ГЛАВА 27 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ (ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ)

ГЛАВА 27 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ (ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ)

Стаття 373.   Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави.

2. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється від­повідно до закону.

3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунто­вий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд від­повідно до її цільового призначення.

5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що зна­ходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

1. Визнаючи землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, ст. 373 ЦК передбачає, що право власності на земельні ділянки (на землю) набувається та здійснюється відповідно до закону. Для порівняння зазна­чимо, що за загальними правилами ст. 328 ЦК право власності (на будь-який об'єкт) виникає з підстав, не заборонених законом, а право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або не встановлено судом.

2. При застосуванні положень глави 27 Цивільного кодексу  «Право власності на землю (земельну ділянку)» належить ураховувати, що Земельним кодексом [38] установлюються численні спеціальні правила щодо власності на землю. Положення Цивільного кодексу, що регулюють земельні відносини, переважно є загальними, що не можуть застосовуватись усупереч правилам спеціальним.

3. У ст. 79 Земельного кодексу більш детально та чітко, ніж у ч. З ст. 373 ЦК, визначається земельна ділянка як об'єкт права власності. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багато­річні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку роз­повсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення відповідно до цільового призначення земельної ділянки житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 2 ст. 79 ЗК).

4. Як і будь-який об'єкт права власності, земельна ділянка може використовуватись її власником на свій розсуд. Але встановлюється і обмеження: власник має право ви­користовувати земельну ділянку лише за її цільовим призначенням. Цільове призна­чення земель здійснюється перш за все віднесенням земель до категорій відповідно до ст. 19 ЗК. Але цим не вичерпується визначення цільового призначення земель. Так, у цій статті зазначається про землі сільськогосподарського призначення як про одну із категорій земель. Але в ч. З ст. 22 ЗК передбачається передання у власність земель сільськогосподарського призначення для таких більш конкретних цілей як ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. На цільове призначення земельної ділянки вказується в рішенні про її передання у власність та в Державному акті на право власності на землю. Відступлення від належно визначеного цільового призначення земельної ділянки є правопорушенням і може тягти навіть припинення у встановленому порядку права власності на земельну ділянку (п. «а» ст. 143 ЗК).

5. Використання всього, що знаходиться під та над земельною ділянкою, — це за загальним правилом є правом власника земельної ділянки. Але ж при цьому він повинен не порушувати права інших осіб та додержуватись установлених обмежень. Зокрема, власникові надається право використовувати на земельній ділянці загально-поширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі (ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу). Але ж установлюється, що корисні копалини власник земельної ділянки вправі добувати глибиною розробки до двох метрів, а прісні підземні води — до 20 метрів (ст. 23 Кодексу про надра [33]).

 

Стаття 374.   Суб'єкти права власності на землю (земельну ділянку)

1. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

2. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону.

3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встанов­лених законом.

4. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

1. Як і ст. 80 Земельного кодексу [38], ст. 374 ЦК визнає суб'єктами права влас­ності на землю (земельні ділянки) громадян України, юридичних осіб, створених на території України, територіальні громади і державу.

2. Частина 2 ст. 374 ЦК передбачає загальне право іноземців і осіб без громадянства на придбання земельної ділянки у власність, установлюючи, що воно здійснюється відповідно до закону. У ст. 81 З К передбачається можливість набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів. За межами населених пунктів іноземці та особи без громадянства можуть придбавати земельні ділянки у власність, якщо на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать цим особам на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями або особами без громадянства, повинні бути відчужені протягом одного року.

3. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у разі придбання об'єктів нерухомого майна або для спорудження об'єктів з метою використання їх у підприємницькій ді­яльності в Україні. За межами населених пунктів іноземні юридичні особи можуть придбавати земельні ділянки у власність у разі набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, що розташовані на цих земельних ділянках. Визнається можливість одержання іноземними юридичними особами земельних ділянок у спадщину. Але отри­мані таким чином землі сільськогосподарського призначення підлягають відчуженню
протягом року (ч. 2, 3 ст. 82 ЗК).

4. Власник земельної ділянки має правомочність, що належить будь-якому власнико­ві. Разом з тим на власників земельних ділянок покладається більш широке, ніж зви­чайно, коло обов'язків. Вони встановлені ч. 1 ст. 91 ЗК: 1) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановле­ному законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

5. Земельний кодекс передбачає можливість надання земельних ділянок, що пере­бувають у державній власності та комунальній (територіальних громад) власності, у постійне користування лише підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності (тобто державним і комунальним юридичним особам публічного права). У тимчасове користування земельні ділянки можуть нада­ватись будь-яким суб'єктам на підставі договору оренди.

 

Стаття 375.   Право власника на забудову земельної ділянки

1. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, ство­рювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектур­них, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

1. Власник земельної ділянки вправі здійснювати забудову земельної ділянки лише з додержанням встановлених архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також вимог щодо цільового призначення земельної ділянки. Численність зазначених правил, їх установлення не тільки актами законодавства, а й державними будівельними нормами, що не підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції, призводить до того, що склалась ситуація майже безмежного публічного втручання в діяльність власників щодо будівництва та свавілля з боку посадових осіб.

2. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, спо­руди та інше нерухоме майно, — так установлено ч. 2 ст. 375 ЦК. Але це не виключає дії ч. 2 ст. 331 ЦК, відповідно до якої право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо законом або договором передбачено прийняття такого майна в експлуатацію. Якщо ж нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності на нього виникає з моменту державної реєстрації.

3. Набуття особою права власності на будівлю, що збудована на земельній ділянці, яка є об'єктом права власності іншої особи, можливе, якщо у забудовника є право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що включає спеціально за­стережену можливість зведення будівель та споруд.  У відповідних випадках таке право отримує орендар. Воно належить також юридичним особам публічного права (юридичним особам, що належать до державної чи комунальної власності — ч. 2 ст. 92 ЗК), що одержали в постійне користування земельні ділянки, що перебувають у ко­мунальній або державній власності.

Стаття 376.   Самочинне будівництво

1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються само­чинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що
не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердже­ного проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішен­ням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне бу­дівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не по­рушує права інших осіб.

6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування ви­трат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.

7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самовряду­вання може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, що регулював відносини, які виникали лише в результаті самочинного будівництва громадянами житлового будинку, господарських і побутових будівель та споруд, а також літніх садових будиночків, новий Цивільний кодекс установлює загальні правила про наслідки самочинного бу­дівництва, що стосуються всіх суб'єктів і всіх видів будівель.

2. Тлумачення ст. 376 ЦК істотно утрудняється і її невдалою структурою, і її тер­мінологією. Це — одна з краще опрацьованих статей у всьому Цивільному кодексі. У ч. 1 цієї статті самочинне будівництво визначається як таке, що має одну з наступних ознак: 1) здійснюється «на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети». Це формулювання не погоджується з положеннями Земельного кодексу [38]. Таке
погодження було б досягнуте, якби у ч. 1 ст. 376 ЦК замість цитованого формулю­вання було б указано на порушення вимог законодавства про цільове призначення та використання земель»; 2) здійснюється без належного дозволу; 3) здійснюється без «належно затвердженого проекту». Але в ч. 7 ст. 376 ЦК ідеться не про відсутність належне затвердженого проекту, а про «істотне відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб»; 4) здійснюється з істотним по­рушенням будівельних норм і правил.

3. Якщо будівництво має одну з названих вище ознак самочинного, права власності на нього особа, яка здійснила таке будівництво, не набуває. Логічно було б зразу піс­ля цього загального правила сформулювати ще одне загальне правило про обов'язок особи, що здійснила чи здійснює самочинне будівництво, знести його, якщо рішенням суду за особою не визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Але законодавець далі пішов шляхом формулювання фрагментарних правил.

4. Частина 3 ст. 376 ЦК поширюється на випадки, коли самочинне будівництво здійснене на ділянці, що не була відведена для цієї мети (для будівництва відповід­ного об'єкта), незалежно від того, хто є власником цієї земельної ділянки (особа, яка здійснила самочинне будівництво, чи інша особа). Суд може визнати право власності на самочинне будівництво тільки за умови надання земельної ділянки особі, що здійс­нила самочинне будівництво, у встановленому порядку. Мається на увазі безоплатне передання земельної ділянки громадянину із земель державної або комунальної влас­ності (ст. 121 ЗК), набуття особою, що здійснила самочинне будівництво, земельної ділянки, що надана для даної цілі іншій особі,  у власність,  укладення договору оренди, іншого цивільно-правового договору, що дає право забудови земельної ділян­ки, прийняття відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки тощо. Зміна цільового призначення здійснюється відповідно до Порядку зміни цільового призначення зе­мель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб [300]. Із контексту ч. З і 4 ст. 376 ЦК випливає, що ч. З цієї статті застосовується не тільки до випадків
порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Про співвідношення ч. З і ч. 5 ст. 376 ЦК див. п. 5 коментаря до цієї статті.

Із ч. З ст. 376 ЦК непрямо випливає і методом логічної добудови нормативного тексту виявляється правовий припис, згідно з яким відсутність належного дозволу на будівництво, хоч і є ознакою самочинного будівництва, не перешкоджає прийняттю судом рішення про визнання за особою, що здійснила самовільне будівництво, права власності на нього. Але формулювання «право власності... може бути за рішенням суду...» залишає для суду певну можливість на свій розсуд та врахування відсутності дозволу (з урахуванням принципу верховенства права).

5. Частина 4 ст. 376 ЦК поширюється на відносини, коли самочинне будівництво здійснене на земельній ділянці, право власності чи користування якою належить іншій особі, а також на відносини, коли самочинне будівництво здійснене особою на влас­ній земельній ділянці, але при цьому були порушені права інших осіб. За наявності такої гіпотези нерухоме майно підлягає знесенню особою, що здійснила (здійснює)
самочинне будівництво.

6. При тлумаченні ч. 4 і 5 ст. 376 ЦК слід ураховувати значення формулювання «права інших осіб». Воно не може розумітися як повноваження державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, держави, Автономної Республіки Крим чи територіальної громади. Із ч. 1 ст. 2 ЦК випливає, що під особами слід розуміти тільки фізичних і юридичних осіб, що діють як такі, а не як державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, якби вони і мали статус юридичної особи.

7. Частина 5 ст. 376 ЦК поширюється на випадки здійснення особою самочинного будівництва на власній земельній ділянці. Умовою, за наявності якої суд може визнати право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, є відсутність порушення права інших осіб. Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого при застосуванні ч. 5 ст. 376 ЦК не має значення та обставина, чи порушувала особа, що здійснила чи здійснює само­чинне будівництво, вимоги земельного законодавства про цільове призначення земель. Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч положенням Земельного
кодексу і ч. З ст. 376 ЦК. Отже, у разі самочинного будівництва, що здійснене особою на власній земельній ділянці, з порушенням вимоги про цільове призначення земель, визнання судом права власності на самочинне будівництво можливе тільки за умови відповідної зміни цільового призначення земельної ділянки. При цьому під цільовим призначенням земельної ділянки слід розуміти не тільки ті види цільового призна­чення, які є підставою для виокремлення категорій земель у ст. 19 ЗК, а й цільове призначення, як воно визначене в державному акті про право власності на землю.

8. Частина 6 ст. 376 ЦК —  вельми своєрідне законодавче положення як об'єкт тлумачення. Справа в тому, що це положення регулює відносини щодо відшкодуван­ня витрат на самочинне будівництво у випадках, якщо право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнане за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Звідси непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (прав та обов'язків щодо відшкодування витрат на будівництво) до попередньо­го виявляється правовий припис, відповідно до якого за власником (користувачем) земельної ділянки може бути визнане право власності на самочинно збудований (хоч і недобудований) об'єкт нерухомого майна, що розміщений на цій земельній ділянці. Але виникає питання про співвідношення цього правового припису з правовим припи­сом, що прямо випливає із ч. 1 ст. 376 ЦК та покладає на особу, що здійснила (здій­снює) самочинне будівництво на чужій земельній ділянці, обов'язок знести відповідний об'єкт. У принципі, правові приписи, що прямо випливають з актів законодавства, можуть застосовуватись переважно перед правовими приписами, які непрямо виплива­ють з актів законодавства та виявляються висновком від наступного правового явища до попереднього і навпаки. Але у кінцевому рахунку не виключається і протилежне рішення. Для вирішення питання про переважне застосування одного з цих правил необхідно здійснити логічне доповнення ч. 4 ст. 376 ЦК правовим приписом такого змісту: за власником земельної ділянки, на якій іншою особою самочинно збудовано об'єкт нерухомого майна, не може бути визнано право власності на цей об'єкт. Це дозволяє нам перейти до сфери правової визначеності, оскільки правові приписи, що виявляються методом логічного доповнення нормативного тексту, не можуть застосо­вуватись усупереч правовим приписам, які непрямо випливають з актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попе­реднього (або навпаки).

Викладене вище підтверджується і контекстом ст. 376 ЦК. У цій статті (ч. 4) спо­чатку формулюється правило про обов'язковість знесення самочинно збудованого на чужій земельній ділянці нерухомого майна, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на таке нерухоме майно за особою, яка його самовільно збудувала (будує). Потім законодавець у ч. 6 ст. 376 ЦК непрямо, але чітко визнає, що випадки, коли замість знесення самочинно збудованого неру­хомого майна воно може бути визнане власністю власника земельної ділянки. Якщо законодавець це визнає, то таке, як виняток із загального правила ч. 4 ст. 376 ЦК, може бути. Логічний зв'язок між ч. 4 і 6 ст. 376 ЦК став би ще очевиднішим, якби законодавець усупереч логіці не помістив між цими логічно пов'язаними частинами частину п'яту, яка логічно відокремлена і від ч. 4, і від ч. 6 ст. 376 ЦК.

9.  Якщо при визначенні самочинного будівництва законодавець не визнав таким будівництво з істотним відхиленням від проекту, але визнав самочинним будівництво без належно затвердженого проекту, то при формулюванні конкретних правил законо­давець не встановив будь-яких наслідків будівництва без належно затвердженого проекту (крім правила ч. 2 ст. 376 ЦК, відповідно до якого особа не набуває права власності на самочинно збудоване нерухоме майно), але встановив наслідки істотного відступлення від проекту. Отже, у разі будівництва особою на власній земельній ді­лянці нерухомого майна без належно затвердженого проекту особа не набуває права власності на це майно, але і не може бути примушена до знесення цього майна, хоч би це порушувало права інших осіб. Але правовий припис виявлений методом логіч­ного доповнення тексту ст. 376 ЦК і не може конкурувати з правом особи, порушеним будівництвом без проекту. Це право підлягає захисту, в тому числі шляхом покладав на особу, що здійснила будівництво без проекту, обов'язок знести будівництво.

10. У разі істотного відхилення від проекту на особу, що здійснила будівництво з таким порушенням, рішенням суду може бути покладено обов'язок провести відпо­відну перебудову. Таке рішення суд може прийняти за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Саме по собі істотне відхилення від проекту не є достатнім для задоволення такого позову. Необхідною умовою для цього є така ознака істотного відхилення як його суперечність суспільним інтересам або порушення прав іншим осіб. Слід, однак, ураховувати, що саме життя та здоров'я особи, що допустила при будівництві істотне відхилення від належно затвердженого проекту, та членів його сім'ї є предметом суспільного інтересу. Такий же обов'язок на особу, що збудувала нерухоме майно, покладається у^разі істотного порушення будівельних норм і правил.

11. Неможливість  приведення  нерухомого  майна у відповідність  із  проектом, будівельними нормами і правилами або відмова від здійснення такої перебудови є підставою для знесення нерухомого майна за рішенням суду. З позовом до суду має звернутись відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Знесення здійснюється за рахунок особи, що здійснила будівництво.  На цю особу
покладається і обов'язок відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Це правило ч. 7 ст. 376 ЦК втрачає предмет правового регулювання, якщо об'єкт збудувала особа, що є власником земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво. Будівельні матеріали залишаються власністю особи, що здійснила самочинне будівництво.

12. Немає жодних підстав стверджувати, що визнане судом право власності на само­чинно збудоване нерухоме майно є таким, що не підлягає реєстрації відповідно до Зако­ну «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215]. Але слід ураховувати, що нерухоме майно має ознаку незавершеного будівництвом об'єкта аж до моменту прийняття його в експлуатацію (абзац четвертий ст. 1 Зако­ну «Про іпотеку» [197]), що закінчується складанням відповідного акта та видачею інспекцією державного архітектурного-будівельного контролю свідоцтва [313, п. 4, 17]. Тому визнання судом та реєстрація права власності на самочинне будівництво не дають права на експлуатацію об'єкта. Об'єкт має бути прийнятий в експлуатацію. Крім того, визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та реєстрація права власності не дає власникові права на відчуження цього майна без дотримання вимог частини п'ятої ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75] (ідеться про до­звіл відповідних органів на відчуження об'єктів незавершеного будівництва).

 

Стаття 377.   Право на земельну ділянку у разі набуття права власності на жит­ловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній

1. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквар­тирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення
в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекорис­тувача).

2. Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

(У ред від 05.11.2009)

1. Стаття 377 поширюється на відносини щодо набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, зазначені у цій статті, незалежно від підстави набуття права власнос­ті (договори купівлі-продажу, міни, довічного утримання, ренти, спадкування тощо). Чинність цієї статті не поширюється на випадки набуття права власності на багато­квартирний будинок. Цей правовий припис має таку ж юридичну силу, як і прямо
встановлені правові приписи (внаслідок наявності слова «крім»). Він є спеціальним порівняно з правовим приписом ч. 1 ст. 120 ЗК [38], що не містить такого застере­ження (внаслідок більш вузької гіпотези), а тому підлягає переважному застосуванню перед зазначеним положенням Земельного кодексу.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК право на землю переходить без зміни цільового призначення в обсязі  і на умовах,  установлених для прпереднього землевласника (землекористувача). Але на підставі абзацу другого ч. З ст. 6 ЦК сторони можуть домо­витись про те, що земельна ділянка залишається у власності відчужувача, а набувачеві надається право користування земельною ділянкою на підставі договору оренди.

3. До набувача переходить право на всю земельну ділянку, що посвідчене державним актом, договором оренди тощо. Спеціальне правило абзацу другого ч. 6 ст. 120 ЗК [38] допускає перехід до набувача відповідно до договору про передання права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї, а лише частини земельної ділян­ки. Але укладення такого договору можливе після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номеру. Це спеціальне правило підлягає переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 1 ст. 120 ЗК, яке допускає безумовний перехід до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду не всієї земельної ділянки, а лише її частини.

 

Стаття 378.   Припинення права власності на земельну ділянку

1. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

1. Установлюючи підстави припинення права власності, ч. 2 ст. 346 ЦК передбачає можливість припинення права власності і при настанні інших юридичних фактів, що відповідно до закону тягнуть такі наслідки.

2. У статті 140 ЗК встановлюються такі додаткові підстави припинення права влас­ності на земельну ділянку як відчуження з мотивів суспільної необхідності та для сус­пільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземцями або особами без громадянства впродовж року після її отримання у спадщину (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу). Крім того, відповідно до частини першої ст. 143 Земельного кодексу можливе
примусове припинення права власності на земельну ділянку у судовому порядку в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речови­нами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури, меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди
здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.