Печать

ГЛАВА 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

 

 

ГЛАВА 21 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

 

Стаття 281.   Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної осо­би.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених за­коном.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на про­ведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

(Із змін, від 02.11.2004)

1. Оскільки за фізичною особою визнається невід'ємне право на життя, вона має право захищати своє життя та здоров'я від протиправних посягань. При цьому за­бороняється виходити за межі необхідної оборони (ст. 36 КК [36]). У цих же межах фізична особа має право захищати життя та здоров'я також інших людей.

2. Стаття 27 Конституції забороняє свавільне позбавлення фізичної особи життя. Новий Кримінальний кодекс зробив наступний крок — він не передбачає застосуван­ня такої міри покарання як страта, тобто позбавлення життя забороняється не тільки свавільне, а й навіть на підставі закону за вироком суду.

3. Відповідно до ст. 45 Основ законодавства про охорону здоров'я [69] застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за таких умов: 1) наявність суспільно-корисної мети; 2) наукова обґрунтованість; 3) перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя; 4) гласність застосування експерименту; 5) повна інформованість та згода особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування; 6) збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.   Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих ув'язнених або військовополонених, а також на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Статті 7 та 8 Закону «Про лікар­ські засоби» [99] встановлюють порядок клінічних випробувань лікарських засобів та захисту при цьому прав пацієнта (добровольця). Міністерством охорони здоров'я затверджений Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та екс­пертизи матеріалів клінічних випробувань.

4. Стаття 49 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускає засто­сування методів стерилізації лише за власним бажанням або за добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я. Це Міністерство наказом затвердило Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації жінок і Перелік
медичних показань для проведення хірургічної стерилізації чоловіків [318]. Установ­лено також порядок застосування методів хірургічної стерилізації жінок та чоловіків. За наявності встановлених медико-соціальних показань допускається стерилізація недієздатної фізичної особи за згодою опікуна. Про стерилізацію в таких випадках є обов'язковим попереднє повідомлення прокурора.

5. Жінка має право на свій розсуд вирішувати питання про штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів. Чинні закони не встановлюють випадків, коли штучне переривання вагітності може бути здійснене без згоди жінки. Відповідно до ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я допускається штучне переривання вагітності при її тривалості від 12 до 28 тижнів за соціальними та медич­ними показаннями у випадках і порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів. Стаття 281 ЦК передбачає, що перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності, буде встановлюватись законом.

6. За повнолітніми жінками визнається право на штучне запліднення та імплантацію зародка. Таке право виникає за наявності медичних показань. Міністерством охорони здоров'я затверджена Інструкція про порядок застосування допоміжних репродуктив­них технологій [373].

7. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного при­скорення смерті або умертвління невиліковно хворих з метою припинення їх страж­дань. Стаття 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] передбачає припинення активних заходів щодо підтримання життя хворого лише у випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть.

 

Стаття 282.   Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

1. Стаття, що коментується, дає можливість пред'явлення в суді позову про усунення небезпеки, яка була створена в результаті підприємницької або іншої ді­яльності та загрожує життю та здоров'ю особи. Зокрема, такий позов може бути пред'явлено при порушенні санітарних правил, що загрожує здоров'ю фізичної особи.

 

Стаття 283.   Право на охорону здоров'я

1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

1. Охорона здоров'я визначається в ст. З Основ законодавства України про охорону здоров'я як система заходів, спрямованих на забезпечення і розвиток фізіологічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Забезпечен­ня права особи на охорону здоров'я в такому широкому розумінні сьогодні можливе далеко не завжди із соціально-економічних, а не правових причин.

2. При застосуванні ст. 283 ЦК слід ураховувати, що в змісті права на охорону здоров'я поєднуються нормативний регулятор і декларація. Межа між ними визнача­ється реальним станом суспільних відносин, наявними державними ресурсами. Межа між нормативним регулятором та декларацією з часом змінюється на користь норма­тивного регулятора. Але слід ураховувати і те, що Україна уже тривалий час перебуває
у стані системної кризи, за якої зазначена межа набула стабільності. У будь-якому випадку ст. 283 ЦК підлягає при вирішенні конкретних питань правозастосування іс­торичному тлумаченню з метою врахування співвідношення в її змісті нормативного регулятора і декларації на момент виникнення спірних правовідносин.

 

Стаття 284.   Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відпо­відно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

1. У статті, що коментується, закріплюється право фізичної особи на надання ме­дичної допомоги. Згідно зі ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я надається кожному пацієнту навіть право, коли це виправдано станом його здоров'я, бути  прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором. Правда, робиться застереження про те, що цей заклад повинен мати
можливість забезпечити відповідне лікування. При тлумаченні ч. 1 ст. 284 ЦК слід ураховувати викладене в п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК.

2. З чотирнадцяти років за фізичною особою визнається право на вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій. Більш реально в ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я зазначається, що вільний вибір лікаря можливий за умови, якщо останній може запропонувати свої послуги.

3. Порядок надання психіатричної допомоги особам визначається Законом «Про психіатричну допомогу» [148].

 

Стаття 285.   Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними до­кументами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну ін­формацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповно­важені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих
висновків до суду.

1. За загальним правилом, повнолітня фізична особа має право на достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я. Із ч. 2 ст. 285 ЦК випливає, що таке право має тільки дієздатна особа. Це право передбачає надання фізичній особі можливості ознайомлення з відповідними медичними документами. Право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного надається батькам (усиновлювачам), опікуну, піклу­вальнику. Статтею 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я покладає на лікаря обов'язок пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку за­хворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров'я.

2. Частина друга визначає умови, за наявності яких медичні працівники одержують право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи та обмежити можли­вість ознайомлення з окремими медичними документами. У цьому разі лікар інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хво­рого. Таким же чином лікар повинен діяти, коли пацієнт перебуває в непритомному стані (ст. 39 названих Основ).

3. Частина 4 ст. 285 ЦК буде застосовуватись за умови більш детального регулювання відповідних відносин. Але чинне законодавство не регулює відносин, що стосуються присутності членів сім'ї фізичної особи або інших фізичних осіб, уповноважених ними, при дослідженні причин смерті та ознайомлення з висновками щодо причин смерті. Стаття 72 Основ законодавства України про охорону здоров'я [69] встановлює випад­ки, коли патологоанатомічні розтини є обов'язковими, але не передбачає присутності при цьому членів сім'ї.


Стаття 286.   Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у ви­падках, встановлених законодавством.

1. Стаття 286 ЦК відповідно до букви та духу Конституції [ 1 ] розширює життєву сферу фізичної особи, що визначається приватною та захищається приватно-правовими засобами. Формулюється пряма заборона вимагати та подавати за місцем праці та навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Це потребує внести відповідні зміни до законодавства, що стосується порядку видачі лікарняних
листків, довідок про стан здоров'я. Чинна Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності [363] лише надає лікареві право з деонто логічних міркувань змінити формулювання діагнозу в листку непрацездатності.

2. На будь-яку особу покладається обов'язок утримуватися від поширення інфор­мації про звернення фізичної особи за медичною допомогою, про стан її здоров'я, про діагноз та відомості, що одержані під час медичного обстеженняь незалежно від того, із якого джерела були отримані ці відомості.

3. З метою забезпечення таємниці про стан здоров'я за бажанням особи, яка зверну­лася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведений анонімно (ст. 8 Закону «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» [123]).

 

Стаття 287.   Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я

1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опі­куна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.

2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення бого­служіння та релігійного обряду.

1. Положення, що викладені в ст. 287 ЦК, формулюють норми прямої дії. Вони навіть не містять посилання на акти законодавства, що мають регулювати порядок реалізації прав, що містяться в цих нормах. Тим часом у цій статті йдеться про відно­сини, що є надзвичайно важливими для забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя людей, для забезпечення прав людини на життя та здоров'я. З огляду
на це, а також на спеціальний характер ст. 22 Закону «Про захист населення від ін­фекційних хвороб» [152], ця стаття підлягає переважному застосуванню перед ст. 287 ЦК. Відповідно до ст. 22 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» умови перебування хворих на інфекційні хвороби у відповідних закладах охорони здоров'я та наукових установах визначаються спеціально уповноваженим центральним
органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

2. Із викладеного в попередньому пункті випливає, що фізична особа, яка пере­буває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має необмежене право на до­пуск до неї медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя. Разом з тим, це можливе з урахуванням необхіднос­ті підтримання належного санітарного порядку в медичній установі, де перебуває
на стаціонарному лікуванні фізична особа, до якої повинні бути допущені перелічені особи.

 

Стаття 288.   Право на свободу

1. Фізична особа має право на свободу.

2. Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу.

1. Право особи на свободу до останнього часу захищалось переважно кримінально-правовими методами. Стаття 288 ЦК надає відносинам щодо свободи фізичної особи цивільно-правового змісту, а відтак з'являються можливості захищати право на свободу цивільно-правовими способами.

2. Заборона дій, що перелічені в ч. 2 ст. 288 ЦК, дає можливість кваліфікувати їх як цивільно-правові порушення, що тягнуть за собою цивільно-правову відповідаль­ність осіб, що припустилися порушення.

3.  Відповідно до ст.  5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] не є порушеннями права на свободу такі дії: 1) законне ув'язнення лю­дини після її засудження компетентним судом; 2) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; 3) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судо­вим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо об­
ґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення; 4) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом; 5) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекцій­
них захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; 6) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її не­законному в'їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

 

Стаття 289.   Право на особисту недоторканність

1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

3. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка є в без­порадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом.

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передання після її смерті ор­ганів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

1. Недоторканність визначається в тлумачному словнику як заборона псувати, зни­жувати, паплюжити через значимість, важливість, як охорона законом від посягань з боку кого-небудь. З урахуванням цього особисту недоторканність не слід розуміти як повну заборону будь-якого фізичного впливу на фізичну особу. Вона може бути за наявності встановлених законом підстав примусово доставлена до місць примусового тримання. Але фізична особа не може бути піддана катуванню, жорсткому, нелюд­ському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

2. Забороняються й інші, не передбачені законом, заходи фізичного впливу на осо­бу. Зокрема, забороняється фізичне покарання неповнолітніх, в тому числі і батьками (ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу [39]). Але у справі «Кастелло-Робертс проти Сполу­ченого Королівства» Європейський Суд з прав людини визнав, що фізичне покарання в школах може застосовуватись як частина дисциплінарного режиму.

 

Стаття 290.   Право на донорство

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонен­тів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репро­дуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка по­мерла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та іншихи анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта.

1. Відносини щодо донорства регулюються законами «Про донорство крові та її компонентів» [90], «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» [136]. Допускається донорство крові та її компонентів, а також гомотрансплантантів (анатомічних матеріалів — органів, тканини, анатомічних утворень, клітин людини). Взяття гомотрансплантанта (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до
регенерації) у живого донора допускається за умови, коли реципієнт і донор знахо­дяться в шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онучка, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця). Установлені випадки, коли взяття гомотрансплантантів у живих осіб не допускається (ст. 12 Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»).

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, здійснюється відповідно до ст. 15 та 16 того ж Закону. За повнолітньою дієздатною фізичною особою визнається право зробити письмову заяву про згоду або незгоду стати до­нором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. Порядок здійснення такої заяви законом не визначається, тому вона буде мати чинність за умови, що вона здійснена в письмовій формі, а суб'єкт, від якого вона виходить, достовірно встановлений. За відсутності цих умов згоду на взяття анатомічних матеріалів можуть дати той із подружжя, що залишився живий, а також особи, що проживали разом з фізичною особою, що померла.

 

Стаття 291.   Право на сім'ю

1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю.

2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом.

3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та ро­дичами незалежно від того, де вона перебуває.

4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

1. Сім'ю відповідно до ч. 2 ст. З Сімейного кодексу складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не прожива­ють спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли вона спільно з ними не проживає. Разом з тим до сімейних згідно з ч. 2 ст. 2 СК належать відносини між
бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Фактичний шлюб не визнається Сімейним кодексом таким, що породжує сімейні обов'язки. Проте Європейський Суд з прав людини ви­знає сімейними зв'язками відносини, які фактично існують і яким притаманна ознака достатньої сталості, і вважає за можливе захищати такі відносини як сімейні.

2. Право на сім'ю поєднується із забороною втручатися в сімейне життя фізичної особи. Винятки з правила про таку заборону можуть встановлюватись тільки Кон­ституцією. Прямо Конституція таких винятків не встановлює. Але із ст. 61 та 62 Конституції [1] випливає можливість притягнення особи до відповідальності, в тому числі і застосування кримінального покарання. Притягнення до відповідальності пе­редбачає у відповідних випадках обмеження на підтримку зв'язків із членами сім'ї та родичами. Європейський Суд з прав людини в низці рішень визнав, що відмова адміністрації установи виконання покарань у наданні можливості ув'язненому мати інтимні стосунки з дружиною не порушує права на повагу до особистого життя, що закріплюється у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7]. З іншого боку. Європейський Суд констатував порушення ст. 8 Конвенції у випадку, коли засудженому, що заслужив схвальні характеристики працівників установи вико­нання покарань, не було надано дозволу на відвідання похорон батьків, які померли з інтервалом в один місяць. Під категорію втручання в сімейне життя фізичної особи не підпадає п. 6 частини першої ст. 92 Конституції, що передбачає визначення зако­нами засад регулювання шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти. Положення про визначення законами засад регулювання означає, що можливе і більш детальне підзаконне регулювання відповідних відносин.

3. Стаття 4 Сімейного кодексу визнає право на створення сім'ї за особами, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік для жінок установлено у сімнадцять, а для чоло­віків — у вісімнадцять років. За умов, що це відповідає інтересам особи, яка досягла чотирнадцяти років, суд за заявою такої особи вправі надати їй право на шлюб. Але особа, що народила дитину, може створити сім'ю незалежно від віку.

 

Стаття 292.   Право на опіку або піклування

1. Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздат­ною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування.

1. Право на опіку та піклування реалізується відповідно до ст. 55 — 79 ЦК.

 

Стаття 293.   Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і пред­метів побуту, а також право на її збирання та поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруд­нення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, прожи­вання, навчання тощо.

1. Не можна заперечувати, що в ст. 293 ЦК формулюються норми прямої дії. Але ж очевидною є та обставина, що зміст положень цієї статті включає до себе не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Див. про це п. 2 коментаря до ст. 283 ЦК. Наявність у положеннях цієї статті декларації вимагає врахування при її тлумаченні спеціальних правил, що стосуються меж такої шкоди довкіллю, яка визнається припус­тимою, меж права на безпечні для фізичної особи харчові продукти і предмети побуту, меж права на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо

У зв'язку з цим звертають на себе увагу рішення Європейського Суду з прав люди­ни, в яких порушення права особи на безпечне довкілля (в одній справі — у зв'язку з початком функціонування заводу з переробки відходів, а в іншій — у зв'язку із збільшенням кількості нічних рейсів літаків, що здійснюють зліт і посадку в аеро­порту «Хитроу») тлумачилось як порушення права особи на повагу до житла і права на повагу до приватного і сімейного життя.