§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ

 

§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ

 

Стаття 215.   Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчем­ний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не ви­магається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визна­ний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановле­них законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).

1. Поняття недійсного правочину необхідно відрізняти від суміжних правових явищ. Грубою помилкою є підміна правової конструкції недійсності правочину правовою кон­струкцією розірвання договору. Зокрема, у разі невиконання стороною зобов'язання (істотного порушення договору) договір може бути розірвано на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК). Верховним Судом висловлювалась така позиція, що невиконання договору може бути підставою для вимоги про розірвання договору, але не може бути підставою для визнання договору недійсним [387, с. 19]. Усупереч цьому невиконання у визначені строки стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу
об'єкта приватизації, визнається в ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] підставою не тільки розірвання договору, а і визнання його судом не­дійсним. Автори не рекомендували б учиняти в таких випадках позови про визнання договорів недійсними, оскільки при цьому створюється ситуація недостатньої правової визначеності. Але ж суди зобов'язані задовольняти такі позови, оскільки вони ґрун­
туються на спеціальному законі.

2. У науці й судовій практиці впродовж тривалого часу залишається невирішеною проблема неукладеного договору. Зберігає чинність роз'яснення президії Вищого ар­бітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» [395], відповідно до п. 17 якого поняття недійсного правочину не охоплює собою договори, які не були укладені. У зв'язку з цим роз'яснювалось, що при встановленні в судовому процесі тієї обставини, що договір не укладено, провадження у справі належить припиняти. Зокрема, договір підлягає визнанню (в мотивувальній частині ухвали суду) неукладеним, а провадження у справі — при­пиненню у випадках, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Ця практика потребує коригування. Спори про визнання правочинів невчиненими, а договорів — неукладеними, мають вирішуватись по суті з винесенням судового рішення, що відповідає змісту позову. Тому пізніше в судовій практиці була опрацьована правова позиція, відповідно до якої позови про визнання правочинів не-укладеними не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб захисту права не пе­редбачений законом. Але ця правова позиція суперечить ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту.

3. Необхідно враховувати також положення спеціальних законів. Згідно із ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197] у разі відсутності в іпотечному договорі хоч однієї із істотних умов договору, є підстави визнання його недійсним судом. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [205] відсутність у договорі оренди землі хоч однієї із істотних умов є підставою для визнання договору недійсним від­повідно до закону (тобто, такий правочин є оспорюваним, що виключає припинення провадження у справі і передбачає вирішення справи по суті з винесенням судом рішення). Частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реє­страцію обтяжень» [207] приписує у правочині, на підставі якого або в зв'язку з яким виникає обтяження, визначати опис предмета обтяження. Це означає, що такий опис
є істотною умовою відповідного правочину (договору). Відсутність опису предмета обтяження чи наявність опису, який не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, тягне недійсність (нікчемність) обтяження. Це положення відрізняється від правила, що встановлене Законом «Про оренду землі» тільки тим, що в ньому правочин визна­ється недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, у той час як відповідно до ст. 15 Закону «Про оренду землі» правочин є оспорюваним і підлягає визнанню недійсним судом. Отже, законодавець висловився з приводу того, як слід розуміти поняття неукладеного договору. Це — договір, зміст якого не відповідає вимогам цивільного за­
кону (ч. 1 ст. 638; ч. 1 ст. 203 ЦК), а тому він підлягає визнанню недійсним судом.

4. Що стосується істотних умов договору, то частина істотних умов може бути по­годжена усно, а тому спір стосовно неукладення договору в таких випадках має ви­рішуватись з урахуванням доказів укладення договору (вчинення правочину), що є допустимими відповідно до ст. 218 ЦК. Слід також ураховувати і лібералізацію підходу законодавця до визнання договору укладеним (до визнання правочину дійсним), який
виявився у тому, що допускається невизначення в договорі ціни (ч. 4 ст. 632 ЦК), асортименту товарів (ч. 2 ст. 671 ЦК), їх якості (ч. 2 ст. 673 ЦК) тощо.

5. У практиці роботи органів державної податкової служби досить часто зустріча­лись випадки заявлення вимог про визнання правочинів недійсними в зв'язку з тим, що правочин укладено «фіктивним підприємством», тобто підприємством, яке не було належно зареєстроване, а тому його правоздатність не виникла. Таке повноваження ці органи отримали на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]. Але ж відповідачами в господарському суді можуть бути тільки юри­дичні особи (ст. 21 та 1 ГПК [31]). Вважається, що без участі у процесі «фіктивного підприємства» правочин з його участю не може визнаватись недійсним, оскільки при­ йняття рішення про права та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі, є підставою для скасування судового рішення (п. З частини другої ст. 104 ГПК). Тому в таких випадках позов належить пред'являти до однієї сторони правочину. Зміст позовної вимоги слід формулювати як визнання правочину недійсним. Недійсним по­винен визнаватись і будь-який інший правочин, якщо буде встановлено, що суб'єкт не виявляв волю на його вчинення.

6. З посиланням на ст. 203 і 215 ЦК у процесуальних документах указується на під­стави недійсності правочинів. Разом з тим слід ураховувати, що і в ст. 203 ЦК поряд з конкретними підставами визнання правочинів недійсними формулюються норми, що передбачають необхідність ураховувати інші правила. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК передбачає таку підставу недійсності правочину як неприпустимість того, щоб правочин суперечив актам цивільного законодавства, що викликає необхідність посилання в процесуальних документах на такі акти.

7. У ст. 215 ЦК уперше у вітчизняному цивільному законодавстві дається визна­чення нікчемних та оспорюваних правочинів.

Із ч. З ст. 215 ЦК випливає, а в ч. 1 ст. 204 ЦК безпосередньо вказується на те, що нікчемним є правочин, недійсність якого в законі встановлена прямо. При за­стосуванні цього правила слід ураховувати, що правові норми можуть установлю­ватись в нормативно-правових актах прямо, а можуть «випливати» із змісту таких актів. Слово «випливає» в такому контексті використовується в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства досить часто. Прямим належить визнати зазначення в законі про те, що відповідні правочини є недійсними або нікчемними. Зазначення, що цивільно-правові наслідки тягне тільки правочин, що відповідає пев­ним вимогам, не може тлумачитись як пряме встановлення нікчемності правочину, що не відповідає цим вимогам. Так, ч. 4 ст. 423 ЦК забороняє укладення договорів про відчуження особистих немайнових прав, що належать суб'єктам права інтелектуаль­ної власності. Але ж це формулювання не може тлумачитись як пряме встановлення законом нікчемності правочинів, що вчиняються з метою відчуження особистих не­майнових прав. Іншим прикладом установлення підстави визнання правочину не­дійсним без прямого зазначення на його недійсність є ч. З ст. 269 ЦК, що виключає укладення фізичною особою правочинів на відмову від особистих немайнових прав. Формулювання «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав» не можна тлумачити як пряме зазначення на недійсність (нікчемність) правочинів, які порушують заборону, що міститься в цьому формулюванні.

Навіть пряма вказівка в ч. З ст. 1241 ЦК на те, що дійсними є лише тільки певні умови заповіту, не може бути підставою для висновку про те, що решта умов запові­ту є недійсними (нікчемними). Визнання дійсними певних умов правочину не можна тлумачити як пряме встановлення недійсності решти умов. У силу названої статті від­повідні умови є лише оспорюваними. У ч. 5 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] та ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] зазначається, що ліцензійний договір та договір про передання ви­ключного права власника сорту рослин або топографії інтегральних мікросхем вважа­ються дійсними, якщо такі договори укладені в письмовій формі та підписані сторо­нами. Це зазначення також не може кваліфікуватись як пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину. Аналогічним чином слід тлумачити ч. З ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176], відповідно до якої «предметом договору про передання прав на використання твору не можуть бути права, яких не було на момент укладення договору».

8.  Навіть пряме і чітке встановлення умов, за яких правочин визнається недійс­ним, означає, що за відсутності цих умов правочин є оспорюваним, а не нікчемним. Так, ч. З ст. 1241 ЦК визнає обмеження та обтяження, що встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсними лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. У решті така умова заповіту є оспорюваною, а не нікчемною.

9.  Нікчемний правочин не є юридичним фактом цивільного права, він не породжує будь-яких прав та обов'язків. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемними можуть бути як правочин у цілому, так і окремі його частини. Разом з тим учасник нікчемного правочину може вимагати від інших його учасників виконання обов'язків, що випливають з такого правочину, тобто він може в такий спосіб запере­чувати або не визнавати права інших учасників правочину чи відсутність обов'язків  у цього учасника правочину. У таких випадках виникає потреба у зверненні до суду з позовом про визнання правочину (нікчемного) недійсним. Такий позов буде спря­мований на захист не порушеного, а тільки оспорюваного права. Тому він може бути заявлений без обмеження строком позовної давності. Але позов про повернення май­на, одержаного на підставі нікчемного правочину, може бути пред'явлений у межах установленого строку позовної давності (ч. 4 ст. 288 ЦК), який належить відлічувати від дати передання майна, в тому числі прав.

10. Можливість визнання судом нікчемного правочину недійсним, якщо це необ­хідно для визначення наслідків недійсності правочину, визнавав Верховний Суд [387, с. 18]. Але доцільно було б виходити з того, що суд не може по-різному відреагувати на позовну вимогу залежно від того, для чого необхідне вирішення спору. Логіч­ним та таким, що відповідає змісту закону, було б однакове вирішення питання про можливість визнання правочину недійсним незалежно від перспектив застосування наслідків недійсності правочину. Наступним логічним кроком, що відповідав би час­ тині другій ст. 124 Конституції [1], було б надання стороні права звернутись до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Такий позов підлягає задо­воленню, якщо є потреба в захисті права. Це покладає на позивача обов'язок довести в суді, що відповідач, ґрунтуючись на нікчемному правочині, оспорює або не визнає цивільне право позивача. Якщо позивач доведе такі факти, позов про визнання нікчем­ного правочину недійсним належало б задовольняти. Якщо позивач цього не доведе, у позові має бути відмовлено. Проте позивача в такому випадку може задовольнити мотивувальна частина судового рішення, в якій суд повинен указати на нікчемність правочину, відсутність доказів оспорювання чи невизнання відповідачем цивільного права позивача, незаперечення відповідачем у суді цивільного права позивача.

11. У зв'язку з цим виникає питання про межі обов'язковості судового рішення. Відповідно до ст. 14 ЦПК [44] і ст. 115 ГПК [31] рішення, постанова, ухвала суду є обов'язковими для всіх суб'єктів. Це стосується лише так званої резолютивної частини судового рішення. Мотивувальна частина судового рішення має обов'язкове значення, оскільки вона встановлює преюдиційні факти (обставини). Причому і час­тина п'ята ст. 35 ГПК не виключає спростування в загальному порядку обставин,  що отримали характер преюдиційних фактів. Щодо тлумачення правових норм та висновків про можливість (неможливість) їх застосування до певних правовідносин  то тут мотивувальна частина судового рішення не може бути визнана обов'язковою для будь-якої особи. Припускаються помилки ті судді, які тлумаченню в судовому рішенні правових норм та висновкам щодо їх застосування надають значення пре­юдиційних фактів, оскільки при цьому взагалі не йдеться про встановлення фактів. Таке тлумачення та висновки є судовим прецедентом, який у національному законо­давстві України не визнається джерелом права. Обов'язковою є лише усталена судова практика тлумачення актів законодавства, оскільки вона забезпечує рівне поводження щодо різних осіб, а засада рівного поводження входить до змісту принципу верхо­венства права.

Викладене дає підстави стверджувати, що відмова у позові про визнання не­дійсним нікчемного правочину за відсутності доказів оспорювання чи невизнання цивільного права позивача відповідачем із зазначенням у мотивувальній частині судового рішення на недійсність (нікчемність) правочину може не зовсім влашто­вувати позивача, який і надалі повинен бути готовим до захисту свого цивільного права.

Якщо ж суб'єкт, ґрунтуючись на нікчемному правочині, допускає порушення ци­вільного права іншої сторони цього ж правочину, ця остання сторона вправі заявити на свій розсуд будь-яку із наступних вимог або всі вимоги одночасно: 1) про визнання правочину недійсним (оскільки порушення цивільного права з посиланням на нік­чемний правочин є оспорюванням нікчемності правочину і відповідних цивільних прав позивача); 2) про припинення порушення права (в тому числі, наприклад, про повернення речі, що передана на підставі нікчемного правочину); 3) про визнання правочину недійсним та припинення порушення права.

12. Дія ст. 215 ЦК поширюється на господарські зобов'язання. Із ч. 2 ст. 207 ГК [42] можна зробити висновок про те, що тут законодавець не розрізняє оспорювані і нік­чемні правочини. Тому умови договорів приєднання, які відповідають ознакам, що встановлені ч. 2 ст. 207 ГК, хоч і називаються нікчемними, втрачають чинність тільки на підставі рішення суду. Але поширювати розуміння поняття нікчемного правочину
як тотожного поняттю оспорюваного правочину за межі ч. 2 ст. 207 ГК [42] було б неправильно. Тому завжди, коли не йдеться про окремі умови (частини) правочинів, у сфері дії Господарського кодексу слід розрізняти оспорювані і нікчемні правочини оскільки це випливає із ст. 215 ЦК.

13. Закон прямо визнає недійсними (нікчемними) такі правочини або їх частини:

1)        правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчем­ність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності (див. п. 6 коментаря до ст. 25 ЦК);

2)   правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасни­ків повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. З ст. 121 ЦК);

3)   правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);

4)       правочини,  вчинені  з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5)       правочини,   що  вчинені  малолітніми за межами  їх  часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6)    правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода від­повідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);

7)    правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8)    правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);

9)    довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. З ст. 247 ЦК);

10)       правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати остан­ню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11)       правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов'язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);

12)       правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. З ст. 586 ЦК);

13)  умови публічних договорів,  що не відповідають вимогам,  що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14)   договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням пе­редати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. З ст. 719 ЦК);

15)   доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіре­ність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК);

16)   умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може від­мовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17)        умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18)   умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);

19)   умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазна­ченого в ч. 2 ст. 867 ЦК;

20)   договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив стра­ховика про те, що об'єкт уже застрахований (п. З ч. 1 ст. 989 ЦК);

21)   правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);

22)   кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);

23)   умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);

24)   договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

25)   умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуаль­ної власності порівняно із законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інте­лектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК),
умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують пра­во творця на створення інших об'єктів (ч. З ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]);

26)   умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встанов­лювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК);

27)   умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма докумен­тами щодо ведення спільних справ учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст.  1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);

28)    правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нік­чемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. З ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);

29)    правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197]);

30)    умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов'язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);

31)    умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров'я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні із законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ [34]);

32)    договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них від­сутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

33)    правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належно зареєстроване (частина четвер­та ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);

34)    умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадку­вання, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);

35)    заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

36)    правочини,  здійснені  з використанням  нечесної підприємницької практики (ч. 6 ст. 19 Закону «Про захист прав споживачів» [215]);

37)    умова кредитного договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку (ч. З ст. 10561 ЦК);

38)    умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір про­центів на строковий вклад в односторонньому порядку (ч. 4 ст. 1061 ЦК).

14. Як пряме встановлення законом недійсності правочину слід кваліфікувати поло­ження ч. 4 ст. 1119 ЦК, відповідно до якого визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.

15. Разом з тим, слід ураховувати, що є такі правочини, які законом нікчемними не визнаються, але цивільно-правових наслідків не тягнуть. Це стосується: 1) односто­ронніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. З ст. 202 ЦК встановлюють: «Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами»; 2) правочинів, учинених представником, стосовно яких ч. 1 ст. 241 ЦК встановлює: «Правочин, вчинений пред­ставником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права
та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.  Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»; 3) заповітів, якими порушується право на обов'язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац пер­ший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка)»; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК («Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині»); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв'язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).

Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони мають особли­вий правовий режим. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструк­цію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, якби вони і не були ви­знані судом недійсними.

16. Активна законотворча робота, що здійснюється в Україні, не супроводжується відповідною активізацією інтелектуальної діяльності в цій сфері. Це призвело до по­милки в ч. З ст. 1122 ЦК, де за логікою треба було в кінці замість крапки поставити кому, дописати слова «є нікчемною» та поставити крапку. Але ж це може зробити тільки законодавець. Тому ч. З ст.  1122 ЦК не може застосовуватись як така, що
не формулює будь-якого правила.

17. Допускається визнання судом дійсними нікчемних правочинів, якщо це перед­бачено Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 221; ч. 2 ст. 226 ЦК).

18. Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного з учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені за­коном. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано не­ дійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином
не може бути повернено, хоч би і не закінчилась позовна давність для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.

Стаття 216.   Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, за­стосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної іні­ціативи.

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків. Якщо сторони здійснили певні дії на виконання недійсного правочину, кожен з учасників правочину вправі вимагати повернення того, що він передав на виконання такого правочину.

2. Часто повернення одержаного за правочином є неможливим у зв'язку з тим, що одержане було спожите, втрачене, зіпсоване, перероблене в іншу річ тощо. Неможли­вість повернення може бути обумовлена характером одержаного. Не можна повернути одержане, що полягало в користуванні майном, в отриманні послуги. Не можна по­вернути одержану річ, якщо із неї шляхом переробки створено нову річ (ч. 4 ст. 332 ЦК). У таких випадках відшкодовується вартість одержаного за цінами, що існують на момент відшкодування. Так, якщо визнано недійсним (нікчемним) договір орен­ди, що був укладений у 2007 році, то орендодавець має повернути орендареві суму одержаної орендної плати за період, що передує дню винесення судом рішення про визнання правочину недійсним. Орендар має повернути майно, яким він користувався відповідно до договору оренди, та відшкодувати вартість одержаного за правочином, тобто суму орендної плати за той же період, але відповідно до ставки орендної пла­ти, що існує на момент відшкодування (очевидно, спочатку суд присуджує на день винесення рішення, а потім сторона має право стягти ріешту суми, якщо ціни на день винесення рішення і на день відшкодування виявились різними).  Оскільки з обох сторін присуджується стягнути грошову суму, суд проводить залік взаємних вимог, а стягненню підлягає тільки різниця між фактично сплаченою орендною платою та платою, що розраховується на момент відшкодування.

3. У ч. 1 — 3 ст. 216 ЦК установлюються загальні наслідки недійсності правочину, що стосуються як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а також передбачається можливість установлення законом особливих правових наслідків окремих видів не­дійсних правочинів та особливих умов застосування правових наслідків, установлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Проте, наприклад, із ч. 2 ст. 231 ЦК слід зробити висновок про
те, що законодавець допускає встановлення особливих умов застосування не тільки наслідків недійсності правочину, встановлених ч. 1 та 2 єт. 216 ЦК, а й особливих правових наслідків, установлених спеціальними нормами законів.

4. Частина 4 ст. 216 ЦК забороняє змінювати за домовленістю сторін установлені законом наслідки лише нікчемних правочинів. Проте домовленість про зміну встанов­лених законом наслідків нікчемного правочину буде оспорюваним (а не нікчемним) правочином.  Надання суду права застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК), в принципі, надає суду
право прийняти рішення всупереч згаданій домовленості. Але ж неврахування такої домовленості має бути обґрунтоване судом посиланням на певні конкретні обставини. Посилання на необхідність захисту цивільного права було б недостатнім. Воно було б достатнім, якби в абзаці другому ч. 5 ст. 216 ЦК установлювалось не право суду, яке реалізується за наявності відповідних обставин, а його обов'язок застосовувати наслідки нікчемного правочину (такий обов'язок може випливати із формулювання «суд застосовує наслідки нікчемного правочину з власної ініціативи»).

5. Домовленість про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного право­чину є можливою. За наявності такої домовленості суд застосовує її як і будь-який договір.

6. Визнання припустимості домовленості про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину підтверджує висновок про те, що вимога в суді про визнан­ня недійсним оспорюваного правочину може бути пред'явлена окремо (без вимоги про застосування наслідків недійсності правочину). Закон опосередковано визнає, що учасник правочину на свій розсуд має визначити способи і межі захисту свого ци­вільного права. Якщо він пред'являє лише вимогу про визнання оспорюваного право­чину недійсним, суд не вправі нав'язувати йому додаткові способи захисту у вигляді застосування наслідків оспорюваного правочину. Урешті-решт це впливає і на розмір державного мита, що підлягає сплаті: оскільки позивач не вимагає застосування наслід­ків оспорюваного правочину, він сплачує державне мито за ставкою, що встановлена
для вимог немайнового характеру.

7. Стосовно нікчемних правочинів установлено інше спеціальне правило про мож­ливість застосування наслідків таких правочинів. По-перше, слід ураховувати, що можливості суду застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину є обме­женими, оскільки нікчемний правочин не потребує визнання його судом недійсним, і питання про його недійсність зазвичай судом не вирішується. Якщо суд зазвичай не вирішує питання про недійсність нікчемного правочину, немає і судового процесу, за результатами якого суд міг би винести рішення про застосування з власної ініціа­тиви наслідків недійсності нікчемного правочину. По-друге, абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК підтверджує можливість такого судового процесу, в якому вирішується спір про недійсність нікчемного правочину, бо в іншому випадку і взагалі було б неможливим
застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-третє, формулювання «суд може», «з власної ініціативи» (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК) у будь-якому випадку означає, що закон не передбачає обов'язкового застосування судом, що задовольняє позов про визнання недійсним нікчемного правочину, наслідків недійсності правочину. Як зазначалось вище, таку ініціативу суд може виявити в окре­мих випадках, коли обставини справи вимагають, щоб цивільне право було захищене з огляду на принципи добросовісності, справедливості та розумності.

8. Поверненню підлягає одержане «на виконання цього правочину». Питання про повернення решти одержаного вирішується відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК та спеціальних правил. Так, якщо через два роки після отримання особою на праві власності квартири відповідно до договору купівлі-продажу цей договір визнано недійсним як укладений унаслідок помилки покупця, питання щодо оплати користування квартирою протягом двох років вирішується відповідно до ч. 2 ст. 229 ЦК. Якщо помилка виникла вна­слідок недбальства покупця, останній зобов'язаний відшкодувати продавцеві збитки, що завдані продавцеві. Вони можуть полягати у витратах продавця на перевезення майна з квартири, що була продана, та в зворотному напрямку, в неотриманні плати за користування квартирою, яку продавець міг отримати (якщо є докази можливості отримання таких доходів) тощо. Якщо продавець своєю поведінкою сприяв помилці покупця, на продавця покладається обов'язок відшкодувати збитки, що завдані по­купцеві. Якщо збитки виникли внаслідок винних дій обох сторін, за аналогією слід застосовувати ст. 616 ЦК. Оскільки стягнення збитків та моральної шкоди передбачено спеціальними правилами, до цих відносин не застосовуються ст. 1212 і 1214 ЦК, незважаючи на пряме зазначення в п. 1 ч. З ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином. За часів чинності Цивільного кодексу 1963 р. Верховний Суд звертав увагу на неприпустимість застосування правил інституту безпідставного отримання чи збереження майна до визначення наслідків недійсності правочину [387, с. 303].

Що стосується співвідношення ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК із спеціальними правила­ми ст. 221 - 223, 225, 226, 229 - 233 ЦК, то з урахуванням ч. З ст. 216 ЦК воно виявляється надто ускладненим. Конкретні висновки з цього приводу викладаються у коментарі до перелічених статей. Тут автори визнали за необхідне тільки повторити загальні правила, що встановлені ст. 216 ЦК та застосовуються, якщо не встановлені винятки: 1) сторони недійсного правочину повертають одна одній в натурі все отримане за правочином; 2) у разі неможливості повернути отримане в натурі відшкодовується його вартість за цінами, що існують на день відшкодування; 3) винна сторона від­шкодовує іншій стороні збитки; 4) винна сторона відшкодовує іншій стороні моральну шкоду.

Під особливими правовими наслідками окремих видів недійсних правочинів (ч. З ст. 216 ЦК) слід розуміти не тільки стягнення отриманого за правочином в дохід держави (ст. 208 ГК [42]), стягнення збитків у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК), а й інші особливі наслідки, що встановлені ч. З — 6 ст. 221; ч. З ст. 222; ч. З ст. 225; ч. З — 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 230; ч. 2 ст. 231; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233 ЦК. Під «особливими умовами» застосування наслідків недійсних правочинів маються на ува­зі такі: 1) дієздатна сторона знала про вік малолітнього, з яким укладається правочин (ч. 4 ст. 221 ЦК); 2) сторона знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. З ст. 225 ЦК); 3) сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони правочину або могла припустити такий її стан (ч. 4 ст. 226 ЦК); 4) недбалість сторони, що помилялася при вчиненні правочину, або необережність іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК); 5) застосування обману (ч. 2 ст. 230 ЦК); 6) особа скористалася тяжкою обстави­ною (ч. 2 ст. 233 ЦК).

9. У ч. 1 ст. 208 ГК [42] відтворюється положення ст. 49 раніше чинного Цивільного кодексу, що передбачає наступні варіанти наслідків недійсності правочину (терміноло­гія ст. 207 та 208 ГК бажає кращого, але ж зрозуміло, про що йдеться. Тому відмова в позові про визнання на підставі ст. 207 та 208 ГК недійсним правочину та застосу­вання відповідних наслідків тільки тому, що в цих статтях ідеться про недійсність зобов'язання, було б неправильним): 1) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства і виконали обов'язки за правочином, все одержане ними на виконання зобов'язання стягується в дохід держави; 2) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства, але свої обов'язки виконала тільки одна сторона, отримане за правочином стягується в дохід держави. У дохід держави із сторони, що отримала виконане, стягується те, що належить стороні, яка виконала зобов'язання за правочином, на відшкодування виконаного; 3) якщо правочин, що завідомо суперечить інтересам держави і суспіль­ства, повністю або частково не виконано ні однією із сторін, наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК, не застосовуються; 4) за наявності лише в однієї сторони наміру ді­яти всупереч інтересам держави і суспільства вона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що отримала або мала отримати сторона, яка ді­яла із зазначеним наміром, стягується з іншої сторони в дохід держави. Це ставить у дуже невигідне становище тих суб'єктів господарювання, які укладають договори із зареєстрованими юридичними особами, що здійснюють правочини з метою ухилення від сплати податків. Добросовісна сторона зобов'язана передати в дохід держави все отримане за правочином. А здійснити право на стягнення із сторони, що діяла всупереч інтересам держави і суспільства, раніше виконаного на користь цієї сторони зазвичай неможливо, оскільки зобов'язана сторона або знаходиться в розшуку, або є неплато­спроможною. Поширеними є випадки, коли суди відмовляють податковим органам у задоволенні позовів до добросовісної сторони, з посиланням на неприпустимість покладення на суб'єкта відповідальності за відсутності вини. Але ж, по-перше, засто­сування до добросовісної сторони ст. 208 ГК не можна кваліфікувати як відповідаль­ність. По-друге, ст. 208 ГК не встановлює будь-яких негативних наслідків недійсності правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, для добросовісної сторони. Вона має повне право повернутись до попереднього майнового стану (який існував до виконання правочину). Інша справа, що реалізація цього права утруднюється. Але ж добросовісна сторона сама вибирала свого контрагента і в такий спосіб створила для себе утруднення, які має сама долати.

10.  У разі неможливості стягнення в дохід держави отриманого за правочином, передбаченим ч. 1 ст. 208 ГК, за аналогією застосовується правило ч. 2 цієї ж статті: в дохід держави стягується вартість отриманого грошима.

11. Позови про застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК, вправі заявляти органи державної податкової служби (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]).

12. Було б грубою помилкою застосовувати за аналогією до відносин з приводу ви­знання недійсним правочину (зобов'язання) на підставі ст. 207, 208 ГК правила ст. 614 ЦК, яке покладає на порушника обов'язок доводити відсутність своєї вини. Навпаки, позивач повинен надати докази того, що обидва чи один учасник правочину завідомо діяв усупереч інтересам держави і суспільства. «Завідомо» означає умисно (з пря
мим або непрямим умислом). Наявність такого умислу має бути доведена на момент учинення правочину. Хоч в ст. 207 і 208 ГК ідеться про недійсність зобов'язання, але указується на його вчинення. Це означає, що умисел діяти всупереч інтересам держави і суспільства має бути встановлений на момент виникнення зобов'язання (вчинення правочину, що є підставою зобов'язання). Господарський суд, до підвідомчості яко­го належать такі спори, зазвичай не має достатніх засобів для встановлення умислу у випадках, що розглядаються. Як правило, господарський суд це може зробити лише за наявності вироку суду у кримінальній справі або постанови про припинення про­вадження у кримінальній справі з підстав, що не реабілітують обвинуваченого.

13. Частину 1 ст. 208 ГК можна застосовувати тільки до правочинів, на підставі яких виникають господарські зобов'язання. Якщо ж суб'єкт господарювання у відно­синах, які не кваліфікуються як господарське зобов'язання, завідомо діяв (здійснив правочин) всупереч інтересам держави і суспільства, застосовуватись наслідки, що встановлені ч. 1 ст. 208 ГК, не можуть.

 

Стаття 217.   Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

1. Стаття, що коментується, допускає можливість визнання недійсною частини право­чину. При цьому основна частина правочину і права та обов'язки, що випливають із неї, зберігають юридичну силу. Замість недійсної частини правочину підлягає засто­суванню відповідне положення законодавства, якому суперечить частина правочину.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 1111 ЦК умови ліцензійного договору з творцем об'єкта інтелектуальної власності, що погіршують його становище у порівнянні із становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і заміняються умовами, встановленими законом або типовим договором.

2. Під частиною правочину в ст. 217 ЦК може розумітися частина майна, яка має бути передана за правочином. Так, якщо відповідно до законодавства державне підпри­ємство одержало дозвіл на передання в оренду одного приміщення, а договір оренди укладено на два приміщення, то правочин оренди в частині другого приміщення під­лягає визнанню недійсним на підставі ст. 5 і 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [89], ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК.

3. Частиною правочину відповідно до ст. 217 ЦК може бути одна або декілька його умов. Так, якщо договором оренди майна передбачена індексація орендної плати від­повідно до змін курсу української валюти до валюти будь-якої іноземної держави, то така умова має бути визнана недійсною, оскільки суперечить ст. 12 і 13 Методики розрахунку й порядку використання плати за оренду державного майна [278] (якщо
на ці відносини поширюється Методика). Індексація орендної плати має проводитись відповідно до індексу інфляції, що офіційно визначається та публікується. Це поло­ження підзаконного акта, прийнятого до введення в дію Цивільного кодексу 2003 p., є імперативним, відступати від якого не дозволяється.

4. Частиною правочину слід визнавати і ту частину багатостороннього правочину, яка стосується одного з її учасників. Визнання недійсною тієї частини правочину, яку скла­дають права та обов'язки одного з учасників і кореспондуючі їм права та обов'язки інших учасників правочину, за відповідних умов може не тягти недійсності іншої частини.

5. Слід ураховувати, що при вирішенні спору про визнання недійсною частини правочину у сторони, яка заперечує проти цього і пред'являє зустрічну вимогу про визнання недійсним усього правочину, залишаються широкі можливості для захисту своїх прав, оскільки ця сторона може стверджувати, що без включення недійсної частини правочин взагалі не було б учинено. І справді, будь-яка умова включається
до правочину, оскільки хоч один з учасників заявив про необхідність її погодження. Умова ж договору, стосовно якої сторона зробила таку заяву, визнається істотною (ст. 638 ЦК). То як можна допускати вчинення правочину (укладення договору) без умови, яка відповідно до закону є істотною. Тому задоволення вимоги про визнання недійсною оспорюваної частини правочину є вельми проблематичним, якщо заявля­ється зустрічний позов про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з тим, що без недійсної частини правочин взагалі не був би вчинений. Більше перспектив для задоволення вимоги про визнання недійсним усього правочину в зв'язку з недій­сністю його частини є тоді, коли ця частина є недійсною (нікчемною) відповідно до закону. Слід також ураховувати, що в окремих випадках законодавець прямо зазна­чає про те, що недійсність частини правочину не тягне недійсності всього правочину. Так, відповідно до ст. 186 КТМ [34] недійсними (нікчемними) оголошені деякі умови договорів перевезення пасажирів, що погіршують становище пасажира у порівнянні із законодавством. При цьому прямо зазначається, що недійсність цих умов не тягне недійсності договору перевезення.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання може розглядатись не тільки як окремий стосовно правочину, на підставі якого виникає зобов'язання, що забезпе­чується, а і як частина цього останнього правочину. З урахуванням цього як непри­пустимість визнання правочину недійсним у зв'язку з недійсністю частини правочину слід тлумачити положення ч. З ст. 548 ЦК («недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання»).

Стаття 218.   Правові  наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недо­держання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання,
такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

1. Частина 1 ст. 218 ЦК формулює загальне правило про те, що недодержання вимоги закону про письмову форму правочину не тягне його недійсності. Такі на­слідки настають лише в окремих випадках, що передбачені законом. Загальним же наслідком недодержання вимоги закону про письмову форму правочину є обмеження видів доказів, які допускається наводити з метою заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин. Спочатку в абзаці друго­му ч. 1 ст. 218 ЦК формулюється правило, яке не обмежує видів доказів, що можуть надаватись з метою заперечення факту вчинення правочину або окремих його частин (після наведення переліку видів доказів, з допомогою яких можливе оспорювання правочину або окремих його частин, указується на можливість надання інших доказів).
Але тут же встановлюється правило про те, що рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків, що виключає посилання сторін у спорі про визнання недійсним правочину або окремих його частин та такі свідчення.

2. Недійсність правочину у зв'язку з порушенням вимоги закону про його письмову форму повинна встановлюватись законом прямо. Якщо ж закон категорично припи­сує вчиняти правочин у письмовій формі, але не встановлює правила про недійсність правочину, вчиненого з порушенням цієї вимоги, ч. 1 ст. 218 застосовуватись не може. Так, відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Якщо договір про відступлення від правила про ви­никнення права спільної сумісної власності членів сім'ї на майно, набуте в результаті спільної їх праці, укладено в усній формі, це не тягне недійсності такого договору, а передбачає лише застосування абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК.

3. Недійсність (нікчемність) правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону про обов'язковість його здійснення в письмовій формі, передбачена ч. 2 ст. 547 ЦК (щодо правочинів, які встановлюють забезпечення виконання зобов'язання), ч. З ст. 719 ЦК (щодо договорів дарування майнового права та договорів дарування з обов'язком передати подарунок в майбутньому), ч. 2 ст. 981 ЦК (щодо договорів страхування), ч. 2 ст. 1055 (щодо кредитних договорів), ч. 2 ст. 1059 ЦК (щодо договорів банківсько­го вкладу), ч. 2 ст. 1107 ЦК (щодо договорів про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності), ч. 1 ст. 1118 ЦК (щодо договорів комерційної концесії).

4. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК викликає інтерес, що допускає можливість запере­чення факту вчинення правочину, тобто пред'явлення позову про визнання правочину невчиненим. Оспорювання окремих частин правочину, про яке йдеться в цьому ж абзаці, також полягає в пред'явленні до суду вимоги визнати, що відповідна частина правочину не погоджувалась (в цій частині правочин не вчинявся).

5. Можливість заперечення однією стороною правочину, що вчинений з порушенням вимоги закону про його письмову форму, або оспорювання вчинення правочину в певній частині не виключає пред'явлення іншою стороною цього ж правочину про­тилежної вимоги — про визнання правочину вчиненим або визнання вчиненою певної частини правочину (про визнання погодженими певних умов правочину). Така вимога може бути пред'явлена окремо або як зустрічний позов. Ці дві протилежні вимоги є взаємопов'язаними. У справі про заперечення однією із сторін факту вчинення право­чину або про оспорювання окремих його частин розглядаються (навіть за відсутності зустрічного позову) доводи іншої сторони про те, що правочин є вчиненим. За таких умов та виходячи із принципу рівності учасників судового процесу, закріпленого в ст. 42 ГПК [31], ст. 6 ЦПК [44]), на свідченнях свідків не може ґрунтуватись рі­шення суду за позовом не тільки про заперечення факту вчинення правочину чи про оспорювання окремих його частин, а й про визнання правочину вчиненим.

6. Дія ч. 2 ст. 218 ЦК має поширюватись тільки на ті правочини, які повинні вчинятись у письмовій формі та стосовно яких наслідком недодержання письмової форми є їх недійсність. Такий правочин за позовом сторони може бути визнаний су­дом дійсним, якщо одна із сторін учинила дію, що підтверджує вчинення правочину (зазвичай, це — дії на виконання правочину), а друга підтвердила правомірність її вчинення, зокрема, прийняла виконання. У ч. 2 ст. 218 ЦК не міститься правила про неприпустимість доведення факту укладення договору в усній формі свідченнями свід­ків. Тому такий спосіб доказування в цьому випадку є припустимим. Застосовувати прямо чи за аналогією ч. 1 ст. 218 ЦК до позовів про визнання дійсності правочинів, зазначених у ч. 2 ст. 218 ЦК, будь-яких підстав немає.

 

Стаття 219.   Правові  наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односторон­нього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Зазвичай немає сенсу звертатись до суду із заявою про визнання дійсним одно­стороннього правочину,  що має  посвідчуватись,  але  не посвідчений  нотаріально, якщо правочин відповідає справжній волі суб'єкта, але не був з незалежних від його волі обставин посвідчений нотаріально. Більш доцільно в таких випадках посвідчити правочин нотаріально, а не звертатись до суду. Але можливі ситуації, коли треба до­
вести, що правочин є дійсним з моменту його вчинення. У таких випадках суб'єкт має право звернутись до суду з позовом про визнання правочину дійсним. Такий позов є різновидом позову про визнання права, можливість пред'явлення якого випливає із п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Відповідачем за таким позовом слід назцачити ту особу, для якої із правочину випливають цивільні права чи обов'язки.

2. За наявності рішення суду про визнання одностороннього правочину дійсним наступне нотаріальне посвідчення правочину не вимагається. Воно призвело б тільки до виникнення ситуації правової невизначеності: нотаріальне посвідчення давало б  підстави для висновку про те, що правочин учинено в день його нотаріального посвід­чення. У той же час рішення суду про визнання правочину дійсним давало б підстави
стверджувати, що правочин учинено в день вчинення правочину (нехай і з порушенням вимоги закону про його форму) чи в інший день, визначений судом.

Висновок про відсутність потреби в нотаріальному посвідченні правочину в таких випадках не є застосуванням за аналогією правила, що сформульовано в другому реченні ч. 2 ст. 220 ЦК, а пов'язаний з наступним. Позов про визнання правочину дійсним — це різновид позову про визнання права, а більш конкретно — про визнання факту виникнення, існування, зміни або припинення правовідносин. Якщо суд у рі­шенні визнав цей факт, а рішення набрало законної сили, питання про виникнення, існування, зміну чи припинення правовідносин стає безспірним. Те ж питання вирі­шується і нотаріальним посвідченням одностороннього правочину.

3. У судовій практиці опрацьована правова позиція, відповідно до якої ч. 2 ст. 219 ЦК не може застосовуватись до заповіту, що не був посвідчений нотаріусом, по­садовою особою місцевого самоврядування чи особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК та ст. 40 Закону «Про нотаріат» [75]. Однак спеціальне зазначення в ч. 1 ст. 1257 ЦК на нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми, не може перешкоджати застосуванню загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. У даному випадку опрацьована судами правова позиція суперечить фундаментальним засадам співвід­ношення загальних і спеціальних положень законодавства. Методом логічного допов­нення тексту ст. 1257 ЦК виявляється правовий припис, відповідно до якого заповіт не може визнаватись дійсним за умов, визначених ч. 2 ст. 219 ЦК. Але ж правовий припис, що виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту, не може застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК. Тому це законодавче положення застосовується і щодо заповітів, а опрацьована судами правова позиція підлягає перегляду.

Стаття 220.   Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджу­ється письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визна­ти такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. Договір (дво- або багатосторонній правочин) є нікчемним, якщо він усупереч вимогам закону не посвідчений нотаріально.

2. Договір, як і односторонній правочин (див. коментар до попередньої статті), що підлягає відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню, але не по­свідчений нотаріально, може бути визнаний судом дійсним. Для цього слід звернутись до суду з позовом, відповідачем за яким буде інша сторона договору. Задоволення такого позову можливе за наявності таких умов: 1) сторони домовились щодо всіх
істотних умов договору; 2) є письмові докази такої домовленості; 3) відбулося повне або часткове виконання договору; 4) одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

3. Зазначення про те, що такий договір суд «може визнати» дійсним, слід розуміти так, що за наявності перелічених умов суд може з урахуванням обставин та принципу верховенства права відмовити в задоволенні позову про визнання правочину дійсним, хоч і були в наявності підстави, що встановлені ч. 2 ст. 220 ЦК.

4. Щоб запобігти будь-яким сумнівам, ч. 2 ст. 220 ЦК прямо вказує на те, що ви­знання договору дійсним означає, що наступне його нотаріальне посвідчення не ви­магається. Це — лише пояснення, яке законодавець дав у ч. 2 ст. 220 ЦК. Зробити із нього висновок, що наявність судового рішення про визнання дійсним правочину, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації, не звільняє від обов'язку здійснити державну реєстрацію, не можна.

 

Стаття 221.   Правові   наслідки   вчинення   правочину   малолітньою   особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінте­ресованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивіль­ною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладен­ням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи
зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у на­турі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою на­стають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1.  Ця стаття не визнає безумовно нікчемним правочин, що вчинений малолітньою особою за межами її часткової цивільної дієздатності, зміст якої визначається ст. 31 ЦК. Законодавець допускає можливість наступного схвалення такого правочину бать­ками чи усиновлювачами, або одним із них, з ким малолітній проживає, або опікуном. Учинення малолітнім та наступне схвалення зазначеними особами правочину, що по­
требує нотаріального посвідчення, є неможливим. Не може такий правочин, учинений малолітнім, визнаватись дійсним і відповідно до ст. 220 ЦК.

2. Способом схвалення особами, що зазначені в ч. 1 ст. 221 ЦК, правочину, вчи­неного малолітнім за межами його часткової дієздатності, є незаявлення претензії до іншої сторони протягом одного місяця. Тобто бездіяльності (мовчанню) зазначених осіб закон об'єктивно надає значення схвалення правочину (вчинення правочину). Цей місячний строк з урахуванням того, що указуючи на цей строк законодавець поміс­тив слова «дізнавшись про його вчинення», слід відраховувати від дня, коли батьки (усиновителі), опікун дізнались про вчинення малолітнім правочину за межами своєї часткової дієздатності. Інші способи несхвалення правочину (звернення до органу опіки та піклування, до адвоката), крім звернення з претензією до іншої сторони, не можуть мати будь-якого юридичного значення. Вони не є перешкодою для виснов­ку про несхвалення правочину зазначеними особами. Звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним слід прирівняти до заявлення претензії до іншої сторони правочину.

3. Тільки за умови несхвалення правочину батьками (усиновлювачами), опікуном правочин визнається ч. 1 ст. 221 ЦК нікчемним.

4. Якщо правочин з малолітнім учинено на його користь, суд може визнати його дійсним. З таким позовом до суду може звернутись будь-яка заінтересована особа (батьки, усиновителі, опікун, члени сім'ї, родичі, орган опіки та піклування, навчально-виховний заклад тощо). Не позбавлена такого права й інша сторона правочину.

5. Правило про повернення в натурі всього, що одержане кожною із сторін за нік­чемним правочином, який учинений з участю малолітньої особи (про двосторонню реституцію), розділене на дві частини. У ч. З ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок діє­ здатної сторони повернути все одержане за таким правочином батькам (усиновителям) чи опікунові малолітнього. Та обставина, що тут не вказується на обов'язок дієздатної
сторони у разі неможливості повернення отриманого в натурі відшкодувати його вар­тість за цінами, які існують на день відшкодування, не є підставою для твердження про те, що таке відшкодування не допускається. Якщо повернення отриманого за право­ чином в натурі є неможливим, відшкодування його вартості здійснюється на підставі загального правила абзацу другого ч. 1 ст. 216 ЦК.

У ч. 4 ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікуна по­вернути дієздатній стороні все одержане за таким правочином. Таким чином, обидві сторони нікчемного правочину з участю малолітньої особи повинні повернутись до первинного майнового стану. У разі неможливості повернення в натурі одержаного за таким правочином стосовно недієздатної сторони в ч. 4 ст. 221 ЦК установлено обов'язок відшкодувати вартість отриманого за цінами, що існують на момент від­шкодування.

6. На дієздатну сторону, крім обов'язку повернути все отримане за нікчемним право­чином з участю малолітнього чи відшкодувати його вартість грошима, покладається також обов'язок відшкодування збитків, що завдані іншій стороні укладенням такого правочину. Такий обов'язок на дієздатну сторону покладається за наявності особливої умови: якщо вона знала або могла знати про вік другої сторони. Недієздатна сторона, вимагаючи стягнення збитків, повинна довести наявність цієї умови. Вона не може посилатись на інші суб'єктивні обставини як на підставу відшкодування збитків. У ч. 4 ст. 221 ЦК зазначається на відшкодування збитків, завданих «укладенням не­ дійсного правочину». Чи охоплює це формулювання збитки,  завдані виконанням такого правочину? На це запитання слід дати позитивну відповідь. Вирішення цього питання на добротному методологічному підґрунті передбачає правильне розуміння категорії причинного зв'язку (оскільки йдеться про «завдані» збитки). Відповідь, що наведена, виходить із широкого розуміння причинного зв'язку,  згідно з яким певна обставина є причиною даного наслідку, якщо виключення причини із ланцюга причинно-наслідкових зв'язків виключає настання наслідку. У теорії й на практиці сьогодні існують інші уявлення про причинний зв'язок.

7. Двостороння реституція застосовується і в тих випадках, коли обома сторонами правочину є малолітні. Але як виняток із загального правила ч. 1 ст. 216 ЦК у разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості грошима про­водиться батьками (усиновлювачами) чи опікуном, якщо буде встановлено, що вчи­ненню правочину або втраті майна, яке було передане за цим правочином, сприяла винна поведінка зазначених осіб (тими із батьків, дії чи бездіяльність яких мають ознаку вини. Ті з батьків чи інших відповідних осіб, вина яких відсутня, не пови­нні відшкодовувати грошима вартість отриманого, яке не може бути повернуте. За відсутності вини зазначених осіб відшкодування вартості одержаного за правочи­ном, укладеним з обох сторін малолітніми особами, якщо повернення одержаного в натурі неможливе, не проводиться. Наявність спеціального правила ч. 5 ст. 221 ЦК та незазначення в ньому про відшкодування майнової та моральної шкоди не ви­ключає відшкодування майнової і моральної шкоди на підставі загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК, бо ч. 5 ст. 221 ЦК установлює особливі правові наслідки недійсності правочину тільки стосовно можливості відшкодування вартості отриманого. Стосовно відшкодування майнової та моральної шкоди ч. 5 ст. 221 ЦК ніяких особливостей правових наслідків недійсності правочину не встановлює. Це дає підстави для за­стосування до недійсних правочинів, передбачених ст. 221 ЦК, загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК.

8. Відповідно до ч. 6 ст. 221 ЦК у разі укладення правочину неповнолітнім (осо­бою віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) з особою віком до чотирнадцяти років (малолітньою) застосовуються ті ж наслідки, що і при укладенні правочину між неповнолітніми з обох сторін (ч. З ст. 222 ЦК). Це означає: 1) повернення сто­ронами в натурі отриманого за правочином; 2) відшкодування вартості отриманого за неможливості повернення отриманого в натурі за рахунок батьків або осіб, які їх замінюють, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, що було предметом правочину; 3) відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК при цьому не виключається, але це стосується тільки батьків (осіб, які їх замінюють), що сприяли вчиненню правочину своїми винними діями чи бездіяльністю.

 

Стаття 222.   Правові  наслідки вчинення правочину  неповнолітньою  особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатнос­ті без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом не­ дійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується
його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

1. Правочин, що вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника може бути схвалений цими особами відповідно до ч. 1 ст. 221 ЦК, що виключає в подальшому визнання правочину судом недійсним. На таке схвалення повністю поширюються правила абзаців першого та другого ч. 1 ст. 221 ЦК про суб'єктів, що можуть схвалити правочин (у цьому випадку замість опікуна правочин може схвалити піклувальник), про способи схвалення, строки схвалення. У випадках, передбачених ст. 71 ЦК, схвалення піклу­вальником правочину, в якій би формі воно не відбувалось, можливе тільки за умови одержання дозволу органу опіки та піклування.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, є оспорюваним. Він може бути визнаний судом недійсним. Позов про визнання такого правочину недійсним можуть пред'явити особи, що мають право давати згоду на вчинення правочину, —  орган опіки та піклування, а також члени сім'ї, близькі родичі, інші заінтересовані особи,
в тому числі і неповнолітня особа, що вчинила такий правочин. Такий позов може бути пред'явлений та задоволений також у випадках, якщо при схваленні правочину були порушені вимоги ч. 1 ст. 221 ЦК.

3. При укладенні правочину з обох сторін неповнолітніми застосовується те ж за змістом правило ч. З ст. 222 ЦК, що й загальне правило, передбачене ч. 1 ст. 216 ЦК (двостороння реституція та відшкодування одержаного за неможливості повернути в натурі за цінами, що існують на день відшкодування).

4. Якщо ж у неповнолітнього немає достатніх коштів для відшкодування вартості одержаного за правочином у зв'язку з неможливістю його повернення в натурі, батьки (усиновлювачі), піклувальник зобов'язані відшкодувати іншій стороні збитки за умови, що вони своєю поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було пред­метом правочину. Тут законодавець відступив від загальної  чотирьохкомпонентної схеми наслідків недійсності правочину (повернення отриманого, відшкодування його вартості, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди) і відніс відшкодування вартості до категорії збитків. Тут мається на увазі, що є особа, зобов'язана відшкодувати вартість отриманого за правочином, яке (отримане) не збереглося. Якщо ж ця особа неспроможна здійснити відшкодування, особа, що відповідає субсидіарно (батьки, усиновлювачі, пі­клувальник), відшкодовують збитки. Це не виключає застосування в таких випадках до
батьків (усиновлювачів), піклувальника правила, що встановлює обов'язок відшкодувати збитки і моральну шкоду, якщо вони своїми винними діями сприяли вчиненню правочи­ну. При цьому відшкодування вартості одержаного за правочином є однією із складових частин збитків. За відсутності ознаки сприяння в поведінці батьків (усиновлювачів) або піклувальника вони не можуть нести обов'язку відшкодування збитків.

 

Стаття 223.   Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтере­сам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону
зобов'язаний утримувати.

1. Правочин, учинений особою, яка судом обмежена у дієздатності, без згоди пік­лувальника може бути згодом схвалений відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК (див. п. 1 коментаря до ст. 222 ЦК).

2. Якщо такий правочин не схвалений, він є оспорюваним. У межах строку позовної давності він може бути визнаний судом недійсним. Але це можливе тільки за умови, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Якщо таке не буде встановлено, договір не може бути визнаний недійсним, хоч би вчинення його за межами дієздатності було належно встановлено.

3.  До визнання судом недійсним правочину, що вчинений обмежено дієздатною особою за межами її дієздатності, його умови повинні застосовуватись, в тому числі і судом при вирішенні цивільних спорів.

4. При визначенні наслідків недійсності правочинів, передбачених ст. 223 ЦК, за­стосування за аналогією ст. 222 ЦК є неможливим, оскільки застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування

1. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

2. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

1. Якщо відповідно до ст. 71 ЦК правочин має здійснюватись за наявності дозво­лу органу опіки та піклування, але він здійснений без такого дозволу, правочин є нікчемним. Наступне схвалення правочину органом опіки та піклування цивільним законодавством не передбачене.

2. Заінтересована особа вправі пред'явити позов про визнання дійсним такого право­чину за умови, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка або піклування.

3. До відносин щодо наслідків недійсності правочину з підстав, передбачених ст. 224 ЦК, застосовуються правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.

 

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усві­домлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб,
чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздат­ною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

1.  Визнається оспорюваним правочин, що вчинений дієздатною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. Він може бути визнаний недійсним судом.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним на­лежить зазначеній особі. Лише в разі смерті такої особи позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси, що охороняються законом, порушені. Зазвичай такими особами є спадкоємці, але не виключається наявність інтересу, що потребує захисту, і в інших осіб.

2. Опікун одержує право на заявлений позову про визнання недійсним правочину у разі наступного визнання особи, що вчинила правочин, недієздатною та призначення його опікуном.

3. Правові наслідки визнання недійсними правочинів ст. 225 ЦК не встановлює. Це означає, що застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Лише стосовно стягнення моральної шкоди встановлено особливу умову. Моральна шкода відшкодовується не за умови наявності вини взагалі, як це передбачено ч. 2 ст. 216 ЦК, а за умови, що інша сторона «знала про стан фізичної особи». Інша вина цієї сторони не є підставою для відшкодування моральної шкоди.

4. Стаття 225 ЦК не може застосовуватись у випадках учинення правочину особою, яка визнана у встановленому порядку недієздатною, оскільки при цьому застосову­ється ст. 226 ЦК.

Стаття 226.   Правові  наслідки вчинення правочину недієздатною  фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий
її стан.

1. Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 226 ЦК лише дрібні побутові правочини, вчинені особами, про яких ідеться у цій статті, можуть бути схвалені відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК. Право схвалення таких правочинів належить опікунові. Але ж абзац другий ч. 1 ст. 226 ЦК визнає нікчемними за умови несхвалення не тільки «цей» правочин, тобто правочин, про який ідеться у абзаці першому ч. 1 ст. 226 ЦК
(дрібний побутовий), а й інші правочини. Отже, схвалення опікуном будь-якого право­чину, вчиненого недієздатною особою, а не тільки дрібного побутового, виключає його нікчемність.

2. Учинений недієздатною особою правочин судом може бути визнаний дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь дієздатної особи.  «Вчинений на користь» — це означає відповідну об'єктивну оцінку правочину, а не наміри діє­ здатної сторони. Право пред'явлення позову належить опікунові. Це спеціальне правило виключає звернення з позовом інших заінтересованих осіб, хоч би вони і посилались на ч. 2 ст. 15 ЦК, що передбачає право будь-якої особи на захист інтересу.

3. Якщо правочин, що вчинений недієздатною особою, не набув ознак дійсного внаслідок його схвалення або визнання дійсним судом, застосовується двостороння реституція. При цьому за наявності будь-яких сумнівів щодо нікчемності правочину кожна сторона може пред'явити позов, що містить вимоги і про визнання правочину нікчемним (недійсним), і про повернення того, що передане іншій стороні в натурі.

Зазвичай достатньо звернутись тільки з позовом про повернення того, що було пере­дане іншій стороні.

4. Що стосується відшкодування вартості одержаного за нікчемним правочином у разі неможливості його повернення в натурі, то таке правило в ч. З ст. 226 ЦК сформульоване тільки щодо дієздатної сторони. При цьому, як і у випадках, що пе­редбачені ст. 216, 221 і 222 ЦК, відшкодування здійснюється за цінами, що існували на момент відшкодування. Недієздатна сторона (опікун) несе обов'язок відшкодувати
вартість одержаного за неможливості його повернення в натурі лише в тих випадках, коли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна. Це правило поширюється не тільки на випадки незбереження майна внаслідок вини опікуна, а й на випадки, коли повернення одержаного неможливе з об'єктивних причин, але вчиненню правочину винними діями сприяв опікун.

5. У статті, що коментується, не йдеться про відшкодування збитків. Але це не ви­ключає їх відшкодування. Воно можливе відповідно до загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК. Стосовно обов'язку дієздатної сторони відшкодувати моральну шкоду встановлена особлива умова: відшкодування моральної шкоди можливе за умови, що дієздатна сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла при­пустити такий стан. Інша вина дієздатної сторони не може бути підставою для вимоги до неї про відшкодування моральної шкоди.

Та обставина, що у ст. 226 ЦК не йдеться про обов'язок недієздатної сторони від­шкодувати збитки і моральну шкоду, не виключає виникнення такого обов'язку на під­ставі ч. 2 ст. 216 ЦК. Інша справа, що це є малореальним.

 

Стаття 227.   Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти

1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчи­нення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

1. Учинення правочину без відповідного дозволу (ліцензії) означає, що правочин є оспорюваним. За позовом учасників правочину, а також інших заінтересованих осіб, він може бути визнаний судом недійсним.

2. Техніко-юридичний прийом, коли в нормативно-правовому акті спочатку вжива­ється один термін, а потім у дужках зазначається інший термін, є поширеним. Проте цей прийом використовується не завжди з однаковою метою. Стосовно ч. 1 ст. 227 ЦК слід дійти висновку, що зазначення в дужках ліцензії є наведенням одного з можливих видів дозволів. Чинність ст. 227 ЦК слід поширювати не тільки на правочини, вчинення яких передбачає одержання ліцензії відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності» [157] та правочинів, що підпадають під дію ст. 2 цього Закону (вона передбачає встановлення спеціальними законами ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування в сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування в сфері інтелектуальної власності, ліцензу­вання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, ліцензування у сфері освіти), а й на інші право­
чини, здійснення яких передбачає отримання відповідного дозволу. Так, здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, як виключної діяльності, допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ч. 2 ст. 37 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Створення мереж кабельного телерадіомовлення передбачає отримання дозволу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (ст. 40 Закону «Про телебачення і радіо­мовлення» [218]). Тому вчинення правочинів щодо надання послуг з використанням мереж кабельного телерадіомовлення за відсутності зазначеного дозволу є підставою для визнання їх недійсними.

3. Застосування ст. 227 ЦК утруднюється тим, що відповідно до законодавства ліцензії видаються за загальним правилом не на укладення певних видів правочинів, а на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Тому, безумовно, під дію цієї статті підпадають тільки правочини, за якими реалізуються товари, виконуються роботи чи надаються послуги, тобто безпосередньо здійснюється відповідна підпри­ємницька діяльність. Що стосується правочинів, що укладаються з метою матеріально-технічного забезпечення підприємницької діяльності,  яка потребує ліцензування, то вони зазвичай не можуть визначатись недійсними тільки в зв'язку з відсутністю ліцензії. Будь-яка підготовка до підприємницької діяльності, що потребує одержання ліцензії, ще не є підприємницькою діяльністю. Навіть закупівля партії алкогольних
напоїв за відсутності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності не може вважатись порушенням законодавства про ліцензування та бути підставою для визнан­ня правочину недійсним, оскільки такі дії можуть бути кваліфіковані як підготовка  до здійснення підприємницької діяльності в майбутньому (після одержання ліцензії чи припинення дії правових норм, що передбачають ліцензування).

4. Визнання недійсним правочину, вчинення якого передбачає одержання ліцензії, тягне за собою наслідки, що передбачені ч.  1 та 2 ст. 216 ЦК:  1) отримане за не­дійсним правочином підлягає поверненню кожною із сторін іншій стороні; 2) у разі неможливості повернення отриманого в натурі, відшкодовується вартість отриманого за цінами на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збит­ки; 4) сторона, що не мала ліцензії, відшкодовує моральну шкоду, але за наявності особливої умови — якщо вона ввела другу сторону в оману щодо її права на вчинення такого правочину. Крім того, порушення вимог закону про ліцензування певних видів господарської діяльності тягне застосування публічно-правових санкцій (штрафів), відповідно до частини другої ст. 22 Закону «Про ліцензування певних видів господар­ської діяльності». Стягнення отриманого за правочинами, здійсненими з порушенням вимоги про ліцензування (отримання дозволу), на підставі ст. 208 ГК [42], а тим більше — на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Укра­їні» [81], не допускається.

5. Зазначення в ч. 2 ст. 227 ЦК про те, що обов'язок відшкодування моральної шкоди покладається на юридичних осіб, не виключає покладення такого обов'язку на фізичних осіб, що є суб'єктами підприємницької діяльності, оскільки до підпри­ємницької діяльності фізичних осіб застосовуються правила щодо підприємницької діяльності юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті
правовідносин (ст. 51 ЦК).

6. Стаття 227 ЦК у частині формулювання підстав недійсності правочину повинна тлумачитись як спеціальна стосовно ч.. 1 ст. 203 ЦК. Правила про ліцензування є публічно-правовими. Але вони водночас формулюють і норми цивільного права, що дозволяють вчинення відповідних правочинів за наявності ліцензії та забороняють це за її відсутності. Тому правочин, що вчинений за відсутності ліцензії, якщо закон ви­магає її наявності, належить кваліфікувати як такий, що суперечить актам цивільного законодавства. Проте посилання на ч. 1 ст. 203 ЦК у спорах про визнання недійсними правочинів у зв'язку з відсутністю ліцензії було б некоректним, оскільки є спеціальна норма, що поширюється на ці правовідносини.

7. У решті випадків, коли особа вчинила правочин, що заборонений взагалі, забо­ронений для певного кола суб'єктів, заборонений за відсутності встановленого законом дозволу або суперечить іншим вимогам актів цивільного законодавства, ч. 1 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись безпосередньо.

 

Стаття 228.   Правові  наслідки вчинення правочину,  який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

1.  Такими, що порушують публічний порядок, є правочини, що спрямовані на до­сягнення протисуспільних цілей, що перелічені в ч. 2 ст. 228 ЦК. Для застосуван­ня ст. 228 ЦК досить, щоб на досягнення зазначених цілей були спрямовані дії хоч би одного учасника правочину.

2. Не можуть бути кваліфіковані як такі,  що порушують публічний порядок, правочини, при вчиненні яких одна чи обидві сторони мали на увазі прикрити об'єкт оподаткування чи іншим чином ухилитися від сплати податків. Але якщо на підставі такого правочину виникає господарське зобов'язання, застосовується ч. 1 ст. 208 ГК, що встановлює наслідки вчинення правочину (зобов'язання), який суперечить інте­
ресам держави і суспільства.

3. При здійсненні правочинів, що порушують публічний порядок, застосовуються загальні правила ч. 1 ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочинів за винятком випадків, коли застосуванню підлягає ч. 1 ст. 208 ГК. Про стягнення в дохід держави всього отриманого за правочином, що підпадає під дію ст. 207 і 208 ГК, див. п. 9 — 13 коментаря до ст. 216 ЦК. Що стосується відшкодування сторонами правочинів, що підпадають під дію ст. 228 ЦК, одна одній збитків і моральної шкоди, то це не ви­ключається відповідно до загальних правил ч. 2 ст. 216 ЦК.

 

Стаття 229.   Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають іс­тотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана від­шкодувати другій стороні завдані їй збитки.

1. Правочин, який учинено за наявності помилки щодо обставин, які мають істотне значення, є оспорюваним. За позовом, що має заявлятися в межах позовної давності, суд може визнати такий правочин недійсним.

2. Помилка може бути визнана істотною, якщо вона стосується природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, що передається за право­чином, які значно знижують її цінність або можливість використання цих речей за ці­льовим призначенням. Вітчизняна судова практика недавнього минулого рясніє при­кладами визнання недійсними правочинів, пов'язаних з обміном квартирами у зв'язку з виявленням у них після виконання правочину істотних недоліків. Верховний Суд вважає, що під істотною помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину суб'єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на її волевиявлення, якщо за відсутності неправильного сприйняття за обставинами справи можна зробити висновок про те, що правочин не було б вчинено [387, с. 303].

З метою захисту прав покупців на випадок продажу речі неналежної якості ст. 678 ЦК та ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцям на їх ви­бір цілу низку правомочностей. Це, однак, не виключає застосування ст. 229 ЦК до випадків, коли при вчиненні правочину покупець помилявся щодо якості предмета договору, якщо це має істотне значення, або є інші підстави визнання правочину не­дійсним. Якщо вимоги покупця ґрунтуються на ст. 229 ЦК, то при цьому не повинні додержуватись правила щодо скороченої позовної давності та порядку її обчислення (ч. 2 ст. 258, 681 ЦК), оскільки при визнанні недійсним правочину застосуванню під­лягають загальні правила про позовну давність та порядок її обчислення.

3. Коли йдеться про можливість використання одержаного за правочином за цільо­вим призначенням, то мається на увазі використання одержаного за правочином його учасником чи особою, для якої одержане призначалось. Так, громадянин, який хворів на бронхіальну астму, уклав правочин щодо обміну квартирами. Проте у квартирі, яку він одержав у порядку обміну, він став часто відчувати приступи задухи. Санітарно-епідеміологічна служба зробила висновок про те, що в стінових блоках є алерген — речовина, яка викликає та посилює приступи задухи. За позовом громадянина договір міни був визнаний недійсним на підставі ст. 56 раніше чинного Цивільного кодексу України, хоча квартира повністю відповідала встановленим санітарно-гігієнічним ви­могам, у тому числі і за показниками наявності речовини, яка викликала алергічну реакцію в особи, що отримала її на підставі договору.

4. Підставою для визнання правочину недійсним може бути помилка щодо прав та обов'язків його учасників. У зв'язку з уведенням в дію нового Цивільного кодексу втра­тило чинність роз'яснення президії Вищого арбітражного суду про те, що неправильне уявлення про норму права не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Неправильне уявлення про норму права є помилкою щодо прав та обов'язків. Тому, якщо сторона доведе таку помилку, правочин має визнаватись недійсним.

5. Не може бути підставою для застосування ст. 229 ЦК помилка стосовно здатності сторін належне виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами чи небажанням однієї зі сторін належно виконувати свої обов'язки, які випливають з правочину.

6. Визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК тягне наслідки, встанов­лені ч. 1 ст. 216 ЦК. Частина 2 ст. 229 ЦК установлює особливі умови відшкодування збитків при визнанні правочину недійсним на підставі цієї статті. На сторону, яка помилилася, покладається обов'язок відшкодувати іншій стороні збитки, завдані укла­денням та виконанням правочину, поверненням до первинного майнового стану, якщо буде встановлено, що помилка стала результатом власного недбальства (тобто необе­режної вини) сторони, що помилилася. На сторону правочину, що сприяла помилці іншої сторони необережною поведінкою, покладається обов'язок відшкодувати збитки стороні, що помилилася. Про відшкодування моральної шкоди в ст. 229 ЦК не йдеться. Але це не виключає стягнення моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 230.   Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть пере­шкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, що здійснений під впливом обману, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позовом учасника правочину, який (позов) повинен бути заявле­ний у межах позовної давності, яка встановлена тривалістю п'ять років (ч. З ст. 258 ЦК).

2. Підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 230 ЦК є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Ці обставини визначені в ч. 1 ст. 229 ЦК. Обман може полягати в тому, що сторона неправдиво заперечує наявність обставин, що можуть бути перешкодою для вчинення правочину, або в тому, що вона замовчує їх існування. Суб'єктивною озна­кою дій сторони, що ввела іншу сторону в оману, є умисел на введення в оману.

3. Якщо сторона правочину була введена в оману не іншою стороною правочину, а третьою особою, підстав для застосування ст. 230 ЦК немає, крім випадків, коли третя особа була представником сторони правочину при його укладенні.

4. При визнанні правочину недійсним на підставі ст. 230 ЦК наступають наслідки, що передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що застосувала обман, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що за­вдані вчиненням правочину.

 

Стаття 231.   Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Правочин, що вчинений під впливом насильства, є оспорюваним. Він визнається недійсним судом за позовом потерпілої сторони, що має бути вчинений у межах по­зовної давності тривалістю п'ять років (ч. З ст. 258 ЦК).

2. Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи пси­хічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або пси­хічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

3. Визнання правочину, який учинено під впливом насильства, недійсним, є підста­вою для повернення сторін до первинного майнового стану на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, винна сторона зобов'язана відшкодувати потерпілій стороні в подвійному розмірі збитки і моральну шкоду, що завдані їй укладенням, виконанням правочину та поверненням до первісного стану.

 

Стаття 232.   Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника од­нієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони со­лідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

1. Правочин, що вчинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, є оспорюваним. Він визнається судом недійсним за позо­вом сторони, від імені якої діяв представник.

2. Слід ураховувати, що в силу ч. З і 4 ст. 92 ЦК, абзацу одинадцятого ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприєм­ців» [192] орган юридичної особи, який діє одноособово (одноосібно), підпадає під поняття представника, як воно визначається в ст. 237 ЦК. Тому ст. 232 ЦК може за­стосовуватись у випадках, коли орган юридичної особи зловмисно діяв при укладенні
угоди всупереч інтересам юридичної особи. Раніше чинний Цивільний кодекс не давав підстав кваліфікувати орган юридичної особи як представника юридичної особи. Тому і дії органу юридичної особи у відповідних випадках не давали підстави для кваліфі­ кації правочину, що вчинений шляхом таких дій, як недійсного, оскільки він учинений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною.

3. Якщо правочин визнано недійсним на підставі ст. 232 ЦК, застосовується дво­стороння реституція відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, довіритель має право вимагати від свого представника та іншої сторони правочину солідарного відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, який довірителю завдано в зв'язку з вчиненням правочину, його виконанням та поверненням до первісного стану.

 

Стаття 233.   Правові  наслідки правочину,  який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встанов­лені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй
у зв'язку з вчиненням цього правочину.

1. Оспорюваним є правочин, що вчинений особою під впливом тяжкої для неї об­ставини на вкрай невигідних для неї умовах. Такий правочин визначається недійсним судом. Визнання правочину недійсним можливе незалежно^від того, яка із сторін була ініціатором правочину.

2. Тяжкою обставиною вважається особистий стан фізичної особи або її близьких (крайня необхідність, хвороба тощо), який примусив укласти правочин на вкрай не­вигідних для фізичної особи умовах. На таку підставу визнання правочину недійсним може посилатися тільки фізична особа. Юридична особа не може вимагати визнання правочину недійсним за цієї підставою. Тяжка обставина може бути підставою для визнання правочину недійсним, якщо учасник правочину знав про те, що друга сто­рона цього правочину діє за наявності тяжких обставин, і намагався укласти право­чин на умовах, які вкрай невигідні для іншої сторони. Але про наявність тяжких обставин сторона правочину може зробити висновок і з урахуванням згоди сторони, що діє під впливом тяжкої обставини, на вчинення правочину на вкрай невигідних для себе умовах.

3. Визнання судом такого правочину недійсним тягне за собою наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК. Крім того, сторона, що скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки та моральну шкоду, що завдані вчиненням право­чину, його виконанням та поверненням до первинного майнового стану.

 

Стаття 234.   Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

1. На відміну від раніше чинного Цивільного кодексу, ст. 234 нового Цивільного кодексу визнає фіктивний правочин не нікчемним, а оспорюваним. Він може бути ви­знаний недійсним тільки судом за позовом заінтересованої особи.

2. Фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створи­ти юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. Якщо ж одна сторона діяла без намі­ру створити юридичні наслідки, а інша сторона такий намір мала, правочин не може бути визнаний недійсним. Так, громадянин звернувся до суду з позовом про визнання недійсним правочину, відповідно до якого він подарував своїй дружині автомобіль, який він придбав до шлюбу. Позовні вимоги він обґрунтував тим, що уклав правочин з метою виключити претензії своєї першої дружини на автомобіль, з якою до моменту укладення договору дарування він не закінчив спір про поділ майна. Проте суд від­мовив у позові про визнання правочину недійсним, оскільки друга сторона правочину підтвердила в суді, що як обдаровувана уклала правочин з метою створити юридичні наслідки.

3. Укладення правочину з метою приховати майно від конфіскації, від звернення на нього стягнення за зобов'язаннями власника є підставою для застосування ст. 234 ЦК лише за умови, що буде доведено, що правочин вчинено без наміру створення правових наслідків. Якщо ж це не буде доведено, сама по собі мета уникнути конфіс­кації майна чи звернення стягнення на нього не є достатньою для визнання правочину
недійсним як фіктивного.

4. До категорії фіктивних не відносяться і правочини, що вчиняються з участю юридичної особи, якої не існує.  Практика підписання договорів на підтвердження вчинення таких правочинів набула поширення з метою ухилення від сплати податку на додану вартість, зокрема для одержання права на так званий податковий кредит. Якщо підпис та печатку однієї із сторін на договорі підроблено, то позов про визнання недійсним договору (правочину) з участю юридичної особи, якої не існує, не може бути задоволений, оскільки ця юридична особа не виявляла волю на вчинення правочину. У таких випадках слід заявляти в суді вимогу про визнання правовідносин такими, що не виникли. Але права на заявлення таких позовів органи державної податкової служби не мають. Якщо ж зловмисники здійснювали правочин від імені юридичної особи, що існує реально (або хоч формально — не виключена з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців), то підстави для визнання такого правочину є недійсними. Але ст. 234 ЦК у таких випадках не повинна застосовуватись, оскільки такий правочин має визнаватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.

5. На виконання фіктивного правочину не передаються майно або майнові права. Тому і про майнові наслідки визнання правочинів фіктивними в законодавстві нічого не говориться. Якщо ж на виконання правочину були передані майно або майнові права, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

6. Саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, пови­нен довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину. При вирішенні спорів про визнання правочинів недійс­ними як таких, що укладаються без наміру створити юридичні наслідки, слід також
ураховувати, що укладення правочинів між членами сім'ї (наприклад, дарування або купівля-продаж квартири, коли в ній залишаються проживати ті ж особи) взагалі не передбачає вчинення яких-небудь фактичних дій на виконання правочину. Той факт, що квартира не переоформлена на нового власника у житлово-експлуатаційному підприємстві, також не може бути достатньою підставою для визнання правочину не­дійсним.

7. Раніше чинний Цивільний кодекс використовував поняття удаваної угоди, яке за змістом є дуже близьким до категорії фіктивного правочину. У судовій практиці поняття удаваної угоди тлумачилось досить широко. Так, у тижневику «Бізнес» аналі­зувався випадок, коли суд визнав удаваною угодою договір оренди державного майна, на укладення якого не було одержано згоди відповідного відділення Фонду державного майна (2001, № 47, с. 42 — 43). Це — широке і незаконне тлумачення ст. 58 раніше чинного Цивільного кодексу.

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого право­чину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для прихован­ня іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

1. Удаваним є правочин, що вчиняється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до від­носин його учасників застосовуються правила про той правочин, який сторони мали на увазі (який сторони приховували). Зазначення у ст. 235 ЦК про застосування правил про той правочин, який сторони мали на увазі, дає таке право не тільки суду,
який розглядає спір про визнання правочину недійсним, але й іншим правозастосовчим органам. Зокрема, встановивши факт укладення удаваного правочину, податковий орган не обов'язково повинен звертатися до суду із позовом про визнання недійсним правочину, який укладено з метою приховати інший правочин. Цей орган вправі прямо застосовувати за наявності достатніх підстав норми податкового законодавства про той правочин, який сторони мали на увазі.

2. Суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він учинений з метою приховати інший правочин. При цьому обов'язок доведення тієї обставини, що сторони подібної мети не мали, не може бути перекладе­но на відповідача (відповідачів) у такій справі. Так, у практиці часто зустрічаються випадки укладення правочинів дарування з метою порушення права учасників спіль­ної часткової власності на переважну купівлю частки, що продається (ст. 362 ЦК).

Проте учасник спільної часткової власності звичайно позбавлений можливості довести удаваний характер правочину дарування, що вчинений співвласником з третьою осо­бою. Зробити висновок про удаваний характер правочину тільки на тій підставі, що чужі люди теоретично не можуть укладати договори дарування майна, яке оцінюється у великі грошові суми, не можна. Вимагати від учасників правочину пояснити мотиви своєї поведінки також не можна: вони вправі це пояснювати, а можуть і відмовитися давати пояснення щодо цього.

Аналогічним чином можна стверджувати, що державне підприємство уклало договір про сумісну діяльність з метою приховати договір оренди нежитлових приміщень. Це твердження може бути мотивоване раніше одержаною державним підприємством від­мовою органу, уповноваженого управляти майном, дати згоду на надання приміщень в оренду. Проте цих доказів явно недостатньо для кваліфікації договору про сумісну діяльність як удаваного правочину та застосування до відносин сторін правових норм про оренду і визнання укладеного договору недійсним як такого, що суперечить За­кону «Про оренду державного та комунального майна» [89].

3. Верховний Суд визнав за можливе кваліфікувати як удаваний правочин купівлі-продажу автомобіля, який фактично був куплений за кошти особи і для неї, який ви­користовувався цією ж особою, але як сторона правочину у відповідних документах була зазначена інша особа. Договір було визнано недійсним, а дійсним покупцем було визнано особу, за кошти якої і для якої автомобіль був куплений [387, с. 303].

4. Удаваний правочин не має іншої мети, ніж приховання іншого правочину. Якщо ж у результаті вчинення правочину наступають й інші правові наслідки, правочин не може бути визнаний удаваним. Так, деякі банки при видачі кредитів використо­вували таку конструкцію. Оскільки контролювати збереження предмета застави при заставі товарів в обороті та переробці важко, вони пропонують спочатку продати
товар за ціною, що становить 50 відсотків ринкової, особі, яку зазначає банк, з умо­вою про зворотну купівлю-продаж заставленого товару на тих же умовах. Покупцем при цьому є особа, якій банк повністю довіряє (наприклад, з урахуванням спільної участі у капіталі, особистих стосунків тощо). Покупець укладає з банком договір поруки з одночасним укладенням договору застави товарів, що одержані за зазначе­ним договором, на забезпечення зобов'язання поруки. Для продавця (позичальника) укладення договору купівлі-продажу є ризиковим, оскільки ціна товарів зазвичай визначається і сплачується на рівні 50 відсотків ринкової ціни, а за умови несвоєчас­ного повернення кредиту покупець втрачає право на укладення договору зворотної купівлі-продажу за цією ж ціною. Були спроби звернення продавців (позичальників)
з позовами про визнання удаваними договорів купівлі-продажу (між позичальником та довіреною особою банку), поруки (між довіреною особою банку та банком) та застави (між довіреною особою банку та банком) як таких, що приховують договір застави між банком та позичальником. Але ж низка зазначених договорів має свої правові наслідки. Це — обов'язки довіреної особи банку перед банком як поручителя та за­ставодавця. Це — такі наслідки, які є вкрай важливими для банку. Тому зазначена низка договорів не може бути кваліфікована як така, що приховує договір застави між банком та позичальником.

Зауважимо, що пунктом 4 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] легалізована правова конструкція купівлі-продажу майна з правом або зобов'язанням викупу.

5.  З іншого боку, як удавані повинні кваліфікуватись правочини,  що вчинені за наступних обставин. Сторони уклали два договори купівлі-продажу. Одна сторона продала іншій стороні обладнання на суму 54 млн грн. Інша сторона продала першій товари на ту ж суму. Сторони мали інтерес уникнути кваліфікації цих двох договорів як бартеру, що передбачає відповідно до податкового законодавства застосування так званої звичайної ціни. Тому одна із сторін домовилась з третьою особою про надання на умовах тимчасової фінансової допомоги, що підлягає поверненню, грошової суми 9 млн грн. усього на один день. За домовленістю з банком ця сума шість разів за один день перераховувалась однією стороною названих договорів купівлі-продажу іншій. У результаті цього кожна із них отримала шість належно оформлених платіжних доручень по 9 млн грн. кожна та на загальну суму 54 млн грн. Це, на думку сторін, підтверджувало, що вони дійсно уклали два договори купівлі-продажу, а не один договір міни. Але ж дії щодо шестикратного перерахування суми 9 млн грн. однією стороною іншій і цією стороною першій свідчать про те, що сторони, укладаючи два договори купівлі-продажу, не мали іншої мети, ніж укладення договору міни. За таких умов обидва договори купівлі-продажу підлягають визнанню удаваними, а до право­відносин, що виникли, належить застосовувати цивільно-правові та публічно-правові норми щодо міни (бартеру).

6. Правила про удавані правочини підлягають застосуванню за аналогією у всіх випадках, коли сторонами неправильно кваліфікується укладена ними угода. Так, на практиці широке розповсюдження одержало укладення договорів про сумісну ді­яльність, які за своїм змістом не відповідають вимогам ст. 1130 ЦК, проте, не містять якихось протизаконних умов, а передбачають надання послуг. Застосовуючи за ана­логією у подібних випадках ст. 235 ЦК, слід керуватися законодавством, яке регулює відносини щодо надання відповідного виду послуг.

7. Недостатня визначеність поняття удаваного правочину змусила законодавця за­боронити ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого ч. 5 ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства» [228] порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.

 

Стаття 236.   Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на май­бутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. При визнанні правочину недійсним, він вважається таким з моменту його вчи­нення. Це правило, безумовно, стосується і нікчемних, і оспорюваних правочинів. Будь-якої альтернативи цьому правилу не встановлено.  На випадок неможливості повернення всього одержаного за недійсним правочином він також не може визнава­тись недійсним лише на майбутнє від дня набрання рішенням суду законної сили. І
в таких випадках правочин вважається недійсним з моменту його укладення. Немож­ливість повернення одержаного тягне лише відшкодування, одержаного грошима (за встановленими винятками та з урахуванням інших спеціальних правил), а не обов'язок
повернути його в натурі.

2. Але ж очевидно, що спеціальні норми вирішують питання про момент недійсності правочину дещо неоднаково залежно від того, правочин є оспорюваним чи нікчемним. Нікчемний правочин не є юридичним фактом. Тому стосовно нього дійсно можна без застережень стверджувати, що він є недійсним з моменту учинення. Оспорюваний право­чин також вважається недійсним з моменту його вчинення, але ж тільки за наявності рішення суду про це. Поки суд не визнав у встановленому порядку оспорюваний право­чин недійсним, його умови є обов'язковими для сторін, хоч би закон прямо забороняв вчинення таких правочинів. Разом з тим, належить ураховувати, що судова практика дещо спрощено підходить до визначення моменту настання умови, що позбавляє право-чин ознаки дійсності з моменту його вчинення. Розмірковуючи теоретично, тільки на­брання законної сили рішенням суду про визнання оспорюваного правочину недійсним дає підстави не застосовувати умови цього правочину. Судова практика вирішує це питання інакше. Якщо пред'явлено позов про передання майна на виконання оспорю­ваного правочину (про виконання правочину в натурі), а також пред'явлено зустрічний позов про визнання цього правочину недійсним, суд в одній справі розглядає обидва позови. За наявності підстав суд задовольняє позов про визнання правочину недійсним та відмовляє в задоволенні позову про передання майна на виконання правочину, хоч рішення суду про визнання правочину недійсним не набрало законної сили.