань, що ґрунтуються на одному і тому ж договорі, хоч із заголовку і тексту ст. 606 ЦК можна зробити висновок про те, що припиняється одне зобов'язання.

 

Стаття 607.   Припинення зобов'язання неможливістю його виконання

1. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обста­виною, за яку жодна із сторін не відповідає.

1. Ця стаття, як і інші правила, що стосуються неможливості виконання, не може поширюватися на неможливість виконання, яка існує в момент укладення договору, оскільки в такому випадку підлягають застосуванню правила про недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки (ст. 229 ЦК), або інші спеціальні правила про недійсність правочинів. Impossibilum nulla obligatio est — зобов'язання, предмет якого
неможливий, нікчемне. Зауважимо, що відповідно до ст. 229 ЦК такий правочин не є нікчемним, а має лише ознаку оспорюваності.

2. Оскільки ст. 607 ЦК регулює відносини між кредитором і боржником, немож­ливість виконання як підстава припинення зобов'язання означає відсутність у даного конкретного боржника (втрату боржником) можливості виконати зобов'язання.

3. Стаття 607 ЦК застосовується тільки в випадках, коли відповідно до чинного цивільного законодавства за неможливість виконання, що настала, не відповідає жодна із сторін. Неможливість виконання може бути викликана загибеллю майна, що є пред­метом зобов'язання внаслідок дії непереборної сили (зокрема, загибеллю нерухомого майна, урожаю сільськогосподарських культур тощо), перешкодами для виконання зобов'язання, що виникли в результаті дії непереборної сили, й іншими обставинами, за яких при виявленні належної дбайливості боржник не в змозі виконати зобов'язання (у зв'язку з дією непереборної сили, простого випадку або діями чи бездіяльністю іншої сторони зобов'язальних правовідносин). Саме така неможливість виконання мається на увазі в тих положеннях Цивільного кодексу, де використовується поняття неможливості виконання.

4.  Інколи спеціальними правилами передбачається припинення зобов'язань унаслі­док неможливості виконання незалежно від вини однієї із сторін в настанні обставин, що обумовили неможливість виконання. Так, пп. 1 і 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК передбача­ють припинення зобов'язання (буквально тут йдеться про припинення договору, але в контексті це означає припинення зобов'язань обох сторін) у зв'язку з загибеллю
майна, переданого в управління, неможливості управителя здійснювати управління майном незалежно від наявності вини однієї із сторін зобов'язання. Загибель об'єкта оренди також тягне припинення зобов'язання (договору) оренди (ч. 2 ст. 26 Закону «Про оренду державного і комунального майна»). У разі втрати (загибелі) предмета застави за відповідних умов припиняється застава (ч.  1 ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону
«Про заставу» [50]).

5.   Випадки припинення зобов'язання у зв'язку з неможливістю виконання, які не підпадають під дію ст. 607 ЦК, передбачені ст. 158 КТМ [23]. У силу цієї статті договір морського перевезення вантажу припиняється без заяви однієї зі сторін про припинення договору і без обов'язку відшкодування збитків, заподіяних припиненням зобов'язання, якщо після укладення договору і до відходу судна з місця навантаження внаслідок обставин, не залежних від сторін, настануть такі наслідки: 1) судно загине або буде захоплене силоміць; 2) судно буде визнане непридатним до плавання; 3) загине вантаж, що являє собою індивідуально визначену річ; 4) загине вантаж, що являє собою речі, визначені родовими ознаками, після здачі його для навантаження, а відправник не встигне здати інший вантаж замість загиблого. З перелічених підстав договір морського перевезення припиняється і під час рейсу. В останньому випадку при розрахунках у зв'язку з припиненням зобов'язання перевезення застосовується таке правило: перевізнику належить фрахт пропорційно фактичній дальності пере­везення виходячи з кількості врятованого і зданого перевізником вантажу. Звертає на себе увагу та обставина, що спеціальні правила ст. 158 КТМ не ставлять припи­нення зобов'язань за обставин, зазначених у цій статті, у залежність від наявності чи відсутності вини перевізника, відправника вантажу чи третіх осіб.

6. Що стосується оголошення боржника банкрутом, то воно не може бути підведене під визначення поняття неможливості виконання, як вона розуміється в ст. 607 ЦК, оскільки щодо цього встановлені спеціальні правила (ст. 23 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [108]).

7. Припинення зобов'язання неможливістю виконання по-різному впливає на зу­стрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке при­пинене неможливістю виконання, залежно від виконання чи невиконання зустрічного зобов'язання. Якщо зустрічне зобов'язання не виконане ні повністю,  ні частково, воно втрачає підставу в зв'язку з припиненням неможливістю виконання пов'язаного
з ним зобов'язання. Якщо зустрічне зобов'язання виконане повністю, таке виконан­ня втрачає підставу в силу припинення неможливістю виконання пов'язаного з ним зобов'язання. Це веде до виникнення зобов'язання з приводу безпідставного набуття майна (ст. 1212 ЦК). Такі ж наслідки наступають у разі часткового виконання зу­стрічного зобов'язання.

8. У випадках, коли неможливість виконання настала унаслідок винних дій чи бездіяльності сторони зобов'язання, відповідна сторона несе відповідальність згідно з загальними правилами. У цьому разі припинення зобов'язання прямо законом не передбачено, але ж такі наслідки випливають із відповідних спеціальних законів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону «Про телекомунікації» [166] у разі анулювання чи визнання недійсною ліцензії, вилучення номерного та/або радіочастотного ресурсу внаслідок порушення оператором, провайдером телекомунікацій законодавства, такий оператор (провайдер) зобов'язаний відшкодувати абоненту витрати, пов'язані з при­пиненням надання телекомунікаційних послуг. Тут законодавець прямо визнає, що в таких випадках надання послуг припиняється. Отже, припиняється і зобов'язання щодо їх надання.

Стаття 608.   Припинення зобов'язання смертю фізичної особи

1. Зобов'язання припиняється смертю боржника,  якщо воно  є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

2. Зобов'язання припиняється смертю кредитора,  якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.

1. Смерть фізичної особи — боржника припиняє зобов'язання лише тоді, коли воно нерозривно пов'язане з особою боржника, а тому іншою особою не може бути виконане (з урахуванням умов, встановлених договором). Коло зобов'язань, які припиняються у зв'язку із смертю кредитора, є більш обмеженим, ніж коло зобов'язань, в яких не до­пускається покладення виконання на іншу особу (ч. 1 ст. 528 ЦК). Зважаючи на це, законодавець встановив спеціальні правила, відповідно до яких смертю боржника припиняються окремі види зобов'язань.

2. Якщо договір дарування передбачає передання дарунка в майбутньому (у вста­новлений термін,  зі спливом певного строку,  з настанням відкладальної умови), зобов'язання дарування припиняється, якщо дарувальник помре до настання моменту передання дарунку (ч. З ст. 723 ЦК).

3. Смертю набувача припиняється зобов'язання довічного утримання (догляду), якщо у нього немає спадкоємців, або вони відмовилися від прийняття спадщини (вона відповідно до ч. 5 ст. 1273 ЦК має бути тільки безумовною і беззастережною). Наслід­ком припинення зобов'язання в такому випадку є перехід права власності на майно, раніше передане відчужувачем набувачеві, до відчужувача (ч. 2 ст. 757 ЦК).

4. Смертю наймача припиняються обидва зобов'язання, що ґрунтуються на договорі найму (ч. 1 ст. 781 ЦК), якщо інше не встановлено законом або договором. Частина перша ст. 7 Закону «Про оренду землі» [165] передбачає перехід права на оренду земельної ділянки від громадянина-орендаря до спадкоємців.  Обов'язок повернути річ наймодавцеві (ст. 785 ЦК) чи не перешкоджати наймодавцеві здійснити своє пра­во на річ несе особа, у фактичному володінні якої після смерті наймача знаходиться річ, що була предметом найму, на підставі ст. 1212 ЦК. Оскільки до складу спадщи­ни входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, і не припинилися внаслідок його смерті (ст.  1218 ЦК), до спадкоємців переходять обов'язки погасити заборгованість із плати за користування річчю і право вимагати безпідставно отриманої попередньої плати за користування річчю.

5. Договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи —   користувача за договором позички (ст. 835 ЦК). Це означає припинення обох зобов'язань, що ґрунтуються на такому договорі. Витребування речі, що була предметом договору по­зички, спадкоємцями у особи, у фактичне володіння якої перейшла річ, здійснюється на підставі ст. 1212 ЦК.

6. Смерть повіреного-боржника у зобов'язанні доручення тягне припинення обох зобов'язань, що ґрунтуються на договорі доручення (п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК). Взаємна заборгованість сторін спадкується на підставі ст. 1218 ЦК з обмеженнями, встанов­леними ст. 1230, 1231 ЦК.

7. Смертю фізичної особи — учасника договору простого товариства припиняються зобов'язання, що ґрунтуються на такому договорі (п. З ч. 1 ст. 1141 ЦК). До спад­коємців учасника договору переходять права та обов'язки, пов'язані з поверненням учасникам договору майна, яке вони раніше надали для цілей договору, та поділом майна і прав, які були набуті в процесі спільної діяльності (з обмеженнями, встанов­леними ст. 1230, 1231 ЦК).

8. Із загального правила ч. 1 ст. 608 ЦК випливає, що смертю боржника припиня­ються зобов'язання щодо створення на замовлення і використання об'єкта права інте­лектуальної власності (ст. 1112 ЦК), зобов'язання щодо управління майном (ст. 1029 ЦК), інші зобов'язання, виконання яких вимагає кваліфікації або правового статусу, що належали боржнику.

9. Припинення зобов'язання смертю боржника приводить до утрати правової під­стави зустрічним зобов'язанням, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, припинене смертю боржника. Формально закон (крім окремих правил, що стосують­ся певного виду зобов'язань) не потребує припинення в таких випадках зустрічного зобов'язання. Але воно виконанню не підлягає. Якщо воно буде виконане, таке ви­конання набуває ознаки безпідставного, і виконане може бути стягнуте з особи, яка безпідставно набула майно у такий спосіб, на підставі ст. 1212 ЦК. Якщо зустрічне зобов'язання було виконане до припинення пов'язаного з ним зобов'язання смертю боржника, безпідставно отримане підлягає стягненню із спадкоємців на підставі ст. 1212 і 1218 ЦК. Ці висновки ґрунтуються на загальному принципі цивільного законодавства, що випливає із змісту численних його положень. У визначеннях більшості цивільно-правових договорів, що наводяться в Цивільному кодексі та інших законах, зазвичай зазначається на їх оплатний характер (майно передається, робота виконується, по­слуга надається за плату, яка полягає в переданні грошової суми або у зустрічному переданні майна, виконанні роботи, наданні послуги). Отже, матеріальною підставою зобов'язання суб'єкта є зустрічне зобов'язання контрагента. Тому припинення одного із зобов'язань, що ґрунтується на певному договорі, тягне за собою припинення зустріч­ ного зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі. Якщо ж зустрічне зобов'язання було виконане раніше, це виконання в зв'язку з припиненням першого зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, втрачає матеріальну підставу повністю або у від­повідній частині, що і є підставою застосування ст. 1212 ЦК.

10. У ч. 2 ст. 608 ЦК використовується за змістом те ж формулювання, що і в ст. 515 ЦК:  зобов'язання,  нерозривно пов'язане з особою кредитора.  Це порівняння двох статей дає підставу акцентувати увагу на тому, що зобов'язання повинне бути пов'язаним саме з особою кредитора, а не його діяльністю. І все-таки спадкоємці по­мерлого кредитора, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, не зобов'язані одержувати від постачальників устаткування і товари, на постачання яких як покупець уклав договори померлий. Вони вправі на підставі ст. 1212 ЦК зажадати повернення коштів, сплачених померлим за устаткування і товари, відмовившись від отримання останніх.

11. Спеціальними правилами законодавець розширює коло випадків, коли смертю кредитора зобов'язання припиняються.

Відповідно до ч. З ст. 723 ЦК смерть обдаровуваного до настання передбаченого договором моменту передання дарунка припиняє зобов'язання дарування.

Смерть відчужувача-кредитора в зобов'язанні довічного утримання (догляду) при­пиняє це зобов'язання (ч. 2 ст. 755 ЦК).

Смертю довірителя-кредитора в зобов'язанні доручення припиняється зобов'язання доручення (п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК).

Вигодонабувач — це кредитор у зобов'язанні управління майном. Його смерть тягне припинення зобов'язань щодо управління майном, які виникли на підставі відповід­ного договору (п. З ч. 1 ст. 1044 ЦК).

12. Припинення зобов'язання смертю кредитора впливає на зустрічне зобов'язання, що ґрунтується на тому ж договорі, що і зобов'язання, яке припинене смертю креди­тора, в такі способи: 1) зустрічне зобов'язання, оскільки це не передбачено спеціаль­ними нормами законів, не припиняється, але його виконання втрачає підставу. Якщо ж виконання буде здійснене, буде мати місце безпідставне отримання майна; 2) за на­явності на день смерті кредитора заборгованості у нього по зустрічному зобов'язанню перед іншою стороною, ця заборгованість спадкується на підставі ст. 1218 ЦК з об­меженнями, встановленими ст. 1230, 1231 ЦК; 3) за наявності попередньої оплати по зустрічному зобов'язанню померлого, яке в зв'язку із смертю втратило підставу, до спадкоємців переходить право вимагати від іншої сторони повернення безпідставно набутого на підставі ст. 1212 ЦК.

 

Стаття 609.   Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи

1. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кре­дитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами ви­конання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 110 ЦК учасники юридичної особи або орган юри­дичної особи, уповноважений на це установчими документами, не обмежені законом в прийнятті рішення про ліквідацію юридичної особи. Рішення про ліквідацію юри­дичної особи може прийняти також суд відповідно до п. 2 ч. 1 ст. ПО ЦК. Наявність зобов'язань у юридичної особи не є перешкодою для прийняття рішення про ліквідацію
юридичної особи.

2. Ліквідація юридичної особи припиняє всі зобов'язання з участю цієї особи: як ті, де вона є кредитором, так і ті, де вона є боржником. Іноді в актах законодавства спеціально зазначається на те, що зобов'язання відповідного виду припиняються у разі ліквідації юридичної особи. Стосовно, наприклад, договору найму необхідність в фор­мулюванні такого спеціального правила (ч. 2 ст. 781 ЦК) виникла у зв'язку з тим, що
в цьому правовому інституті встановлено правонаступництво при зміні власника речі, переданої в найм (ст. 770 ЦК).

3. На виняток із наведеного загального правила правонаступництво при ліквіда­ції юридичної особи може передбачатись будь-якими нормативно-правовими актами, що названі у ст. 4 ЦК, за умови, що вони видані в межах повноважень, які надані відповідному державному органові. Лише індивідуальними правовими актами право­ наступництво при ліквідації юридичної особи встановлюватись не може (наприклад,
актом про ліквідацію даної юридичної особи). Труднощі виникають при кваліфікації статутів юридичних осіб, що затверджуються державними органами, яким надане пов­новаження видавати нормативно-правові акти. За логікою речей, статути, затверджені такими органами, є індивідуальними актами. Однак у разі, коли вони затверджуються Президентом України, Кабінетом Міністрів, центральними органами виконавчої влади, вони вносяться до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, а у відпо­відних випадках — підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції. Очевидно, у судовій практиці це і буде вирішальним аргументом на користь визнання статутів юридичних осіб, що затверджуються державними органами, яким надано повноваження видавати нормативні акти цивільного права, нормативно-правовими актами.

Отже, рішенням про ліквідацію юридичної особи не може бути призначено юри­дичну особу — правонаступника. Але виходячи із визнання України правовою дер­жавою (ст. 1 Конституції України [1]) та принципів справедливості, добросовісності і розумності, слід визнати неприпустимою ліквідацію юридичної особи, що є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, без призначення правонаступника у частині зобов'язань, що виникають з приводу видання правових актів, що порушують права громадян і юридичних осіб, незаконних дій або бездіяльності таких органів або їх посадових осіб. Якщо актом про ліквідацію такої юридичної особи правонаступника не призначено, він має бути визначений відповідно до повноважень, які належали юридичної особі, що ліквідована, та віднесені до компетенції правонаступника.

4. Правонаступництво при ліквідації юридичної особи передбачено ч. 2 ст. 758 ЦК: якщо у результаті ліквідації юридичної особи —  набувача за договором довічного утримання (догляду) майно перейшло до засновника (учасника) цієї юридичної особи, до останнього переходять права та обов'язки набувача за таким договором.

5. Правонаступництво при ліквідації юридичної особи повинне наступати у разі, якщо ліквідується юридична особа, що є боржником у зобов'язанні відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1205 ЦК). Правонаступництво в цих зобов'язаннях здійснюється шляхом капіталізації коштів боржника, що ліквідується,  з метою здійснення періодичних платежів на користь
потерпілого  (кредитора).  Кабінетом Міністрів затверджено Порядок капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли із зобов'язань підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю [297].

Покладення рішенням суду за позовом потерпілого на ліквідаційну комісію обов'язку здійснити капіталізацію коштів за відсутності таких коштів у юридичної особи, що ліквідується (абзац другий ч. 2 ст. 1205 ЦК), є юридично некоректним правилом, таким, що не може бути виконане. Тлумачити його як таке, що встановлює цивільно-правовий обов'язок членів ліквідаційної комісії за рахунок власного майна здійснити капіталізацію, підстав немає. Іншого майна (за відсутності майна у юридичної особи, що ліквідується), яким ліквідаційна комісія має право розпоряджатися, немає.

6. На підставі ст. 609 ЦК зобов'язання припиняються в момент ліквідації юридичної особи. Таким є момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про припинення юридичної особи (ч. 2 ст. 104 ЦК). Цей запис вноситься відповідно до ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [150]).

7. Права юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про її ліквідацію, здійсню­ються в процедурі ліквідації. При цьому можливі такі варіанти здійснення прав креди­торів у цивільно-правових зобов'язаннях: 1) відступлення права вимоги третім особам за плату (безоплатне передання таких прав може тягти негативні наслідки у податкових правовідносинах юридичної особи, що ліквідується); 2) пред'явлення вимог до борж­ників. Якщо рішення про ліквідацію приймається засновниками юридичної особи, то вони можуть встановити такий строк ліквідації юридичної особи, який буде достатнім для примусового здійснення прав. Якщо ж рішення про ліквідацію приймає суд, то він і встановлює строк і порядок роботи ліквідаційної комісії (ч. 5 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприємців»), що може
утруднити примусову реалізацію майнових прав юридичної особи, що ліквідується.

8. У зв'язку з ліквідацією юридичної особи її кредитори, що отримали відомості про прийняте рішення щодо ліквідації із публікації про ліквідацію або із Єдиного держав­ного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців чи інших джерел, мають право на свій вибір вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання (ч. ст. 107 ЦК). Вимога про припинення зобов'язання може бути пред'явлена в суді.
Але пред'явлення лише такої вимоги позбавлене сенсу, оскільки припинення юридичної особи — боржника тягне за собою припинення і зобов'язання. Сенс у такому позові з'являється, якщо він доповнюється вимогою про застосування наслідків припинення зобов'язання. Ця вимога може випливати не тільки із зобов'язання, що припиняється, а і з пов'язаного з ним зустрічного зобов'язання, якщо воно було виконане повністю або частково. Застосовувати при цьому за аналогією ст. 653 ЦК, що встановлює пра­вові наслідки розірвання договору, було б неправильним.

9. Вимога про дострокове виконання зобов'язання має бути виконана юридичною особою, що ліквідується, за наявності такої можливості. Якщо ж при належній дбайли­вості, яку виявила юридична особа, що ліквідується, з метою дострокового виконання зобов'язання, воно не було виконане у зв'язку з відсутністю можливості, ця особа не може відповідати за невиконання вимоги про дострокове виконання зобов'язання.