7. Загальні положення зобов'язального права
Загальні положення про цивільне зобов'язання
Цивільне зобов'язання — це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Уся сукупність цивільних зобов'язань створює певну систему, яку називають зобов'язальним правом — це підгалузь цивільного права. Систему зобов'язального права, як і система цивільного права взагалі, побудовано за пандектною системою, тобто з поділом на загальну та особливу частини. Загальна частина зобов'язального права містить загальні для всіх видів зобов'язань положення щодо поняття та видів зобов'язань, підстав їх виникнення, способів виконання та припинення. Особлива частина зобов'язального права складається з низки інститутів, норми яких регулюють однотипні групи цивільних зобов'язань. До структури Особливої частини зобов'язального права належать такі інститути:
• зобов'язання щодо передачі майна у власність — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують перехід майна з власності однієї особи у власність іншої (купівля-продаж, поставка, міна, дарування тощо);
• зобов'язання щодо передачі майна у речове право на чужу річ — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують перехід майна з власності чи іншого обмеженого речового права однієї особи у речове право на чужу річ іншої (найм (оренда), житловий найм, позичка тощо);
• зобов'язання щодо виконання робіт — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують порядок створення та передачі певних об'єктів цивільних прав (побутовий та будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи тощо);
• зобов'язання щодо надання послуг — інститут зобов'язального права, норми якого врегульовують порядок надання послуг (перевезення, транспортне експедирування, зберігання тощо);
• зобов'язання щодо використання прав інтелектуальної власності — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок створення, використання та розпорядження об'єктами права інтелектуальної власності (ліцензійний договір, створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, комерційна концесія тощо);
• зобов'язання з багатосторонніх правочинів — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок виникнення, виконання та припинення багатосторонніх правочинів (спільна діяльність, просте товариство тощо);
• зобов'язання з односторонніх правочинів — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють порядок виникнення, виконання та припинення односторонніх правочинів (публічна обіцянка нагороди, публічне оголошення конкурсу, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення тощо);
• зобов'язання з рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;
• зобов'язання зі створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;
• деліктні зобов'язання — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють відносини, що виникають із відшкодування завданої шкоди;
• кондикційні зобов'язання — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють відносини, що виникають із набуття та/або збереження майна без достатньої правової підстави.
Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:
1) Залежно від спрямованості:
• регулятивні зобов'язання — зобов'язання, що спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в нормальному (непорушеному) стані, наприклад, договірні відносин, які здійснюються без їх порушення;
• охоронні зобов'язання — зобов'язання, які спрямовані на регулювання відносин між суб'єктами в анормальному (порушеному) стані та спрямовані на їх відновлення, наприклад деліктні зобов'язання.
2) Залежно від підстав виникнення зобов'язальних правовідносин:
• зобов'язання, що виникають з правочинів, до них, зокрема, належать договірні зобов'язання та зобов'язання, що виникають з односторонніх правочинів;
• зобов'язання, що виникають із неправомірних дій, до яких слід відносити зобов'язання, що виникають з деліктів, кондикційні зобов'язання;
• зобов'язання, що виникають з інших юридичних фактів, які охоплюють собою зобов'язання, в основі виникнення яких лежать юридичні вчинки та події.
3) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:
• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками, наприклад, за деліктними зобов'язаннями одну сторону наділено виключно правом вимагати відшкодування шкоди, а інша — зобов'язана здійснити таке відшкодування;
• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної, наприклад, за договором купівлі-продажу кожну із сторін наділено стосовно іншої правами та обов'язками.
4) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:
• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;
• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.
5) Залежно від визначення об'єкта зобов'язання:
• зобов'язання з конкретно визначеним об'єктом;
• альтернативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора за власним вибором одну з декількох дій, які передбачено в зобов'язанні, або відмовитися від учинення однієї з передбачених дій, наприклад, за договором особа повинна або передати певну річ, або оплатити її вартість. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: або — або. Причому вважаються, що боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ст. 539 ЦК України);
• факультативні зобов'язання — в яких боржник повинен учинити на користь кредитора конкретну дію чи відмовитися від її вчинення, а у разі невиконання цього зобов'язання — вправі замінити його іншим конкретно визначеним зобов'язанням, наприклад, за зобов'язанням особа повинна передати певну річ, а у разі невиконання цього зобов'язання особа повинна передати іншу річ. Логічна конструкція цього виду зобов'язань опосередковується алгоритмом: якщо ні — то.
6) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:
• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;
• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.
7) Залежно від того, наскільки їх виконання залежить від персоніфікації суб'єктів:
• неперсоніфіковані зобов'язання — в яких для виконання зобов'язання не має значення суб'єкт зобов'язання;
• фідуціарні (особистісні) зобов'язання — в яких зобов'язання повинно бути виконано конкретною особою чи перед конкретною особою, а у разі відсутності цієї особи вони не переходять у правонаступництво та припиняються, наприклад, зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Суб'єктами цивільних зобов'язань, як уже було зазначено, є кредитор і боржник. Кредитором визнається та сторона у зобов'язанні, яка наділена стосовно іншої сторони правом вимоги щодо вчинення або ж відмови від учинення певної дії. Тобто можна зробити висновок, що кредитор здійснює панування над поведінкою боржника. Боржник же своєю чергою, визнається стороною зобов'язаною, тобто суб'єктом зобов'язання, який повинен здійснити на користь кредитора певну дію чи утриматися від її виконання.
Проте цей розподіл суб'єктів не означає, що в будь-якому зобов'язанні беруть участь лише дві особи. Річ у тім, що не слід ототожнювати поняття "сторони" та "особи", бо в зобов'язанні справді є дві конкретно визначені сторони (ст. 510 ЦК), однак на кожній зі сторін може бути по декілька осіб. Таке зобов'язання має назву зобов'язання з множинністю осіб. Причому якщо декілька осіб є на стороні кредитора (наприклад, якщо фізична особа завдала шкоди майну, яке є у спільній власності), таку множинність називають активною. Якщо ж декілька осіб на стороні боржника (наприклад, якщо шкоду завдано фізичній особі сумісними діями автора та засобу масової інформації, який поширив неправдиву інформацію), то така множинність має назву пасивної. У випадку ж якщо і на стороні боржника і на стороні кредитора є кілька осіб, то таку множинність називають змішаною.
Зобов'язання з множинністю суб'єктів поділяють в свою чергу на:
• дольові зобов'язання, тобто такі, в яких кожен із кредиторів має право вимагати виконання зобов'язання, а кожен із боржників зобов'язаний виконати зобов'язання в рівній частці з іншими особами, якщо інше не встановлено договором чи актами цивільного законодавства (ст. 540 ЦК). Слід зазначити, що дольове виконання зобов'язань із множинністю осіб презюмується;
• солідарні зобов'язання, тобто такі, в яких право вимоги чи право виконання неподільні. Також виділяють солідарні активні, пасивні та змішані зобов'язання. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарна активна множинність) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарна пасивна множинність) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконано в повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. У разі змішаних солідарних зобов'язань наявні разом активні та пасивні солідарні зобов'язання. І тому застосовують правила, що стосуються кожного з цих видів. Також потрібно зазначити, що солідарне зобов'язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом (ст. 541 ЦК);
• субсидіарні (додаткові) зобов'язання, тобто такі, які характеризуються наявністю основного та субсидіарного (додаткового) боржника. Якщо кредитор звернув свою вимогу до основного боржника, а той відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК). Тобто субсидіарні зобов'язання мають місце лише за пасивної чи змішаної множинності. Як і солідарні зобов'язання, субсидіарні можуть виникати лише у випадках, якщо це прямо передбачено договором чи законом.
Однак, окрім множинності осіб у зобов'язанні, на суб'єктів цього зобов'язання істотно впливає також і участь третіх осіб. Особливість зобов'язань за участі третіх осіб полягає в тому, що треті особи не є стороною зобов'язання, а це означає, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи (ст. 511 ЦК). Однак у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора. А це означає, що третю особу, яка не є стороною у зобов'язанні, може бути визнано учасником зобов'язання з певними правами та обов'язками. До такого виду зобов'язань належать:
• зобов'язання, які виконуються на користь третьої особи, тобто коли зобов'язання виконується боржником не перед кредитором, а перед третьою особою, наприклад, позикодавець просить передати належну йому суму грошей іншій особі, щодо якої він сам є боржником. При цьому третя особа не наділяється правом вимоги виконання зобов'язання, однак, виконання цього зобов'язання перед третьою особою призводить до його припинення;
• зобов'язання, які виконуються третьою особою, тобто коли виконання зобов'язання перед кредитором здійснюється третьою особою. Таке виконання можливо у випадках, коли з зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. При цьому кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою (ст. 528 ЦК). І з моменту проведення такого виконання перед кредитором зобов'язання вважається припиненим. Наприклад, за договором поставки більшу частину асортименту поставляє боржник, а інше поставляє інша фірма, яка виконує це зобов'язання перед кредитором на прохання боржника. Також потрібно зауважити, що згода боржника на виконання зобов'язання перед кредитором третій особі потрібна не завжди. Наприклад, у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно третя особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника (ч. 3 ст. 528 ЦК).
Якісно відрізняється від участі третіх осіб у зобов'язанні заміна осіб у зобов'язанні. Це ще один випадок, коли зобов'язання не виконуються конкретно визначеній особі на стороні кредитора, або не виконується конкретно визначеною особою на стороні боржника. Однак якщо у разі участі третіх осіб зобов'язання виконується на користь третьої особи (третьою особою), то у разі заміни осіб у зобов'язанні воно виконується на користь сторони (стороною), однак іншої особи (іншою особою). Тобто у цьому разі відбувається заміна особи на стороні кредитора чи боржника, що супроводжується відповідним правонаступництвом. І з огляду на це можна виділити такі можливі основні варіанти: а) відступлення права вимоги (цесія); б) переведення боргу (делегація).
У разі відступлення права вимоги (цесії) відбувається заміна особи на боці кредитора. Первісний кредитор, який передає своє право вимоги — це цедент, а той кредитор, який приймає це зобов'язання — цесіонар. Сама ж цесія здійснюється шляхом правочину, за яким цедент передає за правонаступництвом цесіонару належні йому права вимоги за цивільним зобов'язанням. За загальним правилом, обсяг та зміст зазначених прав, а також умови, на яких вони здійснюються, переходять до цесіонара від цедента на умовах, що існували до моменту укладення правочину.
Згода боржника на проведення цесії не вимагається, оскільки презюмується, що для боржника в зобов'язанні не має значення перед якою особою на стороні кредитора виконувати зобов'язання. Однак якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків, наприклад, якщо боржник виконає це зобов'язання перед первісним кредитором, яке в цьому разі вважатимуть таким, що належно виконано (ч. 2 ст. 516 ЦК).
Здійснивши цесію, цесіонар стає повноправним кредитором за зобов'язанням, а це означає, що він наділяється правом вимоги за цим зобов'язанням. Однак, у свою чергу, боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. А у разі, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (ст. 518 ЦК). І посилання цесіонара на неучасть у попередніх зобов'язаннях до уваги не береться.
Вихід попереднього кредитора (цедента) із зобов'язання означає, що він припиняє бути стороною у зобов'язанні, а значить не відповідає перед цесіонарем за невиконання боржником свого обов'язку, окрім випадку, що він поручився за таке виконання. Окрім цього, цедент залишається відповідальним перед цесіонарем за недійсність переданої йому вимоги.
При переводі боргу (делегації), відбувається заміна особи на боці боржника. Однак слід враховувати, що на відміну від цесії, де кредитору однаково, перед ким виконувати зобов'язання, у разі переводу боргу кредитору зовсім не все однаково, хто виконає перед ним зобов'язання. І тому при переводі боргу наявність згоди кредитора є обов'язковою (ст. 520 ЦК). Заміна боржника також опосередковується певним правочином, форма якого також залежить від форми правочину, яким опосередковується зобов'язання. Як і при цесії, новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК).
Зобов'язання з моменту його виникнення висуває перед сторонами основну мету — виконати це зобов'язання, тобто досягти того корисного результату, задля якого сторони вступали у це зобов'язання. Зокрема, у ст. 526 ЦК передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а якщо таких умов та вимог немає — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай висувають. Аналіз цієї норми дає підстави дійти висновку, що основоположним при визначенні виконання зобов'язання є принцип належно виконаного зобов'язання. Згадавши оціночну категорію належності щодо визначення виконання зобов'язання слід виділити основні риси, які б відмежовували цей вид виконання зобов'язання від неналежного виконання. На нашу думку, говорячи про принцип належного виконання зобов'язання, слід виходити з таких критеріїв.
Зобов'язання має бути виконано належним суб'єктом, тобто боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Однак не слід відкидати можливості множинності осіб у зобов'язанні, що їх ми вже розглядали, участь третьої сторони у зобов'язанні та заміну осіб у зобов'язанні.
Зобов'язання має бути виконано у належному місці, тобто тому місці, що чітко передбачено договором чи законом, у якому повинно бути проведено виконання зобов'язання. За загальним правилом, місце виконання зобов'язання має бути встановлено в договорі. Якщо ж це місце не встановлено у договорі, чи то внаслідок упущення сторін, чи то внаслідок того, що зобов'язання виникли не на підставі договору, то в цьому випадку, відповідно до ст. 532 ЦК України діють такі правила:
• за зобов'язанням про передання нерухомого майна — місце виконання визначається за місцезнаходженням цього майна;
• за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
• за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
• за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Однак якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;
• за іншим зобов'язанням — місце виконання зобов'язання визначається за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
Зобов'язання має бути виконано в належний строк, тобто той строк (відрізок в часі) чи термін (точка в часі), який визначається для виконання цього зобов'язання. При цьому, якщо строк виконання зобов'язання не встановлено або визначено моментом пред'явлення вимоги, то кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК).
Якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, законодавець допускає дострокове виконання зобов'язання. Однак в окремих випадках дострокове виконання є недопустимим, наприклад, у разі укладення договору зберігання чи поставки продовольчої продукції, що має швидкі терміни псування.
Недотримання строків виконання зобов'язання тягне за собою прострочку виконання, а відповідно і правові наслідки. В переважній більшості випадків вина за прострочення виконання зобов'язання покладається на боржника. Однак в окремих випадках прострочка може відбуватись і з вини кредитора, наприклад, у разі,, якщо він відмовився прийняти належне виконання, чи відмовився віддати борговий документ, чи видати розписку про належне виконання зобов'язання.
Зобов'язання має бути виконано в належний спосіб, тобто у відповідному, передбаченому в договорі чи чинному законодавстві порядку. Наприклад, окремі зобов'язання може бути виконано шляхом разового акту, наприклад, зобов'язання за договором купівлі-продажу. Інші ж зобов'язання виконують у ході цілої сукупності взаємопов'язаних дій, наприклад, зобов'язання із внесенню періодичних платежів за користування кредитом. Однак таке виконання зобов'язання частинами можливе лише у випадку, що прямо встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК). В іншому випадку кредитор має право не приймати такого виконання та вимагати одноразового виконання зобов'язання.
Іноді виникають ситуації, які унеможливлюють виконання боржником зобов'язання у належний спосіб. До таких випадків законодавець відносить: відсутність кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; відсутність представника недієздатного кредитора. І тому в зазначених випадках законодавець дозволяє відхилитись від вимоги належності способу і виконати зобов'язання шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса (ст. 537 ЦК). В цьому випадку нотаріус зобов'язаний повідомити кредитора про внесення боргу в депозит.
Певні особливості має також і зустрічне виконання зобов'язань, під яким слід розуміти виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку. До такого виду виконання можна віднести, наприклад, договір купівлі-продажу в роздріб, за яким обов'язок передати річ взаємообумовлений з обов'язком передати гроші. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Причому в разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Якщо ж зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.
Зобов'язання мас бути виконано щодо належного предмету, тобто щодо певної речі, дії або послуги, які має бути передано, виконано чи надано. Предмет зобов'язання щодо якого здійснюється зобов'язання, має бути чітко визначено в зобов'язанні, чи, принаймні, може бути чітко визначений із зобов'язання. Певними особливостями наділений предмет грошового зобов'язання, а також його виконання:
• грошове зобов'язання має бути визначено та виконано у гривнях. Однак якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом;
• встановлено черговість погашення вимог у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі: у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; у третю чергу сплачується основна сума боргу;
• у разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується (ст. 535 ЦК). Однак якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду;
• за користування чужими грошовими коштами боржник, як правило, зобов'язаний сплачувати проценти. При цьому розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК).
Окрім принципу належності виконання зобов'язань, важливе значення для виконання зобов'язання має також і принцип незамінності зобов'язання та принцип реального виконання зобов'язання. Під незамінністю зобов'язання слід розуміти передбачену законом заборону односторонньої відмови від зобов'язання чи односторонньої зміни його умов, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК). Щодо принципу реальності, то цим принципом охоплюється обов'язковість виконання зобов'язання в натурі, тобто здійснення боржником саме тієї дії, яку прямо передбачено в зобов'язанні, без заміни цієї дії грошовим еквівалентом.
Певною гарантією виконання зобов'язання є також і видані кредитором документи про виконання зобов'язань. Наприклад, відповідно до ст. 545 ЦК, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Однак боржник на знак підтвердження свого зобов'язання міг видати кредитору борговий документ. Тому кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові, а якщо це неможливо через різноманітні обставини, то кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Виконання кожного зобов'язання значною мірою залежить від волі боржника щодо вчинення певних дій, які становлять предмет виконання зобов'язання, або утримання від таких дій. Отже кредитор у зобов'язанні заінтересований у певних правових механізмах, основною функцією яких була б максимальна гарантованість виконання такого зобов'язання з боку боржника. Вказану функцію в сучасному цивільному обороті виконують способи забезпечення виконання зобов 'язань.
Законодавством визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом може бути встановлено інші види забезпечення виконання зобов'язання, наприклад, правочини, вчинені під відкладальною умовою тощо.
Спільною рисою усіх перерахованих способів є те, що їх основною правовою метою є не виконання власне зобов'язань, що покладаються на сторін правочину, про забезпечення виконання зобов'язання, а забезпечення належного виконання саме того зобов'язання, що забезпечується.
Правовідносинам щодо забезпечення виконання зобов'язання притаманна певна акцесорність (додатковість) щодо основного зобов'язання, виконання якого забезпечується. Вказана акцесорність полягає в тому, що таке зобов'язання існує остільки і стільки, скільки існує основне зобов'язання. Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов'язань полягає також і в тому, що недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, проте недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Неустойка (штраф, пеня) відповідно до ст. 549 ЦК — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штраф — це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, пеня — неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховуються. Кредитор не має права на неустойку за наявності підстав звільнення боржника від відповідальності за порушення зобов'язання, що передбачені ст. 617 ЦК (наприклад, порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили).
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме та нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшено у договорі. Сторони можуть домовитися і про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшено також за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, що мають істотне значення.
Щодо правових наслідків сплати (передання) неустойки, то варто зазначити, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі та не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Порука — це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, в силу якого поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
Щодо правових наслідків порушення зобов'язання, забезпеченого порукою, то у такому разі боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу й процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі в справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.
До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Якщо поручителів декілька, то до кожного з тих, хто виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що він виконав.
У разі, якщо боржник сам виконав зобов'язання, забезпечене порукою, він повинен негайно повідомити про це поручителя.
Підставами припинення поруки є:
1) припинення забезпеченого нею зобов'язання, а також зміна зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;
2) якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;
3) переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;
4) закінчення строку, встановленого в договорі поруки.
Поняття гарантії визначає ст. 560 ЦК, яка вказує, що за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Фактично гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Особливість гарантії полягає в тому, що гарантія є єдиним серед способів забезпечення виконання зобов'язання, що не має акцесорного характеру. Це випливає зі змісту ст. 562 ЦК, відповідно до якої зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема й тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
Механізм гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в тому, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії та в межах суми, на яку видано гарантію.
Гарант, як і поручитель, має право на оплату послуг, які він надав боржникові.
Підставами припинення зобов'язань гаранта перед кредитором є:
• сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;
• закінчення строку дії гарантії;
• відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, яку він сплатив за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником, окрім випадків, коли сума, яку гарант сплатив кредиторові, не відповідає умовам гарантії.
Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видає кредиторові боржник у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Проте якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, її вважають авансом.
Доля завдатку залежить від того, з чиєї вини зобов'язання, що забезпечено завдатком, було порушено. Наприклад, якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора, але якщо цьому сприяла вина кредитора, то завдаток повертається боржникові в подвійному розмірі. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечено вимогу, яка може виникнути в майбутньому.
Стаття 575 ЦК визначає два види застави: іпотека та заклад. Іпотекою, відповідно до вказаної норми, є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Застосування застави врегульовано також Законами України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".
Іпотека в цьому випадку визначається як вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України "Про іпотеку").
Заклад — це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужено заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави також може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Договір застави має бути укладено у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.
Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
Істотними умовами договору застави, що передбачені законодавством, є суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави.
Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснено до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.
Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Порівняно новим способом забезпечення виконання зобов'язання є притримания. Відповідно до ст. 594 ЦК, кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних із нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.
Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Крім того, кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї, а боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі та права кредитора.
Зобов'язальні правовідносини визначені часом і тому мають як відповідний момент виникнення, так і відповідний момент припинення. Під поняттям припинення зобов'язання слід розуміти припинення усіх прав та обов'язків, що становлять його зміст, внаслідок чого втрачається правова пов'язаність суб'єктів зобов'язань. ЦК передбачає низку підстав припинення зобов'язань, які можна поділити на такі, що залежать від волі сторін у зобов'язанні (належне виконання, передання відступного, зарахування зустрічних вимог, домовленість сторін, прощення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі), та такі, що не залежать від волі сторін (неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).
Найпоширенішою підставою припинення зобов'язань є їх належне виконання. Питання належності виконання зобов'язання та його умов докладно розглянуто вище.
Наступною підставою припинення зобов'язань є зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому беруться до уваги саме зустрічні вимоги, які за характером є однорідними (предметом яких є однакове майно) та строк виконання яких настав або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може бути здійснено за заявою однієї із сторін. Законодавець забороняє здійснювати зарахування зустрічних вимог у таких випадках:
1) в зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
2) в зобов'язаннях про стягнення аліментів;
3) в зобов'язаннях щодо довічного утримання (догляду);
4) у разі спливу позовної давності;
5) в інших випадках, встановлених договором або законом.
Окремим випадком зарахування зустрічних вимог є зарахування у разі заміни кредитора (ст. 603 ЦК). Відповідно до цього різновиду зарахувань, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлено чи визначено моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.
Велика кількість зобов'язань припиняється сьогодні за домовленістю сторін. Причому слід розрізняти такі способи здійснення припинення зобов'язань за цією обставиною: шляхом передання відступного, шляхом новації та шляхом прощення боргу.
Під поняттям передання відступного як підстави припинення зобов'язання слід розуміти передачу боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо. Тобто відступне — це певний акт відкупу від виконання свого зобов'язання. Відступне засвідчується відповідним договором чи іншою домовленістю сторін. Розмір, строки та порядок передання відступного встановлюються сторонами.
Новація, своєю чергою, є домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами. Відмінність новації від передання відступного полягає в тому, що за відступного зобов'язання між сторонами припиняються, а за новації відбувається заміна зобов'язань між тими самими сторонами, тобто не втрачається правовий зв'язок між ними. Новація припиняє як основні, так і акцесорні зобов'язання між сторонами, якщо інше не передбачено договором. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
Прощення боргу — звільнення боржника від виконання зобов'язання, яке здійснюється кредитором на безоплатній основі. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у разі, якщо воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Поєднання боржника та кредитора в одній особі як підстава припинення зобов'язання можливе у разі, якщо боржник за зобов'язанням отримує право вимоги за зобов'язанням. Це можливим є, наприклад, при злитті чи приєднанні юридичних осіб, що пов'язані взаємними зобов'язаннями, або ж у разі, якщо до особи в порядку спадкування переходять права вимоги до себе ж у зобов'язанні.
Зобов'язання припиняється також і у разі неможливості його виконання. Однак цю неможливість має бути зумовлено обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Переважно ці обставини мають об'єктивний характер, наприклад, знищення майна, що становить предмет зобов'язання внаслідок дії непереборної сили. Якщо неможливість виконання зумовлено суб'єктивними, а отже винними обставинами, то в цьому разі не відбувається повного припинення зобов'язання, а воно трансформується у нове зобов'язання щодо відшкодування завданих цим збитків.
Смерть фізичної особи-боржника та кредитора тягне також припинення зобов'язання. Однак за такої підстави припиняються виключно зобов'язання, що нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора й через це не можуть бути виконані чи прийняті іншою особою. Наприклад, зобов'язання із авторського договору, або ж зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Інші ж зобов'язання, які не мають такого тісного зв'язку з особою боржника чи кредитора, наприклад, майнові, переходитимуть у порядку правонаступництва.
Ліквідація юридичної особи-боржника чи кредитора також тягне припинення зобов'язань, оскільки ліквідація є таким способом припинення юридичної особи, який не передбачає правонаступництва. Однак і в цьому разі, законодавець робить виняток і зазначає, що у випадках, якщо законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладено на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, то зобов'язання не припиняються.
Загальні положення про цивільний договір
Одним із основних та найбільш розгалужених інститутів зобов'язального права є договірне право, під яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей (компромісів) між юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є цивільно-правовий договір — домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).
Основними ознаками договору є:
• домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;
• домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір;
• спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.
Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору, а також як певний документ.
Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чинне законодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Це положення закріплює один з найважливіших принципів договірного регулювання суспільних відносин — принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і має такі складові:
1) свобода в укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів, щодо того, вступати суб'єктам в договірні відносини, чи ні. Винятки з цього правила може бути встановлено тільки в законі, або з деяких зобов'язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори, якщо у підприємця є можливість надати споживачеві відповідні товари (роботи, послуги) (ч. 4 ст. 633 ЦК), або договори, які має бути укладено внаслідок укладення попереднього договору (ст. 635 ЦК) тощо;
2) свобода вибору характеру договору, що укладається, а це означає, що сторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. При цьому, вони можуть укладати як договір, що передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Однак і ця складова має певні застереження, наприклад, якщо сторони задля приховування договору купівлі-продажу нерухомості укладають договір дарування, то останній буде визнано недійсним у порядку ст. 235 ЦК;
3) вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками. Але й цю свободу може бути обмежено у випадках, що передбачено чинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК), або ж укладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі закупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст. 34 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти") тощо;
4) вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власний розсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо. Обмеженість цієї свободи також може бути передбачено за прямою вказівкою законодавства, або ж якщо це випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, якщо сторони в договорі не визначили істотних для цього договору умов, то його вважатимуть неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Іноді таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватися визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, щодо хліба, медикаментів, комунальних послуг тощо.
Розмаїття цивільно-правових договорів зумовлює питання про їх класифікацію. Залежно від різних ознак, можна провести й різні класифікації цивільно-правових договорів. Однак, враховуючи, що цивільно-правові договори є різновидом правочинів та цивільно-правових зобов'язань, то і окремі з класифікацій правочинів (§ 6 Гл. 2 цього посібника) чи зобов'язань (§ 1 Гл. 7) може бути застосовувано до договорів. Тому ми зупинимося лише на тих класифікаціях, які властиві тільки цивільно-правовим договорам.
1. Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у сторін, розрізняють односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) договори. В односторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу — лише обов'язком задовольнити цю вимогу (ч. 2 ст. 626 ЦК), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому, синалагматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (ч. 3 ст. 626 ЦК), наприклад, договір купівлі-продажу. Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад, договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів (ч. 4 ст. 626 ЦК). Слід також зазначити, що поділ договорів на односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) слід відмежовувати від поділу цивільних зобов'язань на односторонні та двосторонні, що його ми виклали в § 1 Гл. 7. Відмінність полягає в обраних критеріях: якщо критерієм поділу зобов'язань на односторонні та двосторонні ми обрали наявність волі учасників щодо виникнення зобов'язання, то у випадку з договором критерієм обрано наявність взаємних прав і обов'язків. Тобто договір, незалежно від того, чи є він одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.
2. Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід поділити на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається відплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК). Своєю чергою, безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.
3. Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Попередні договори слід відмежовувати від договорів (протоколів) про наміри, оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.
4. Залежно від осіб, які мають право вимагати виконання договору, слід розрізняти договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та виконуються на їх користь. Однак в окремих випадках законодавець передбачає можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому разі, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яку встановлено або не встановлено у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК). При цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.
5. Залежно від наявності волі осіб на укладення договору розмежовують договори, що укладаються з волі контрагентів, та договори, що укладаються незалежно від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі контрагентів, про що свідчить виокремлення принципу свободи договору, який ми розглядали. Однак в окремих випадках укладення договорів може не залежати від волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів мають характер публічного договору, тобто такого, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК, одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору є однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надано відповідні пільги. Обов'язковість щодо укладення цього договору полягає в тому, що:
• підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом (ч. 3 ст. 633 ЦК);
• підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).
6. Залежно від способу укладення договору можна виділити взаємопогоджені договори та договори приєднання. Знову ж таки, за загальним правилом — договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахування волі обох контрагентів майбутнього договору. Однак існують і договори приєднання, в яких у формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах або інших стандартних формах.
7. Залежно від того, чи передбачено можливість укладення певного договору в актах цивільного законодавства, договори поділяють на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, можливість укладення яких прямо передбачено в ЦК та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих належать договори, можливість укладення яких прямо не передбачено в актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг). Для цього виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як поіменовані, так і непоіменовані договори, головне, щоб вони відповідали загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів, які містять в собі елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК).
Зміст цивільно-правового договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).
Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних належать умови про предмет договору та умови, що визначено законом як істотні або є необхідними для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості за істотними умовами договору в належній формі, договір може бути визнано укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК).
До типових належать умови, які оприлюднено у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч. 1 ст. 630 ЦК). Причому типові умови можуть міститись як у типових формах цивільно-правових договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і в окремому переліку для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у разі тлумачення змісту договору може бути враховано також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК України).
Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов'язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК, якщо ціну в договорі не встановлено і не можна визначити виходячи з його умов, її визначають виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак для окремих видів договорів ці умови можуть вважатись істотними і тому повинні бути узгоджені між сторонами.
До випадкових належать умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Наприклад, якщо в договорі купівлі-продажу зазначено вимогу доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін.
Важливу роль при визначенні змісту договору відіграє тлумачення його умов (пунктів, положень). Тлумачення договору здійснюється відповідно до правил тлумачення правочину, що викладені у § 6 Гл. 2 посібника.
Оскільки договір є таким, що збігається волевиявленням осіб, то і для його виникнення потрібно, принаймні, пропозиція (ініціатива) однієї сторони та погодження з цією пропозицією іншої сторони. І саме за таких умов слід говорити про укладення цивільно-правового договору. Законодавець у ст. 638 ЦК визначає, що під поняттям укладення договору слід розуміти досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. Причому договір вважається укладеним за умови збігу цих двох волевиявлень, яке опосередковується поняттям згода.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч. 2 ст. 638 ЦК). Тож укладення договору проходить дві основні стадії: оферта та акцепт.
Оферта — пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: а) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; б) вона має містити істотні умови договору; в) вона повинна бути адресована конкретній особі, оскільки реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях; г) вона має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
За загальним правилом, надіслання оферти зв'язує особу, яка її надіслала. Це означає, що у разі безумовного акцептування її іншою стороною, оферент стає стороною в договірному зобов'язанні. Однак оферту може бути відкликано до моменту або в момент її одержання адресатом. Після цього оферент позбавляється права відкликати оферту протягом строку для відповіді, якщо інше не вказано у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких її було зроблено.
Акцепт — прийняття цієї пропозиції іншою стороною (акцептантом). Акцепт повинен бути повним і безумовним, може бути вчинено лише у формі дії, якщо інше не передбачено законом. При цьому, особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, то ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. З моменту отримання акцепту договір вважається таким, що укладений, і відмову від нього в односторонньому порядку заборонено. Акцепт може бути відкликано лише у разі, якщо повідомлення про це одержала особа, яка подала пропозицію укласти договір до моменту або в момент одержання відповіді про її прийняття.
Важливе значення для укладення договору має також і наявність у оферті строку на акцепт. При цьому:
1) якщо в оферті вказано строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку;
2) якщо в оферті не вказано строк для акцепту, то:
• якщо її було зроблено усно, то договір вважається укладеним, якщо її було акцептовано негайно;
• якщо вона була письмова, то тоді, коли оферент одержав відповідь протягом строку, встановленого актами цивільного законодавства, а якщо він не встановлений — протягом нормально необхідного для цього часу.
Бувають випадки, коли з тих чи інших причин акцепт приходить після строку, який встановлено для нього. В такому разі:
1) якщо згоду на укладення договору було одержано із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань;
2) якщо згоду на укладення договору було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, оферент звільняється від відповідних зобов'язань, якщо він негайно повідомить акцептанта про одержання відповіді із запізненням. Причому відповідь, яка отримана із запізненням, є новою пропозицією.
Проте за згодою оферента, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та/або одержано із запізненням.
Як уже було зазначено, акцепт повинен бути сприйнятий повністю та безумовно. В іншому випадку (бажання укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах) ця відповідь є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією для особи, яка зробила попередню пропозицію.
Певні особливості має укладення окремих різновидів договорів. Наприклад, обов'язковими для сторін (сторони) є договори, укладені на підставі правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, має відповідати цьому акту (ст. 648 ЦК). Розбіжності, що виникли при укладенні цього договору, вирішує суд. Окремими особливостями наділено також і договори, що укладаються на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, оскільки умови та порядок їх укладення регулюється відповідними актами цивільного законодавства.
Важливе значення для укладення договорів має їх форма. За загальним правилом, договір може бути укладено в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася.
Однак права та обов'язки за договором виникають у сторін лише з моменту його укладення. За загальним правилом, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це означає, що усний договір — з моменту досягнення усних домовленостей, письмовий — підписання його сторонами, нотаріальний — моменту нотаріального посвідчення, державно зареєстрований — моменту державної реєстрації. Однак якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Місцем укладення договору, за загальним правилом, визначається місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи оферента.
З моменту укладення договору сторони вважаються зобов'язаними за цим договором щодо виконання його умов, що визначається загальним принципом: договори повинні виконуватись (pacta sunt servanda). Виконання договорів здійснюється за загальними вимогами щодо виконання зобов'язань, які викладено в попередньому параграфі.
Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання та припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов'язань. Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є такі.
1. Домовленість сторін, яка можлива лише у разі, якщо інше не передбачено в договорі чи законі. Домовленість про зміну чи припинення договору здійснюється в тій же формі, що й договір, якщо інше не передбачено законом. В окремих випадках зміна чи припинення зобов'язань за згодою сторін може обмежуватись інтересами інших осіб.
2. Істотне порушення іншою стороною умов договору, тобто таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Така зміна та припинення укладеного договору можлива лише за рішенням суду на вимогу однієї із сторін за договором.
3. Одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Наприклад, ЦК вказує, що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов'язком передати подарунок у майбутньому, надання послуг, комісії тощо. У разі односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони.
4. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінено або розірвано за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому, зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність із обставинами, що істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірвано або змінено за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
а) у момент укладення договору сторони виходили з того, що такі зміни обставин не настануть;
б) зміну обставин зумовлено причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, що від неї вимагалися;
в) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що могла розраховувати при укладенні договору;
г) із звичаїв ділового обороту або суті договору не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.
Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виключних випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
5. Інші умови, які прямо передбачені в законі.
Наслідки зміни та припинення договору полягають в тому, що:
1) між сторонами припиняються чи змінюються зобов'язання відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору або з моменту набрання рішенням суду законної сили, якщо інше не встановлено договором чи не зумовлено характером його зміни;
2) визначається доля того, що виконано за договором до моменту його припинення чи зміни. За загальним правилом, сторони не мають права вимагати повернення того, що вони виконали за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору;
3) вирішується питання про відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору винною стороною.