Розділ 1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА. Поняття конст. права як галузі права

Розділ 1 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА

 

§ 1. Поняття конституційного права як галузі права

Конституційне право розглядається в трьох аспектах: як галузь права в системі національного права, як наука і як навчальна дисци­пліна. Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є складовою частиною національної правової системи і виконує в ній досить важливі завдання. Ця галузь права, так само як інші, є сукуп­ністю правових норм, що встановлюються і охороняються державою. Але конституційне право відрізняється від інших галузей права на­самперед специфікою тієї сфери суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані норми цієї галузі. Таким чином, ця галузь права, як і інші, з одного боку, являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню єдність, загальні ознаки, а з другого — відрізняється від норм інших галузей права. Конституційне право України — провідна галузь національної правової системи.

У науковій літературі є різні погляди на те, як називати цю галузь права — конституційним чи державним правом. Ця дискусія виникла на початку XVIII ст. між захисниками державного права як вираження необмеженої, монархічної влади держави і прибічниками конституцій­ного права як демократичного обмеження державного свавілля з до­помогою конституції. На сьогодні в багатьох країнах послуговуються терміном «державне право», проте перевага для назви цієї основопо­ложної галузі віддається терміну «конституційне право». На вибір терміна значною мірою впливають традиції слововживання. Так, ан­глосаксонська правова система традиційно використовувала термін «конституційне право», тоді як для германської характерним є термін «державне право».

В умовах, коли Україна йде від етатистської держави, яка визнає пріоритет держави над особою, до демократичної, правової, соціальної держави, до конституційного правління, більш прийнятним є термін «конституційне право», яке базується на тому, що всі суб’єкти державно- правових відносин діють у межах конституції, а держава не повинна панувати над людиною. Конституція України є визначальним, осно­вним джерелом цієї галузі права. Саме конституційне право має стати провідною галуззю права в правовій системі України. Це відповідає як світовій тенденції, так і сучасному етапу розвитку нашої держави й суспільства, прагненню побудувати в Україні демократичну, правову державу.

Предмет і метод правового регулювання — найбільш суттєві під­стави поділу системи права на галузі права. Кожна галузь права, з-поміж них і конституційне право України, об’єднує такі правові норми, які врегульовують особливий, якісно визначений вид суспільних відносин, що потребують нормативної регламентації. Предмет правового регу­лювання — головна підстава для розподілу юридичних норм за галу­зями права. Конституційне право має свій предмет правового регулю­вання, пов’язаний із регламентацією політико-правових відносин, спрямованих на реалізацію державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Специфіка предмета цієї галузі права знаходить свій вияв у тому, що її норми регламентують відноси­ни, які складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: полі­тичній, економічній, соціальній, духовній. Законодавство регулює базові відносини в цих сферах, і його норми закріплюють насамперед основні принципи, що визначають устрій держави й суспільства. У них виражені якісні характеристики держави: суверенітет, форма держав­ного устрою, належність влади народові, політична, економічна, ідео­логічна багатоманітність, суб’єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави. Так, у першому розділі Конституції України «Загальні засади» містяться норми, що регулюють основоположні суспільні відносини, які визна­чають устрій держави і суспільства. З конституційного права почина­ється формування всієї системи національного права, усіх його галузей. Світова практика свідчить, що жодна галузь національного права будь- якої країни не може розвиватися, якщо вона не має підґрунтя в консти­туційних принципах або нормах конституційного законодавства чи якщо, тим більше, суперечить їм.

Крім того, предметом конституційно-правового регулювання є від­носини, які визначають належність до громадянства, принципи, що характеризують становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи й обов’язки. Ці відносини регулюються передусім другим розділом Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Вони є основоположними для всіх соціальних зв’язків, які формують суспільство, визначають основи статусу люди­ни. Предметом конституційного регулювання є форми безпосередньої демократії, насамперед вибори, референдуми, система органів держав­ної влади, основи їх функціонування, діяльність органів місцевого самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і судової влади, Конституційного Суду України, прокуратури України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, порядок їх створення, компетенція, основні форми діяльності. До предмета регу­лювання конституційного права належать: територіальний устрій України, правовий статус Автономної Республіки Крим, символіка держави, основи правового статусу місцевого самоврядування.

Конституційне право — провідна галузь права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють су­спільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конститу­ційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади й місцевого самоврядування.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституцій­не право України вирізняється серед інших галузей, є метод правового регулювання. Йдеться про сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Головний метод конституційно- правового регулювання — владно-імперативний, який базується на владі й підпорядкуванні. Поряд із ним застосовується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, виборче законо­давство встановлює, що вибори є вільними. Тому ніхто не може при­мусити громадянина йти на вибори. Тобто держава і громадянин у цих правовідносинах є рівноправними суб’єктами.

Законодавство деяких країн світу зобов’язує громадянина голосу­вати (Мексика, Туреччина, Аргентина та ін.), а в разі відмови до нього можуть застосовуватися санкції (штраф, короткотермінове ув’язнення). Таким чином, у цих країнах у основу виборчого законодавства покла­дено імперативний метод правового регулювання.

У конституційному праві України використовується як диспози­тивний метод правового регулювання, так і імперативний, однак до­мінуючим все ж залишається владно-імперативний метод.

Застосовуючи вказані методи правового регулювання, конститу­ційне право України гарантує народовладдя, основні права і свободи людини і громадянина, демократичний розвиток держави і суспільства, забезпечує функціонування інститутів державної влади та громадян­ського суспільства.

 

 

§ 2. Конституційно-правові норми: загальна характеристика

Конституційно-правова норма — це встановлене або санкціоно­ване державою загальнообов ’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юри­дичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини, встанов­люють обов’язкові правила поведінки, містяться в чинних правових актах держави; охороняються і забезпечуються в разі необхідності примусовою силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові норми від­різняються: а) своїм змістом, сферою суспільних відносин, на регулю­вання яких спрямовані; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найви­щу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскіль­ки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права, норми конституційного права включають значно більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми- завдання, яких багато в першому розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм при своїй реалізації пов’язані не з ви­никненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального характеру або ж з правовим станом (громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто вони не завжди містять у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію: «Пре­зидент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Кон­ституції України). Є такі, що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розді­лу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений біль­шістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважаєть­ся прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради Укра­їни за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційно­го складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України). У окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові норми досить різнорідні і мають свої спе­цифічні риси. Їх можна класифікувати за такими ознаками (критерія­ми): за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілен­ня приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функ­ціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулю­ються, одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, у яких встановлюються засади конституційного ладу, другі — із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті — з територі­альним устроєм, четверті — із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, п’яті — із закріпленням вибор­чої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво відрізняються одна від одної за юридичною силою. Це залежить від того, у якому норма­тивному акті міститься норма і яке місце посідає акт у правовій систе­мі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечи­ти нормам Конституції України. На основі Конституції, законів Укра­їни в державі видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабі­нету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади, міс­цевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми консти­туційного права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Ви­борчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні для таємно­го голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняєть­ся присутність у кабіні для таємного голосування інших осіб» — ч. 5 ст. 83 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного пра­ва, конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої встановлювали б загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох із них пов’язана з необхідністю додержання широкої системи проце­дурних правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедур­них) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референду­мах), процедури діяльності Верховної Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять приписи щодо правового регу­лювання суспільних відносин, а процедурні норми визначають про­цедури, у межах яких вона повинна бути здійснена.

Протягом останніх років збільшується кількість процесуально- процедурних конституційно-правових норм, наприклад у законах про вибори. Для забезпечення якості законотворчої роботи велике значен­ня має Регламент Верховної Ради України. Однак процесуальні норми таких актів на сьогодні ще не повністю забезпечують застосування матеріальних норм.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на по­стійні та тимчасові. Більшість норм конституційного права України є постійними. Строк їх дії невизначений. Тимчасові норми, наприклад, містяться в пунктах 2-10 та 12-14 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окре­мих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, що містяться в конституційно-правових нормах, норми поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і заборо­няючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно- правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повно­важень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі, норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян: захищати Вітчизну, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом де­сяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом» (ч. 3 ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні та диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб’єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб’єкта у відповідних обставинах. Так, ч. 12 ст. 18 Закону України «Про громадянство Укра­їни» встановлює, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Тому вихід дітей із громадянства без їхньої згоди не допускається.

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам державно- правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість із них є регулятивними. Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборону. Так, наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 17 Конституції України, «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених за­коном».

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплю­ють основи конституційного ладу, права, свободи і обов’язки громадян, основоположні ідеї й цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми — це норми, які містять гарантії реалізації суб’єктами конституційно-правових відносин прав і обов’язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми — це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ч. 1 ст. 113 Конституції Украї­ни).

Колізійні норми — це норми, що призначені для усунення супе­речностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні норми визначають дату вступу в дію нормативно- правового акта, припинення його дії.

Конституційно-правові норми — це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою для регулювання і охорони державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встанов­люють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфе­рі правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов’язання, програмні норми). Природно, виникає питання про їх нормативність. Наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а, нав­паки, свідчить про широке використання в ній нормативності. Нор­мативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони аку­мулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і вводять їх у межі прийнятих у державі нормативів. Так, у статті 1 Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна норма.

Важливою ознакою, притаманною виключно конституційним нор­мам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для стабільності конституцій­ного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності право­вої системи України. Суттєве значення для характеристики конститу­ційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Консти­туції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка ви­пливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.

 

 

§ 3. Конституційно-правові інститути

Для досягнення правового результату недостатньо наявності од­нієї правової норми, для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Тому норми будь-якої галузі права поділяються за правовими інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.

Визначення належності конституційно-правової норми при її за­стосуванні до того чи іншого правового інституту є необхідним, оскіль­ки не в кожній правовій нормі виявляються властивості, притаманні конституційно-правовому інститутові в цілому, а ці властивості інсти­туту слід ураховувати, щоб правильно зрозуміти механізм реалізації окремої норми.

У зв’язку з тим, що галузь права — це не просто сукупність норм і між ними існують складні системні зв’язки, а жодна конституційно- правова норма не діє ізольовано від інших, важливо наголосити на особливостях конституційно-правових інститутів. Виявити зв’язки між конституційно-правовими нормами означає зрозуміти механізм конституційно-правового регулювання суспільних відносин.

Конституційно-правові інститути об’єднують норми як Конститу­ції України, так і поточного конституційного законодавства. Норми цих інститутів різняться за територією дії, ступенем визначеності і чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та за іншими ознаками.

Окремість конституційно-правових інститутів відбиває спеціаліза­цію, своєрідний «поділ праці» між тими чи іншими нормами. Юридич­ним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкрет­ний правовий інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів характерна юридична єдність правових норм. По-друге. юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності консти­туційних норм у конституційно-правовий інститут є повнота регулю­вання відповідної сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності консти­туційних норм у конституційно-правовий інститут є окремість норм, що створюють конституційний інститут, у розділах Конституції Укра­їни, законах, інших нормативно-правових актах.

До конституційно-правових інститутів відносять: основи консти­туційного ладу України, основи правового статусу людини і громадя­нина, виборче право, інститути парламентаризму, референдуму, гро­мадянства, президента, територіального устрою, конституційного контролю, місцевого самоврядування тощо. Вони суттєво відрізняють­ся один від одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою регульованих відносин.

Виходячи з цього, інститути можуть бути розподілені на генераль­ні, основні та субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи конституційного ладу; основи правового статусу особи; осно­ви організації і функціонування органів державної влади, основи ор­ганізації та діяльності органів місцевого самоврядування. Ці інститути формуються у зв’язку зі специфікою окремих, найбільш широких різ­новидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання. Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв’язки. У них представлені всі види конституційних норм.

У ієрархії конституційних норм основні інститути належать до другого рівня після генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіт­кістю юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі правового інституту. Порівняно з генеральними ін­ститутами вони вирізняються: а) більш вузькою предметною і функці­ональною спеціалізацією; б) ряд із них не включає всіх видів консти­туційних норм, не використовує всього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні відносини; в) водночас вони забезпечують досить детальний і цілеспрямований регулюючий вплив. Ці інститути віді­грають значну роль у механізмі конституційного регулювання. Так, у межах генерального конституційного інституту основ організації і функціонування органів державної влади можна виокремити такі основні інститути, як інститути парламентаризму, президента, консти­туційної юстиції, виконавчої влади тощо.

Усередині конституційних інститутів (генеральних і основних) вирізняють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субін­ститути, які являють собою досить компактні групи конституційних норм. До них належать такі субінститути: основні соціально-економічні права; основні політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов’язки громадян^[1].

Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; ін­ститут гарантування прав і свобод людини і громадянина тощо. У право­вому статусі іноземців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До простих інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут дострокового припинення повноважень депутата. Вони належать до складнішого інституту — інституту парламентаризму.

Отже, можливі обидві класифікації конституційно-правових інсти­тутів залежно від критерію, різної кількості норм, які входять до інсти­туту, обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.

Досить специфічним є інститут основ конституційного ладу Укра­їни, який об’єднує норми, що закріплюють засади суспільного і дер­жавного ладу. Його норми впливають на суспільні відносини шляхом закріплення основ устрою суспільства і держави. Вони, як правило, не породжують конкретних правовідносин, але визначають головні політико-правові принципи та характер правового впливу на всі сфери суспільного життя. Ці норми спрямовані до всіх суб’єктів конституційно- правових відносин, мають конституційну форму вияву і є здебільшого нормами-принципами, нормами-завданнями, нормами-дефініціями, нормами-цілями. Норми цього правового інституту є основоположни­ми для всіх інших інститутів конституційного права України, мають велике значення для правового регулювання в цілому.

Свої особливості має інститут основ правового статусу людини і гро­мадянина, норми якого впливають на суспільні відносини шляхом визнан­ня державою прав і свобод особи. На конституційному рівні встановлю­ється система гарантій здійснення основних прав і свобод людини і гро­мадянина. Реалізація конституційних прав громадян веде до виникнення конкретних правовідносин (трудових, сімейних тощо) і відповідно зумов­лює одночасне застосування норм інших галузей права.

Норми конституційно-правового інституту, які визначають систему, повноваження, форми і методи діяльності органів державної влади України, здебільшого є нормами прямої дії, реалізуються в конкретних правовідносинах. Її суб’єктами є органи державної влади, зв’язок між якими ґрунтується на владарюванні й підпорядкуванні, чіткій визна­ченості компетенції різних гілок влади.

Інститут, який об’єднує норми, пов’язані з територіальним устроєм України, має особливості, зумовлені специфікою правового статусу суб’єктів цих державно-правових відносин, оскільки у складі України є Автономна Республіка Крим. Це конституційні норми, які містять по­ложення про те, що територія України є єдиною, неподільною, недо­торканною, цілісною і будь-які зміни території та державного кордону України без згоди народу не допускаються, що Автономна Республіка Крим є складовою частиною України і самостійно вирішує питання, віднесені до її відання. Цей конституційно-правовий інститут набуває дедалі більшої ваги в політико-правовому аспекті у зв’язку з визначенням правового статусу Автономної Республіки Крим, статусу областей.

У межах конституційного права як провідної галузі права України можливе виокремлення таких важливих підгалузей права, як виборче та парламентське. Висловлюється думка щодо формування конституційно- процесуального права.

 

 

§ 4. Система конституційного права України

Конституційне право України — елемент правової системи держа­ви. У свою чергу, воно є складною системою, яка формується з багатьох частин і елементів, що взаємодіють і що характеризують внутрішню структуру конституційного права й вирізняють його серед інших галу­зей права.

Структура конституційного права України зумовлена системними зв’язками між його нормами та інститутами, що перебувають у відпо­відній підпорядкованості один до одного. Нормам кожного консти­туційно-правового інституту притаманна внутрішня єдність, яка, у свою чергу, відрізняє їх від норм інших інститутів конституційного права. Інтеграція й диференціація норм та інститутів зумовлені особливостя­ми тієї сфери суспільних відносин, які вони регулюють.

Система галузі конституційного права України складається з най­важливіших конституційно-правових інститутів, до яких, насамперед, належать інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і громадянина; територіального устрою; основ орга­нізації і функціонування органів державної влади й місцевого само­врядування; безпосередньої демократії (вибори, референдум).

Характеристика системи конституційного права України зумовлює необхідність визначення ролі й місця складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного конституційно-правового інституту в його системі. Основою співвідношення цих інститутів і їх взаємодії є ре­альне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі конституційного права України, оскільки в них містять­ся основоположні політико-правові принципи організації і функціону­вання держави та суспільства. Вони визначають спрямованість право­вого регулювання іншими конституційно-правовими інститутами.

Норми інституту основ правового статусу людини і громадянина мають забезпечувати особі можливість користуватися всім комплексом соціально-економічних, політичних, особистих і культурних прав та свобод. Вони безпосередньо пов’язані з нормами основ конституцій­ного ладу. Це повною мірою стосується й інститутів територіального устрою, конституційної юстиції, норм, які визначають систему дер­жавної влади в Україні та місцевого самоврядування. Значне місце в системі конституційного права посідає інститут основ правового статусу людини і громадянина, тому що згідно з Конституцією людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються найвищою соціальною цінністю в державі й суспільстві, голов­ною метою функціонування всіх державних органів.

Конституційно-правовий інститут, норми якого закріплюють тери­торіальний устрій, створює необхідні передумови для оптимальної організації державного апарату, системи державних органів, органів місцевого самоврядування. У системі конституційного права України цей інститут передує інститутові, що закріплює систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система галузі конституційного права України тісно пов’язана зі структурою Конституції України. Але між ними є й відмінності, оскіль­ки система галузі охоплює всю сукупність державно-правових норм, а система Конституції України — лише частину цих норм, що виявля­ються в основному джерелі права України — Конституції України.

 

 

§ 5. Конституційно-правові відносини і їх загальна характеристика

Правовідносини є головним засобом, з допомогою якого вимоги юридичних норм втілюються в поведінці людей. Юридичні норми реально виявляють свої регулятивні властивості тільки тоді, коли вони починають функціонувати у правовідносинах. Конституційно-правові відносини забезпечують зв’язок Основного Закону з найважливішими соціальними процесами і є результатом дії норм конституційного пра­ва. Вони виникають із практичної діяльності суб’єктів державно- правових зв’язків.

Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, вре­гульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юри­дичний зв’язок між його суб’єктами у формі взаємних прав і обов ’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права.

Змістом конституційно-правових відносин є юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною правовою нормою конституційного права, тобто соціальна поведінка учасників цих відносин. Останнім притаманні загальні риси, характер­ні для всіх правовідносин, адже будь-які з них є результатом впливу правової норми на відносини в суспільстві. Природа конституційно- правових зв’язків розкривається у змісті суб’єктивних прав і юридич­них обов’язків суб’єктів правовідносин. При цьому суб’єктивне право дає можливість суб’єкту діяти в межах, визначених нормою конститу­ційного права України, на свій розсуд і в необхідних випадках вимага­ти відповідної поведінки від інших суб’єктів правовідносин, у тому числі від державних органів та органів місцевого самоврядування. Конституційно-правові відносини є основою правового регулювання у сфері політико-державного управління, і це визначає їх головну роль у регулюванні суспільних зв’язків.

Водночас вони мають особливі риси, пов’язані насамперед зі спе­цифікою предмета правового регулювання, суб’єктами правовідносин, механізмом їх реалізації, місцем у системі правових зв’язків тощо.

Конституційно-правові відносини характеризуються своїм змістом, виникають в особливій сфері відносин, які становлять предмет кон­ституційного права України. Вони є різновидом політико-правових зв’язків, оскільки пов’язані з правовим регулюванням політико- правових процесів, і насамперед з реалізацією державними владних повноважень, з поділом влади між цими структурами і взаємодією органів законодавчої, виконавчої і судової влади, з визначенням право­вого статусу людини і громадянина, функціонуванням політичних партій, інших суб’єктів політичного процесу.

Цим відносинам притаманний здебільшого імперативний характер, оскільки вони значною мірою пов’язані з реалізацією владними інсти­туціями своїх повноважень, взаємодією різних органів державного механізму.

Одночасно конституційне право України врегульовує значне коло відносин, у яких зв’язки між їх суб’єктами ґрунтуються на рівності сторін, тобто застосовується диспозитивний метод регулювання вза­ємодії суб’єктів.

У системі правовідносин конституційно-правовим відносинам на­лежить провідна роль, оскільки вони визначають зміст багатьох право­відносин, що регламентуються іншими галузями права. Наприклад, правовідносинам громадянства притаманний постійний політико- правовий зв’язок громадянина і держави, вони визначають широкий спектр правовідносин громадянина в різних сферах суспільного життя, в тому числі трудових, цивільно-правових та ін. Правовідносини гро­мадянства є підставою для участі громадянина в політичному житті країни, виборчому процесі тощо.

Конституційно-правовим відносинам властивий особливий суб’єктний склад, їх учасниками є і суб’єкти, які не можуть бути учас­никами інших видів правовідносин, наприклад, народ України, насе­лення Автономної Республіки Крим, адміністративно-територіальної одиниці у зв’язку з проведенням референдумів та ін.

Специфіка конституційно-правових відносин виявляється в особ­ливості механізму реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. Одні з них безпосередньо втілюються в цих правовідносинах, другі — через інші правовідносини. Так, положення Конституції України про те, що влада в Україні належить народові, реалізується через норми закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, про вибори, про місцеве самоврядування, про органи місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти.

Особливим видом конституційно-правових відносин є так званий правовий статус. Його характерна риса — чітка визначеність суб’єктів правовідносин. Однак зміст взаємних прав і обов’язків суб’єктів кон­кретно не вказується, а визначається в інших конституційно-правових нормах, кількість яких може бути значною. До такого виду відносин належать статус громадянства, який розкривається в значній кількості правових норм.

Конституційно-правові відносини мають різний строк дії. Одні з них — постійні, інші — тимчасові. До постійних, наприклад, належать норми, що регулюють відносини громадянства, які припиняються зі смертю громадянина або його виходом з громадянства. До тимчасових насамперед належать державно-правові відносини, пов’язані з органі­зацією і проведенням референдумів, виборів, формуванням дільничних та окружних виборчих комісій тощо.

У системі конституційно-правових відносин слід виокремити ма­теріальні і процесуальні. До перших належать власне права і обов’язки суб’єктів правовідносин, до других — процедура реалізації матеріаль­них норм.

За цільовим призначенням розрізняють правоустановчі і правоохо­ронні конституційно-правові відносини.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є їх учасники, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Суб ’єктами конституційно-правових відносин є: народ України, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці (при проведенні референдумів, виборів, реалізації інших форм прямого волевиявлення); Верховна Рада України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Президент України; парламентські комітети; по­стійні комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим; народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад; Кабінет Міністрів України; Рада міні­стрів Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування; політичні партії та їх виборчі блоки; громадяни України; суди; про­куратура; Конституційний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Центральна виборча комісія та ін.

Об’єктами конституційно-правових відносин є: суверенітет на­роду; державний і національний суверенітет; територія; конституцій­ний лад та його захист; людина, її права, свободи та обов’язки; влада; волевиявлення народу, волевиявлення населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці; дії державних органів і ор­ганів місцевого самоврядування; розподіл компетенції між владними інституціями, між центром і регіонами; власність; громадянство; фор­мування і діяльність політичних партій, громадських об’єднань, масо­вих політичних рухів, інших суб’єктів політичного процесу тощо.

Виникненню конкретних конституційно-правових відносин пере­дує юридичний факт. З нього починається реалізація конституційно- правових норм, і завдяки юридичному факту конкретний суб’єкт стає учасником цих правовідносин, має відповідні права та обов’язки.

Юридичні факти мають велике значення для практики конституційно-правового регулювання суспільних зв’язків. Від наяв­ності чи відсутності відповідного юридичного факту залежить визнан­ня чи невизнання права чи обов’язку відповідного суб’єкта державно- правових відносин. Так, факт підписання Президентом України указу про прийняття відповідної особи в громадянство України — юридич­ний факт у формі дії, правовим наслідком якої є визнання за цією осо­бою правосуб’єктності в повному обсязі, у тому числі у сфері політич­них відносин. Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими соціальними відносинами, які регулюються нормами конститу­ційного права України. Це насамперед відносини політико-правового характеру, пов’язані з реалізацією волі народу, населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць з актуальних питань, консти­туційних прав і обов’язків. Юридичні факти — це обставини, з якими пов’язане все життя конституційно-правових відносин, їх виникнення, зміна та припинення.

Юридичні факти — численні, і їх можна класифікувати за різними ознаками. Найбільш поширеною класифікацією юридичних фактів є класифікація, основу якої становлять такі критерії: а) наслідки, які спричиняє юридичний факт: правоутворюючі, правозмінюючі, право- сприяючі; б) форма юридичних фактів: позитивні й негативні; в) ха­рактер дії юридичного факту: факти обмеженої, одноразової дії і факти- стани; г) характер зв’язку факту з індивідуальною волею особи: юри­дичні події, юридичні дії. Прикладом правоутворюючого юридичного факту є формування Президентом України персонального складу Ради національної безпеки і оборони України. Прикладами правозмінюючих фактів є: обрання Президента України, набуття особою громадянства тощо. Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини одного порядку і спонукають становлення правовідносин іншого порядку. У конституційному праві переважна частина юридич­них фактів має позитивний характер. Прикладом негативних юридич­них фактів є дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, втрата де­путатського мандата при відмові скласти присягу.

За характером зв’язку з індивідуальною волею осіб юридичні фак­ти поділяють на дії і події. Події — це такі обставини, які об’єктивно не залежать від волі і свідомості людей, але вказівка на них у консти­туційних нормах надає їм юридичної значущості, пов’язує з ними міру можливої й необхідної поведінки громадян, іноземців, державних та інших інституцій. До юридичних фактів-подій відносять: народження або смерть фізичної особи; досягнення певного віку; настання відпо­відної дати; стан здоров’я (повноваження Президента України при­пиняються достроково в разі неможливості виконувати ним свої повно­важення за станом здоров’я — п. 2 ст. 108 Конституції). Дії — це факти, які залежать від волі людей. Вони поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні, у свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки.

 

 

§ 6. Джерела конституційного права України

Джерела права розрізняються: а) за матеріальним змістом (матері­альні умови життя суспільства, система економічних зв’язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми — засоби вираження, об’єктивація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміють форму вираження, об’єктивацію державної волі.

Основними видами джерел конституційного права у світі є норма­тивно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи між­народні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно- правові акти конституційного права поділяються на закони, норматив­ні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцево­го самоврядування.

Система правових актів, що становлять джерела конституційного права України, є досить широкою. Це Конституція України, Конститу­ція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, деклара­ції (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регла­менти тощо. Правові акти конституційного характеру має право при­ймати Центральна виборча комісія як орган державної влади.

Особливе місце серед джерел конституційного права України на­лежить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принци­пові державно-правові норми загального характеру. Вони мають най­вищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: полі­тичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших дже­рел конституційного права. Важливо й те, що в ній визначається бага­то інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, усіх суб’єктів суспільних відносин. Значна кількість конституційних норм мають установчий характер.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні дого­вори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Серед ратифікова­них міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права України, слід назвати такі, як Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 року, Європейська конвенція про громадянства 1997 року.

Види джерел галузі конституційного права України, як правило, досить стабільні. Вони чітко визначені в Конституції України та інших нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюють­ся, скасовуються, новелізуються. Нестабільність конституційного за­конодавства зумовлюється як об’єктивними, так і суто суб’єктивними чинниками, труднощами перехідного процесу формування української державності.

Останньою тенденцією в питанні джерельної бази конституційно­го права України є поступове визнання судового прецедента як форми зовнішнього вираження норм цієї галузі публічного права. Для цього є відповідні нормативні підстави. Згідно з ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністра­тивного судочинства України, «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини». З огляду на те, що адміністративна юрисдикція поширюєть­ся на публічно-правові спори, які виникають, у тому числі, і в конституційно-правовій сфері, такий нормативний припис є достатньо показовим свідченням вищеназваної тенденції.

 

Контрольні запитання

1. Чим відрізняються поняття «конституційне право» і «державне право»?

2. Які основні сфери суспільних відносин регулюються конституційним правом?

3. Якими основними методами здійснюється консти­туційно-правове регулювання?

4. У чому полягає специфіка конституційно-правових норм? Дайте класифікацію конституційно-правових норм за різними ознаками.

5. Визначте поняття «конституційно-правовий інститут» і дайте класифікацію цих інститутів.

6. Розкрийте поняття «система конституційного права України».

7. Дайте визначення поняття «конституційно-правові відносини», окресліть їх структуру, вкажіть на особ­ливості.

8. Що є основними джерелами конституційного права України?

---

^[1] Лучин В. О. Конституционньїе институтьі // Современньш конституционализм. - М., 1990. - С. 33-35.