Тема 2 Права нації (народу) і права людини Печать
Теория государства и права - П.М.Рабінович Основи заг. теорії права та держави

 

 

Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свід­ченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумов­лені етнонаціональними суперечностями.

Практична значущість цієї проблеми спричи­няється, зокрема, й тим, що зараз у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах їх питома вага серед усього населення стано­вить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Ук­раїні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, са­моутвердження багатьох націй, народів діалектич­не сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціо­нальним складом громадян.

Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,

будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації на­лежать; а з іншого — порушення прав людини ча­сто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) мо­же відбуватися саме через її національність...

 

1. Основні права нації (народу)

Основні права нації (народу)це певні мож­ливості кожної нації (іншої етнічної спільноти, народу), які необхідні для її нормального існуван­ня і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвит­ку людства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (народів).

Розуміння прав нації передусім залежить від то­го, який зміст надати поняттю нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокре­ма, у таких науках як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонай­менше три інтерпретації зазначеного поняття, а са­ме як спільноти: а) етнічної, б) територіальної, в) політичної (державно-громадянської).

У сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються в багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідно­шення прав людини і прав нації (народу). Нині не­рідко висувається і обговорюється питання: якій (чиїй) групі прав слід надати перевагу, забезпечи­ти першочергове задоволення?

Видається, що таким чином поставлене запи­тання є дещо некоректним, «механічним». Як уже відзначалось, одним із неодмінних склад­ників загальносоціальних прав людини є мож­ливість зберігати, виявляти, реалізовувати й роз­вивати свою національну самобутність. Тому за­безпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпечен­ням відповідних етнічних прав всієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в ціло­му дозволяє, ясна річ, кожному її представникові реалізовувати свої етнічні права.

Викладена інтерпретація співвідношення зазна­чених різновидів загально соціальних прав відобра­жає, звісно, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але водночас і не викликає їх ототожнення).

Показово, що у Загальній декларації прав лю­дини не оминаються такі поняття, як «воля наро­ду» (п. З ст. 21), «соціальний порядок» (ст. 27), тоді як присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають положення про «права народів» (ст. 1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права лю­дини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад. Декларація 00Н про право на розвиток).

 

2. Види основних прав націй

Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволен­ня життєво необхідних матеріальних потреб (на­приклад, права на соціальну безпеку, національ­ний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечен­ня життєво необхідного рівня матеріального добро­буту нації);

етнічні права — можливості збереження, вияв­лення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (напри­клад, права на культивування своєї мови, особли­востей духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної (історичної) назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права — можливості зберігати, ви­являти, розвивати і захищати здобутки національ­ної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших на­родів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права — можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту кожної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальни­ми ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного кон­ституювання, самоствердження як певної єдності, спільноти, а також формування своїх взаємин з ін­шими етнічними — як державними, так і бездер­жавними — утвореннями (це, насамперед, право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо).

Право на існування та право на самовизначен­ня — насамперед політичне (тобто на державну са­моорганізацію), але й також економічне, соціаль­не, духовне, культурне — належать до найважли­віших, визначальних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український на­род використав право на самовизначення, коли ви­рішив в особі свого вищого представницького орга­ну законодавчої влади — Верховної Ради Ук­раїни — проголосити державний суверенітет і утво­рити незалежну, самостійну державу Україна. По­силання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та в Акті проголошення незалежності України (1991 р.).

Інші основні права українського народу (як, зрештою, і права всіх етнічних спільнот, груп,

що проживають в державі) було закріплено у Дек­ларації прав національностей України (1991 р.). Зазначаються вони й у Конституції України (1996 р.).

 

3. Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації

До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, документи;

б) міжнародні (міждержавні) органи, організа­ції, структури.

Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвіт­ні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональ­ні» (зокрема, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства а) Міжнародно-правові акти:

Статут Організації Об'єднаних Націй (п. 2 ст. 1);

Міжнародна Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.);

Резолюція 00Н «Право народів і націй на само­визначення» (1952 р.);

Декларація про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам (1960 р.);

Резолюція 00Н «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» (1960 р.);

Декларація «Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1963 р.);

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ст. І (1966 р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права. Ст. І (1966 р.);

Декларація про расу і расові забобони (ЮНЕС-КО, 1978 р.);

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва

між державами відповідно до Статуту 00Н (1970 р.);

Декларація про права народів на мир (1984 р.);

Декларація про право на розвиток (1986 р.).

б) Міжнародні органи:

Комітет 00Н з прав людини;

Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Африка

а) Міжнародні акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

б) Міжнародні органи: —

Африканська комісія з прав людини і народів. Європа

а) Міжнародні акти, документи:

Заключний акт НБСЄ (1975 р.);

Документ Копенгагенської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Документ Гельсінської зустрічі держав — учас­ниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Декларація про агресивний націоналізм, шові­нізм, расизм, ксенофобію і антисемітизм (Рада ОБСЄ, 1993 р.).

б) Міжнародні органи:

Рада Європи;

Міжпарламентська асамблея Європейського Економічного Співтовариства (Європарламент);

Рада ОБСЄ (Рада міністрів закордонних справ держав — учасниць ОБСЄ);

Комітет вищих посадових осіб ОБСЄ.

 


 

4. Специфічні права національних меншин

Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага се­ред усього населення становить у середньому 15 від­сотків, у США — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загально соціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статусною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запровадження спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:

фізичних право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення;

етнічних та культурних право на не асиміляцію;

економічних право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі;

політичних права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискримінацію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (ст. 27);

Декларація про права осіб, що належать до на­ціональних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).

6) Міжнародні органи:

Комітет 00Н з прав людини;

Комітет 00Н з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби

Європа

а) Міжнародні акти, документи:

Заключний акт ОБСЄ (Гельсінкі, 1.975 р.);

Заключний документ Копенгагенської зустрічі ОБСЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи ((1990 р.);

Заключний документ Гельсінської зустрічі ОБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р..);

Угода держав — учасниць СНД з питань, по­в'язаних із поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (бішкеєк, 1992 р.).

б) Міжнародні органи:

Рада ОБСЄ;

Верховний Комісар ОБСЄ у справа» національ­них меншин.

Внутрішньодержавні засоби забезпечення й захисту прав національних меншин

До таких засобів можуть належати специфічні законодавчі акти, юридичні приписки відповідної держави, а також певні її органи.

Серед таких актів можна назвати, наприклад:

Закон Австрійської Республіки «Яро правовий статус національних меншин» (1976 р.);

Закон Литовської Республіки «Про» національні меншини» (1989 р.);

Закон Естонської Республіки «Про права націо­нальних меншин» (1989 р.);

Закон Італійської Республіки «Про мовні мен­шини» (1991 р.);

Закон Латвійської Республіки «Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію» (1991 р.);

Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів у РРФСР» (1991 р.);

Закон Республіки Білорусь «Про національні меншини» (1992 р.);

Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.).

 

5. Основні права людства

Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні для його існування і розвит­ку як єдиного, цілісного суб'єкта світової істо­рії — носія земної цивілізації, та об'єктивно зумов­лені станом соціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема, права на: без­строкове існування людства (безсмертя); мир;

відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духо­вних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.