Глава 18. Загальна характеристика інституту права власності в умовах переходу України до ринкової економіки Печать
Гражданское право - О.В.Дзера Цивільне право України Том 1

§ 1. Передумови реформування відносин власності та створення нового інституту права власності

1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності.

Як відомо, генеральною лінією КПРС було встановлення домінуючої ролі державної власності, що в кінцевому підсумку призвело до повного одержавлення економіки, в якій державний сектор досяг 90 відсотків. З часом можливості одержавленої економіки стали вичерпуватися, темпи економічного розвитку різко падати.

На XXVII з'їзді КПРС були зроблено спроби поліпшити економічну ситуацію в країні і відповідно проголошено курс на економічні реформи, на "перебудову" соціалістичних відносин. Для цього передбачалися заходи, зокрема, щодо демократизації суспільного життя, переходу до економічних методів господарювання, посилення ролі трудових колективів у діяльності підприємств, певної децентралізації управління народногосподарським комплексом країни, розширення товарно-грошових відносин. Всі ці "перебудовні процеси" передбачалося здійснювати в межах соціалістичної адміністративно-командної системи, реформування державної власності не планувалося.

У надрах соціалістичної системи на базі окремих законодавчих актів (законів СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність", "Про кооперацію в СРСР", "Про оренду і орендні відносини в СРСР") почав утворюватися і розвиватися новий сектор економіки, виникають процеси, не властиві соціалістичному суспільству, які суперечили офіційній ідеології.

Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні формується поза волею партійно-владних структур новий соціальний прошарок населення. Цьому сприяла і загальнополітична ситуація, і демократизація багатьох сфер суспільного життя. Крім традиційної індивідуальної діяльності (ведення особистого підсобного господарства, певних видів кустарно-ремісничих промислів) громадяни дістали право займатися багатьма новими видами діяльності, які раніше заборонялися (у сфері побутового і соціально-культурного обслуговування, надання транспортних послуг тощо). По суті започатковувалися якісно нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.

Наведені соціально-економічні процеси набули нового прискорення після прийняття 26 травня 1988 p. Закону СРСР "Про кооперацію в СРСР"2, який спричинив створення нового кооперативного сектора економіки, кількісні і якісні зміни в особистій власності членів кооперативів, інтеграцію особистої власності і виробництва (шляхом використання майна громадян у виробничому процесі кооперативів, накопичення заощаджень громадян у вигляді акцій тощо), зародження сімейно-фермерських господарств.

Вищезазначені та деякі інші особливості розвитку відносин власності громадян стали предметом широкого наукового обговорення, яке виявило досить різні точки зору на цю проблему в той період. Так, В. П. Мозолін висловив думку про те; що особиста власність громадян СРСР існує у формі власності на предмети особистого споживання і у формі власності на майно, яке використовується у комерційних цілях для виробництва товарів і надання платних послуг. Автору аж ніяк не можна відмовити в оригінальності судження. Просте, яким чином розмежовувати за зазначеною ознакою майно і якою має бути практична значимість подібного розмежування, відповіді у автора немає. Між тим загальновідомо, що одні й ті самі предмети можуть мати подвійне призначення.

Ряд авторів, зокрема В. П. Шкредов, Н. Д? Єгоров та О. В. Осипенко, запропонували розглядати власність громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, як приватну або дрібну приватну власність2. Ці пропозиції, хоч і не надто сміливі, все-таки були кроком уперед порівняно зі стійким "консерватизмом" авторів попередніх років. Така "сміливість" пояснюється наближенням моменту прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР". Безперечно, приватна або дрібна приватна власність мислилася ними як допоміжна, яка мирно співіснувала з особистою власністю громадян.

Загалом же напередодні прийняття нового законодавства про власність ніхто з учених-юристів у науковій літературі не піддавав сумніву доцільність збереження особистої власності. Йшлося лише про ті чи інші модифікації особистої власності з урахуванням обраного країною курсу на формування соціалістичного товарно-ринкового господарства. Особливо показовими в цьому відношенні були погляди одного з видатних учених С. С. Алексеева.

У своїй полемічній, загалом прогресивній праці "Собственность — право — социализм" автор переконливо розкрив існуючі недоліки у формуванні відносин соціалістичної і особистої власності, в їх правовому регулюванні, а також висловив своє бачення реформування таких відносин. На жаль, С. С. Алексееву, як і багатьом іншим авторам, не вдалося уникнути тенет фетишизму соціалістичних цінностей. На його думку, в країні виникла унікальна ситуація, за якої створення соціалістичного товарно-ринкового господарства може відбутися без участі приватної власності. Щодо особистої власності, то як компромісний варіант автор запропонував законодавче передбачити її особливу різновидність — "виробничу", яка б охоплювала певні засоби виробництва, а запровадження приватної власності розглядав як найгірший варіант розвитку суспільних відносин в СРСР.

Судженням С. С. Алексеева щодо сутності особистої власності та перспектив її існування властиві невпевненість і невизначеність, оскільки невизначеність була притаманна всій соціально-економічній і політичній ситуації в країні. Пропозиції автора про запровадження "виробничої власності" не належали до категорії абсолютно нових. Подібна точка зору (стосовно власності громадян на особисте підсобне господарство) вже висловлювалася в літературі2, хоч не отримала широкої підтримки.

Власність громадян, зайнятих індивідуально-трудовою діяльністю (ЇТД) Є. О. Суханов визнав дрібною приватною і водночас "індивідуально-трудовою" (така думка висловлена ним після прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР">. На його думку, юридична наука змушена була ототожнювати таку власність з особистою власністю, оскільки цивільне законодавство не передбачало іншої правової форми індивідуального привласнення, крім права особистої власності громадян3. Пояснення автором даної ситуації є абсолютно вірним, але воно аж ніяк не може виправдати тих авторів, які, відзначаючи наявність у власності громадян, зайнятих ІТД (у т. ч., кустарів і селян-одноосібників), ознак, не притаманних особистій власності, все-таки визнають її особистою.

На наш погляд, власність кустарів, селян-одноосібників, а згодом і власність громадян, зайнятих ІТД (якщо така діяльність була головним джерелом їхніх прибутків), містила всі необхідні економічні ознаки, достатні для визнання її особливим різновидом приватної власності, а саме — індивідуально-трудовою дрібною приватною власністю. Індивідуально-трудовою вона є тому, що джерелом її утворення могла бути особиста праця, яка виключала можливість використання найманої праці, а дрібною — тому, що вона не могла досягти значних розмірів внаслідок особисто-трудового характеру праці і встановлених обмежень її предметного складу. Однак у законодавстві 1961—1989 pp. індивідуально-трудова (дрібна) приватна власність не дістала свого юридичного визнання у зв'язку з існуючою у цей період ідеологічною і політичною системою. Тому на таку власність були поширені правила про особисту власність громадян.

З прийняттям Закону СРСР "Про індивідуальну трудову діяльність" у країні почався бурхливий розвиток дрібного індивідуального товарного виробництва, поширилися процеси перетворення особистих підсобних господарств на дрібнотоварні, які давали його власникам основні прибутки.

Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей економіки зберігалася так звана зрівнялівка, з другого — поглиблювалися диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій трудящих. Так, у 1989 p. середньомісячна грошова заробітна плата в народному господарстві становила 240 крб., а оплата праці колгоспників у громадському господарстві колгоспів — 196 крб. Оплата ж праці членів кооперативів, у тому числі й сумісників, перевищила 500 крб.1. Між тим за станом на січень 1990 р. у кооперативах (без сумісників) працювало 2,9 млн. чоловік. Доходи осіб, які займалися ІТД, статистикою не відзначалися, але можна з високим ступенем вірогідності припустити, Що вони були вищими, ніж у членів кооперативів. Поступово система оплати праці в державному секторі економіки почала втрачати значення універсального регулятора формування особистої власності громадян.

Визначаючи рівень добробуту населення даного періоду, необхідно враховувати не лише блага, які споживалися, а й ті, що накопичувалися протягом життя людини (грошові заощадження, майнові та інші цінності). Особливо показовими можуть бути динаміка і структура грошових заощаджень громадян у кредитних установах. Тут спостерігалася стійка тенденція до зростання заощаджень. Так, уся сума грошових вкладів населення в Ощадному банку СРСР в 1987 p. становила 266,9млрд. крб., у 1988 — 297,5, у 1989 — 337,7. Таким чином, у 1989 р. вклади населення порівняно з попереднім роком зросли на 40,2 млрд. крб. Це стало можливим, зокрема, за рахунок збільшення грошових виплат населенню порівняно з 1988 p. (майже на 64 млрд. крб.) і внаслідок існуючого товарного дефіциту.

Наведені суми грошових заощаджень населення вражають лише на перший погляд, але не дають однозначних підстав для висновку про високу забезпеченість основної маси населення грошовими заощадженнями. Наприклад, у 1988 р. в Ощадному банку СРСР було 197,3 млн. вкладів. Якщо взяти до уваги, що значна частина вкладників мала по два і більше рахунків, то виявиться, що майже половина населення взагалі не мала вкладів в Ощадному банку. Середній розмір вкладу в містах становив 1463 крб., у сільській місцевості — 1655 крб. При цьому не можна обійти увагою нерівномірність у розподілі вкладів між окремими категоріями вкладників, хоч серед-ньостатистичні наведені суми аж ніяк не можна вважати надмірними. У періодичній пресі, іншій літературі не раз порушувалося питання про "радянських мільйонерів". На думку Л. І. Абалкіна, такі твердження були безпідставними, оскільки статистикою Ощадного банку СРСР не було зареєстровано жодного вкладу на суму понад 200 тис. крб. Більше половини вкладів припадало на вкладників, у яких сума вкладу становила від 1 до 5 тис. крб. Великі вклади — на суму понад 25 тис. крб. становили всього 0,6 відсотка всієї суми заощаджень населення. Все-таки категорично заперечувати можливість існування мільйонерів не слід хоч би тому, що за правилами, які діяли, громадянину дозволялося мати необмежену кількість вкладів в одному або в різних відділеннях Ощадбанку СРСР.

За деякими даними, в окремих регіонах СРСР трьом відсоткам вкладників належало близько половини всієї суми вкладів'. У Києві на 5 відсотків вкладів (не вкладників) припадала майже одна третина загальної суми вкладів, що становило понад 1 млрд. крб. У пресі стверджувалося, що лише в Києві налічувалося до 150 підпільних мільйонерів, у республіці — від 2 до 3,5 тис., в СРСР — від 15 до ЗО тис. З наведеними конкретними цифрами можна і не погоджуватися, але сам факт існування мільйонерів, які незаконно нажили багатства, не може викликати сумнів, якщо враховувати, що прибутки ділків тіньової економіки обчислювалися мільярдами карбованців. Лише з 1985 по 1989 pp. в суд було передано справи на 629 осіб, звинувачених у розкраданні і хабарництві у великих розмірах. У 63 звинувачених вилучено цінностей на суму понад 1 млн. крб. у кожного.

Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш ефективним, порушувалися договірні зв'язки між господарюючими суб'єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти зародженню справжньої ринкової економіки, не обтяженої ідеологічними догмами. На це був спрямований Закон СРСР "Про власність в СРСР", прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p. Однак реальне становлення в Україні нового інституту права власності було пов'язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та переходом до засад ринкової економіки.



§ 2. Формування інституту права власності в період ринкових реформ в Україні

Реальним втіленням споконвічного прагнення українського народу до утвердження своєї державності стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 p. Декларації про державний суверенітет України, яка заклала основоположні політико-правові, соціально-економічні принципи побудови Української держави. На основі Декларації 3 серпня 1990 p. Верховна Рада України прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР"2, в якому визначено зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи. Особливої значимості набули положення ст. 4 закону, відповідно до якої визначалася основа економічної самостійності України і передбачалися три форми власності — державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) та інші, передбачені законом форми власності. Водночас Постановою Верховної Ради України "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української РСР"3 було доручено Раді Міністрів підготувати проекти законодавчих актів про:

власність; землю; оподаткування; оренду; підприємництво;

підприємство; акціонерні товариства; банки; фінансово-кредитну систему; цінні папери і фондовий ринок; захист споживача; ціноутворення; роздержавлення та інші. Наведений перелік проектів очікуваних законодавчих актів засвідчив певною мірою прихильність найвищого законодавчого органу курсові ринкових реформ. Однак, як показав подальший розвиток подій, здійснення цих реформ відбувалося досить суперечливо, непослідовно і надто повільно.

Не випадково серед зазначених проектів законодавчих актів на перше місце поставлений проект акта про власність. Саме законодавству про власність відводилася визначальна роль у реформуванні планової одержавленої економіки. Завдання з його створення певною мірою полегшувалося тим, що б березня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про власність в СРСР", введений у дію з 1 липня 1990 р.'. У ньому відображено нові прогресивні рішення багатьох економіко-правових проблем. Зокрема, законодавець відмовився від поняття "особиста власність громадян", ввівши в закон поняття "власність громадян СРСР" як одну з форм власності в СРСР. Це стало наслідком компромісу між прихильниками збереження особистої власності і прихильниками негайного запровадження в країні приватної власності. І нарешті настала довгоочікувана подія в Україні. 7 лютого 1991 p. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про власність", який набрав чинності з 15 квітня 1991 p2.

Безперечно, Закон України "Про власність" сприйняв прогресивні і вдалі положення союзного закону. Водночас навіть поверховий аналіз обох законів дає змогу впевнитися у наявності істотних відмінностей в їхніх структурі та змісті.

Так, Закон України "Про власність" містить 57 статей (союзний — 34), 8 розділів (союзний — 6), преамбулу (в союзному законі преамбули немає). Отже український закон має на 23 статті і 2 розділи більше, ніж союзний закон. Ці кількісні дані мають не лише формальне, а й змістовне значення. Справа в тому, що в Законі України "Про власність" відносини власності, у тому числі і громадян, повніше регламентовано. Звертає на себе увагу і той факт, що в українському законі застосовується поняття "право власності", а в союзному — просто "власність". Відповідно названо і розділи: "Загальні положення", "Право виключної власності народу України", "Право колективної власності", "Право державної власності", "Право інтелектуальної власності", "Право власності інших радянських республік Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій", " Захист права власності". Переваги застосування поняття "право власності" в українському законі очевидні, оскільки в даному законодавчому акті йдеться про суспільні відносини, врегульовані правом, а не про відносини в економічному їх розумінні.

Дещо не збігаються і назви зазначених законів. Ця обставина може виявитися навіть суттєвою. Аналізуючи назву Закону України "Про власність", можна дійти висновку, що він захищає і ту власність, яка перебуває поза межами України.

В обох законах передбачено три форми власності. У Законі України "Про власність" — індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна, в союзному законі — власність громадян, колективна і державна. Зовні зазначені форми власності збігалися, але їхній зміст, як свідчить аналіз інших розділів законів, далеко не однаковий, про що далі буде сказано детальніше.

В союзному законі перераховувалися об'єкти права власності- безвідносно до тієї чи іншої форми власності. У Законі України "Про власність" визначений перелік об'єктів права власності, що є більш прийнятним для умов перехідного періоду, оскільки таким чином усувалася можливість різного тлумачення змін у правовій системі. Союзним законом було встановлено, що власник має право використовувати своє майно для будь-якої господарської чи іншої діяльності. У Законі України "Про власність" таке питання вирішено більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для підприємницької діяльності.

Спільним для обох законів, зокрема, є те, що в них однаково визначалася правомочність власника, який на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Причому власникові надано право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (раніше діяв принцип — у межах, визначених законом). Усім власникам забезпечуються рівні права, обмеження їхніх прав можливе лише на підставі закону. Загальним для обох законів фактом ром стало також те, що норми про право власності громадян містяться перед нормами, які регулюють відносини інших форм власності (колективної і державної).

Можна назвати й іншіспільні риси та відмінності в змісті союзного і українського законів про власність. У необхідних випадках це питання висвітлюватиметься й далі.

Відповідно до постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону УРСР "Про власність" встановлено ряд принципових положень щодо застосування норм цього закону.

По-перше, було визнано за необхідне надалі, до приведення законодавства України у відповідність із Законом України "Про власність", застосовувати чинні акти законодавства України, оскільки вони не суперечать цьому законові. Отже, внаслідок введення такого положення дія ЦК України та інших актів законодавства щодо відносин власності виявилася обмеженою, а також постала досить важка проблема виявлення невідповідності норм раніше прийнятих актів законодавства Закону "Про власність".

По-друге, Закон "Про власність" має застосовуватися лише до правовідносин, які виникли після введення в дію закону, тобто з 15 квітня 1991 p. Щодо правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 p., Закон "Про власність" застосовується до тих прав та обов'язків, що виникнуть після введення в дію закону, за винятком положень ст. 15 "Одержання громадянином у власність квартири та іншого майна", які мають застосовуватися до правовідносин, що виникли як до, так і після 15 квітня 1991 p.

По-третє, правила, вміщені в Законі України "Про власність" і передбачені Законом СРСР "Про власність в СРСР", мають застосовуватися з дня введення в дію Закону СРСР, тобто з 1 липня 1990 p. Ця обставина, крім того, дає нам підстави визначити новий сучасний період розвитку права власності з 1990 p.

Зазначеною постановою встановлено порядок розмежування державної власності та порядок розгляду справ судовими органами. Варто зазначити, що Раді Міністрів УРСР було доручено:

1) внести в 1991 p. на розгляд Верховної Ради УРСР проекти законодавчих актів про інтелектуальну власність та законодавчого акта, який би визначав види майна, що не може бути у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, а також спеціальний порядок набуття права власності громадян на окремі види майна;

2) до 15 червня 1991 p. подати пропозиції про приведення законодавчих актів УРСР у відповідність із Законом УРСР "Про власність";

3) привести до 1 липня 1991 p. рішення уряду УРСР у відповідність із Законом УРСР "Про власність";

4) забезпечити до 15 липня 1991 p. перегляд і скасування міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР їх нормативних актів, у тому числі інструкцій, які суперечать зазначеному законові.

Правовому регулюванню відносин власності громадян присвячений розділ 3 Закону України "Про власність", який дістав назву "Право індивідуальної власності" (у первісній редакції) і містив усього 9 статей (статті 11—19). Безпосереднє праворегулююче значення щодо власності громадян мають також ст. 2 (визначається зміст права власності та його форми), ст. З (встановлюється коло суб'єктів права власності), ст. З (встановлюється обсяг повноважень власника). Певну регулятивну функцію щодо власності громадян виконують і деякі інші статті, які або встановлюють конкретні юридичні підстави виникнення у громадян права власності (ст. 23), або визначають їх права як власників (статті 21, 25 і 38), або забезпечують захист права власності громадян (відповідні статті розділу 8 "Захист права власності") тощо. Варто зазначити, що до Закону України "Про власність" уже вносилися відповідні зміни та доповнення. Визначною подією стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 p. Закону України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України'4, відповідно до якого було вилучено поняття "індивідуальна власність" і введено нову форму власності — "право приватної власності", що ознаменувало перемогу прихильників ринкових реформ.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про власність" (певною мірою і Закону СРСР "Про власність в СРСР") фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК України щодо власності, хоч законодавчих рішень з цього приводу довгий час не приймалося. Це породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні значної і важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 p. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК та деяких інших законодавчих актів2. Так, з ЦК України були виключені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87', 88, 100—104, 106, 108,

Ill, 117, 120-127, 134, 135, 141, 142, 144, 146, 149, 150, 226, 227', 563 і 571. Визнано такими, що втратили чинність, статті 8—11, 14 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР" від 9 грудня 1963 p., виключено ч. З ст. 141 Житлового кодексу УРСР. Стаття 86 ЦК України була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про власність" з введенням до неї нової частини — шостої, у якій зазначалося, що відносини власності регулюються Законом України "Про власність", ЦК, іншими законодавчими актами. Певних змін зазнали також статті 107, 228 і 224 ЦК.

Праворегулюючого значення для відносин власності цього періоду тією чи іншою мірою набули норми багатьох законодавчих актів України, зокрема законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства". Земельного кодексу України, Житлового кодексу України, Кодексу законів про шлюб та сім'ю.

Наявність широкого спектра законодавчих актів, які прямо чи опосередковано регулюють на даному етапі відносини власності, явище цілком закономірне, оскільки і сьогодні триває інтенсивний процес законотворення з метою переходу від соціалістичної до ринкової економіки. Водночас у зв'язку з виключенням з ЦК України (1963 p.) великої кількості статей щодо відносин власності подальше збереження правового вакууму знижує ефективність правових гарантій, які забезпечують здійснення прав власників та їхній захист. Все це вимагає якомога швидшого прийняття нового ЦК України, в якому б відносини власності громадян дістали якнайповніше правове регулювання.

Однак Закон України "Про власність", незважаючи на прогресивний у цілому його зміст, внаслідок багатьох причин не міг вирішити усіх проблем щодо регулювання відносин власності. Деякі його положення виявилися невдалими або неадекватно врегулювали ті чи інші відносини власності, що зумовило необхідність внесення відповідних змін.

Так у п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" було записано, що власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна. Всі форми власності є рівноправними. Таким чином, на даному етапі формування самостійної Української держави законодавці досягли певного компромісу, зберігши попередню форму індивідуального привласнення матеріальних благ і ввівши нову форму такого привласнення, тобто приватну трудову власність. Подібний поділ на дві підформи індивідуальної власності громадян, на наш погляд, практично ніякого юридичного значення не мав, оскільки перелік її об'єктів такий, що виходить далеко за межі добре відомої особистої власності. Таке формулювання мало на меті задовольнити ідеологічні погляди прихильників збереження соціалістичної власності. Так чи інакше, в Законі "Про власність в СРСР" це питання було вирішено консервативніше, хоч заради справедливості слід визнати, що під поняттям "власність громадян" можна розуміти і приватну власність.

Досить швидко законодавці самі зрозуміли, що зупинити впровадження в економіку приватної власності громадян об'єктивно неможливо. А тому 7 червня 1992 р. до п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" були внесені зміни, відповідно до яких п. 4 дістав таку редакцію: "Власність в Українській РСР виступає в таких формах: приватна, колективна, державна"'. Захопившись визначенням форм власності, законодавці забули про існування другого речення зазначеного пункту, яким стверджувалася рівноправність усіх форм власності. Тому невдовзі законодавці знову повернулися до обговорення змісту п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність", який після внесених 14 жовтня 1992 p. змін був викладений у такій редакції: "Власність в Україні виступає в таких формах:

приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними"2. У цілому ст. 2 "Право власності" набула такого змісту:

"1. Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту".

Таким чином. Закон України "Про власність" проголосив різноманітність існуючих в Україні форм власності, але прямо визначив лише три. Однак у розділі 2 закону законодавець окремо виділив і врегулював виключну власність народу України (статті 9 і 10). Крім того, законодавець вирішив поділити державну власність на два її різновиди: загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Закладена в законі концепція форм власності виявилася недосконалою і проіснувала до прийняття в 1996 p. нової Конституції України, в якій по-іншому сформульовано положення про форми власності. У ній, зокрема, комунальна власність була визнана самостійною формою, а колективна форма взагалі не згадується.

Важливе місце в Законі України "Про власність" посідають положення про суб'єктів права власності усіх її форм. Відповідно до ст. З закону суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього закону можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Незважаючи на те, що в ст. З закону визначено коло суб'єктів права власності, законодавець в інших статтях (статті 11, 20, 32 і 40) визначає їх додатково щодо кожної форми власності. При цьому є певні розбіжності у загальному і спеціальному переліках суб'єктів права власності, що призвело до різного висвітлення їх і в юридичній літературі.

Так, у ст. 11 Закону України "Про власність" записано:

1. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства.

2. Громадяни інших радянських республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Як бачимо, п. 1 ст. 11 Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності визнаються лише фізичні особи, що відповідає загальній концепції закону. Оскільки в майбутньому приватною може бути визнана також власність юридичних осіб, то відповідно в новому ЦК України ця обставина має бути врахована.

Особливо гостро в юридичній літературі критикувалося поняття "колективна власність" та його суб'єктний склад. Багато українських учених прямо висловилися проти подальшого збереження в законодавстві про власність поняття "колективна форма власності" (О. А. Пушкін, Я. М. Шевченко, А. М. Бандурка, Л. В. Яричевська, Р. Б. Шишка та ін.)1. їх позиція є обгрунтованою, оскільки конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання зі спільною власністю, вона також породила низку суперечностей у правовому режимі майна колективних суб'єктів цивільних правовідносин зі статусом юридичної особи. Цьому сприяє недосконалість самого законодавства, в якому на однакових засадах і беззастережно суб'єктами права колективної власності визнаються трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України "Про власність"). Водночас згідно з п. 2 ст. 10 Закону "Про підприємства в Україні" майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного господарського відання. Тобто власником майна визнається юридична особа, а не колектив орендарів, трудовий колектив чи засновники, які утворили цю юридичну особу.

Відповідно до п. 6 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" суб'єктами права власності, крім юридичних осіб, є також члени споживчого товариства і трудові колективи кооперативних підприємств і організацій. Однак, як зазначив В. І. Семчик, Законом України "Про власність" трудові колективи колективних підприємств суб'єктами права власності не визнані1.

Таким чином, у законодавстві України фактично утверджується концепція подвійного власника. І таких недоречностей, пов'язаних з реалізацією права колективної власності, чимало.

Особливу позицію з цього питання зайняв В. М. Коссак, який вважає, що в законодавстві за одним і тим самим критерієм — добровільне об'єднання майна з метою спільної діяльності — власність відноситься до спільної (приватної) і колективної. На його думку, колективна власність властива перехідному періоду входження в ринкову економіку і здійснення приватизації, а в перспективі має бути приватна і державна власність. При цьому колективна власність може трактуватися як спільна приватна власність (тобто об'єднання приватної власності)2. Проте автор не визначив суб'єкта такої власності і ставлення юридичної особи до такої власності.

За подальше збереження колективної власності найбільш рішуче виступив В. В. Луць, який вважає відмову від цієї форми власності необгрунтованою. Автору, однак, не можна відмовити в реалістичності оцінки правової сутності колективної власності. Колективна власність, на його погляд, не є спільною власністю окремих осіб, тому що право на частку в майні кооперативу, колективного чи орендного підприємства, акціонерного чи іншого господарського товариства має характер зобов'язальної майнової вимоги фізичної чи юридичної особи до колективного утворення. Щодо громадських, релігійних організацій (об'єднань), майнова база яких формується переважно за рахунок внесків їх членів, то останні ніяких прав на майно таких організацій не мають, оскільки воно є колективною власністю юридичної особи'. З наведеними аргументами в принципі можна було погодитися за умови, коли б вони дійсно відображали сутність права колективної власності, а не являли собою можливе ідеальне їх бачення автором.

Вагомий внесок у розвінчання поняття колективної власності внесла Я. М. Шевченко, яка не раз засвідчувала свою юридичну неприхильність до такої форми власності, наводячи при цьому не менш вагомі аргументи на обгрунтування своєї позиції. Я. М. Шевченко абсолютно справедливо звернула увагу на те, що існування всіх суб'єктів права колективної власності, перелічених у ст. 20 Закону України "Про власність", в економічному товарообігу без набуття статусу юридичної особи неможливе. Тому нездійсненною виявилася концепція єдиного колективного суб'єкта права колективної власності. Не випадково законодавець водночас передбачив множинність суб'єктів права колективної власності. Проаналізувавши можливі організаційно-правові форми основаних на колективній формі власності юридичних осіб, Я. М. Шевченко неоднозначно визнала їх єдиними носіями колективної власності, відзначивши наявність різного ступеня чи характеру майнових відносин між носіями колективної власності і трудовими колективами, колективами орендарів, працівниками колективного підприємства, членами кооперативу, засновниками даної юридичної особи тощо2. Право власності, на думку автора, має бути диференційовано на публічне (право власності держави і право власності територіальних общин) та приватне (право власності фізичних і юридичних осіб)3.

Свій варіант розв'язання досліджуваної проблеми запропонував О. А. Пушкін, який визнав за доцільне відмовитися від понять колективної і публічної власності. Натомість необхідно розмежовувати приватну власність (власність громадян і недержавних комерційних юридичних осіб), державну, комунальну та власність об'єднань громадян'. Підтримуючи загалом зазначені пропозиції автора, варто звернути увагу на те, що на шляху їх реалізації виникають певні перешкоди, зокрема пов'язані з відсутністю чіткого законодавчого поділу юридичних осіб на комерційні і некомерційні.

За подальше збереження конструкції права колективної власності висловлювалися Г. В. Пронська і В. І. Семчик.

Так, Г. В. Пронська вважає, що колективна власність має багато переваг перед спільною власністю при здійсненні підприємницької діяльності2.

В. І. Семчик піддав критиці розробників проекту нового ЦК України за заміну права колективної власності на право власності юридичних осіб. На його думку, термін "право колективної власності" саме і визнає право юридичної особи, заснованої, створеної групою, колективом фізичних осіб. Виступаючи як різновид права приватної власності, вважає автор, право колективної власності підкреслює особливості створення спільного (колективного) майна юридичної особи3.

На наш погляд, особливої потреби у збереженні права колективної власності не існує. Так чи інакше, воно не визначає його суб'єкта, не персоніфікує особу власника, тобто юридичну особу. Не передбачила права колективної власності і нова Конституція України. Нарешті не можна нехтувати законодавчим досвідом інших країн, зокрема Російської Федерації, у новому ЦК якої також немає конструкції права колективної власності. Не бажано удаватися до іншої крайності — заперечувати наявність особливостей права власності недержавних юридичних осіб як специфічних колективних утворень (об'єднань) на основі майна, як правило, кількох власників. Так, з моменту внесення власниками майна до статутного фонду, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право власності, а набувають відповідних корпоративних прав.

Особливості права колективної власності (нині — права власності юридичних осіб) визначено багатьма спеціальними законами, зокрема законами України "Про підприємництво". "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Досить складними виявилися процеси нормотворення у врегулюванні відносин державної власності, що зумовлювалося політичними, соціально-економічними та іншими умовами становлення державності України.

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Їй притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв'язку з чим у період існування СРСР вона дістала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення — державу. Це означає, що державна власність з'явилася в суспільстві з виникненням держави.

Державна власність понад 70 років посідала провідне місце серед усіх форм власності в СРСР, а її питома вага у цілому становила понад 90 відсотків у національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.

Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового економічного і правового режиму, стримування розвитку інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характер державної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неподільністю майнового фонду і єдністю суб'єкта. З правового погляду єдиним власником усього державного майна при такій конструкції виступає сама держава, символізуючи волю та інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у трудящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більше того, це призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, за якого вони були позбавлені права впливати на формування відносин власності, розподіл отримуваних від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спочатку в Законі СРСР "Про власність в СРСР", а згодом і в Законі України "Про власність", у яких було передбачено принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на забезпечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб'єктності та інші новели.

У формуванні законодавства про державну власність в Україні умовно можна виділити два етапи: перший — з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до прийняття 28 червня 1996 p. нової Конституції України, другий — з моменту прийняття нової Конституції України і до нинішнього часу. Такий поділ на етапи зумовлений тим, що в новій Конституції України закладено принципово нову структуру побудови державної власності, оскільки від державної власності була відокремлена комунальна власність, яка набула повної автономності у правовому регулюванні. Ця обставина враховуватиметься у викладенні матеріалу цієї глави.

На самому початку становлення української державності на юридичне закріплення за Україною частки загальносоюзної власності, розташованої і створеної на території України, спрямовувалися спеціальні нормативні акти. Так, уже 29 листопада 1990 p. Постановою Верховної Ради України було встановлено мораторій на зміну форм власності на державне майно, а з метою впорядкування системи управління державним майном постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15 жовтня 1990 р. на Кабінет Міністрів України були покладені функції з управління республіканською власністю. Однак найповніше юридичне оформлення державна власність дістала в Законі України "Про власність", який заклав визначальні принципи правового врегулювання державної власності.

Залежно від рівня усуспільнення державну власність в України відповідно до ст. 31 Закону України "Про власність" було спочатку поділено на загальнодержавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесено також власність Автономної Республіки Крим. Поділ державної власності на загальнодержавну і комунальну власність був підданий критиці багатьма юристами (Я. М. Шевченко, С. І. Пересунько та ін.) у зв'язку з відсутністю у комунальної власності ознак загальнодержавного рівня усуспільнення, адже він обмежується населенням певного адміністративно-територіального утворення. Проте така структурна побудова державної власності, закріплена Законом України "Про власність", проіснувала до прийняття в 1996 p. нової Конституції України.

Дещо суперечливо в Законі України "Про власність" вирішувалося питання щодо суб'єктів права державної власності. Так, відповідно до ст. З закону суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. При цьому право власності народу України безпосередньо поширюється на такі об'єкти виключної власності, як земля, її надра, повітряний простір тощо (ст. 9 закону). Визнання народу України суб'єктом права виключної власності аж ніяк не означає існування самостійної форми власності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також державною. Народ України і Українська держава як суб'єкт права власності Також не можуть протиставлятися, оскільки держава є фактично організаційно-правовою формою здійснення прав кожного суверенного народу. Тому введення у ст. З Закону України "Про власність" дво-суб'єктності щодо державної власності можна виправдати тим, що законодавці прагнули встановити щодо найважливіших об'єктів (об'єктів виключної власності) особливий правовий режим.

По-іншому вирішена проблема суб'єктів права державної власності в ст. 32 Закону України "Про власність", за якою суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, Республіки Крим, а суб'єктами права комунальної власності — адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Крім того, суб'єктами права державної власності на землю були визнані: 1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України; 2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах те- риторії республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; 3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.

Така багатосуб'єктність щодо державної власності не може не викликати заперечень, адже загальновідомий постулат — у речі може бути лише один юридичний власник (кілька співвласників у спільній власності). Це означає, що в об'єктів державної власності юридичне має бути визнаний один власник (суб'єкт права власності), тобто держава або народ як єдине джерело влади. Таким власником не повинна бути навіть Верховна Рада України. На наш погляд, законодавча конструкція багатосуб'єктності у праві державної власності стала результатом того, що юридичною наукою не було проведено чіткого розмежування між поняттями "суб'єкти права власності" і "суб'єкти здійснення права власності". Останніми мають вважатися усі ті особи, яким власник доручає вчиняти щодо належного йому майна ті чи інші дії. Тому варто погодитися з висловленою останнім часом думкою про те, що "перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге — осіб, які можуть і не бути власниками, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його правомочності"1. Ця обставина має бути обов'язково врахована в новому ЦК України та інших законодавчих актах, що регулюють відносини власності. Тобто суб'єктом права державної власності необхідно визнати державу, утворену народом як носієм влади.

Закон України "Про власність" визначив об'єкт права власності. Переважна їх частина може бути у власності будь-якого власника. Водночас законодавство допускає встановлення певних обмежень. Так, певне майно може бути лише у державній власності- Відповідно до ст. 13 закону склад, кількість і вартість майна, що може перебувати у власності громадян, обмежується лише у випадках, передбачених законом. Законами України можуть встановлюватися обмеження щодо власності юридичних осіб. Наприклад, за ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційному банку дозволено мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків власного статутного фонду (це обмеження не стосується приміщень, у яких розміщуються підрозділи банку, що виконують банківські операції). Є особливості у формуванні власності громадських об'єднань, релігійних та інших організацій.

Законом України "Про власність" визначено окремі переліки об'єктів права загальнодержавної та комунальної власності. До загальнодержавної власності було віднесено майно, яке не може бути у власності інших суб'єктів (майно Збройних Сил, оборонні об'єкти тощо) та будь-яке інше майно. До комунальної власності було віднесено будь-яке майно, за винятком об'єктів загальнодержавного (республіканського) значення.

Другий етап у становленні інституту права власності ринкового періоду пов'язаний з прийняттям 28 червня 1996 p. нової Конституції України, яка передбачала кілька важливих новел.

У Конституції України відносинам власності загалом присвячено 8 статей — 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142 та 143. Конституція встановила гарантії здійснення права власності, передбачила створення рівних умов розвитку усіх форм власності, обмежила підстави примусового вилучення власності, замість колективної власності запровадила власність юридичних осіб-Однак найважливішою новелою стало відокремлення комунальної власності від державної. При цьому суб'єктами права комунальної власності відповідно до ст. 142 Конституції України визнані: територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах. Проте належного врегулювання відносин права комунальної власності поки що не дістали.

Особливе місце в інституті права власності посідають норми про право власності на землю. Як відомо, в період існування СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (у первісній редакції), а згодом і Законі України "Про власність" був запроваджений новий правовий інститут, який визначав умови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння. Проте він не набув необхідної правової завершеності у зв'язку з прийняттям Закону України "Про форми права власності на землю" від ЗО січня 1992 p.', яким поряд з державною були введені колективна і приватна форми власності. Тому 13 березня 1992 р. до Земельного кодексу України були внесені істотні зміни. Відповідні зміни внесено також до ст. 14 Закону України "Про власність".

Зважаючи на особливе значення землі, Земельний кодекс України (в редакції від 18 березня 1992 p.) відповідно встановив спеціальний правовий режим щодо умов набуття-права власності на земельні ділянки, здійснення правомочностей власника, визначив розміри земельних ділянок, що можуть бути у власності громадян залежно від їх цільового призначення. При цьому не дозволяється набувати у власність земельні ділянки іноземним громадянам, іноземним юридичним особам.

Відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України суб'єктами права колективної власності на землю можуть бути лише колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівничі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства. Тобто коло юридичних осіб, які можуть бути суб'єктами права власності на землю законодавцем обмежене'.

Нині в Україні, хоч і повільно, все-таки відбувається земельна реформа шляхом приватизації землі, паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, передачі земельних ділянок громадянам у власність для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства та ін.

Право земельної власності громадяни можуть набувати також за підставами, які в Земельному кодексі України безпосередньо не зазначені, а саме: одержання землі в порядку приватизації державної власності.

Правові основи приватизації землі були закладені в Концепції роздержавлення майна, земель та житла, затвердженій Верховною Радою України 1992 p.. Постанові Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизації землі" від 13 березня 1992 p.. Декреті Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 p.2. Відповідно до зазначених постанови і декрету місцевим радам народних депутатів було запропоновано забезпечити передачу (за декретом протягом 1993 p.) громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських споруд (будівель), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України. Фактично ж приватизацію таких земельних ділянок було загальмовано, а реалізацію вищенаведених актів — зірвано.

Певне пожвавлення у процес реформування земельних відносин вніс Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько-господарського виробництва", яким була введена фактично нова підстава виникнення у громадян права власності на землю — паювання земель сільськогосподарських колективних під приємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарськи. підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у власність. Після прийняття рішення місцевими радами народних депутатів про передачу у колективну власність землі органи землевпорядкування здійснюють її подія на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі.

Важливим є те положення Указу, за яким кожному члену сільськогосподарського підприємства надано право безперешкодного виходу з нього і безкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) у натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю. З правової точки зору у першому випадку фактично виникає спільна часткова власність, у якій кожному з учасників (співвласників) належить ідеально виражена частка \ в праві власності на весь спільний земельний масив, право- , вий режим якої може певною мірою визначатися статтями. 122—115 ЦК України, У другому випадку припиняється дія режиму спільності, і у громадянина виникає індивідуальне право приватної власності, яке він має право здійснювати самостійно на власний розсуд.

На жаль. Указ Президента України від 10 листопада 1994 p. був сприйнятий в офіційних колах і громадськістю неоднозначно. Значний опір був йому влаштований "лівою" частиною депутатського корпусу. Основними аргументами критиків стало те, що, на їх думку, чинним законодавством не передбачено паювання земель, які перебувають у колективній власності, та оформлення умовної земельної частки сертифікатом'. Подібні критичні зауваження противників кардинального земельного реформування не позбавлені деякого підґрунтя, оскільки зазначений Указ дійсно містить положення, які дещо формально не узгоджуються із земельним законодавством. Значно важливіше те, що вони не суперечать ні змісту норм Земельного кодексу України, ні курсу проголошених Верховною Радою земельних реформ з роздержавлення власності. Так, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України суб'єктами права колективної власності на землю є відповідні сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності їх членів (громадян), здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників. Тобто такий колектив може прийняти рішення про паювання землі, що перебуває у колективній власності. Щодо оформлення умовного паю, то не обов'язково вводити новий документ (сертифікат), який встановлює право, оскільки право власності на умовний пай може бути безперешкодно підтверджено документом, визначеним Земельним кодексом України — державним актом на право приватної власності на землю (ст. 23).

Водночас є всі підстави дорікнути складачам коментованого Указу щодо того, що в ньому абсолютно поза увагою залишилися питання приватизації земельного фонду за приватизаційними паперами — земельними бонами. Саме в цій частині законодавства України про приватизацію за кілька років з моменту введення його в дію практично не відбулося ніяких зрушень, не було прийнято навіть рішень про випуск в обіг цього виду приватизаційних паперів. Враховуючи прагнення Президента України та багатьох інших владних структур прискорити реформування державної власності, можна очікувати вжиття рішучих заходів з активізації приватизації земельного фонду за приватизаційними паперами.

Підсумовуючи викладене про хід земельної реформи та й правове забезпечення, вважаємо за необхідне констатувати, що протягом кількох останніх років приватизація громадянами землі та придбання ними земельних ділянок за іншими правовими підставами фактично відбувалися у напівлегальних формах, незважаючи на наявність законодавства, яке дозволяє передачу землі громадянам у приватну власність. Так чи інакше, земля знаходить нових власників. Лише за перше півріччя 1995 p. кількість селянських (фермерських) господарств збільшилася на 1,8 тис. і на 1 липня становила 33,6 тис. юридичних осіб, у користуванні яких перебувало 757,0 тис. га сільськогосподарських угідь. Однак у подальшому темпи створення фермерських господарств загальмувалися у зв'язку з об'єктивними і суб'єктивними труднощами у їх діяльності. Так, у 1998 p. їх кількість становила близько 36 тис. господарств. При цьому нині фермери орендують понад 20& тис. га земель.

Перші земельні сертифікати на право приватної власності на землю у межах середньої земельної частки без визначення на місцевості літом 1995 p. одержали жителі села Яблунів Галицького району Івано-Франківської області, внаслідок чого 436 громадян безоплатно одержали у приватну власність 700 га землі3. Пожвавлення у процес роздержавлення земельної власності на селі внесли укази Президента України "Пр® прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 25 січня 1995 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 12 серпня 1995 p. Законодавчою та виконавчою владою вживатимуться й інші;заходи. Вже в 1998 p. внаслідок паювання земель колективних, підприємств майже 6 млн селян одержали сертифікати на. право власності на землю з середнім розміром паю, що дорівнює 4 га.



§ 3. Зміст права власності

Законом України "Про власність" (ст. 4) встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і має право вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої "тріади" правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.

Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності "тріада" правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визнається законним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при наймі та оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо. •

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) — похідним.

Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради народних депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Право користування в об'єктивному значенні — це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язано з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України "Про власність" (ст. 4) закріплює за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, у тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами, іншими суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства і використовувати господарські будівлі, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для реалізації її іншим особам.

Значно зростає роль селянського (фермерського) господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колективними сільськогосподарськими підприємствами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами селянські господарства виробляють сільськогосподарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України "Про власність" (ст. 133 ЦК України) власникові належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором.

Закон України "Про власність" (ст. 22) визначає, що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження — або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і встановлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець — при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований — при даруванні, позичальник — при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою угод впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно знищуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонню угоду у формі конклюдентних дій — саме з цими діями пов'язано припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК України у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах суспільства.

Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають:

він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.

Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто "тріада" правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Масштаби роздержавлення зумовлені передусім метою ліквідувати монополію державної власності, а також обсягами державного майна.

Паралельно з процесом роздержавлення майна у межах самої державної власності мають відбуватися суттєві зміни, пов'язані з децентралізацією.

Процес роздержавлення — це подолання монополії державної власності, забезпечення громадянам можливості бути власником засобів і продуктів виробництва.

Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є невід'ємним надбанням усіх громадян, народів, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпоряджаються (ст. 1 Закону України "Про власність"). Щодо майна окремих державних підприємств, то воно може належати до загальнодержавної власності або до комунальної відповідно до встановленої підпорядкованості. Державне підприємство на надане йому майно має право повного господарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується та розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.

Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, та державні казенні підприємства на закріплене за ними майно мають право оперативного управління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського відання, і обмежує володіння, користування та розпорядження майном встановленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.



§ 4. Способи набуття і припинення права власності

Як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, зазначених у ЦК України.

Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності (і відповідно суб'єктивне право власності), можна поділити на первісні і похідні.

За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників, за похідних — право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.

До первісних способів набуття права власності належать:

створення нової речі внаслідок виробничої діяльності (виробництва), переробки речі (специфікації), володіння плодами і доходами, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку, вилучення безгосподарно утримуваних пам'яток історії і культури, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Деякі способи характерні для виникнення будь-яких форм власності, зокрема виробництво, переробка речей, плоди і доходи. Але є й способи, притаманні лише державній власності:

націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного будинку або пам'яток історії і культури, знахідка, скарб.

Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом.

Виробництво — один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність виступає підставою (способом) набуття як колективної чи державної (майно виробляють колективи громадян), так і індивідуальної власності (суб'єктом виступає окремий громадянин).

Специфікація. Цей спосіб набуття права власності охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка здійснюється із матеріалів власника, який сам і здійснює виробничий процес, то питання про власника нової речі не викликає труднощів. Коли ж річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні власника, хто ним буде — той, кому належали матеріали (або стара річ), чи той, хто вклав свою працю.

Специфікатор (особа, яка переробляє річ) може стати власником нової речі за наявності двох умов одночасно:

а) вартість виготовлення речі перевищує вартість матеріалів (або вартість старої речі); б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.

Якщо специфікатор визнається власником речі, він має повернути цій особі вартість належних їй матеріалів або компенсувати вартість старої речі. Коли ж вартість матеріалів перевищує вартість речі, власником речі визнається власник матеріалів. Він може залишити річ за собою, сплативши витрати на її виготовлення, або відмовитися від неї на користь специфікатора.

Але у цивільному законодавстві питання про специфікацію розв'язане лише у ст. 155 ЦК Литви. Інші держави, зокрема Україна, це питання вирішують за аналогією.

Плоди і доходи. За загальним правилом, встановленим ст. 133. ЦК України, одержання плодів і доходів є одним із способів набуття права на річ, яка приносить плоди, приплід тварин, доходи її власникам, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою.

Але закон у деяких випадках вирішує це питання інакше. Так, ст. 22 Закону України "Про власність" передбачає, що продукція, вироблена орендарем з використанням орендованого майна, та одержані від неї доходи є його власністю. Диспозитивний характер ст. 133 ЦК України дає змогу визначити долю плодів і доходів також угодою між власником речі та іншою особою.

Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника.

У науці цивільного права питання похідних способів набуття права власності пов'язується з проблемою правонаступництва.

Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Отже, при переході права власності виникає правонаступництво. Деякі автори, використовуючи правонаступництво як універсальний критерій для розмежування первісних і похідних способів набуття права власності, до похідних відносять і такі підстави виникнення права власності, як націоналізація, конфіскація, реквізиція, але більшість авторів схиляється до того, що похідними слід визнавати підстави, які залежать від вол/попереднього власника'.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Зауважимо, що при похідних способах набуття права власності на нового власника переходять усі обов'язки, які мав попередній власник майна. Наприклад, якщо за договором купівлі-продажу, дарування або внаслідок спадкування майна, з приводу якого раніше було укладено договір найму, майно переходить до іншої особи, то за ст. 268 ЦК України при переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його.

Разом з тим не завжди припинення права власності пов'язано з правонаступництвом і новим правом власності. Це буває, наприклад, коли власник повністю вживає належне йому майно (продукти харчування). Аналогічна картина виникає і у разі виробничого вжитку матеріалів. Але якщо при особистому вжитку право власності на річ взагалі припиняється, у разі виробничого вжитку у зв'язку з припиненням права власності на дану річ виникає право власності на нову.

Право власності припиняється й тоді, коли власник відмовляється від належної йому речі у зв'язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли має місце загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протиправних дій інших осіб. Практика знає випадки, коли право власності припиняється у результаті прийняття відповідного акта органами державного управління, зокрема у разі вилучення худоби при епізоотіях.

Таким чином, підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

А. Залежать від волі власника:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником. Б. Не залежать від волі власника;

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.



§ 5. Встановлення моменту виникнення права власності

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК України при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить на набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.

Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправлення набувачеві і здача на пошту для пересилання набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі. Між тим у ЦК України відсутні норми, які б безпосередньо визначали законодавче той чи інший момент виникнення права власності. Лише останнім часом подібні норми було закріплено в деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано пізніше.

Неоднозначну оцінку дістала ст. 227 ЦК України, за якою договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору. Крім того, такий договір підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів'. Зміст наведеної статті іноді давав привід для висновку про те, що право власності у набувача будинку виникає лише в момент нотаріального посвідчення договору2. Однак, на наш погляд, достатніх підстав для такого висновку немає. Цілком очевидно, що зміст ст. 227 ЦК України про обов'язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого будинку не можна розглядати водночас як правило про порядок переходу до набувача права власності на будинок. Якби законодавець мав на увазі встановити особливий момент виникнення у набувача права власності на жилий будинок, то безумовно передбачив би це відповідною правовою нормою. Оскільки ж цього не сталося, то логічно, що і при відчуженні жилих будинків (нині квартир) має застосовуватися загальне правило ст. 128 ЦК України про момент виникнення права власності.

Безпосередньо таку реєстрацію здійснюють бюро технічної інвентаризації (БТІ).

Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних договорах про відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про момент виникнення у набувача права власності, а відтак вважалося, що при нотаріальному посвідченні договору відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на жилий будинок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є громадянин) не може виникнути у набувача раніше нотаріального посвідчення, оскільки такий договір набуває юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвідчення.

Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 p. (зі змінами від 25 грудня 1992 p.), зазначив, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору (п. 6-2).

ЦК України не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч. 2 ст. 227 про реєстрацію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору1. Правила ст. 227 ЦК України поширюються також на купівлю-продаж квартир, договори дарування нерухомого майна за участю громадянина та договори довічного утримання (хоч у ст. 426 ЦК прямої вказівки на це немає).

ЦК України не встановив правила про обов'язковість нотаріального посвідчення та реєстрацію угод з відчуження жилих будинків та іншої нерухомості, які укладаються лише між юридичними особами. Тому можна вважати, що право власності на будівлю, відчужувану за договором купівлі-продажу між юридичними особами, має виникати за ст. 128 ЦК України. Водночас необхідно зазначити, що нормативні акти радянського періоду передбачали обов'язкову реєстрацію всіх будинків і домоволодінь у межах міст і селищ міського типу, яка здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства 31 січня 1966 р.. Реєстрації підлягали будинки із закінченим будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої ради на підставі документів, які "встановлюють право власності (правовстановлюючих документів)" відповідно до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема, зазначалися: свідоцтва про право власності, договори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право власності на спадщину, акти відведення земельної ділянки під будівництво та акти державної комісії про введення будинку в експлуатацію.

Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затвердженням Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству 13 грудня 1995 p. Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Мінюсті України 19 січня 1996 р. за № 31/1056. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. за № 399/2839 була затверджена Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, у зв'язку з чим зазначені Правила втратили чинність. Відповідно до цієї Інструкції до об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, зокрема, віднесені: будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані неокремих земельних ділянках, квартири багатоквартирних будинків. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у наявності у продавця права власності на відчужувану нерухомість.

В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нотаріального посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об'єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль не зазначено, якого законодавства).

По-іншому було вирішено це питання у первісній редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпорядження цим об'єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп. На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під переходом прав володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід права власності. Але вже сама назва цієї статті — "Право власності" — знімає подібні сумніви. Введення в закон зазначеної норми інакше як унікальною казусною ситуацією назвати не можна, адже мабуть вперше в законодавчій практиці визнано можливість виникнення права власності у набувача майна до укладення договору купівлі-продажу (в даному випадку — об'єкта приватизації).

Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідчуваному в нотаріальному порядку з наступною реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут уже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об'єкта приватизації (переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак у подальшому ще глибше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за яким договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу, і покупець зобов'язаний здійснити обумовлені платежі протягом ЗО календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації. Тим самим законодавець знову дав привід для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 закону щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.

На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Тому цілком обгрунтовано законодавець у новій редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 p.' усунув цю недоречність шляхом введення норм про те, що "право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу" (ст. 22). І хоч у цій статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це розуміється само собою, оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.

Дещо по-іншому розв'язано це питання у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2. У ст. 27 цього закону визначено, що "право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу". Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Проте наявність подібних розбіжностей у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому процесі. На наш погляд, більш вдало вирішено питання права власності на об'єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.

Певним чином врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (державні адміністрації), форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). При цьому такий порядок переходу права власності встановлений незалежно від правової підстави набуття земельної ділянки у власність — у порядку безоплатного надання землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівлі-продажу, дарування та обміну, одержання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Наведене означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність — у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-правових підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими угодами такого самого порядку переходу до набувача права власності, як і для випадків безоплатної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизна-ченим, зокрема в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей проміжок часу проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодавче визначеного терміну здійснення такої реєстрації.

Особливий порядок переходу права власності встановлений Указом Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1994 р. У п. 8 цього Указу зазначається, що право власності покупця на земельну ділянку, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, виникає з моменту реєстрації свідоцтва про власність місцевим органом Державного комітету України по земельних ресурсах, про що робиться відповідний запис у земельно-кадастрових документах і що посвідчується державним актом на право власності на землю. Отже, в даному випадку право власності на придбаний покупцем об'єкт незавершеного будівництва виникає після видачі державного акта на право власності.

У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках (ст. ЗО). Так, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. При цьому право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перелічених у ст. ЗО Земельного кодексу, посвідчується радами народних депутатів'. Таким чином, при відчуженні громадянами будівель і споруд земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, обумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладеного за участю громадянина, в державних органах (БТІ).

Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).

Таким чином, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квартири (жилого будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким має бути момент видачі свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.

Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об'єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов'язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов'язує виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором мають застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права власності.

Оригінальне вирішена проблема моменту виникнення права власності в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 p.. Згідно з п. 10 Правил "право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку". Наведену норму не можна визнати вдалим рішенням цієї проблеми. По-перше, вона ставить у явно невигідне становище продавця, оскільки на нього покладається ризик випадкової загибелі проданого в кредит товару. По-друге, Кабінет Міністрів України перевищив свої повноваження, адже відповідно до ст. 128 ЦК України момент виникнення права власності у набувача майна за договором визначається договором або законом. Постанови Кабінету Міністрів України не мають статусу закону.

Досить складними є відносини з переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред'явника, документарні чи бездокументарні тощо), від підстави чи способу придбання їх набувачем. При цьому слід враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема законів України "Про цінні папери і фондову біржу" та "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів"1.

В ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів" перехід права власності на цінні папери визначається наступним чином:

1. Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику шляхом повного індосаменту.

У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

2. Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

3. Право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Отже, аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проблеми моменту виникнення права власності. Тому в новому ЦК України бажано було б сформулювати єдині критерії щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення нового об'єкта, придбання за цивільно-правовими договорами, придбання у порядку приватизації, одержання заробітної плати тощо).

Певною мірою розв'язано цю проблему у новому ЦК Російської Федерації 1994 p. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:

. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом. "

Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р., за винятком п'яти останніх слів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких не було у ст. 135. Водночас у новому ЦК РФ з'явилася нова ст. 219 "Виникнення права власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано:

"Право власності на будинки, споруди та інше новостворюване нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації".

У ст. 329 проекту ЦК України знайшли своє підтвердження положення ст. 128 ЦК 1963 p. щодо визначення моменту права власності у набувача майна за договором. Водночас у ній передбачені новели. Так, у ст. 329 проекту ЦК України зазначається, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації — з моменту його реєстрації (п. 4).

Як бачимо, п. 4 ст. 329 проекту ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Однак є сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч. 2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди про відчуження певного майна. Такий підхід законодавця був підданий критиці ще в літературі соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного терміну, протягом якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути зареєстрований у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося передбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку'. Однак у новому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.

Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди — продавець чи покупець. Наприклад, за договором купівлі-продажу громадянин придбав жилий будинок, у який переїхав для постійного проживання, а продавець виїхав для проживання в іншу країну. Покупець протягом кількох років не зареєстрував нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (між тим законодавець якраз і не зобов'язує робити це саме покупця). За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність правового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити найкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б) зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

На наш погляд, у новому ЦК України варто зберегти випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР. Водночас необхідно врахувати вже введені новими законодавчими актами особливі випадки визначення моменту виникнення права власності, а також окремо передбачити цей момент щодо новостворюваного майна.



§ 6. Правовстановлюючі документи власника

За Законом України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст. 4). Однак у цьому законі нічого не говориться про те, якими доказами власник повинен підтверджувати належність йому майна на праві власності. Водночас у ст. 49 закону зазначається, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Як відомо, володіння майном може грунтуватися на праві власності на нього або на іншому титульному праві, зокрема на договорах майнового найму, схову,, довірчого управління. Тому можна вважати, що наведене положення ст. 49 Закону "Про власність" стосується будь-якого титульного володіння, у тому числі і того, яке здійснює особа щодо майна, належного їй на праві власності. Таким чином, власник не зобов'язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність володіння належним майном. Однак у деяких випадках здійснення власником своїх правомочностей може ставитися в залежність від доведеності факту належності майна на праві власності даній особі. Більше того, здійснення окремих правомочностей, особливо розпорядження, можливе лише за умови наявності у власника відповідних документів (право-встановлюючих документів)', що підтверджують належність конкретного майна на праві власності даній особі.

В Законі України "Про власність" відсутній перелік пра-вовстановлюючих власницьких документів. В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 p. наведено досить широкий перелік документів, їа. наявності яких можливе вчинення тих чи інших нотаріальних дій. Так, відповідно до п. 49 Інструкції при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження жилого будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, що підтверджують правовласності на зазначене майно у осіб, які його відчужують, а саме:

— нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни;

— договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі;

— свідоцтво про придбання жилого будинку (частини будинку) з прилюдних торгів;

— свідоцтво про право приватної власності на будинок (частину будинку);

— свідоцтво про право власності, яке видається відповідним органом при приватизації житла, об'єктів незавершеного будівництва, автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню тощо;

— свідоцтво про право на спадщину;

— свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;

— договір про поділ майна;

— рішення суду, арбітражного суду тощо;

— державний акт на право колективної чи приватної власності на землю.

Дещо по-іншому сформульований подібний перелік в Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженій наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 p. В ній до правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, віднесені:

1. Договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

2. Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що їх видають державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси.

3. Свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами.

4. Свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами

5. Свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

6. Свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

7. Свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді.

8. Свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України.

9. Договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.

і0. Договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.

1, Рішення судів, арбітражних судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.

і 2. Акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель.

13. Витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним колективом або членом цього колективу і виконкомом міської (районної) ради депутатів трудящих, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію.

14. Рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору.

15. Мирова угода, затверджена ухвалою суду.

16. Накази органів Фонду державного майна з додатком — переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам. '

17. Копія виконавчого листа щодо конфіскації об'єкта нерухомого майна та копія опису нерухомого майна, затверджена суддею.

Дублікати правовстановлювальних документів, видані нотаріальними конторами, приватними нотаріусами, органами

приватизації, державними архівами.

Звичайно, що юридична чи фізична особа, яка значиться ' одному з вищезгаданих документів власником об'єкта нерухомості чи його набувачем повинна вважатися законним володільцем допоки у судовому порядку не встановлено інше. Відтак власникові з такими правовстановлювальними документами не може бути відмовлено державними чи іншими органами у здійсненні ним правомочностей лише з міркувань сумнівів у достовірності їх видачі.

Порядок видачі правовстановлювального документа на окремі об'єкти нерухомості передбачається окремими законодавчими актами, зокрема Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", Земельним кодексом України. У таких випадках правовстановлювальні документи (свідоцтво право власності на приватизовану квартиру чи будинок, державний акт на право колективної чи приватної власності на землю тощо) мають відповідати вимогам цих законів, оскільки їх недодержання може бути підставою для визнання правовстановлювального документа недійсним.

Крім об'єктів нерухомості, у власності фізичних і юридичних осіб, держави і територіальних громад може бути і будь-яке інше майно (рухоме, індивідуально-визначене або визначене лише родовими ознаками тощо). Щодо такого майна також може виникати потреба у встановленні його належності конкретному суб'єктові. Однак законодавче ці відносини допоки врегульовано недостатньо, за деякими винятками. Так, при відчуженні автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів та мотоколясок нотаріусу можуть бути подані свідоцтва про реєстрацію, технічні паспорти, реєстраційні талони, а при відчуженні тракторів, самохідних шасі, самохідних меліоративних, дорожньо-будівних машин і тракторних причепів — свідоцтва про реєстрацію машин. Однак при цьому необхідно враховувати, що безпосередньою правовою підставою виникнення у особи права власності на транспортні засоби є договори купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування та інші правові підстави, за якими вчиняється їх державна реєстрація та визначається особа власника, а відтак свідоцтво про реєстрацію, технічний паспорт, реєстраційний талон водночас набувають ознак правовстановлювального документа.

Державна реєстрація цивільних повітряних суден, морських торговельних суден визначається відповідно до Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України та спеціальних нормативно-правових актів.

Згідно з п. 4 ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікати, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів.

Однак для переважної частини рухомих майнових об'єктів законодавець не передбачає певних правовстановлювальних документів. У такому разі право власності може підтверджуватися різноманітними доказами, зокрема договорами, свідоцтвом про право власності на спадщину, актами передачі-приймання майна, розписками. При цьому юридична сила щодо підтвердження належності рухомого майна може бути різною, що залежить від багатьох обставин. Так, письмовий договір купівлі-продажу щодо рухомого індивідуально-визначеного майна матиме усі ознаки правовстановлювального документа, але лише за умови визначення в договорі особи набувача (власника) та індивідуалізації предмета купівлі-продажу. Такої юридичної сили, притаманної правовстановлювальному документу, не матиме договір купівлі-продажу щодо рухомого майна з родовими ознаками, оскільки за таких обставин, як правило, неможливо зафіксувати юридичну належність такого майна саме даному власникові. Тому у разі спору щодо належності рухомого майна з родовими ознаками суд має встановити усю сукупність доказів, щоб виявити його законного власника.

В роздрібній торгівлі, у сфері побутових послуг певне доказове значення для виявлення власника придбаного товару можуть мати квитанції, чеки, накладні, технічні паспорти, замовлення тощо.

У підприємницькій практиці досить часто постає питання про правове значення для встановлення права власності взяття юридичною особою майна "на баланс". В судово-арбітражній практиці та юридичній літературі взяття майна на баланс розглядається як бухгалтерсько-облікова операція, а не як безспірний правовстановлювальний документ. Такий підхід заслуговує на підтримку, адже рішення про зарахування майна на баланс приймається юридичною особою в односторонньому порядку.

Таким чином, усі документи, що підтверджують право власника на належне йому майно можна поділити на ті, які безпосередньо засвідчують особу власника (правовстановлювальні), і ті, які лише опосередковано підтверджують право власності особи на майно (правопідтверджувальні).