Печать

ГЛАВА 25 ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

 

 

 

ГЛАВА 25 ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

 

Стаття 346.   Підстави припинення права власності

1. Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

7) виключено

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

2 . Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених зако­ном.

(Із змін, від 17.11.2009)

1. Ця стаття не містить вичерпного переліку підстав припинення права власності. Зокрема, абзац дванадцятий частини п'ятої ст. 10 Закону «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» передбачає примусове відчуження об'єктів приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням [160]. Ця правова конструкція не охоплюється поняттям реквізиції, як воно визначається в ст. 353 ЦК.

2. Момент припинення права власності визначається ст. 334, 347, 349, абзацом першим ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та із застосуванням у відповідних випадках цих законодавчих норм за аналогією.

 

Стаття 347.   Відмова від права власності

1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають дер­жавній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

1. Відмова від права власності на майно — це нова для вітчизняного цивільного законодавства правова конструкція. Відмова є правочином, який може здійснюватись у будь-якій формі, в тому числі усній. Такий правочин має вчинятись зазвичай шля­хом заяви про відмову. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі на адресу будь-якої особи, вона може бути безадресною, якщо інше не встановлено законом. Правочин на відмову від права власності може здійснюватись конклюдентними діями (ч. 2 ст. 205 ЦК). Оскільки інша будь-яка особа може заволодіти безхазяйним рухомим майном і в такий спосіб набути права власності на таке майно (ст. 336 ЦК), особа, що заволоділа рухомим майном, повинна мати докази здійснення колишнім власником правочину на відмову від права.

2. Право власності припиняється за загальним правилом з моменту вчинення право­чину на відмову від цього права (з моменту заяви про відмову чи з моменту здійснення конклюдентних дій, що виявляють волю власника на відмову від права власності). Право власності на майно, яке (право) підлягає державній реєстрації, припиняється з моменту внесення відповідного реєстраційного запису. При цьому слід відрізняти
реєстрацію права власності від реєстрації об'єктів права власності — транспортних засобів (Правила державної реєстрації та обліку автомобілів,  автобусів,  а також самохідних машин,  сконструйованих на шасі автомобілів,  мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок [314]), вогнепальної зброї (Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення
та використання вогнепальної, пневматичної та холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [330]), газових пістолетів та револьверів (Положен­ня про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [274]), торговельних морських суден (ст. 26 — 31 Кодексу торговельного мореплавства [34]),
річкових суден (ст. 26 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]; Порядок ве­дення Державного суднового реєстру та Суднової книги України [287]), повітряних суден (ст. 25 Повітряного кодексу [32]).

3. Незважаючи на всю зручність та доцільність поширення правил про момент при­пинення права власності на майно, право власності на яке підлягає реєстрації, на май­но, яке підлягає реєстрації, було б неправильним стверджувати, що право власності на майно, яке (майно) підлягає реєстрації, припиняється з моменту внесення відпо­відного запису до реєстру, оскільки це не відповідало б букві ч. З ст. 347 ЦК.

 

Стаття 348.   Припинення права власності  особи  на майно,   яке  не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі при­мусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчу­женню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

1. Установлення видів майна, що не може належати відповідним особам на праві власності, слід відрізняти від деяких інших обмежень прав власника. Так, законо­давство України не забороняє будь-яким особам набувати права власності на морське торговельне судно та експлуатувати його в територіальних водах України або у від­критому морі. Але право плавання під прапором України може бути надане тільки
за умови, що власником судна є громадянин України або юридична особа, яка за­реєстрована в Україні та учасниками якої є виключно громадяни або юридичні особи України (ст. 32 КТМ).

2. Обмеження кола майна, що може перебувати у власності суб'єктів цивільного права, не є широкими, а законодавчі акти з цього приводу не є численними. Загаль­ним актом такого роду є Постанова Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» [245]. Чинними є і окремі інші обмеження. Частини 2 —  4 ст. 81 та ч. 2, 3 ст. 82 Земельного кодексу [38] обмежують можливість перебування земельних
ділянок у власності іноземців та осіб без громадянства. У силу тенденцій розвитку цивільного законодавства, що обумовлені формуванням ринкової моделі економіки, застосування правил про порядок відчуження майна, яке не може належати особі на праві власності в силу пізніше прийнятого закону, буде мати поодинокий характер. Це стосується і правил про відчуження майна, яке згідно з пізніше прийнятим законом потребує спеціального дозволу, якщо такий дозвіл не надано.

3. Установлені такі правила відчуження майна, що не може належати особі в силу пізніше прийнятого закону, або майна, яке не може належати особі у зв'язку з відмовою особі в наданні дозволу на набуття майна відповідно до пізніше прийнятого закону:

1)         власник зобов'язаний здійснити відчуження такого майна протягом установле­ного строку. Якщо цей строк не встановлено, слід зробити висновок про те, що цей строк відповідно до принципів добросовісності, справедливості та розумності має бути співрозмірним;

2)    якщо власник не виконав зазначеного обов'язку, здійснюється примусовий про­даж майна за рішенням суду, що приймається за заявою відповідного органу держав­ної влади. Сума виторгу при цьому (з вирахуванням відповідних витрат) передається власникові;

3)    якщо майно не продане (власником добровільно або в примусовому порядку), воно передається у власність держави за рішенням суду, а власникові виплачується сума, розмір якої визначається судом.

4.  Значно частіше потреба в продажі майна виникає не у зв'язку з прийняттям нових законів, а у зв'язку з набуттям особою права власності на майно, яке не може належати даній особі, або майна, набуття права власності на яке потребує спеціаль­ного дозволу.

Відповідно до законодавства України іноземці й особи без громадянства, іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки сільськогоспо­дарського призначення в порядку спадкування. Але при цьому ст. 82 і 83 Земельного кодексу [38] приписує здійснити відчуження таких земельних ділянок протягом одно­го року з дня отримання права власності (а не з дня відкриття спадщини чи іншого дня).

5.  У порядку спадкування можливе набуття права власності на майно, володіння яким є можливим лише за наявності спеціального дозволу.   Можливе також ану­лювання дозволу на зберігання зброї. У таких випадках воно підлягає відчуженню у встановлені строки. Строки відчуження встановлюються різні — п'ятнадцять днів, місяць, шість місяців (пп. 12.17; 12.18; 12.21 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневма­тичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів [329]). Інколи вони пов'язуються з попереднім переданням майна на зберігання до органів внутрішніх справ.

6. Примусовий продаж майна, права власності на яке набула особа, що не може мати права власності на таке майно, може здійснюватись тільки за рішенням суду, яке виноситься за заявою органу внутрішніх справ. До набрання таким рішенням за­конної сили органи внутрішніх справ можуть вилучити відповідне майно лише для цілей його зберігання.

7. За рішенням суду майно вилучається, продається, а виручена сума за вираху­ванням витрат, пов'язаних з відчуженням, передається колишньому власникові. Якщо майно залишилось не переданим у зв'язку з відсутністю покупців, воно передається у власність держави, а колишньому власникові виплачується сума, що дорівнює вар­тості цього майна, визначеної судом.

 

Стаття 349.   Припинення права власності внаслідок знищення майна

1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

1. Стаття, що коментується, демонструє надто формальний підхід до визначен­ня моменту припинення права власності на майно у разі його знищення. Знищення означає припинення існування майна. За відсутності майна право власності на нього існувати не може. Але стосовно майна, право власності на яке підлягає реєстрації, встановлюється, що у зв'язку з його знищенням право власності на нього припиняється з моменту внесення запису до відповідного реєстру за заявою власника. Таке визна­чення моменту припинення права власності може мати значення для правовідносин, суміжних із цивільними.


Стаття 350. Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності

Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності здійснюються в порядку, встановленому законом.

(У ред. від 17.11.2009)

1. Земельні ділянки, про які йдеться у ст. 350 ЦК, визначаються у ч. 1 ст. 79 ЗК як частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Під іншими об'єктами нерухомого майна у ст. 350 ЦК розуміються об'єкти, пере­міщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК). Таке розуміння об'єктів нерухомого майна охоплює не тільки будинки, будівлі, споруди, а й багаторічні насадження, що відповідає ч. З ст. 351 ЦК і змісту Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них
розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [229]. Але ж слід ураховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК багаторічні насадження не є окремим об'єктом нерухомого майна, а право власності на земельну ділянку поширюється і на багаторічні насадження.

3. У ст. 350 ЦК чітко виокремлюються викуп земельних ділянок і об'єктів не­рухомого майна для суспільних потреб та їх примусове відчуження. Ці дві правові конструкції (викуп і примусове відчуження)  об'єднуються в поняття відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розташовані, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

4. Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна для суспільних по­треб визначається у ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як  «передача земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за їх згодою у державну чи комунальну власність для задоволення суспільних потреб шляхом укладення договору купівлі-продажу чи іншого правочину у порядку, встановленому законом».

5. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, визначається в ст. 1 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» як «перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них роз­міщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду».

6. Суспільна необхідність як підстава примусового відчуження земельних ділянок та об'єктів нерухомого майна визначається у ст. 1 названого Закону [329] досить вузько (як «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної грома­ди виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановле­ному законом порядку»). Отже, позивач має довести в суді наявність ознаки виключної необхідності. Крім того, у ст. 15 згаданого вище Закону визначаються види об'єктів, для розміщення яких може здійснюватись примусове відчуження земельних ділянок і об'єктів
нерухомого майна. Ці законодавчі положення є більш жорсткими стосовно державних органів та органів місцевого самоврядування, що вимагають примусового відчуження земельних ділянок і об'єктів нерухомого майна, ніж відповідні положення ст. 1 Про­токолу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7. При викупі земельної ділянки та розташованих на ній об'єктів укладається до­говір купівлі-продажу або договір міни. Такі договори підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Сторонами такого договору є власник земельної ділянки та розташованих на ній об'єктів (продавець) і орган державної влади, орган місцевого самоврядування (покупець).

8. При примусовому відчуженні орган, що прийняв рішення про відчуження, звер­тається до суду з вимогою про відчуження земельної ділянки (земельної ділянки та розташованих на ній об'єктів нерухомого майна). У відповідних випадках зазначений орган звертається з позовом про примусове відчуження земельної ділянки і знесення житлового будинку, будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на зе­мельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню (ч. З ст. 6 Закону «Про від­чуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»). За наявності підстав суд приймає рішення про примусове відчуження та про знесення відповідних об'єктів.

 

Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом для суспільних потреб чи примусовим відчуженням з мотивів сус­пільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене

1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні наса­дження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її при­мусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов'язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.

2. Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надан­ня їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки,
вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

3. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове від­чуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об'єкти.

4. У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших буді­вель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження
розглядається з кожним власником окремо.

5. До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земель­ної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними
насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.

6. Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь  іншої особи зобов'язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об'єктів
нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ді­лянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних
потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки.

(У ред. від 17.11.2009)

1. Вимога обов'язкового попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки і розташованих на ній об'єктів нерухомого майна відтворюється у частині п'ятій ст. 41 Конституції України, але має значно ширшу сферу дії: 1) поширюється на власників — не тільки громадян, а й юридичних осіб; 2) поширюється не тільки на примусове відчуження земельних ділянок та розташованих на них об'єктів нерухо­мого майна, а й на їх викуп. Разом з тим, слід ураховувати, що механізм забезпечення обов'язкового і повного відшкодування вартості земельних ділянок установлений тіль­ки стосовно примусового відчуження зазначених об'єктів — підставою для державної реєстрації права власності держави на примусово відчужені земельні ділянки та роз­ташоване на них нерухоме майно є, зокрема, документи, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого (ч. 4 ст. 16; абзац другий ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»).

2. У разі викупу земельної ділянки та розташованих на ній об'єктів нерухомого майна право власності до набувача (держави, територіальної громади) переходить відповідно до спеціального правила абзацу першого ч. 1 ст. 18 Закону «Про відчу­ження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної
необхідності» «після укладення договору купівлі-продажу (іншого правочину, що пе­редбачає передачу права власності) та державної реєстрації такого права». Стосовно випадків примусового відчуження момент переходу права власності не встановлений. Тому в таких випадках наведене законодавче положення про перехід права власності на земельну ділянку та розташоване на ній нерухоме майно з моменту державної ре­єстрації такого права підлягає застосуванню за аналогією.

3. Власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки. При викупі власник може відмовитись від укладення договору (купівлі-продажу, міни) у разі, якщо запропонована йому земельна ділянка його не влаштовує. При примусовому відчуженні власник не може протидіяти при­йняттю судом відповідного рішення, а законодавець не дає власнику будь-яких інших
гарантій, крім гарантії того, що інша земельна ділянка буде надана в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади.

Тож власнику можуть і не запропонувати земельну ділянку в районі, де земельні ділянки надаються людям, що належать до категорії шановних. Певною гарантією для власника земельної ділянки може бути лише правило ч. 6 ст. 4 Закону «Про від­чуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» [329] («примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності здійснюється за умови надання її власнику відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки, якщо інше не погоджено з власником відчужуваної земельної ді­лянки»).

4. Додаткове речення «вартість якої враховується при визначенні викупної ціни» не відповідає логіці людського мислення. Але таке ж формулювання включене до ч. 1 ст. 14 Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з-мотивів суспільної необхідності». Згідно з логічним тлумаченням можна
зробити висновок про те, що на вартість наданої іншої земельної ділянки зменшуєть­ся сума, що підлягає виплаті власнику як викупна ціна. Більш детально ці питання вирішуються ч. 1 ст. 14 названого Закону, де передбачається доплата або покупцем (органом, що прийняв рішення про примусове відчуження) або власником з метою до­сягнення еквівалентності подібно до того, як це передбачено ч. З ст. 715 ЦК стосовно
будь-якої міни. Такі ж правила встановлені ст. 14 названого Закону у разі надання інших об'єктів нерухомого майна замість об'єктів, що відчужуються.

5. У разі, коли власник земельної ділянки, що підлягає відчуженню, не є власником об'єктів нерухомого майна, які на ній розташовані, при викупі договір укладається з власником земельної ділянки і кожним із власників об'єктів нерухомого майна. Частина 4 ст. 351 ЦК («питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо») не перешкоджає пред'явленню органом, який прийняв рішення про примусо­
ве відчуження, одного позову до декількох відповідачів (власника земельної ділянки і власників розташованих на ній об'єктів нерухоме майна) згідно з п. 2 ч. 2 ст. 32 ЦПК, оскільки обов'язки відповідачів виникли з однієї підстави.

6. Відповідно до ч. 5 ст. 351 ЦК власник має право до відповідного моменту розпоряджатися об'єктами нерухомого майна, розташованими на земельній ділянці, що підлягає примусовому відчуженню.

7. Невиконання власником земельної ділянки обов'язку надати інформацію набува­чу, який (обов'язок) покладається на нього при відчуженні частиною шостою ст. 351 ЦК, є підставою визнання відповідного договору недійсним на підставі ст. 230 ЦК. У разі відчуження об'єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці, такий обов'язок на власника прямо не покладається. Але це не виключає застосування і в цьому випадку ст. 230 ЦК.

 

Стаття 352.   Викуп пам'ятки історії та культури

1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збережен­ня, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може
постановити рішення про її викуп.

3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

1. Чинність цієї статті поширюється тільки на пам'ятки історії та культури. До таких пам'яток належить значно менше коло об'єктів, ніж до категорії національних, культурних та історичних цінностей, про які йдеться в ч. 8 ст. 319 ЦК.

2. У ст. 352 ЦК не вказується прямо на те, що вона чинна тільки стосовно нерухо­мих пам'яток історії та культури. Але ж таке тлумачення терміна «пам'ятки історії та культури» має нормативні підстави. У ст. 1 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини» [158] пам'ятка визначається як об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Та й із визначення об'єктів культурної спадщини, що дається там же, із класифікації об'єктів культурної спадщини, що наводиться в ст. 2 того ж Закону, випливає, що до них належать лише об'єкти нерухомого майна.

3. Дії або бездіяльність власника пам'ятки історії та культури, що дають підстави для застосування ст. 352 ЦК, можуть мати чи ні ознаки вини. Зокрема, у власника можуть бути відсутніми можливості створити умови для збереження пам'ятки історії та культури. Необхідною є тільки наявність доказів такої динаміки стану пам'ятки, яка загрожує її знищенням або пошкодженням.

4. За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 352 ЦК, державний орган, що здійснює виконавчу владу у цій сфері, робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Про попередження має бути прийнято відповідний розпо­рядчий акт, який надсилається власникові. Це і є формою і способом попередження. Цей акт власник може оспорити в суді.

5. При невідкладній необхідності — це вкрай обмежене коло випадків — звернення до суду з позовом про викуп пам'ятки історії та культури можливе і без такого поперед­ження. У будь-якому випадку не встановлено строку, після якого можливе звернення до суду з таким позовом. Але ж за загальним правилом (за відсутності невідкладної необхідності) звернення до суду є можливим за умови, що після попередження власник не припинив дій чи бездіяльності, що породжують загрозу незбереження пам'ятки історії та культури, зокрема, у зв'язку з відсутністю у власника можливості для створення умов для збереження пам'ятки. Якщо позивач доведе наявність обставин, про які зазначається в ст. 352 ЦК, суд має постановити рішення про викуп пам'ятки історії та культури. Якщо сторони не досягли згоди щодо викупної ціни об'єкта, вона визначається судом. Це можливе за заявою позивача в цій же справі.

6. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Договір купівлі-продажу при цьому не підписується, оскільки правовстановлюючим документом є рішення суду, що набрало законної сили.

 

Стаття 353.   Реквізиція

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього
і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово від­чужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість рекві­зованого майна, може бути оскаржена до суду.

5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це май­но, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

1. У статті, що коментується, визначаються загальні правила реквізиції майна. Поняття реквізиції, що використовується в цій статті, не охоплює собою відплатного вилучення майна, що застосовується як вид адміністративного стягнення (ст. 28 КУпАП [30J).

2. Реквізиція передбачає примусовий викуп майна у власника. Реквізиція допус­кається у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії або за наявності інших надзвичайних обставин. Підставою для реквізиції є суспільна необхідність, що ви­кликана викладеними обставинами. За наявності такої підстави та зазначених вище обставин ст. 353 ЦК не перешкоджає виданню відповідним органом виконавчої влади
розпорядження про реквізицію майна. Заборона на видання таких актів не випливає також із ст. 321 ЦК, що встановлює правила щодо непорушності права власності. Ні один орган виконавчої влади прямо не уповноважений законом (як це передбачено частиною другою ст. 19 Конституції [1]) на видання таких актів. Тому до вирішення питання про надання такого повноваження відповідним органам державної влади ці органи в межах своєї компетенції, визначеної підзаконними актами, не позбавлені права звертатись до суду з позовом про вилучення майна безпосередньо на підста­ві ст. 353 ЦК.

3. Хоч ст. 353 ЦК установлює підстави і порядок реквізиції майна, передбачається, що ці підстави та порядок мають встановлюватись законом. На цей час із таких законів відома тільки ст. 68 КТМ [34], яка дає капітану морського торговельного судна право за відповідних умов провести реквізицію необхідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використаний для харчування. Але відсутність спеціального закону за наявності підстав, передбачених ст. 353 ЦК, не може бути перешкодою для реквізиції майна. Не визначені законом питання мають вирішуватись відповідно до засад цивільного законодавства, що закріплені у ст. З ЦК.

4. Відшкодування вартості майна проводиться попередньо, тобто до фактичного його вилучення. Оцінка майна має здійснюватись відповідно до Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [178] та інших актів законодавства.

5. Наступне повне відшкодування власникові реквізованого майна допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Воєнний стан в Україні або окре­мих її місцевостях уводиться Президентом у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, а також у разі збройної агресії проти України (п. 20 частини першої ст. 106 Конституції, ст. 4 Закону «Про оборону України» [161]). Надзвичай­ний стан вводиться в Україні або окремих її місцевостях Президентом України (п. 21 частини першої ст. 106 Конституції) за наявності умов, що зазначені в ст. 4 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [150].

6. Власник має право вимагати надання йому взамін реквізованого іншого майна, якщо це можливо.

7. Реквізоване майно може використовуватись відповідно до суспільної необхід­ності, що стала підставою для реквізиції. Воно може бути знищене, якщо реквізиція була здійснена з метою забезпечення санітарного або епідемічного благополуччя на­селення або у випадках, коли реквізиція була проведена з метою забезпечення безпеки суспільства.


Стаття 354. Конфіскація

1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рі­шенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

1.  Конфіскація — це примусове безоплатне вилучення майна у власника і звернення його у власність держави.

Можливість застосування конфіскації щодо суб'єктів права приватної власності передбачена ст. 41 Конституції. Конституція не виключає конфіскації майна й інших форм власності. У Конституції норми щодо цього відсутні тільки тому, що в ній вза­галі немає докладних положень щодо інших форм власності, ніж приватна.

Законодавчими актами може передбачатися конфіскація майна, яке перебуває у колективній, державній, комунальній власності. Звернення у власність держави (конфіскація) державного майна — це логічно небездоганна правова конструкція. Але законодавець допускає випадки конфіскації та державного майна, закріпленого за державними підприємствами на праві господарського відання, а за установами, що фінансуються з державного бюджету, і казенними підприємствами — на праві оперативного управління.

2.  Конфіскація застосовується як санкція за вчинене правопорушення. Цілою низ­кою статей Кримінального кодексу [36] застосування конфіскації передбачено як міра кримінального покарання. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону «Про виконавче прова­дження» [129]), поширюється і на випадки конфіскації майна фізичних осіб.

3. Кодекс про адміністративні правопорушення (ст. 29, 85, 88, 1062, 146 та інші) передбачає можливість застосування конфіскації предмета, який став знаряддям учи­нення або безпосереднім об'єктом правопорушення, як основної чи додаткової міри адміністративного стягнення.  Установлюючи, як правило,  можливість конфіскації предметів, які знаходяться у приватній власності громадян, ст. 28 КпАП допускає
конфіскацію майна, що не є об'єктом права приватної власності правопорушника. Але ж можливість конфіскації майна, що не є об'єктом права власності правопорущника, повинна бути спеціально передбачена законом. Зазначення в законі про конфіскацію як санкцію, що підлягає застосуванню за певне порушення, є недостатнім для кон­фіскації майна особи, що не була порушником, якщо при цьому спеціально не вказу­ється на можливість конфіскації майна, яке не є об'єктом права власності особи, що не вчиняла правопорушення. У ст. 326 Митного кодексу [40] формулюється спеціальна норма, яка допускає можливість конфіскації певних предметів, незалежно від того, чи є вони власністю особи, що вчинила правопорушення. Але реалізація наведеного положення ст. 326 МК виявляється неможливою. Справа в тому, що на цей час від­
сутні інші процесуальні форми прийняття судом рішення (постанови) про конфіскацію, ніж установлені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Цей Кодекс не передбачає участі власника в розгляді справи про адміністративні правопорушення (порушення митних правил), якщо він не є правопорушником. Винесення судом по­станови у справі про адміністративне правопорушення, якою передбачається конфіс­кація майна особи, що не була учасником процесу, суперечило б п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], унеможливлювало б участь власника у виконавчому провадженні як боржника і порушувало б названу статтю уже на стадії виконавчого провадження.

4. У випадках, передбачених Кримінальним кодексом [36] і Кодексом про адміні­стративні правопорушення [ЗО], конфіскація майна застосовується за рішенням (ви­роком, постановою) суду. Це відповідає частині шостій ст. 41 Конституції, яка щодо об'єктів приватної власності допускає застосування конфіскації виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законами.

5. Відповідно до загального правила ст. 81 КПК [27] гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а гроші, цінності та інші речі, які є речовими доказами, конфіскуються. Це — спеціальні підстави припинен­ня права власності, що грунтуються на ч. 2 ст. 346 ЦК. Що стосується конфіскації грошей, цінностей та інших речей, що були речовими доказами, то закон не пов'язує її з учиненням протиправних дій власником. Це може призвести до таких дій відпо­відних державних органів, які суперечать ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8]. Конфіскація знарядь злочину та інших засобів, використаних при вчиненні злочину і здобутих злочинним шляхом, передбачена низкою статей Кримінального кодексу. Пленум Верховного Суду досить широко тлумачить поняття знарядь злочину. Це — мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, мотоцикли, човци та інші транспортні і плавучі засоби, за допо­могою яких вчиняється або полегшується вчинення злочину (п. 14 постанови «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи» [383]).

6. Відповідно до п. З ст. 322 Митного кодексу [40] конфіскація може застосовува­тись як вид стягнення за порушення митних правил. Конфіскації підлягають: 1) без­посередні предмети порушення митних правил; 2) товари із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовуються для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю; 3) транспортні засоби, що використовуються для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України. Стаття 326 МК установлює, що зазначені предмети конфіскуються незалежно від того, чи є ці товари або транспортні засоби власністю особи, що вчинила правопорушення. Стосовно контрабанди дорогоцінних металів Європейський Суд з прав людини визнав за наявності навіть необережності власника можливою конфіскацію предмета контрабанди, що є власністю третьої особи (справа «Агосі проти Сполученого Королівства», 1986 p.). Але ж конфіскація майна в інших випадках порушення митних правил суперечила б практиці Європейського Суду з огляду на невідповідність ст. 326 МК абзацу другому ст. 1 Додаткового про­токолу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7. Можливість конфіскації алкогольних напоїв та тютюнових виробів передбачена частиною четвертою ст. 9 Закону «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютю­нові вироби»  [92] за постановою начальників державних податкових інспекцій та їх заступників. Це правило суперечить ч. 1 ст. 354 ЦК, яка допускає конфіскацію тільки за рішенням суду. Конфісковані можуть бути алкогольні напої та тютюнові
вироби, які реалізуються торговельними підприємствами без марок акцизного збору. Таке формулювання названого Закону не дозволяє конфісковувати алкогольні напої та тютюнові вироби на підприємствах-виробниках, хоча йшлося про підготовлені до відвантажування алкогольні напої та тютюнові вироби, без марок акцизного збору (обов'язок наклеювання марок акцизного збору лежить на виробниках вітчизняних алкогольних напоїв та тютюнових виробів).  Торговельні підприємства не можуть одержати від підприємств-виробників алкогольні напої або тютюнові вироби без на­клеєних марок акцизного збору. Тому вони не мають права зберігати алкогольні напої та тютюнові вироби без марок акцизного збору. При визначенні алкогольних напоїв та тютюнових виробів, «які реалізуються» (частина четверта ст. 9 названого) слід виходити з того, що «реалізуються» всі алкогольні напої та тютюнові вироби, які зна­ходяться у торговельному залі, на складі торговельного підприємства або в іншому місці, а не тільки ті, які в даний момент передаються (відпускаються) покупцеві.

8. За наявності даних про порушення авторських прав суд вправі вилучити всі екземпляри твору або фонограми, а також обладнання і матеріали, призначені для їх виготовлення і відтворення. Така міра може застосовуватись як тимчасова з ме­тою забезпечення позову або припинення порушення права. Остаточно питання про право власності на таке майно повинне вирішуватись при винесенні судом рішення
у цивільній справі або вироку у кримінальній справі: якщо факт порушення автор­ського або суміжних прав не підтвердиться, раніше вилучене (арештоване) зазначене майно повертається власникові (звільняється від арешту). Якщо ж факт порушення підтвердиться, назване майно за рішенням (постановою) чи вироком суду конфіску­ється (частина друга ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176]). Із формулювання зазначеної статті випливає, що конфісковане при цьому може бути і майно (наприклад, наклад книги), що належить добросовісному набувачеві (неза­лежно від форми власності). Наведене правило не суперечить частині шостій ст. 41 Конституції й повинно застосовуватись. Його невідповідність ч.  1 ст. 354 ЦК, яка визнає можливість застосування конфіскації як санкції за правопорушення, не може
бути підставою для заперечення юридичної сили ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», оскільки в ній сформульовано спеціальне правило, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою ст. 354 ЦК.

Добросовісний набувач примірників творів, фонограм у подібних випадках вправі пред'являти відповідну вимогу до особи, у якої він їх придбав (ст. 239 ЦК). Подальша доля майна, конфіскованого на підставі ст. 43 Закону «Про авторське право і суміжні права», може бути різною. По-перше, суду дається право прийняти рішення про зни­щення всіх примірників твору чи фонограми, щодо яких установлено, що вони були виготовлені або поширені з порушенням виключних прав авторів і суб'єктів суміжних прав, а також кліше, матриць, оригіналів, магнітних стрічок, фотонегативів, інших предметів, за допомогою яких відтворюються екземпляри твору, фонограми, програми мовлення тощо, а також обладнання і матеріалів, які використовуються для їх від­творення. По-друге, можливе звернення у власність держави перелічених видів майна за умови, що це не буде порушувати права авторів або суб'єктів суміжних прав. По-третє, не виключається можливість (за наявності згоди авторів або суб'єктів суміжних прав) передання у власність авторів чи суб'єктів суміжних прав окремих видів на­званого майна, що повинне бути враховано при визначенні розміру сум, присуджених цим особам відповідно до ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права».

9. Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101] передбачає можливість вилучення у суб'єктів підприємницької діяльності товарів з неправомірно використа­ним позначенням і копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (ст. 25). При цьому не говориться про звернення вилучених товарів у дохід держави. Вказівка у названому законі на саму можливість виконання рішення Антимонопольного комітету України про вилучення товарів у порядку, встановленому для виконання судових рішень, на визначення Кабінетом Міністрів порядку використання вилучених товарів (ст. 25, 29, ЗО названого Закону) не дає підстав для висновку про те, що у даному випадку йдеться саме про конфіскацію майна. Відносно юридичних осіб вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» є правомірним. Відносно фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності застосування такої міри взагалі є проблематичним. Відповідно до ст. 41 Конституції [1] таке вилучення майна підпадає під ознаки конфіскації, а тому допускається виключно за рішенням суду. З урахуванням статусу сторін такого спору він підлягає розгляду у господарському суді. Проте державні органи мають право звертатися з позовними заявами до суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України (ст. 2 ГПК [31]). Чинне законодавство не надає органам Антимонопольного комітету України права звертатися до суду з позовами до фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяль­ності про вилучення майна на підставі ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» [101]. Таким чином, виникають перешкоди для реалізації правила, що допускає вилучення у фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності майна у зазначених випадках, оскільки не встановлений механізм такого вилучення, що від­повідав би Конституції.