ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 4. Особисті немайнові права фізичних осіб
Загальні положення про особисті немайнові права
Під поняттям особистих немайнових прав слід розуміти юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній особі за законом, є немайновими та особистісними.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід використовувати такі основні ознаки:
1) ці права належать кожній особі — це означає, що вони належать усім без винятку фізичним особам і всі вони рівні в можливості реалізації та охорони цих прав;
2) ці права належать особі за законом — це означає, що підставою їх виникнення є юридичний факт (подія або дія), який передбачено в законі;
3) ці права належать особі довічно — це означає, що вони належать фізичній особі до моменту смерті. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність, ім'я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб і з іншого моменту, що передбачено в законі, наприклад, право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття;
4) ці права є немайновими — це означає, що в них немає майнового (економічного) змісту, тобто фактично неможливо визначити вартість цих прав, а відповідно і блага, що є його об'єктом, в грошовому еквіваленті;
5) ці права є особистісними — це означає, що їх не може бути відчужено (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи носія цих прав та/або передано іншим особам.
Додаткове правове регулювання особистих немайнових прав здійснюється низкою міжнародних нормативно-правових актів, зокрема, Загальною декларацією прав людини (1948 p.), Європейською конвенцією захисту прав і основних свобод людини (1950 p.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) та ін.
Змістом особистих немайнових прав визнано можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 272 ЦК). Отже, особисті немайнові права мають як негативний зміст, тобто можливість особи-носія вимагати захисту у разі порушення, загрози порушення, невизнання чи оспорення цих прав, так і позитивний зміст, тобто можливість учиняти певні активні дії, які спрямовані на їх реалізацію, в передбачених законом межах.
Ще однією особливістю реалізації особистих немайнових прав є те, що їх повинна здійснювати особа, як правило, самостійно. Проте в інтересах малолітніх і неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком чи за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті права, ЦК України допускає здійснення права батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками (ст. 273 ЦК). При цьому, з метою реалізації особистих немайнових прав, особа може вимагати від службових (посадових) осіб учинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення цих прав. А всі рішення, дії та бездіяльність державних органів влади та місцевого самоврядування, посадових осіб, а також діяння фізичних та юридичних осіб, що спрямовані на порушення особистих немайнових прав, є незаконними (ст. 274 ЦК).
У статті 270 ЦК виділено цілу низку особистих немайнових прав. Однак зазначено, що вказаний перелік не є вичерпним, і тому законодавець закріплює можливість його додаткового розширення як самою Конституцією України, так і ЦК України та іншими законами. Проте навіть і законодавчо регламентований перелік не в змозі охопити всі види особистих немайнових прав. Тому законодавець надає можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплено їх у законі, чи ні (ч. 3 ст. 270 ЦК). Така позиція законодавця відповідає прагненню привести національне законодавство відповідно до вимог європейських стандартів у галузі прав людини. Проте, на нашу думку, таке необмежено широке тлумачення змісту та обсягу особистих немайнових прав може істотно вплинути на їх ефективне здійснення та захист, оскільки породить низку декларативних прав, які не забезпечено відповідним обов'язком їх дотримання.
Усю сукупність особистих немайнових прав законодавець розподілив відповідно до мети цього права на особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, та особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:
• право на життя;
• репродуктивні права;
• право на здоров'я;
• право на безпечне довкілля;
• право на свободу та особисту недоторканність;
• право на сім'ю, опіку та піклування.
Першим та найголовнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи безперечно, є право на життя. Визначено, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. Під поняттям "життя", на нашу думку, слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму як єдиного цілого.
За загальним правилом, фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Тобто право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не може вважатися протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.
Окремо слід звернути свою увагу також і на часові (темпоральні) межі права на життя, що має відповідні моменти його виникнення та припинення.
Щодо виникнення права на життя то, на нашу думку, більш правильною є погляд, за яким право на життя як особисте немайнове право виникає в особи з моменту народження, тобто моменту відділення живонародженого та життєздатного плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес зачатої проте, ще не народженої дитини.
Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.
До змісту права на життя входять позитивні та негативні повноваження особи-володільця цього немайнового блага. До позитивних повноважень, на нашу думку, слід відносити повноваження з володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користування життям способом, що не заборонено законом. Виділяти окремо можливість розпорядження життям недоцільно не тільки через фактичну неможливість відокремлення життя від особи носія, а й через те, що, легалізуючи таке повноваження фізичної особи в структурі права на життя, ми повинні будемо надати їй можливість реалізації цієї можливості, надати узаконену можливість вибору — "жити чи не жити". Безперечно, що ми далекі від думки, що у разі тотальної заборони фізичні особи не розпоряджатимуться своїм життям, однак ми також і переконані в тому, що наявність такої узаконеної спонукаючої згоди істотно збільшить кількість самогубств, еутаназій тощо.
При характеристиці права на життя необхідно згадати проблему еутаназії. Під поняттям "еутаназія" (від грец. "eu" — добре та "th'anatos" — смерть) слід розуміти прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті (активна форма) чи відмову від заходів, що продовжують життя пацієнту, який помирає (пасивна форма). На сьогодні проведення еутаназії у будь-якій формі в Україні заборонено (ч. 4 ст. 281 ЦК, ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров'я).
До негативних повноважень права на життя належить право вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб'єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту у разі такого порушення чи перешкоджання (ч. 2 ст. 281, ст. 282 ЦК). Щодо негативного аспекту права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зауважити, що воно, як складова загального права на життя, може реалізовуватися й іншими особами, шляхом учинення будь-яких не заборонених законом дій, які спрямовані на захист цього права, наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист життя інших осіб.
Тому, з огляду на вище наведене, можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб, незабороненим законом способом.
Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення цих прав полягає у виконанні людиною її священної місії — продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, яке становить зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Однак, окрім цього повноваження, репродуктивні права означають:
1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції з метою позбавити біологічний організм здатності до репродуктивності (відтворення). Цим правом наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка), які можуть реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних осіб — за згодою опікуна;
2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта на медичне втручання, окрім випадків, коли існує реальна загроза життю хворої жінки. Причому окрім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів мають бути обставини, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними (наприклад, наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність трьох і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями;
3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями. Таку операцію здійснюють на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.
Із зазначеними правами тісно пов'язане і право на здоров'я. Під особистим немайновим благом "здоров'я" слід розуміти наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. У законодавстві визначено також і поняття ідеального здоров'я, тобто стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.
Право на здоров'я є значно ширшим, аніж передбачено Конституцією України право на охорону здоров'я. До змісту права на здоров'я належать позитивні та негативні повноваження володільця цим благом. На нашу думку, позитивний зміст права на здоров'я становлять повноваження з володіння, користування й обмеженого розпорядження своїм здоров'ям, як соматичним, так і психічним. Поняття володіння та користування здоров'ям ідентичні аналогічним повноваженням у праві на життя. Повноваження ж щодо обмеженого розпорядження, на нашу думку, містить перелік активних діянь:
1) надання медичної допомоги, тобто можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначено законом;
2) звернення за наданням медичної послуги, що передбачає можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;
3) відмова від наданням медичної послуги, що означає можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;
4) вимога про припинення надання медичної послуги, тобто можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій уже почали надавати медичні послуги, відмовитися від продовження здійснення цих послуг;
5) донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, тобто можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;
6) штучне переривання вагітності (аборт);
7) участь у медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Негативний аспект права на здоров'я полягає у вимозі до всіх утримуватися від будь-яких порушень цього права чи створення перешкод з його реалізації, виконання обов'язків, передбачених законодавством. Причому кожний має можливість вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю. У разі порушення цього аспекту права на життя фізична особа наділяється правом застосувати відповідні способи його захисту.
Отже, право на здоров'я — це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону.
Потрібно визначити також і певну сукупність інших прав, які тісно пов'язані з правом на здоров'я, однак не входять до його змісту. До таких прав законодавець відносить:
1) право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК), до якого належить право фізичної особи на достовірну, доступну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, окрім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесові лікування. До цього права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної особи, або інших уповноважених нею фізичних осіб;
2) право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК), яке означає право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права є пряма заборона законодавця вимагати та подавати за місцем праці або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обмежено, наприклад, для осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу і повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);
3) права фізичної особи що перебуває в стаціонарі, які полягають в тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 289 ЦК).
Доволі близьким до згаданих особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям "довкілля" слід розуміти все те, що оточує особу. Насамперед це навколишнє природне середовище. Однак у багатьох випадках нас оточують й інші предмети, які не пов'язані з природою, наприклад, предмети праці, навчання та побуту, харчові продукти тощо.
Зміст цього права становлять відповідні повноваження фізичних осіб, а саме:
1) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це передбачена законом можливість особи вимагати безпечних, сприятливих умов проживання, праці, навчання, побуту тощо. Це право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності.
2) право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо. Специфікою даного права є його додаткова регламентація нормами екологічного законодавства, законодавства про охорону праці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низкою державних стандартів, будівельних норм і правил тощо.
Право на свободу — це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реалізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забороною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних засобів, учинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, і арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду.
Із правом на свободу поєднано право на особисту недоторканність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей і підопічних. Також правом на особисту недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК).
Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування. Під поняттям "сім'я", згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 СК України).
До права на сім'ю належать:
1) право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК) означає передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;
2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, — це можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;
3) право на перебування в сім'ї, до якого належить передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї. З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Що ж до дітей, то вони перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;
4) право на повагу до сімейного життя, яке може бути забезпечено забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлено в законі;
5) право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, що означає заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК);
6) заборона розлучення з сім'єю, всупереч волі особи, що означає, що фізичну особу не може бути всупереч її волі розлучено з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.
Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено у дієздатності. Ці права передбачають повноваження:
• на встановлення опіки та піклування;
• на вибір опікуна та піклувальника;
• вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;
• на припинення опіки чи піклування;
• вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.
Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи
Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:
1) право на ім'я;
2) право на гідність, честь і ділову репутацію;
3) право на індивідуальність;
4) право на особисте життя;
5) право на інформацію;
6) право на свободу творчості та вибір роду занять;
7) право на місце проживання та недоторканність життя;
8) право на свободу пересування;
9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.
Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.
Особисте немайнове право на ім'я означає:
1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені в окремих випадках може здійснюватись і без згоди на це особи. Наприклад, ім'я фізичної особи, яку підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано (обнародувано) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК). Причому використання початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;
2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У разі перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) його має бути виправлено. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК);
3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;
4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.
Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (ст.ст. 145—147 СК). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. Вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я (Карпенко-Карий, Складовська-Кюрі), відсутність по батькові (Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).
Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям "честь" слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття "ділової репутації" — усталено зовнішня оцінка фізичної чи юридичної особи в сфері підприємницьких відносин. Ці особисті немайнові блага повинні бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.
Розглянемо складові цього права.
Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.
Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Суміжним з цим правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливо ставитися до тіла померлої особи та місця її поховання, а також забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК).
Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність. Під поняттям "індивідуальність" необхідно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності належить ціла низка особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть відбуватися у: а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мовленні (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру); г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо); ґ) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.
Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:
1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;
2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях;
3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст;
4) вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.
Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків.
Право на особисте життя означає:
1) можливість мати особисте життя, тобто здатність фізичної особи бути носієм цього особистого немайнового блага;
2) можливість визначати своє особисте життя. Закон не вказує переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, законодавець надає фізичній особі можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;
3) можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя — особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Однак у випадках, що прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини це особисте немайнове право може бути обмежено;
4) можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя, означає, що фізична особа може не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;
5) можливість вимагати захисту права на особисте життя.
Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери. До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери означає можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження. У разі смерті цієї фізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено:
1) якщо особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;
2) якщо особисті папери передано до фонду бібліотек або архівів із дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;
3) в інших випадках, що прямо передбачено чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суміжною гарантією права на особисте життя є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Щодо дотримання цього права, допускається:
1) використання, зокрема, шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції. Може проводитись лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата, а у разі смерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає — батьків, братів та сестер;
2) можливість долучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи, до судової справи лише у разі, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. При цьому, інформація, яка міститься в такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.
Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочинові або з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Надзвичайно важливим особистим немайновим правом слід визнати також і право па інформацію. Додаткове регулювання цього права здійснюється Законами України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про інформаційні агентства", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення" , "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про державну таємницю" та ін. За своєю сутністю воно спрямоване на забезпечення публічної сфери інтересів, чим і відрізняється від права на особисте життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям "інформація" чинне законодавство розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію — це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Під поняттям "збирання інформації" слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується "зберігання інформації", то це повноваження означає можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження "використання інформації" означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом. Терміном "поширення інформації" законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію.
Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. При цьому слід зауважити, що законодавством встановлено певні спеціальні режими для окремих видів інформації. Наприклад, у разі, якщо інформація стосується особи (персональні дані), то закон встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлено також і для інформації, що становить державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, що передбачено законом.
Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури не означає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку "свободу" може і має бути обмежено (ст. 2 Закону України "Про захист суспільної моралі").
Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Обмеження щодо реалізації цього права може бути передбачено окремим законом, наприклад, конкурсний відбір на посади для державних службовців. Гарантією права на вибір роду занять є заборона до примушування виконання роботи. Не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яку особа виконує за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до закону під час воєнного та надзвичайного стану.
Право на місце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб, означає:
1) можливість мати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особа постійно, переважно або тимчасово проживала;
2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, а також змінювати його за необхідності.
Додатково регулює право на місце проживання Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".
Суміжним з цим правом є право на недоторканність житла, під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою, або за вмотивованим рішенням суду. Під поняттям "проникнення" слід розуміти не лише недопустимість входження в нього всупереч волі фізичної особи інших осіб, а й інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою пристроїв для прослуховування. Право на недоторканність житла може бути обмежено у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.
Важливу роль для забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування. Окрім ЦК України право на свободу пересування регулює Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".
Правом на вільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільне пересування територією України може бути обмежено шляхом встановлення законом окремих особливих правил доступу на окремі території, якщо це потрібно в інтересах державної безпеки (наприклад заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії, епіфітотії).
Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежено у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. Правом на безперешкодне повернення до України наділено фізичних осіб, які є громадянами України.
Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, належить право на свободу об'єднань, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватись у політичні партії та громадські організації, а також право на мирні збори — передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може бути встановлено судом відповідно до закону з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Захист особистих немайнових прав фізичної особи
Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист (ст. 276 ЦК). Право на захист особистих немайпових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
• вимагати непорушення цих прав;
• вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;
• вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у разі їх порушення.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (Глава 3 ЦК), а також інші (спеціальні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, що спричинено цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:
• поновлення порушеного особистого немайнового права;
• спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;
• заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.
Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 280 ЦК можливість накласти на особу штраф, у разі невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, або ж у разі ухилення від виконання судового рішення. Причому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.
Першим із спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичної особи є поновлення порушеного права, яке полягає в тому, що орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного права, не вчинено, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди. Однак цей спеціальний спосіб захисту можна застосовувати не до всіх особистих немайнових прав. Наприклад, ми вважаємо, що неможливо відновити порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. В таких випадках слід застосовувати інші способи захисту.
Спростування неправдивої інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи означає, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації має право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий самий спосіб, у який було поширено неправдиву інформацію. Якщо спростування неможливо чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно має здійснюватися в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Наприклад, якщо спростування в тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок того, що діяльність цього засобу припинено, то його має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Подібним до спростування є відповідь, яка полягає в тому, що особа, особисте немайнове право якої було порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на висвітлення власного погляду щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Право на відповідь та право на спростування інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким та родичам і іншим заінтересованим особам.
Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт вчинення правопорушення особою, до змісту протиправної поведінки належить поширення:
• відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, яких вони стосуються;
• відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа належить до кола осіб, яких ці відомості стосуються;
• відомостей недостовірних, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладено неправдиво. Причому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).
Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування цього способу захисту можливо у разі, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.
Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права. Сутність цього способу захисту полягає в такому:
1) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;
2) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущено у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунути порушення неможливо, — вилучити наклад газети, книги тощо з метою його знищення.
Істотна відмінність цього спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що вона порушує особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя, чи право на таємницю про стан свого здоров'я (дифамація).