Печать

РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ § 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ

Posted in Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ т.1

РОЗДІЛ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

ГЛАВА 16 ПРАВОЧИНИ

§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ

 

Стаття 202.   Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль­них прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (догово­ри).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у ви­падках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сто­рін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

1. Нормативне визначення правочинів, що наводиться в ст. 202 ЦК, має істотне практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюється нор­мами глави 16 Цивільного кодексу, а також іншими положеннями законодавства, що встановлені стосовно правочинів. Термін «правочин» вживається в Цивільному ко­дексі 2003 р. замість терміна «угода», який використовується у Цивільному кодексі
1963 р. Господарський кодекс [42] підставою виникнення господарських зобов'язань називає угоди (ст. 174), але ж передбачє можливість визнання недійсними зобов'язань (ст. 207, 208).

2. Правочин — це юридичний факт. Як і будь-який юридичний факт у сфері ци­вільного права, правочин тягне набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Оскільки правочин — це юридичний факт, що визначається цивільним законодавством, він завжди тягне цивільно-правові наслідки, тобто набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. З правочином законодавство нерідко
пов'язує виникнення, зміну або припинення юридичних прав або обов'язків, перед­бачених іншими галузями законодавства. У цих випадках правочин як юридичний факт має визначатись відповідно до норм цивільного права, а зміст прав і обов'язків, що виходять за межі цивільного права, буде визначатися нормами відповідної іншої галузі права (набула поширення практика пред'явлення органами державної податко­вої служби позовів про визнання правочинів недійсними з метою довести відсутність у однієї із сторін правочину права на податковий кредит).

3. Правочин за змістом являє собою дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів,  тобто на набуття,  зміну і припинення цивільних  прав та обов'язків, на встановлення, зміну та припинення цивільно-правових відносин. За ознакою вказа­ної спрямованості правочини відрізняються від такого різновиду юридичних фактів як юридичні вчинки. Юридичним вчинком є, наприклад, визнання особою боргу. Звичайно таке визнання здійснюється з моральних міркувань, інколи це робиться з метою до­мовитися про відстрочення чи розстрочення виконання зобов'язання. Але з визнанням боргу законодавець пов'язує переривання позовної давності (ст. 264 ЦК), незалежно
від того, було чи ні спрямоване визнання особою боргу на досягнення зазначеного правового результату, на переривання позовної давності та пов'язану з ним зміну прав та обов'язків сторін. Юридичними вчинками є заволодіння знахідкою (ст. 337 ЦК), затримання бездоглядної тварини (ст. 340 ЦК) тощо.

Бездіяльність саму по собі закон правочином не визнає, але в окремих випадках законом або договором може бути передбачена можливість вияву волі вчинити право­чин мовчанням (бездіяльністю). В інших випадках з бездіяльністю (мовчанням) закон об'єктивно пов'язує настання цивільно-правових наслідків (незалежно від того, чи виражала особа у такий спосіб свою волю).

4. Як дії, що характеризуються спрямованістю на досягнення цивільно-правових наслідків, правочини повинні визнаватися діями юридичними. Правочин може містити і, як правило, містить в собі фактичний зміст. Але головною в правочині є саме юри­дична дія. Для вчинення правочину його сторонами провадиться спільна підготовча робота. Учасники можуть вести переговори протягом днів, тижнів, місяців. Але го­ловним для вирішення питання про те, вчинено правочин чи ні, є не згадані чи інші фактичні дії, а юридичний факт — вияв волі на набуття, зміну або припинення ци­вільних прав і обов'язків. На відміну від правочинів, є дії, які створюють об'єктивний юридичний результат. Прикладами таких дій є дії, спрямовані на створення речей або об'єктів права інтелектуальної власності. Ці дії спричинюють юридичні наслідки, але ж на першому місці у таких діях знаходиться їх фактичний, а не юридичний зміст. Тому такі дії спричинюють цивільно-правові наслідки незалежно від дієздатності особи, що створила зазначені об'єкти.

5. Хоч у ст. 202 ЦК правочини і визначаються як дії, але це слово не можна читати у відриві від подальшого тексту: «спрямовані на...». Сутність правочину не у фактич­них діях, а в спрямованості. Тому у Німецькому цивільному уложенні нормативний матеріал, аналогічний тому, який міститься у главі 16 ЦК України, виокремлений у главу, яка називається «Волевиявлення».

6. Учинення правочину відповідно до законодавства може передбачати проведення підготовчої роботи окремо кожним з учасників правочину. Так, укладення договору оренди державного і комунального майна (вчинення такого правочину) передбачає проведення повної інвентаризації і оцінки об'єкта оренди відповідно до встановлених законодавством правил (Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії до­говору оренди або його розірвання) [272]; Методика оцінки об'єктів оренди [302]).
Проте інвентаризація і оцінка — це дії, які поняттям правочину не охоплюються. І якщо при інвентаризації і оцінці допущені порушення закону, то самі по собі такі порушення не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним. Підставою для визнання правочину недійсним повністю або в частині можуть бути неправильне визначення у договорі складу орендованого майна (знаходиться цей недолік договору
у причинному зв'язку з порушенням порядку проведення інвентаризації, обумовлений тією обставиною, що інвентаризація взагалі не проводилась, або якимись іншими причинами, — це не має цивільно-правового значення) або неправильне визначення вартості об'єкта оренди і розміру орендної плати (немає цивільно-правового значення, обумовлено це порушеннями порядку оцінки об'єкта оренди або розрахунку орендної плати, чи ні). Якщо ж склад орендованого майна визначений правильно, об'єкт оренди оцінено правильно, орендна плата встановлена в договорі в розмірі, що відповідає за­кону, в решті зміст договору також не суперечить актам законодавства, договір оренди не може бути визнаний недійсним тільки тому, що неналежно проведені інвентариза­ція і оцінка об'єкта оренди, оскільки у волевиявленні на вчинення правочину немає якихось дефектів.

7. У силу правочинів можливі набуття, зміна і припинення цивільних прав та обов'язків не тільки фізичними та юридичними особами, а й такими специфічними суб'єктами цивільного права як держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Значення таких правочинів зростає у зв'язку з відокремленням майнових прав цих суб'єктів від прав створених ними юридичних осіб і більш широким залу­ченням держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад у цивільний оборот як безпосередніх суб'єктів правовідносин. Цивільні права і обов'язки держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад виникають з правочинів, які вчиняють зазначені у законі органи відповідно до своєї компетенції.

8. З урахуванням ч. З ст. 206 ЦК слід визнати, що визначенням правочинів, що дається в ст. 203 ЦК, охоплюються і дії, які вчиняються у процесі виконання цивільно-правових зобов'язань та інших обов'язків, оскільки такі дії спрямовані на припинення цивільних прав і обов'язків або на їх зміну (часткове виконання обов'язку спричинює його зміну, а повне — його припинення). Проте послідовне поширення поняття право­чину на зазначені дії, за логікою, повинне спричиняти поширення на них всього за­конодавства, що стосується правочинів. У багатьох випадках це суперечило б змісту спеціальних положень цивільного законодавства, які при цьому підлягають переважно­му застосуванню. Належить, однак, враховувати, що в Цивільному кодексі здійснена спроба послідовно провести ідею визнання дій на виконання договорів правочинами. Зокрема, указується на можливість визнання судом недійсним акта про передання ви­конаних робіт підрядником та прийняття їх замовником, якщо він підписаний однією із сторін, а суд визнає обґрунтованими мотиви відмови іншої сторони від підписання такого акта (ч. 4 ст. 882 ЦК). Ураховуючи таку позицію законодавця, слід очікувати звернення до судів з позовами про визнання недійсними накладних, актів приймання продукції або товарів за кількістю чи якістю, інших документів, якими засвідчується виконання чи неналежне виконання зобов'язання, що слід визнати неприйнятним.

Сформована протягом попереднього часу судова практика з питання про юридич­ну кваліфікацію дій на виконання зобов'язань не характеризується послідовністю. З одного боку, якщо в момент учинення правочину останній відповідав вимогам закону, і можливість його виконання в цей момент була, але зобов'язання було виконане нена­лежно, і неналежне виконання було прийняте, судова практика не вважала за можливе застосування ст. 56 ЦК 1963 p., тобто не вважала за можливе кваліфікувати прийняття неналежного виконання як правочин, учинений під впливом помилки. Хоча кредитор при прийнятті виконання дійсно помилявся щодо належного його характеру, застосо­вувались спеціальні правила про строки та порядок фіксування факту неналежного виконання, а не ст. 56 ЦК 1963 p., задовольнялись вимоги, що випливають із суті зобов'язання та відповідного законодавства (замінити передану на виконання договору річ на іншу, усунути недоліки, розірвати договір тощо), а не вимога про визнання правочину недійсним та повернення сторін до попереднього майнового становища.

З іншого боку, судова практика допускала непряме визнання дій на виконання до­говорів правочинами. Так, господарським судом було прийняте рішення про визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень, що були відчужені на під­ставі договору купівлі-продажу. При цьому малося на увазі, що визнання недійсним акта приймання-передачі нежилих приміщень означає, що у покупця не виникло право власності на нежилі приміщення (право власності у набувача за договором виникає, за загальним правилом, у момент передання речі). Тим часом, приймання-передачі речі, придбаної відповідно до договору, не є правочином, а акт приймання-передачі не є формою договору. Акт приймання-передачі сам по собі цивільні права не пору­шує, а може лише бути за відповідних умов доказом такого порушення. Хоча юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина друга ст. 124 Конституції [1]), в суді не може бути пред'явлена вимога про визнання недійсним акта, що має значення лише доказу у цивільній справі і документа пер­винного бухгалтерського обліку, оскільки в суді, за загальним правилом, захища­ються права, що порушені, не визнаються або оспорюються, а не фіксуються докази, і не встановлюється їх доказове значення поза спором про право, що такими доказами підтверджується чи спростовується.

Аналогічним чином не може розглядатися судом вимога про визнання недійсним акта приймання продукції виробничо-технічного призначення або товарів народного споживання за кількістю чи за якістю. Питання про можливість визнання доказової сили таких документів може вирішуватися лише в справі за позовом про захист права, якщо позовні вимоги підтверджуються або спростовуються названими документами.

9.  Правочини — це дії правомірні. Поширювати це поняття на неправомірні дії було б неправильним. Проте слід ураховувати ту обставину, що невідповідність правочину вимогам, що ставляться до нього, як правило, не завжди є достатньою для висновку про його недійсність. Безпосередньо законом визнаються недійсними тільки окремі види правочинів (ч. 2 ст. 215 ЦК). Причому, на недійсність право­чину в законі має вказуватися прямо (ст. 204; ч. З ст. 215 ЦК). У решті випадків правочини, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК, повинні визнаватись недійсними судом. До набрання законної сили рішенням суду правочин є чинним. Правда, ви­знання його недійсним судом означає, що він є недійсним з моменту його вчинення (ч.  1 ст. 236 ЦК), а раніше прийняті судами рішення, що виходили із дійсності такого правочину, підлягають перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 361 ЦПК [44]; ст. 112 ГПК [31]).

10. Поняття правочинів поширюється тільки на дії, які здійснюються тими особами, для яких у результаті вчинення правочину настають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки. Це підкреслюється в ст. 202 ЦК, де на відміну від ст. 41 раніше чинного Цивільного кодексу, вживається термін «набуття» (цивільних прав та обов'язків), а не «встановлення». Установлювати права та обов'язки за наявності
повноваження можна і для іншої особи (якщо таке допускається законом), а набувати їх можна тільки для себе. Якщо в результаті дій однієї, двох чи декількох осіб — учас­ників правочину виникають, змінюються або припиняються цивільні права і обов'язки для інших осіб (осіб, які в правочині не брали участі), такі дії можуть визнаватися правочинами тільки щодо тих суб'єктів, які ці дії вчиняли (за винятком представ­ництва). У той же час із правочину можуть виникати права і обов'язки і для третіх осіб, які в правочині не брали участі. Для цих осіб правочин є юридичним фактом (вчинком), який об'єктивно (незалежно від волі учасників правочину) спричинює правові наслідки. Проте в таких випадках треті особи на захист свого права можуть вимагати визнання правочинів недійсними.

11.  У більшості випадків правочини є двосторонніми. Правочин вважається дво­стороннім, якщо відповідно до законодавства для його вчинення необхідним є вияв волі двох осіб — його учасників. Відсутність волевиявлення одного з учасників дво­стороннього правочину означає, що він взагалі не вчинявся. Проте пред'явлення в суді вимоги про визнання факту невчинення правочину визнається чимось екзотичним. Це не можна віднести до досягнень національної судової практики. Позов про визнання того факту, що правочин не був учинений, має розглядатись по суті з винесенням рі­шення суду. Абзац другий ч. 1 ст. 218 ЦК передбачає можливість заперечення в суді
однією із сторін правочину факту його вчинення.

Багатосторонніми є правочини, вчинення яких передбачає волевиявлення трьох або більше учасників.

Двосторонні та багатосторонні правочини називаються звичайно договорами. Зу­стрічаються в законодавстві й інші (крім терміна «договір») терміни — контракт, угода. У раніше чинному Цивільному кодексі вживався термін «угода» замість терміна «правочин».

12.  Правочини звичайно розуміються як підстава зобов'язань, класичні зразки яких — у главах 54 — 77 чинного Цивільного кодексу. У такому випадку вони яв­ляють собою або один складний юридичний факт (наприклад, підписання договору сторонами при особистій зустрічі; у цьому правочині виражена воля двох чи декількох сторін на досягнення цивільно-правових наслідків, але вияву волі (підписанню догово­ру) кожним з учасників закон не надає самостійного юридичного значення, значення юридичного факту), або іноді досить великий набір юридичних фактів, які формують юридичний склад (при примушенні до укладення договору і розгляді переддоговірного спору в суді до такого юридичного складу будуть входити не тільки дії учасників, але й публічно-правові юридичні факти — рішення суду про примушення до укладення
договору, рішення суду з переддоговірного спору).

При такому підході до розуміння правочинів навіть і односторонні правочини ін­коли являють собою складний юридичний факт або юридичний склад. Видача дові­реності — це односторонній правочин, але вона включає і підписання довіреності, її публічно-правове (нотаріальне) посвідчення, передання довіреності представникові, тобто юридичний склад. Тільки наявність усієї зазначеної сукупності юридичних фак­тів дає підстави для висновку про те, що правочин вчинено, а представник отримав повноваження діяти від імені особи, що видала довіреність. Якщо ж особа підписала довіреність, яка потім була посвідчена нотаріусом, але не передала її особі, що мала бути представником за довіреністю, ця остання особа не може діяти як представник. А суд не може, зробивши запит до нотаріуса та отримавши інформацію про посвід­чення довіреності, визнати право особи, на ім'я якої оформлена довіреність, бути представником.

Разом з тим як правочини можуть бути кваліфіковані та окремі дії, спрямовані на досягнення цивільно-правового результату (прості юридичні факти), якщо цим діям надається самостійне правове значення, — пропозиція укласти договір (ст. 641 ЦК), відповідь про згоду укладати договір (ст. 642 ЦК) тощо.

13.  Односторонніми правочинами є видача довіреності  (ст.   244  ЦК),  заповіт (ст. 1233 ЦК), заява про зарахування взаємних вимог (ст. 601), одностороння відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 525 ЦК), відмова кредитора від зобов'язання (ст. 615 ЦК), відмова від договору доручення (ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість учинення односторонніх правочинів передбачена багатьма спеціальними
положеннями Цивільного кодексу, законів та інших нормативно-правових актів.

Односторонній правочин як юридичний факт передбачає волевиявлення тільки однієї особи, хоч юридичні наслідки в результаті одностороннього правочину настають і для інших суб'єктів, як це випливає з відповідних спеціальних правових норм. Така можливість передбачена і загальним правилом ч. З ст. 202 ЦК. Вона конкретизується, наприклад, в положеннях ст. 651, 653 та 666 ЦК. Відповідно до ст. 666 ЦК у разі непередання продавцем у встановлений строк приналежностей або документів, що стосуються товару, покупець має право відмовитись від договору купівлі-продажу (ч. З ст. 651 ЦК). Порушення, якого припустився продавець у наведеному випадку, слід кваліфікувати як істотне. Тому на підставі ч. 5 ст. 653 ЦК у зв'язку з розірван­ням договору шляхом односторонньої відмови від нього покупця (тобто внаслідок одностороннього правочину, вчиненого покупцем) у продавця виникає обов'язок від­шкодувати збитки, що виникли на боці покупця.

14. Новий Цивільний кодекс не формулює загальних правил про момент, з якого правочин вважається вчиненим. У ч. 1 ст. 210 ЦК цей момент визначається стосовно правочинів, що підлягають державній реєстрації, а в ст. 638 та 640 ЦК — стосовно дво­сторонніх правочинів та виникнення (зміни, припинення) на їх підставі правовідносин. В інших випадках це питання має вирішуватись на підставі ч. 5 ст. 202 ЦК та ст. 638 і 640 ЦК. У зв'язку з цим наведемо приклад із судової практики. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю засвідчив у приватного нотаріуса заяву про вихід із товариства і протягом тривалого часу після посвідчення зберігав цю заяву у себе. Інші учасники товариства дізнались про це зі слів учасника, який написав заяву, подав її для нотаріального посвідчення, що стало підставою для позову товариства до учасника, що тримав нотаріально посвідчену заяву у себе, про визнання його таким, що втратив права та обов'язки учасника. Позов судом було задоволено. І це було помилкою, бо такий правочин може бути визнаний здійсненим лише з моменту подання нотаріально посвідченої заяви особі, яка відповідно до закону та статуту господарського товариства має повноваження приймати такі заяви та здійснювати інші пов'язані з цим дії.

З іншого боку, ст. 1233, 1234, 1247, 1248, 1254 ЦК дають підстави для висновку про те, що односторонній правочин — заповіт — повинен визнаватись учиненим з моменту його нотаріального посвідчення.


Стаття 203.   Загальні  вимоги,  додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної діє­здатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внут­рішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Стаття 203 ЦК формулює загальні вимоги до правочинів. їх невиконання є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК). Лише невиконання вимог закону щодо форми правочину зазвичай не тягне його недійсності. Порушення вимоги закону щодо форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, перед­бачених ст. 218 - 220 ЦК.

2.  Частина 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги до змісту правочинів. При тлумаченні поняття змісту правочину слід ураховувати наступне. Правочин є дією (виявом волі) на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Тому зміст правочину складають у першу чергу ті права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовились. Але ж правочин — це не правовідносини, тому його зміст не може обмежуватись зазначеними правами та обов'язками.  Учасник правочину виявляє волю на вчинення правочину з іншими особами. Отже, зміст правочину включає до себе і зазначення на цих осіб. Невизначення цих осіб (цієї особи) або визначення їх усупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 2 ст. 203 ЦК. Відтак учинення правочину, наприклад, усупереч правилам ч. 2 ст. 362 ЦК про переважне право співвласників на купівлю частки в праві спільної часткової власності, всупереч правилу ст. 777 ЦК про переважне право наймача на укладення договору найму на новий строк, усупереч правилу ч. 2 ст. 147 ЦК про переважне право учасника товариства з обмеженою відпо­відальністю на купівлю частки, що відчужується іншим учасником цього товариства, всупереч правилам нормативно-правових актів щодо проведення аукціонів, тендерів, конкурсів, що визначають порядок визначення особи, з якою має укладатись договір за результатами аукціонів, тендерів, конкурсів тощо, є підставою для визнання право­чинів недійсними (це не заперечує положення про можливість заявлення у відповідних випадках особою, переважне право якої порушене, позову про переведення на неї прав та обов'язків, якщо таке передбачено законом).

Разом з тим, належить ураховувати, що численні вимоги законів та інших нормативно-правових актів про необхідність зазначення в договорах юридичних адрес сторін, дати та місця укладення договорів, банківських рахунків сторін не можуть тлумачитися як вимоги щодо змісту правочинів, а порушення цих вимог не є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК, що було б підставою для визнання правочину недійсним.

3.  Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Це формулювання ч. 1 ст. 203 ЦК буде викликати істотні утруднення при його застосуванні. Справа в тому, що це загальне правило не ставить до правочинів такої вимоги як відповідність актам законодавства взагалі, а обмежується лише вимогою відповідності актам цивільного законодавства. Правда,
це загальне правило доповнюється ст. 228 ЦК, що визнає недійсними правочини, що порушують публічний порядок. Але ж порушення публічного порядку як підстава не­ дійсності правочину визначається в згаданій статті досить вузько. Воно дає можливість визнати недійсними на доповнення до правочинів, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК, також правочинів, що за змістом спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Але ж за межами правочинів, що порушують публічний порядок, залишається велика сукупність можливих правочинів, що не порушують або не мо­жуть порушувати публічний порядок, як він розуміється в ст. 228 ЦК, але порушують вимоги нормативно-правових актів, що зазвичай не визнавались актами цивільного законодавства. Абсурдним був би висновок про те, що невідповідність правочину вимогам таких актів законодавства не тягне його недійсності, оскільки це означало б, що в силу правочину під страхом цивільно-правової відповідальності суб'єкт, що прийняв на себе обов'язки відповідно до такого правочину, повинен діяти всупереч
нормам публічного права. Але настільки ж неприйнятним було б і твердження про можливість ігнорування невдалого формування ч. 1 ст. 203 ЦК.

4. Вихід із цієї дуже складної ситуації полягає в належному тлумаченні терміна «акти цивільного законодавства». У законодавстві України дуже мало таких актів, галузева належність яких прямо чи опосередковано виражена в них. Але і тоді, коли галузева належність нормативно-правового акта чітко в ньому виражена, акт законо­давства зазвичай містить в собі й норми, що належать до інших галузей права та за­конодавства. Галузева однорідність норм не забезпечена навіть у Цивільному кодексі. Тому до актів цивільного законодавства слід відносити і комплексні нормативно-правові акти, що формулюють норми різних галузей права (в тій частині, де викладені норми цивільного права).

Крім того, слід ураховувати, що законодавець з метою економії нормативного мате­ріалу часто формулює комплексні положення, в яких містяться норми різних галузей права. Наприклад, законодавство про стандартизацію та сертифікацію встановлює публічно-правові норми, але вимоги до якості товарів, що встановлюються держав­ними стандартами, державними будівельними нормами, технічними умовами, мають не тільки публічно-правовий зміст, а і цивільно-правовий. Нормативно-правові акти, що встановлюють у належних випадках ціни на товари, роботи, послуги, одночасно формулюють публічно-правові обов'язки осіб, що займаються відповідною діяльністю, та регулюють їх цивільні відносини зі споживачами. Це стосується і численних інших нормативних актів публічного права, які, таким чином, набувають одночасно і ознак актів цивільного законодавства.

Разом з тим від положень актів законодавства, що містять одночасно норми пу­блічного та приватного права, треба відрізняти ті правила, що мають одногалузеву належність. Так, усупереч вимогам податкового законодавства, фізичні особи можуть, наприклад, здійснити продаж речі, не придбавши патент відповідно до Декрету Кабі­нету Міністрів «Про податок на промисел» [233]. Але ж це порушення ніяк не може вплинути на дійсність договору купівлі-продажу, оскільки вимога податкового за­конодавства в цьому випадку не може поширюватись на відносини платника податку (продавця) з покупцем.

Цілком очевидно, що нормативно встановлені вимоги держави до якості товарів, робіт, послуг, до цін на них регулюють відносини відповідних суб'єктів з державою, але ж основним їх призначенням є регулювання відносин виробників товарів, виконав­ців робіт, осіб, що надають послуги, з покупцями, замовниками. Такої мети не мають норми податкового законодавства. Мета відповідних норм і є критерієм для виявлення їх галузевої належності.

5.  Суперечність правочину актам цивільного законодавства завжди означає і супе­речність суб'єктивним правам того чи іншого учасника відповідних цивільних право­відносин. Але ж суперечність суб'єктивним правам не завжди є прямою суперечністю актам цивільного законодавства, оскільки цивільні права та обов'язки встановлю­ються не тільки актами законодавства, а й правочинами та деякими іншими актами. Проте слід ураховувати, що із численних норм законодавства випливає, що цивільні обов'язки мають виконуватись, а цивільні права — здійснюватись (у необхідних ви­падках — примусово у встановлених публічно-правових формах), незалежно від того, встановлені вони законодавством чи договором. Тому слід визнати, що правочин не може суперечити не тільки актам цивільного законодавства, що повинні розумітись досить широко, а й суб'єктивним цивільним правам та обов'язкам, які випливають із законодавства або встановлені правочином. Але стосовно правочинів, якими передба­чається передання індивідуально визначених речей, діють спеціальні правила ст. 620 ЦК. Це виключає (якщо інше не встановлено більш спеціальними правилами) ви­знання недійсними договорів про передання індивідуально визначених речей, якими порушуються права осіб, яким ці ж речі мають бути передані відповідно до раніше укладених договорів. Близький до цього висновок випливає й із ст. 330 та 388 ЦК, що виключають витребування майна у добросовісного набувача. Слід звернути увагу на ту обставину, що у цивільному законодавстві України спостерігається загальна тенденція до легалізації наслідків правочинів, що вчинені всупереч цивільним правам інших осіб, в інтересах стабільності цивільного обороту. Ця тенденція проявилась, зо­крема, у наданні пріоритету обтяжувачам та іпотекодержателям за критерієм моменту реєстрації обтяження, іпотеки, хоч би раніше зареєстровані обтяження чи іпотека і ви­никли на підставі правочинів, що порушують права обтяжувачів, іпотекодержателів, які свої обтяження, іпотеку не зареєстрували чи зареєстрували пізніше (ст. 14 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]; ст. З Закону «Про іпотеку» [197]).

6. Частина 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК дають підставу для визнання правочину недій­сним у всіх випадках, коли він суперечить імперативним нормам законів. Так, напри­клад, підлягає визнанню недійсною умова договору між двома юридичними особами про те, що сторони ні за яких умов не будуть вимагати розірвання договору. Частина 2 ст. 651 ЦК імперативною нормою надає суб'єктам цивільного права можливість за­
хисту права шляхом пред'явлення позову про розірвання договору (припинення право­відносин). Зазначена умова договору суперечить також ст. 16 ЦК, позбавляє суб'єкта права на захист і має визнаватись недійсною. Якщо ж сторони договору за взаємною згодою відступили від положень цивільного законодавства в межах, в яких це допус­кається ч. З ст. 6 ЦК, то договір (правочин) не може бути визнаний недійсним.

7. Цивільний кодекс, інші акти цивільного законодавства містять численні імпера­тивні норми, порушення яких при здійсненні правочинів є підставою для визнання таких правочинів недійсними. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до ч. З ст. 238 ЦК представник не може укладати правочину від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представни­ком якої він одночасно є (за встановленими винятками). Порушення цієї вимоги є підставою для визнання правочину у відповідних випадках недійсним.

8. Стаття 30 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168] імперативною нормою встановлює обмеження діяльності компаній з управління активами інститутів спільного інвестування. Правочини, що виходять за ці межі, є такими, що суперечать актам цивільного законодавства, а тому повинні визнаватись недійсними.

9. У частині 3 ст. 43 ГК [42] передбачається встановлення переліку видів господар­ської діяльності, підприємництво в яких забороняється. Отже, укладення суб'єктами господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності правочинів, спрямо­ваних на проектно-конструкторське і матеріально-технічне забезпечення таких видів діяльності, на збут продукції, виробленої в результаті такої діяльності, буде означати суперечність правочинів ч. З ст. 43 ГК. Усі такі правочини слід визнавати недійсни­ми.

10.  Відповідно до ст.  124 Земельного кодексу [38] і ст. 7 Закону «Про оренду землі» [205] орендодавцями землі можуть бути юридичні та фізичні особи — влас­ники землі, а також відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (стосовно ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності). Надання в оренду земельних ділянок суб'єктами, яким земля передана в користування, по­рушує право відповідних територіальних громад і держави на отримання орендної плати. Отже, правочини, відповідно до яких передається в оренду земельна ділянка суб'єктом, не наділеним таким правом, підпадають під дію ч. 1 ст. 203 ЦК. Це ж стосується й інших правочинів щодо землі та інших природних ресурсів (крім випадків, коли укладення правочинів допускається законодавством).

11. Практично всі держави здійснюють політику підтримки національної валюти. Ця політика знайшла відображення і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]. Правочини, що суперечать положенням цього Декрету, повинні визнаватись недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.

12. Як такі, що суперечать актам цивільного законодавства, повинні визнаватись правочини, що порушують правила, які встановлюють межі правоздатності юридичних осіб. Хоч ч. 1 ст. 91 ЦК і визнає за юридичними особами загальну цивільну право­здатність, усе ж відповідно до спеціальних правил ст. 85, ч. З ст. 87 ЦК, в силу цілої низки правил, що встановлені Господарським кодексом [42], спеціальними законами,
цивільна правоздатність юридичних осіб може встановлюватись як виключно спеці­альна. Це тим більш можливе стосовно юридичних осіб публічного права.

Суворо обмежується спеціальна правоздатність банків. Вони вправі здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції, передбачені частиною першою ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163], а також інші операції, що встанов­лені частиною другсдо ст. 47 названого Закону. Крім того, з дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції, зазначені в частині четвертій ст. 47 того ж Закону. Стаття 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» містить категоричну заборону банкам займатися діяльністю у сферах матеріального виробництва, торгівлі та страхування. Банкам забороняється також придбавати у власність нерухоме майно, вартість якого перевищує 25 відсотків капіталу банку (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що здійснюють банківські операції, та деяке інше майно).

13. Банківські операції, перелічені в частині третій ст. 47 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність», не можуть здійснюватися іншими юридичними особами, за ви­нятком випадків, коли їм видано ліцензію на здійснення окремих видів банківських операцій. Здійснення юридичними особами, які не є банками, таких операцій без відповідної ліцензії повинне бути кваліфіковане у відповідних випадках як учинення
правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства (зокрема, ч. З ст. 91 ЦК), що є підставою для визнання їх недійсними.

14. Професійна діяльність на фондовому ринку може здійснюватися банками, а для інших торговців цінними паперами вони визнаються виключним видом діяльності, несумісним з іншими видами підприємницької діяльності (ст. 16 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Порушення цих вимог є підставою для визнання правочинів недійсними.

Аналогічні наслідки тягне здійснення операцій з цінними паперами як виду підприєм­ницької діяльності юридичними особами, які не відповідають статусу торговців цінними паперами. Слід, однак, ураховувати, що такі наслідки тягне тільки здійснення операцій з цінними паперами як підприємницької діяльності. Якщо ж підприємство набуває у влас­ність цінні папери з метою одержання доходу у вигляді процентів, дивідендів, а не з метою одержання доходу від торговельних операцій з цінними паперами, то такі операції не підпадають під визначення діяльності з торгівлі цінними паперами, яке дається в ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок». Розмежовувати такі правочини на прак­тиці досить важко. Найбільш надійним критерієм для такого розмежування є бухгалтер­ський облік. Якщо цінні папери оприбутковані покупцем як нематеріальні активи, такі правочини і така діяльність не підпадають під визначення діяльності щодо обігу цінних паперів. Якщо ж цінні папери оприбутковані як товар, правочини і відповідну діяльність слід кваліфікувати як такі, що підпадають під дію зазначеної статті.

15. При застосуванні правил, що встановлюють зміст цивільної правоздатності юри­дичних осіб, необхідно враховувати, що особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть установлюватись законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). Це означає, що норми Господарського кодексу в сфері, на яку цей Кодекс поширюється, підля­гають переважному застосуванню. Це стосується і визначення змісту правоздатності суб'єктів господарювання. На відміну від ст. 91 ЦК, що встановлює зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, ст. 207 ГК («господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути...визнано...недійсним...») ви­ходить із того, що учасники господарських відносин наділяються спеціальною право­здатністю. Тому відповідні положення Господарського кодексу і спеціальних законів, що визначають зміст цивільної правоздатності (господарської компетенції) суб'єктів господарювання, повинні застосовуватись до всіх правочинів, які здійснюють суб'єкти
господарювання (як тих, на які поширюються норми Господарського кодексу щодо майново-господарських зобов'язань, так і тих, на які вони не поширюються, зокре­ма, на відносини суб'єктів господарювання з фізичними особами, що не є суб'єктами господарювання).

16. Не виключається встановлення підстав для визнання правочинів недійсними й іншими законами. Так, відповідно до абзацу другого п. 11 ст. 17 Закону «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] може бути визнаний недійсним правочин, укладений боржником із заінтересованими особами (ці особи визначаються в ст. 1 названого Закону), якщо вчинення правочину завдало
або могло завдати кредиторам цього боржника збитки. Тут же передбачається мож­ливість визнання недійсним правочину, укладеного боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, якщо правочин надає перевагу одному кредитору перед іншим або пов'язаний з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника в зв'язку з його виходом із складу учасни­ків боржника. Відповідно до частини першої ст. 52 Закону «Про банки та банківську діяльність» правочини, що укладені банком з пов'язаними особами на умовах, більш сприятливих, ніж звичайні, визнаються судом недійсними.

17. При оцінці правочину на предмет його відповідності актам цивільного законо­давства слід дуже уважно ставитись до кваліфікації правових норм, на предмет від­повідності яким оцінюється правочин. Правотворчі органи не без підстав прагнуть до економії правового матеріалу і дуже часто в одному і тому ж положенні (однією і тією ж фразою) формулюють норми (диспозиції норм) двох і навіть трьох галузей права.
Це — об'єктивне явище. Можна критикувати практику, що склалася, але не можна її ігнорувати. Але ж при тлумаченні таких правових норм не можна відходити від їх букви. Зокрема, не треба бачити цивільно-правові норми там, де правотворчий ор­ган їх не формулював. Так, п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] серед функцій державних податкових інспекцій у районах і містах
називає подання «до судів... позовів... про визнання угод недійсними та стягнення в доход держави коштів, отриманих... за такими угодами...». Цією нормою встановле­но повноваження (компетенцію) державного органу. Твердження про те, що наведене положення формулює також норму цивільного права, надто далеке від змісту цього положення. Тим часом зустрічаються і позови органів державної податкової служби про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави отриманого за та­кими правочинами, зокрема за відсутності ліцензії на право провадження відповідної діяльності, і рішення господарських судів, якими такі позови задовольняються.

18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч.  1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним заса­дам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не пра-вотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.

19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.

20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвич­ним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у ра­ніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господар­ського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішен­нях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність госпо­дарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою ви­знання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну
правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для ви­знання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська ком­петенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.

21. Частина 2 ст. 203 ЦК, що встановлює вимоги до дієздатності особи, що вчиняє правочин, на перший погляд стосується тільки фізичних осіб, що вчиняють правочини. Але вимога мати необхідний обсяг цивільної дієздатності стосується і юридичних осіб, їх органів і представників, що вчиняють правочини від імені юридичної особи. Такий висновок відповідає змісту ст. 92 ЦК, що встановлює правила щодо дієздатності юридичних осіб. Зокрема, ч. З ст. 203 ЦК повинна застосовуватись, коли волю від імені юридичної особи виявила фізична особа, що не має належного повноваження відповідно до закону та установчих документів юридичної особи.

22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення
вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовува­тись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).

23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.

24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.

25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо ви­моги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочи­нів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією.
Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).

З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для ви­знання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.

 

Стаття 204.   Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

1. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемним) з момен­ту його вчинення. Презумпція його правомірності спростовується безпосередньо законом. Відповідно до ч. З ст. 215 ЦК таке спростування має бути прямим. Так, ч. 2 ст. 1060 ЦК прямо встановлює, що умова про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вкладника (за встановленими винятками) є нікчемною. Якщо суд розглядає пов'язану з цим справу, він прямо повинен керуватися ч. 2 ст. 1060 ЦК. Він не може застосовувати таку умову договору, незалежно від того, заявляла сторона чи ні вимогу про визнання зазначеної умови недійсною. Суд при розгляді майнового спору про за­хист прав, ґрунтованих на такому правочині, має лише в мотивувальній частині судового рішення зазначити, що ця умова договору є недійсною (нікчемною), оскільки в самому законі спростовується презумпція правомірності цієї умови як правочину.

2.  Господарським кодексом ці питання вирішуються інакше. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом, з урахуванням особ­ливостей, передбачених Господарським кодексом [42], іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК). Це (поряд з іншими положен­нями Цивільного і Господарського кодексів) дає підстави для поширення правових норм, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно правочинів, на правочини, що вчиняються у сфері дії Господарського кодексу. Разом з тим, належить ураховувати наступні положення цього Кодексу.

Стаття 207 ГК присвячена недійсності господарського зобов'язання, але ж ана­ліз її змісту дає підстави для висновку про те, що в цій статті поняття правочину і зобов'язання не розрізняються, а відповідні терміни вживаються як синоніми. У цьому можна впевнитись, звернувши увагу на формулювання «... зобов'язання, що... вчинено...» (зазвичай не прийнято говорити так, що вчиняється зобов'язання. Вчи­няється правочин), «... зобов'язання, що... укладено» (звичайно говорять про те, що укладається договір або угода). Отже, ст. 207 ГК установлює підстави недійсності правочинів, на яких ґрунтуються господарські зобов'язання.

3.  Стаття 207 ГК називає підстави недійсності господарських зобов'язань: 1) не­ відповідність зобов'язання вимогам закону; 2) завідома суперечність господарського зобов'язання інтересам держави і суспільства; 3) виявлення сторонами волі на ви­никнення господарського зобов'язання всупереч їх спеціальній правосуб'єктності (господарській компетенції). Суперечність зобов'язання інтересам держави і сус­пільства або спеціальній правоздатності суб'єкта, оскільки вони в ст. 207 ГК на­зиваються підставою недійсності зобов'язання, охоплюються гіпотезою ч. 1 ст. 215 ЦК.

Хоч в ст. 207 ГК вживається термін «нікчемна» умова зобов'язання, нікчемність тут розуміється так, що безпосередньо законом недійсність зобов'язання або окре­мих його умов не встановлюється. Визнання господарського зобов'язання недійсним (спростування презумпції правомірності господарського зобов'язання) можливе тільки рішенням суду.

Стаття 207 ГК погоджується з п. 1 ст. 83 і частиною четвертою ст. 84 ГПК [44], якими господарському суду надається право визнати недійсним повністю або в пев­ній частині пов'язаній з предметом спору договір, який суперечить законодавству, та встановлюється, що на визнання договору недійсним вказується в резолютивній час­тині судового рішення. При цьому право суду, про яке йдеться, не слід тлумачити як можливість діяти на свій розсуд, яка (можливість) надається суду. Суд не є суб'єктом приватного права, а тому ті процесуальні права, які надаються йому законом, суд зобов'язаний здійснювати з метою ефективного здійснення правосуддя. Тому неви­користання судом зазначеного права може бути підставою для скасування рішення, ухвали чи постанови суду.

4.  Позов про визнання недійсним правочину, що є недійсним (нікчемним) в силу закону, може бути пред'явлений. Якщо відповідне  положення закону, що визнає правочин недійсним (нікчемним), поширюється на правочин, вимога про визнання його недійсним має бути задоволена загальним судом незалежно від того, оспорює відповідач чи ні недійсність правочину. Господарський суд має задовольнити такий
позов за умови, якщо буде встановлено, що відповідач оспорює недійсність (нікчем­ність) правочину безпосередньо в силу закону (в цьому випадку є оспорювання права чи його відсутності). Якщо ж відповідач повністю визнає недійсність (нікчемність) правочину, провадження у справі належить припинити за відсутності предмета спору (підпункт 11 п. 1 частини першої ст. 80 ГПК).

5. Що стосується заперечуваних правочинів, то правило про презумпцію правомір­ності правочину покладає на позивача, що вимагає визнання правочину недійсним, обов'язок доводити обставини, що є підставою його недійсності, а за непредставленням таких доказів у задоволенні позову буде відмовлено. Таким чином, у силу неприпус­тимості повторного розгляду в місцевому суді спору між тими ж сторонами, про той
же предмет і з тих же підстав правочин, який об'єктивно є заперечуваним, в силу презумпції, що встановлена ст. 204 ЦК, та недоведення в суді факту його недійсності, набуває ознак правомірного правочину.

6. Презумпція правомірності оспорюваного правочину означає також, що до ви­знання оспорюваного правочину недійсним він в цілому і окремі його умови мають застосовуватись судом, поки правочин чи окремі його умови не визнані судом недійс­ними. Неспеціалізований суд загальної юрисдикції за наявності підстав для визнан­ня оспорюваного правочину недійсним і навіть клопотання сторони не вправі вийти за межі позовних вимог та визнати такий правочин недійсним. Таке право має лише господарський суд (п. 1 ст. 83; частина четверта ст. 84 ГПК).

7. Презумпція правомірності правочину означає, що оспорюваний правочин є право­мірним до того дня, коли його недійсність визнана судом. Немає підстав стверджувати, що презумпція правомірності правочину спростовується уже фактом проголошення судом рішення про визнання правочину недійсним. Лише набрання рішенням законної сили спростовує презумпцію правомірності правочину. Але у справі про присудження
до виконання зобов'язання в натурі чи про стягнення неустойки, збитків може бути пред'явлено зустрічний позов про визнання недійсним правочину, який є підставою цього зобов'язання. Вважається припустимим задовольнити зустрічний позов і від­мовити у вимогах, що складають зміст основного позову, хоч, розмірковуючи точно відповідно до букви закону, до набрання чинності рішенням суду про визнання право­чину недійсним у позові, що випливає із зобов'язання, яке виникло із цього правочину, відмовити з посиланням на недійсність правочину не можна.

 

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення


1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання від­повідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Під формою правочину в ст. 205 ЦК розуміється вияв учасниками правочину волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків усно (звуками та словами, що в сукупності складають закінчену думку) або письмово.

Учинення правочину в письмовій формі означає, що учасники правочину висловлю­ють волю на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків словами шляхом фіксації тексту на папері чи іншому матеріальному (в тому числі електронному) носії, що дає можливість читати цей текст без його перетворення в іншу матеріальну форму або після такого перетворення. Це — візуальна форма (частина третя ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]).

2. Письмова форма правочину, як зазначалось у ст. 42 ЦК Української РСР 1963 p., могла бути простою і нотаріальною. При простій письмовій формі зміст правочину виражається письмово, а після викладення змісту правочину його учасники (їх пред­ставники) вчиняють підписи. Нотаріальна форма правочину передбачає його посвід­чення нотаріусом. Чіткість і зрозумілість цих положень раніше чинного Цивільного кодексу була змінена досить невизначеними законодавчими положеннями. Як випливає зі змісту ст. 209, 219, 220 ЦК, нотаріальне посвідчення виходить за межі поняття форми правочину. Але у ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів (правочинів), установлюються правила про нотаріальне посвідчення правочинів. Стаття 14 Закону «Про оренду землі» [205] також має заголовок «Форма договору оренди землі», але в ній також ідеться про можливість нотаріального посвідчення договору. У принципі, при тлумаченні законо­давчих актів перевага має надаватись не заголовку, а змісту відповідної статті. Це могло б бути підставою для висновку про те, що вживання в заголовках зазначених статей слова «форма» та включення до них положень про нотаріальне посвідчення правочинів не є підставою для твердження про те, що нотаріальне посвідчення право­чинів охоплюється поняттям форми правочину. Це твердження тим більше слід було б визнати правильним, що загальні правила ст. 205 — 209, 218 — 220 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину. Але ж не можна ігнорувати ту обставину, що законодавець при формулюванні спеціальних правил у дев'яти статтях Цивільного кодексу послідовно включає положення про нотаріальне посвідчення до­говорів до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів. Ця послідовність є підставою для висновку про те, що законодавець включає нотарі­альне посвідчення правочину до змісту поняття форми правочину. Це слід ураховувати при тлумаченні, зокрема ст. 654 ЦК, в якій вживається термін «форма» (зміни або розірвання договору).

3. Учасникам правочину надається право вчиняти правочини в тій формі, яку вони вибрали. Лише законом можуть установлюватись обов'язкові вимоги до форми право­чинів. Підзаконними актами вони встановлюватись не можуть, а якщо вони ними вста­новлені, то є нечинними. Наслідки порушення вимог закону щодо форми правочину встановлені ст. 218 - 220 ЦК.

4. Крім поняття форми правочину, ст. 205 ЦК має поняття способів волевиявлення. У випадках, коли закон допускає усну форму правочину, можливим є виявлення волі не тільки словами, а і діями чи бездіяльністю (мовчанням). Так, правочин, щодо якого не встановлена обов'язковість письмової форми, вважається вчиненим, якщо з поведінки його учасників (учасника) випливає їх воля вчинити правочин. Дії, із яких випливає воля вчинити правочин, називаються в науці конклюдентними. Саме це, встановлене ч. 2 ст. 205 ЦК, правило дозволяє здійснювати торгівлю, наприклад, через автомати. Виставивши торговельний автомат і забезпечивши його оголошенням про правила корис­тування ним, продавець узагалі може не спілкуватись із покупцем, не виявляти на його адресу своєї волі вчиняти правочини. У магазинах самообслуговування із відкритим доступом до товарів покупець може мовчки взяти річ, заплатити гроші. У такий спосіб можна вчинити навіть правочин щодо купівлі дорогої речі. Правочин купівлі-продажу в такому випадку вважається вчиненим, якби його сторони при цьому не сказали один одному ні слова. Шляхом конклюдентних дій можуть здійснюватись правочини, спрямо­вані на односторонню відмову від договору (одностороннє розірвання договору), якщо це передбачено законом або договором. Так, ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК за наявності
відповідних умов надають продавцеві права вимагати від покупця повернення товару. Пред'явлення такої вимоги як конклюдентні дії засвідчує волю продавця відмовитись від договору (розірвати його в односторонньому порядку).

5.  Мовчання як форма правочину також є способом вияву волі на вчинення правочину. Тому і при вираженні волі мовчанням факт учинення правочину можна оспо­рювати, доказувати, що мовчанням воля взагалі не виражалась або виражалась, але на здійснення іншого правочину. Це — зовсім нова правова конструкція мовчання в порівнянні з тією, що формулювалась у ст. 42 раніше чинного Цивільного кодексу,
яка об'єктивно визнавала мовчання виявом волі. Але в спеціальній нормі ст. 764 ЦК (така ж норма сформульована в ч. 2 ст. 17 Закону «Про оренду державного і комуналь­ного майна» [89]), що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом  ч. З ст. 205 ЦК, відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору найму проти поновлення договору об'єктивно нада­ється значення юридичного факту, що спричинює юридичні наслідки. Таким чином, якщо до відповідних правовідносин застосовується ч. З ст. 205 ЦК, сторона має право доказувати, що мовчанням воля не виражалась, а тому вчинення правочину не було.
Якщо ж застосуванню підлягає ст. 764 ЦК, то доказуванню підлягає лише той факт, було чи не було мовчання. У цьому останньому випадку не має значення та обстави­на, мав чи не мав суб'єкт намір виразити волю шляхом мовчання. Так, наймодавець може подати докази того, що він твердо мав намір зі спливом строку договору найму нежитлових приміщень не укладати договір (найму) на новий строк (не продовжу­вати строк дії договору, не переукладати його, не поновлювати). Він може подати докази того, що він закупив обладнання з метою розмістити його в приміщеннях, які підлягають звільненню у зв'язку із закінченням строку дії договору найму. Це буде підтверджувати непрямий вияв волі не продовжувати дію договору на новий строк та відсутність волевиявлення на укладення договору на новий строк. Але це не буде мати
будь-якого юридичного значення, оскільки доведеним є факт мовчання, з яким ст. 764 ЦК об'єктивно пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від того, хотіла чи ні особа виявити мовчанням якусь волю.

Разом з тим, мовчання, з яким ст. 764 ЦК пов'язує настання юридичних наслід­ків, повинне мати ознаки справжнього мовчання, до якого особу (наймодавця) ніхто не примушував. Образно кажучи, не є мовчанням у цивільно-правовому розумінні такий випадок, коли особі насильно закрили рот.

Таку ж правову конструкцію (надання мовчанню значення вияву волі, тобто право­чину) законодавець використовує в ст. 1036 ЦК стосовно договору довірчого управ­ління майном.

6.  Мовчання як спосіб учинення правочину допускається лише у випадках, перед­бачених законом чи договором. Поширена практика включення до договорів умови про їх пролонгування (про подовження строку їх дії), якщо жодна зі сторін не заявить до закінчення строку його дії про відмову від його продовження на наступний термін тієї ж тривалості, одержала правове підґрунтя в ч. З ст. 205 ЦК, якого вона до введення в дію нового Цивільного кодексу не мала.


Стаття 206.   Правочини, які можуть вчинятися усно

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у мо­мент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової
форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного право­чину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за до­мовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

1. Правила про форми правочинів, які встановлюються законодавством, побудо­вані таким чином, що законодавець установлює лише мінімальні вимоги щодо цього. Ускладнити форму правочину — це право учасників правочину. При цьому за сту­пенем складності (від простої до складної) форми правочинів розміщуються так: усна, письмова, письмова з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину
в усній формі її можна укласти в письмовій або письмовій формі з нотаріальним по­свідченням. Замість учинення правочину в простій письмовій формі, як того вимагає закон, завжди можна оформити правочин письмово і посвідчити його у нотаріуса. Але буде суперечити закону вчинення правочину в письмовій формі, якщо законодавець передбачив нотаріальне посвідчення такого роду правочинів. Не відповідає вимогам закону вчинення правочину в усній формі, якщо законом для даного виду правочинів установлена письмова форма.

2. Усна форма правочину є найменш складною. Тому закон не вимагає її застосу­вання, а лише дозволяє це. У ч. 1 ст. 206 ЦК передбачено лише один випадок, коли законодавство дозволяє вчиняти правочини в усній формі: якщо правочини викону­ються під час їх вчинення, вони можуть вчинятись в усній формі. Але і це правило діє тільки у тих випадках, коли законом не встановлені винятки. Такими винятками є
вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів (ст. 210 ЦК), а також вимоги вчиняти  правочини в письмовій формі, якщо наслідками порушення цієї вимоги є недійсність правочину (ст. 209, 219 ЦК).

3. В усній формі можуть учинятись й інші правочини, якщо це прямо передбаче­но спеціальним законом (наприклад, частина друга ст. 229 Кодексу торговельного мореплавства [34] дозволяє вчиняти в усній формі правочини щодо портового бук­сирування). Частина 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] як виняток із загального правила про письмову форму договорів про передання прав
на використання творів допускає можливість укладення в усній формі договору про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях.  Із п. З ст.  208 ЦК також випливає можливість учинення в усній формі правочинів фізичними особами між собою, якщо сума правочину не перевищує двадцятикратного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діяв на момент учинення правочину (відповідно до ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196], який відмовився від використання терміна «неоподатковуваний мінімум доходів громадян», у випадках посилання в законах на цей мінімум слід застосовувати суму 17 гривень).

4. Положення ч. 2 ст. 206 ЦК виходить із того, що видача документа, який під­тверджує підставу сплати та суму коштів, отриманих юридичною особою за товари чи послуги, не є формою договору. Воно включене до Цивільного кодексу з метою погодити зміст цього Кодексу з публічно-правовими вимогами,  що ставляться до юридичних осіб та стосуються ведення фінансової звітності та належного оформлен­ня з цією метою первинних та зведених облікових документів (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). Визнання в п. 7 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [215] квитанції, товарного або касового чеку чи інших документів письмовим оформленням правочину (договору) слід кваліфікувати як спеціальне положення цивільного законодавства, що підлягає застосуванню поряд із ст. 206 ЦК. Це ж стосується ст. 866 та 937 ЦК, відповідно до яких письмова форма договорів побутового підряду та зберігання вважається дотриманою, якщо замовникові (поклажодавцю) інша сторона видала розписку, квитанцію або інший документ, що
засвідчує укладення договору.

5. Із змісту Цивільного кодексу тепер можна зробити висновок про те, що поняття правочину в ньому поширюється і щодо дій на виконання правочинів. Тому ч. З ст. 206 ЦК формулює спеціальне правило про те, що такі правочини за домовленістю сторін можуть учинятися усно, якщо інше не передбачено договором або законом. Очевидно, ця домовленість відповідно до ст. 206 та 208 ЦК повинна оформлятись письмово. Ав­тори рекомендують оформляти ЇЇ як додаток до договору, оскільки сама по собі така домовленість не повинна суперечити договору.

 

Стаття 207.   Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими об­мінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він під­писаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивіль­ного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за до­помогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених
законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може під­писатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвід­чується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотарі­альної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріаль­ного посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

1. Письмова форма договору в ст. 207 ЦК визначається досить широко: ця форма має вважатись додержаною, якщо воля сторін виражена (зафіксована) в одному до­кументі, в декількох документах, у листах, якими обмінялися сторони. Із ч. 1 ст. 207 ЦК випливає, що до письмової форми правочину належить і форма, за якої воля сто­рін виражається з допомогою сучасних засобів передання інформації. Ознака обміну
(листами, документами) не є обов'язковою для односторонніх правочинів. Воля сторін правочину може виражатись телеграмою, за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку. Але при цьому у випадку спору сторона зобов'язана
довести, що документ, який переданий за допомогою засобів зв'язку, дійсно виходить від відповідного суб'єкта.

2. Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо він підписаний його учасниками. Підписаним слід вважати тільки той текст, що передує підпису. Текст після підпису не можна відносити до змісту правочину. Виправлення в підписаному тексті, як правило, не допускаються. Вони, за їх наявності, є підставою для висновку про те, що воля належним чином не виражена (правочин не вчинено). Разом з тим допускаються такі виправлення, що не впливають на зміст волевиявлення. Можливі також виправлен­ня, що засвідчені підписами учасників правочину. При цьому має бути чітко виражено, які слова чи фрази викреслюються та якими вони замінюються. Не виключається до­ведення з допомогою відповідних доказів факту погодження умов правочину, що мають незастережені виправлення, які впливають на зміст правочину.

Якщо волевиявлення сторін правочину викладено на декількох аркушах, учасники правочину мають виключити підміну окремих аркушів шляхом підпису кожного ар­куша, чи нумерації аркушів, сторінок, їх прошивання тощо.

3. Правочин, що вчиняється юридичною особою, підписується фізичною особою, уповноваженою на це законом, іншими нормативно-правовими актами чи установчими документами. Тут законодавець ухиляється від того, щоб називати таку особу пред­ставником, хоч із ч. З і 4 ст. 92 ЦК випливає, що органи юридичної особи здійснюють представництво від імені останньої.

4. Якщо відсутність підпису виключає кваліфікацію відповідного документа як правочину (волевиявлення), то відсутність печатки не є підставою для такого висновку. Але ж відсутність печатки буде означати, що вимога закону щодо письмової форми правочину порушена. Тому в таких випадках підлягає застосуванню ст. 218 ЦК, що встановлює наслідки недодержання вимоги закону про письмову форму правочину.

5. У ч. З ст. 207 ЦК міститься нове для цивільного законодавства України положення про те, що при вчиненні правочинів допускається використання факсимільного відтво­рення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналогу власноручного підпису. Але це допускається лише у випадках, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами. Допус­кається також укладення сторонами письмової угоди про використання таких способів відтворення підпису. Така угода повинна містити зразки відповідного аналога власноруч­ного підпису. Закон «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]
встановлює порядок створення, передання, збереження і перетворення електронними засобами документів у візуальну форму. Для ідентифікації автора або підписувача елект­ронного документа використовується електронний цифровий підпис, правовий статус якого визначається Законом «Про електронний цифровий підпис» [195].

6. Якщо фізична особа не може підписати правочин власноручно у зв'язку з хворо­бою чи фізичною вадою, за дорученням такої особи і в її присутності текст правочину може підписати інша особа. При цьому доцільно зазначити на причини, з яких інша особа підписує правочин, хоч цю вимогу законодавець формулює лише стосовно ви­падків, коли правочин засвідчується нотаріально.

Допускається (але не є обов'язковим) посвідчення підпису особи, що підписала текст правочину замість іншої особи, за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин. Це допускається.стосовно правочинів, щодо яких не вимагається їх нотаріального посвідчення.

 

Стаття 208.   Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі

1. У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

1. У ст. 206 ЦК сформульовано прямий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі. Із приписів ст. 208 ЦК щодо випадків обов'язкового додержання письмової форми правочинів випливає додатковий дозвіл на вчинення правочинів в усній формі: правочини між фізичними особами на суму, що є меншою двадцятикратного розміру не­ оподаткованого мінімуму доходів громадян (340 гривень), можуть учинятися усно.

2. Виявляється також суперечність між п. 1 ст. 208 ЦК, що приписує юридичним особам учиняти в письмовій формі будь-які правочини, та ч. 1 ст. 206 ЦК, що дозволяє вчиняти будь-які правочини в усній формі, якщо вони виконуються в момент учинення (крім тих, що потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, і тих правочинів, стосовно яких передбачена їх недійсність у разі недодержання вимоги про письмову форму). Слід визнати, що п. 1 ст. 206 ЦК та п. 1 ст. 208 ЦК співвідносяться між собою як норми загальна та спеціальна. Тому перевагу при застосуванні треба надавати п. 1 ст. 208 ЦК. Спеціальний характер правила п. 1 ст. 208 ЦК обумовлений тим, що воно поширюється тільки на юридичних осіб (на відміну від ч. 1 ст. 206 ЦК, що поширюється на всіх суб'єктів цивільного права).

3. У силу п. 2 ст. 208 ЦК письмової форми потребують правочини, які вчиняються між фізичною особою, з однієї сторони, та юридичною особою — з другої. Але у ви­падках, коли при такому складі учасників правочину він виконується в момент його вчинення, в силу ч. 1 ст. 206 ЦК правочин може вчинятися в усній формі.

4. Згідно з п. 4 ст. 208 ЦК допускається можливість установлення іншими законами вимоги про обов'язкову письмову форму правочинів. Такі вимоги встановлені ч. 1 ст. 181 ГК [42] відповідно до якої господарський договір, за загальним правилом, викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою. Як виняток із цього загального правила допускається укладення господарських договорів у спроще­ний спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Цими правилами виключається укладення господарських договорів в усній формі. Але договір, укладений усупереч цим правилам, є оспорюваним, а не нікчемним.

 

Стаття 209.   Нотаріальне посвідчення правочину


1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідчен­ню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів,
робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою поса­довою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчу-
вального напису.

3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

(Із змін, від 16.06.200S)

1.  Нотаріальне посвідчення правочинів,  що вчиняються в письмовій формі,  є обов'язковим лише у випадках, установлених законом. Не допускається установлення вимоги про обов'язкове нотаріальне посвідчення правочинів підзаконними актами. Із ст. 54 Закону «Про нотаріат» [75] випливає можливість встановлення вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів законодавством. Але це правило не повинне за­
стосовуватись у тій частині, в якій воно суперечить ч. 2 ст. 208 ЦК, що є положенням, яке міститься в законі, що прийнятий пізніше.

2.  Обов'язкове нотаріальне посвідчення встановлене стосовно договорів про виділ частки із нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. З ст. 364 ЦК), до­говорів про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч. З ст. 367; ч. 4 ст. 372 ЦК), деяких довіреностій (ст. 245 ЦК), договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК) та космічних об'єктів (ст. 18 Закону «Про іпоте­
ку» [197]), договорів купівлі-продажу майна державних підприємств (п. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, які власник прийняв на себе при придбанні цього майна у процесі приватизації (абзац п'ятнадцятий ч. 2 ст. 27 того ж Закону), договорів купівлі-продажу державного та комунального майна (п. 7 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [100]), договорів про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених зобов'язаннями, пе­редбаченими абзацем другим-одинадцятим ч.  2 ст.  27 Закону «Про приватизацію державного майна», договорів купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів дарування нерухомого майна та валютних цінностей на встановлену суму (ч. 2, 5 ст. 719 ЦК), договорів ренти (ст. 732 ЦК), договорів довічного утри­мання (ч. 1 ст. 745 ЦК), договорів найму будівель та інших капітальних споруд, їх частини на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК), договорів найму транспортних засо­бів з участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799 ЦК), договорів позички будівель та інших
капітальних споруд або їх окремих частин (ч. З ст. 828 ЦК), договорів довірчого управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК), заповітів (ч. З ст. 1248 ЦК), до­говорів про створення акціонерних товариств з участю фізичних осіб (ч. 2 ст. 153 ЦК), документів про передання права засновника (учасника) юридичної особи іншій особі (ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]), згоди співвласників на передання в іпотеку майна, що є у спільній власності (частина друга ст. 6 Закону «Про іпотеку»), правочинів про відступлення прав за іпотечним договором (ч. З ст. 24 Закону «Про іпотеку»), дого­ворів про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша ст. 36 Закону
«Про іпотеку»), копій заяв фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасни­ків) юридичної особи (ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

Якщо правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, було вчинено відповідно до закону чи на розсуд його учасників у письмовій формі з нотаріальним посвідчен­ням правочину, то і правочин щодо заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні має вчинятись в такій же формі. Це випливає із ст. 513, 521 ЦК. Стосовно правочину про відступлення прав за іпотечним договором у частині третій ст. 24 Закону «Про іпотеку» прямо зазначається, що він підлягає нотаріальному посвідченню.

3. Учасники правочину можуть домовитися про нотаріальне посвідчення будь-якого правочину, що вчиняється в письмовій формі та не суперечить законодавству. Нота­ріальне посвідчення правочинів за бажанням сторін передбачене також ст. 54 Закону «Про нотаріат» [75]. При посвідченні правочину нотаріус має перевіряти відповідність правочину вимогам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Та­кий висновок випливає із ч. 1 ст. 215 ЦК, що вимагає відповідності правочину ст. 203 ЦК, а відповідно до цієї статті зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. З урахуванням цих правил, що вста­новлені Цивільним кодексом, який прийнятий пізніше, нотаріус не може обмежуватись перевіркою відповідності правочину закону, як це приписується ст. 54 Закону «Про нотаріат», а зобов'язаний перевірити відповідність правочину, який він засвідчує, моральним засадам суспільства.

4. У ч. 4 ст. 358 ЦК формулюється особлива правова конструкція, в силу якої но­таріально посвідченому правочину надається більш широке значення, ніж правочину, вчиненому в письмовій формі (простій). Посвідчений нотаріально договір про поря­док володіння і користування спільним майном є обов'язковим для особи, яка згодом придбає частку у праві спільної власності на це майно. Якщо ж співвласники уклали
такий договір у простій письмовій формі, він може бути обов'язковим для особи, яка згодом придбала частку у праві спільної власності.

5. Правочини можуть посвідчувати державні та приватні нотаріуси.  Відповідно до ст. 34 Закону «Про нотаріат» приватні нотаріуси вправі посвідчувати ті ж право­чини, що і державні нотаріуси.

6. Посадові особи виконавчих органів сільських, селищних, міських рад мають право вчиняти деякі нотаріальні дії (підпункт 5 п. 6 ч. 1 ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]). Але із правочинів вони вправі засвідчувати тільки заповіти (ст. 37 Закону «Про нотаріат»). Значно ширші повноваження на вчинення нотаріальних дій мають консульські установи України (ст. 38 Закону «Про нотарі­ат»). Вони вправі засвідчувати будь-які правочини, крім договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні.

7. Стосовно заповітів установлено, що вони за відповідних умов можуть бути по­свідчені іншими службовими, посадовими особами (ст. 1252 ГК [42]; ст. 40 Закону «Про нотаріат»). Такі заповіти за своєю юридичною силою прирівнюються до запо­вітів, посвідчених нотаріусами.

8. Нотаріальне посвідчення підписів на документах є можливим лише за умови, що відповідний документ не є формою правочину (ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат»). Це не завжди  враховується в правотворчій  практиці.  Так,   передавальні  розпоря­дження та розпорядження застави, що видаються власниками іменних цінних паперів реєстраторам, безумовно, є правочинами. У Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку розуміють, що підзаконним актом цього державного органу не може бути встановлена вимога про вчинення таких правочинів у нотаріальній формі. Тому Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку вимагає підписи на таких роз­орядженнях посвідчувати нотаріально (п. 21; 2.1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [368]). Це суперечить ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат», відповідно до якої посвідчення справжності підпису на документах допускається лише за умови, що підписаний документ не є правочином. Проте суб'єкти цивільних відносин не взмозі протистояти таким вимогам підзаконних актів, що не зо­всім відповідають законові.

Щодо частини третьої ст. 78 Закону «Про нотаріат», то переважно застосовуєть­ся абзац четвертий ч. З ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства» [228], відповідно до якого при створенні акціонерного товариства за участі фізичних осіб їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному посвідченню. Переважне застосування Закону «Про акціонерні товариства» щодо ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат» обумовлене, зокрема, спеціальним характером встановленого ним правила. Отже, за­сновницький договір нотаріальному посвідченню не підлягає.

 

Стаття 210.   Державна реєстрація правочину

1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених за­коном. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

1. Про державну реєстрацію двосторонніх правочинів (договорів) див. коментар до ст. 640 ЦК. Про реєстрацію права власності на окремі види майна та про реєстра­цію окремих видів майна див. коментар до ст. 182 ЦК.

2. Державна реєстрація правочину не охоплюється поняттям форми договору. Такий висновок слід зробити із ст. 205 — 210 ЦК. Цей висновок погоджується із ст. 639 — 640 і ст. 793 — 794 ЦК. Включення положень про державну реєстрацію правочинів до ст. 657, 745, 1031 і 1118 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі від­повідних договорів, не може спростовувати висновок про те, що законодавець виводить державну реєстрацію договорів за межі поняття їх форми з наступних міркувань: 1) при тлумаченні законодавчих положень перевага надається їх змісту, а не заголовкам статей; 2) включаючи положення про державну реєстрацію правочинів до статей,
зміст яких відповідно до їх заголовків присвячений формам договорів, законодавець не виявив послідовності: в одних випадках він положення про державну реєстрацію договорів уключив до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі правочинів, а в інших — він такі положення сформулював у спеціальних статтях.

3. Уведення в дію нового Цивільного кодексу та відсутність закону, що визначає перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації правочинів, а також порядок ведення відповідних реєстрів, обумовили затвердження постановою Кабінету Міністрів Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів  [308]. Державний реєстр правочинів — це єдина комп'ютерна база даних, яка містить ін­формацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує зберігання, видачу та захист таких даних від несанкціонованого доступу. Держателем Реєстру є Міністерство юстиції. Адміністратором Державного реєстру є державне підприєм­ство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції. Реєстраторами визнані державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які укладають договори з Адміністратором
Державного реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення дії правочинів.

4. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом унесення нотаріусом запису до Державного реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Якщо нотаріус не має права здійснювати реєстрацію правочинів, він зобов'язаний у день посвідчення правочину надіслати один його примірник реєстратору, який у той же день вносить запис до Державного реєстру.Цивільний кодекс значно розширив коло правочинів, що підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та реєстрацію обтяжень рухомого майна відповідно до законів «Про державну реєстра­цію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] слід кваліфікувати як спеціальні правові конструкції, що не підпадають під дію ст. 210 ЦК та ч. З ст. 640 ЦК. Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і обтяжень рухомого майна не впливає на чинність відповідних правочинів, на визнання їх учиненими, а спричинює тільки ті специфічні наслідки, які передбачені названими законами. Однак правочин на видачу заставної не може вважатись учиненим до реєстрації випуску заставної в порядку, встановленому для державної реєстрації обтяжень нерухомого майна, оскільки тіль­ки після реєстрації випуску заставної вона передається іпотекодержателю (частина шоста ст. 20 Закону «Про іпотеку» [197]).

 

Стаття 211.   Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторо­ни;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відпо­відно до статті 647 цього Кодексу.

1. Місце вчинення правочину має обмежене значення. Воно важливе стосовно ци­вільних договорів, на які поширюються норми міжнародного приватного права. На­віть коли закон вимагає зазначення місця складання заповіту, це зазначення не тягне юридичних наслідків, хіба що крім випадків, коли зазначене в заповіті місце його вчинення не відповідає місцю його посвідчення, оскільки місце вчинення (складання)
заповіту слід вважати місцем його нотаріального посвідчення. Але і в цьому разі немає підстав для визнання недійсним заповіту. Інші юридичні наслідки в зв'язку із зазна­ченою невідповідністю також не наступають.

2. Із ст. 211 ЦК можна зробити висновок про те, що учасники правочину на свій розсуд мають право визначити місце вчинення правочину, не обов'язково додержуючись справжнього місця його вчинення. Зазначення в правочині на місце його здійснення не може бути визнане недійсним. Лише у разі відсутності такого зазначення місце вчинення правочину визначається за правилами ст. 211 ЦК.


Стаття 212.   Право чини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини


1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна об­ставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це не­ вигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1. Стаття 212 ЦК застосовується тоді, коли стосовно обставини, що є відкладальною або скасувальною умовою, невідомо, настане вона чи ні. Сторони не позбавлені права пов'язати виникнення чи припинення прав та обов'язків, що випливають із правочину, з обставинами, стосовно яких достовірно відомо, що вони настануть. У цьому разі ст. 212 ЦК не застосовується, оскільки така умова правочину є способом
визначення строку виконання зобов'язання або строку його припинення (ч. 2 ст. 252; ч. 1 ст. 530 ЦК).

2. Якщо правочин, що вчинений під відкладальною умовою, передбачає передання права власності на рухоме майно, на його підставі виникає договірне обтяження (п. 6 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень»), що тягне поширення на такі правовідносини чинності названого Закону.

3. Певне уявлення про розуміння в законодавстві понять відкладальної та скасувальної умов дає частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», де йдеться про укладення договору доручення з відкладальною умовою, а також в ч. 2 ст. 1142, у якій зазначається про досягнення мети простого товариства як на скасувальну умову.

 

Стаття 213.   Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлума­чення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповід­ній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає мож­ливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину,  зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між
сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового до­говору та інші обставини, що мають істотне значення.

1. Проблема тлумачення змісту правочину є такою, що слабо розроблена в науці і правозастосовчій практиці. Тому норми про тлумачення правочинів не було в раніше чинному Цивільному кодексі. У статті, що коментується, питання тлумачення змісту правочину викладене переважно в загальних формулюваннях:  викладається лише декілька конкретних правил.

2. Учасникам  правочину надається право витлумачити  зміст учиненого  ними правочину.  Очевидно, стосовно цього вони мають підписати спеціальний договір, тобто вчинити новий правочин. Але такий правочин є специфічним. Він є вчиненим з моменту вияву волі у відповідній формі, але діє з моменту вчинення правочину, що тлумачиться, тобто має зворотну силу.

3. Учасники правочину зазвичай не обмежені в праві тлумачити правочин. Тому якщо вони при вчиненні правочину передбачили сплату, наприклад, пені у відповід­ному розмірі за прострочення виконання зобов'язання, то при тлумаченні правочину вони можуть таку умову правочину витлумачити так, що пеня сплачується в іншому розмірі чи не сплачується зовсім. Таке твердження погоджується з ч. З ст. 631 ЦК, яка надає сторонам право обумовити, що договір має зворотну дію в часі. Це усуває відмінність між правочином, що вчиняється на зміну чи доповнення раніше вчиненого правочину та має зворотну дію в часі, та правочином, що вчиняється з метою тлума­чення раніше вчиненого правочину.

4. У той же час односторонній правочин, що породжує права та обов'язки інших осіб, може тлумачитись особою, яка його вчинила, лише в тій мірі, в якій це не зачіпає прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок учинення правочину. В інших випадках вплинути на зміст прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок одностороннього правочину, можна тільки за наявності згоди цих осіб. А це означає, що особа, яка вчинила односторонній правочин, разом з особами, для яких виникли права та обов'язки внаслідок такого правочину, вчиняють новий (двосторонній) правочин.

5. Суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину на вимогу однієї або обох сторін. Така вимога повинна оформлятись позовною заявою. Узагалі, вимо­гу про тлумачення правочину слід вважати різновидом вимоги про визнання права. Формулювання «на вимогу... обох сторін» (суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину) не треба розуміти так, що обидві сторони можуть підписати одну заяву до суду. Лише одна сторона має звернутись з позовною заявою до іншої сторони. Інша сторона може звернутись до суду із зустрічним позовом. Як і інші позови про визнання права, позов про тлумачення правочину може бути заявлений без обмеження
строком позовної давності.

6. Те,  що словам і виразам, які вживаються в тексті правочину в різних його частинах, слід надавати однакового значення, не викликає будь-яких запитань. Але ж припис брати до уваги «загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів» є надто загальним.

Цьому припису та цивільному законодавству в цілому не буде суперечити таке його тлумачення: 1) оскільки правочини, як і цивільне законодавство, встановлюють цивільні права та обов'язки, терміни в правочинах належить тлумачити так, як вони розуміються в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства; 2) якщо правочин впливає на права та обов'язки його учасників, що мають іншу галузеву на­лежність, термінам має надаватись у відповідній частині таке значення, яке надається їм нормативними актами відповідних галузей законодавства; 3) за наявності супе­речності в розумінні термінів у різних галузях законодавства слід ураховувати, що є базові визначення термінів, що повинні використовуватись у різних галузях права, є специфічно галузеві визначення, а є й такі, що не можуть використовуватись за межами сфери дії нормативно-правового акта, в якому їх зміст визначено; 4) якщо законо­давство не розкриває змісту відповідного терміна, він повинен тлумачитись так, як він розуміється у відповідній галузі науки; 5) за відсутності нормативно-правового та наукового визначення терміна, слід звернутись до тлумачного словника мови, якою викладено зміст (вчинено) правочин; 6) якщо запропонованими тут способами не вда­ється встановити значення терміна, що вживається в правочині, його слід тлумачити так, як він розуміється в повсякденному спілкуванні; 7) при тлумаченні правочину слід ураховувати нормативно-правову термінологію, що існувала на день учинення правочину. Наступна зміна нормативного визначення поняття, що вживається в право­чині, не повинна братись до уваги при тлумаченні останнього.

7. Із абзацу першого ч. З ст. 213 ЦК випливає, що Цивільний кодекс не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук змісту волі учасників правочи­ну, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину. Лише за відсутності можливості на підставі буквального значення слів та  виразів,  термінів з'ясувати зміст правочину, приписується встановлювати зміст правочину порівнянням змісту окремих частин правочину між собою, з усім змістом правочину. У таких випадках закон допускає враховувати також наміри сторін, навіть якщо вони не були включені до змісту правочину, тобто припускається враховувати фактор, що виходить за межі волевиявлення сторін при вчиненні правочину.

8. У ч. 4 ст. 213 ЦК, не заперечуючи першочергово значення волевиявлення при тлумаченні змісту правочину, законодавець приписує іти ще далі в пошуках змісту справжньої волі учасників правочину, за межами тексту правочину. Справжня воля при тлумаченні змісту правочину може встановлюватись з урахуванням мети правочину (мета навряд чи відрізняється суттєво від наміру, про який ідеться в абзаці другому ч. З ст. 213 ЦК), змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, подальшої поведінки сторін, інших обставин, що мають істотне значення. Підкреслимо, що ч. 4 ст. 213 ЦК допускає пошуки справжньої волі учасників право-чину за межами його змісту тільки за відсутності можливості визначити справжню волю на підставі змісту правочину.

9.  Урахування звичаїв ділового обороту при тлумаченні правочину можливе в тій же мірі, в якій при цьому можуть бути враховані акти цивільного законодавства.

10. Посилання в ч. 4 ст. 213 ЦК на текст типового договору є не зовсім коректним. Цивільний кодекс (ст. 630) визначає юридичне значення типових умов договорів. Юридичне значення типових та примірних договорів у цьому Кодексі не визначається. Тому питання про юридичну силу типових та примірних договорів слід вирішувати на підставі ч. 4 ст. 179 ГК [42], в якій законодавець вперше чітко визначив юридичне
значення типових та примірних договорів. Але таке розуміння типових і примірних договорів не є обов'язковим для правочинів, на які не поширюється чинність Госпо­дарського кодексу.

11. У правочині, як і в нормативно-правових актах, можуть міститися загальні та спеціальні умови. При застосуванні правочину перевагу належить віддавати спе­ціальним умовам. Так, кредитним договором було передбачено, що позивач спла­чує проценти у встановленому договором розмірі протягом строку його дії, та був установлений строк дії договору, що збігався з кінцевим строком повернення суми
кредиту.  Посилаючись на цей пункт договору, позичальник відмовлявся платити проценти за період прострочення повернення кредиту. Кредитор (банк) звернувся до господарського суду з позовною заявою про стягнення процентів за весь період користування кредитом, в тому числі й після спливу встановленого договором строку повернення кредиту (період, за який позичальник відмовлявся платити проценти). У позовній заяві він зазначив, що при вирішенні спору належить керуватися не умовою про сплату процентів протягом дії договору, що є загальною, а спеціальним пра­вилом, що включене до договору та зобов'язує позичальника сплачувати проценти в разі прострочення повернення кредитної суми за весь період прострочення, вихо­дячи із суми, повернення якої прострочене, та встановленої договором процентної ставки. Суд погодився з позивачем про застосування спеціальної умови договору та задовольнив позов про стягнення процентів за весь період користування кредитними коштами.

12. За наявності суперечності між заголовком (назвою) договору або його преам­булою (за її наявності) та конкретними пунктами договору належить застосовувати останні. Так, сторони уклали договір оренди, але в тексті договору зазначалось, що річ передається за цим договором орендареві безоплатно. Орендодавець, що так визначався цим договором, став вимагати сплати орендної плати або визнання його недійсним. Але підстав для задоволення його вимог не було. Тому суд спочатку відмовив у задо­воленні позову про стягнення орендної плати, підтвердивши тим самим безоплатний характер договору, а потім — і в позові про визнання договору недійсним як такого, що суперечить закону (цей позов обґрунтовувався тим, що договір оренди відповідно до законодавства не може бути безоплатним).

13. Якщо в примірнику договору, який подає до суду позивач, один або декілька пунктів мають зміст, що суперечить змісту примірника, який надав відповідач, договір належить визнати неукладеним (правочин — таким, що не вчинений). За умови, що договір частково або повністю виконано, його слід тлумачити з урахуванням дій, що вчинені на його виконання, звичаїв ділового обороту, кон'юнктури ринку.

14. Припис ч. 4 ст. 213 ЦК при тлумаченні правочину, якщо немає можливості встановити справжню волю особи (осіб), що вчинила правочин, брати до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору, виявляє прагнення за­конодавця вкрай обмежити коло випадків, коли правочин має вважатись невчиненим, а договір має вважатись неукладеним. Належить звернути увагу, що в ч. 4 ст. 213 ЦК вживається термін «типовий договір», що враховує правотворчу практику. На відміну від цього, у ст. 630 ЦК ідеться про «типові умови договорів певного виду, оприлюднені в установленому порядку». Практики оприлюднення типових умов до­говорів в Україні поки що немає. При застосуванні ч. 4 ст. 213 ЦК слід ураховувати, що у сфері дії Господарського кодексу в типових договорах, що затверджуються Ка­бінетом Міністрів, а у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, формулюються імперативні норми, від яких відступати не можна (ч. 4 ст. 179 ГК). Тому умови типових договорів належить застосовувати незалежно від змісту договору. У сфері, де Господарський кодекс не діє, умови типових договорів також підлягають застосуванню як правові норми, але відповідно до ч. З ст. 6 ЦК вони ма­ють диспозитивне значення.

 

Стаття 214.   Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домов­леністю сторін.

1. Стаття, що коментується, встановлює нову для цивільного законодавства Укра­їни правову конструкцію відмови від правочину. Потреба в цій правовій конструкції обумовлена тим, що стосовно договорів правова конструкція відмови в цивільному законодавстві існувала, а стосовно правочинів — ні. Але зміст ст. 214 ЦК свідчить про те, що під відмовою від правочину розуміється дещо інша правова конструкція,
ніж відмова від договору. Зокрема, відмова від дво- або багатостороннього право­чину, тобто від договору, здійснюється за згодою сторін, в той час як відповідно до ч. З ст. 651 ЦК відмова від договору розуміється як односторонній правочин.

2. Право відмови від правочину належить і особі, що вчинила односторонній право­чин. Але це неможливо, якщо відмовою від правочину порушено права іншої особи, що виникли в результаті вчинення такого правочину. Стосовно заповіту встановлена можливість не відмови від нього, а скасування (ст. 1254 ЦК).

3. Стосовно дво- і багатосторонніх правочинів спеціально передбачена можливість відмови від них, навіть і в тих випадках, коли вони повністю виконані. Відмова від дво- або багатосторонніх правочинів здійснюється за згодою його учасників, тобто шляхом учинення ними правочину щодо цього, «а також у випадках, передбачених законом». Фраза, що взята в лапки, означає, що відмова від дво- чи багатостороннього право­
чину може здійснюватись однією із сторін.

4. Вимога про відмову від правочину вчиняється в тій же формі, в якій було вчинено правочин. Це правило відповідає ст. 653 ЦК і поширюється на випадки відмови від двостороннього чи багатостороннього правочинів шляхом учинення односторонніх правочинів, у тому числі і правочинів, які були вчинені в письмовій формі та були посвідчені нотаріально.

5. Правовим наслідком відмови від правочину зазвичай є припинення правовід­носин, що виникли на підставі цього правочину. Вони припиняються з моменту до­сягнення у відповідній формі згоди щодо відмови від договору, з моменту одержання стороною повідомлення іншої сторони, що вчинила односторонній правочин з метою припинення двостороннього правочину, або з іншого моменту, передбаченого законом чи домовленістю сторін. Інші наслідки відмови від правочину мають установлюватись договором, а також можуть установлюватись законом.